хочу сюди!
 

Ксюша

44 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 43-50 років

Замітки з міткою «журналісти»

Михайло Швед із Ріпок (Початок публікації)

Так саме собою склалося, вийшло, що відслуживши понад три роки на імперському флоті у Севастополі, я благословенного літа 1973 року приїхав до Києва вступати на факультет журналістики КДУ імені Т. Шевченка і першим у нас був щойно запроваджений додатковий іспит — творчий конкурс. Зігнали всіх абітурієнтів до однієї великої аудиторії, і подали на вибір кілька вільних тем. Мовляв, вибирай і пиши. Покажи, що ти справді володієш словом, що тебе можна допускати до вступних екзаменів на чи не найбільш аристократичний факультет вишу імені Кобзаря. Туди тоді й справді потрапляли лише відбірні одиниці. Позаяк столичний університет щороку випускав лише (вдумайтесь лишень!) двадцять п’ять дипломованих журналістів зі стаціонару і ще 75 фахівців відправляло в життя заочне відділення. Точно таку квоту підготовки фахівців мав лише Львівський держуніверситет імені Івана Франка. Одне слово, тільки два провідних університети в республіці готували журналістів, і це на 52-мільйонну Україну налічувалося менше двохсот на рік. Бо до випуску ніколи не доходило 20-30 осіб, від числа набраних. І тому в радянські часи на периферії дипломованого журналіста було зустріти все одно, що когось із 28 панфіловців, які буцімто розгромили німців під Москвою, яких по п’янці-гулянці вигадала невтомна маячнеподібна московська партполітпропаганда.
Сісти за парту на тому творчому конкурсі мені випало поруч з білолицим русявим молодиком. Він вигідно вирізнявся з-поміж гурту своїми живими, активними очима і рижуватими тонковолосими вусами. А ще пізніше я примітив одну непідробну дивину в сутності цього студента. Він уживав у своєму просторіччі просто таки масу білоруських слів і виразів. Ну, ходячий … Петрусь Бровка…
І не дивно. Мишко Швед, так величали цього цікавого хлопа, жив і працював у районній газеті на самому кордоні з бульбашами, у Ріпкінському районі Чернігівської області. Згодом на заняттях з практики української мови велика майстриня нашого рідного слова, викладач університету, золотий науковець Ольга Михайлівна Пазяк іноді зверталася до Шведа по допомогу:
—А ну, Михайле Івановичу, підкажіть нам, будь ласка, як цей вираз звучатиме білоруською…
Не завжди, скажу, що йому вдавалося знаходити відповідну ілюстрацію. А от, коли це було, сказати б, не зумисним заняттям, то, здається мені, вряди-годи виходило вельми цікавіше і оригінальніше. От виходили ми якось курсом після занять у червоному корпусі університету, а треба було ще конче заглянути на кафедру журналістики, уточнити плани занять на наступну добу, що містилася в жовтому крилі вузу і для цього належало аж у двох місцях пересікати гомінливу вулицю. Ось М. Швед і каже:
—Підемо, давайте, прямо, через парк Шевченка, а там і пєрайдємо…
—Як, як? — скрикують в один голос кілька наших однокурсників. — Ну-мо, друже, повтори ще раз…
Михайло щиро сміється і каже:
—Ну, пєрайдємо. Це так у нас кажуть. Згоден, що звучить, можливо, дещо вульґарно, але погодьтесь, що загалом зрозуміло… Білоруський суржик, як бачите, також цікавий…
Коли ми з’їжджалися на сесії, після кількамісячної розлуки, то перших два дні не могли наговоритися. Все розповідали один одному останні житейські новини з своїх дрімучих партійно-радянських глибинок. Насамперед про те, як дикуни із парткабінетів шалено керують пресою, як затискають критику, як возвеличують себе до рівня регіональних божків. І запримітив я, що мій новий друг найчастіше фанфаронить, козиряє красотами льонових щедрот свого Полісся, особливо ж порою, коли заквітають у їхніх краях луб’яні волокна. Коли поля льону перетворюються в барвінкові килими під голубим, прозорим небом. Як стверджував Михайло Швед на землі їхній твориться ’’краса неймовірна’’, ’’чудо з чудес’’. Ще стверджував, що це диво треба побачити, хоч би раз у житті. Позаяк, його не позабудеш ніколи.
Спершу поїхали ми вдвох у турне до мене на Вінниччину. Що було показати в районі, який сіяв в СРСР найбільше цукрових буряків, мав аж два цукрових заводи? Справді солодкий ’’цукровий Донбас’’, сама його, сказати б, серцевина. На кожному кроці буяє його листата, коренеподібна технічна культура. А саморобні смолокурні знаходяться, вважайте, під кожним сільським дахом. І цього добра — хоч залийся. До кого не заглянеш — усі пропонують покоштувати їхньої бурячанки. Згинь, пропади, заразо! Я ось, до слова сказати, уже 27-ий рік без спиртного і просто таки чудово почуваюся!
А потім вийшли ми з хати моїх батьків і піднялися на круту подільську гору. Всю в п’янких полинах і кущастих перекоти поле. Буквально за городами починаються наші знамениті вапнякові кар’єри. Наш край колись був дном допотопного Сарматського моря. Тут мільйони років тому (учені пишуть про історію в 10-14 мільйони років тому), коли та водна пустеля висохла, донні рештки, в яких зібралося мільярди молюсків і різних інших мікроорганізмів, закам’яніли. Ми з своїми життями прийшли сюди, коли це все стало, як ми тепер кажемо, корисними копалинами. Вапнякові поклади, їх іще називають черепашковими, стали чудовим будівельним матеріалом. Сюди привезли кам’янорізальні машини, скрепери знімали поверхневий шар землі і в суцільну кам’яну стіну врізалися зубаті механізми. Вони видавали ’’на-гора’’ відвал за відвалом — десятки блоків черепашнику за зміну, які були чудовими стіновими матеріалами на будівництві, прокладаючи під землею довжелезні штольні, штреки виробіток. Той чудовий вапняковий матеріал розвозився по всій Вінниччині, котра в сімдесяті роки минулого століття, в пору якраз нашого навчання у столиці, фактично перебудовувалася. Звільнялася від солом’яних покрівель. Споруджувала повсюдно — у містах і селах нові, добротні оселі.
