Порожня кімната 2

  • 16.10.20, 08:55

Здавалося, що я знову потрапив у подібну історію.  Третій день у лікарні та шостий – хвороби, а стан не погіршувався, навіть підвищена температура тридцять сім і п’ять бувала лише у другій половині дня. Я вважав, що мій бронхіт міг бути  викликанийнеобов’язково моднячим вірусом, а старими-добрими пневмококами. Ці бактерії можуть жити у носоглотці здорової людини, і поки імунітет сильний, організм з ними справляється, а тільки  послабне – оборона пробита. Тим паче підхопити у моєму випадку COVID-19 виглядало фантастично, неначе  виграти джекпот. В районі  майже з сорокатисячним населенням протягом чотирьох місяців було виявлено лише двадцять два випадки вірусної інфекції. До того ж мій спосіб життя та робота дуже далекі від скупчень людей, а це  ще багаторазово зменшує ймовірність зараження.

 

Минули прогнозовані два-три дні очікування результату тесту, а його все не було. І лише на восьмий мене проінформували, що лабораторні дослідження  показали наявність  вірусу в моєму організмі.

 

Все-таки джекпот!

 

Неймовірно, але  підводний човен в степах України виходить теж  існує, бо  таки сплив!

 

Новина мене здивувала, проте не засмутила, адже другу добу температура і дихання були у межах норми (навіть на наступний день зняли катетер –  ін’єкції антибіотиків вже були непотрібні). Тож я практично був здоровий, однак  мене не виписали з лікарні. За протоколом треба було ще відбути тиждень в ізоляції до наступного тесту, а  потім  тільки у разі  його негативного результату я міг покинути лікарню.

 

Тим часом земля слухом повниться і я стаю героєм фільму жахів «Чужий 2020» студії «Радомишль Йолкі-палкі Пікчерз». До вечора про мою хворобу вже знає пів міста. Працівники санепідемстанції у захисних костюмах завзято проводять дезінфекцію під’їзду мого будинку, рясно заливають  його їдким сірим, немов цемент, розчином до стелі п’ятого поверху (до речі, моя квартира на першому). Можливо тиждень тому, як я залишив квартиру, Чужий випав та закотився десь під сходи у парадному і там підстерігає нову жертву. Від такого шоу сусіди з великими нажаханими очима тиснуться по кутках своїх осель. Десь там у кафе «Холодні ноги» кухарі перевіряють свою комору на наявність рису, родзинок та меду.

 

Хай там як не було, а життя триває.

 

 

Каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня. Ще немає і шостої години, а спати вже зовсім  не хочеться. Здавалося б, поспи ще до дев’ятої, до сніданку – хто тебе обмежує… хіба що  біля сьомої години сон перерве дзвінок від чергової медсестри, яка поцікавиться ранковим температурним показником. Спати не хочеться, бо лягаєш о десятій вечора, а що ще робити у такий час «в’язню вежі». Фільм не подивишся – ліміт інтернету, а на читання – то білого дня достатньо.

 

Переглянувши ранкові пости у фейсбуці, підіймаєшся з ліжка. Днями у  ньому неможливо вилежуватися – набридає, та й просто  хочеться якоїсь фізичної активності. Почав ходити навколо ліжка: п’ять метрів в одну сторону, п’ять – у протилежну. Так з годину топчешся  і набігає декілька кілометрів, а ще  періодично віджимаєшся від бильця ліжка.

 

Після дев’ятої години приносять сніданок, залишивши його за дверима на тумбочці у шлюз-кімнаті. Триразове харчування, і кожного разу простий суп з дешевих круп та шматок  хліба. Тарілки, напевно, старші за мене: зачовгані, а коли  й щербаті – іноді трапляються з тріщиною. Зате вчишся гарним манерам: під час їжі не стукаєш ложкою об тарілку, щоб надлишковою завзятістю не розколоти її навпіл. Я розумію рівень державного забезпечення, тому не жаліюсь і не пред’являю претензій, а просто змальовую реальність.

