хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «народ»

Навіть не можу придумати адекватної назви...

Не люблю я політичної теми, і ніколи не любила, особливо тепер, зважаючи на те, в що перетворили політику в Україні. Завжди намагаюся оминати політичні теми у розмовах, матеріалах, блозі і всюди, де їх тільки можна порушити, але нині хочу трошки поділитися думкою. Вона не претендує на оригінальність, аналітичність чи щось особливе, але тим не менше…

Так от, 2 роки Україна має нового президента. Ну як нового… Битого, фарбованого, не дуже якісного, одним словом «б/у», але це як з автомобілем – хоч купив вживаний, але особисто для тебе він новий. Як я вже казала, політика це зовсім не моє, тому перших півроку так званої каденції я не дуже пам’ятаю, пам’ятаю хіба своє внутрішнє обурення і здивування від, вибачте, але іншими словами назвати не можу, тупості та недалекості нашого народу, який його вибрав… Але це трохи інша тема, зараз не про те… Щодо того, що нині хочу сказати – це тотальна неповага!!! Насправді, такої неповаги, яку має суспільство до нинішнього гаранта, не було до жодного з попередників. Дехто каже, що це ненависть, але думаю це не так, це саме тотальна неповага, ненависть – це те, що зробили з Каадафі…У нас це висловлювання, вираження творчості, цікаві порівняння тощо...


Безмежна кількість зображень з приниженням та осміюванням, футболки з «ананасами» та й не тільки футболки… Почалося все, звичайно, з далекого 2004 року, Івано-Франківська та яйця і з того часу понеслося… От не щастить людині просто… Таке враження, що сама його доля провокує на таке осміювання і неповагу. Посудіть самі: то від яйця свідомість втратив, то двері, які зачинилися просто перед носом перед інавгурацією,

вінок, який став зіркою Інтернету,



незрозумілі вирази обличчя, з яких люди з почуттям гумору просто не можуть не провести аналогій…

Сміються зі всього, що пов’язане з нинішнім президентом:
Його безграмотність


Його сім’я


Його минуле


І ще над всім, над чим тільки можна…

І було би дуже весело, якби не було так сумно… От я не знаю – чи така поведінка стосовно президента країни – це нормально, чи це просто захисний механізм від безвиході, чи це заміна активних протестів суспільства (в які воно вже ЧОМУСЬ не вірить), чи може це банальна спроба знайти хоч щось позитивне у тому, що робиться в країні (а що може бути позитивніше за сміх?)… В одному я переконана на сто відсотків – такої неповаги до головної людини країни не дозволяють собі в жодній цивілізованій країні світу (прошу не сприймати це як претензію до українців, йдеться про те, що наше суспільство політично нездорове). І ще одне, в чому я впевнена – довго це тривати не може… Але от чим закінчиться не знаю: чи тим, що українці змиряться, чи таки щось змінять (для чого потрібно хоч трошки змінитися самим)…

І наостанок...

Происхождение народов Восточной Европы

Склад крові українців є незаперечним свідком автохтонності українського
народу на теренах України. А.Ф.Мурант писав : "Українці виявляють
помітно високу частоту резус-негативних , до 20,6 % . Це вище ніж
будь-яке дотепер перевірене населення за винятком басків,деяких
берберів, ірландців та голандців. Різниця щодо іншого європейського
населення статистично багатозначна. Обмеженні дані з Росії показують
частоту резус-негативних від 11 до 17,5 %."

Як бачимо склад крові
українців свідчить про їхню належність до найдавніших у Європі народів і
вказує на їх прямий генетичний зв'язок з людністю , що першою заселила
теріторію України.

Антропологічна однорідність населення усіх
регіонів України та відсутність азійських впливів (отже,автохтонність
українців) виявляється у найрізноманітніших антропологічних
дослідженнях.

Відомий російський антрополог В.П.Алексєєв на
підставі численних краніологичних досліджень приходить до висновку про 
відсутність відмінностей у краніологичному типі українців різних
теріторіальних груп.Відсутні помітні відмінності мііж краніологичними
типами сучасних українців і їхніх викопних предків , чого не можна
сказати про населення Росії.

Найбільше різняться між собою
сучасні росіяні та їхні предки - кривичі,в'ятичи та словени. Менша
різниця між драговичами ,радимичами та білорусами , і зовсім не помітна
між українцями та древлянами ,полянами,сіверянами.

