Такої життєвої радості усім нам треба вчтитися!!!

Давно нічого не писала у блозі, то часу не було, то вражень... Навіть не вражень, вони у мене є завжди, а чогось такого, що справді зачепить і залишить слід. Майже місяць тому почула декілька слів, котрі дотепер змушують по-іншому дивитися на світ, на матеріальні цінності (якщо це взагалі можна назвати цінностями), на глобальну і, здається, безкінечну гонитву за грошима, на всі ті речі, які давно стали частиною нашого життя, але по суті не є життєвонеобхідними...

Отож, 9 червня, відразу після нашого нашого весілля, вирішила я відвідати своїх родичів, котрі на весілля запрошені не були, але є для мене близькими людьми і частиною мого життя і світогляду. Зайшла до однієї бабусі (дружина рідного брата мого дідуся, якого я не знала ніколи). Жінці вже 90 років, але незважаючи на це людина повна оптимізму і... вдячності!!! Вдячності Богу за те, що у свої роки вона ходить, вона все пам'ятає, вона може говорити і відчувати смак їжі! Єдине, каже, трошки їй некомфортно, що по-трохи втрачає слух, але "це в мої роки нічого, тільки прошу людей голосніше говорити і все". Вдячності родичам, що її незабувають і дбають про неї, хоча своїх рідних дітей вона ніколи не мала. Жодного разу за все своє коротке, порівняно з її, життя я не чула від неї нарікань, жодних, ні на що!!! І тоді, 9 червня, зрозуміла чому!!! Все насправді дуже просто - людина знає, що таке справжня біда, справжня бідність і справжня самотність. Почну з останнього: справжня самотність - це коли ти ще немовля, а у тебе помирає батько, коли тобі 10 років - помирає мама, а найближчі родичі раз на день приносять тобі мінімальну їжу, щоб з голоду не померла через їхню вину. Самотність - це коли ти плачеш на Різдво, бо  всі живі твої найближчі родичі не твоєї віри і не святкують святвечір, не ходять колядувати... І ти розумієш, що навколо люди святкують, а ти одна однісінька і нікому не потрібна... Таке ж на Великдень... і на всі решту свята... І так аж до дорослого віку, поки не вийшла заміж... Справжня біда - це війна! І все, більше нічого писати не буду про це, бо емоцій і їх справжності не передам, і ніхто не передасть, крім тих людей, які це пережили. А справжня бідність - це повоєнний час! Коли з твого і так невеликого будиночку залишилася одна кімната, без вікон, без печі, навіть без нормальної підлоги... "До тепер маю ліжко, яке мені тоді дала двоюрідна сестра, бо їй мене стало дуже шкода... Дала вона мені і подушку і таку убогеньку ковдру, щоб я зовсім не замерзла... отак і жила. А вже коли прийшов сюди дідо (її чоловік, брат мого дідуся), то він вже все доробив, зробив нам хату (йдеться про кімнату, в якій можна приймати гостей, в якій є диван, стіл, шафа і яку до тепер бережуть і дуже нею гордяться! Також годі передати гордість і радість людини, котра веде тебе у цю кімнату і просто з невимовним щастям її показує і з особливим теплом розповідає про спільне фото зі своїм чоловіком, котрий вже давно покійний, але це фото зробили вже після його смерті з двох окремих знимок, щоб була пам'ять), ми мали п'єц, нормальні умови, щоб жити, але напевно в мене доля така, що вже і на старості знов багато років живу сама".

В усьому будинку справді дуже охайно, делікатно і помітно, що дорожать кожною річчю... Але це не те, що я хотіла сказати... Хотіла просто написати декілька почутих речень: "Після війни було дуже тяжко, не було нічого і я була одна, все мусіла сама собі купувати, шукати і робити. Все! В мене нічого не було! І я сама всього добилася, добилася того, щоб жити. І сама собі все купила: і сокиру, і лопату, щоб трошки город посадити і щось мати. Купила собі горнятко, тарілку, ложку, стілець. Все, що треба було для життя"!!!

ЛЮДИ!!! НЕ НИЙТЕ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЦЮ!!!!

