хочу сюди!
 

Sveta

34 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «закарпаття»

Орбан готує вторгнення на Закарпаття



Угорський прем’єр Орбан заявив, що війна припиниться як тільки США та Євросоюз перестануть утримувати Україну, яка "економічно не існує як країна".

Орбан - це путінський кінь в Євросоюзі та НАТО. 

Орбан озвучує і робить те, що треба його кремлівському господарю.

Орбан є відкритим союзником фашиста сучасності путіна, як його попередник Хорті був абсолютним союзником Гітлера.

Угорські фашисти вбили більше 7 тисяч мирних жителів Корюківки - це найбільша трагедія Другої Світової війни. 

Сьогодні продовжуючи купувати в кремля енергоносії, блокуючи санкції проти росії, а також рух України до НАТО і ЄС, Угорщина Орбана знову стала співучасником вбивств українців, яку вчиняють російські фашисти.

Абсолютно нагально стоїть питання про припинення фінансування Угорщини з бюджету Євросоюзу, про виключення Угорщини з ЄС і НАТО. Присутність Орбана принижує і дискредитує ці організації. 

Ніхто з пристойних людей у цьому світі не повинен подавати руки Орбану. Угорському союзнику путіна має бути оголошений загальний бойкот. 

Не справа України втручатися у внутрішні справи Угорщини. Самі угорці, якщо не хочуть згорати від сорому в майбутньому, повинні якнайшвидше позбутися Орбана, який корумпований чи завербований кремлем і веде Угорщину - цю прекрасну країну - до чергової катастрофи. 

А от що справа національної безпеки України - це пильно стежити за діями угорської армії і спецслужб. Заяви Орбана про «утиски» угорців Закарпаття - це підготовка грунту до вторгнення. Все залежатиме від ситуації на Східному фронті. Думаю, саме Закарпаття пообіцяв путін Орбану за його активну підтримку кремлівської агресії проти нашої країни. 

Україна однозначно переможе російського ворога. Але ми і весь світ назавжди пам‘ятатимемо хто був з нами чи проти нас у цій нашій боротьбі за власне виживання.


Олег Ляшко,
солдат ЗСУ

Горянська ротонда – архітектурне диво Європи

        Одне з семи архітектурних чудес Закарпаття, історичний пам’ятник XII ст. – Горянська ротонда, або церква Святої Анни. Це найдавніший храм цього краю і зразок архітектури романо-візантійського періоду. А ще – одна з найбільш таємничих і найстаріших святинь України, занесена в реєстр спадщини ЮНЕСКО.



Храм розмістився в околицях Ужгорода в мікрорайоні «Горяни», відомому своїми важливими археологічними відкриттями. Саме тут виявили стоянки кам’яного віку, неоліту, епохи бронзи, а також давньослов’янські і давньоруські поселення. До сих пір точно не відомо, коли саме почалося будівництво самої ротонди. Деякі вчені вважають, що будувати церкву почали в XIII ст. Інші говорять про більш раннє «народження» храму – в кінці Х – початку XI ст. Саме це дозволяє дослідникам стверджувати, що Горянська ротонда є третьою найстарішою церквою в Україні, поступаючись Софії Київській та Кирилівській церквам.




Горянська ротонда ( «rotunda» з італійської мови – кругла будова) має абсолютно типову для епохи романизму, але дуже рідкісну форму будівлі – це закруглений шестикутник з міцними стінами завтовшки до 2,5 метрів і вузькими вікнами. Таких храмів в світі – одиниці. Саме ці архітектурні особливості дозволяють деяким вченим припускати, що церква служила каплицею замку і виконувала оборонні функції. Нова частина пам’ятника – готичний прямокутний неф церкви Святого Миколая – був прибудований в XIV в.


