хочу сюди!
 

Ирина

48 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Радивилів, вулиця Паркова (історія)

Вулиця Паркова


Колишня назва – Липова, в радянський час – Комуністична. Очевидно, з’явилася після того, як новий власник Радивилова князь Урусов у другій половині ХІХ століття звів двоповерховий палац при давній дорозі з містечка до приміського села Бугаївки. За переказами, заклав біля нього гай рідкісних порід дерев (там тепер дендропарк, частково міський парк), гай виходив до шляху на Бугаївку.

Князь Урусов, походячи з давнього аристократичного роду, підтримував зв’язки з багатьма відомими людьми Росії. Відомо, що входив до комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст, позаурядової органiзацiї, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична. Навіть очолював цей комітет.

Дорога, обсаджена липами, виводила прямо до палацу, що перекривав цю путь, змушуючи жителів Бугаївки і Сестрятина, які приїздили кінними возами в містечко на ярмарки, огинати садибу. За часів Польщі обійстя було занедбане, колишній одноповерховий з мансардою палац, залишившись бездоглядним, поступово зруйнувався.

Оскільки Урусов володів 3938 десятинами сільгоспугідь, у тому числі 1355 орної, мав 150 коней, 132  голови великої рогатої худоби, чимало радивилівців наймалися на роботу до нього, ходили вирішувати в його управителів свої побутові проблеми, отож з року в рік перетворювали шлях до палацу на доволі людний.

Відбувалася забудова вздовж дороги, яка залишалася не вимощеною щебенем до 30-х років і в зливи ставала малопрохідною.

За часів Польщі при в’їзді з вулиці Кременецької на Липову у великому приземкуватому будинку зліва (тепер це житловий дім) працював міський маґістрат. Чимало літ тут головував поляк Вінцент Бирка. Сюди городяни приходили вирішувати різноманітні проблеми, – утім, українцям це було робити дедалі важче: давалася взнаки шовіністична політика Варшави.

У 1942 році німецькі фашисти одне з трьох гето для місцевих євреїв, обнесене колючим дротом, влаштували при вулиці Липовій, на території, де тепер частина парку. Приречені на розправу були розстріляні в лісі поблизу хутора Пороховня. Як розповідали старожили міста, українці співчутливо ставилися до приречених, по можливості передавали їм їжу, надавали сприяння втікачам.

Після війни посаджено парк, у якому в різні періоди діяли розважальні атракціони, спортивні і танцювальний майданчики, дитяче містечко, був фонтан. У парку працював дитячий садок комбінату хлібопродуктів, у цьому ж приміщенні починав свою біографію загальноосвітній ліцей. Нині на території парку при вулиці Парковій діють магазин, кафе, дитячий центр розваг.

У радянський час на вулиці Комуністичній працювали районні органи влади, зокрема, райком компартії (у тому приміщенні донедавна працювали районний будинок школяра і районна дитяча бібліотека). На цій же вулиці діяла середня школа (нині приміщення дитячої школи мистецтв імені Германа Жуковського). Тут виросли одні з перших у місті житлових двоповерхівок, де отримували квартири й керівники району. Розгорнулося будівництво корпусів професійно-технічного училища (зараз професійний ліцей). Одним з провідних

промислових підприємств району стала швейна фабрика «Маяк», було споруджено нові виробничі корпуси. До вулиці Паркової примикає територія комбінату хлібопродуктів – на цьому місці ще за царської Росії розгорнули виробництво борошна підприємливі єврейські родини.

На вулиці Парковій до кінця 2024 року була розташована міськрада, яка немало робила для поліпшення благоустрою Радивилова, в тому числі й для упорядкування «своєї» вулиці. А ще вулиця наповнювалася святково вдягнутими людьми у дні реєстрації шлюбів – цю церемонію працівники рагсу ще кілька років тому проводили в актовому залі міськради.

Колишня малозначуща дорога до Бугаївки перетворилася на доволі людну вулицю, яка нині поєднала житлові квартали міста і саме місто з селом, не відразу й визначиш, де закінчується власне Радивилів. При цій вулиці – стадіон «Колос», де відбуваються спортивні поєдинки як місцевого, так і міжобласного значення, проходили концерти. Відразу за стадіоном пролягає під’їзна вітка залізниці, яка, завершуючи вулицю Паркову, виходить до комбінату хлібопродуктів. На цій вулиці діяли й райком ДТСААФ (затим Товариства сприяння обороні України), товариство мисливців та рибалок зі своїм магазином.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Радивилів, вулиця Соборна (історія)

Вулиця Соборна


Перейменована 8 квітня 2025 року. Колишні назви – Олександра Невського, Ворошилова, 11 Листопада, Крупецька.
З найдавніших часів одна з головних вулиць, була дорогою, яка сполучала Радивилів з Крупцем. У ХІХ столітті в містечку Крупці діяли митниця другої лінії, поштова станція, де можна було перепрягти коней. У цьому поселенні організовувалися багатолюдні ярмарки.

Вулиця зберегла непрямолінійний вигляд, – очевидно, в давнину її продовженням стала вулиця (дорога) на Почаїв. За розповідями старожилів, яких я розпитував 40 – 45 років тому, при цій вулиці існувало старовинне кладовище (нині газон перед 5-поверховим будинком №10), окремі похилені хрести і занедбана каплиця стояли ще на початку ХХ століття. Саме тут, очевидно, знайшли вічний спочинок перші покоління радивилівців. Малоймовірно, що кладовище могло бути закладене в центрі поселення. Мабуть, у ХYІ – ХYІІ століттях Радивилів будувався в основному обабіч вулиці Почаївської. З поширенням забудови на вулицю Крупецьку виникла необхідність визначити для кладовища інше місце – його вибрали на той час далеко за містом.

Колись місцевий краєзнавець Федір Бортник (прожив понад 90 літ) показував на цьому кладовищі місце, де, за відомими йому переказами, був похований козацький полковник, який помер унаслідок поранень після Берестецької битви 1651 року. Цілком вірогідно, що це кладовище дійсно існує з другої половини ХYІІ століття.

Наприкінці ХYІІІ століття Радивилів у зв’язку із втратою Польщею незалежності опинився у складі Росії, причому став її прикордонним поселенням. Війська розквартирували на хуторі за містечком, там, де тепер автобусна станція. А значить, і ця частина дороги на Крупець почала ще більше відігравати роль міської вулиці.

До речі, герой роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова – Григорій Мелехов, якого письменник писав на основі спогадів своїх односельчан-станичників, після розвантаження їхнього підрозділу на станції в Радивилові (у творі «Радзивилово»), вирушив верхи в колоні на місце служби – на хутір за місто. З цією службою пов’язано в романі кілька чудних епізодів (2-а глава 3-ї частини 1-ї книги). Відомо, що в Радивилові перед Першою світовою війною дійсно стояв 12-й Донський козацький полк. 26 серпня 1904 року "вічним шефом" полку був названий генерал-фельдмаршал князь Потьомкін-Таврійський (рос. Потёмкин-Таврический) і його ім'я було приєднано до імені полку.

Містечко і зокрема вулиця Крупецька заповнені були майже всуціль дерев’яними будівлями, які часто потерпали від пожеж. Тож наявність на цій вулиці пожежної частини вказує на давність потреби в такій службі. Наприклад, про одну з пожеж, у 1854 році, з документів дізнаємося: спочатку зайнявся будинок міщанина І.Торченюка, а потім було винищено серед містечка 5 єврейських кам'яних будинків на 11400 рублів, у тому числі дім купця Данила Гартенштейна, а ще дерев’яних будинків – 24, крамниць кам'яних – 50, дерев'яних – 73 (збиток оцінено в 7649 рублів), заодно в будинках і крамницях згоріло майна на 32510 рублів. Усього пожежею було завдано збитку на 51559 рублів сріблом.

Наявність військових змушувала місцеву владу зважати на їхні потреби, адже офіцери 12-го Донського козацького полку і 18-ї Волинської прикордонної бригади жили в місті з сім’ями, в тому числі на вулиці Крупецькій. У 1873 році відкрито однокласне народне училище, згодом на цьому місці за кошти мецената Мойсея Гінсбурга збудували міську школу, яка відкрилася в 1902 році (в тому приміщенні, яке добудоване, нині дитсадок «Усмішка»). Тут працювало й вечірнє відділення для дорослих. Навчання було платне.

При визначенні місця під ще одну православну церкву теж врахували думку військових (жителі вулиці Крупецької відвідували здебільшого невелику кладовищну Свято-Павлівську, яку спорудили на свої кошти Каверіни). У цій церкві був похований сенатор, дійсний таємний радник Павло Нілович Каверін, а його син полковник Петро Каверін, у минулому приятель поета Пушкіна, командир прикордонної варти в Радивилові, очевидно, знайшов спочинок біля цієї церкви, поряд із князем Петром Вадбольським (1831 – 1885) (після реконструкції в 1990-і роки напівзруйнована церква стала каплицею).

Вулиця Крупецька набула нового значення після освячення церкви Олександра Невського в 1874 році. Її іконостас та ікони замовили в Санкт-Петербузі при участі академіків Миколи Федюшкіна і Федора Васильєва.
Ім’я Олександра Невського вулиця носила з 1991 року.

Через вулицю Крупецьку, за переказами, напроти церкви працювала фабрика перламутрових ґудзиків.

При цій вулиці жив лікар-хірург і просвітянин Петро Шепченко (в районі управління «Радивилівгаз»), у нього часто бував письменник і лікар Модест Левицький, із графського роду, який у 1907 році, живучи в Радивилові, випустив свою першу книжку «Оповідання». Вплив цих діячів на громадське життя місцевих українців був вельми відчутний.

Вулиця з давніх часів привертала увагу своїми магазинами, кав’ярнями, тут діяли приватні хлібопекарні, фотоательє, кінематограф (з початку ХХ ст.), готель Цезірського.

17 вересня 1939 року на в’їзді в місто зі сторони Крупця молодь спорудила вбрану зеленими гілками і квітами арку – зустрічала Червону армію, яка несла краєві визволення від польських шовіністів, а заодно й поширювала сталінські більшовицькі репресії.

У 1941 році, наприкінці червня, тут здійснювали танкові маневри екіпажі 8-го механізованого корпусу генерала Дмитра Рябишева. Затим рухалися моторизовані підрозділи гітлерівської армії. Через півтора місяця вулицею Крупецькою проїхали вантажівкою на Рівне письменники Улас Самчук і Олена Теліга, про що Самчук залишив спогад у публіцистичній книзі «На білому коні» (було 6 серпня): «І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як багато тут знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують “нашу славу”. Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу під осінь, якогось там десятисотенного року пожи­нав лаври слави на чолі танцювальної групи без­смертних Авраменкових го­паків та «запорожців»...»

Рік 1944-й так само був позначений великим переміщенням бойової техніки.

Суттєво змінилася вулиця в другій половині ХХ століття. Частину її, яка виходила на вулицю Почаївську, у 70 – 80-і роки перекрила площа з райвузлом зв’язку, торговим комплексом, 3-поверховим універмагом. У 1977 році на місці складів райспоживспілки здано в експлуатацію перший 5-поверховий житловий будинок (№10), і невдовзі автобусна станція, яка була перед його фасадом, перенесена в новозбудоване приміщення при цій же вулиці, але на околиці міста. Ще в 60-і роки на місці старих дерев’яних хат з’явилося і кілька двоповерхових будинків. У 1981 році відкрили готель із рестораном (з 2024 року в приміщенні ресторану діє супермаркет «Trash! Траш!»). У 80-і споруджено ще дві 5-поверхівки, кілька 4-поверхових будинків.

У двоповерховому будинку райспожиспілки при площі в один час перший поверх займала книгарня, згодом вона була в торговельному приміщенні на протилежному боці вулиці. Нині такого вибору книжок для продажу у Радивилові немає.

Три десятки літ вулиця наповнювалася строкатою публікою в дні відзначення 9 Травня – багатолюдна маніфестація вирушала до заміського меморіалу Слави і братських могил полеглих бійців.

Покладалися вінки та квіти і до пам’ятника Герою Радянського Союзу артилеристу Павлу Стрижаку біля ліцею №2 (ця школа була відкрита в 1982 році, тоді ж сюди перенесли пам’ятник, що раніше стояв на острівку біля ставу). Поряд із церквою стояв пам'ятник зі скульптурною композицією - червоноармійці в атаці, один з автоматом, другий замахнувся гранатою. Демонтований у березні 2025 року.

Вулиця, яка була тоді частиною автотраси Рівне – Львів, знала пожвавлення господарської діяльності в 80-і роки, коли тут працювали райсільгосптехніка, райагробуд, пересувна механізована колона тресту «Рівнеагробуд», потужно заявляли про себе автоколона, райсільгоспхімія, вулиця розташувалася за під’їзною віткою залізниці з мостом.

Нині при вулиці Соборній розташовані ряд нових малих приватних підприємств. З’явилися нові кафе, магазини з продажу продуктів, хлібобулочних виробів, дитячих товарів, теплообігрівального обладнання тощо. Вулицею курсує міський автобус.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

На знімку: вулиця Крупецька початку ХХ століття (з зібрання зброяра Федора Токарева).

Не росіяни зробили корінний внесок у перемозі над нацизмом

«День перемоги» – культове для російської пропаганди свято. Себе росіяни називають головними переможцями над нацизмом. Тим часом в Україні прокотилася низка скандалів – щодо знесення радянських пам’ятників присвячених темі Другої світової війни. Хтось за декумунізацію Дня перемоги, інші – вважають це вандалізмом. То як нам потрібно сьогодні ставитись до радянських памятників перемоги? Якою Друга світова була для України? Проти кого та за що воювали українці? Про це в новому випуску «Реальної історії» з Акімом Галімовим.

https://youtu.be/a4Fbc14G8AY?feature=shared

Українська музика 2829







25%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

75%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Не викинута лялька.