ЗАТ, або чому мене дратує політична реклама

Хоча і намагаюся якомога далі відсторонитися від політики, бо те, що зараз є у нас - це не політика - це Закрите акціонерне товариство, такий собі міжсобойчик... Та все ж, принаймні до свята 28 жовтня (свята, не тому, що вибори, а тому, що в цей день святкуватиму чверть століття:)) не слухати нашого "політикуму" не вдастся.
Думаю, не мене одну дістала політична реклама на кожному кроці, і я от намагалася зрозуміти, чого саме тепер, у цій кампанії, вона мене так дратує, адже раніше було абсолютно байдуже...
Про "стабільнісь і добробут", "поступове збільшення зарплати освітянам", "попередню владу, яка нічого не зробила", "мрії, які здійснюються не одразу, а для них потрібний час", "команду, яка починає проект і мусить його закінчити", "пройдений непростий шлях" і т.д. навіть не буду висловлюватися, не зрозуміло, тільки одне: чи ця реклама справді спрямована на людей, котрі нічого не бачать, не чують, не живуть у нашій країні? Я думаю, що так... Просто вони хочуть, щоб ми були такими і цілеспрямовано програмують нас на це низькопробною рекламою і рекламними слоганами, яким вже років в кілька разів більше, ніж мені! І ще слово "стабільність"!!! Воно повсюди... І якось мені дивно - чим тут хвалитися? Так, стабільність є, але СТАБІЛЬНО ПОГАНО - це не досягнення, нормальні люди це, як мінімум, намагалися би приховати... Хоча, як варіант, "Від стабільності до добробуту" - це може бути щось біогарфічне... Мабуть йдеться про когось конкретного, кому "стабільність" в нашій країні принесла добробут. Ще одне свідчення про щось особисте в цій "стабільності" - це якраз сама їхня реклама, помітно, що рекламцики і піарщики в них стабільно ті самі...
"Ми об'єднались заради батьківщини"... Мені чомусь хочеться відповісти: "Ви хоч заради електрочайника об'єднуйтеся, нам що з того?" Тут ситуація з рекламою трошки краща, змінюється хоча б від виборів до виборів, незрозумілим залишається одне: ми зробимо, буде подолано, обіцяємо... Чому до цього часу нічого не зроблено? Чому не робите? Скажуть, ми в опозиції, ми не при владі, але є ви у Верховній Раді, ви працюєте у Вищому законодавчому органі!!! Якщо вас буде на кілька більше, то зможете щось зробити? Я розумію, що не все так просто, але чому ж аж так складно? Таке враження, що у цьому Закритому акціонерному товаристві, яке в нас називають Верховною зРадою, завчасно акціонери домовляються між собою: спочатку ви натворіть, щоб ми ми мали, що сказати і в чому порядок наводити, а потім ми... і далі за сценарієм...
Так от, чому цьогорічна політична реклама мене так дратує: мало того, що безграмотно зроблена, так ще й обличчя ті самі, а те, що вони між собою місцями міняються: нині ви, завтра ми - мені абсолютно не цікаве... Висновок: потрібні нові обличчя... Але "у мене є мрія", "приєднуйтеся до команди..." і усміхнені чоловіки з однією жінкою з трохи дивним виразом обличчя на рекламних щитах чомусь в мене викликають тільки одне записання: Що би сказав дядечко Фройд?... Це при тому, що дуже скептично ставлюся до всієї фройдівщини...
"Політика може бути відкритою"... Може, і повинна, тільки як викорінити отих всіх "акціонерів" не зрозуміло... Саме ця реклама на разі не викликає жодних емоцій, але хоча б не дратує... Особисто я, дуже сподіваюся, що надалі не дратуватиме, бо ж "противсіх" тепер не можна...
Маю велику надію, що наші люди проявлять ті найкращі свої риси, про які ми говоримо, коли хвалимо українців і таки розженуть оту міжсобойку у парламенті і почнуть нарешті ставитися до виборів, як до висловлення своєї громадянської позиції, а не "щоб голос не пропав", або "яка різниця, все одно ті самі"... А ще, сподіваюся, що до моїх 25 більше не буду хотіти висловлюватися на тему політики... а далі все трошки притихне...

P.S. Не знаю, чи комусь це цікаво, але ще на останок хочу зазначити, що у теперішнх синьо-білих рекламах, де вчителі і шахтарі співають оди, особисто я не знімалася би за жодні гроші...

Я дуже розчарована або українське ТіВі...

Майже рік у мене вдома не було нормального доступу до телебачення - зрухалася антена і не всі супутники ловили. Я не те, щоб дуже хвилювалася через це, слава Богу, крім телевізора маю чим зайнятися, але часом хотілося подивитися щось. І змушена була дивитися або російські, або польські канали, бо антена зрухалася саме так, що не показували саме українські.

Так от, за рік я досконало знала, що відбувається в Росії, позицію їхнього президента і прем'єра (які нині місцями міняються) стосовно всього на світі, я знала, які мультики дивляться польські діти і яку музику слухають тамтешні підлітки... І вже дуже чекала майстра, який би відремонтував мою антену і я б змогла дивитися наше, українське ТіВі. І нарешті це сталося... Тиждень тому мені відкрили доступ до вітчизняних каналів... Але я дуже розчарована... Глобальних змін не відбулося: ті самі російські програми, ті самі російські фільми та серіали, ті самі ведучі і та сама мова... У кращому випадку можна побачити адаптовану програму, а у найкращому - навіть почути україномовних ведучих...