Усередині Горянської ротонди збереглися унікальні і дивовижні фрески, створені італійськими художниками школи Джотто більше 700 років тому, яких запросила сім’я Другетів. Розпис не притаманна традиційному іконопису, адже лики святих висловлюють емоції. На стінах в основному зображені сюжети з Нового Завіту. Це найважливіші епізоди з земної життя Ісуса Христа: «Дари волхвів», «Втеча в Єгипет», «Різдво Христове», «Благовіщення», «Воскресіння» і т.д. На східній же стіні нефа можна побачити розписи XV ст., виконані в техніці «саль секко» в манері, властивої тірольської і чеської школам живопису. Цікавий сам архітектурний стиль ротонди, який на протязі її «життя» змінювався від пізньоантичної, так званої візантійської будівельної традиції до романтизму і готики. На жаль, під час нашої подорожі храм був зачинений і нам не вдалось на власні очі побачити саме цікаве. Тому фото фресок не мої, а взяті з інтернету.




Сотні років ротонда стояла забутою, і в 1879 році храм випадково виявили під час ремонту: під старою шпаклівкою побачили неймовірні кольорові італійські фрески. Вже незабаром маленька непримітна церква в Ужгороді стала відомою у всій Європі. Аналіз фресок показав, що їх виконали в дуже складній і вже неіснуючої сьогодні технології: мокра і ще свіжа поверхню стін при розпису вбирала в себе 10-сантиметровий шар фарби.
Сьогодні в церкві Святої Анни щодня моляться парафіяни греко-католицької єпархії та розповідають про дивовижну ауру.
У червні 2012 року ротонда урочисто проголошена малою базилікою, спорідненою з Папською базилікою Santa Maria Maggiore.

З пагорбу від ротонди відкривається гарний вид на Ужгород.


Поряд з ротондою місце тихе і лагідне, в сусідньому дворі ростуть смачні сливи, яблука і виноградик smile


 
Чудова наша Україна!


На добраніч! Люблю тя!


Цю музику розуміє тільки той,хто любить гори................
АБО РОДОМ ЗВІДТИ,але вимушений жити не в своїй країні ,а на чужині........Плачу за брата.........Йому слідуюча замітка!Цьом!

Політичні партії КМКС-ТУКЗ та ДПУУ зазнали нищівної поразки

22 грудня в Закарпатській області відбулися вибори в 9 об’єднаних територіальних громадах (Косонській, Зарічанській, Горондівській, Керецьківській, Великоберезнянській, Довжанській, Кам’янській, Оноківській та Холмківській), але найбільш прикута увага була до виборів Косонської ОТГ, до складу якої увійшли 8 сіл (Гетен, Запсонь, Кашаново, Косонь, Мале Попово, Попово, Рафайново та Шом), де за перемогу боролися кандидат від угорських об’єднань краю та «Слуги народу».

У цих населених пунктах у відсотковому співвідношенні переважає саме  угорськомовне населення і нібито інтриги навіть не мало бути. Задля  більш переконливої перемоги КМКС та Демократична партія угорців України  навіть об’єднались та підтримали єдиного кандидата Барту Саболча. Ще  цікавим є той факт, що їх осередки у цих селах є найчисельнішими та  найактивнішими. Але перемога О.Товта, висуванця від партії «Слуга  Народу», показала реальний стан речей щодо підтримки населенням  діяльності Товариства та Спілки. 

Це друга поразка проугорських сил в угорськомовних населених пунктах (про їх провал на парламентських виборах писав не один ЗМІ).

Перемога кандидата від «Слуги народу» вказала на бажання місцевого населення, розвиватися в економічному, культурному руслі без постійної антиукраїнської риторики, яка лунає від КМКС-ТУКЗ та ДПУУ. Тому не дивно, що нищівної поразки проугорські партії зазнали і під час виборів депутатів в ОТГ. Адже у всіх без винятку 9 ОТГ не пройшов жоден кандидат від КМКС чи ДПУУ.

Можливо це є наслідком того, що лідери угорських об’єднань переймаються лише власними меркантильними інтересами (дерибаном угорських грошей), прикриваючись, перед офіційним Будапештом, «гучними» антиукраїнськими заявами, що вже спротивились і самому угорськомовному населенню Закарпаття, яке дізналося про міфічні переслідування та порушення їх прав від «ожирілих» та «розбещених» лідерів ТУКЗ.

Зазначена ситуація, також, спростувала твердження окремих політиків Угорщини щодо несприйняття угорцями нашого краю офіційної державної влади в Україні та її політики.