Мій побратим з великими, здається, жолудевими очима спостерігав за цим з непідробним інтересом, із щирим здивуванням. Я розумію, це не просто одного дня зненацька опинитися в кам’яному мішку, метрів за триста від входу до штольні. Довколишній світ виглядав приблизно так: рапата вапнякова (черепашникова) стеля, вапнякові стіни, темні збійки вліво і вправо, наполовину закидані виробничим піском і ламаним камінням, так званим напівфабрикатом. Бо на поверхню транспортують лише цілісінькі, без будь-яких дефектів вирізні блоки. Нова у промозглому підземеллі людина неодмінно з острахом поглядатиме на потріскану черепашникову стелю над головою, котра в найбільш проблемних місцях знаходиться в глибоких тріщинах і проломинах, підперта, завбачливо доставленими сюди стовбурами ялин і сосон, котрі, у разі аварії, під напором породи тріскають, як сірники поміж пальцями міцних чоловіків. Ставлять їх для того, щоб чути чи не тріщать підпори. Коли в штольні чути характерний тріск, це означає, що сідає порода, що всі роботи треба негайно припиняти, виводити людей, звільняти забій…
Аби ви, друзі, мали повну уяву про наші подільські кар’єри, почитайте розділ моєї книги, озаглавлений ’’Закинуті штольні - підземний Джурин’’. Сторінка 117. Ось вам електронна адреса цього твору, який був виданий 2008 року — https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Rodynna_kolyska...?
А котрогось погожого червня, напевне, ми з моїм другом подалися з візитом ввічливості на його Полісся. Автобусом з Києва дісталися до села Нові Яриловичі. Це знаменитий населений пункт. Тепер у ньому мешкає ледве пів тисячі осіб. Це вже фактично на самому кордоні з Білоруссю. Там нам належало ’’спішитись’’ і ще кілометрів 6-7, а то й більше добиратися пішки до сусіднього населеного пункту. До Михайлової вотчини. Але йти по тій дорозі було надзвичайно важко. Бо на вулиці лежав суцільний пісок. Рухатися доводилося немовби на пляжі в Одесі, в глибокому піску.
У мене навіть було вирвалося, мабуть, недоречне запитання:
—А хто його стільки сюди навозив?
—Ти що з груші впав? — була саркастична відповідь М. Шведа. — Хто ж його міг навозити окрім самого Господа Бога…
І справді…
Тут враз позвав нас хтось із-за паркану. Виявилося, там мешкав колишній учитель М. Шведа. Уже пенсіонер, якщо не помиляюся, то звали його Миколою Михайловичем.
Розмова пішла про те, звідки та куди хлопці прошкуєте. Ні, мовляв, мою хвіртку, казав добрий хазяїн, без візиту поминати ніяк не можна. Мишко, це мій кращий випускник і гордість нашої школи, а тепер здобуває таку знамениту освіту. Без п’яти хвилин перший професійний журналіст у наших древніх краях. У мене ж, слава Богу, і пообідати є що, і винце цього року вельми смачне вдалося. Попробувати треба. А потім, ви ж журналісти, просвітіть пенсіонера, що там у світі та країні діється, що нам ті прокляті імперіалісти знову готують, і головне, чи не буде війни? Бо живу ж один, як палець…
Зі мною такого нікого не було. За годину — півтори після початку застілля, все начебто розумію, канву розмови підтримую, а ось встати, зробити крок-другий — не можу. Мій друг тільки сміється з-під рижого свого вуса, блимає жвавими очицями і повторює:
—Ох ви нас і вкачали… Справді золоте винце. Але ж нам треба до моєї матері. Там уся родина збирається нас зустрічати. І нам на світанку треба в поле, на льон подивитися… Сашко он ніколи не бачив, як льон цвіте. Заради цієї картини аж з Вінниччини приїхав… Що я за гід такий, і сам напився, лика не в’яжу, і друга під удар підставив…
Педагог зовсім аж нібито тверезо каже:
—Нічого, хлопці, нічого з тієї вашої затії не вийде. Нікуди я вас на ніч дивлячись не відпущу. Ви просто по нашому піску до матері не дійдете. Вино називається ’’бабоукладчик’’, і воно ноги ’’клієнтів’’ буквально в’яже. Ну, затримались, у дорозі: подумаєш, проблема… Вранці до схід сонця на льонове поле теж не потрапите, бо нинішнього року довгунець цвіте лише за вашим селом. Перенесіть цю світанкову мандрівку на деньок-другий… Ще встигнете, побачите всю принадну красу нашого краю, яка в квітучий льон перелилася…
—Та ви що, нам треба повертатися до столиці, - ледве не кричить мій побратим. – У нас на носі іспит у самої Марії Устимівни Каранської…
—Що дуже страшна дама? – запитує учитель…
—Не те слово, - відповідаю з жахом я. — За українську нам усі мізки викручує. Бачите, Мишко при одній згадці тремтить, як осиковий листок…
—О, — весело сміється наш господар. –Як я поважаю таких професорів. Честь і хвала їм.
Коли наступного дня ми під обід таки добилися до Михайлового родинного гнізда, на подвір’ї було замало не пів села. Гриміла музика і люди танцювали. Бал з приводу зустрічі двох студентів-журналістів уже тривав не першу годину. Перед ворітьми нас зустрічав офіцер міліції.
Я здивовано запитав у Мишка:
—Це що, нас, можливо, розшукують?
—Та ні. Це мій двоюрідний брат, який служить у райвідділі. Він відпросився з роботи, приїхав з нами зустрітися, з тобою познайомитись, чарку-другу випити, — пояснив Михайло Швед.
Ми ледве вирвалися, щоб не втрапити одразу за стіл. Утрьох, здається, і з капітаном пішли на долини, до річечки, що петляла попід густими вербами. По камінчиках перебралися через слабенький потічок.
— На іншій стороні Михайло й сказав:
—Оце вже й є Білорусія, щоб ти знав. Поміть, запиши десь собі.
Із берега було видно село. Над річкою паслася сільська череда. В полі видно було, як чоловіки вершили ожеред сіна… Скирда виросла вже доволі висока…
Ну, а далі була зустріч гостей за накритими столами. Ми просили усіх, щоб допомогли нам не проспати наступний світанок, бо ж заради цього стільки їхали, добиралися… Всі все, здається, розуміли, на знак згоди схвально кивали головами. Обіцяли посприяти, якщо, не приведи Боже, проспимо світанок...
Я проснувся, а ночували ми з Мишком на сіновалі, від того, що гаряче, пекуче сонце, немовби вогнем, припекло мені в очі.
—Боже, чому Сонце? — прошепотів я, буквально підстрибнувши на запашній лежанці. Поруч спокійно похрапував мій друг. Ми ж повинні були ще до появи світила на горизонті вже бути на льоновій плантації. І дивитися на те, як Боже світило відкриватиме льонові коробочки на тисячах стеблах льону-довгунця, як запалюватиме воно від краю горизонту до дальнього видноколу неймовірну красу і ніжність за селом. Усього на пів години, можливо, проявляється барвінковим чудом ця неповторна радість, непереквітна краса, позаяк, коли Сонце сповна викотиться з-за обрію, то коробочки закриваються на цілу добу. Неймовірні барви краси і вроди краю зникають.

