хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «роздуми»

Чи проходить час даремно?

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Віра. Віра в Бога, Богів, всевишнього, в себе?

Кожному потрібна віра в когось чи щось, щоб знайти вихід, щоб прийняти якусь ситуацію чи щоб повірити в себе. Кожен з нас шукає свого бога, віру, але чомусь ми не помічаємо її, та що дає нам харчі, воду, очищає нам повітря і воду, очищає нас, лікує... Земля, Природа.
 Ми дякуємо офіціанту, що він подав нам їжу, дякуємо продавцю, що продав, пекарю - що спік хліб, фермеру - що виростив пшеницю, але чому в сучасному житті ми стали так рідко дякувати нашу Землю чи може правильніше Планету, за те що вона нам дає. 
Можливо, якщо ми частіше будемо дякувати її і піклуватися про неї, то менше буде засух, ураганів, злив, градів, нашестій комах.
Напевно, потрібно зупинися, оглянутися, подивитися собі під ноги і усвідомити, що те що в нас під ногами - це Все!.. і мале, і велике, і прекрасне, і гидке, смачне, і не дуже, і в решті решт - це початок, і це кінець!

Чому так багато уваги?

Я на сайті вже більше 10 років і лише останнім часом помітила таку масу постів про президента і політику. Невже років 8 тому всі були задоволені тим, що відбувається в країні? Навіть серед пиділених слів у пошуку блогів найбільшими літерами виділено Зе, політика...
До чого я веду... от цікаво, це просто саме в останнті роки свобода слова так розгулялась і нарешті маса невдоволеного люду може виговоритись? Чи просто основна можливість конкурування в політиці заключається в створенні ботоферм і вливання через соцменежі потрібної комусь пропаганди? Просто не за горами нові вибори, а чи навчились ми робити якійсь висновки, приймати виважені рішення і не обирати аби що, бо до нас так донесли інформацію?

Для того, щоб чогось в житті досягнути...

Для того, щоб справді чогось досягти, потрібно бути " неуязвимим" ( не пригадаю, як це слово українською) до критики.

Скільки раз ми стикаємося з тим, коли наші вдалі, а може й невдалі ідеї критикують і це змушує опускати руки не втіливши їх у життя?! Навіть не спробувавши... Чи є такі серед вас? Або розпочавши якусь справу, зупиняємось бо на шляху стикаємось із "розумними" людьми, які знають як краще, які обов'ящково розкритикують і скажуть, що те що ти робиш нічого не варто. Втрачаємо віру в себе... Здебільшого це відбувається, коли ти ще школяр, чи ще надто юний і не можеш постояти за себе і свої переконання. Але ці діти виростуть, стануть дорослими, та все ж залишаться беззахистними перед життєвими перешкодами.
Скільки неймовірних ідей через страх перед критикою залишилися так і не почутими? А може й так потрібно? Місце боягузів на лаві позаду? Боягуз не може бути лідером!
Що ми зараз маємо? Хто займає керівні посади? Ті, хто може протистояти критиці, хто впевнений у собі і своїх ідеях! А може ті, кому в дитинстві трапилась людина, яка в неї повірила? Підтримала таку, на перший погляд, безглузду, а може насправді геніальну, ідею? Дуже добре подумайте, перш ніж критикувати ідеї, особливо своїх дітей.

Ця земля просякнута кров'ю - Україна

Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю
Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю

Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.

На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що намітилася на Сході Європи. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перероз­подiл сфер впливу та нова вiйна.На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намага­ється в черговий раз привернути увагу громадськостi та офi­цiйних осіб Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч було «українське питання» і для світової політики було вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. "Незалежна і автономна Україна, - писав він, - необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру". Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що сформульовані вони були діячем, який за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною і українською нацією - настільки чітко вони представлені з проукраїнських позицій.

