Радивилів, вулиця Германа Жуковського (історія)
- 20.02.25, 21:40
Вулиця Германа Жуковського
Колишні назви – Поштова, Старопоштова, Петра Козланюка. З початку ХІХ століття пролягла за місто (тоді "РАДЗИВИЛОВ"), де поряд із дендропарком новою владою (Волинської губернії Російської імперії) було визначене місце під поштову станцію. Можливо, тут вона існувала й раніше, за часів Речі Посполитої.
Тепер це місце – на продовженні вулиці до вірогідного її влиття у вулицю Адама Міцкевича. Вулиця тут, перед старим і доволі недоглянутим дентропарком, повертає в сторону і виходить до паралельної з нею Паркової, а сто років тому, як свідчать старі карти, виводила до палацу князя Урусова.
Поштова станція мала й шинок, про існування якого нагадують уламки старих пляшок з литими написами, знайдені під час земляних робіт. Значення поштової станції два століття тому було незрівнянним – то була єдина змога здійснювати обмін листами, у тому числі з закордоном, а оскільки конверти з Австрії викликали особливий інтерес, то певний час пошта в Радивилові відігравала й роль спеціальної таємної служби з вивчення громадської думки.
Найбільш важливі на погляд чиновників конверти тут, починаючи з 1803 року, відкривалися (з дотриманням вимог особливої секретності). Пакети з перлюстрованою поштою начальник Поштового департаменту представляв імператорові. При перегляді кореспонденції було потрібно звертати увагу на справи про контрабанду, фінансові операції (“ввіз асигнацій”), а “також і все те, що шкідливе законам і Державі взагалі й зокрема”, щоб “могли бути вжиті належні заходи”. Перлюстрація в Радивилові припинилася в 1839 році, після переведення так званого «чорного кабінету» в Житомир.
Не відомо, чи сам «чорний кабінет» діяв на вулиці Поштовій, але, як і при будь-якій поштовій станції, тут був постоялий двір для мандрівників, котрі діставалися від поселення до поселення поштовими повозами. Мали в дворі й певну кількість коней для перепрягання цих повозів. Отже, з урахуванням наявності поштових чиновників, кухарів шинку, прислуги, конюхів поштова станція була вельми людним місцем.
У 1824 році на пустирі між вулицями Поштовою і Крупецькою (нині Соборна) заклали будівництво мурованої православної церкви. Оскільки вхід її за канонами мав бути зі сторони Поштової, це підкреслило значення вулиці.
Поступово відбувалося її заселення, можливо, серед перших поселенців були активісти місцевого Свято-Олександро-Невського братства, утвореного в другій половині ХІХ століття для прискорення будівництва. Обіч вулиці складували будівельні матеріали. Знала вона й приїзди житомирських та київських сановників, які клопоталися залученням додаткових коштів для прискорення будівництва, адже загалом воно розтягнулося на пів століття. У 70-і роки тільки мулярів і теслярів тут працювало понад сотню.
Особливий рік в історії вулиці – 1874-й. На урочисте відкриття новоспорудженого храму святого Олександра Невського зібралося чи не все містечко, від малого до великого. 15 вересня церква була урочисто освячена архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом за участі настоятеля храму Петра Петровського (згодом, у 1892 році був похований при ньому).
Церква відігравала важливу роль у духовному житті краян. Так, 11 березня 1911 року літератор Модест Левицький писав з Радивилова в редакцію київської газети «Рада»: «27 лютого відправлено було панахиду у місцевій церкві по Шевченку. У неділю 13 березня відбудеться літературно-музичний вечір з живими картинами, прибуток з якого призначено на пам’ятник Шевченкові у Києві. Вечір мав бути 19 лютого, але через те, що дозвіл од губернатора прийшов тільки 17 лютого, довелося відсунути вечір аж на три тижні». Вечір, певна річ, проводили не в церкві, але, судячи з усього, з благословення місцевого настоятеля.
За переказами, на цій вулиці з середини ХІХ століття діяла фабрика гнутих меблів із букового дерева, чия продукція здобула визнання в Європі і в 1911 році отримала золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Італії (Рим). Відомий український письменник, автор повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський ще в 1890 році купив на перший літературний гонорар виготовлене в Радивилові крісло, адже чув про добру славу тутешніх гнутих меблів. Про це вам і сьогодні розкажуть у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського і покажуть куплене у Радивилові крісло. Можливо, було придбане в магазинчику при фабриці на вулиці Поштовій, адже письменнику випало багато помандрувати нашим краєм.
Після 1920 року вулиця, яка перестала виводити до пошти (її перевели в центр міста), звалася Старопоштовою. Була відома тим, що тут діяв один із трьох міських готелів (готель Куристиня).
У 30-і роки ця вулиця, вочевидь, знала й Петра Козланюка, письменника, який жив тоді в Радивилові в своєї дружини. Його як «неблагонадійного» залучали до «шарварків» (безоплатних робіт із ремонту вулиць). У післявоєнні роки вулицю назвали ім’ям письменника – автора роману «Юрко Крук» і багатьох повістей та оповідань про західноукраїнське життя в умовах польського режиму. Але в час декомунізації назв дали в міськраді цій вулиці ім'я уродженця Радивилова, відомого українського композитора Германа Жуковського (1913 - 1976).
Наприкінці червня 1941 року на майдані біля церкви пройшов мітинг на підтримку Акту відновлення Української держави, проголошеного 30 червня 1941 року в Львові.
У 50-і роки в дендропарку - колишньому присадибному парку князя Урусова, до якого виходить вулиця, проводилися багатолюдні виставки досягнень народного господарства району, відбувалися мітинги, концерти і масові гуляння.
Поряд із цим парком кілька десятиліть існувало управлінське приміщення Червоноармійського лісництва Дубенського лісгоспзагу. Працював райвідділ народної освіти, деякий час діяв дитсадок. У 80-і роки на вулиці Карла Маркса (Кременецькій) було споруджено 5-поверховий житловий будинок, який змінив конфігурацію вулиці, теперішньої вулиці Германа Жуковського.
На цій вулиці жили відомі в минулому тутешні господарські працівники Олександр Тихончук, Григорій Іпаткін, Михайло Лиходій, Григорій Мащук.
Володимир ЯЩУК.
2025 рік.