(Продовження буде).

Про українську пресу в стані абсцесу чи\та інцесту


Про українську пресу в стані абсцесу чи\та  інцесту

Написав оновлене, бо не хотів публікувати знову своє давнє, що було написано на тему журналістики, свято чого пройшло якби вчора помітно непомітно, аж навіть наш президент Вова Зе не схотів чогось дзявкнути по цій темі типу привітання, бо хто вони є ті українські журналісти і чи вони взагалі є? Як ви гадаєте? Тут ситуація, як один консиліум лікарів над важкохворим прийняв діагноз: «Пацієнт більше живий, чим мертвий», а інший консіліум: «Пацієнт більше мертвий, чим живий». В цьому жарті прихований відомий маніпулятивний принцип журналістики: «Склянка води наполовину порожня чи наполовину повна?» 
Отже: чи є в Україні журналістика чи немає?
Я тримаюся думки, що немає. А звідки їй бути?
Річ у тому, що справжня журналістика побудована на залежності від читачів-споживачів, чого в Україні не простежується. Причина проста: гроші. Сучасний ринок мас-медіа такий, що вийти в прибуток суто на продажі власної інформації для жодного ЗМІ є неможливим в Україні в принципі. Особливо при монопольному ринку реклами, коли скрізь діє умова: «свій до свого по своє», тобто рекламу певні клани підприємців замовляють і оплачують тільки в «своїх ЗМІ» Як і не є секрет про величезний обсяг відмивання «тіньових» грошей через рекламу в ЗМІ, коли: це – тобі, це – мені, а це – суто на рекламу. Тобто всі (увага: всі - !) українські ЗМІ примушені для свого прибуткового існування вести подвійну бухгалтерію і тримати «чорну касу», що яскраво продемонструвала главред і власник Інтернет-ЗМІ «Українська правда» Олена Притула, коли полишала всі свої посади і розподіляла сотки тисяч американських доллярів на якісь там фонди і премії – все не зі своєї кишені, а звідкілясь. Гарне «Лясь!» вийшло в неї дверима на виході. Звідки такі «нечесні на руку» відпочатку зміїсти можуть бути чесними щодо правди інформаційної? Як кричав Станіславський і я за ним повторюю: -Не вірю!
Тепер повернемося до суті питання: чим є журналістика? То є фахове здобування інформації та її продаж споживачам. Все. Суть журналістики є інформація! Тому журналістів часто порівнюють зі шпигунами-розвідниками, бо різні агенти спецслужб також полюють за інформацією, а різниця в тому, що журналісти свою інформацію оприлюднюють, тоді як агентура приховує свої надбання від публічності. Таким чином журналісти є розвідкою соціуму! Суспільство уповноважує журналістів знаходити і оприлюднювати правдиву інформацію про різні аспекти всього нашого соціального співжиття скрізь і від усіх, а особливо щодо державного комплексу в соціумі. Журналіст є нашим інформатором! Він подає нам новини, після чого йде реакція на то кожної окремої людини та суспільства в цілому на повідомлення від журналіста зі ЗМІ.
Про значення правдивості інформації варто навести як приклад сучасну війну в Іраку, що розпочалася через свідомо фальшиві данні, які надав ЦРУ їх агент про наявність зброї масового винищення у Саддама Хусейна і через то США розпочали війну, яка дотепер триває.  Величезна світова трагедія постала через одну зумисно брехливу інформацію від довіреної падлюки. Власне такими не за масштабами, звичайно, а за змістом є всі журналісти, які брешуть, тобто обманюють людей, які їм довіряють. І не важливо чому, а важливо, що брешуть! Обманюють! Падло!- якщо одним словом. Синонім: стерво.
І з того висновок: є в Україні правдива журналістика? Ясно, що немає! Бо як не падло – то стерво, що брешуть, брешуть, брешуть! Або як це окультурено звучить: маніпулюють свідомістю людей. Згідно з установками власника ЗМІ та рознарядками своїх редакторів. Шукати правди у тому годі. Не вірите? Перевірте. А я подамся у праісторичні часи своїх спогадів аж у 1978 рік, коли я вчився у славному абсолютно зрусифікованому вже тоді місті Запоріжжі у профтехучилищі № 29 і попав на зустріч у вузькому колі з куратором від комсомолу міста молодим хлопчиною, розумним і розкутим, бо був явно синочком ну дуже номенклатурних батьків. Це було визначити досить просто, бо прийшов він до нас у джинсовому лейбовому костюмі! На ті часи то було: крутіше не буває! Для Запоріжжя-78 це усе! Хлопчина став нашим куратором явно щоб не ускладнювати собі життя у проходженні кар’єрного зростання під опікою батьків. І от що з того вийшло на нашій зустрічі.
Слухати його було на диво цікаво, але з усього запам’ятався ось такий момент: він розповідає про вплив різних «голосів із за бугра», тобто закордонні радіостанції, що транслювали свої передачі на СРСР мовами народів, що його населяли. На той час були: «Голос Америки» російською та «Радіо «Свобода» українською, а ще «Німецька хвиля» різними мовами і ще щось. Їх намагалися глушити, що було дуже дороге задоволення, але все одно люди слухали тихцем і то комуністична влада розуміла, бо сама то саме робила. Ну, хлопчина пояснює нам, петеушникам, що тут йде така маніпуляція: на 95% там іде все правда, а тільки на 5% - брехня, але ця брехня подається так вміло, що перекриває собою всі 95% правди. І раптом хтось задає наївне запитання: -А у нас з тим як? Відповідь була моментальною і чисто радянського штибу: -А у нас в Радянському Союзі з тим все навпаки!
Більше запитань не було і я гублюсь в здогадках чи то було свідомо сказано – чи просто з язика зірвалося, бо ж виходило, що в радянській журналістиці було 5% правди і 95% брехні… З часом я зрозумів, що то була правда, щодо брехні в СРСР. І коли мені вказують за приклад, якою була могутня комуністична пропаганда в часи СРСР, то я відповідаю: -Так, була. А чим то врешті закінчилося? Все гавкнуло і розвалилося!
Уявіть, скільки зусиль потрібно було, щоб відшукати у величезній кількості інформаційного лайна ті крихти правди! А воно дотепер нічого не змінилося! Скоро 30-ть років Незалежній Україні, а наші ЗМІ ще дотепер як в УРСР: брешуть і брешуть. Або ще одна радянська видумка в стилі «дурничка» для немовлят смоктати соску без реальної поживи, тобто псевдо-інформація типу «переорано, засіяно, пересіяно», «відкрито, прокладено, обкладено», «велике будівництво триває і буде тривати», «наш президент в черговий раз сів в унітаз, а треба було – на!» і тому подібна безцінна в прямому розумінні слова інфа. Простіше кажучи: новина якби є, а навіщо вона нам – загадка. Інформаційне сміття суцільне! Навіщо?! Пояснюю: накопичувати інформаційне сміттєзвалище дуже продуктивна робота і вона є заради зарплати журналюхам, у яких є дітлахи і всі хочуть їстоньки, питоньки і найбільше: жерти «бабки», «кеш», «нал», «зелені» або й просто гривні. Якраз добре знаючи про то, Президент України Володимир Зеленський нарешті правильно вжив «на» і послав чим подалі всю ЗМІ-братію не привітавши її зі святом Дня журналіста в Україні. Просто не помітив такого свята. Чи забувся, а ніхто не нагадав. Ах, прекрасна Мендельсон-Пендельсон, як без тебе далі жити самотньому ще не в екзилі величного Ростова-на-Дону?! Та ну?! Начебто ще не тону!..
На цій оптимістичній ноті завершую свій допис в стилі «попис», тобто суто для задоволення свого і читачів. Зауважте: безоплатно, тобто: задурно. Ясно, що це не журналістика, а захоплення-хобі. Таке собі - чтиво. Щасливо!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
7 червня 2021 р.