Пропонуємо вашій увазі деякі тези з цієї доповіді, які виглядають сьогодні так само актуально і злободенно, як і 80 років тому:

  • Україна - зовсім невідома для Заходу країна. Більшість людей мало що знають про неї або не знають нічого. Це не їх вина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася невідомою, вони навіть заперечували її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гидке, ніж замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.
  • Через унікальне географічне положення, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачів і об'єднати свої чотири розмежовані частини в одну незалежну українську державу неодмінно викличе справжню паніку.
  • Більшість росіян завжди проявляли дуже примітивний підхід у відносинах з Україною. «Немає і ніколи не було ніякої української нації», - стверджують вони в засліпленні. Таке запевнення було офіційно проголошено міністром внутрішніх справ в 1863 році і з тих пір часто повторюється. Україна, мовляв, це просто південна частина Росії. Багато поляків також заперечували існування української нації, кажучи, що Україна - це тільки частина Польщі. За цими амбітними спорами і претензіями криється причина трагедії України.

Можна стверджувати, що Українська держава існувало протягом трьох окремих періодів.

Перший з них - з дев'ятого до дванадцятого століття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових в Європі. 

Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.

Другим періодом Української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVI столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачено польською шляхтою і євреями.

І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об'єдналися і заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, якого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням - у своє­рiднiй формi - незалежностi українського народу.

Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку врешті решт і анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).

  • Як тільки Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з "Московія" на "Росія". Одразу все виглядало так, що український народ повинен бути стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи були змушені робити те, що від них вимагалося, тобто прийняти іншу мову, культуру. На той період центр культури був в Києві, який був  ближче до Заходу, ніж Москва, тому фактично Московія була ученицею України.
  • З моменту анексії України, Московія навмисне намагалася відсунути Україну на задній план, гальмувала її розвиток. Було заборонено вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Робилося все можливе, щоб не тільки ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, яка саме в мові знаходить своє втілення.
  • Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си­ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
  • Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Але в народі, в селянстві, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху XIX століття, він поступово вилився в літературні форми і в кінцевому підсумку став рухом політичним. Спочатку цей націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономією, але коли українську ідентичність стали душити на корінні, він поступово перейшов в сепаратизм.

«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні", - запитував Лоуренс.

Підводячи підсумки, британський журналіст робить висновки:

"Українська нація - це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров'ю".

Цій доповіді майже сто років. Нажаль її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім, ми залишаємо на розсуд нашого читача.

 