Це своєрідний посил офіційному Будапешту на необхідності зміни своєї ревізіоністської риторики, постійних, не обґрунтованих  звинувачень української влади в недотриманні прав національних меншин до більш конструктивних кроків, які б примножували розвиток та процвітання національних меншин, в першу чергу угорської, у всіх сферах.

Джерело: http://www.madyar.info/23/12/2019/politychni-partiyi-kmks-tukz-ta-dpuu-zaznaly-nyshhivnoyi-porazky-na-misczevyh-vyborah-v-zakarpatti/?fbclid=IwAR3mHjmUaWbFm6Ko9hYBiGtNbU5oYPnYpBPvbedJ0bKgIX6jncfHkGkuMCk

Поняття Закарпаття як таке виникло за часів совка

Відповідь Петра Мідянки на колонку Андрія Любки про мультикультурність Закарпаття

24 липня 2019 

Наприкінці травня цього року Андрій Любка написав для Varosh авторську колонку про те, що можливо Закарпаття насправді не є мультикультурним, і та публікація викликала шквал реакцій від читачів.

Відреагував на неї й Петро Мідянка, лауреат Шевченківської премії та давній приятель Андрія. Вийшла зразкова інтелектуальна дискусія. Чи, можливо, дискусія інтелектуалів? Байдуже. Читаємо!

 

Поняття Закарпаття як таке виникло за часів совка. Якщо глянути на історичний переріз, стародавні мапи, то значна частина краю опинилася за кордоном ще після першої світової війни. Латиномовна, угорськомовна церковна документалістика, русинське ділове мовлення (урбарні записи, грамоти, зрідка судочинство) вказають на європейський стик цієї найоригінальнішої закутини сучасних теренів України.

На сьогодні найбільший відсоток населення краю складають українці: їх тут мешкає понад мільйон, разом з корінним населенням та еміграційним прошарком. Звісно, що вони мають свою ментальність, почасти спотворену чужинецькими прижимами, але з міцною національною основою. Населення головно рустикальне, сільське, села тісні, переповнені, землі страшенно покавалковані, порівняно з австрійською інтабуляцією ХІХ століття. Але все ж таки це Срібна Земля, Карпатська Україна (чи як писав Павло Тичина «Будь здорова, Закарпатська Україно), а Василь Вовчок «Орденоносне Закарпаття»… Віктор Балога на вивісках своїх супермаркетів пише Silverland. Можна й так. Повертаючись до давнього ще пишуть «Мараморош», «Унґварський» і т.д.

Справа не в тому чи освічені закарпатці чи закарпатські гастарбайтери знають картини Кароя Ференці, Йозефа Лади, тих же Ревеса, Мункачі, Голлоші, Іяса. Останнім це майже не потрібно, так само як Шевченкові «Катерина», «Байгуші під вікном»… Вони цього не мусять знати. Їм байдужі Барток, Чонтварі, не кажучи про якусь автентику.

Мультикультурність краю в наші часи цікаве перш за все нашим сусідам: чехам, угорцям, що видають на своїх мовах про Закарпаття цілі гросбухи. Вони ретельно обсервують пам’ятки  «спільної» історії, роблять детальні описи впереміш з фотосесіями. Наразі там не йдеться про обізнаність кревняків з літературами сусідніх  народів, іншими цивілізаційними надбаннями.

Колишні господарі, наприклад ґраф Шенборн, також не надто переймався мультикультурним збагаченням Мукачівсько-Чинадіївської домінії в комітаті Береґ. Він стимулював розпорошенню корінного населення німецькими колоніями Верхнього Коропця, Барбова, Німецької Кучави. Синяка, Березинки…

Німці переселялися охоче в Латірську долину зі Спіша, який був бідніший у господарському плані. Таке ж розпорошення в йозефінські та терезіянські часи відбувалося на Горішньому Потиссі: італійці в Трибушанах, німці в Ясіню, не говорячи про угорсько-єврейський сегмент. По собі ці етноси залишили римо-католицькі костели, реформатські церкви, синагоги, некрополі.

Давньоруські місцеві діалекти також наповнювалися «мультикультурністю»: купа угорських, німецьких, єврейських лексичних запозичень. Всі ці «анцуґи», «цайґери», «штримфлі» або з німецької, або з ідиш. Звісно, германізми поступалися гунгаризмам, як сьогодні питомо автентична лексика поступається русизмам: технічна термінологія.