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціонування ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемне. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся дилема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко з режисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятирічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціонуванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає: «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдиві журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмент! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кіллери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають масово називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній РФ губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнилою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу. 
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Президент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів. 
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лже-інформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням англійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІї-творчістю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернаторів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне


21:46 07.06.2021

День журналіста в Україні 6 червня пройшов помітно непомітно

На сайті Президента Україна жодної згадки про це нікчемне свято, а голова ВРУ поважив ось так

Привітання Голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова з Днем журналіста

Прес-служба Апарату Верховної Ради України
06 червня 2021, 07:00

 

Вітаю представників засобів масової інформації з професійним святом - Днем журналіста!

Ваша робота вкрай важлива та потрібна для українського суспільства. Адже ви не лише інформуєте та допомагаєте вирішити різноманітні соціальні проблеми, а й виступаєте посередниками між владою та громадськістю.

З моменту проголошення незалежності України і по сьогодні журналісти відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів у нашій державі. Адже ви є тією рушійною силою, яка змушує владу йти назустріч змінам та реформам.

Висловлюю подяку всім журналістам за їхню роботу, професіоналізм та сприяння у розвитку демократії. Бажаю завжди цікавих проектів, високих рейтингів та вдячної аудиторії. Проте найголовніше залишайтеся неупередженими та щирими у своїх діях!

 

Богдан Гордасевич коментує: Заслужено всіх журналістів на презирство засуджено.

Зато і президента на сайті Президента України подають ось таким безголовим і це взаємна НЕ любов



може самі перевірити фото-звіт з святого дійства Шевченкіани 

https://www.president.gov.ua/news/glava-derzhavi-ta-persha-ledi-vzyali-uchast-u-vruchenni-naci-68613

Хто обезброїв Україну? Корупціонери чи феесбешні "правдолюби"?

Експертиза виявила розбіжності між інформацією «Наших грошей» та вмістом телефонів фігурантів справи - Луценко
За словами генерального прокурора України Юрія Луценка, експертний аналіз інформації, яка є на телефонах фігурантів справи щодо розкрадання в оборонній сфері, показав розбіжності із журналістським розслідуванням проекту Деніса Бігуса «Наші гроші».
Експертиза виявила розбіжності між інформацією «Наших грошей» та вмістом телефонів фігурантів справи - Луценко

Про це Луценко заявив під час засідання тимчасової слідчої комісії щодо розкрадань у війську, передаєZIK.

«Я не вповноважений зараз проводити аналіз змісту того, чого немає на дисках, а є у Бігуса, але лише зазначу побіжно, що прокурори зазначають про те, що показані журналістом розмови між [Віталієм] Жуковим і керівником концерну "Укроборонпром" Павлом Букіним в телефонах не виявлено. Усе це має стати предметом роботи ДБР, адже тільки вони мають допуск до оригінальних носіїв інформації», - сказав він.

Генпрокурор зазначив, що екпертизу трьох телефонів і одного диску, який був за допомогою спеціалістів МВС скачаний з цих телефонів, на предмет непідробності листування провів Київський науково-дослідний інститут судових експертиз Міністерства юстиції за поданням ГПУ.