 

Іногороднім трохи урізноманітнити свій раціон складнувато, однак я не вибагливий і до життя відношусь по-філософськи – міг би й два тижні на юшці одній посидіти, але Всевишній, до мене прихильний та милостивий, не допустив цього.

 

Мій шеф-роботодавець живе у Малині, тому він не давав  мені впасти у  лікарняний харчовий аскетизм. Шеф привозив важкі об’ємні торби з різноманітними харчами. «А скільки там тієї їжі!» – так відповідав він на  моє прохання передавати  менше. Адже в ізоляційному боксі немає холодильника, а жерти як  не в  себе я дуже втомлююся.

 

Після сніданку був ранковий обхід і ритуал прослуховування лікарем моїх легень. Потім наставав час чекання обіду… нє, не в смислі знову жерти, а як поняття часового виміру середини дня.

 

Сьогодні, здавалося, було чим цей час скоротати – на моє прохання шеф передав мені ножиці. Я, наївний, розраховував пробути  у лікарні два-три дні, тож про них і не подумав. А тепер став перетворюватись на вурдалаку і міг своїми величезними кігтями ненароком порізати «скафандр» медперсоналу. Тому я взявся до роботи й швиденько впорався з лівою рукою, а з правою –  трохи не замордував себе. Нігті м’ялися, ламалися і погано обрізалися – ножиці виявилися затупленими. Полірнувши вимучений результат своєї роботи об  матрац, я спробував здійснити свій другий задум – зістригти й поголити бороду. Де там! Ножиці не змогли вкоротити навіть одну окрему волосину – вони її просто згинали. Спроба змінити імідж виявилася невдалою – очікування обіду продовжилось.

 

Пообідді – тиха година, і я не став порушувати цю гарну лікарняну традицію. Впасти в анабіоз години на три, якщо вдавалося, було чудовим способом скоротити день. Ти неначе астронавт з фантастичного фільму, який  переживає уві сні довгий нудний переліт до зірки через космічну безодню.

 

Після п’ятої години – вечеря. І знову піша прогулянка навколо свого ліжка під хеві-метал у навушниках. Тільки сьогодні згадав, що на мобілці збереглася невеличка збірка. Драйвова музика підбадьорювала та відволікала від нудного топтання в тісному замкненому просторі.

 

Після двадцятої – вечірній обхід: лікар, стетоскоп, легені.

 

Потім споглядання у вікно у вечірньому світлі тополі, бетонного паркану та прослуховування воронячих галасливих розбірок.

 

Нарешті доба спливає і ти в черговий раз загинаєш пальці підраховуючи кількість пробутих  тут днів, зважуєш, скільки ще залишилось можливих.

 

Ніч. Сон… І знову каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня…

 

 

Коротати час допомагало і читання. Крім перегляду новин та дописів у інтернеті, я прочитав збірку історичних нарисів, пригодницько-гумористичну та науково-популярну книги. Остання – це Курпатова «Червона таблетка» (як у фільмі «Матриця»: з’їж  її – подивись правді в очі). У ній автор науковими фактами обґрунтовує, що ми – це наш мозок, а наша свідомість і особистість – це ілюзії створені ним. Якось сумно усвідомлювати себе машиною з сенсом генерування ілюзій. Мені здається,  що якщо взяти ширшу систему координат, ніж та, яка досліджується в книзі, то феномен людини буде виглядати по-іншому. Можливо, Всесвіт – це Розум, а люди – індивідуалізовані його частини, через які він пізнає сам себе та розвивається. Такий собі зворотний зв’язок, який можна побачити у всіх складних системах.

 

 

На шістнадцятий день мого «ув’язнення» до «вежі» зайшов лікар і повідомив, що отримав  мій результат тесту, який негативний на вірус. Тепер я вільний.