У новітні часи не без глобалізації етносередовища нахлинула неогерманізація через англомовну термінологічну лексику. Молодша генерація  нею активно послуговується.

Русин з походження Енді Воргол був чільним представником мультикультурного мейнстріму, інтегрувавши в світову полі культурність поп-арт. Воргол ніколи не підкреслював своє коріння в багатоплановій творчості, цього не робив і Чонтварі. Мігай Мункачі хіба що намалював русинські бочкори на ногах в’язнів…

Гадаю, що не варто клеїти до мультикультурності Закарпаття єврейську депортацію 1944 року. Корінне населення було перестрашене угорською жандармерією й мало що могло зробити для їх порятунку. На цю справу відважився хіба що шведський дипломат у Будапешті Рауль Валленберґ. Хто з уцілілих від Аушвіца потрапляв у будапештянські ґетто, мав шанс на виживання. Так трапилося з родиною широколужанського єврея Зельмана Розенталя, що певний час переховувалася в бункері. Їх здали ґої, але вже після масових чисток. Після повернення в Луг, їх прихистили місцеві жителі, допомагали чим могли.

Щодо посілостей у закарпатських містечках і селах, то за сприяння радянської влади нерухомість отримували добровольці, активісти або ж колгоспи. Ця проплакана земля мстить і досі: недарма ізраеліти говорили, що вони свати, а місцеві будуть приданці. Від місцевих землі відібрали колгоспи, вже за часи незалежності деякі стали на жидівських землях ґазди. І нікому з колишніх власників було займатися реституцією, бо законодавчо цього в Україні ще не затверджено.

Я вже згадував про те, що неє обов’язковим знати словацького Андруховича чи якогось модерного румунського белетриста. І не кожен має можливість і настрій відвідувати найближчу кошицьку чи львівську оперу, а в ній Бейлу Бартока. Навіть не відаючи про стосунки Бартока й Філарета Колесси чи Любки Колесси, яка записувала Бейлу-бачі руські народні пісні в Закарпатті.

Комунікації транспортні з Румунією бажають кращого, хоч із Солотвина в Сіґету-Мармацієй можна пройтися пішки мостом через Тису з прихованими цигарками, а звідти компанія Mara-Nordчерез Оаш-Неґрешті відвезе і в Сату-Маре. В історичному комітаті Уґоча майже немає румунських сіл, а в Сатмарі українських. У румунській комуні Мойсей жудецу Марамуреш я спілкувався з продавчинею цуйки з Галмеу (Сату-Маре) по-горськи краще, ніж по-румунськи.

І бидла, і рагулів у Закарпатті вистачає, як в усій Україні. Корупція, контрабанда, послаблений контроль державних структур зробили чи роблять свою справу. Але не можна до прикордонного, суміжного регіону припасовувати мультикультурність й рафіновану культуру естетів.

Давні закарпатці просто змушені були володіти мовами державотворчих народів, почасти не знаючи про Алмоша, Арпада, Цепеша й Пинтю, але тямили своїх опришків.

І культура виховується не пастирсько-лісорубським архетипом Закарпаття, не засимільованим духовенством, а тими чинниками, що складають цілісність загальнолюдської духовної, не гастрономічно-кулінарної культури чи дизайну .

Мультикультурність Закарпаття тотожна його поліетнічності, бо важко запідозрити росіян, угорців, румунів, словаків у незнанні культури…

Петро Мідянка, спеціально для Varosh
 
https://varosh.com.ua/idei/vidpovid-petra-midyanky-na-kolonku-andriya-lyubky-pro-multykulturnist-zakarpattya/?fbclid=IwAR0yDqWSH9_REJjJ8d13m9aRhjGh6lq0om0hKDohmHonMtVkXv6SS_Goz5s

Закарпаття – це угорський край?

Закарпаття – це угорський край?  

 

Це замість відповіді на коментар.

Якщо є закарпатці, то було б цікаво почути Вашу думку і висновки =)

 

Ну, тут є два чисто угорських райони. Для когось - це вже перебір, а для когось - не такий вже й угорський край. Там навіть не розуміють української, якщо треба, вживають російську.