Турбота від «порохобота» про турборежим

Турбота від «порохобота» про турборежим



Турбота від «порохобота» про турборежим

Давно пориваюся написати щось про Петра Порошенка і зупиняюся на тому, що хвалити якось не хочеться, хоча і є за що, але то начебто стаю підлабузником, як і важить більше те, за що б похвалити хотілося, але такого ще немає. Сподіваюся: поки що – немає. Ну а критикувати Петра Порошенка взагалі є як анекдот, бо тут вже хто тільки не пройшовся зі своїми і чужими екскрементами на постійно і моментами…
Взагалі, парадоксів вистачає, як, наприклад, я вже числюся скоро шість років у «порохоботах» і за увесь цей час ні уваги – ні поваги з боку боса, що якось буває образливо. Але якщо б мені дали кусник чогось смачного за моє щире «порохоботсво», воно б уже було не щирим, а в тому і є весь смак і присмак процесу боротьби за правду. Особливо коли з усіх-усюд лунало: - Проплачені боти Пороха! А я ось – ні! Задавіться самі отим, чим нам проплачено! Наскільки мені відомо: ніхто не задавився.
Аналогічно з початком передвиборної компанії в Президенти України мені не сподобалося одразу та помпезність зібрання, як і все інше витратне в промоціях виборів, але погодьтесь, що якби потужний олігарх України Петро Порошенко почав корчити зі себе подібно як у інших інтернет-економ-варіант щодо виборів, то набрав би десь як його кум Ющенко у 2010-му. Врешті, вибори для Пороха були програні ще у 2018-му, хоча все одно шанси були, якби Пол Манафорт в штабі був, але його вже посадили, а зі своїх «манафортиків» талановиті тільки гроші боса транжирити і в тому результат особистий мати, а не виборів. Манафорт гроші чималі брав, але і результат давав той що треба, на противагу Сергію Тігіпку, якому саме наслідували у виборчому штабі Порошенка. Я про то писав, як один мій знайомий пішов на вибори спостерігачем від Порошенка, якого люто ненавидів і кляв постійно, але мав можливість і пішов:  «Там добрі гроші обіцяли і то гарантовано, бо Тимошенко коли в президенти другий тур програла, то нікому не заплатила» Уявляєте: член команди Порошенка, що його ненавидить. В таких випадках як кажуть: no comment! (Немає слів)
Зрозуміло, що мені, «природному «порохоботу» було прикро то споглядати, як і програвати. Інше питання: чи є то аж такий програш? Пан знаний політолог Олег Соскін заявляє, що Порошенко обов’язково захоче «реваншу»! Уявляєте? Порошенко захоче «реваншу» у Зеленського! Ото маразм! Порошенко! Олігарх, видатний політик і міжнародний авторитетний діяч захоче реваншу у шохи Коломойського! У 6-го Президента України  Зеленського, який ще на початку виборів заявляв, що йде на один термін «навести порядок» і піти не домагаючись переобрання. Не дуже віриться, але тут про інше: це не спортивні двобої, мудаку Соскін! В політиці кожен учасник завжди просто хоче виграти! Виграти! Завжди! А зовсім не реванш якийсь довбаний мати. Коли у нас «провідні політологи» такі убогі, то чого зневажати недолугість електорату з аборигенів «зеленого континенту» в Україні? Яке дибало – таке і здибало. Амінь.
Тепер наступне: якщо хтось вважає мене «фаном Петра Порошенка» – то  це повна дурість. Я про то багато раз писав: любити можна маму, родину, країну, навіть артиста чи спортсмена, але не політика! Це як полюбити сантехніка чи електрика за те, що є вода і світло. Саме тому на всі закиди в обожнюванні Порошенка я відповідав просто: покажіть і докажіть наявність в Україні когось кращого за Порошенка і я буду обов’язково його підтримувати як електорат. А доти я належу до тих, хто голосує за Петра Порошенка і його партію «Європейська Солідарність», членом якої нещодавно став. І став не для того, щоб бути масовкою, а щось конкретне робити в цій структурі. Звичайно за умови, що то буде потрібним і тут настає «друга частина Марлезонського балету».