 

Через десять хвилин медсестра провела мене коридорами лікарні до виходу. Я подякував їй – двері за мною зачинилися й про мене забули.

 

 

ПІСЛЯМОВА

 

Люди по-різному ставляться до можливості вірусного зараження. Одні мають крайні судження, що COVID-19 – фікція і світова змова, цілями якої є тотальний контроль над людьми та заробляння грошей, інші – що це ледь не  апокаліптична загроза. Я вважаю, що цей вірус – об’єктивна реальність,  і від зараження ним ніхто не застрахований, що доводить і мій досвід. Однак  крайніх реакцій, спекуляцій, інформаційного шуму навколо нього неспіврозмірно  більше реалій.

 

А наостанок хочу подякувати всім лікарям, медичному та обслуговчому персоналу, які брали участь у моєму лікуванні. Здоров’я вам та довгих щасливих років життя!

Порожня кімната 1

Екстрим тур літа 2020.

У закордонному паспорті немає потреби!

 

Лікар вислухав від мене «Майн Кампф», потім  скрупульозно прослуховував тембри моїх легень, напевно, сподіваючись  почути браві марші  Люфтваффе. Згодом він повідомив, що має підозру на новомодний вірус, і його рекомендація – госпіталізація та ПЛР-тест. Я погодився: медична освіта та двадцятип’ятирічний  досвід роботи фахівця не викликали сумнівів у його компетентності – це ж вам не  якийсь там президент, яким може бути будь-хто з вулиці. Суворий погляд з-під «космічного скафандра» та стетоскоп у рухах лікаря підкреслювали серйозність справи.

 

Я ще не встиг роздивитись своє нове помешкання – інфекційний бокс – як до нього зайшла медсестра шурхочучи костюмом біологічного захисту. Вона поклала переді мною  декілька аркушів з текстом і сказала, що це згода на лікування. Лише жіночі карі очі та чорні брови виглядали з під  «скафандра», і я підкорився їм –  підпис  був поставлений на непрочитаних документах.  Тому не відаю, що означає «я  погоджуюсь на лікування». Можливо те, що якщо воно буде невдалим, то моє тіло спалять і прах розвіють десь на малинських городах.

 

Цівка крові, пульсуючи в такт биття серця, вирвалася з моєї правиці у зовнішній світ та заляпала мої штани. Медсестра швидким рухом зняла джгут – катетер  до вени був прилаштований. Тепер я мав просунутий інтерфейс – швидкісний порт по забору крові та вводу ліків.

 

Завершивши список протокольних маніпуляцій, богиня в білому скинула мого гарного рушника з підставки для крапельниці, яку я необачно по необізнаності  своїй прийняв за вішалку з дивними горизонтальними гачками. Потім перенесла  її з кутка до мого ліжка, поставила мене на заправку вітамінами та покинула палату.

 

Я лежав під крапельницею  споглядаючи стелю в ізольованому боксі інфекційного відділення лікарні сусіднього райцентру за тридцять п’ять кілометрів від дому. Цей медичний заклад на період пандемії був призначений опорним на три райони. Сюди вели всі асфальтовані дороги та натоптані стежки; летіли літаки та пливли кораблі. Тут  перебували на лікуванні хворі  з ускладненнями від COVID-19.

 

 

Три дні тому сонце зійшло у звичному для літньої пори місці, нічого не віщувало біди. Однак вже до обіду разом із сонцем у мене піднялася температура, залоскотало у горлі, іноді я від цього трохи покашлював. На ніч температура сягнула майже тридцяти дев’яти, тож випив парацетамолу, велику чашку негарячого чаю і гарно закутався. На ранок упрів, як печеня  у глиняному горщику, а до вечора новий температурний рекорд спонукав мене зателефонувати сімейному лікарю, щоб проконсультуватись.