Деякі закарпатці не хочуть з місцевими угорцями й мати справи, через те, що ними кілька раз був колись обдурений. Інші про їхні поселення відгукуються, що то сум та печаль (мовляв, то такі собі, місцеві здирники-євреї).

Щодо інших районів... Періодично я живу на Заході, отримую політичні листи під назвою "Київ нас не чує".

 

Щодо людей, то бувають різні. Дуже різні.

 

Якщо спитати старших 40 років, то переважно (не всі, значить) вони будуть говорити, що коли Закарпаття входило до складу Чехо-Словаччини, то жилось набагато краще і будуть говорити, скільки інші народи тут зробили

Насправді, історично, цей край був тривалий час відірваний від України і тільки в радянські часи його змогли повернути. Тим часом Закарпаття входило в склад різних імперій. Навіть архітектура і будова вулиць відповідає європейським зразкам. Не знаючи під ким будемо завтра, народ сформувався аполітичний, лояльний до всіх націй. За це, до речі, його можуть недолюблювати інші представники Заходу України - войовничі і патріотичні львів’яни, волиняни і т.д., мовляв: «Як можна бути такими пасивними до своєї країни?». Ворожнечі нема, просто їм це незрозуміло.

Тож старші люди будуть говорити, скільки інші краї зробили для Закарпаття. При чехах (насправді тоді ще чехословаках, але кажуть «чехах»), було збудовано і електростанції, і заводи, і мости, і різна інфраструктура. Будувалось якісно, і ці всі споруди стоять і користуються ними донині. Навіть без жодного ремонту. Чехи справді вірили, що цей край залишиться з ними і серйозно сюди вкладали гроші. Що ж сучасна Україна? Не спромоглась навіть відремонтувати те, що є. Населенню на зарплату виділяє копійки, зате платити треба все більше. Якби не можливість їздити і заробляти десь у західніших країнах, то невідомо як би й жили.

 

 

Якщо спитати молодше покоління, то тут є справжні патріоти. Коли приходила повістка про АТО, багато хто не ховався і відкрито їхав захищати свій край на Схід. Люди тут полюбляють вивішувати українські прапори у себе на будинках (хоча, це мабуть скоріше відноситься до цілої сім’ї, ніж до просто молодшого покоління). Вишиванка – це святковий одяг. Пам’ятаю був якийсь серіал про Захід, де показували, як тут щодня ходять в народному українському одязі. Насправді, це не так. Але прийшовши на якесь свято у місто, можна побачити чималу кількість вишиванок на вулицях чи почути українських пісень на сцені або від вуличних музик. В такий час будь які сумніви щодо  того, Україна це чи ні, зникають, а сусіда ще й скаже: «Як тобі таке взагалі прийшло в голову?»

Є, звісно, й такі, що щороку платять величезний хабар, аби не бути в армії (і де вони стільки грошей беруть? 1000$ за кожен рік). Чимало просто злодіїв, заздрісників, підлабузників, пияків, двуликих, боягузів. Цигани – місцеве повалля, яке промишляє крадіжками, з самого народження вчаться красти й обманювати. Чимало селян люблять лазити через паркан до своїх сусідів, щоб забрати, шо там росте чи залишилось лежати надворі. Наприклад, є людина, що вже 30 років живе в Словаччині, але не може позбутись цих звичок. Приїжджаючи на пару днів на свою батьківщину, можна його побачити раптом у себе в саду. Може навіть твій друг, високопосадовець, попросити підписати якийсь папір по дружбі, а потім майся з цією проблемою.

Схоже, через таке населення до українців ставляться з осторогою в ЄС. Ті, що вже добре вивчили мову і їдуть на заробітки віддають перевагу навіть не говорити, що вони українці. Лише тоді, коли вже деякий час попрацюють і тамтешні побачить, що це хороша людина, можна спокійно повідомити, що ти з України.

Звісно, є такі, що якби таких була хоч десята частина українців, то Україна б процвітала і звідти нікуди б не хотілося їхати. Вони будуть відстоювати те, що на їхню думку є справедливим, працюватимуть стільки, скільки треба, пожаліють, якщо треба.