"Таке попарне 
зіставляння сучасного і середньовічного населення для трьох великіх
ареалів східнослов'янських народів - Російської рівнини ,Білорусі та
України - показує , що антропологічні відмінності , які можна трактувати
як наявність фінського субстрату ,чітко виражені на Російський рівнині
,менш чіткі у Білорусі і сходять на ніщо на теріторії України.Іншими
словами , середньовічне населення України тому і не відрізняється від
сучасних українців у тому , в чому відрізняються середньовічні слов'яни
від росіян , і меншою мірою від білорусів , що середньовічні слов'яни
України не ввели до свого складу чужорідних етнічних груп з
монголоїдними домішками "

Отже ,попри всі біди і лихоліття ,
населення України не залишало своєї землі і продовжувало розвивати на
ній свою матеріальну і духовну культуру. І не назви етносу , а його
антропологичний тип,культура ,традиції,звичаї та фольклор є тим
показником ,який дає змогу надійно ідентифікувати його минуле , його
історичний процес.

Для кого Україна ?

Брати Капранови, для УП _ Середа, 29 лютого

Дивні люди наші політики – ще не стартували чергові перегони, а вони вже взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців. Взяти хоч би інцидент "Свободи" з Гайтаною – ну хто їх за язика тягнув? Хіба Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка? Та й взагалі, чи варто серйозним людям обговорювати Євробачення? 

До речі, у "вищої ліги" вистачило розуму промовчати, бо вони знають, що правильної відповіді у подібних питаннях не існує. А от молодь не втрималася і вляпалася по самі вуха. Віталій Кличко: "Україна для українців" – це не наша ідеологія, і ми її ніколи не сприймемо". Звісно, поєдинок з Чісорою нелегко дався нашому чемпіонові – але ж радники на той ринг, здається, не виходили! Україна – не для українців, це ми вже зрозуміли. А для кого? Для китайців? Щоб не вибили зубів, боксери вставляють собі капу. Яку б таку капу вигадати для політиків, щоб не верзли дурощів? 

Але з іншого боку, расова тема у нас останнім часом старанно педалюється – навіть ролик в телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб на сопілці, а наш Фома підспівує. Толерантність пропагує. Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось з цього приводу "на гора" видавати.

Нещодавно довелося чути по радіо Ера розмову з організаторами згаданої рекламної кампанії. І що здивувало – серед додзвонювачів не було ЖОДНОГО, хто б їх підтримав: і російськомовні, і україномовні слухачі в один голос твердили, що ввечері по вулицях небезпечно ходити всім, що українців у міліції катують не менше, ніж темношкірих, і взагалі, що все це – банальна спекуляція.

Чесно кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо Ера – виключно ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропагандисти толерантності чогось не врахували у своїх зверненнях.Ну гаразд, можливо, слухачі популярної радіостанції, а з ними й усі українці нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала поводитися незвично. Зокрема Франція та Німеччина, відкрито заявляють, що політика глобальної мультикультурності провалилася – треба, мовляв, вигадувати щось інше. Отакої. 

До речі, уважний читач може і згадати, що провал європейської національної політики не є такою вже несподіванкою. Його давно вже пророкували дехто з інтелектуалів. Щоправда робили вони це здебільшого тихо, щоб не нарватися на звинувачення у ксенофобії. А причина провалу до смішного проста. Вона захована у слові ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тому що це модне іноземне слово по-нашому означає просто терпець. 

Вперше наочно відчути, що з цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності в Україні посольством королівства Нідерланди. У програмі йшлося передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Все коректно і по-міжнародному офіційно.

Коли раптом слова просить молодик, який рекомендується як представник центру сексуальних меншин. Він бере мікрофон і заявляє, що захищати євреїв і не захищати при цьому сексменшини – це не толерантно. Більше за те – це ганьба на всю Європу. Ну і так далі. Голландці, треба сказати, дещо стушувалися від такої постановки питання і навіть почали виправдовуватися, а у нас зовсім закрутилося в голові.

Зачекайте. Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї – один з найдавніших народів світу, їм ми завдячуємо Біблією і врешті самим християнством, яке стало основою всієї європейської культури. А сексменшини – не народ, не національність навіть, а просто люди, зі специфічними інтимними смаками. 

Слово "толерантність" взагалі викликає неймовірну кількість спекуляцій. То Валід Арфуш іде з телестудії через те, що журналіст повідомив, де той народився. Наче народитися у Лівані – це якийсь гріх. А то Ірина Білик, яку освистали за російські пісні, заявляє про прояви расизму. Ну що тут скажеш? Хіба те, що білявки – це не раса. 

Україна – багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснуванню з іншими народами, а тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили пліч-о-пліч з болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами, євреями, ви не повірите, але без рекламних роликів.

І сьогодні живемо – а якщо болгарський культурний центр нищать у Одесі, то це роблять зовсім не українці, а місцева влада і бізнес, які в українськості звинуватити аж ніяк не можна. Бо наша влада – ворог усіх людей, незалежно від національної приналежності.

Згадайте, до речі, що коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла кримська татарка Джамала, ані "Свобода" ані хто інший слова не сказав на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані.Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість? 