Моя позиція, що «кожен пан має свій план», а тому не варто лізти туди з порадами, де і без тебе знають, що мають робити. Буде потреба – запитають, а якщо не питають – висновок однозначний: сиди тихо – пильнуй своє лихо. При всій моїй увазі до того, що виходить з політичного простору «Європейська солідарність», я бачу тільки поточну реакцію на сучасні події, технічну опозиційну конфронтацію до влади і на тому все. Ще Порошенко з ДБР вовтузиться, як не їздить десь на поважні зустрічі по Світу. Все як все. Провід партії зосереджено у ВРУ та її роботі, а іншої партійної роботи я не відстежую, хіба що окремі зустрічі з поважними гостями у Львові, куди запрошують в якості масовки, що мене мало цікавить. Мене цікавить проста партійна робота, якої у нас цураються, як чорт – ладана, а в нас – КПРС. Декомунізація! Тотальна! Жодних партійних зборів, нарад, конференцій, обговорень тощо. Ніц! Чекаємо на вибори і на гроші до них. Принаймні у мене таке враження на цей час. І я наголошую: якщо Петра Порошенка такий політичний сценарій влаштовує – нехай так і буде. Феномен «Слуги народу» просто відбиває всіляку охоту морочитися роками з партійною всеукраїнською структурою, коли можна одномоментно просто так раз – і в дамки! Чи у нашому випадку: з блазнів – у королі. А що? Обидва при коронах працюють, отже не звикати…
І нам не звикати вкотре в потилиці чухати і про втрачене повідати. Як людина, що вийшла з в’язниці СРСР відбувши там 30-ть років, я набачився і там багато, і тут вже чимало за схожий термін часу в уже начебто вільній і начебто незалежній Україні, отож є що згадати і порівняти. Коли мені якесь мурло починає оповідати як «гарно було те і те за комуни», то я зупиняю словами: - Я там народився і виріс, тому знаю що то є і ніколи не визнаю, що в тюрмі може бути добре, навіть якщо воно в чомусь і добре. Звичайно, всі в'язні майже рівні, бо всі невільні. Добре? Добре, бо рівність є, але чи всім смакує така рівність? Не дуже, але то вже інша тема. І такого повно. Я вже переконався, що почни розпитувати, а хто ж ти був за СРСР, якщо там був, і майже постійно то як не «вохра» то з тих, що «зсучились». Важно розтлумачити значення подібних сленгових термінів «соцзони» на теперішній час, тому що всі у СРСР були в’язнями одного спільного концтабору, подібно до сучасної КНДР, але хтось перебував вище за обставинами, а хтось завжди внизу. Останні найменше шкодують за життям у СРСР. Дякувати Богу, довбаний СРСР розвалився і самознищився, як дуже сподіваюся, що це станеться з Російською Федерацією, бо інакше Україні і нам в ній «вік волі не бачити!»
Мій екскурс у минуле пов'язаний з тим, що Петро Порошенко дуже мені нагадує першого і останнього Президента СРСР в одній особі Михайла Горбачова, що був самодержцем всія Велікая і Малая Русі, володарем імперії від Камчатки і Курил до Берліна і майже всієї Східної Європи в якості Генерального секретаря КПРС. Я був від початку прихильником Горбачова і дотепер його поважаю за політику роззброєння та правдиве визволення від окупації країни Східної Європи, бо вивів звідти радянські війська, як і з Афганістану. Також саме завдяки Горбачову і розвалився СРСР, хоча він особисто того зовсім не бажав. Просто наскільки успішним Михайло Горбачов був у зовнішній міжнародній політиці – настільки неуспішним він був у політиці внутрішній. Майже аналогічно Петро Порошенко надуспішний в Світі політик: зупинив завдяки міжнародним санкціям та протестам агресію РФ проти України, отримав військову допомогу від багатьох країн, зокрема і США, підписав Асоціацію з ЄС, а потім ще досяг «безвіз» з ЄС, врешті – Томос для України його заслуга, щоб там не казали. А в середині що? Мало що, тому і маємо «Слуг народу» і блазня на чолі держави. І ось тут я хоч-не-хоч мушу віддати належне Володимиру Зеленському, що якраз багато і багато років займався власне внутрішньою політикою в Україні, бо єдиний, хто веселив і розважав український народ попри всі його нестатки і проблеми соціальні та особисті. Тому перемога Зеленського цілком є заслуженою. Абсолютно! Знімаю кептарика з поваги до програм 95-го кварталу, «Ліги сміху», серіалам та аналогічним розважальним заходам. Про Голобородька нічого сказати не можу, бо фільм жодного разу не дивився і вже не буду, бо маю в живу реальне, а не фігуральне. Якщо «піпел хаває» то Show Must Go On!
На тому і завершую, бо для Петра Порошенка є вибір: або він займеться всерйоз внутрішньою політикою в Україні в розумному турборежимі, або і далі буде тільки  міжнародним генієм. Притому зауважу, що є всі шанси у Петра Порошенка знову стати Президентом України навіть нічого не змінюючи для себе, а просто вичікуючи, коли Зе-кодло обвалить країну в руїну і він як у 2014-му постане безальтернативно як рятівник і Провідник! Але чи потрібно то буде йому? Як і нам?..

Богдан Гордасевич
4 лютого 2020 р.
Львів-Рясне


Притча про белую лошадь

ПРИТЧА про БЕЛУЮ ЛОШАДЬ Из дискуссий и бесед со слушателями в курсе обучения УНИВЕРСОЛОГИИ про правильное отношение к действительности)
Была у одного бедняка белая лошадь.
И все соседи завидовали ему, говоря: «Как тебе повезло — у тебя единственного из нас есть такая красивая белая лошадь».
На что крестьянин отвечал: «Это не плохо и не хорошо — просто у меня есть белая лошадь.»
Но в один из дней белая лошадь ушла и не вернулась домой. Бедняк сбился в поисках ее. А соседи говорили: «Как тебе не повезло — твоя красивая лошадь ушла от тебя».
На что крестьянин отвечал: «Это не плохо и не хорошо — просто у меня была белая лошадь и она ушла.»
Однако через какое-то время белая лошадь вернулась к бедняку и привела с собой маленького белого жеребенка.
И опять говорили соседи: » Как тебе повезло — у тебя теперь белая лошадь и белый жеребенок!»
На что крестьянин отвечал: «Это не плохо и не хорошо — просто у меня теперь есть белая лошадь и белый жеребенок.»
Прошло время. У бедняка родился сын. Он вырос, стал кататься на белом жеребце, упал и сломал ногу.
И вновь соседи сказали бедняку: «Как тебе не повезло, какое горе — твой единственный сын пострадал из-за твоей лошади».
На что крестьянин отвечал: «Это не плохо и не хорошо — просто мой сын упал с лошади и сломал ногу.»
В это время случилась война в тех краях, и всех соседских сыновей забрали на войну, где многие погибли, а остальные вернулись домой калеками.
Сына бедняка на войну не взяли из-за сломанной ноги. Нога со временем зажила, сын женился, у него появились дети.
И опять стали говорить ему соседи: «Как тебе повезло, ты такой счастливый — твой сын не попал на войну, он остался жив и у тебя есть внуки!»
На что бедняк ответил: «Мы никогда не знаем, что хорошо, а что плохо — просто мой сын остался жив и у меня теперь есть внуки…»(с)

Добі вільний (с)

Дуже люблю свою роботу і ніколи не думала, що буду радіти звільненню, але життя вміє дивувати.

Теплої осені всім!


Був правий

Виявилось, що по роботі був правий — але від цього ще образливіше за "наїзд". Непорозуміння дістало. Мама каже, що може залишишся? Навряд чи. Не перший випадок.

Як не дивно, після вчорашніх розбірок ліг спати раніше і спав міцно. Ще й сни снилися.

Питання, правда, де шукати. Підходящу вакансію на місцевому заводі за 2 дні зняли:(

Малоросійський сценарій для України: що далі?

Малоросійський сценарій для України: що далі?
12.07.2019  Олег Баган

Нинішні вибори відбуваються в умовах хаосу, поспішності, за відсутності нормального, справді демократичного закону про вибори. Це є наслідком незаконного рішення президента В. Зеленського про розпуск Верховної Ради і проведення парламентських виборів за старим законодавством. Це рішення було прийнято спеціально для того, аби внести хаотичність в суспільно-політичне життя України й аби провести до Парламенту у великій кількості на хвилі роздмуханого іміджу В. Зеленського представників його партії «Слуга народу».

По суті, це був продуманий план з посилення реваншистських, проросійських політичних середовищ, які на хвилі популістської критики дій і здобутків післямайданної української влади мали б широко зміцнити свої позиції. Наступний крок режисерів такого сценарію – це проведення переговорів з Росією саме з позицій української слабкості, про що, очевидно, було домовлено з верховною владою Росії напередодні. Інакше кажучи, це черговий малоросійський сценарій для України: ви нам даєте спокійно правити в Україні, ми вам віддаємо простір для зверхнього домінування в Україні, для введення України в геополітичну залежність від Російської імперії. Тут нагадаю лише, що такі малоросійські сценарії кілька разів поспіль реалізовувалися українськими гетьманами в 2-й  пол. ХVІІ — на початку ХVІІІ ст., в добу після Б. Хмельницького, і завершилися вони цілковитою катастрофою української державності і нації.

Зараз український політикум і суспільство переживають черговий велетенський приступ ліберального популізму. Попередні два приступи, які зруйнували націозахисні ідеї й формації в українстві, відбувалися в середині 1990-х рр. і після «Помаранчевої революції». Внаслідок першого приступу утвердився злодійсько-малоросійський режим Л. Кучми, внаслідок другого – злодійсько-малоросійський режим В. Януковича.

Ліберальний утопізм означає, що нація перестає вірити в свої сили, відмовляється від тактики і стратегії національної боротьби, а лише надіється на ліберально-економічні реформи, на гуманно-пацифістську пропаганду, на імпульси із Заходу. Це – своєрідна кастрація волі нації.

Результатом цього є вихід на політичну арену абсолютно безпринципних партій, складених із випадкових людей, зрозуміло, передусім залежних від великого капіталу. Тому в Україні зараз немає боротьби ідей, боротьби програм, боротьби мегапроєктів і національних стратегій, а відбувається дешева метушня, спрямована на те, щоб сподобатися виборцеві, тому героями виборів стають співаки, шоумени, артисти тощо, а вся політична риторика зосереджується довкола тем соціальної демагогії («соціальні гарантії», «допомога малозабезпеченим», «низькі податки» тощо). Найстрашніше, що це веде до жахливої, широкої і глибокої примітивізації суспільства, його політичних уявлень, розумінь та принципів громадянської поведінки.

Зараз в Україні формується класична олігархо-охлократія, тобто суспільство, позбавлене ідеалів і національної гідності, без усвідомлення своєї мети і долі, над яким панує змовницька група нечесних багатіїв, махінаторів і цинічних маніпуляторів. Правління таких режимів у Давній Елладі зазвичай закінчувалося приходом до влади тиранів, які надовго зосереджували в своїх руках владу, використовуючи соціально-популістську риторику. Класичний приклад приходу тиранії на хвилі охлократії в сучасності – режим Олександра Лукашенка в Білорусі, який править від 1994 р. Наразі Україну від тиранії рятує її етно-регіональна ускладненість: є принаймні 10 регіонів у країні, які цілком по-різному розвиваються в національно-громадянському плані і по-різному реагують на політичні тенденції і виклики. Головні з них об’єднані в макрорегіони – Західний (Галичина і Волинь) і Південно-Східний (Причорномор’я, Слобожанщина і Донбас). Саме ці два макрорегіони здатні мобілізовувати великий громадянський ресурс, щоб протидіяти небажаним для себе якимось ідеологічним чи диктаторським тенденціям, остерігаючись повного домінування одного над іншим. У цьому полягає вся сутність української політики. Лідери та панівні тенденції цих макрорегіонів можуть «одягатися» в різноманітні ідеологічні машкари – націонал-демократії, комунізму та соціалізму, лібералізму чи соціал-демократизму – та головною суттю їхнього протистояння буде боротьба між проукраїнським і проросійським векторами розвитку країни.

Всіх їх об’єднує саме малоросійська ментальність і російська культурна зорієнтованість