«Експертиза встановила, що інформація, скачана із трьох телефонів у середині 2017 року на диск, не була монтованою і до неї не було жодного стороннього втручання. Це означає, що тепер ця інформація може стати предметом слідства НАБУ, якщо Агентство, зрештою, захоче почати це слідство по своїй підслідності про розкрадання коштів або зловживання посадовими обов’язками. А також предметом слідства для ДБР щодо ймовірних корупційних дій будь-яких правоохоронців – із ГПУ, НАБУ, ДФС та інших», - додав Луценко.

Як писав «Детектор медіа», 25 лютого було оприлюднено дві перші серіїрозслідування «Друзі президента крадуть на оборонці (секретні переписки)» проекту Дениса Бігуса «Наші гроші». Авторка матеріалу – журналістка Леся Іванова. Розслідування - про суми «відкатів» і схеми розкрадання мільйонів в оборонній сфері. За даними журналістів, безпосереднім учасником цих схем був син заступника секретаря Ради нацбезпеки і оборони Олега Гладковського - Ігор Гладковський.

26 лютого президент України Петро Порошенко закликав правоохоронні органи перевірити інформацію, викладену в програмі «Наші гроші», щодо корупції в оборонному секторі держави, та підтримав відсторонення першого заступника секретаря РНБО Олега Гладковського на час проведення розслідування.

Син Олега Гладковського. Ігор Гладковський, сказав, що подаватиме на журналістів до суду. У державному концерні «Укроборонпром» заявили, що журналісти «здійснили маніпулятивний виклад окремих розрізнених даних і не вказали джерел її отримання інформації».

За повідомленням РНБО, Олег Гладковський звернувся до НАБУ та ГПУ з проханням перевірити викладену в розслідуванні інформацію. На час розслідування його повноваження першого заступника секретаря РНБО будуть призупинені.

27 лютого Національне антикорупційне бюро України повідомило, що детективи бюро внесли відомості до ЄРДР і розпочали досудове розслідування за частиною викладених журналістами програми «Наші гроші» фактів про корупцію в оборонному секторі держави. 

4 березня Президент України Петро Порошенко звільнив Олега Гладковського з посади першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони.

Увечері 4 березня в ефір вийшла наступна частина розслідування «Друзі президента крадуть на оборонці (секретні переписки)». Ігор Гладковський у відповідь «Нашим грошам» запустив фейсбук-проект «Ваші гроші»

5 березня стало відомо, що Ігор Гладковський подав до суду на керівника програми «Наші гроші» Дениса Бігуса та журналістку-розслідувачку Лесю Іванову.

6 березня Петро Порошенко анонсував міжнародний аудит «Укроборонпрому» як наслідок розслідування програми «Наші гроші». 

10 березня генпрокурор Юрій Луценко заявив, що генінспекція за допомогою поліграфа шукає, хто злив журналістам інформацію про «Укроборонпром».

11 березня вийшла четверта серія розслідування, в якій журналісти розповіли, що організатори корупційної схеми давали хабарі представникам правоохоронних органів, зокрема ГПУ, СБУ, ДФСУ та НАБУ, аби ті не проводили досудові розслідування та не притягували вказаних осіб до відповідальності за незаконні дії. 

Речниця ГПУ Лариса Сарган після виходу серії в ефір заперечила інформацію про хабарі та затягування справи. 

12 березня Рада громадського контролю (РГК) при НАБУ закликала директора НАБУ Артема Ситника відсторонити працівників, які фігурують у розслідуванні. Він, у свою чергу, записав відеозвернення, в якому заявив про неточності в інформації журналістів. Згодом на сайті НАБУ з'явилося роз'яснення ситуації, в якому сказано, що звинувачення журналістів на адресу Нацбюро є безпідставними, також було оприлюднено листування з «Укроборонпромом» та журналісткою «Наших грошей».

Ще до виходу розслідування, 22 лютого, Денис Бігус заявляв, що за офісом редакції стежать невідомі особи, він пов’язував це з анонсованим раніше сюжетом журналістки Лесі Іванової про корупцію в оборонній сфері України. 

https://detector.media/infospace/article/164074/2019-03-13-ekspertiza-viyavila-rozbizhnosti-mizh-informatsieyu-nashikh-groshei-ta-vmistom-telefoniv-figurantiv-spravi-lutsenko/

ЗМІ-їна зрада

Київська спілка журналістів підтримала й нагородила Коцабу, який “сидів ні за що” 15/06/2017 10:52

 

Члени Київської обласної організації Національної спілки журналістів України нагородили грамотою “За особливі заслуги” івано-франківського блогера Руслана Коцабу, який називає війну на сході “громадянською” та є обвинуваченим у судовому процесі про перешкоджання діяльності Збройних сил.
Як передає “Новинарня“, про це розповіло видання “Детектор медіа”.

Першим про отримання грамоти повідомив сам Коцаба, заявивши, що його нагородили від імені НСЖУ.

Голова НСЖУ Сергій Томіленко на своїй сторінці у “Фейсбуці” зазначив, що від загальноукраїнської Спілки Коцаба не отримував ніяких офіційних нагород.

“Рішення про відзначення Руслана Коцаби прийняла Київська регіональна організація Спілки журналістів“, – пояснив він.

“Таким чином столична організація підтримала колегу перед засіданням суду, який мав розглядати питання оскарження вироку блогеру та робив реальним його нове ув’язнення”, – зазначив Томіленко.

Секретар Київської обласної організації НСЖУ Алла Малієнко пояснила: “…В День журналіста, коли ми святкували (були присутні наші члени правління), звернулися колеги, щоб підтримати Руслана Коцабу. Наш член спілки Василь Семенович Анісімов приніс свою нагороду (почесний знак), яку йому вручали три чи чотири роки тому, і вирішив йому передати у нашому приміщенні. Взяли з собою грамоту не нашого зразка. Наша київська організація має свій зразок. І ми, колеги, порозписувалися на тій грамоті”.

“Що тут такого? Ми підтримали колегу. Грамота за мужність і стійкість. Він майже два роки просидів у тюрмі. Я і ми всі вважаємо, що він ні за що просидів“, – заявила Малієнко.