Перше, що спадає на думку – це свідома провокація стосовно націоналістичних політиків. Ну, мовляв, давайте, демонструйте свою людожерську сутність! Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота...

Друге, що це – реінкарнація старої радянської казочки про "у вас негрів б’ють". Може хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу. Тепер же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план той факт, що б’ють у нас в першу чергу все-таки українців. Згадайте Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі, що їх піддають тортурам міліціонери і десятки тисяч, що їх грабують гопники – українців, росіян, молдаван, кримських татар... 

Проблема не в тому, що у нас б’ють виключно мігрантів. Біда в тому, що у нас взагалі б’ють людей, що у нас міліція складається з катів та садистів, що у нас при владі урки, і що прокурори співають "Мурки". 

І тому на тлі усіх цих щоденних звірств пропаганда якогось окремого ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає рівно протилежну реакцію: значить, їх – не можна, а нас – будь ласка? 

Влада захищає російську мову від "неймовірних утисків", спокійно спостерігаючи, як гине караїмська, кримчацька, урумська, і одночасно з телевізора закликаючи любити арабів... Що й дивуватися, що подібна пропаганда тільки викликає ксенофобські прояви і розширює їхню аудиторію. 

Нам здається, "терпимість" – це зовсім не те слово, яке треба застосовувати до чужих культур. Бо з одної сторони воно принижує їх: що ж такого незручного чи поганого є у кольорі шкіри чи мові, що треба переконувати це "терпіти"? А з іншого боку – принижує нас: нехай приїжджі роблять, що хочуть, а ви – терпіть! 

Звісно, питання співіснування різних культур є складними. Але вони зовсім не вимірюються терпцем –а тільки співпрацею. Українці мають досвід такої співпраці не найгірший у світі. Більш за те, ситуація виглядає значно простішою, коли розглядаєш питання співіснування націй в Україні на прикладі конкретних людей. 

Згадайте хоч би Мустафу Найєма, який ніколи не нітився власної національності і знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч з ним того ж таки Арфуша, який нітиться країни свого народження і плювати хотів на державну мову попри те, що керує державним інформаційним ресурсом.

Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття. Ну а для культурного діалогу перш за все потрібно, щоб обидві сторони були носіями цієї самої культури. Гопники, бидло і більшість політиків для цього не підходять – і не через колір шкіри. 

Друга особливість культурного діалогу – взаємність. Ти цікавишся нашим і презентуєш своє. Хіба таке викликає агресію? Звичайно, є в Україні персонажі, які вважають власну культуру чимось особливим – вище Лаврської дзвінниці, – а нашу ігнорують або й відверто зневажають. Наприклад, депутатка Олена Бондаренко, яка наполегливо бореться з "поганою" українською музикою в ефірі. Навряд чи це може спонукати до діалогу. Скажемо навіть більше. За будь-якого кольору шкіри такі люди не заслуговують з нашої сторони навіть на терпимість і мають бути видворені прямісінько на батьківщину своєї "високої" культури. 

І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті – тобто зрозумілій усім мові та прийнятною для всіх системі цінностей. Просто для того, щоб сторони розуміли одна одну. 

Якщо ми із вами – люди державного мислення, то легко зможемо розповсюдити сказане і на стосунки між корінними національностями нашої країни. Тоді це буде вже не діалог, а полілог. І для нього потрібна наявність власне самих культур, взаємність інтересів і спільний фундамент для спілкування. 

Що такого складного у цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо. А з іншого боку іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з приводу міргантів і в голову починають закрадатися підступні думки. Може, це все не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на виборах,а на крайній випадок – вила. 

От і просуває хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в Португалію, а на їх місце можна завезти китайців. Китайці невибагливі, дешевші та слухняні – і на виборах не голосують, і за вила не візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи українців в Україні і спрощується виїзд. А для прикриття – у телевізорі китаєць з бандурою та араб із сопілкою. Звикайте. 

Україна – для китайців, Португалія – для українців? Те, що не вдалося зробити Голодомором і Сюргюном, забезпечимо під прикриттям толерантності? 

Звісно, усе це фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І причина їх виникнення – не міфічна "українська ксенофобія", якої ніколи не було і бути не могло, враховуючи традиційний поліетнічний склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратегічні питання, які ставить перед Україною життя.

Владці, зайняті розкраданням народного добра, не мають часу – та й навіть розуміння – аби бодай сформулювати проблеми, від яких залежить майбутнє нації та країни. Як нам бути з міграцією?

Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж чи Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави? Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів? І врешті-решт як при обмеженості ресурсів та загрозі перенаселення, про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь. І одразу виникає питання – а чи повноважна взагалі будь-яка влада вирішувати питання міграційної і культурної політики? І одразу відповідь – навряд чи. І не за Конституцією, а по суті. Не може Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо у нього буде 450 голосів у Раді. Єдина легітимна міграційна політика – це схвалена народом – а точніше, усіма корінними народами України. 