Ау!!! Де щось нове? Де щось наше? Де ексклюзив? Де авторство? Не кажучи вже про мову...   Жах!!!!

Так, є авторське і є те, що не повторюється з російським телебаченням, але це в основному стосується політики. Так, можна почути українську мову, але це в основному стосується новин (і то не всіх) і ранкових програм. Так є програми так би мовити "свої", але вони в основному стосуються "жовтизни"... Невже цим живе наше суспільство? Невже хоче саме це і саме у такій подачі дивитися???  Якщо так, то це - повна деградація. Вибачте...

P.S. І незрозуміло чи то попит породжує пропозицію, чи пропозиція - попит...

Навіть не можу придумати адекватної назви...

Не люблю я політичної теми, і ніколи не любила, особливо тепер, зважаючи на те, в що перетворили політику в Україні. Завжди намагаюся оминати політичні теми у розмовах, матеріалах, блозі і всюди, де їх тільки можна порушити, але нині хочу трошки поділитися думкою. Вона не претендує на оригінальність, аналітичність чи щось особливе, але тим не менше…

Так от, 2 роки Україна має нового президента. Ну як нового… Битого, фарбованого, не дуже якісного, одним словом «б/у», але це як з автомобілем – хоч купив вживаний, але особисто для тебе він новий. Як я вже казала, політика це зовсім не моє, тому перших півроку так званої каденції я не дуже пам’ятаю, пам’ятаю хіба своє внутрішнє обурення і здивування від, вибачте, але іншими словами назвати не можу, тупості та недалекості нашого народу, який його вибрав… Але це трохи інша тема, зараз не про те… Щодо того, що нині хочу сказати – це тотальна неповага!!! Насправді, такої неповаги, яку має суспільство до нинішнього гаранта, не було до жодного з попередників. Дехто каже, що це ненависть, але думаю це не так, це саме тотальна неповага, ненависть – це те, що зробили з Каадафі…У нас це висловлювання, вираження творчості, цікаві порівняння тощо...


Безмежна кількість зображень з приниженням та осміюванням, футболки з «ананасами» та й не тільки футболки… Почалося все, звичайно, з далекого 2004 року, Івано-Франківська та яйця і з того часу понеслося… От не щастить людині просто… Таке враження, що сама його доля провокує на таке осміювання і неповагу. Посудіть самі: то від яйця свідомість втратив, то двері, які зачинилися просто перед носом перед інавгурацією,

вінок, який став зіркою Інтернету,



незрозумілі вирази обличчя, з яких люди з почуттям гумору просто не можуть не провести аналогій…

Сміються зі всього, що пов’язане з нинішнім президентом:
Його безграмотність


Його сім’я


Його минуле


І ще над всім, над чим тільки можна…

І було би дуже весело, якби не було так сумно… От я не знаю – чи така поведінка стосовно президента країни – це нормально, чи це просто захисний механізм від безвиході, чи це заміна активних протестів суспільства (в які воно вже ЧОМУСЬ не вірить), чи може це банальна спроба знайти хоч щось позитивне у тому, що робиться в країні (а що може бути позитивніше за сміх?)… В одному я переконана на сто відсотків – такої неповаги до головної людини країни не дозволяють собі в жодній цивілізованій країні світу (прошу не сприймати це як претензію до українців, йдеться про те, що наше суспільство політично нездорове). І ще одне, в чому я впевнена – довго це тривати не може… Але от чим закінчиться не знаю: чи тим, що українці змиряться, чи таки щось змінять (для чого потрібно хоч трошки змінитися самим)…

І наостанок...

Львів’яни зрозуміють або нині мені здали нерви

Сьогодні мені здали нерви!

Перш за все мушу сказати, що дуже лояльно і толерантно ставилася до всіх транспортних змін у Львові. Відкрито не критикувала, думала, що весь дискомфорт від звичайної незвички… Навіть більше скажу – сама логіка «диво» транспортної системи мені з самого початку була зрозуміла і подобалася: по-перше, розвантажити центр, по-друге, розвантажити маршрутки, зробивши спеціальні радіальні маршрути…

Я навіть розуміла, що доводиться по півгодини і більше чекати на транспорт, вважаючи, що це через так звану новизну маршрутів… Думалося звикнеться і ота супер система таки запрацює так, як анонсували. Але нині мій оптимізм безнадійно закінчився!!!!!