Як писала “Новинарня“, Руслана Коцабу затримали 8 лютого 2015 року за підозрою в державній зраді та перешкоджанні діяльності Збройних сил України. Перед цим він активно виступав проти проведення мобілізації до ЗСУ, записував відеозвернення. Журналіста взяли під арешт.
12 травня 2016 року Івано-Франківський міський суд засудив Коцабу до 3,5 років позбавлення волі, визнавши винним у перешкоджанні Збройним силам України, проте виправдав за звинуваченням у державній зраді.
14 липня 2016 року Апеляційний суд Івано-Франківської області повністю виправдав Коцабу, і він вийшов на волю.

Під час перебування за ґратами івано-франківський журналіст став прапором так званих “антивоєнних”, а також проросійських сил в Україні, які на прикладі його справи обвинувачували владу в політичних репресіях.

Після звільнення Руслан Коцаба неодноразово брав участь в акціях проросійських, заходах колишніх “регіоналів”, записував відеозвернення тощо.
Нардепи-“опоблоківці” Рабинович і Мураєв створили нову партію з Коцабою.

Вищий спеціалізований суд України 7 червня скасував виправдувальний вирок Коцабі, ухвалений раніше апеляційним судом Івано-Франківщини, та призначив нове провадження в суді апеляційної інстанції.
На суді Коцаба знову заявив, що війна на сході є громадянською.

http://novynarnia.com/2017/06/15/kiyivska-spilka-zhurnalistiv-pidtrimala-y-nagorodila-kotsabu-yakiy-sidiv-ni-za-shho/?aid=13P92Y.wghot

Богдан Гордасевич

Класика жанру і не тільки для Київської області, де журналісти совкової генерації воістину ЗМІ-їсти з отрутою комуно-радянщини, тому і підтримують цілком щиро КОЛЕГУ ! Зрадник, що активно працював агітаційно на ворога, для них - колега, отже ясно і їх світоглядні позиції суто антиукраїнські. Ганьба! На жаль, такі, як Роман Кацаба, спричинили до ганебної втечі добробату "Прикарпаття" з фронту на Донбасі 2014 року та значних втрат через це ЗСУ під Іловайськом, але в ЗМІ про то не говорять, замовчують тему і дезертирів - спитатись: - А чому? Тепер ясно чому.

Порошенко відмовився давати інтерв'ю російським ЗМІ

Порошенко відмовився давати інтерв'ю російським ЗМІ

Вівторок, 24 січня 2017, 17:23



Президент Петро Порошенко відмовився дати інтерв'ю російським журналістам у Гельсінкі.

Під час відвідування парламенту Фінляндії до Порошенка підійшли журналісти одного з російських телеканалів із проханням відповісти на їхні запитання.

У відповідь президент України сказав: "Припиніть вбивати українців і звільніть територію!".

Порошенко повідомив, що лише від початку року на Донбасі загинули сім українців.

У відповідь на чергову спробу журналіста поставити запитання президент України сказав, що не даватиме інтерв'ю російським ЗМІ, доки Росія здійснює окупацію українських територій.

http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/24/7133351/


749. Про захист журналістів від злочинності.

 

http://www.facenews.ua/articles/2015/272531/?gclid=CKrU__yrzcUCFfMZtAodAQ4AeQ 


Стогній ставить проблему вузько, відомчо! Звичайно держава, силові структури, вся правоохоронна система повинні гарантувати безпеку любому і кожному громадянину, а не тільки і не стільки журналістам... Чомусь Стогній не говорить, що із злочинністю борються, чи повинні боротись, не тільки журналісти, але і силові відомства, влада... Чому, коли із злочинністю борються журналісти, то їх вбивають, а що карний розшук МВД, слідчі МВД, СБУ, ГПУ, дознавачі армії не борються із злочинністю? Чи що? Виходить, що журналісти дошкуляють злочинність більше, ніж карний розшук, слідчі всіх відомств? Може у такій постановці питання, бодай частково, є і відповідь? Оскільки істинних борців із злочинністю: прокурорів, карний розшук, слідчих, міліціонерів, військових, СБУшників, членів владних структур, які борються із злочинністю... не вбивають, а журналістів вбивають? Стогній, може журналістів вбивають карний розшук, гебісти, військові, міліціонери, владні мафіозі, прокурори? Може небезпека для журналістів полягає в злочинності в силових структурах? Чому їх не вбивають, а журналістів вбивають? 

На мій погляд істинні причини злочинності взагалі, по вбивствам журналістів зокрема, набагато глибші, ніж у постановці Стогнія! Мені уявляється, що істинні причини злочинності в Україні пов'язані із фактором невидимої присутності Москви, з російським фактором, особливо із наявністю 5 колони (русскіх зрадників) не тільки у всій Україні, але і в силових структурах і владі України, які захищають істинні інтереси (окупаційні, терористичні, сепаратистські...) ФСБ РФ в Україні, а не інтереси громадян Росії, а тим паче не інтереси громадян України, із журналістами включно! Рівень злочинності в Україні поглиблюється не тільки діями чи бездіяльністю 5 колони русскіх зрадників в Україні, але і безпосередньою підтримкою 5 колони ФСБ і МО РФ,  особисто Путіним, його холуями, а також застосуванням таємно, дистанійно, невидимо, психотронних технологій (променів) прямо із території Росії через штучні супутники Землі, особливо застосуванням біоробототехнологій космічної медицини для здійснення злочинів, (особливо вбивств), в Україні. Тому, Костянтин, мені уявляється, що для зниження рівня злочинності в Україні потрібно не тільки і не стільки фінансувати захист журналістів, інших категорій громадян, як фінансувати боротьбу із Росією, з ФСБ і МО РФ, особливо із психотронними мафіями ФСБ і МО РФ, з 5-ю колоною русскіх зрадників в Україні, - не перемігши Росію важко собі уявляти зниження рівня злочинності в Україні! На мій особистий погляд, щонайменше в 95% злочинів в Україні винен Путін, його сопливі, криваві шакали із ФСБ і МО РФ, його 5-а колона русскіх зрадників в Україні, особливо  психотронні структури ФСБ і МО РФ, які здійснюють злочини, особливо вбивства, ДТП, інфаркти, інсульти... дистанційно, невидимо, таємно, променями...  