Спроби перевищення повноважень у цій сфері завершуються просто і страшно – погромами. Бо національна міграційна політика не диктується продажним Конституційним судом, а народжується як результат щоденної культурної взаємодії різних народів між собою. 

Тому замість прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву теперішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє – власне чи нащадків, щодня і щослова треба формувати навколо себе простір культурного діалогу. 

По-перше, самим не нітитися ні власної раси, ні нації, ні культури. По-друге, не пробачати неповагу до інших, так само, як і до себе. По-третє, відбирати для спілкування тих, хто здатен на взаємність і не витрачати часу на нездатних. 

Ну і останнє. Шукаючи для діалогу спільної культурної основи, варто триматися подалі від стандартів пострадянського інформаційного простору –денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от "біомаса" є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми аж надто добре бачимо, що з того виходить.

Дончане бунтуют против мэра. Требуют отставки и суда

Митинг против мэра Донецка Александра Лукьянченко прошел у прокуратуры Донецкой области.

Около ста человек требовали возбудить уголовное дело в отношении городского головы и отправить его в отставку. В акции, которая не имела политической символики, выступили представители разных групп населения, недовольные местной политикой.

Люди держали плакаты: "Донецк - могила для малого бизнеса", "Хватит нас убивать и травить глупыми идеями", "Чиновники, займитесь делом, а не террором", "Лукьянченко под суд", "Лактионов и Лукьянченко, прекратите беззаконие против детей школы № 111".

"Несмотря на судебное решение, которым мы отстояли нашу школу, власть не оставляет попыток ее закрыть, - рассказала Gazeta.ua участница митинга Ирина Круглова, родительница двух учеников украинской школы № 111, - Учителя и дети ощущают давление. Мы пришли к выводу, что люди, которые захватили власть в Донецке, кроме зарабатывания денег у себя в рабочих кабинетах ничем не занимаются. Их мало уволить, их надо судить".

К протесту присоединились противники строительства мусоросжигательного завода, которые считают, что чиновники с выгодой для себя продали землю в Пролетарском районе хозяевам "душегубки".

Протестовали жители улицы Федора Зайцева, где вырубили сквер и начали строительство автовокзала. Обманутые вкладчики кредитных союзов заявили, что власть прикрывает организаторов финансовых пирамид. Жители Кировского района Донецка, где собираются построить две многоэтажки, обвинили "отцов города" в покрывательстве рейдеров. Выразили протест и предприниматели сети магазинов на площади Привокзальной. Около ста павильонов, образующих самые дешевые торговые ряды, власть решила снести к Евро-2012.

Также протестовавшие донетчане ругали мэра Александра Лукьянченко за повышение стоимости проезда в общественном транспорте в полтора раза, повышение на 30% тарифов на услуги по вывозу бытовых отходов и повышение в 2 раза оплаты за детские сады.

Митинговавших объединила правозащитная организация "Союз Спасения Донбасса", члены которой заявили о преследованиях. "После каждого митинга в последнее время нашим активистам устраивают многочасовые допросы в прокуратуре", - рассказал один из руководителей "Союза" Дмитрий Верзилов.

Участники приняли резолюцию с требованием: "За все преступления и издевательства над народом возбудить уголовное дело на мэра Донецка Александра Лукьянченко по статьям "Мошенничество и хищение денежных средств в особо крупных размерах".

"Союз Спасения Донбасса" собирается начать сбор подписей за проведение местного референдума о досрочном прекращении полномочий Донецкого городского головы и роспуск горсовета.

Происхождение различных фраз№2

15Бить баклуши
Что такое «баклуши», кто и когда их «бьёт»? С давних пор кустари делали ложки, чашки и другую посуду из дерева. Чтобы вырезать ложку, надо было отколоть от бревна чурку — баклушу. Заготовлять баклуши поручалось подмастерьям: это было лёгкое, пустячное дело, не требующее особого умения. Готовить такие чурки и называлось «баклуши бить». Отсюда, из насмешки мастеров над подсобными рабочими — «баклушечниками», и пошла наша поговорка.

16После дождичка в четверг
Русичи — древнейшие предки русских — чтили среди своих богов главного бога — бога грома и молнии Перуна. Ему был посвящен один из дней недели — четверг (интересно, что и у древних римлян четверг был также посвящен латинскому Перуну — Юпитеру). Перуну возносили моления о дожде в засуху. Считалось, что он должен особенно охотно выполнять просьбы в «свой день» — четверг. А так как эти мольбы часто оставались тщетными, то поговорка «После дождичка в четверг» стала применяться ко всему, что неизвестно когда исполнится.

