хочу сюда!
 

Оксана

47 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 45-55 лет

Заметки с меткой «поразка»

Подробности поражения АТО в Иловайске

Мирная жизнь Иловайска была сконцентрированна вокруг узловой железнодорожной станции; во время АТО тот, кто удерживает город, контролирует прилегающие Шахтерск и  Харцизск, что дает возможность или бесконечно подпитывать очаг сопротивления в ДНР или наконец-то сжать руку на горле агонизирующей республики мясников и отморозков.

 Активные действия по освобождению города начались 10 августа. Спецбатальон “Азов”, по приказу штаба АТО, провел в Иловайске разведку боем. Операция происходила в районе, укрепленном дотами и подземными коммуникациями. Уничтожен КАМАЗ с боеприпасами и около 40 сепаратистов.  В ходе разведки были выявлены основные огневые точки сепаратистов. За эти данные заплатили своими жизнями азовцы Береза и Светляк.

Казалось бы, победа близка - после отработки огневых точек и при постоянном артиллерийском огне по потенциальным путям подкрепления Иловайска, через несколько дней "Азов" должен был войти в город и выполнить ту работу, для которой он создан и оснащен – зачистка территории от живой силы противника. Уничтожить позиции, привязанные к карте местности - задача с которой справились бы курсанты артиллерийского подразделения. Как потом окажется эта задача не была выполнена. 

Но, на следующий же день десантом сепаратистов из Иловайска был окружен и атакован блокпост 40-й бригады. "Азов" и еще одна часть Вооруженных Сил Украины вышли на помощь. Несмотря на шквальный огонь минометов и гранатометов бригаду удалось вывести. Солдаты не рассчитывали на помощь и были настолько деморализованы, что головную машину пришлось вести "азовцу". БМП была подбита. До сих пор не выяснена судьба бойца - на данный момент он числится пропавшим без вести.

"Азов" все еще оставался под Иловайском в ожидани прыказа войти в город. В течение следующих дней позиции батальона и 51-ой бригады ЗСУ обстреливались "Градом". 

Атака на Илловайск не начиналась целую неделю.  Бойцы 51-бригады, стоявшей рядом с азовцами признавались:

– Мы раньше думали, что вы под наркотой – когда заруба - все прячутся, а вы выдвигаетесь. Вы в натуре безбашенные!   

К 18 августа в окрестностях Иловайска при поддержке Вооруженных Сил Украины уже собрались добровольческие батальоны: "Донецк", "Днепр", "Азов", "Шахтерск" и "Кривбасс".  Им была поставлена задача взять город.              

Батальоны "Донбасс" и "Днепр" зашли с юга, в районы не занятые и не укрепленные сепаратистами. Бойцы рассредоточились по частному сектору. "Кривбасс" конторолировал подходы.

Ударная группа "Азова" по дороге на задание была обстреляна с территории России РСЗО «Ураган». После чего попала в засаду, и, потеряла головную машину колонны. Закралось подозрение, что это не случайно. Не слишком ли много случайностей для одного выезда? 

Наступление на город с севера силами "Азова" и "Шахтерска" было решено перенести на следующий день.  В день штурма по Иловайску работала украинская артиллерия, была так же гарантирована поддержка с воздуха и отсечение города от подкрепления силами артиллерийского огня.   Что же произошло на самом деле? 

Ночью Иловайск был обстрелян "Градами" террористов,  Батальон "Днепр" потерял 20% личного состава. Бойцы "Донбасса", которые уцелели при обстреле, не долго радовались своей удаче. Днем они были окружены и заперты в городе.

"Азовцы" и "Шахтерск", шли на штурм Иловайска, имея на руках только стрелковое оружие и обещание штаба АТО поддержки огнем.

Кто мог себе представить, что за неделю осады артиллерия не смогла поразить ни одной огневой точки сепаратистов, нанесенной на карту, и имеющей точную привязку к кооординатам? Случайно это?

 Когда разведгруппы добровольческих батальонов вошли в город, артиллерийская поддержка затихла. "Азов" получил приказ оставаться в городе. Закрепившись на позициях бойцы ожидали поддержки. Подтянулись основные силы батальона… И тут  с целых и невредимых огневых точек сепаратистов пошел шквальный огонь. За прошедшие с первой разведки дни террористы успели расширить сеть укреплений и основательно закрепиться на местности. "Азовцы" боролись до последнего. 2 погибших, 7 раненых. Но, когда по сектору, в котором находился батальон, начали работать минометы и гранатометы, дальнейшее нахождение в городе означало уничтожение всего личного состава.

много, по

"Азов" в тяжелых боях потерял еще двух патриотов, у "Шахтерска" так же несколько погибших, но все же эти батальоны чудом успели вывести людей из под обстрела.  "Днепр"  – потеря 20% личного состава, "Донбасс" до сих пор в окружении, город практически разрушен, и все еще под контролем сепаратистов.  

За время, прошедшее с первой разведки, 10 августа, террористы два раза получали поддержку живой силой, сохранили в целости свои огневые точки, и построили новые укрепления.

 При этом, напомню, поражение  целей привязанных к координатам было решаемой боевой задачей но не выполненной.

 Объяснений произошедшей ситуации может быть только два:

  •   командование АТО настолько некомпетентно что не может решить простейшие задачи. При этом настолько боится в этом признаться, что готово бесконечно посылать людей на смерть, лишь бы масштабы некомпетентности не вышли наружу
  •   подтверждается теория о том, что операция придумана, ради уничтожения патриотов. Тех, кто имея активную жизненную позицию готов защищать ее с оружием в руках. Уничтожить желательно всем скопом, в одном месте и руками сепаратистов.

 Еще, говорят, война выгодна тем, кто на ней зарабатывает. При постоянной военной поддержке России и вялой реакции Киева на происходящее, у торговцев оружием и сопутствующими продуктами есть все шансы сколотить состояние на крови украинцев.

 Ситуация с Иловайском как в зеркале отразила в себе то, что сейчас происходит со всей страной. Грозный внешний враг. Необъяснимые действия руководства. Невыполненные обещания. Героизм простых людей. Жертвы патриотов.

Остается только надеяться, что все тайное станет явным раньше, чем погибнет последний патриот.  Чтобы было кому вернуться в родные города и провести люстрацию в один тур.
     Последние события показали, что народ наш умеет, когда надо, и организоваться, и быстро принять решения.  Пока нет, боевого опыта, но это дело наживное.





Крутянська трагедія–героїчний чин нації та непрощений гріх еліти

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

Забуті битви 41-го

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ -  Радянський Союз. Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань. І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці.  Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.

5 причин поразки націонал-демократів

Прихід до влади виразно антиукраїнського режиму Януковича є свідченням поразки національно-демократичного проекту в нашій державі. Дискусії навколо причин цієї поразки, на жаль, не йдуть далі контрпродуктивних і доволі примітивних розправ над «противсіхами» та Ющенком, які начебто «привели до влади регіоналів».

Насправді, причини значно глибші і виходять вони далеко за рамки поточного політичного процесу останніх років. 

Причин, як мінімум 5:

Причина 1 – комплекс «дисидентства»

Причина 2 – ретроградність

Причина 3 – розпорошеність

Причина 4 – відсутність нових облич

Причина 5 – організаційна неефективність та фінансова залежність

Повний аналіз тут:

5 причин поразки націонал-демократів