Але розберімося в усьому.

Бо насправді Крути були зовсім не тим, чим стали у попсовій історії. Нашої провини в неправильному трактуванні події мало: міфи народилися ще з першими пореволюційними емігрантами (головно — зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому аж занадто багато зради) і закріпилися надміру частими порівняннями із трьома сотнями спартанців, які полягли під Фермопілами.

Сучасні українці радше винні в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити. Ну, і пристрасть до гучних, поетичних назв, далі яких іноді текст й не читається, теж робить свою справу. Чого тільки варта назва «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», що зустрічається чи не в кожній другій статті на тему того історичного бою. Багато хто вже й не згадує, звідки взявся цей вислів і що до полеглих під Крутами військових він ніякого стосунку не має. Навіть літературну паралель провести важко. Адже вірш Тараса Шевченка «За байраком байрак», звідки і взявся вислів про трьохсот полеглих, розповідає про долю козаків, які продали в рабство своїх земляків й були вбиті у бою своїми ж.

«Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі закляті», —

ніби розповідає свою історію козак у вірші. Тобто взагалі повз.

Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 (у деяких джерелах — 30) січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції та збагнути мить того життя, що кипіло навколо. Треба усвідомити, що світ і Україна тієї хвилини оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. Найбільший бій, як це часто буває і сьогодні, був дипломатичним. Окрім того, потрібно спростувати декілька міфів. Хоча б той, що під Крутами бились лише студенти й учні і що всі вони загинули. Насправді учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони полягли там.

Зрештою, бій під Крутами не завершився повною поразкою. Власне, беручи до уваги кількісну перевагу ворога, його втрати і здобутий результат, виходить зовсім навпаки. 4800 (за іншими даними — до 7000) червоногвардійців Муравйова проти українців чисельністю 400–600 осіб, серед яких бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових стрільців, імовірно, учасники інших формувань.

Тож, незважаючи на величезну численну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п’яти (!) годин.

У ході бою декілька десятків українців загинули, частина — потрапили в полон і були страчені. Загальна кількість загиблих — 70–100 осіб. Решта змогли уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. Українським військовим також удалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ. Таким чином, українці насправді завдали нищівного удару ворогу.

Бій під Крутами також не був суцільною зрадою. Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями мало не голіруч, ситуація була іншою. Українські військові мали достатньо зброї і набоїв, аби вести бій, що тривав п’ять годин, а також 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.

Два офіцери, дійсно, відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та для того, аби залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда, зробити це їм так і не вдалося. За даними прем’єра УНР Бориса Мартоса, який опитував учасників бою вже в еміграції, офіцери відбули «втихомирювати згаданий полк, адже він був розагітований більшовиками і загрожував виступити проти Юнацької школи. Водночас відомо, що певна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і таки відмовлялася протистояти більшовикам.

Тут також варто зауважити, що, говорячи «студент», ми радше уявляємо 17-річного юнака, що жодного разу не тримав зброю в руках. Однак людина може бути одночасно студентом і військовим із великим досвідом, правда ж? Так, скажімо, студент на прізвище Довгаль, який командував одним із куренів, нещодавно повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника й, окрім того, вже встиг взяти участь у боях на вулицях Києва. І він такий був далеко не один.

Тож чим був бій під Крутами? Це був непересічний приклад героїзму і звитяги. У цьому немає жодного сумніву. Окрім того, це однозначно була трагедія, адже загинули люди. Молоді люди.

Якою була роль бою на залізничній станції Крути? Надзвичайно вагомою. Окрім того, що українським військовим удалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання Української Народної Республіки як незалежної рівноправної держави низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством. Згідно з підписаним згодом договором, визнавались кордони УНР та надавалась військова допомога, яка на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.

Важливий факт: незважаючи на те, що більшовики зайняли Київ через декілька днів після бою під Крутами, вже 2 березня до столиці повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет. І в цих газетах сім’ї загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто знає бодай щось про долю або обставини загибелі їхніх рідних, надати відповідну інформацію. Тобто подію не вдалося викреслити з ефіру, вона одразу набула широкого розголосу. Тоді в Києві створили комісію для пошуку тіл загиблих і встановлення обставин бою. Тіла розстріляних у полоні й полеглих у бою військових знайшли під Крутами за допомогою місцевих мешканців. Згодом їх урочисто перепоховали на Аскольдовій горі у столиці. Поховальна процесія пройшла вулицями Києва. Громада міста змогла оплакати своїх захисників. Історики вважають, що у той самий день із фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла — символ Російської імперії.

Подвиг військових, що віддали свої життя у бою під Крутами, став прикладом незламності для бійців ОУН та УПА. Пам’ять про бій зберігали діаспоряни, які щороку згадували полеглих військових і проводили меморіальні заходи, а також небагаточисельні мешканці України, які такої розкоші, як вшановування власних військових, звичайно, дозволити собі не могли.

Радянська влада ж намагалась стерти пам’ять про Крути, зокрема, могили на Аскольдовій горі було знищено. Вперше вшанування полеглих героїв відбулося тільки 29 січня 1991 року. На той час більшість мешканців Крут навіть не могли зрозуміти, кому та якій події присвячено меморіальний захід. Вони вже просто не знали цієї історії.

Нагадаю, завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася й Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений за кордон, інші держави визнавали як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.

Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Сьогодні ми мало про це говоримо і багато хто про це не знає, але Україна мала шістьох екзильних президентів. Останній із них — Микола Плав’юк — за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14–15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна, передав першому президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор 22 серпня того ж року.

Так, можливо, ця акція почасти мала декларативний характер, а перший президент незалежної України не надав події належного значення й не провадив необхідних заходів з успадкування правонаступництва, але загалом усі зусилля державників і військових УНР вважаю надзвичайно важливими сьогодні. Адже це те, на що ми можемо спиратися; це те, із чого ми можемо виносити важливі уроки. Ворог, його прийоми і тактика мало змінилися. Тут уже залежить від нас, які ми висновки зробимо.

Зрештою, те, що вдалося зробити Уряду УНР в екзилі — це зберегти не лише пам’ять, а й чималу документальну спадщину.

Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів як голослівний. Саме так воно і було.

Найсвятіша правда в тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала, покладену на неї місію.

Урок Крут, який має назавжди вивчити Володимир Зеленський.

У 1918 році тодішньою Незалежною Україною теж керували ті, хто вважали, що зупинити більшовицьку орду – «надо просто перестать стрелять».

Тому коли 4-х тисячна армія більшовицького ката Муравйова пішла на Київ, Україну майже нікому було захищати, крім 300 не озброєних і не навчених військовій справі студентів, світлу пам’ять яких ми щороку вшановуємо у цей день.

Внаслідок катастрофічно помилкової військової політики влади УНР ми втратили Державність, за чим настали рукотворні Голодомори, репресії, винищення Українського народу кремлівською ордою.

Тому для кожного, хто здатен думати і хоче жити в Незалежній Україні, висновок із трагедії під Крутами може бути тільки один: щоб перемагати, відновити мир – треба бути сильними. Політика «надо просто перестать стрелять» – це пряма дорога до поразки і втрати Державності!

Наша політика інша – побудова найсильнішої Української армії, яка здатна дати збройну відсіч будь-якому ворогу України. Щоб більше ніколи не було так, як у 1918 чи у 2014 – коли захищати Україну від агресора майже не було кому, крім студентів і добровольців.

Ми – мирний народ. Нам чужого не треба, але і своє ми нікому не віддамо.

Віна пам’ять і слава Героям Крут!
Слава Українській Армії!

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

               Ось уже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти,  розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

                Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої  української військової   школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там  були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

                А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

                Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

                Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь  і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.  

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.   

                     У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки,  виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

                Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості  зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну.

                Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

                А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

                Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої  української військової   школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

                Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги  різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

                Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко 
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв… 

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.