17Попасть в переплёт
В диалектах ПЕРЕПЛЁТ - сплетённая из веток ловушка для рыб. И, как во всякой ловушке, оказаться в ней - дело малоприятное.

 18Реветь белугой
Нем, как рыба - это вам известно давным-давно. И вдруг реветь белугой ? Оказывается, речь здесь не о белуге, а белухе, так называют полярного дельфина. Вот он действительно ревёт очень громко.

19Козёл отпущения
История этого выражения такова: у древних евреев существовал обряд отпущения грехов. Священник возлагал обе руки на голову живого козла, тем - самым как бы перекладывая на него грехи всего народа. После этого козла изгоняли в пустыню. Прошло много-много лет, и обряда уже не существует, а выражение все живёт...

20Дым коромыслом
В старой Руси избы часто топили по-чёрному : дым уходил не через печную трубу (её вообще не было), а через специальное окошко или дверь. И по форме дыма предсказывали погоду. Идет дым столбом - будет ясно, волоком - к туману, дождю, коромыслом - к ветру, непогоде, а то и буре.

21Не ко двору
Это очень старая примета: и в доме, и на подворье (во дворе) будет жить только то животное, которое понравится домовому. А не понравится - заболеет, захиреет или убежит. Что делать - не ко двору!

22Волосы Дыбом
Но вот что за дыб такой? Оказывается, стоять дыбом - это стоять навытяжку, на кончиках пальцев. То есть, когда человек пугается, у него волосы словно на цыпочках на голове стоят.

23Переть на рожон
Рожон - это острый шест. А в некоторых русских губерниях так называли четырехзубые вилы. Действительно, не очень-то на них попрёшь!

24Вверх тормашками
Тормашить - во многих русских губерниях это слово означало ходить . Значит, вверх тормашками - это всего-навсего вверх ходилками , вверх ногами .

25Тёртый калач
Между прочим, и на самом деле был такой сорт хлеба - тёртый калач . Тесто для него очень долго мяли, месили, тёрли , отчего калач получался необыкновенно пышным. И ещё была пословица - не тёрт, не мят, не будет калач . То есть человека учат испытания и беды. Выражение и пошло от пословицы, а не от названия хлеба.

26Выводить на чистую воду
Когда-то говорили выводить рыбу на чистую воду . А если рыбу, то все понятно: в зарослях камыша или там, где в иле тонут коряги, попавшаяся на крючок рыба легко может оборвать леску и уйти. А в прозрачной воде, над чистым дном - пусть попробует. Так и разоблачённый жулик: если все обстоятельства ясны, от расплаты ему не уйти.

27И на старуху бывает проруха
А что это за проруха (ошибка, оплошность/у Ожегова и Ефремовой) такая, прореха (т.е. изъян, дефект) что ли?Смысл, следовательно, такой: И умудрённый опытом человек может ошибаться .Толкование из уст знатока древнерусской литературы: И на старуху бывает поруха Поруха(укр.)ж. разг.-сниж. 1) Вред, разрушение, порча; 2) Беда.В конкретном же смысле поруха(др. рус.) - изнасилование. Т.е. всё возможно .

28Язык до киева доведёт
В 999 году некий киевлянин Никита Щекомяка заблудился в бескрайней, тогда русской, степи и попал к половцам. Когда половцы спросили его: Откуда ты, Никита? , он отвечал, что из богатого и красивого города Киева, и так расписал кочевникам богатство и красоту родного города, что половецкий хан Нунчак прицепил Никиту за язык к хвосту своей лошади, и половцы поехали воевать и грабить Киев. Так Никита Щекомяка попал домой при помощи своего языка.

29Шаромыжники...1812 год. Когда французы Сожгли Москву и остались в России без пропитания, они приходили в русские деревни и просили пропитания Ше ра ми , типа дайте мне. Вот русские и стали их так называть.(одна из гипотез)

30Сволочь
Это слово диоматического оборота.Есть такая река Волочь, когда рыбаки приплывали с уловом, говорили наши с Волочи пришли.Есть еще несколько томологических смыслов этого слова.Сволакивать- собирать, волочь. От них и произошло это слово. Но ругательным оно стало совсем не давно. Это заслуга 70 лет в КПСС.

31Знать всю подноготную
Выражение связано со старинной пыткой, при которой обвиняемым загоняли под ногти иглы или гвозди, добиваясь признания.

Происхождение различных фраз

Мы часто употребляем фразы, настоящее значение которых нам не известно. Вот некоторые интересные истории происхождения различных общеупотребительных фраз.

1Всё трын-трава
Таинственная «трын-трава» — это вовсе не какое-нибудь растительное снадобье, которое пьют, чтобы не волноваться. Сначала она называлась «тын-трава», а тын — это забор. Получалась «трава подзаборная», то есть никому не нужный, всем безразличный сорняк.

2Мастер кислых щей
Кислые щи - немудрёная крестьянская еда: водичка да квашеная капуста. Приготовить их не составляло особых трудностей. И если кого-нибудь называли мастером кислых щей, это означало, что ни на что путное он не годен.

3Подложить свинью
По всей вероятности, это выражение связано с тем, что некоторые народы по религиозным соображениям не едят свинину. И если такому человеку незаметно подкладывали в пищу свиное мясо, то этим оскверняли его веру.

4Всыпать по первое число
Не поверите, но... из старой школы, где учеников пороли каждую неделю, независимо от того, кто прав, кто виноват. И если наставник переусердствует, то такой порки хватало надолго, вплоть до первого числа следующего месяца.

5Прописать ижицу
Ижица - название последней буквы церковнославянской азбуки. Следы порки на известных местах нерадивых учеников сильно смахивали на эту букву. Так что прописать ижицу - проучить, наказать , проще выпороть . А вы ещё ругаете современную школу!

6Гол как сокол
Страшно бедный, нищий. Обычно думают, что речь идёт о птице. Но сокол здесь ни при чем. На самом деле «сокол» — старинное военное стенобитное орудие. Это была совершенно гладкая («голая») чугунная болванка, закреплённая на цепях. Ничего лишнего!

7Сирота казанская
Так говорят о человеке, который прикидывается несчастным, обиженным, беспомощным, чтобы кого-нибудь разжалобить. Но почему сирота именно «казанская»? Оказывается, фразеологизм этот возник после завоевания Казани Иваном Грозным. Мирзы (татарские князья), оказавшись подданными русского царя, старались выпросить у него всяческие поблажки, жалуясь на своё сиротство и горькую участь.

8Непутёвый человек
В старину на Руси «путём» называли не только дорогу, но ещё и разные должности при дворе князя. Путь сокольничий — ведающий княжеской охотой, путь ловчий — псовой охотой, путь конюший — экипажами и лошадьми. Бояре всеми правдами и неправдами старались заполучить у князя путь — должность. А кому это не удавалось, о тех с пренебрежением отзывались: непутёвый человек.

9Шиворот-навыворот
Сейчас это вроде бы вполне безобидное выражение. А когда-то оно связывалось с позорным наказанием. Во времена Ивана Грозного провинившегося боярина сажали задом наперед на лошадь в вывернутой наизнанку одежде и в таком виде, опозоренного, возили по городу под свист и насмешки уличной толпы.

10Отставной козы барабанщик
В старину на ярмарках водили дрессированных медведей. Их сопровождали мальчик-плясун, наряженный козой, и барабанщик, аккомпанирующий его пляске. Это и был козы барабанщик . Его воспринимали как никчемного, несерьёзного человека.

11Водить за нос
Видно, дрессированные медведи были очень популярны, потому что и это выражение было связано с ярмарочным развлечением. Цыгане водили медведей за продетое в нос кольцо. И заставляли их, бедолаг, делать разные фокусы, обманывая обещанием подачки.

12Точить лясы
Лясы (балясы) — это точёные фигурные столбики перил у крылечка. Изготовить такую красоту мог только настоящий мастер. Наверное, сначала «точить балясы» означало вести изящную, причудливую, витиеватую (как балясы) беседу. Но умельцев вести такую беседу к нашему времени становилось меньше и меньше. Вот и стало это выражение обозначать пустую болтовню.

13Зарубить на носу
В этом выражении слово «нос» не имеет ничего общего с органом обоняния. «Носом» называлась памятная дощечка, или бирка для записей. В далёком прошлом неграмотные люди всегда носили с собой такие дощечки и палочки, с помощью которых и делались всевозможные заметки или зарубки на память.

14Ни пуха, ни пера
Возникло это выражение в среде охотников и было основано на суеверном представлении о том, что при прямом пожелании (и пуха, и пера) результаты охоты можно сглазить. Перо в языке охотников означает птица, пух — звери. В давние времена охотник, отправляющийся на промысел, получал это напутствие, «перевод» которого выглядит примерно так: «Пусть твои стрелы летят мимо цели, пусть расставленные тобой силки и капканы останутся пустыми, так же, как и ловчая яма!» На что добытчик, чтобы тоже не сглазить, отвечал: «К черту!». И оба были уверены, что злые духи, незримо присутствующие при этом диалоге, удовлетворятся и отстанут, не будут строить козней во время охоты.

Паситесь, мирные народы!

"Паситесь,мирные народы!

Вас не разбудит чести клич

К чему стадам дары свободы?

Их должно резать или стричь.