 

Напевно, я був непоганим розповідачем, тому що мої соковиті замальовки з натури навели лікарку на підозру, що найбільший осередок вірусу в Радомишльському районі знаходиться у моїх легенях. Вона категорично заборонила виходити з дому і наполегливо радила зателефонувати на 103. На її думку, мені терміново потрібна була госпіталізація. Лікарка сказала, що за мною приїде швидка і відвезе в малинську лікарню. Там мене підлікують, а за два-три  дні прийде результат тесту,  і якщо він буде негативним, то повернуся додому.

 

Ідея була непогана, але… я виглянув у вікно, біля під’їзду на лаві сиділо чотири мої сусідки. Пригадалася фраза з Апокаліпсиса, який описаний у книзі Іоанна Богослова: «І по цьому бачив я чотирьох Ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі, і тримали чотири вітри землі…» Ні, щось не вірилось, що місцеві ангели втримають чотири вітри. Я уявив собі, як до будинку під’їздить швидка  і з неї виходять люди у «скафандрах». Вони проходять повз чотири пари жіночих очей, в яких застигли зацікавлення та острах, а на зворотному шляху повільно виносять на ношах мене, «запакованого в поліетилен». Хіба такі новини можна втримати. Я сказав лікарці, що краще сам прийду на станцію швидкої допомоги –  людей на вулиці немає, а як  хто трапиться по дорозі, то обійматись і цілуватись не буду. Лікарка категорично зарубала мою ідею на корінні – ніззя! Тож я подякував їй та пообіцяв, що зроблю так, як вона сказала, а для себе відмітив, накотивши таблетку парацетамолу,  що ранок вечора мудріший.

 

Новий день не приніс  погіршення здоров’я. Температура весь час була підвищеною, але не високою; кашлю вже не було, щоправда, трохи почувався змореним і виглядав як прив’ялена  риба. Попри це, вирішив, що мій стан дозволяє  спокійно «крутити педалі» до завтра. Однак о п’ятій вечора телефонний дзвінок скорегував мої плани.

 

Сімейна лікарка відчитувала мене за те, що я за добу так і не зателефонував на швидку, погрожувала поліцією, наводила аргументи, переконувала  у необхідності госпіталізації  й проведення тесту. Було зрозуміло, що якщо до мене приїде швидка, навіть щоб взяти матеріали для аналізу, то я вже все одно буду «засвіченим». Крім того, моє усамітнене проживання у квартирі ускладнює необхідну  комунікацію із зовнішнім світом у режимі ізоляції. Обставини змушували вчинити за схемою лікаря, але попередньо все ж таки вдалося домовитись про те, щоб не влаштовувати шоу біля під’їзду зі швидкою та «космонавтами». Я вийшов здаватися за межі двора на вулицю – навіщо передчасний розголос та  лякання сусідів.

 

 

На новому місці я довго не міг заснути, до того ж ще різко заболіло горло, набрякли гланди та підвищилася температура. Я вже  і не знав, що думати:  чи це алергічна реакція на ін’єкцію антибіотика, чи прогресування моєї хвороби. Ця неприємність  та неусвідомлений стрес пів ночі свердлили дірку в моїх мізках: «А якщо у мене ковід і я тут зігнуся, тоді ця напівпорожня кімната та лише очі медперсоналу в захисних комбінезонах – це все, що залишилось побачити мені у цьому житті». Такі думки були, звичайно, не радісними, однак і страху вони не наганяли. З одного боку, в глибині душі я не вірив такому поступу, з іншого – не бачив, що мене може тримати на цій землі, крім інстинкту самозбереження. Екклезіяст колись попереджав: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!..» А ще: «…Все суєта!» Його підтримав герой фільму «День бабака» вустами Білла Мюррея: «А якщо завтра не буде? Сьогодні, наприклад, його не було!»

