У Донецьку представники місцевих ЗМІ та громадських організацій створили рух «Донбас без цензури».
Рух створений учасниками конференції «Перешкоди професійної діяльності журналістів на Донбасі», в якій взяли участь журналісти, громадські активісти та відомі діячі культури та науки.
Організатори й учасники конференції обговорили стан свободи слова у Донбасі, зокрема, спроби тиску і безпідставні перевірки податковими органами незалежних ЗМІ, спроби втручання у редакційну політику, систематичне ігнорування державними органами влади і органами місцевого самоврядування Донбасу інформаційних запитів і обмежений доступ вільних ЗМІ до прес-конференцій голів Луганської і Донецької облдержадміністрацій тощо.
У відповідь на ці виклики учасники конференції ухвалили рішення про створення громадського руху «Донбас без цензури». Ініціаторами його створення стали ГО «Агентство демократичного розвитку Донбасу», Луганська обласна організація «ОПОРА», ГО «Інститут розвитку і соціальних ініціатив», Луганська обласна організація «Громадянська платформа», ГО «Інститут Адвокаси», ГО «Громадська служба правової допомоги», Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Громадянський парламент».
Першими кроками руху стали звернення до Президента України Віктора Януковича щодо ситуації, яка склалася зі свободою слова в Донбасі, а також збір підписів під петицією «За Донбас без цензури».
Главное
- он украинофоб, которого привели к власти олигархи - украинофобы, цель
которых - уничтожить незавимимую Украину и устроить в ней филиал СССР. А
болтать это ничтожество, даже не знающее языка народа, над которым его
поставили "президентом" - уж как гораздо. И публиковать свои фотографии
крокодиловой скорби по дедушке. Уж не НКВД-исту ли? Хотя судя по
изображению на памятнике, форма - ментовская.
При этом он
издевался над Украиной и украинцами, над всем, что является святынями
Украины: над трагедиями Иловайска, трагедией Майдана, над христианскими
чувствами украинцев. Зато теперь запускаем эту фоточку, дескать как этот
кусок говна скорбит по своему дедушке-вытирану!
Мы не знаем каким солдатом был дед Зеленского, но криворожане точно
знают, что Семен Иванович Зеленский был одним из больших ментовских
чинов в Кривом Рогу в послевоенное время (зам.начальника отдела
уголовного розыска УВД) . И именно он, как один из руководителей МВД,
несет ответственность за расстрел криворожан во время восстания в 1963
году. После тех событий Семен Зеленский был награжден (повышен до
полковника).
Наверное,
надо написать это псто, думала я. На часах было почти три часа ночи.
Самое подходящее время для офигительных сториз в фейсбуке.
Я сразу
заранее согласна с тем, что я - лапотная расовая рабыня с мокшанских
болот (на самом деле, нет у нас на ДВ болот - их давно тайфуны
посмывали, разве что в сахалинских чигирях остались). Но мне, в силу
моего рабского расово-лапотного происхождения - экзистенциально доступны
вещи, которые не доступны нерабам, ибо зрят извне, а не изнутри.
Насколько я понял, за дни перемирия наши насобирали инфы по местам
дислокации террористов. А теперь артиллерия их уничтожает в нуль. Пока порох объявит о военном положении, уже и террористов не останется. Их там сейчас так кромсают, что даже наши военные в шоке. Теперь
можно сказать, что в приграничных районах в посадках, были (уже именно
БЫЛИ) кучи лагерей террористов плюс техника загнанная с РФ. Еще чуть-чуть и уже не надо будет ВП, т.к. сейчас работают Грады в Луганской области, ближе к границе.
14.04.18 20:57 Український прапор і листівки запущено в повітря зі Світлодарська в бік окупованої найманцями РФ Горлівки. ФОТОрепортаж
У Світлодарську (Донецька область) у рамках акції "Донбас - це Україна" відбувся запуск на повітряних кулях українського прапора й агітаційних листівок у бік окупованої Горлівки.
Державний прапор України, прикріплений до 50-ти наповнених гелієм повітряних куль, запустили з берега місцевого водоймища. Під державний гімн України та оплески учасників акції прапор взяв курс на Горлівку.
Активісти запускають у небо повітряний агітаційний пакунок, наповнений жовто-блакитною символікою,та листівками. За годину він розкриється у небі над окупованою Горлівкою та нагадає її мешканцям, що Донбас – це Україна.