А тепер прот те, чому я звинувачую Стогнія у постановці проблеми вузько, відомчо. Справа в тому, що за будь-якою реалізацією будь-якого захисного рішення стоять люди і гроші! Де взяти гроші на захист журналістів, та й інших громадян? Гроші з неба не падають, - їх потрібно заробляти! Хто повинен фінансувати захист журналістів? А гроші заробляють робітники! Ще хтось! І тут все починає визначатись рівнем життя громадян України! В ідеалі кожний громадянин повинен заробляти стільки, щоб мати можливість захищати свою родину і себе?! Правильно це? Навряд! Для чого тоді поліція, армія, державна безпека, прокуратура, суди...  Їхніх борців із злочинністю також потрібно захищати? Бодай самі себе вони можуть захищати чи ні? Рівень життя  в Україні настільки низький, а рівень злочинності настільки високий, особливо від 5-ї колони русскіх зрадників і ФСБ і МО РФ, що середня тривалість життя чоловіків України (64 роки) на півтора десятка років менша, ніж в ЄС! А ми ще хочемо смоктати гроші із тих, хто і так здихає на 15 років раніше, ніж в ЄС...  Тому, Костянтин, уявляється, що захищати в Україні потрібно не тільки і не стільки журналістів, але і всіх борців із злочинністю, всіх громадян в Державі. Для радикального зниження рівня злочинності в Україні потрібно перемогти РФ, ФСБ і МО РФ, 5-у колону русскіх зрадників в Україні, і... злочинність в середовищі журналістів, особливо проросійських! Костя, я впевнений, що в Україні є багато журналістів, особливо від агентів ФСБ в Україні, від 5-ї колони русскіх зрадників, яких не те, що захищати, - вбивати їх потрібно! Бо це ті шакали, які брешуть, які тенденційно висвітлюють події, які є пропагандистами, а не журналістами, які готують війни, сучасну російсько-українську війну також...  Захищати потрібно істинних журналістів, як і інших громадян, які борються із злочинністю, а не журналістів - агентів ФСБ РФ, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, пропагандують насилля РФ над усім світом, які готують криваві війни, тому і журналісти такі винні у знищенні тисяч безневинних громадян! Бандитів вбивати потрібно, навіть якщо вони журналісти,  якщо вони непідсудні за криваві злочини...  Піднімається питання етики журналістської праці! Мені уявляється, що журналісти могли не допустити сучасної російсько-української війни, якби у них була солідарність, міжнародна журналістська солідарність, якби вони були журналістами, а не агентами ФСБ, які здійснюють дезінформаційне забезпечення спецоперацій ФСБ і МО РФ в Україні! Як? Наприклад, замість того, чим займаються Кісєльов, Соловйов і Ко в "Останкіно", нав'язувати народам України і РФ, що всі непримиренні окупаційні громадяни України русского походження повинні виїхати на ПМЖ в РФ, а не піднімати "восстаніє", - переселення непримиренної 5-ї колони русскіх зрадників України на ПМЖ в РФ було б набагато дешевше, ніж сучасна російсько-українська війна, бо таке переселення все рівно відбудеться, але ж, при цьому, будуть знищені тисячі ніколи ні в чому не винних громадян, зруйновані села і міста, інша інфраструктура... Переселення непримиренних в РФ на ПМЖ набагато було б дешевше, ніж війна, та й держави Україна і Росія, та й народи України і Росії, могли б залишитись дружніми, чи бодай такими, які можуть взаємодіяти, якщо не можуть співпрацювати, і стіну в "Стіні" не потрібно було б будувати... Перемога над Росією, повернення Криму і Донбасу у склад України, - небохідна умова знищення злочинності в Україні до мінімального рівня! 

Путін, убирайся із Криму, із Донбасу, із усіх, окупованих Росією, територій!. Путін, твоя психотронна злочинність ФСБ і МО РФ, настільки розбещена, настільки потворна, кривава, страшна, яку ти, майже зовсім, не контролюєш,  що стала наднебезпечною уже навіть для Всесвіту, не тільки для населення всієї земної кулі, оскільки вже навіть прибульці займаються боротьбою  із нею. Путін, не підкоришся тим, хто прибув до твого мозку, не підкоришся прибульцям, - не будеш ї*атись ніколи! Так прибульці борються із злочинністю, - в перспективі ніхто, із тих, хто займається злочинами безкарно, трахатись не буде, включно із Путіним, Шойгу, Бортніковим, Патрушєвим, усім російським державним керівництвом, російським генералітетом… Путін, ти вже зовсім ох*єл! Ти що не розумієш, що ти самотній? У тебе немає жодного друга на всій території земної кулі, який би міг поставити тобі твій х*й на будь-яку ж…пу! А ти все фраєришся! Убирайся із Криму, Донбасу, із усіх, окупованих Росією, територій! Чи підкоряйся, чи стріляйся, шакал окупаційний, терористичний, сепаратистський…  Ніколи ти не відіб’єшся від відповідальності за злочини, якими ти і твої холуї, особливо із ФСБ і МО РФ, їхніх психотронних мафій, займаються на всій території земної кулі!. Убирайся! Не покинеш Крим, Донбас, інші, окуповані Росією, території, я знищу всіх, хто займається злочинами безкарно!  Не покинеш Крим, Донбас, - я тебе знищу! Дєрнєшься, - смєрть! Щоб знав, гнида, як порушувати територіальну цілісність суверенної держави в сучасних умовах! Щоб знав, шакал, як визнавати, публічно навіть, що ті «зєльониє чєловєчкі» в Криму, то реалізація твоєї спецоперації ФСБ і МО РФ в Україні, а не волевиявлення, яким ти багато років керував в Україні! А народам, особливо Росії, я говорю, прийшов час нести відповідальність кожному російському виборцю за дії, а рівно бездіяльність, тих, кого ви вибираєте у владу Росії! Народ Росії також винний у злочинах Путіна! Народ Росії також винний у російсько-українській війні на території України! Народ Росії також винний у знищенні тисяч росіян, та їхніх сопливих холуїв із 5-ї колони русскіх зрадників в Україні!