 

З третіми півнями біль у горлі сплила, як ніч, неначе і не було її. Світ поступово насичувався кольорами літнього ранку. Через прочинене вікно я вдихнув свіжого повітря, відчув його прохолоду. Разом з ним у кімнату увірвалося каркання ворон, які уподобали собі тополю неподалік від «вежі мого ув’язнення», а зараз кружляли перед вікном розминаючи собі крила. Біля дерева брав початок  бетонний паркан, який розмежовував територію лікарні й приватного сектора. Я стояв споглядаючи цей пейзаж перед вікном і ще не здогадувався, що він  перетвориться для мене  на  живу понуру фотошпалеру, яка буде перед очима шістнадцять днів.

 

Мої апартаменти складалися з  кімнати, в якій у моєму розпорядженні було звичайне лікарняне ліжко, приліжкова тумбочка, у кутку  тулився столик для обіду та стілець. За дверима знаходився невеличкий шлюз-приміщення, до якого прилягали  туалет та душова кімната, там же був  і вихід у коридор, куди хворим заборонено і носа висовувати. Таким чином стіни цього ізоляційного боксу окреслювали мій новий світ.  Мені нічого не залишалося, як тільки звикати до нього та пристосовуватись до тутешнього розпорядку дня.

 

Яким би день не був довгим,  прийшов вечір, а з ним – і лікар. Він поцікавився моїм самопочуттям, перевірив сатурацію (до речі, вона за весь період хвороби  була у нормі)  та ретельно прослухав мої легені. У нього дізнався, що аналіз крові, моє жорстке дихання та рентгенографія вказують, що маю невеличке запалення у правій легені. Щоправда, він не зовсім був упевнений у рентгенівському знімку, який ледь щось показував і не там, де слід було б очікувати – це було зрозуміло з його додаткових запитань.

 

Було видно, що прояв моєї хвороби не явно виражений ще й тим, що декілька разів мої легені прослуховували  у два стетоскопи та чотири вуха одночасно двоє лікарів.

 

В першу половину дня працювала інша лікарка, і я на ранковому обході поцікавився у неї про свої легені. Вона вважала, що у мене  не одностороння пневмонія, а бронхіт.

 

Єдине, що можна було сказати однозначно,  то це про розшифрування кардіограми.  Вона показала, що з «мотором» проблем у мене немає.

 

Легкий перебіг хвороби наводив на думку, чи не даремно мене сюди запакували. Востаннє я лежав у лікарні тридцять шість років тому, і то помилково. Згадалась кумедна історія.

 

 

Одного чудового літнього дня мені стало зле й унітаз став моїм найкращим друзякою. Він підставив своє міцне плече, а я  протягом декількох годин виливав йому  свою душу всіма можливими способами на які тільки здатний людський організм.

 

Дружба дружбою, але потрібно було з цим щось робити. Поліклініка у неділю була закрита, тож я почовгав до чергового на станцію швидкої. Там знайшли  якусь  жінку в білому халаті, можливо, то була і лікарка – ­­­хтозна. Моя розповідь її дуже вразила і вона поцікавилась, де локалізується  біль. Боліли всі м’язи живота, і я сказав по своїй юнацькій простоті, що біль відчуваю у ньому скрізь, а ще болять гланди й сльози очі застеляють. Жінка у білому жахнулася і, проявивши максимум свого співчуття, сказала, що я ще такий молодий, а маю  симптоми такої тяжкої хвороби і мені потрібна негайна госпіталізація.

 

На другий день перебування в лікарні я відчував себе повністю здоровим. На третій – повідомили, що десь загубились мої аналізи й завтра потрібно здати їх повторно. На четвертий – нарешті розібралися з ними. Я був здоровий.  Зрадівши я було зібрався додому, але лікарка попросила мене залишитись до вихідних, мовляв,  навіщо  у п’ятницю йти на роботу – краще на вихідні додому, та й лікарняний під них закриють. (Їй потрібно було заповнення койко-місць, тому ми порозумілися і зійшлися на цьому). Поки не було аналізів, лікували мене якимись таблетками, а після виписки з’ясував, що то були «закріплюючі». От я й закріпився,   що на днів п’ять і про горшка забув.

 

 

Осень - это красиво, но ненадолго.


Осень - это красиво, но ненадолго. Какой бы не был красивый саван, он всего лишь саван, а не свадебное платье. Красота всегда в мгновениях, а они скоротечны и слабо уловимы.

Алегорія реальності

  • 03.08.20, 20:57

Один винахідник-експериментатор прикрутив письмового стола ніжками до стелі. Другий чолов'яга побачив, що до столу не вистачає стільця, то й прилаштував його поряд. Так на стелі офісу виникло додаткове робоче місце. Як не клав третій чоловік на стіл аркуш паперу, він не тримався на ньому та падав додолу. Щоб розв'язати цю проблему, колектив науково-дослідного інституту почав роботу по створенню електростатичної кришки стола. Інший науковий колектив працював цілодобово у три зміни над створенням авторучки, яка писала б всупереч силі земного тяжіння. В соціальних мережах почалися дискусії. Одна група людей стверджувала, що стілець прикручений занадто близько до столу і люди з повнотою не зможуть скористатися робочим місцем, інша – що потрібно вести здоровий спосіб життя і слідкувати за своєю вагою. Товстуни взагалі заявили, що це дискримінація, і об'єдналися проти дрищів створивши партію "140 кг – це норма!" Народні депутати від цієї партії взялися коректувати закони під нову реальність.

Життя вирує, кипить. Наче все добре, для всіх є робота, збережені логічні ланцюжки. Тільки одне погано – люди фізично не можуть ходити й працювати на стелі.

Мораль: якими б не здавалися правильними самі собою логічні судження, вони не мають нічого спільного з реальністю, коли початкова відправна точка хибна.

Океан Снов

Рівне спокійне дихання нескінченності, ніщо не порушує величний спокій Океану Снів. Поступово у Ньому зароджуються яскраві поодинокі образи, яких стає все більше і більше. Вони набувають сили, творять характер, формують мету. Зліт і падіння, творення і щезання, радість і печаль відбиваються в їх танці. Образи сновидінь наше життя - життя в Океані Мрій.


Ожерелье

1 сентября, среда, 54-ый день, +20С.  Прекрасное всё ещё летнее утро. Я на озере, которое находится недалеко от дома моей матери. Поблизости на берегу вся та же фигура рыбака «окаменевшая» в своем ожидании клёва. Я проплываю очередных своих 500 метров и посвежевший выхожу из воды, ступаю на мягкий шелковистый ковер из травы. Ласковое  солнце своими лучами окутывает моё тело, дарит мне своё тепло. Мои глаза наслаждаются окружающей природой, просыпающейся после ночного сна.

 

Это то прекрасное и немногое, что я смог найти в новой реальности, в которую попал два месяца назад. Жизнь,  взявши меня за руку, повела по тропе, с которой невозможно свернуть, не расставшись с человечностью.

Моя 83-летняя мать стала немощным беспомощным существом потерявшая здравый рассудок. Теперь я два раза в день посещаю её и  поддерживаю её угасающую жизнь. Когда-то я для этой женщины был сыном,  и она провела меня от черты рождения в самостоятельную жизнь. Теперь она стала «ребенком»,  и я «удочерил» её, чтобы провести к  той черте, за которую живым не дано  взглянуть.

Это обычная печальная история  жизни, но я знаю, что бывают и гораздо хуже. А ещё мне известно, что мир дуален, что всегда есть другая сторона, которая удерживает этот мир в равновесии. И я начал искать это равновесие, как альпинист ищущий щель в скале, чтобы забить в неё крюк и пропустить через него страховочную верёвку. Я искал те камни, которыми можно высечь искру и разжечь спасительный согревающий огонь в темноте ночи. И я нашел… «дорога возникает под шагами идущего».

