хочу сюда!
 

Elena

33 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 30-38 лет

Заметки с меткой «віра»

Справа, якій ти служиш

Розповім чергову історію у продовження теми про людей, які справді вірять в те, що роблять, і вражають своєю невтомністю, силою духу та здатністю долати на Своєму Шляхові перепони, що видаються непоборними пересічній людині.

У сім’ї сільського священника народився хлопчик. Коли виріс, він вивчився на лікаря і почав йменуватися Слупський Микола Євгенович. Чули про такого? Ні? Гарантую, що чули. Ми з вами його знаємо з трилогії Ю.Германа про лікаря Устіменку (саме Слупського автор обрав за прообраз свого героя). Хто ще не читав – матиме приємність відкрити для себе чудову книжку.

Отже, продовжую. І став він не простим лікарем, а золотим.

Знаєте, з тих рідкісних, які не займаються самомилуванням свого вигляду у білому халатику і не полірують стетоскоп до блиску, а кожної миті відважно рятують чієсь життя, жертвуючи власним комфортом, не жаліючи себе. Прославився тим, що брався оперувати безнадійних пацієнтів і більшість з них залишали стіни лікарні ЗДОРОВИМИ ЛЮДЬМИ.

Пройшов війну військовим хірургом. Траплялося, що по кілька діб не полишав операційної. В містечку, де він працював в госпіталі, ще досі живі ветерани, які пам’ятають історію, яка яскраво показує, яким Лікарем був Микола Євгенович. Під час одного неймовірно запеклого бомбардування біля будівлі госпіталю вибухнула одна з бомб. Великий осколок уп’явся в гомілку Миколи Євгеновича. Що робить ця дивовижна Людина? Навколо купа поранених, тож він командує сестрі: «Перев’язати ногу». З переляку вона перев’язала йому здорову ногу, адже крові було стільки, що відрізнити, де рана, а де її немає, було складно. А Лікар вже зайнятий порятунком солдата. І лише по успішному завершенню операції сів на підлогу та видалив осколок зі своєї ноги. Решту дня йому довелося провести на табуреті, щоб могти оперувати та скеровувати дії колег – хірургів.

Після цього випадку Микола Слупський вже не розлучався із паличкою. В кінці війни він оперував навіть німців в одному з таборів для військовополонених.

Коли цей суворочолий чоловік накульгуючи заходив до приміщення, всі вставали як по команді. Адже всім вже було відомо, що там, де Слупський – там життя.

Він написав велику кількість новаторських наукових праць, завдяки яким стали можливими більш швидкі темпи лікування.

Та ще однією з вражаючих чеснот цієї людини є неймовірна скромність. Коли заслужений лікар Слупський прочитав написану про себе книжку, то, зітхнувши, сказав: «Виходить, що недарма живу, але цей … чи не занадто, а?».
Така от чергова історія про гідну та скромну людину, що Своїм Шляхом вибрала служіння справі, в яку вірить, покликанням якої є зробити все можливе і неможливе задля щастя та добробуту іншим людей.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017

 

Любов’ю плачу.


Я дякую Боже,
що за все я любов’ю плачу,
любов’ю  плачу  і  плачу,
від любові плачу і любов’ю плачу.

Я дякую Боже,
що так всі гріхи оплачу,
всі  гріхи  оплачу,
любові плачем – оплачу.

Я дякую Боже,
що для Тебе я щось значу,
долю свою любов’ю значу,
чим значу, те і значу.

Я дякую Боже,
що ще чекаєш – я виплачу,
за  Твою  любов,
все до краплі  –  виплачу!


Любомир Гузар вчить нас бути мудрими



Про свободу
15 лютого, 22:00
Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як 
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, 
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 
https://gazeta.dt.ua/internal/pro-svobodu.html

Українська міфологія: у що вірили наші предки?

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.


Московсько-Українська війна

Зараз модно писати про гібридні війни. Але від самого початку, війна з Московщиною була саме гібридною. Московщина підписала договір з Богданом Хмельницьким, але і не збиралася його виконувати. За його спиною Московія почала домовлятися з Польщею.

Богданові вдалося створити незалежну державу, але вона “муляла око” сусідам. Бої, війни, походи, полони, хвороби, можливо і яди підірвали здоров'я Богдану Хмельницького і він тяжко захворів. По його смерті, 6 серпня 1657 року, гетьманував син Богдана Юрий, але його регент, Іван Виговський 27 серпня 1657 року перебрав булаву.

На жаль, всі навколишні держави-сусіди, намагалися щось мати від України-Руси. Змови, інтриги, агенти іноземних держав старалися зі всіх сил, аби не дати встояти молодій державі. Особливо старалася Московія, яка підкупала частину верхівки, підбивала її організувати громадянську війну, і врешті решт, восени 1658 року перейшла до відкритої агресії.

Івану Виговському вдалося влітку 1659 року, а саме, 29 червня вирізати 150 000 військо князя Трубецького, але перемога від України відвернулася.