Пам’ятаю навіть діалог десь на парковці базару часів початку АТО.

- Які?

- П’ятірку, як завжди. Скільки то коштуватиме?

- (думає-думає) 400

- Доларів?

- Тобі гривень.

І пішли за бронежилетами.

 

Є й такі люди, яким більш важливо, як у них огірки ростуть, а ця вся визначеність якої нації і ця ваша війна – це щось далеке і ніяким чином не стосується. Вони собі мирно живуть, нікого не чіпають, закон не порушують – що вам ще треба? Вони можуть навіть зі свого села ні разу не виїхати. Думаю, така пасивність спричинена безгрошів’ям.

 

Це, власне те, що я можу сказати… =)

У підсумку: 

при всіх своїх гріхах тутешні люди ніколи не будуть кричати: "Угорщино (чи інша країна), введи війська!", навіть згадуючи як раніше було добре.

Тут поважають релігію і традиції (а традиційно тут головною є Україна).

Щодо побуту тут теж є +/- різниці з іншими регіонами. 


 

Бонус:

Деякі мої фото з велопрогулянок


повний розмір чомусь не вставляється. Читайте тут https://drive.google.com/file/d/1_54Q8lN0udFGGGsvbAFHMvvGXAlcIUyx/view?usp=sharing

Субетнос лемки: походження та історична доля

Хто такі лемки та чому вони так називалися? Звідки пішло слово лемко? Чи знаєте, що після розпаду Австро-Угорської імперії Лемки навіть заснували свою Ресубліку, яка проіснувала кілька тижнів: Республіка Команча. Зараз більша частина Лемківщини під Польщею та Словакією, маленький клаптик знаходиться в Україні, на Закарпатті. Що чули Ви про лемків, цей народ? На жаль, у лемків є велика трагедія - це акція Вісла, переселення з лемківських території на території СССР. Переважно. їх посилали на Одещину, Луганщину, Донеччину. Відірвані повністю від своїх земель, вони змушені були або прижитися на чужині, або померти. Дуже важкі реалії того часу. 

Читайте все про лемків на сторінці: http://spadok.org.ua/lemkivshchyna/lemky-istorychna-dolya-pokhodzhennya

#5 Сокирниця – Тячів – Солотвино – Ясіня

П’ята частина мандрівки по Закарпаттю, продовження маршруту Мужієво – Бене – Квасово – Виноградів – Королево – Хуст. З Хуста їдемо по трасі М23 до селаСокирницяі далі маршрут насичений найстарішими готичними архітектурними пам’ятками, що входить до відомих дерев’яних церков району (Сокирниця,Данилово,Крайниково,Олександрівка), яки ми подивимось по цьому маршруту. А також відвідаємо найбільше з солених озер, Кунігунда та побуваємо в селіДіловеде розташований геодезичний знак та стела географічного центру континентальної Європи.




Пригоди бувають всякі...

Оказія  недавно  заставила нас їхати з обласного центру  Закарпаття  на  іршавщину.

Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія. Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В Закарпатті  -  це  два взаємно не пов"язаних  поняття. І величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи три;  що ви доїдете туди,  куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі! В  Іршаві  та далі - ні одного дорожного знаку,  GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10 - 15  і  обігнавши стадо корів,  що ліниво поверталося з пасовища  і загородило всю проїжджу частину,  ми, зрештою, зрозуміли що їдемо в не в ту сторону.  А час уже підганяв...  Слизький асфальт з численними  ямами,  вибоїнами та горбами не дозволяв  розігнати машину  і до  швидкості віслюка.  Але і так  богатотонна  машина  раптом  підстрибнула  та з гучно гепнулась  об  брудну поверхню шляху.  Металічний скрежет оголеної  осі  лівого  колеса по  камінню заглушив  вереск  гальм . Через кілька метрів машина зупинилась, залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого Чоловіка (Gros Mana).

Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ. Парасольки виявились слабим захистом від  рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи то мордував випарами солярки.

 Аж потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором - аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя" нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус  ширяє  навкруги.  Петя... Невже  в честь  президента?"



Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
попередня
наступна