Мысленно я оформил свою новую реальность как прохождение обучения в спецшколе. Попробуйте, пообщайтесь с человеком с истерическим характером, генерирующим навязчивые идеи с разорванной логикой, искаженными рефлексами и с множеством  других проблем. И это  каждый день без выходных. Для сохранения своего психического здоровья я обозначил это общение как тренинги по психологической подготовке.  Физическая подготовка тоже имеется. Ежедневные визиты к матери – это в суме 11 километров велосипедной прогулки  и еще пара километров пешком по другим повседневным делам.  Раз  уж я бываю недалеко от озера, то я решил использовать его для ежедневного плавания – ведь это тоже позитив и здоровье.  Таким образом,  я уравновесил ситуацию, создав в ней опорные спасительные точки.

 

22 сентября, суббота, 75-ый, день, +15С. Уже с десяток дней как летний погодный режим сменился, стал  более прохладным, но ничего,  я уже адаптировался к нему, а также урезал втрое дистанцию заплыва –  осторожность не будет лишней. Теперь мои водные процедуры имеют фазы:

 - преодолеваю психологический барьер, захожу  в воду, окунаюсь;

 - стресс от холодной воды заставляет меня интенсивно грести;

 - через метров пятьдесят наступает адаптация, и вода уже воспринимается дружелюбной.

Я уже плыву расслаблено, поверхностью кожи ощущаю приятную обволакивающую прохладу, но совсем не холодно. Пальцы рук подвожу к самой поверхности, там различаю тонкий более теплый слой воды, наслаждаюсь этим ощущением. Уже на берегу слышу мощный всплеск, где-то рядом нырнул какой-то зверёк. Этот звук я слышу не впервые и не первый день, но увидеть, кто это, так и не успеваю. Сегодня мое любопытство взяло верх, и я пошел и узнал  у рыбака-завсегдая о всплесках. Оказалось, в озере ныряет норка. «Ну, слава богу, что не Лох-несское чудовище», подумал я.

23 сентября, воскресенье, 76-ый день, +11С. Свинцовые облака затянули небо, капли дождя выплясывают на лужах. Числа и дни недели уже давно не имеют значения, а только погода. Конечно, я купался в дождь, но тогда было гораздо теплее…

Одежда положена на полиэтиленовую пленку ­– ею же и укрыта. Я стою на берегу, преодолеваю психологический барьер, дождь усиливается и этим подгоняет меня – дороги назад нет. И вот, наконец, холодная вода омывает мое тело, и я плыву…

За чертой страха меня ждала победа. Верно подмечено: «Не такой страшный чёрт, как его рисуют», и я в этом убеждался уже не раз. Единственный настоящий страх это страх смерти, он прошит в человеке на инстинктивном уровне, от него сложно избавится. Все остальные страхи – это наши психологические установки привиты в среде социума.

24 сентября, понедельник, 77-ый день, +9С. Фоновый шум  я распознал как звуки дождя. Мой  ум автоматически включился в работу, определяя координаты: кто я и где я. Приходя в осознание себя, разрываю остатки сна, лениво открываю глаза. Утро… В окно заглядывает серое дождливое утро каплями дождя стуча по подоконнику. Через несколько минут сигналы будильника дадут старт новому дню, который ничем не отличается от длинной цепочки предыдущих дней. Это очередной «день сурка», в нем ничего не меняется, разве что только погода…

За окном холодно, мрачно и дождливо под одеялом тепло, уютно и сладостно-сонливо… тяжело выйти из зоны комфорта, но надо сделать первый  шаг и я делаю его…

27 сентября, четверг, 80-ый день, +13 С. Сегодня утро подарило мне немного оптимизма, солнце просвечивало сквозь тонкую пелену  облаков, предвещая улучшение погоды. Хотя воздух прогрелся, но вода была настолько холодной, что плавать в ней уже было невозможно. К такой температуре воды адаптироваться нереально: начинаешь замерзать, горло и ноги ниже колен первыми реагируют на холод обжигающими болезненными ощущениями. Поэтому я перестал отращивать ласты и с режима плаванья перешел в режим закаливания – за 20-30 секундное плескание не успеваешь замерзнуть.