Отже, головний водорозділ українського політикуму – це групи проукраїнських і проросійських партій. Часто проросійські партії маскуються під різні демагогічні бренди, бо ж їм не випадає відкрито заявляти про свої наміри зруйнувати Українську державу і розчинити етнічно українську націю. Поряд із «Опозиційною платформою – За життя» та «Опозиційним блоком» (дрібніші проєкти не називаємо) зараз до цієї групи потужним струменем приєдналася партія модерна «Слуга народу», яка створює собі імідж партії західного зразка. Тож цей проєкт є ультралібералістичним, тобто спрямованим на космополітизацію українського соціуму. Однак всіх їх об’єднує саме малоросійська ментальність і російська культурна зорієнтованість. Тому вони постійно придумують якісь варіанти цивілізаційного наближення до Росії. Це завжди для них – головне стратегічне завдання. Відповідно, головна лінія боротьби в нашій державі проходить сферами культури і ментальності (духовності). Вирішальної переваги наразі не може здобути жодна зі сторін. Колосальним фактором відносної переваги Південно-Східного макрорегіону є наявність в ньому кількох мегаполісів – міст «мільйонників»: Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса (раніше ще й Донецьк). Саме вони виробляють вирішальні інтелектуальні, інформаційні, ідейні, естетичні струмені впливів, які потужно діють на решту країни. Сплеск феномена партії «Слуга народу» якраз і є породженням таких струменів.

Західний макрорегіон має супроти свого суперника тільки одне місто-«мільйонник» – Львів, яке може виробляти потужні інтенції впливу. Тому політична ситуація в країні постійно має характер штормоподібних напливів ідейно-політичних хвиль зі Сходу. Тому ці хвилі постійно приносять загрози самій державності України, як це було напередодні і в час “Помаранчевої революції” (2003–2004 рр.) чи Революції гідності (2013–2014 рр.). Теперішня хвиля руйнації держави щойно набирає розгону.

Зараз всі проукраїнські партії, окрім ВО «Свобода», зосередилися на ліберальній ідеологічній парадигмі. Тобто вся програма їхніх уповань зводиться до обіцянок перебудувати матеріальну сферу (в якій відбуваються жахливі крадійства саме через повну аморальність суспільства), розвинути технологічну базу країни (яка не може розвинутися через суцільну корупцію), відновити велике виробництво (яке всуціль перебуває в залежності від інтересів олігархів, тому, зрозуміло, не може відновитися), наслідування європейських норм соціального і громадянського життя (яке цілком залежить від внутрішньої культури суспільства, а українське суспільство в цьому плані є просто диким).

Ліберальні партії не націлені на цивілізаційну, культурно-ментальну боротьбу з проросійським табором

Інакше кажучи, ліберальна ідеологія в українських умовах стає утопією. Але саме цю утопію українцям уперто нав’язують такі знакові ліберальні партії, як «Голос» і «Самопоміч», «Європейська солідарність» і «Громадянська позиція», «Сила і честь» та ВО «Батьківщина», які зараз лідирують на парламентських виборах. Тож всі сподівання українців на реальні зміни вже скоро обернуться великим розчаруванням. Та найбільша біда в тому, що ліберальні партії не націлені на цивілізаційну, культурно-ментальну боротьбу з проросійським табором. Вони сидять в тій самій ніші соціально-ліберальних обіцянок, що й проросійські партії-проєкти, тому боротьба між ними нагадує змагання надувних лялькових хлопчиків: жодних реальних результатів вона не буде мати, бо в обидвох випадках ідеться лише про те, щоб обманути виборця, заманити його демагогією в свій табір, привчити жити в примітивній системі матеріалістичних псевдоцінностей. На наступних виборах, трохи змінивши ідеологеми, вони зустрінуться знову, зрозуміло, вже в інших машкарах, і знову будуть імітувати «завзяту боротьбу». Найбільша проблема полягає в тому, що від цієї псевдоборотьби морально й ідейно деградує суспільство. Так коло охлократії замикається.