Народ Росії, щоб ти знав, як підкорятись бандитам спецслужб Росії, (яких ти привів до влади в Росії),  а не будувати цивільне, порядне суспільство в Росії, як те робиться у всіх порядних державах! «Рождьонний в клєткє, - по клєткє плачєт!». Народ Росії звик підкорятись бандитам, - підкоряється і зараз. Та ще й як! Виступає навіть із зброєю на захист бандитів, терористів, сепаратистів, окупантів…  Дожився народ Росії!? І це при тому, що середня тривалість життя чоловіків Росії (62 роки) на 20 років менша, ніж в ЄС…  Народ Росії, як потрібно жити, заможними, вільними, без страху, з середньою  тривалістю життя більшою за 80 років, як в ЄС, чи бідними, підневільними, у страху, з середньою тривалістю життя чоловіків 62 роки, як в Росії? Які у вас цінності у ваших претензіях до окупації чужих територій? Р\

Російський генералітет, російська прокуратура… вам не соромно? Що і кого ви там захищаєте те в тій Росії? Бандитів ФСБ? Яких ви привели до влади?  А народ? На х*й він вам здався, той народ? Народ Росії, вам подобається, як вас захищає російський генералітет і російська прокуратура? Сумніваюсь!

Мені особисто соромно за російський генералітет, за громадян Росії! Страх оволодів росіянами! Страх! Страх! Страх! Панує скрізь страх! Путін сидить над страхом, керує росією за допомогою страху!

Чому мені соромно ще? У мене колись було багато знайомих, товаришів, співпрацівників серед російських і московських генералів, офіцерів, державних діячів, вчених, конструкторів, інженерів, випробувачів новітніх систем озброєнь, інших. Багато із яких були у мене у віртуальних друзях на моїх сторінках в соціальних мережах… Як тільки вони взнавали про мою позицію, про мої публікації, - їх як вітром здувало із моїх віртуальних друзів! Мені і за це соромно за них, не стільки і не тільки за себе! Бо я писав, критично чи надкритично,  тільки про необхідність боротьби із найстрашнішою злочинністю сучасності, з непідсудною за злочини злочинністю, з психотронною злочинністю армії і державної безпеки…  Моїх віртуальних друзів як вітром здувало від мене… Звичайно я не мед, - моє життя жахливе, дружити зі мною, навіть віртуально, це, можливо, ганьба для багатьох. Але тікати від мене тому, що я «так» борюсь із непідсудною за злочини злочинністю?! Що вони цим показали мені? Що Росія підкорена СТРАХОМ? Що весь російський генералітет, все російське офіцерство зламане як захисники, як борці із злочинністю, що вони всі, - це 100% бандитів та їм слухняних… Звичайно, це під кутом зору суспільної свідомості, а під кутом зору особистої, побутової свідомості, я відношусь до втікачів із моїх віртуальних друзів, як до розумних людей, - «как би чєго нє вишло», - подалі від «таких» борців із непідсудною злочинністю. Тікають і мовчать! Тільки один «втікач» признався мені, чого він від мене втік, - каже не витримує психіка того, що я пишу, важке і важко пишу! Суцільний морок! Це так! Я визнаю це! Але ж люди не можуть читати таке, про такий морок, а як же жити , мені наприклад, моєму оточенню, ще комусь, в тому мороці? Хто повинен захищати мене від такого мороку? Журналісти? Яких відстрілюють!? Тобто генерали і офіцери тікають від тих, хто бореться із злочинністю, а деякі журналісти не тікають?! (Від мене повтікали і журналісти). Тобто деякі журналісти більш мужні громадяни, ніж генерали та офіцери? Бо деякі журналісти ще борються із злочинністю, а генерали та офіцери тільки здійснюють злочини чи підкоряються тим, хто здійснює злочини, - така влада у бандита Путіна. Його, путінські,  холуї, і в Україні встановлювали таку «законну» владу! (Януковича! Який сам, вибачте, шановні читачі, с*ав у золотий унітаз, а українці здихали на півтора десятка років раніше, ніж вмирають люди в ЄС. І після цього багато росіян кажуть, що в Україні відбувся заколот, силове захоплення влади… Хочуть повернути Януковича до влади!). Насаджували народу мафію! Мафія, - це зрощування державних чиновників із генералами та бандитами! Журналісти? А де ваше місце у цій дефініції? Журналісти це і не державні чиновники,і не генерали… мабуть ви серед бандитів, чи ними підкорених? Костянтин, Стгній, а ти як вважаєш?

Творцем високого рівня злочинності, хаосу в Україні і світі є Путін, його Уряд, його Парламент, його ФСБ і МО РФ… З ними потрібно боротись, а не із тими, хто бореться із злочинністю… 

Для мене жахи ще й у тому, що серед моїх співпрацівників було 11 Героїв Радянського Союзу, чи РФ, біля двох десятків докторів наук, професорів, серед яких члени-кореспонденти і академіки… Повтікали всі, і такі також! Про що це говорить? Про жахливу корупцію! Корупція всеохоплююча! Це розумні люди, але вони не творці корупції, а головне відповідальності за те,  яка кара доганяє тих, хто не описується вимогами члена суспільства – корупції! Бо дуже гарно знають, як розправляється мафія з тими, хто її не задовольняє: руйнують родини, звільняють з навчання, служби, роботи, не приймають на роботу, організовують примусові місця проживання і безкоштовної, примусової  праці,  заражають хворобами, не лікують, доводять до жебрацтва і хвороб, і в такому стані утримують до кінця життя… Тому все російське суспільство знаходиться у страху, у полоні у непідсудних за злочини ФСБешних бандитів, у полоні у бандитів Путіна… Тому все суспільство тікає від тих, кого так переслідують…  Подалі від гріха!

 

Постановка питання К.Стогнієм абсолютно правильна, справедлива, тільки захисту потребують не тільки порядні журналісти, але і всі громадяни,  всі, хто бореться із злочинністю, незалежно із якою, українською, російською, іншою…

Перемогти злочинність в Україні, - це значить перемогти злочинність в Росії!

Перемогти злочинність в Україні, - означає перемогти Путіна, його ФСБ і МО РФ, 5-ту колону русскіх зрадників в Україні… які безкарно здійснюють злочини в Україні і світі… Це не задача, - це проблема! Надважка проблема! Тому Україні і потрібна допомога міжнародна, і навіть прибульців! 

Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна