Вулиця Кременецька

Набула значення як окраїнна дорога з Радивилова на Кременець після 1795 року, коли наш край опинився у складі Волинського намісництва, з грудня 1796 року – Волинської губернії, а Радивилів відійшов до Кременецького повіту.

З волосного містечка Радивилів у повітовий центр доводилося їздити кінними повозами не тільки місцевим чиновникам і комерсантам, а й простим людям.

Дорога пролягала в напрямку Білої Криниці (нині хутір біля села Крупця) і, оскільки залізниця перетнула її лише в 70-і роки ХІХ століття, безперешкодно далі йшла перелісками і полями до Кременця.

Відомо, що під церкву, яку згодом освятили ім’ям Олександра Невського, відвели місце за містом, а кладовище з ХYІІ століття знаходилося дещо в стороні від нього при Крупецькому шляху, тому можна припустити, що Радивилів до ХІХ століття з північного боку закінчувався в основному саме Кременецькою дорогою. Щоправда, була й вулиця Липова (тепер Паркова).

Поступово Кременецька обростала забудовами, відгалуженнями інших вулиць, зокрема Поштовою (Германа Жуковського). З організацією будівництва залізниці від Здолбунова до Радивилова битий шлях для сполучення з іншими містами і з закордоном частково використано для облаштування залізничного насипу і прокладання шпал та колій. Відтак виникла необхідність в іншому шляху для гужового транспорту (з Радивилова диліжанси регулярно курсували навіть до столиці Російської імперії – Петербурга, починаючи з 1827 року).

Отож із другої половини ХІХ століття частина Кременецької вулиці опиняється на новій дорозі з Дубна до Львова. За Радивиловом у напрямку Бродів починалася інші країна – Австрія, з 1867 року вона стала Австро-Угорщиною. У 1847 році після концертів у Кременці їхав цією вулицею до кордону угорський композитор Ференц Ліст.

При цій вулиці існувало старе іудейське кладовище (на тому місці тепер газон з хрестом-фігурою біля парку, а також вулиця і житловий 2-поверховий будинок).

У роки Першої світової війни вулиця Кременецька знала переміщення бойових сил російської і австрійської армій, у роки Української революції і громадянської війни нею їздили більшовицькі полководці Семен Будьонний, Клим Ворошилов та інші, звідси рухався на Броди тоді репортер, а потім відомий письменник Ісаак Бабель.

За часів Польщі на вулиці Кременецькій, у домі Богданових, декілька років жила сім’я Свєшнікових, з якої вийшов доктор історичних наук, відомий археолог Ігор Свєшніков (1915 – 1995). На цій же вулиці в сім’ї своєї дружини Олени Білинської-Почаєвець (нині це район райуправління юстиції) у 30-і роки жив письменник Петро Козланюк, автор роману «Юрко Крук» та багатьох оповідань на західноукраїнську тематику.

18 квітня 1931 p. вулиці Кременецькій від злиття вулиць 3 Травня і Костельної до вулиці 11 Листопада (нині – відтинок вул. Кременецької від вул. Паркової до вул. Невського) було присвоєно ім’я Мойсея Гінсбурга, мецената, уродженця Радивилова (на той час жив у Парижі), про що його повідомили листом за підписами бургомістра і віце-бургомістра міста. На вулиці Гінсбурга мешкали українські, польські, єврейські, чеські і російські родини.

У Радивилові діяло ґмінне управління, якому підпорядковувалися 18 сіл та 4 осадницькі колонії. Цей орган самоврядування знаходився при перехресті теперішніх вулиць Кременецької і Миколи Маркелова, там, де за царизму була волосна управа Радивилова (а біля неї в 1910 році навіть поставили пам'ятник-бюст імператорові Олександру ІІ). Тривалий час ґміну очолював українець Микола Павлов, затим цю посаду було віддано полякові. Поблизу працював завод стеаринових свічок, згодом тут місцевий винахідник-бджоляр Лянков налагодив виробництво й продаж продукції бджільництва (зараз на тому місці магазин "Маркет").

У серпні 1945 року, після закінчення війни, вулицею Кременецькою до повороту на Крупецьку пройшли урочистою ходою частини Червоної армії, які брали участь у вигнанні з міста німецьких фашистів у березні 1944 року.

Радянська влада перейменувала вулиці Гінсбурга і Кременецьку, надавши їм ім’я Карла Маркса. У повоєнні роки посаджено і впорядковано парк імені Тараса Шевченка,  при вході до нього зі сторони цієї вулиці поставили пам'ятник Леніну і Сталіну. 

З відкриттям у 1976 році районного будинку культури до його фасаду з середини парку перенесено погруддя Тараса Шевченка. У 80-і роки неподалік відкрито пам’ятники воїнам-«афганцям» і ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Там же облаштовано стелу пам'яті на честь захисників України, які полягли в російсько-українській війні.

У 80-і роки виросли багатоповерхові житлові будинки, історичний музей. Вулиця Кременецька (цю назву повернуто їй у 1991 році) значиться як адреса ряду установ, підприємств: редакції газети «Прапор перемоги», будинку культури, КП «Радивилівводоканал», лісрибгоспу, шляхбуддільниці, магазинів тощо.

До 2002 року, коли було здано в експлуатацію об’їзну автомагістраль біля Радивилова, частина вулиці Кременецької використовувалася в режимі міжнародної автотраси Київ – Чоп.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Почаївська

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїв через Радивилів (Радзивилов).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району ліцею №1 у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись саме тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 році, за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990-му її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Можна передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козацього полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (там багато років залишалася напівзасипана яма, яка влітку заростала травою).

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку імені Тараса Шевченка, третє – на місці теперішнього комбінату хлібопродуктів). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (тепер це приміщення напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій).

Після 1944 року тут на кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників-бандерівців «для упізнання», насправді – для виявлення їхніх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за вигнання німецьких фашистів із Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері майже напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на вулицю.

Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), відділенням поліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), відділенням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною службою. Тут діють ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні. У 2024 році біля стику вулиць Почаївської, Кременецької і Паркової освячено новоспоруджену фігуру Божої Матері.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Не від біди. Не від Голготи.

Не від безкарності вельмож.

Врятуй цей світ від ідіотів

Та їх чисельності також.

Не нечисть людству долю пише.

Не підлих намірів чума.

Армагеддону буть простіше,

Коли у головах пітьма.

фото з мережі