Доїжджаю на роботу на вулицю Хуторівка, куди немає жодного радіального маршруту, доводиться їхати так званими хордовими з екскурсією по місту. Так от, їду я з вулиці Богдана Хмельницького «Галицьке перехрестя» (до слова, звідки раніше можна було без проблем добратися в будь-яку точку міста максимум за 40 хвилин), звідки до Хуторівки їде лише маршрут №41. Рівно 25 хвилин довелося чекати маршрутки (це у 20-ти градусний мороз!!!!). І я би знову змовчала і віднеслась би лояльно до водія (бо направду розумію, що це важка робота і всяке буває), якби не одне, точніше два величезних АЛЕ.

АЛЕ приїхавши на свою кінцеву зупинку водій маршрутного таксі №41 з номерами ВС 8904 АР, вирішив не відчиняти дверей, щоб пасажири мали змогу зайти у транспорт – він розмовляв по телефону!!! Розмовляв 10 хвилин (нагадую, що появи маршрутки на зупинці довелося чекати 25 хвилин). Біля авто зібралося вже більше десятка людей, але двері досі зачинені – водій вирішив перекусити!!!! Ще хвилин 7 він їв!!! Тоді нарешті «соізволілі» відчинити двері… І тут друге АЛЕ.

АЛЕ зайшовши в транспорт я спитала водія, який у маршруту інтервал руху, він відповів 15 (!!!) хвилин. Відповідно, інше запитання було, чому його 25 хвилин не було і ще більше 15 хв. довелося простояти на морозі поки він порозмовляє і перекусить. Нащо я отримала відповідь справжнього професіонала, який розуміє, що він на роботі, що обслуговує клієнтів, який знає, щоб без клієнтів він не матиме заробітку: «НЕ МОРОЧТЕ МЕНІ ГОЛОВИ!».

Отаке от ноу-хау у європейському місці, яке кілька років готується приймати євро-гостей і вже задовбало нагадуваннями про те, що «Ми чекаємо ЄВРО».

До речі, гаряча лінія Управління транспорту і зв’язку не працювала – десяток дзвінків закінчилися нічим. Відразу перед публікацією цього свого крику душі, я набрала номер ще раз і почула гудки… але не більше. Мабуть, обідають, адже водій перекусив, а вони, напевно, ще ні!

НА ЖАЛЬ…

Тиждень тому, в понеділок, ми святкували. Слово за слово, як годитьcя, заговорили по-філософськи про життя… Згадалася і моя поїздка у Москву, точніше не поїздка, а дорога... Дві доби в поїзді виявилися дуже пізнавальними, але все що дізналася під грифом «на жаль».

На жаль, чимало українців мають обмежену свідомість, свідомість споживача у найгіршому значенні цього слова. Дорогою у Москву їхала з нам жінка родом з Тернопільщини. Розповіла, що вже багато років працює в Росії, має російське громадянство, на батьківщину їздить провідувати стареньку маму. На запитання, чи не сумує за рідною землею, каже, що буває ностальгія, і час від часу стає прикро, що не може працювати вдома… Ця жінка – єдиний не те, щоб позитивний персонаж моєї історії, скоріш – нейтральний. Вона не викликала в мене негативних емоцій, та й позитиву теж. Вона не нав’язувала своєї думки, своєї позиції, просто розповідала, так в неї склалося життя… Єдина її фраза, яка змусила мене трошки зніяковіти і промовчати прозвучала приблизно так: «Сумую інколи за Україною, за ріднею, але що робити, якщо тут (в Україні) жити не можливо, вижити важко, порядку ніякого нема…». Ну, подумала я, це думка окремої людини, можливо, справді, її життя в Україні би не склалося і, звичайно, коли вже влаштувалася в країні, живеш, працюєш, відпочиваєш, то сприймаєш свій життєвий уклад як належне і радієш, що маєш гарну роботу, а коли приїжджаєш у село, де більшість пенсіонери, у них проблеми зі здоров’ям, їм важко жити самим, та й жаліються… Враження складаються, що всюди так. Але вже дорогою назад, я зрозуміла, що слова цієї жінки – «квіточки», що все, що вона говорила і те, як вона це робила і справді була її особиста позиція і нікому вона не намагалася її нав’язати. Так от, про дорогу додому. Тут все значно «цікавіше» і сумніше. Перше враження було дуже колоритне – жіночка родом із Закарпаття, яка вже теж живе в Росії, як тільки зайшла в поїзд відразу вирішила, що може, цитую, «відправити» мене на верхню полку, бо їй хочеться їхати на нижній… Оскільки нікого «відправити» їй не вдалося, їхала так. Саме ці години в поїзді сформували всі мої враження. Перще – наші заробітчани… Вони вважають, що на них тримається все!!! В Україні насправді післявоєнна розруха, голод і біднота, тому вони ЗМУШЕНІ їздити на заробітки, і завжди на цьому наголошують, що ЗМУШЕНІ!!! Інакше з голоду помруть! І навіть припустити бояться, що вони так звикли й насправді вже не хочуть іншого життя. Звикли, бо виживали на заробітчанстві у 90-ті, може, й раніше. Як і тоді довго їдуть на роботу, мають там проблеми, бо ж чужа країна, тяжко працюють, заробляють, везуть додому і знов – дорога – проблеми – робота… У їхньому житті нічого не змінилося з того часу, коли було тяжко жити всюди, але це ж не означає, що насправді не змінилося… Проблема в тому, що їм цього не доведеш, на жаль! Особливо сильний аргумент – «та, що ви, у своєму віці, знаєте і розумієте?». Люди навіть спробувати не хочуть, а вже роблять висновки. Мабуть, ще гірше враження у мене було від росіян, які колись були українцями. І не тому, що вони вирішили стати росіянами – це їхній вибір. А тому, що зрозуміла, чому в Росії звичайний нарід такої поганої думки про Україну! Жіночка, яка з виразом обличчя «ну що зробиш» їхала на верхньому місці, сильно була невдоволена, що «поробили кордони» і треба «писати якісь бумажки», колись було ж так добре – хочеш їдеш в Москву, хочеш у Сваляву… А тепер, мало того, що вони (у часи перебудови) втекли з України у Росію, мало, що в Україні зараз біда-бідот, люди тільки й перебиваються заробітками, так ще й мусять отой кордон перемучувати, мусять паспорти показувати, декларації заповнювати… «Зачем? Ну шо ж вони можуть перевести?», «Нічого, – сказала Оленка, – тільки зо три кілограмчики тротилу», «І кілограм-два героїну», – додала я». Чесно, не думала, що такі люди ще є! Хоча в жіночки й обличчя інтелектом не світило… Але вона спілкується з росіянами, своїми сусідами, знайомими, сватами… І розказує їм, як в Україні тяжко, без заробітків у Росії ніхто не виживе, ще й мучаться на кордоні… А чого б їй не повірити, першоджерело таксказать! Інша жінка, справді інтелігентна і розумна, в Росію виїхала на початку 80-х. Сказала: «Уехали туда, где хорошо». Я вірю, що в Росії в ті часи було краще, аніж в Україні, а жіночка вважає, що в Україні з 80-х нічого не змінилося і теж обурюється необхідністю митного контролю… А як інакше, це ж перетин кордону? –А зачем кордон, було ж так хорошо?!!! Насправді виїхавши в Росії, нагадую, «туда, где хорошо», заробляла на життя перепродажем польських товарів… Як і величезна кількість людей в Україні в той час! Називається, відчуйте різницю! Говорила вона і про повагу до землі, на якій живеш, що ким би ти не був національно, треба поважати мову і звичаї країни, в якій живеш. Я вже була подумала, що моє різко негативне враження про цю людину хибне. (Воно справді було різко негативним, бо якась вона така людина, відштовхує!). Однак… вона говорила за іноземців, котрі живуть в Росії – вони не мають права розмовляти на своїй мові з продавцем в магазині, водієм у маршрутці тощо (власне це і змусило мене задумати про зміну своєї думки, як на мене так справді має бути але…). Але далі виявилося, що між собою ці люди теж не мають права розмовляти на своїй мові, коли вони їдуть в транспорті, коли просто йдуть по вулиці, ні між собою, ні по телефону!!! Вони обов’язково мають розмовляти російською, ну, «дома пусть разговаривають как хотят (це було сказано так, «з плеча», наче послуга), а между людьми надо так, что б все понимали о чем они»…. В мене виникло логічне запитання: «Чи буде вона в Україні розмовляти російською тільки в номері готелю, а у решті місць – виключно українською?». То виявилося, що українці, росіяни і білоруси для неї це одне і те саме і у всіх цих країнах можна говорити російською!!! Думаю, коментувати далі не треба! В неї найсильніший аргумент теж був: «Девочьки, вы ничо не понимаете… Вы не жили в те времена, когда так хорошо было…» Так хорошо, що вона переїжджала з місця на місце. Хоча вона ж потім сказала, що зараз нам добре, ми вільніші, можемо самі керувати своїм життя, бо їм свого часу надівали червоні галстуки і заставляли кричати «всегда готов», а до чого… так ніхто і не знав… Дуже часто в неї думка змінювалася, таке враження, що зовнішнє щось просто змушувало її не говорити всього, що думає і не формулювати думку так, як би їй хотілося… Чому я все це написала, і написала саме так?... Можна було розділити на теми, окремо – про заробітчан, окремо про мову, окремо про так звану діаспору, і написати більше… Але побачивши це все разом, так би мовити «все в обному», і проживши два дні свого життя з цією сумішшю стало страшно, не зрозуміло і дивно. Страшно, бо ж не один чи два таких дядьки чи тітки, їх в сотні, може, й в тисячі разів більше, і всі вони більше чи менше впливають на своїх дітей, внуків, сусідів, колег… Не зрозуміло, чому дорослі люди, які багато пережили, які мають неоціненний досвід життя і виживання вважають, що ніхто не зможе жити без чогось чужого і що саме на них, а не на тих, хто працює в Україні, тримається вся крана. І дивно, бо мене, моїх подруг, друзів, людей, які «не знають як було харашо» намагаються переконати, що ми живемо погано і буде ще гірше!!! Але це вже зовсім інша історія… А Москва - надзвичано гарне місто!!!

P.S. На останок є два «на щастя»: на щастя, серед моїх найближчих, серед тих з ким спілкуюся щодня немає таких людей!!!  На щастя, мені хоч трошки, але таки вдалося побачити Москву, дуже хотіла завжди туди!!!

На зміну дешевому гламуру прийшов індивідуальний стиль

Хочу поділитися своїм спостереженням: на вулицях люди почали краще виглядати! Порівнюючи, навіть, з минулим роком, мушу відзначити, що зараз люди почали краще відчувати стиль. Прогулюючись по місту помічаю, що дедалі більше жінок надають перевагу речам «вічним» і стильним – таким, які можна вдягнути і через кілька років, і вони виглядатимуть доречно.

Вже й не пам’ятаю, коли востаннє бачила дівчинку в майці з написом гігантськими літерами VERSAGE чи позолоченими D&G….. Не кажучи вже про сотні клонів в однакових платтячках чи спідничках! Нарешті наші люди почали відчувати стиль, свій індивідуальний, і перестали сліпо копіювати одне одного і носити те, що серійно відштамповане на китайських фабриках. Де-не-де такі дівоньки ще пробігають, але тішить, що їх вже дуже мало!!!

Вже практично немає на вулицях дешевого гламуру з мільйоном стразиків, біжутерією з магазину «Все по 3 грн» і рожевим штучним хутром, яке зблизька схоже на пір’я хворої качки. Ні, я не проти гламуру, самій інколи хочеться вдягнути на себе щось таке, що в народі «гламуром» зветься, я за те, що кожна річ повинна мати стиль, і кожну річ треба відчути, вдягнути відповідно до настрою і внутрішнього стану, а не навішувати на себе все, що блистить, тільки тому, що воно блистить і дешеве!!!

Тішить мене й те, що дедалі більше брендового одягу носять наші красуні! Якщо не справжній бренд – то якісна копія, якщо ні те, ні  інше – то просто гарний одяг, який до лиця і по фігурі. Не знаю, можливо причина в тому, що люди почали більше заробляти і можуть собі дозволити кращий одяг, а може тому, що якісний одяг в нас ста доступніший, розпродажі поступово стають такими, якими і мають бути… Можливо, тому, що люди мають змогу подорожувати закордон і переймати культуру носіння одягу… Може й тому, що в нас розширюється мережа стокових магазинів з доступними цінами… Хоча, як на мене, основна причина завжди всередині – це бажання гарно виглядати, не просто гарно, а стильно! А стиль – це гармонія між внутрішнім світом, зовнішністю і навколишнім життям! І дуже тішить, що ми починаємо розуміти, що головне не те, що ти носиш, а як ти це носиш і як себе в цьому почуваєш!


P.S. Ті, хто хоч раз спробував справжні духи і відчув ту енергетику, ту впевненість в собі і ту стильніть, більше не зможуть, як раніше, користуватися дешевими копіями – аромат той самий – ефект не той…Так само і з одягом: один раз вдягнувши щось незвичне для себе і відчувши в цьому себе надзвичайно комфортно і затишно, вже ніколи не надінеш що-небудь тільки тому, що воно модне, а основним мірилом назавжди стане – «чи це моє? і чи я, одягнувши це, відчуваю задоволення?»

Словаччина по-гурманськи

Гурмани відпочинку знають, що коли людина зібралася відпочити, то відпочити має не тільки тіло, а й душа. Гурмани відпочинку знають, що відпустка – це можливість зробити те, на що не вистачає часу у робочі будні і поїхати туди, де відпочинуть і душа, і тіло. Цього року я відкрила для себе саме таке місце. Країну, де відпочиває не тільки тіло, приймаючи сонячні ванни і хлюпаючись у тепленькій водичці, а й душа, яка отримує колосальну естетичну та енергетичну насолоду. Це – Словаччина! Зрезюмувати і коротко описати цю країну неможливо. Тут діє старий, як світ закон – краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Та все ж, цьогорічна відпустка у Словаччині справила на мене занадто сильне враження, щоб просто нічого про неї не сказати…

Судячи з того, що за весь час перебування ми не побачили у Словаччині жодного автомобіля з українським номерами і не почули жодної розмови на українській чи російській мові, можна сказати, що ця країна у нас немає попиту у туристичному плані. А дарма!!! І зараз я спробую це довести.

10 причин, з яких варто відвідати Словаччину:

1.    Словаччина – це ідеальний варіант відпочинку для кількох людей з різними уподобаннями: якщо ви любите у відпустці полежати біля води і поніжитися на сонечку, а людина, з якою плануєте провести відпустку прихильник активного гірського відпочинку чи навпаки – відпустка у Словаччині – це консенсус. Озера з чистими доглянутими пляжами, оточені горами задовольнять як любителів активного, так і пасивного відпочинку. Окрім того, приїхавши туди з України, ви не відчуєте жодного дискомфорту та змін самопочуття, оскільки клімат там такий, як і у нас.

2.    У Словаччині дуже багато колоритних пансіонатів та маленьких готельчиків у народному стилі. Проживання у них не зводиться до банального телевізородивіння і лежання вечорами – це свого роду музейчики, в яких хочеться все оглянути і сфотографуватися біля кожної дрібнички.





3.    Словацькі містечка затишні, тихі і, водночас, наповнені сучасними розважально-відпочинковими імпрезами. Наприклад, у місті Банська Штавниця, окрім стародавніх бруківкових вулиць, цікавої архітектури та двох замків, щороку відбувається живий шаховий турнір. Людей, охочих подивитися таке шоу назбирується чимало.

4.    Надзвичайно смачна словацька кухня! Схожа до української, але має свою родзинку, важко розгадати, в чому суть, але наче і схожі, і різні аодночас. Популярними стравами у Словаччині є м’ясо, приготовлене найрізноманітнішими способами, аналогічно – риба, пироги (не печені пироги, а ті пироги, на які кажуть «пироги» галичани – вареники))), різні страви з капусти і печена картопля, а також перші страви (P.S. Обов’язково раджу спробувати «часникову полівку», по-нашому – часникову зупку. Ця страва є у меню кожного ресторану, принаймні, у таких, де її нема, ми не були).

5.    Високі Татри, в які врізаються хмари – це явище, яке треба побачити! Краса неймовірна! Впевнена, що навіть ті, хто не любить відпочивати в горах, не зможуть сказати, що не негарно. А для справжніх гурманів відпочинку та подорожей така краса стане зарядом та джерелом вражень надовго!

6.    По-словацьки морозиво буде «змржьліна», помідор – «парадайка», а увага – «позор» =)))) Якщо ж серйозно, то до Словаччини вартує поїхати ще й тому, що наші мови дуже схожі і дискомфорт при спілкуванні чи так званий мовний бар’єр мінімальний. Можливо, на перший погляд, це несуттєва перевага для туриста, але при подорожі по Словаччині не можливо не відвідати……. наприклад, замок у містечку Бойніце – це одна з найдавніших, найгарніших і найцінніших історико-культурних пам’яток країни. Словаки цим замком дуже гордяться. Потрапляючи на територію замку, неначе потрапляєш у середньовічну казку – з білими лебедями, альтанкою посеред річки, садочком з вистриженими у фігурки рослинами, королівською каретою, середньовічними меблями… До чого тут мова? Просто у замок туристів не впускають без екскурсовода (його послуги входять у вартість вхідного квитка), а екскурсовод, звісно ж, проводить екскурсію на словацькій мові. Можливо, для когось це несуттєво, головне ж – побачити, але для гурманів, які люблять «смакувати» країну і отримати максимум задоволення від відпустки, цей фактор має велике значення.

7.    Ліптовський Мікулаш, Ліптовська Мара, Спішський град, Кошіце, Банська Бистриця, Вколінець, Штребьке Плесо – це все перелік надзвичайно гарних міст та місцевостей Словаччини, і кожен з них заслуговує бути повноцінною причиною, щоб відвідати країну (це можна зрозуміти тільки після того, як там побуваєте; хто був, той, мабуть, мене розуміє).






Спитаєте, чому причин тільки 7, хоча мало бути 10? Решта 3 причини – це ваше бажання пригод, бажання пізнати світ і прагнення нових образів, емоцій, вражень!!! Я відкрила для себе Словаччину, раджу це зробити і вам!!!

Шановні пасажири, будьте взаємно ввічливі…

Щоб деякі люди мене не звинуватили, на початку відразу скажу, що я поважаю старість, розумію стареньких людей, яким важко стояти в маршрутці і уступаю їм місце. Але ніколи не зрозумію фрази, яка звучить в київському метро: «Шановні пасажири, будьте взаємно ввічливими – поступайтеся місцем людям похилого віку, пасажирам з дітьми та вагітним жінкам»!!! Якщо до останніх це прохання фактично завжди діє, то до попередніх двох – надзвичайно рідко.