Історія доказує, що війна з Московією, вона не тимчасова, то назавжди. Бо життя — боротьба!


Війна приймає різні форми, але вона продовжується і завжди Московія намагається винищити українців-патріотів, винищити кращих.

Більше 350 років Московсько-Української війни показали, що українці можуть перемогти. Для того треба не боятися війни. Треба знати, що уникнути її неможливо. Війна є тотальна і на винищення всіх і всього. Війна йде на всіх рівнях. Мовному, військовому, промисловому, на рівні знань, на рівні історії, на рівні культури, на рівні торгівлі, на рівні релігії. Коли в Московії нема сил воювати на якомусь рівні, вона домовляється за ніби мир, на тій ділянці і звільнені сили скеровує на інший рівень.

Сподівання простих українців, що від війни можна сховатися в “мушлю”, скаралупку, власну домівку, даремні.


Росія радянська чи РФ, як близнюки-брати.


За перемогу над білою армією і Петлюрою, за то, що українці не підтримали Директорію, в радянську добу, їм придумали кару у вигляді голодоморів, розстрілу інтелігенції. Мільйони загиблих, в першому випадку. Тисячи в другому. Лише капітан НКВД Матвєєв, в урочищі Сондормох “перевиконав план”, розстрілявши 1111 інтелігентів на честь 20-ї річниці ВОСР (1947 рік), за що передчасно отримав майора!


В третьому тисячолітті нічого не змінилося.


360 -річчя березневих статей Богдана Хмельницького і 200 -ліття народження Тараса Шевченка РФ “відмітила” знищенням кордону між “братніми” державами.


Насувається 358-ма осінь протистояння України-Руси і Московії. Починаючи боротьбу за незалежність, Богдан Хмельницький організував виробництво пороху. Він розумів, що перемогу отримає той, хто забезпечить власних громадян працею, корисною громаді, корисною державі.


Дисципліна і праця — гаранти успіху!



Релігійний переполох

Протягом всієї історії людства в кожному суспільсті доволі важливе місце займала релігія. Багато подій в історії, також пов’язані з релігійними поглядами та віросповіданням людей. Основних можна виділити три – християнство, іслам та юдаїзм. Право на свободу віросповідання мають всі. В Україні більшість вірян відносять себе до православних християн. Тобто культова релігія нашої держави – християнство. 
Православ'я в Україні поділене, в основному, на Київський та Московський патріархати. Насправді, не всі віряни, що сповідують православне хритиянство в нашій країні знають і розуміють різницю між цими патріархатами. Київський патріархат – це Українська Православна Церква, яка служить своєму українському народу і захищає інтереси українського народу. Московський патріархат – така ж сама Православна Церква, яка не відрізняється від Київського патріархату по вірі, богослужінню, канонах тощо. Відрізняється лиш тим, що вона підпорядкована Московському Предстоятелю. Тому Україну відвідує Московський Патріарх Кирил. Для чого він це робить? Для того, щоб підкреслити, що це є його Церква, Московська Церква! Дуже часто від віруючих Московського патріархату можна почути: "Ми думали, що належимо до української Церкви, а виходить, що належимо до російської Церкви". Це і являється різницею. Дехто в церкві отримує душевний спокій, дехто робить з цього бізнес і використовує в особистих цілях. Найцікавіше, що ці "особисті" цілі являються державними. Досвід показав хто і як використовує силу віри задля впливу на свідомість людей. 
З початком Революції Гідності стало помітно відношення Української Православної Церкви Московського патріархату (далі УПЦ МП) до українського народу. І, відповідно, Української Православної Церкви, але Київського Патріархату (далі УПЦ КП). Саме з початком подій на майдані відчулась чуттєва різниця патріархатів. Храми КП охоче давали притулок громадянам. В свою чергу, храми МП були відкритими противниками подібних дій, виставляючи під церквами охоронців. Звичайно, не варто всіх представників УПЦ МП ставити в один ряд, адже деякі з них також моляться і молились за мир в нашій державі. Вже згодом, з початком бойових дій на Сході України, багато священників визнали і перейшли з Московського до Київського патріархату. 