Наследство их из рода в роды

Ярмо с гремушками да бич."   Вы знаете, кто это написал? Пушкин. Пришла к выводу, что надо чаще перечитывать классиков. Сейчас совсем другими глазами смотришь на эти строки, нежели лет 20 назад.

Крутянська трагедія–героїчний чин нації та непрощений гріх еліти

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

Остерегайтесь владельцев крупных свиноферм.....

Свиньи и фермы Действительно, со свинофермами у нас – сплошные неприятности. В Донецке арестовали серьезного человека – целого начальника главного управления агропромышленного развития облгосадминистрации при получении взятки в 1,5 млн. гривен. Вот, правду говорят, провинциальный чиновник на хорошем месте за неделю зарабатывает больше, чем средний киевский предприниматель за всю жизнь. 
 
По неофициальной информации, за эти деньги он включил «зеленый свет» для строительства свинофермы в Артемовском районе. Ежу понятно, что ничем хорошим это закончиться не могло. Зачем Донбассу сразу два владельца крупных свиноферм? Вот и затарахтел котелками по этапу чиновник. Хотя, в этом деле куда больше политики, чем чистой уголовщины. 
 
В том, что чиновники ОГА берут большие взятки как-то глупо сомневаться. И не только в ОГА. В горсоветах картина та же, в налоговой, ГАИ и прокуратуре, да что там перечислять. Другое дело, что крупных как-то не принято ловить. Вон, мэр Макеевки живет в пошлой роскоши на зарплату госслужащего и что? Ни у кого вопросов пока не возникло. Значит, чем-то товарищ Пащенко здорово прогневил серьезных людей. И дело даже не в свинофермах и конкурентах, просто администрацию сегодня активно очищают от старых кадров, людей экс-губернатора Анатолия Близнюка. Шеф Пащенко – Ким Берестовой, с почетом ушел на пенсию. Кто-то тихо пишет заявления. А Пащенко заупрямился. А кто бы не заупрямился? Если столько заносят, люди за кресло зубами держатся. Вот и пришлось новой команде выцарапывать строптивого чиновника. Благо, подставлять этих ребят не нужно – достаточно честно поймать. 
 
Если судьба конкретного коррумпированного чиновника нам безразлична, то процессы во власти нужно отслеживать. Уже очевидно, что администрацию активно чистят и строят жесткую вертикаль из надежных людей. Зачем? Очень важный вопрос. И очень простой ответ. Инструмент всегда готовят перед работой – дрель смазывают, ружье чистят. К решению какой серьезной задачи готовят президентскую вертикаль в Донецкой области? И только ли в Донецкой? Может, к важным и прогрессивным реформам? Не верю. Просто потому, что есть уже определенный опыт общения с этим президентом и правительством. Владельцы крупных свиноферм нервно курят и внедряют новые технологии. 
 
Виктора Федоровича нашего дорогого и Николая Яновича косноязычного можно подозревать в самых серьезных грехах. Про половые пристрастия пусть каждый фантазирует лично – тут от вкусов и комплексов много зависит, а в общем признаем стандартные грехи – любовь к власти, к деньгам и роскоши. И отсутствие чувства меры. В стремлении к реальным реформам обвинять этих людей не стоит – тут они чисты. И административную вертикаль оттачивают вовсе не для важных реформ в жизни страны. Скорее всего, дело в выборах. Чтобы в 2012 году Партии регионов взять в Донбассе большинство, потребуется особая команда. Нужны самые преданные, самые беспринципные, самые беспредельные и отмороженные. Иначе – провал. 
 
Официальные рейтинги власти в Украине вообще и Донбассе в частности выглядят достаточно грустно. Неофициальные – еще грустнее. Президент уверен, лимит на революции исчерпан. Но он не уверен, уверен ли в этом народ. Да и без рейтингов новости выглядят достаточно убедительно: 
 
Билборды Януковича в Донбассе – уже мишень, как и везде в Украине
Появляются альтернативные билборды – народ благодарит президента за «покращення»
Народ бунтует – против экологического беспредела и продажи ГТС 
 
Листовки про Януковича – привычная деталь на улицах Донецка 
 
Это только за выходные. В общем, иллюзий по поводу отношения в Донбассе к «типа своим» нет ни у одного вменяемого человека. И рассчитывать на поддержку «регионалам» не стоит. Как говорил герой того же фильма, «Ловить здесь - нечего». А если партия власти окажется в парламенте в меньшинстве, это приговор. Провалят парламент, провалят и президентские. И придется отвечать. Значит, на выборах будет полная жесть. Власть к выборам готовится всерьез. Ждать милостей от народа им глупо – рассчитывать можно только на фальсификации. 
 