Кажу про те, що у цьому звертанні ключовим є не стільки слово «ввічливі», як «взаємно»… Але чомусь люди похилого віку і пасажири з дітьми не «взаємно»… Пенсіонери можуть хамити, ображати тебе, твоїх батьків, які тебе «так виховали», загалом всю молодь, під якою розуміють всіх, молодших за них на 15 років. Їм можна вголос обговорювати твоє виховання, те, як ти розмовляєш, якого «вульгарного» кольору в тебе нігті чи туфлі… І це тому, що ти не уступила їм місця. Очевидно, що їм байдуже, що ти теж втомлена, що тебе теж ноги болять, бо за день ти змучишся значно більше як вони. Їм все одно, що знаючи, що будеш їхати через ціле місто, ти спеціально їхала на кінцеву зупинку потрібної тобі маршрутки, щоб зайняти нормальне місце і не висіти під люком цілу годину…

Це все до того, що їдучи зранку на роботу стала свідком дуже стандартної ситуації – в уже повну маршрутку ледь впхалося кілька старших жіночок, двоє з них мали право безкоштовного проїзду, а двоє просто вирішили не платити, бо «шофер і так напхав повний автобус і ше йому мало, ми старі, то можемо їхати безплатно…» Чому??? Чому ви вирішили, що можете не оплачувати проїзд… І тим більше водій нікого в маршрутку не напихав – самі ж влізли, бачачи, що вона переповнена… Але це не кінець. Водій виявився достатньо лояльним і спокійним, а от ці жіночки навпаки… Одна підняла підлітка, бо «він може постояти», а інша хвилин з 10 діставала хлопця, що той такий невихований і не хоче дати їй старшій жінці, місце… От невихований це народ!!! Мало того, що без будь-яких підстав їдеш безкоштовно, так ще й інші пасажири тобі щось винні (до слова, жінка аж ніяк не виглядала безсилою, і зовсім не здавалося, що їй може хтось створити незручність, скоріш навпаки). Хлопчина, той, що «безсовісний, некультурний, невихований, і батьки за ним зовсім не дивляться», настільки погано виглядав, що я сама йому б дала місце… Чи він хворий, чи йому просто було погано, не знаю, але здавалося, що як тільки він встане, то відразу зомліє… Та й взагалі, навіть, якби він почувався нормально – не хоче людина давати місце. Так, можливо, він некультурний і невихований, так, може він лінивий, але яка кому різниця – він має право займати те місце, яке займає і має право не виконувати такий жест доброї волі, як звільнити це місце комусь іншому… Чому цей хлопець має бути ввічливий, а жінка може собі дозволити кричати, хамити і ображати… І майже через день такі історії повторюються… «Шановні пасажири, будьте ВЗАЄМНО ввічливими»!!!

Пасажири з дітьми – це теж окрема історія. Звичайно, маленькі дітки, які тільки навчилися ходити чи матусі з дітьми на руках потребують зайняти сидяче місце, але хлопці 8-10 років??? Часто мамочки з такими синочками, як тільки забігають в маршрутку відразу зиркають і шукають, хто б то дав місце її дитині. І знову ж таки дозволяють собі в когось щось вимагати… Один старший мужчина відповів одній з таких мамусь: «Жіночко, ви ж МУЖЧИНУ виховуєте!!!»…

Не хочу, щоб хтось вважав мене циніком: місце старшим треба уступати, маленьким діткам теж, але й треба бути «ВЗАЄМНО ввічливими» і пам’ятати, що ніхто нічого тобі не винен – кожен робить так, як вважає за потрібне, навіть, якщо тобі це не подобається! Треба в маршрутках наклеїти листівку: «Люди, виховуйте в собі повагу до інших людей, незалежно скільки їм і вам років», або ж «Повазі всі роки покірні»…

Просто Щастя

Нинішній даті присвячується! :*)

Коли дійсно солодко – цукор тут ні до чого. Справді тепло буває без обігрівача. Коли дійсно ясно та світло, то це не найбільша зірка. Коли затишно, комфортно, тепло, ніжно та безпечно, то це зовсім не через ремонт і броньовані двері. Найдорожчий у світі не хімічний елемент під номером 76…Щоб зрозуміти це достатньо кількох хвилин, інколи – годин, інколи днів чи навіть тижнів і місяців. Але коли зрозумієш, то станеш надзвичайно щасливою!!!

Щасливою, коли хтось поруч. Щасливою, коли тримаєтесь за руки. Щасливою, коли розмовляєте чи просто мовчите, але разом. Щасливою, коли не поруч, але знаєш, що хтось є і думає про тебе. Щасливою коли… та що тут  говорити – щасливою постійно!!! Бо кохаєш!!!

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая