Радивилів опинився на крутозламі: тільки факти

Минає 27 років з часу проголошення неза­лежності України. Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Наприклад, у книзі бродівського історика, народного депутата України кількох скликань Дмитра Чобота “Як проголошували незалежність України” (редактор радивилівець Володимир Ящук). Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоно­армійський район.

Партійне всевладдя скінчилося

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів Червоноармійського району, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спро­би розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не при­но­сили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника коза­кам та селянам-повстанцям Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: “Ми маємо відвоювати суверенність нашої Укра­їни. Ми відвоюємо, заво­юємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу”. Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті “Прапорі перемоги” за 20 червня 1991 p. (ніде більше не публіку­вався).

Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: “Україні – волю!”, “Ні – союзному договору!” Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука.

Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: “Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи”. Кравчук відгукнувся на це реплікою: “Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо”.

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено вза­ємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливість вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: “З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…” У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, вже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: “Допомагають комп’ютери”, “Наркомани у районі”, “Бензиновий дефіцит”, “Зерно коштуватиме до­рожче”, “І знову про купони”… До першої річниці про­голошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у “Прапорі перемоги” своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер “Прапора перемоги” вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна…” Поряд друкувалися статті голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка “Просвіта” Миколи Мошкуна та інших, ділився думками в інтерв’ю заступник голови райвиконкому Василь Ралець. В опублікованому зверненні учасників пленуму райкому КПУ гово­рилося: “16 липня ми вперше відзначаємо державне свято республіки – День незалежності”. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив “Програму розвитку укра­їнської мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року”. Зокрема, передбачалося “розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування”. Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР “Про вибори Президента Української РСР”. Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районна газета надрукувала статтю “Неприємні” дні”, де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти. Ідеї цієї хунти знайшли підтримку в теперішнього Кремля.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета “Прапор перемоги”, якою тоді керував заступник редактора Володимир Ящук (редактор, перебуваючи у відпустці, був за межами району), не вмістила в ті серпневі дні 1991 року жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Не було з цього приводу пропозицій і від секретарів райкому партії А.Олесницького, І.Кеди, В.Кушинського. Мало того, за радіоповідомленням (!) було прийнято й опубліковано в районці “Заяву Президії Верховної Ради УРСР”, де говорилося: “…на території Української РСР надзвичайний стан не запро­ваджується”. Уже навіть 20 серпня “Прапор пере­моги”, використовуючи підтекст, закликав: “Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію”, “нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім прий­мати рішення”. Це було написано журналістом Василем Семеренком у той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи заколотників. Після провалу путчу відгукнулися в газеті звинуваченнями на адресу компартії депутат міськради Дмитро Кравець і активіст Микола Патрикеєв у статті “Марні сподівання”.

Дуже важлива віха в історії

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 pоку, був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й Української республіканської партії. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій.

26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У Червоно­армійському районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та постанови Президії Верховної Ради “Про власність Компартії України та КПРС на території України” опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення комітету держбезпеки, райви­конкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпоряд­женням голови райвиконкому Михайла Сердюка було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях.

30 серпня Леонід Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

Відбулося освячення місця в Червоноармійську, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Районка “Прапор перемоги” в номері за 3 вересня вмістила під заголовком “Ідеї, які проводила в життя газета, утверджуються” ряд цитат із публікацій різного часу. Тут були представлені народні депутати України Юрій Гнаткевич і Василь Білий, депутати обласної ради Микола Мошкун і Микола Герасимчук, депутати райради Вадим Дорощенков і Мар’ян Голендер.

Незаконно? Але все-таки правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання “постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку” райради, яка визнала факт самовільного встановлення націо­нального синьо-жов­того пра­по­ра й знят­тя то­дішньо­го дер­жав­ного на при­мі­­щенні райради під час мітингу 28 сер­пня 1991 pоку як “ігнорування за­кон­но обраних органів вла­ди в районі”. Ра­зом з тим було за­про­поновано черго­вій сесії райради внести у порядок денний питання про вста­новлення синьо-жов­того прапора по­ряд із державним (черво­но-синім). Але найці­ка­віше таке по­ло­ження документа: “Враховуючи сус­піль­но-політичну си­ту­ацію в районі, з ме­тою недопущення конфронтації різних політич­них сил, ре­ко­мендувати рай­ви­конкому зали­шити…” Одне сло­во, зроблено було незаконно – а залишилося на­зав­жди.

Позачергова се­сія міськ­­ради (раду очолював Віктор Місюк) роз­глянула пи­тання про вста­новлення на бу­динку міськради по­ряд із дер­жав­ним націо­нально­го синьо-жовтого прапора, про по­вернення місту його історичної наз­ви, про пере­йменування ву­лиць Леніна (нині Поча­ївська), К.Мар­кса (Креме­нецька), Кому­ніс­тичної (Паркова) й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і “пе­редати його на збере­ження в музей”. Пам’ятник (після його “стояння” на площі впродовж 13 років) демонтували 4 вересня і перемістили на територію комунального підприємства (де як матеріал для переплавлення він зберігається досі). Газета запроваджує рубрику “До питання про назву райцентру”. Тут були аргу­ментовані публікації історика Гурія Бухала, краєзнавця Федора Бортника, журналіста Євгена Белея та інших авторів. Уже 14 вересня репортаж зі свята міста районна газета озаглавила “Радивилів святочний”.

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру. У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення “Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року”, у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої “політичної незрілості”. У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеук­раїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України.

У редакції газети “Прапор перемоги” на початку жовтня відбулася зустріч “за круглим столом”, матеріали якої, озаглавлені “За Україну незалежну”, зайняли сторінку в номері за 8 жовтня. Думками ділилися депутати рад, громадські активісти Микола Мошкун, Дмитро Кравець, Іван Ручкін, Михайло Рев­ко, Ігор Киричук, Богдан Підгірняк, Сергій Олієвсь­кий і журналіст Володимир Ящук.

На цьому фоні на­віть ще не відмінене свято 7 листопада минає в ра­йоні непомітно. У листо­паді в міському парку відбувся мітинг під гаслом “Самостійна Україна та її Президент”, який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє “Так” незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола – 7,8, Л.Лук’яненка – 7,7.

Жителі району (понад 80%) висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж 3 березня 1993 року – Постановою № 3044-XI.

Ось таким непростим був той достатньо далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

(Газета “Прапор перемоги”, Радивилів, 10.08.2018).

РАДИВИЛІВ: поховані на кладовищах міста

З нагоди Провідної неділі в радивилівських християнських парафіях уміщуємо розділ книги “Радивилів у перегуках віків» Володимира Ящука (2014), який озаглавлено «Поховані в Радивилові». Внесено деякі доповнення.

АЛЕКСАНДРОВИЧ Йосип Іванович (? – помер 31 липня 1838), титулярний радник (цивільний чин 9 класу), митний працівник, керівник Керченської портової митної ради.

АНДРІЙЧУК Денис Йосипович (1913 – 1993), господарський працівник, учасник революційного руху.

АНДРІЮК Федір Ксенофонтович (3 липня 1933 – 1 грудня 2008), господарський працівник.

АНТИПОВ Федір Микитович (18 лютого 1824 – 9 квітня 1884).

АРЛАМОВСЬКА Катерина Миколаївна (14 травня 1938 – 16 жовтня 2011), педагог.

БАКЛАНОВСЬКИЙ Микола Васильович (20 грудня 1835 – 9 березня 1908), керуючий Радивилівською митницею. Похований при церкві святого Олександра Невського.

БАШИНСЬКА Ольга Володимирівна (28.09.1987 – 11.12.2006), працівниця торгівлі і громадського харчування.

БЕЗПЕЧНА Віра Павлівна (2 квітня 1940 – 5 березня 2010), провізор аптеки.

БЕЛЬМАС Анатолій Григорович (28 серпня 1952 – 13 серпня 2010), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

БЄЛКІН Андрій Володимирович (1977 – 2014), підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України у місті Броди; загинув 24 червня 2014 року біля гори Карачун під Слов’янськом, де було збито вертоліт. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

БЛАГОЙ Володимир Іванович (6 жовтня 1839 – 26 лютого 1895), начальник Радивилівського митного округу, дійсний статський радник (цивільний чин 4 класу, давав потомствене дворянство). Похований при церкві св. О. Невського.

БЛАЖІЄВСЬКИЙ Олексій Гаврилович (1778 – 24 липня 1911), господарський працівник.

БЛИЩИК Тетяна Вікторівна (9 серпня 1986 – 27 жовтня 2014), поетеса.

БОГДАНОВИЧ Петро Якович (1944 – 2009), працівник пожежної охорони.

БОРОВИЙ Євген Максимович (19 квітня 1925 – 16 вересня 2004), доктор медичних наук, видатний хірург. Перепохований з Радивилова на Янівський цвинтар у Львові.

БОРТНИК Федір Каленикович (10 квітня 1911 – 11 серпня 2002), краєзнавець, політв’язень польського і радянського режимів.

БОРТНИК Яків Калинович (3 жовтня 1895 – 18 червня 1983), активний учасник боротьби за утвердження УНР.

БРАТАЩУК Федір Іванович (1 жовтня 1927 – 11 грудня 1996), начальник залізничної станції.

БУЗОВСЬКИЙ Каранат Федорович (10 серпня 1785 – 20 березня 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник і кавалер.

БУДЬКО Алла Максимівна (26 серпня 1963 – 1 жовтня 2018), лікар.

БУДЬКО Максим Юхимович (7 листопада 1932 – 22 жовтня 2018), педагог, краєзнавець, публіцист.

ВАДБОЛЬСЬКИЙ Петро Олексійович (24 травня 1831 – 12 жовтня 1885), князь. Похований на кладовищі при церкві св. Павла Фівейського (на початку 2000-х років реставрована під каплицю). Надгробок московської фірми А. Кабанова.

ВАЛЕНТЮК Анатолій Петрович (19 квітня 1938 – 14 грудня 2015), педагог. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ВАРФАЛЮК Марія Петрівна (4 червня 1918 – 6 грудня 1998).

ВАСИНЮК Василь Іванович (24 лютого 1952 – 27 лютого 2007), господарський працівник.

ВАЩУК Лідія Никифорівна (1 вересня 1924 – 18 березня 2011), колишній редактор Козинської районної газети, працівник Червоноармійської районки.

ВЕЛИЧКО Григорій Пилипович (12 березня 1907 – 17 червня 1990), господарський керівник.

ВИСОЦЬКА Анна Федорівна (9 грудня 18?? – 16 березня 1864).

ВОДЯНИЙ Данило Дмитрович (1931 – 2002), господарський працівник.

ВОЛКОВЕНКО Опанас Іванович (1907 – 6 листопада 1944), кавалерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ВОРОЖБИТ Борис Герасимович (10 серпня 1939 – 11 січня 1998), господарський працівник, керівник району.

ГАЙДУК Володимир Йосипович (7 квітня 1941 – 21 грудня 2007), лікар-хірург, громадський діяч.

ГІЛЬМАНОВ Мінхафіз Сабірзанович (1927 – 2004), господарський керівник.

ГОГОЛЬ Марія Федорівна (1 липня 1902 – 28 травня 1984), працівник освіти, директор школи.

ГОНЧАРИК Іван Микитович (1891 -1940), активний діяч «Просвіти».

ГОРБУНОВ Анатолій Єгорович (2 травня 1920 – 17 жовтня 1982), господарський керівник, директор фабрики.

ГОРДІЙЧУК Іван Йосипович (9 жовтня 1930 – 19 серпня 2008), суддя району.

ГОРЛАЧ Михайло Карпович (17 листопада 1921 – 26 січня 2016), педагог, громадський активіст.

ГРИЦАК Микола Федорович (3 вересня 1949 – 13 листопада 1984), журналіст, публіцист, заступник редактора районної газети.

ГРОМ Костянтин Антонович (31 березня 1954 – 2 серпня 2000), господарський працівник, директор заводу.

ГУДИМА Євген Петрович (21 березня 1941 – 30 жовтня 2018), педагог, поет, громадський діяч.

ГУДИМА Зоя Андріївна (17 серпня 1939 – 31 січня 2012), педагог.

ГУСАРУК Віктор Володимирович (24 лютого 1958 – 16 травня 2010), начальник залізничної станції Радивилів, Почесний працівник транспорту України.

ГУЩА Павло Матвійович (4 грудня 1924 – 4 вересня 2003), господарський працівник.

ДЖУНЬ Іван Данилович (15 червня 1931 – 29 березня 1994), господарський працівник, був удостоєний найвищої державної нагороди СРСР (ордена Леніна).

ДЗЮБА Валерій Андрійович (27 серпня 1940 – 20 січня 2005), військовослужбовець, офіцер.

ДЕМЧУК Леонід Андрійович (1941 – 1993), господарський працівник.

ДЕМЬОХІН Андрій Васильович (1921-1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ДОВГАЛЮК Антон Трохимович (1891 – 1968), активний діяч «Просвіти».

ДОДЬ Микола Семенович (28 серпня 1940 – 3 серпня 2006), військовослужбовець, офіцер.

ДОРОШЕНКО Петро Іванович (12 липня 1919 – 17 березня 1982), працівник освіти, директор школи.

ДУДАР Степан Йосипович (1940 – 2006), громадський активіст, природоохоронець.

ДУРДА Іван Йосипович (11 вересня 1927 року – 24 жовтня 2018), кандидат медичних наук, лікар-хірург, громадський активіст.

ДУРДА Ніна Михайлівна (15 лютого 1933 – 27 червня 2018), лікар-стоматолог.

ЄСИПЕНКО Агнеса Ігнатівна (1898 – 1980), педагог.

ЖАДАНОВСЬКИЙ Андрій Костянтинович (1 жовтня 1901 – 9 квітня 1933).

ЖЕГРАЙ Володимир Васильович (18 лютого 1939 – 16 грудня 2006), господарський працівник.

ЗАГОРОДНІЙ Володимир Олексійович (17 вересня 1935 – 18 червня 2002), господарський керівник.

ЗАЇКА Володимир Васильович (17 жовтня 1948 – 7 березня 2017), господарський керівник.

ЗЛОБА Анатолій Михайлович (24 січня 1949 – 24 червня 2018), господарський працівник.

ІВАНЧЕНКО Петро Петрович (25 серпня 1949 – 19 січня 2019), господарський працівник.

ІПАТКІН Григорій Іванович (14 січня 1917 – 15 вересня 2007), господарський керівник.

ІСЮК Ніна Василівна (2.06.1938 – 8.02.2012), працівник споживчої кооперації.

КАВЕРІН Павло Микитович (3.01.1763 – 4.02.1853), сенатор, дійсний таємний радник, калузький, смоленський губернатор, доживав віку в Радивилові у сина, Петра Каверіна, в минулому приятеля О.Пушкіна. Був похований у церкві Павла Фівейського на міському кладовищі (місце церкви відоме, частина її, напівзруйнована, була реконструйована під каплицю; могила не збереглася).

КАВЕРІН Петро Павлович (9.9.1794 — 30.9.1855), приятель О.Пушкіна, командир Волинської прикордонної бригади, жив у Радивилові.

КАЗМІРУК Артем Улянович (25 березня 1916 – 12 червня 2006), господарський працівник.

КАЛИНОВИЧ Василь Андрійович (1954 – 2003), лікар, завідуючий реанімаційним відділенням райлікарні.

КАРАНЕЦЬ Микола Андрійович (12 лютого 1939 – 7 грудня 1998), головний архітектор району.

КАРАПЕТЯН Аракел Самсонович (1930 – 1981), господарський працівник.

КІЩУН Віктор Степанович (1937 – 2001), господарський працівник.

КЛЮСИК Іванна Володимирівна (1973 – 25 червня 2018), начальник архівного відділу Радивилівської райдержадміністрації.

КОВАЛЬЧУК Анатолій Кирилович (6 квітня 1925 – 4 вересня 1997), господарський керівник.

КОКОШКО Зінаїда Яківна (16 листопада 1925 – 28 березня 2005), педагог.

КОМАРНИЦЬКИЙ Павло Петрович (? – 9 березня 1894), титулярний радник (цивільний чин 9 класу).

КОМПАНІЄЦЬ Микола Якович (22 травня 1927 – 18 серпня 1994), господарський керівник.

КОНДРАТЕНКО Олена Володарівна (27 квітня 1954 – 20 липня 2011), журналіст, редактор районної газети «Прапор перемоги».

КОПИЛОВ Микола Олександрович (1929 – 2001), лікар, громадський активіст.

КОРЧИНСЬКИЙ Геннадій Павлович (21 листопада 1935 — 23 липня 2008), господарський керівник.

КОХАНОВ Микола Федорович (1865 – 15 грудня 1913), полковник (чин 5 класу).

КРАМ Володимир Мефодійович (1939 – 2006), господарський працівник.

КРАМЕР Олександр Федорович (1800 – 7 квітня 1871), генерал-майор (чин 4 класу).

КУСАК Іван Володимирович (12 січня 1951 – 16 жовтня 2003), господарський працівник.

ЛАЗОВСЬКИЙ Петро Тимофійович (1842 – 1910), генерал-лейтенант прикордонної варти (чин 3 класу). Був похований при церкві на Цибухові.

ЛЕНЬ Адам Лукич (10 травня 1915 – 30 червня 1995), діяч революційного руху в 30-і роки, господарський працівник.

ЛИХОДІЙ Михайло Павлович ( 10 листопада 1935 – 24 березня 1998), господарський керівник.

ЛІСНЕВСЬКИЙ Петро Фабіянович (11 грудня 1923 – 10 лютого 1991), господарський керівник.

ЛОПУХОВИЧ Федір Якович (28 грудня 1897 – 20 грудня 1979), священик, протоієрей.

ЛУДЧЕНКО Олександр Михайлович (1955 — 2014), профспілковий активіст.

МАЄВСЬКИЙ Антон Михайлович (17 січня 1903 – 28 квітня 1971), журналіст, редактор газети.

МАКОТРИНСЬКИЙ Василь Іларіонович (13 квітня 1937 – 29 серпня 2007), господарський керівник.

МАКСИМІВ Мирослав Іванович (1959 – 2014), головний архітектор району, начальник відділу районної державної адміністрації.

МАЛАМАНЮК Андрій Андрійович (1911 – 1991), господарський керівник, учасник революційного руху.

МАЛЕЦЬКА Катерина Казимирівна (20 травня 1936 – 4 серпня 2013), педагог, громадська активістка.

МАЛИШЕВ Андрій Іванович (? – 13 лютого 1881), колезький радник (чин 6 класу).

МАРКЕЛОВ Микола Данилович (1920 – 1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

МАРКОПОЛЬСЬКИЙ Василь Андрійович (5 березня 1895 – 3 березня 1971), священик, протоієрей.

МАРТИНЮК Никон Миколайович (5 квітня 1935 – 25 вересня 1998), юрист.

МАЩУК Григорій Миколайович (1 липня 1935 – 19 березня 1988), гocподарський керівник.

МЕЛЬНИЧУК Антоніна Іванівна (13 січня 1947 – 9 квітня 2009), педагог.

МЄШКОВСЬКА Фекла Дмитрівна (24 жовтня 1836 – ?).

МИРНИЙ Іван Павлович (16 жовтня 1934 – 8 лютого 2007), господарський керівник.

МИХАЙЛОВСЬКИЙ Михайло Миколайович (1932 – 1986), працівник освіти, директор училища.

МОРОЗЮК Феоктист Сергійович (1936 – 2001), господарський працівник.

МОСІЙЧУК Василь Мойсейович (10 серпня 1937 – 29 вересня 2009), господарський керівник.

М’ЯКОТА Володимир Михайлович (1929 – 2014), господарський керівник.

НАДИКТО Алла Володимирівна (1965 – 2014), співачка, художній керівник вокальних колективів.

НИКИФОРОВ Володимир Олександрович (6 лютого 1941 – 2 березня 2001), господарський працівник, директор військового заводу.

НІТЦ Оскар Густавович (21 лютого 1847 – 13 березня 1907), генерал-майор.

ОЖЕРЕДОВ Іван Герасимович (1917 – 2000), господарський працівник.

ОРИЩИНА Людмила Миколаївна (12 квітня 1973 – 14 вересня 2016), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

ОССАС Ернст Ансович (29 червня 1886 – 13 жовтня 1957), лікар, займався благодійною діяльністю.

НОВОСАД Василь Іванович (14 січня 1951 – 27 травня 2006), господарський працівник.

ПАВЛЮК Григорій Степанович (6 лютого 1953 – 1 лютого 2014), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 1998 – 2002 роках.

ПАВЛЮК Марія Іванівна (1.05.1944 – 17.08.2018), керівник ветеранського клубу, колишня завідувачка дитсадка в Радивилові.

ПАНАСЮК Василь Дмитрович (22 березня 1935 – 16 травня 2003), господарський керівник.

ПЕТРОВ Георгій Олександрович (? – 13 липня 1896), статський радник (чин 5 класу).

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван Петрович (23 червня 1858 – 13 березня 1937), протоієрей, настоятель парафії. Похований при церкві св. О.Невського.

ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Никифорович (1819 – 16 серпня 1892), настоятель парафії, організатор будівництва Олександро-Невської церкви. Похований при церкві.

ПИЗОВ Семен Ілліч (1 березня 1949 – 2 серпня 2017), музикант, керівник творчих колективів.

ПОВШИК Віктор Якович (1932 – 2011), міський голова, громадський діяч. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ПОХІЛЬЧЕНКО Микола Степанович (20 грудня 1936 – 31 серпня 1992), партійний і господарський працівник, керівник району.

ПРИЛЮК Аркадій Миколайович (25 квітня 1944 – 5 лютого 2001), педагог.

РАДЗЕВЕНЧУК Антон Васильович (1834 – 1879), поручик прикордонної варти.

РАТИНСЬКИЙ Микола Терентійович (8 травня 1934 – 21 листопада 1988), фольклорист, краєзнавець, директор школи, заслужений учитель України.

САВЧУК Степан Степанович (25 травня 1944 – 3 лютого 2000), господарський працівник.

САМБОРСЬКИЙ Ананій Миколайович (1937 – 1996), господарський працівник.

СВІНЦІОНІК Володимир Костянтинович (1890 – 1953), господарський працівник.

СЕМЕРЕНКО Василь Іларіонович (11 січня 1963 – 24 грудня 2017), журналіст, редактор районної газети “Прапор перемоги”. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

СЛАВІНСЬКА Аглаїда Дмитрівна (1 грудня 1943 – 10 лютого 2009), педагог.

СЛИВИНСЬКИЙ Гаврило Георгійович (? – бл. 1914), ротмістр (чин 8 класу) Волинської бригади прикордонної варти.

СМІРНОВ Павло Сергійович (16 червня 1945 – 16 листопада 2015), військовослужбовець.

СОЛОДОВ Олексій Олександрович (1765 – 26 листопада 1822), надвірний радник (чин 7 класу), столоначальник.

СОПОЦЬКО Стефан Іванович (2 серпня 1873 – 11 травня 1912), господарський працівник.

СТАСЮК Володимир Григорович (1 січня 1949 – 28 квітня 2010), господарський керівник.

СТРИЖАК Павло Григорович (1922 – 27 березня 1944), артилерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

СУХАНОВ Дмитро Григорович (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), активний діяч «Просвіти», працівник освіти, літератор.

ТЕСЛЮК Валентина Василівна (13.11.1949 – 15.04.2018), працівник споживчої кооперації, керівник банківської установи.

ТЕСЛЮК Петро Володимирович (1950 – 1998), господарський працівник.

ТИХОНЧУК Олександр Павлович (2 грудня 1897 – 28 червня 1991), господарський керівник, директор заводу.

ТОКМИНА Борис Іванович (2 січня 1936 – 5 червня 2011), господарський працівник.

УЛОВИЧ Георгій Іванович (1881 – 2 грудня 1905), телеграфіст.

УРСИН-НЄМЦЕВИЧ Петро Петрович (1828 – 6 листопада 1889), надвірний радник, столоначальник.

ХОЖАЇНОВА Валентина Дмитрівна (6 жовтня 1959 – 26 липня 2007), господарський керівник.

ЧЕБОТАРЬОВ Василь Герасимович (7 листопада 1935 – 2 липня 1999), господарський працівник.

ЧЕРЕВКО Анатолій Іванович (14 березня 1918 – 19 вересня 1982), господарський керівник.

ЧЕРЕВКО Леонід Кіндратович (22 лютого 1918 – 7 листопада 1980), господарський керівник.

ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ Петро Йосипович (1861 – 1912).

ЧЕРНИШ Іван Сергійович (25 липня 1912 – 28 грудня 1999), вчитель, громадський активіст.

ЧЕРНЯК Ігор Васильович (1980 – 2014), старший санітар 3-го резервного батальйону спеціального призначення; загинув 18 липня 2014 року у бою за місто Попасна.  Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (2.08.2014, посмертно).

ЧУПІН Сергій Володимирович (1957 – 1995), музикант.

ШАРУН Алла Василівна (17.08.1986 – 14.11.2007), випускниця загальноосвітнього ліцею.

ШАТКОВСЬКИЙ Юрій Георгійович (11.02.1945 – 17.10.2018), старший виконавець відділу державної виконавчої служби райуправління юстиції.

ШЕМУРОВСЬКИЙ Владислав Віталійович (1993 – 2016), військовослужбовець, активний учасник Революції Гідності, брав активну участь у громадянській блокаді Криму в складі «Правого сектора»; загинув 31 серпня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район, Донецька область).

ШЕПЧЕНКО Зінаїда Михайлівна (? – 1948), активний діяч «Просвіти», дружина П.Д.Шепченка.

ШЕПЧЕНКО Петро Дмитрович (1870 – 1931), лікар-хірург, активний діяч «Просвіти», друг письменника Модеста Левицького

ШИНКАРЕНКО Андрій Андрійович (11 березня 1922 – 13 червня 2001), господарський працівник.

ШИНКАРЕНКО Єфросинія Андріївна (27 вересня 1910 – 8 жовтня 2004), редактор районної газети.

ЯНКОВСЬКИЙ Євстафій Степанович (28 жовтня 1932 – 7 листопада 1987), господарський працівник.

ЯЩУК Олена Георгіївна (13 липня 1954 – 8 серпня 2010), залізничник, старший квитковий касир залізничної станції Радивилів.

Оновлено 20.03.2019.

Радивилів: база ядерних ракет була за 4 км

У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядерними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогулянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екстремальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

З автотраси на Броди біля кафе при обочині, де часто-густо зупиняються пообідати «далекобійники», звертаю вліво, в ліс.
Заасфальтована дорога, яку від міжнародної автотраси у «секретні» часи раз у раз прикривали насипним земляним валом, уже втрачає свою колишню надійність, подекуди колеса велосипеда в’язнуть у піщаних переметах.

Ось вертикальні плити колишнього периметра військової частини з занедбаним контрольно-пропускним пунктом. Величезна галявина вирубаних дерев.

Далі дорога розгалужується. З Інтернет-публікацій знаю: та, що звертає вправо, вела до одного з дивізіонів, а пряма – до двох інших. За відомостями блогерів, під Бродами базувалися балістичні ракети типу SS-4 "Sandal"  (або Р-12, або шахтної модифікації Р-12У), які заправлялися гасом і азотною кислотою як окислювачем, довжину мали 17,7 м, діаметр – 1,65 м, стартовий комплекс складався із 4 шахт, згодом їх замінили SS-5 "Scean" (або Р-14 чи Р-14У), заправляли їх несиметричним деметилгідразином і тією ж азотною кислотою, довжина ракети була більшою – 24,3 м, діаметр – 2,4 м, стартовий комплекс мав 3 шахти. Насамкінець тут з’явилися SS-20.

Читаю чийсь запис: «Після переходу на SS-20 («Піонер») у 80-х роках вся частина стала розміщуватися на місці 3-го дивізіону, поряд із шахтами від Р-12».

Проїжджаю повз розвалені будівлі, які колись слугували офіцерам, де-не-де бетонка ще радує добротністю, ось уже в прогалині між деревами видно кришку, яка прикриває ракетну шахту, збоку є тьмяний, зарослий чагарником і вкритий мохом вхід, але без відповідного спорядження і без підстрахування товаришів туди краще не потикатися. Фотографую вентиляційні люки біля шахти.

Поблизу цієї ще одна – цього разу велика обезглавлена (без кришки) шахта, до якої лячно підходити, адже ширина і глибина її здатна вразити кожного. Тільки на фото може здатися, що це заглиблення схоже на копанку для розведення риби. Діаметр «копанки», між тим, перевищує три метри, а глибина, судячи з параметрів ракет, сягала під 30 метрів. Не впевненим у собі і, тим паче, нетверезим до цього експоната краще не наближатися.

Іноді виникає запитання: невже таких масштабних об’єктів при всій їх секретності ті ж американці не могли розгледіти з космосу? Відповіді знайшов у блогерів – такі об’єкти маскували під піонерські табори, будинки відпочинку:

«У період з 87 до 90 проходив службу в Бродах. Полк знаходився за 4 км від міста, були 4 шахти і приміщення від старого командного пункту. Усі споруди для піонерського табору стояли навколо цих шахт».

«Офіцери розповідали, що року до 65-го на старти викочувалися ящики з дерном, дороги і під’зди до стартів завішувалися маскувальними сітками. Я прийшов у дивізіон у 70-му, а обривки ще догнивали на деревах. З поліпшенням якості знімків із космосу все це закінчено. Що приховувати, коли половина старшин-понадстроковиків була з навколишніх сіл».

«Дерну не бачив, а маскувальну сітку на майданчику і учбових ракетах, що стояли під відкритим небом у 66-му році, встиг потягати. До весни 67-го сітка успішно чи то сама собою, чи з нашою допомогою згнила. Залишками її вкривали вироби, а потім і цю справу закинули…»

Вельми цікаві спогади. Піонерський табір у Бродівському лісі? А чи не була ідея будівництва піонерського табору в березині біля Радивилова (Червоноармійська) під кінець 70-х продовженням ідеї маскування балістичних ракет середньої дії? Якому американцеві могло спасти на думку, що комуністична влада спорудила табір для відпочинку дітей всього за якихось три кілометри не від іншого подібного дитячого табору, а від ракетної бази з ядерними боєголовками? Кожний ядерний заряд, за висновками авторів блогів, мав вагу понад 5 тонн і термоядерну потужність від 2 до 5 мегатонн.

Колишній ракетний комплекс під Бродами являє сумне свідчення хаотичності дій високопосадових військовиків при розформуванні таких частин. Адже залишені на століття зариті в землю величезні брили бетону із містичними забутими коридорами і засміченими сходами тепер навіть пам’яткою історії назвати важко – все варте уваги підприємливі ділки давно розібрали, розламали і розтягнули. Залишилися, по суті, болячки на тілі природи. А в Естонії, до слова, колишні ракетні комплекси перетворили на пам’ятки історії. Відповідним чином доглянуті, вони привертають увагу туристів.

У нас же колишня надсекретна база стратегічних ракет розташована всього за 1,5 км від туристичної траси, однак показати заїжджим іноземцям уже нічого. Хіба вряди-годи навідаються сюди поодинокі юні шукачі пригод та заїдуть колишні військовослужбовці, у яких повсюдні руїни викликають особливий відгомін у душах. За свідченням тих же шукачів пригод, радіаційний фон біля ракетних шахт удвічі нижчий норми – вимірювання здійснювалися різними типами приладів. А що стосується високотоксичного пального, яке не могло не проливатися, то про такі заміри грунту жодних відомостей не виявив. Мабуть, таки неспроста один з мандрівників підмітив у своїх нотатках незвичні розміри чорниць, що їх ніхто не наважився взяти до рота, і рідкісні види неїстівних грибів, які проростають біля колишніх ракетних шахт, і навіть невчасне пожовтіння листя на деяких деревах. А в Радивилові серед забудовників закріпилося стійке упередження щодо безпечності піску, який тут добувають. Гадаю, то випадковість, але мобільний телефон, до того заряджений, після мого перебування в «ракетному» лісі враз розрядився і погас. Що стало мені додатковим сигналом: пора додому.

Дорогою назад звернув на інше відгалуження, при якому висить застережний щит про заборону в’їзду. Однак стовпи електролінії вказували: саме там розташоване відоме з преси поселення для людей без певного місця проживання, як правило, тих, хто, відбувши покарання за вчинені злочини, прагнуть повернутися до нормального життя. Вникати в їхні проблеми цього разу не визначалося як мета моєї мандрівки, тож обмежився фотографуванням поселення із доволі значної відстані. Як живуть там люди і чим займаються, можна при бажанні прочитати в Інтернеті.
 

Володимир ЯЩУК.

Фото автора.

 

Радивилів - факти по крупинках



 

Містечко Радивилів на Рівненщині не може похвалитися памятками старовини. Хоча, за логікою обставин, мусило б такі мати. Як-не-як, понад 120 років прикордонного статусу, коли сюди заїздили найвищі посадовці Російської імперії, та ще чиновницька аристократія, яка вправлялася тут в епістолярному жанрі, а може, і в малюванні  чи – згодом – фотосправі, повинні були залишити сліди в архівах, приватних зібраннях, колекціях.


Гай-гай Поки що вдалося натрапити лише на сущі крупинки минулих епох.

Наприклад, добре відомо, що церква святого Олександра Невського, яка й нині слугує архітектурною окрасою міста, була вивершена і освячена в 1874 році. А де місцеві православні відправляли свої культові потреби раніше? Старі документи засвідчують, що ще в 1856 році на кошти вдови таємного радника Павла Каверіна була зведена кладовищна церква св. Павла Фівейського, причому саме на місці захоронення (в 1853 році) цього самого Каверіна, колишнього Калузького губернатора, батька командира Радзивилівської прикордонної бригади Петра Каверіна, який у петербурзький період життя приятелював із Олександром Пушкіним, Чаадаєвим, Грибоєдовим та іншими відомими людьми.

Пам’ятаю, ще 35 років тому зацікавився занедбаною і напівзруйнованою спорудою, схожою на невеликий храм. Старожили пояснили, що то – колишня церква. Статус будівлі підтверджувала розташована поряд могила князя Петра Вадбольського – зрозуміло, що для його захоронення свого часу (в 1885 році) використали одне з найпочесніших місць – біля церкви. І нехай тоді вже діяла новозведена, Свято-Олександро-Невська, та стара ще не втратила значення, ймовірно, використовувалася в дні поминання померлих. А захоронювати почесних городян біля нової церкви почали аж з 1892 року, з похороном настоятеля Петра Петровського. Згодом тут знайшли вічний спочин начальник митного округу Володимир Благой (у 1895 році), керуючий митницею Микола Баклановський (1908), настоятель церкви Іван Петровський (1937).

Яким же було моє здивування, коли нинішній настоятель церкви Олександра Невського отець В’ячеслав показав мені малюнок на північних вратах вівтаря і запевнив, що колись художник зобразив тут саме попередницю нинішнього радивилівського храму – церкву Павла Фівейського. А одного разу на кладовищі, стоячи біля викопаної могили і готуючись здійснити обряд захоронення померлої, показав мені при краю розкопу глибоке залягання каміння колишнього фундаменту частини цієї церкви – її вівтаря. Так що цілком очевидно, що малюнок невідомого автора відтворив реальні обриси саме колишньої кладовищної церкви в Радивилові, на місці якої сьогодні залишилася її відремонтована частина (неф) у вигляді каплиці.

У приватних колекціонерів збереглися не тільки колишні поштові листівки з видами Радивилова (а таких видів було віддруковано в 1914 – 1915 роках не менше 11, бо зберігся й №11 «Пожежне депо», хоча мені відомі лише 5 світлин), комусь до вподоби збирати старі залізничні квитки, комусь – пломби з товарних вагонів, хоча більш надійні перспективи відкриває все-таки розшукування по приватних архівах старих листів.

Тому маємо й уявлення, якими оловяними пломбами опечатували на нашій станції вантаж, витискаючи в них слово «Радзивиловъ», а на зворотній стороні – герб імперії. Ще одне фото представляє залізничний квиток з Радзивилова до Бродів, датований 1921 роком, коли на тутешніх землях уже панувала польська влада. А ось конверти в газетній публікації, на жаль, показати непросто – у 19 столітті, наприклад, адреси вписувалися розгонистим малорозбірливим почерком, конверти запечатувалися червонуватим сургучем, на якому відтискували герб. У колекціонерів збереглися конверти, відправлені в 1810-х роках у Радзивилів з Мінська і Пінська. Зрозуміло, ніякої назви вулиці вписувати не потрібно було, адже листи адресувалися знаним у містечку чиновникам.

Але то все, так би мовити, прикмети привнесеного характеру. У районному історичному музеї не раз виставляли й місцеві старовинні речі побуту – цей етнографічних штрих до древнього образу міста теж доцільно мати на увазі. Бо з кожним новим фактом, що проливає світло на минувшину Радивилова, ми точніше можемо уявити його уклад життя в давню епоху, співвіднести його з історією краю.

 

 

 


Володимир ЯЩУК.


 

 

Радивилів, 200 років тому... Виявлено нові документи

 []

 

Цікаві сторінки історії Радивилова (Рівненщина) розкриваються за різних обставин: то в книзі натрапиш на згадку про місто, і це започатковує ланцюжок нових пошуків, то Інтернет підкаже тему, то колеги з сусідніх міст щось там принагідно виявлять і напишуть на електронну пошту. А недавно директор районного історичного музею Наталя Мудрик привела в редакцію 60-річного мандрівника з Севастополя Володимира Маслякова, який як дійсний член Російського географічного товариства і дослідник Мікронезії хотів побачити колись прикордонний Радивилів і з’ясувати, чи знають тут що-небудь про проживання в містечку Федора Літке, згодом відомого мореплавця і географа, дослідника Арктики, адмірала.

Інформація виявилася новою. Гість підказав книги, в яких можна відшукати згадки про Радивилів першої половини 19 століття і про існування яких я не знав. Коротка розмова дала поштовх до чергового пошуку.

 

У 1810 році через Радивилів у Росію поверталися тисячі моряків, які не так давно брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна. Вони намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями передали французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже півроку, докладно описав Володимир Броневський, лейтенант у колоні Сульменєва.

 

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві.

 

У другій частині ксерокопійного видання, яке недавно хтось розмістив в Інтернеті, мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді Радзивилів). Сподіваюся, читачам буде цікаво прочитати ці записи, зроблені 200 років тому. Пропоную їх у перекладі, з дотриманням особливостей мови. Отже, йдеться про 1810 рік:

 

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Брод. Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими. Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, не під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а як з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Брод. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, щоб у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування, поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять в руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх. Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сто рублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою. Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживило сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернуло на свою користь, а що всього важливіше, усунуло від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством. З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радивилів як був, так і буде бідним містечком (...)

 

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину, і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою. Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти пікуливши ноги у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнуті майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

 

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде. Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців. Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

 

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги "Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году" вирушив на Демидівку, Луцьк.

 

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського, зроблених у 1810 році, а також до питання про згаданого мною на початку статті Федора Літке.

 

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Ганна Літке, про що я вже розповідав у статті про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Ганна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф.Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії, батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

 

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В.Головніна. У 1821 – 1824 р.р. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 р.р. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук.

 

Моя зустріч із мандрівником і географом із Севастополя, як бачимо, допомогла відкрити важливі сторінки в історії Радивилова. Усе нові такого роду відкриття дають підстави побачити наше невелике місто в усій його колишній значущості.

Володимир ЯЩУК,

журналіст, краєзнавець.

На малюнку: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.

 

Федір Бортник - шлях страждань і пошуків

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в Радивилові. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жіночий одяг. У 1918 – 1919 роках Федір навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році отав членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості. Затим два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові.

У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Бортника" у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні). Під слідством Федір перебував у Дубенській тюрмі до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга світова війна, його заарештували знову – і відправили у польський концтабір Береза-Картузька. Звідти звільнили червоноармійці 18 вересня. Повернувшись додому, завідував 4-класною школою в селі Сестрятині. Однак примара репресій не відступилась. Бортником зацікавилися енкаведисти, і з 24 грудня 1939 року він опинився на довгій дорозі страждань по тюрмах і таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ – Лук’янівка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина.

Федір Бортник залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога. Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але зустрів упередженість і недовіру. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”. Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник Федір Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий. До останніх днів (а помер він у віці 92 років) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові.

 

Володимир ЯЩУК. 

Радзивиловская таможня - Радзивилівська митниця

З історії Радзивилівської митниці (Радзивиловская таможня)
З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині – м.Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. При кордоні Радзивилів пробув майже 120 років, за ціле століття російська влада не зважила за необхідне міняти назву містечка, і вона залишалася такою, як була за Польщі.


Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі цитуватиму російськомовні документи, в основному не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...»

Радзивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року.

У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.

У 1827 г. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радзивилова. До 1851 року в  Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радзивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього.

У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радзивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв і став художником.

Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

«В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.

К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.
Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.
Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.
В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.
У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.
Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».
У 1856 році цензором у Радзивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радзивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис: «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок».

Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова».

У Радзивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радзивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн.

За свідченням письменника Володимира Короленка, його дід був «директором митниці» в Радзивилові. А оскільки в дитинстві Володимир з сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радзивилів.

У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радзивилова, спрямували військо прикордоннрої варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радзивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь була однакова, то й у Радзивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радзивилівський прикордонрник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування.

Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радзивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Дійсний статський радник Володимир Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радзивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радзивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

Безумовно, мали відношення до Радзивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

Вписані на надмогильні таблички титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості біля Сестрятина така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній біля Дранчі, адже сесрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні.

Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість. Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караула, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караула зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Мирнуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду».

Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радзивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. У міру збільшення чисельності 12-го Донського козацького полку, розквартированого в Радзивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами через Радзивилів товарні состави вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарську знаряддя.

Після 1874 року служити на кордон у Радзивилів починають прибувати рекрути, якими витрішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішнього Радзивилова нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радзивилові, заводив тут сім’ю.

З 80 років начальниками Радзивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З 1883 року статус Радзивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радзивилівський, Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радзивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радзивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших місць (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти.

З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польського жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радзивилові. Насправді в творі Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”.


Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радзивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радзивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радзивилівській митниці.

Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радзивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти.

Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радзивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проет виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проект йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали. І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голандських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежнику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радзивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

 

Володимир ЯЩУК, журналіст.

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Маловідомий Радивилів - 30 - 40-і роки ХХ ст.

 


Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Автро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

 

Володимир ЯЩУК.