7 октября, воскресенье, 90-ый день, +9С. Прекрасное солнечное утро. В моём бассейне прибыло. Всевышний украсил озеро тремя чудесными белыми  лебедями, которые в невдалеке от меня плавали, грациозно  изогнув свои длинные шеи. Небольшой ветерок холодил моё тело, подгоняя меня к действию, и я запрыгнул в воду…

Я уже почти оделся, как  услышал частые хлопающие звуки. Оглядевшись, я увидел тройку взлетающих величественных птиц ударяющих своими сильными крыльями о поверхность воды. Курлыча, они попрощались со мною  и через минуту скрылись за горизонтом. С моим уходом  Всевышний свернул декорацию.

15 октября, понедельник, 98-ый день, +5С. Холодное утро – в тени трава ещё покрыта инеем. Я с горки мчусь на велосипеде, холод облизывает меня встречным воздушным потоком, мерзнуть руки, желание залезть в воду отсутствует. Но я знаю, что путь мой к озеру лежит через дом матери, в котором я отогреюсь. Трюк в том, что если зайти с холода в теплое помещение на какое-то время, а затем выйти снова на улицу, то происходит адаптация организма, снижающая порог чувствительности к холоду.

Я у озера.  Чтобы сохранить тепло одежды, я заворачиваю её в куртку. Психологический барьер перед холодной водой уже давно отсутствует,  я легко и не раздумывая погружаюсь в воду. Сильного стресса от холода тоже не испытываю – сказывается привычка от ежедневного купания. На берегу после водных процедур самые приятные ощущения, температура воздуха +5С, а ощущения холода нет, совершенно комфортно. Я еще прохаживаюсь по берегу минут десять, отжимаюсь в упоре лежа, делая несколько подходов.  Прекрасное ощущение здоровья, психологического равновесия, единения и гармонии с окружающей природой.

18 октября, четверг, 101-ый день, +10С. Спокойные зеркальные  воды озера отражают  заросли посохшего камыша. Легкая, еле заметная дымка  над водной гладью – это всё, что осталось от утреннего тумана. Соседствующие с озером  деревья с пожелтевшими редкими остатками листвы замерли в своей осенней задумчивости. Сегодня я нанизал последнюю бусинку на нить цели и собрал ожерелье из 101 дня. Где-то в сентябре, когда вода стала холодной, я думал прекратить своё купание, но затем решил его продолжить не смотря ни на что и достичь 101 дня – просто цифра понравилась. Сегодня поставленная цель достигнута,  но нет никакой радости. Даже как-то печально, я уже подружился с духом озера. Но даже самые длинные дороги всегда заканчиваются.

Вспомнил эпизод из фильма «Мирный воин»,  где главный герой вместе с наставником подымается на гору.  Наставник обещает показать парню что-то чудесное. После  трехчасового тяжелого подъёма, достигнув вершины, главный герой разочаровывается в своих ожиданиях – там ничего нет, кроме обычного булыжника. Парень обижается на подставу старика, но через некоторое время к нему приходит понимание и он произносит в след уходящему наставнику: «Путь делает нас счастливыми, а не цель».

П.С.  После пятидневного перерыва я продолжил купание.  12 ноября я окунулся в озере 121 раз и на этой цифре решил завершить свой  купальный сезон. Температура воды была +4С, а воздуха +3С. Через день погода ухудшилась, весь день шёл мокрый снег… на пороге зима…

О любви

- Хочу на берег океана и любви без выноса мозгов.
- Без выноса мозгов, только сеновал!

Не судьба

Они радостно мчались друг другу на встречу, но сблизившись, лишь обменялись холодными воздушными потоками – трамваям не суждено встретится.

Сила веры

Он был верующий и любил быструю езду, его остановили только врата рая.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
8
предыдущая
следующая