  Кожного року під час своєї відпустки я багато подорожую на велосипеді лісовими дорогами рідного краю. І чим далі від людського житла, тим рідше можна зустріти випадкові речі, залишені людьми. Тому побачити обабіч дороги далеко від села ляльку в хорошому стані було для мене досить дивним.

  Я вже писав про викинуті ляльки. Але ця лялька не була схожою на викинуту. Вона ніби спеціально була посаджена біля дерева обабіч дороги, щоб милуватися природою і спостерігати за людьми, які проїжджають лісовою дорогою.

  Можливо ті, хто її залишив, були впевнені, що ляльку хтось забере і вона ще побуде чудовою іграшкою для чиєїсь дитини.

  Може здатися дивним, але я завжди сприймаю ляльок, як сприймають їх діти. Тому неодноразово проїжджаючи тим літом поруч з лялькою, я завжди з нею вітався, як з живою істотою.

  Тоді мені подумалося, що коли настане осінь зі своїми затяжними дощами, ляльці буде холодно і сумно. Можливо її до того часу хтось забере, і ця думка зігрівала мою душу. І я був впевнений, що в буь якому випадку в наступному році я вже її не побачу.

  І яким же було моє здивування, коли через рік я знову побачив ляльку на тому ж місті.

  Але більше мене вразило те, що про ляльку хтось турбується і доглядає за нею. Вона була перевдягнена в свіжий одяг, а щоб дощ їй не докучав, над нею була встановлена парасолька.

  Безліч думок і запитань роїлося в моїй голові. Одначе залишалося фактом, що не всі викинуті ляльки виявляються викинутими. Вони і далі залишаються огорнутими турботою і їх плач ми ніколи не почуємо в лісі.

      Фото авторські.



 

Фазенда

  • 22.02.25, 11:11
Такое глупое название, так запавшее в душу простых пенсионеров.
Так вот. У меня появилась дача, она в два раза ближе чем старая, что давно отдана сыну. Там сейчас сосед ухаживает с горем пополам, но все же.
Так вот появился кусочек земли и появилось желание чета не ней разводить, сажать, поливать.
С соседями еще незнакомы, что растет, а что нет только догадываемся. Погрузилась с головой в Сайты саженцев и семян тут я столкнулась с таким разнообразием что просто в растерянности.
Тут и мандариновая мелиса и апельсиновая мята, и штамбовый фундук, малиновое дерево, земляничная клкбника и на каждый уникум еще и куча разных сортов.<br /(> А кустов и кустищ не выговорить названия. И места совсем мало на посадку, надо выбирать, а глаза разбегаются. И нет сил ждать когда на участке что то зацветет из того что там было до нас. А по участку шарятся кроты как у себя дома.
Теперь жду потепление с нетерпением и ужасом что накуплю фигни которая вообще не районирована в нашей полосе и не растет в нашей почве. А почву тоже надо купить и кору и песок наверное. Рвусь набивать садово-огородные шишки! Маркетинг уже вовсю глумится и мой фейсбук забит цветуечками и кустами с гиганскими шапками цветов необычных видов и колеров. Но я им не сдамся так просто. Буду отвлекать себя мойкой дома и борьбой с бурьянами и грызунами. Пока все по плану. Надеюсь дроны там не сбивают на голову дачникам. Я знала что эта метаморфоза со мной случится. И вот случилась. Всем кто в теме желаю высокой урожайности в 2025 году)))

Ще одна ганьба росіян, яку вони видали за свою перемогу

Росіяни ретельно приховують, перекручують і фальшують сторінки своєї історії, які не досить приємні для "величі" їхньої імперії. Це і Конотопська битва, в якій гетьман Іван Виговський вщент розбив військо московитів на півночі України. Також і Прутська битва 1711 року, коли оточених росіян не випускали живими і там від нестачі їжі та води розпочалися хвороби й мор. Міг там безславно згинути й їхній цар Петро перший, як зміг звідти вирватися тільки завдяки підкупу турецького візира... А відразу вирвавшись з фактичного полону, віддав наказ своїм послам в інших країнах трубити про перемогу...
Отак і зараз, після "жестів доброї волі" ганебні поразки путін буде видавати за славетні здобутки. Все в кращих імперських традиціях брехні та сваволі.

https://armyinform.com.ua/2021/07/17/prutskyj-pohid-najbilshyj-sorom-petra-pershogo/
https://youtu.be/vtJCsxS_Em0?feature=shared

Если…

… на детской площадке со знаком ”la promenade des chiens est interdite” (выгул собак запрещен) вы увидите мамашу с коляской и собакой - даже не сомневайтесь