Главный вопрос дня сегодняшнего – кто сможет помешать играм власти в правильные выборы? Комитет избирателей Украины, неплохо показавший себя в 2004 году, фактически полностью дискредитирован. Поддержкой Кернеса в Харькове, переходом Попова на работу к Януковичу и молчанием на местных выборах в Донецке. Ребята обозначили свою цену, к ним нет вопросов. Как и доверия. Другие общественные организации? Но они, в большинстве, картонные герои, на зарплате у братвы. Оппозиция? Тут тоже нет особых причин для оптимизма. 
 
БЮТ в Донецкой области всегда выглядел достаточно жалко. А нынешний донецкий лидер из Днепропетровска Гарегин Арутюнов, говорят, вообще персонаж вымышленный. Потому что видели его дончане за последний год дважды – по телеку в Киеве и в Макеевке на похоронах Василия Джарты. Без комментариев. 
 
«Наша Украина» - отдельный анекдот. Все люди - братья, только одни Авели, а другие - Каины. Бессменным лидером НУНС в нашем регионе является Антон Клименко – брат начальника налоговой Александра. Именно от этой партии в свое время шел в облсовет Сергей Арбузов. НУНС в Донбассе выполнит привычную задачу – командирует своих людей на оппозиционные вакансии в избирательные комиссии, дабы легитимизировать фальсификации. Как обычно. Не все золото, что блестит, но то, что пахнет дерьмом - несомненное дерьмо. Идем дальше? 
 
ВО Свобода? Она представлена активными ребятами в Горловке. А в Донецке и еще где-либо ее фактически нет. Гражданская позиция? Там же, где Европейская партия и еще сотня хороших, но совершенно незаметных объединений. Собрание гарема, посвященное итогам года, признало работу своего султана неудовлетворительной. И что? А ничего. Признали и признали. Удар Виталия Кличка? О них многие слышали, я даже знаю одного активиста (хороший парень - Егор), но в реальности пока вообще никак себя не проявили. КУН и прочие маргиналы – получают паек там же, где и остальные продажные общественники. В разведку с таким вполне можно сходить, но вернуться - шансов маловато. 
 
Фронтовики Яценюка? Эти – да. Эти везде, в любом конфликте, по любому поводу. Все – супер. Акции протеста, прекрасные релизы по любому событию. Работают. Но на местных выборах себя практически не проявили в качестве контролеров. Смогут помешать комбинаторам от власти на парламентских? Большой вопрос. И надо ли им это? Тоже вопрос и тоже большой. Сильная Украина и Единый центр – промолчу. Тут или хорошо или никак. Амбросенок отсидел и больше лбом таранить стены не собирается, Дрегер продолжает сидеть. 
 
Меньше чем за год до выборов в Донецке и области сложилась парадоксальная ситуация. Крепостное право отменили – это факт. Но вот ощущение, что его отменили как-то не полностью, не покидает. Регион с высокой плотностью населения, который терпеть не может власть, с точки зрения украинских политиков оказался совершенно бесхозным. Голоса жителей Донбасса, по факту, никому не нужны. Административную вертикаль это устраивает – они нужную цифру спокойно нарисуют. Лишь бы не мешали. Надежно зафиксированный пациент в анестезии не нуждается. Да и баранов на шашлык не приглашают. Они в нем участвуют. Как мы в выборах, правда? 
 
Непонятно, почему оппозиция игнорирует этот великолепный шанс? Ведь по-настоящему слаб не тот, кого победили, а тот, кто сдался. Ребята, пора уже переходить от нецензурных слов к делу. Может, оппозиционеры остерегаются владельцев крупных свиноферм? Так это зря. Бояться сегодня нужно только темноты и стоматологов. Да и темноты только потому, что в ней могут спрятаться стоматологи… 

Політичне графіті в Сімферополі та ще дещо

Натрапила на серію публікацій на сайті 
http://crimea.vgorode.ua і вирішила їх поєднати в одному дописі - думаю, комусь це буде цікавим.

Про траурну рамку для Я., думаю, багато хто чув - вона була зображена на карті боротьби з портретами. Ось тут ближче:

12.01.2012
В приватному секторі в Алупці з’явилося фото Президента В. Януковича в рамці — сидінні для унітазу. Фото в рамці зі стрічкою висить просто на вулиці.





Ще в серпні художник "Шарик" зобразив портрети Януковича і Азарова на сміттєвих баках напроти Верховної Ради Криму. Звісно, їх ретельно замазали червоною фарбою.



23.11.2011
В Сімферополі з’явилося "донецьке" графіті. На малюнку зображено обриси України, підписані словом "Донецьк".



І, нарешті, остання новина:
25.01.2012
В Сімферополі Януковича оголошено в розшук. У зверненнях, що розвішані на стовпах, парканах, стінах будинків і навіть смітниках, зображено портрет Я. і заклик: "Зупинимо злочинність разом!" Автори листівок просять у разі зустрічі з президентом дзвонити за телефоном "102".