Окреме місце в проукраїнському таборі партій займає ВО «Свобода». Її програма має чіткий націозахисний зміст і характер, несе в собі не широкі і безґрунтовні обіцянки, а конкретні кардинальні і логічні пропозиції, спрямовані на рішучі зміни в країні і суспільстві. Те, що на правому фланзі українського політикуму є лише одна «Свобода», – тривожно. Хоча її список декларує, що це «об’єднані націоналісти» аж із 5-ти структур (ОУН, КУН, «Національний корпус», «Правий сектор» і, власне, «Свобода»), ми розуміємо, що реальною політичною силою з розгалуженою партійною структурою, з можливостями медійного впливу є лише «Свобода», а інші – вражені комплексами групівщини (це коли лідер і його група підтримки зосереджені тільки на своєму місцеперебуванні і не думають про стратегічну розбудову своєї структури), показового радикалізму (це коли головна увага зосереджується на виявах екстремізму, замість того, аби постійно охоплювати різні верстви суспільства реальними націозахисними діями і формами самоорганізації), разом всім їм треба ще багато працювати над системою пропаганди своїх ідей. Тобто ідеологічний простір націоналізму є ще занадто вузьким – і це друга велика проблема розвитку українського суспільства.

Україна сьогодні потребує принаймні двох великих і впливових партій – консервативної і християнсько-демократичної. Ми бачимо «просідання» правого ідеолого-політичного спектра в Україні, а це послаблює нашу державність, національну витримку та консолідованість. Саме у формах консерватизму і християнської демократії проукраїнські сили змогли б ефективніше просуватися в південно-східні регіони України, оскільки націоналізм в них викликає зрозумілу настороженість і несприйняття.

Оголеним є, по суті, й лівий фланг українського політикуму, де після розгрому комуністів і деградації соціалістів старого зразка майже ніхто не працює. Традиційно цю нішу заповнювали проросійські політики і проєкти. І це трагічно для України. Не треба забувати, що ліві ідеї дозволяють у своїй реалізації стабілізувати суспільство, його матеріальну базу. Саме так було в усіх передових країнах Заходу. Тож без відродження питомо українського соціалістичного руху, без розвитку потужного профспілкового руху Україна не зможе стабілізуватися, мільйони її людей, які працюють в сфері економіки, будуть заручниками олігархату.

Тож наш висновок звучить так: через нерозвинутість ідеолого-політичних структур в Україні не формується повноцінне громадянське суспільство; це стає основою й стимулом для поширення в ньому малоросійських настроїв та тенденцій, оскільки всі неуспіхи української політики (провал соціальних реформ, неефективність державних структур, загальний хаос) оголошуються результатом «неспроможності української державності загалом» (нинішня панівна риторика партії «Опозиційна платформа – За життя»); наступним кроком стає наполеглива проросійська агітація і проєкти зближення із «дружньою і близькою Росією». Сплеск неолібералізму в цих умовах – це лише наслідок шаленої демагогії через ЗМІ, які контролюються олігархатом. Олігархат, своєю чергою, зацікавлений в розростанні неоліберальних ідей і настроїв, бо ті гарантують йому споживацьке мислення в суспільстві і хаос вартощів. Зараз група олігархів (насамперед, очевидно, В. Коломойський, Д. Фірташ, В. Пінчук, Г. Боголюбов) різко переорієнтувалися на творення нових малоросійських партійно-політичних проєктів, які б мали остаточно переорієнтувати країну на російсько-євразійське цивілізаційне коло, бо «український проєкт», мовляв, «себе вичерпав».

Головними з цих проєктів є партії «Слуга народу» і «Голос». Саме в них сконцентрована вся безформність і невиразність, дрібність і патологічність, безпринципність і безідейність  українського суспільства. Саме вони повинні додати тієї ваги проросійським силам, прикрившись лібералістичною риторикою, якої тим бракує, щоб замкнути українське суспільство в російському просторі. Це смертельна загроза для України. Великим обманом про «малоросійських стратегів» є те, що вони вкотре ілюзійно вірять, що з російськими партнерами можна буде «домовитися». Як завжди, це буде домовленість вівці з вовком. Головна цікавинка буде лише в тому, коли почнеться процес пожирання. Кого ким – не важко здогадатися…

https://vgolos.com.ua/articles/malorosijskyj-stsenarij-dlya-ukrayiny-shho-dali_1018796.html?fbclid=IwAR0Lk3d2m5hVA7DNqiPT0UYLKttDwbNvlKrBsLquZ28lHcEfm6U0AnYEbyA