В АТО ситуація така, що туди приїздять представники обох патріархатів. Українські бійці також відвідують храми двох конфесій, адже є люди, які відвідували церкви УПЦ МП і будучи на війні продовжують це робити. Так само і з Київським Патріархатом. Справа в іншому. Кремль використовує Московський патріархат задля докорінної зміни поглядів людей. Це практикується в Росії. Імперські амбіції Путіна не зупиняють його перед тим, що використовувати релігію для досягнення своєї мети (в даному випадку геополітичної) вважається просто неприпустимим. Ну, для адекватно мислячої категорії населення, в якої ще залишились якісь людські і суспільні цінності. 
Неодноразово були ситуації, коли священники УПЦ МП брали до рук зброю, виступали в ролі корегувальниками вогню та стріляли в наших бійців. Також приїжджали їх представники на блокпости наших військових з умовами і ультиматумами від сепаратистів. До речі, при захопленні деяких населених пунктів, так званими ДНР і ЛНР, практикувалися випадки кривавих розправлянь з духовними представниками Київського Патріархату. Коли, на тих ж самих територіях, священників МП залишали недоторканними. Це також свідчить про навіювання, так званим "ополченцям", величності Московського патріархату і примусове невизнання КП навіть тими,хто до початку антитерористичної операції визнавав і відвідував дану конфесію. Жителі саме східних регіонів України. Це є результатом роботи московських окупантів, яких, з тієї ж Москви, підтримують настоятелі МП. В свою чергу духовенців УПЦ КП стає все більше та їх все більше починають визнавати в світі, як окрему релігійну структуру. 
Московський патріархат сповідує політику Путіна. Тільки в духовному вимірі. Ось уже другий тиждень у напрямку Києва рухається православний марш, організований Українською православною церквою Московського патріархату, так звана Хресна Хода. І в спеку, і в зливу віряни щодня долають пішки десятки кілометрів. Йдуть вони двома колонами: одна стартувала на заході України в Почаївській лаврі, інша - в Святогірській лаврі, що на сході. 27 липня вони планують зустрітися в Києві та пройти до Києво-Печерської лаври. Там наступного дня мають відбутися святкові богослужіння на честь хрещення Київської Русі. 
Пояснюючи мету такої акції, митрополит Онуфрій, предстоятель УПЦ МП, зазначив, що церква болісно сприймає збройний конфлікт, який триває на сході України. "Найбільше, що може зробити наша церква - це закликати до миру. Саме такою є мета всеукраїнської хресної ходи". Однак така хода, організована УПЦ МП, судячи з усього, більше поляризує, ніж примирює. У Харкові, наприклад, серед учасників були помічені георгієвські стрічки. Більшість противників ходи переконана, що Українська православна церква Московського патріархату сприяла та підтримувала агресію Росії проти України. "Я до цієї церкви більше не ходжу, мою родину вони втратили. Вони дають гроші Москві, щоб та вбивала наших громадян". Такими словами пояснюють свою позицію багато українців, які в минулому відвідували УПЦ МП. 
Експерти вважають що ця хресна хода має опосередковане відношення до релігії, а радше до політики та посилення російського впливу в Україні. Хресна хода має не тільки прямо направлений вплив на українське населення, але й провокаційне. І якщо відбудуться якісь дії проти учасників ходи, або проти Російської Православної Церкви в Україні в цілому, то це безумовно буде використано російською владою. Проте, якою б не була реакція на цю акцію, Росія в будь-якому разі від неї виграє.
Найбільшу стурбованість викликає як і в учасників ходи, так і у її противників завершення хресного маршу у Києві, коли об’єднаються дві колони та людей буде декілька десятків тисяч. Добровольчий рух ОУН уже написав звернення до киян, де закликав не пустити ходу до Києва. Ними будуть організовані наметові містечка у двох пунктах на в’їзді до міста, куди мають зайти колони, що рухаються зі сходу та заходу країни. "Методи боротьби - виключно мирні. Але в разі провокацій або невідмови колаборантів від своїх підлих планів зайти до Києва ми залишаємо за собою право діяти креативно", - говориться у зверненні.  Черговий доказ, черговий факт причетності руки Росії та її підступних дій і вплив на прихожан УПЦ МП. Дехто згодом починає розуміти це, дехто ні. Однак, потрібно допомагати одне одному і відкривати очі на очевидні речі. Патріотично налаштованих громадян, що відвідують храми МП, згодом починають докоряти сумніви, щодо своїх поглядів та ідей. Це є нормально, адже всі ми рано чи пізно піддаємось впливу, знаходячись в суспільстві з іншими цінностями. Згодом і ми можемо змінити свої пріоритети і цінності. З кожним днем УПЦ КП відвідує все більше українців. Велика кількість перейшла до київської конфесії віднедавна. 
Політика і релігія ні в якому випадку не повинні пересікатись і якось одне одного торкатися. Особливо в такі важкі часи для нашої держави. Але, на жаль, для декого це необхідна складова своїх планів. Потрібно просто об’єктивно дивитись на речі. Світла голова і свіжий розсудок навряд чи зможе завести когось в оману. Варто бути уважним і обдумано приймати рішення. Ніколи не слід піддаватися маніпуляціям людей, ставлячих себе вище інших. А тим більше, піддавшись їм, допомогти здійснитися плану, наслідки якого ніхто не може пророкувати.
 

Віддати Києво-печерську Лавру до УПЦ КП

Києво-печерська Лавра стала одним з перших монастирів, побудованих в Київській Русі. 
Перший монастир був побудований в 1061 році, а упродовж подальших століть територія Києво-печерської лаври збільшувалася за рахунок нових будівель.
Через механізм релігії Росія намагається нав'язати власну мову, культуру, звичаї, тим самим проводячи політику русифікації України і сьогодні.


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
9
предыдущая
следующая