01.07.20 00:03 Полеглі Герої червня-2020 Автор: Ян Осока
У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за червень 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
"Моєму незабаром десять. Мрію про те, щоб він став на шлях науки, щоб цілком віддався який-небудь галузі, де зміг би зробити багато корисного. А він у мене такий, що зробить. Хлопець не по роках розумний, прочитав уже стільки, скільки я сам за все життя не зміг, причому не усілякі там комікси, а серйозну, не його віку, літературу. Я спочатку дивувався, звідки це в ньому, я до війни був простим комбайнером, батько мій теж не відзначався відмінною освітою, рід наш простий і робочий, а ось мій син зліплений з іншого тіста, сподіваюся, у нього все вийде, якщо залишуся живий - всі сили покладу для цього.
А моїй доні вже двадцять три, доросла, хоча для мене завжди залишиться маленькою кнопкою, яка крутить косички на моїй голові. Чесно сказати, замучила вона мене, коли була малою, все волосся повидирала, дружина весь час довго сміялася, дивлячись, як я своїми двома метрами зросту та ста кілограмами ваги швендяю по квартирі з головою, утиканою рожевими та салатовими гумками. Блін, самому досі смішно, як згадую. Ну а коли я вирушав на полігон, доня вже на той час і юридичний закінчила, і заміж вийшла, але висіла на мені біля військкомату, прилипнувши, мов маленька, й голосно плакала прямо у вухо.
Троє у мене. Спочатку син народився, а за шість років дружина подарувала мені ще двійню, всі вони вже роз'їхалися по різних місцях: донька мешкає в Австрії, а обидва брати - в Україні, тільки далеко один від одного і від нас із дружиною. У кожного своя спіраль долі, що розкидала їх по різних місцях, але ми не стали чужими. Два або три рази на рік всі обов'язково збираємося разом, і знаєте, хлопці, наші родинні зв'язки не послабшали і не порвалися, чому я дуже радію, ми любимо один одного, і мені легко дихається від знання того, що це почуття сімейної єдності ніколи не щезне.
А на мене ви чого дивитесь? У мене поки що все попереду, хочемо із моєю дівчиною собі донечку. Але ми домовилися почекати, поки не повернуся на дембель, контракт за три тижні закінчується, ось тоді і займуся впритул цим питанням. Ще не знаю, як це - бути батьком, але дуже хочу дізнатися, тримати на руках, годувати кашею, гуляти в парку, підняти над головою та крутити, почути її веселий сміх. Мрію. Дуже мрію. Знаю, що буду хорошим татом, рахую вже хвилини до повернення додому".
Вільні від чергувань на спостережних пунктах солдати сиділи в бліндажі, і кожен розповідав про своїх дітей: деякі з сумом, деякі - з гордістю, але в голосах кожного була присутня любов до тих, хто залишився їх чекати. Їх було четверо - втомлених чоловіків різного віку, з різних куточків країни, яких об'єднала та згуртувала разом війна, що тривала вже багато років. Сьогодні у них було свято - День батька, тому й тема розмови була відповідною. Кожен розповідав про своїх дітей, показував світлини, а решта уважно слухала та не відволікалася, оскільки всі вони знали, що сімейні розповіді в умовах бойових дій дуже важливі для всіх.
На війні цінується кожна секунда життя, адже наступної може вже не бути.
Леонід Цезарович Добрянський (позивний Старий) народився 31.07.1974 року у селі Зарудинці Ружинського району Житомирської області у багатодітній родині. З 1992 року мешкав у Києві.
1991 року закінчив 10 класів сільської школи, встиг попрацювати у рідному селі, після чого його було призвано на строкову службу, яку він проходив у лавах Національної Гвардії України з 1992 року, а у 1994 році закінчив школу прапорщиків.
Звільнившись з армії 1999 року, Леонід Цезарович працював на багатьох роботах: у державній службі охорони, в пожежній частині, на склозаводі, а з 2010 року працював на державному підприємстві "Антонов". Коли він туди влаштувався, йому довелося вступити до авіаційного технікуму на спеціальність "Виробництво авіаційних літальних апаратів", який він закінчив 2013 року, отримавши фах "технік-технолог".
Дуже важко усвідомлювати, що війна забирає від нас таких людей, як Старий. Це був унікальний чоловік: суцільний позитив, турбота та працьовитість. Він щиро мріяв про щасті своєї родини, робив усе для того, щоб дружина та донечка почували себе з ним, мов за кам’яною стіною, щоб вони жили у спокої та злагоді. Усю роботу брав на себе, чи то на городі, чи то з технікою (він мав власного трактора, з яким полюбляв "возитися"). Плекав надію про власну дачу, аби туди до дідуся приїжджали онуки.
Вже перебуваючи у лавах ЗСУ під час війни, Леонід Цезарович Добрянський показав себе мужнім, добрим, сміливим чоловіком та солдатом, відповідальним та надійним товаришем, який завжди піклувався про своїх молодших побратимів, прагнув передати їм свій досвід та намагався тримати їх у безпеці, займаючи місця у найгарячіших точках під час обстрілів та боєзіткнень. Ці його якості не з’явилися під час війни – він завжди був таким, людиною, яка без жодних вагань йшла назустріч небезпеці, іноді – смертельній. Ще під час його роботи пожежником, він здійснив геройський вчинок – врятував людину з полум’я, працюючи на одній з пожеж.
Вперше його було призвано за мобілізацією 28.03.2014 року. Старий рвався у розвідку, він не бачив себе ніде, окрім цієї структури, і врешті-решт домігся свого, його було доправлено до батальйонної розвідки 72-ї окремої механізованої бригади, у складі якої брав участь у бойових діях в районі Маріуполя, Артемівська, Червонопартизанська, біля якого зазнав контузії. За час служби, Леонід Цезарович відзначився надзвичайною хоробрістю та нестандартним військовим мисленням, на його рахунку були й атаки ворожих блок-постів, й захоплення полонених.
Восени 2015 року Старий перейшов служити до 30-ї ОМБр, де знову прагнув бути розвідником, казав, що не може без цього, що там його хлопці. Тож, розвідувальний підрозділ бригади прийняв його, і він цим дуже пишався, адже ніде більше себе не бачив, тільки у якості розвідника. 2015-2016 року брав участь у бойових діях в районі Світлодарська, 2018-2019 – на Світлодарській дузі, а цього року виконував бойові завдання на Луганщині.
Прапорщик, командир відділення взводу управління розвідувальної роти 30-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 13 червня близько 21.45 в районі селища міського типу Троїцьке Луганської області внаслідок смертельних мінно-вибухових поранень, що зазнав під час мінометного обстрілу з боку найманців РФ.
Поховали Леоніда Цезаровича 17 червня на Алеї Слави Лук’янівського військового кладовища у Києві. У нього залишилися двоє братів (ще один його рідний брат трагічно загинув 2015 року на Яворівському полігоні), дружина та донька.
Перше – розсипався на друзки міф, що «Донбас
усіх годує». На Донбасі доходить до гуманітарної катастрофи. Решта
України скрипить, однак живе. Донбасу нарешті виставили рахунки –
пояснили, скільки решті України коштує дотування видобутку вугілля,
виплавки сталі, закупівлі для нього «дешевого» російського газу коштом
національних інтересів і т.д. Парадокс – Донбас, годівник України, не
годує, а фактично голодує. І саме тут перед Україною, як завжди,
відкрилася величезна перспектива. Як не смішно, це знову сільське
господарство, що виходить на стратегічні позиції в умовах перенаселення
світу та екологічних загроз людству. Де-де, а в Україні перспективи для
сільського господарства просто величезні. Саме час пересісти з
індустріального коника на аграрного – на новому витку розвитку
технологій, звичайно. Тут індустріальне ядро Донбасу просто випадає.
Друге – Путін не стільки «рятує», скільки руйнує Донбас. Руйнує
свідомо і методично. Це теж мав би бути парадокс для «народу, який так
любить Путіна».
Третє – знищуючи індустрію на Донбасі, а значна частина цієї
індустрії застаріла і нерентабельна, Путін разом з місцевими
колаборантами з донбаських «совків», виконує ту роботу, яку рано чи
пізно мав би виконати Уряд України. Тобто Уряд України, якщо він хотів
би модернізувати українську економіку, мав би позбутися обтяжливих для
бюджету країни виробництв. Найбільшим із них і є індустріальний комплекс
Донбасу. Не весь, звичайно. А те, що дотувалося з центрального бюджету –
щоб розкрадали вугільні та сталеві барони, звісно. Цей шлях пройшла
Німеччина, коли ліквідовувала Рурський індустріальний комплекс, Велика
Британія, яка ліквідовувала свою вугільну промисловість, Польща з
Шльонським вугільним басейном і т.д. Однак ці реформи могли робити або
політики-смертники, або надміцні політики, як-от Маргарет Тетчер. У нас
таких не бачу. Але маємо наступний парадокс: Путін, сам того не
усвідомлюючи, знімає з шиї України камінь, який не давав їй здійснити
ривок в економічній сфері. Парадоксальним чином він розчищає шлях для
українських реформаторів. Якщо такі знайдуться…
Четверте – індустріальний комплекс Донбасу – це не лише виробництва,
але й величезна міська агломерація. Це друга проблема, з якою стикнулися
реформатори у цих країнах. Їхній досвід показав, що працівники копалень
та сталевари важко надаються на те, щоб стати програмістами. Навіть у
другому поколінні. Є країни, де це не було проблемою, як у США – цьому
сприяла велика мобільність населення. Але є країни з дуже осілим
населенням. Ми – посередині. Але було б гірше, якби біда не допомогла.
Теперішній конфлікт є повномасштабною локальною війною. І тому населення
втікає із зони бойових дій. Наразі і в межах України, і за кордон
перемістилося до одного мільйона населення. Завершення конфлікту не
видно. Значна частина переміщених осіб залишиться на нових місцях. Все
це – людські трагедії. Однак це процес, який іде. І називається він
розосередженням величезного скупчення людей, яке звіз туди ще Сталін для
роботи.
Впервые за последние несколько месяцев
Украина начала делать правильные шаги на Донбассе: принято решение
прекратить социальные выплаты на неподконтрольных территориях Донецкой и
Луганской областей, поднят вопрос усиления пропускного режима на
Востоке, наконец, появились шансы таки ввести санкции против российского
капитала. Более того, остановка финансирования «ДНР» и «ЛНР» явно
срывает планы Москвы, цель которой - заставить Киев обеспечивать
фактически неподвластные территории. Если прибавить это к абсолютно провальному визиту Путина на саммит G20 в
Австралию, стремительному падению цен на нефть и слаломному спуску
котировок российского рубля, то можно сделать вывод, что ситуация
складывается вполне в пользу Украины. Однако она как всегда не
использует всех возможностей, теряя шанс перехватить инициативу у
Кремля. Зато власть тратит драгоценное время в очередной коалициаде
вместо того, чтобы усилить давление на агрессора.
Важность прекращения выдачи пенсий и
других выплат в «ДНР» и «ЛНР» трудно переоценить, ведь оно заставляет
Россию таки принять окончательное решение относительно будущего этих
территорий. К этому моменту Москва играла в совершенно понятную игру на
истощение - постоянные, перманентные бои местного значения с
демонстративной переброской войск и техники. Финансируется все это за счет и так совершенно
истощенного украинского бюджета. Некое медленное и неотвратимое
«удушения к миру» по-кремлевски.
Совершенно очевидно, что
бандформированиям и самих себя без помощи из России не прокормить,
нечего и говорить о миллионах населения. Поэтому из недр «ДНР» - «ЛНР»
зазвучали крики о негуманности решения Киева, о «геноциде» и о
просто-таки крайней неоходимости начать наступление. Дошло уже даже до
вызовов на дуэль, объявленных президенту Порошенко главарем «ЛНР» Игорем
Плотницким. Россия точно так же вторит про «попытки социально удушить
Восток». Итак, «Кощеева игла» Москвы найдена: РФ не собирается ни брать в
свой состав, ни финансово содержать Донбасс. Однако она сама себя
загнала в западню, которую ныне и покинуть уже не получится. И эту
ловушку следует закрыть как можно плотнее. Особенно в нынешних условиях
международной политики, когда Россия превращается в страну-изгоя уже не
на словах, а на деле. Потому что после того демарша, который устроили
Путину западные лидеры в Австралии, уже ни у кого в мире, кажется, не
осталось желания заигрывать с российским «недофюрером».
Но украинская власть, как всегда, споткнулась на подходе по принципу
«один шаг вперед - два назад». Опять распевы о мире, мирный мир и очень
мирный-мирный мир, игра в коалициаду, игры с гривней - все, что угодно,
кроме политики реального подавления террористов.
Как показывает история, самая большая проблема Украины - что все
делается не вовремя. И платить за это приходится самую дорогую цену.
За матеріалами: Радіо Свобода 
