1972 року в Київському видавництві “Українська школа" вийшло п'яте видання посібника для 9-10 класів “Історія України. За редакцією професора Ф.Оленя”. Там є розділ “Україна в роки Великої Визвольної війни". На жаль, до наших рук потрапив лише початок цього розділу “Україна у період відступу і оборонних боїв Червоної армії". Решта розділу, як і цього підручника назагал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутности вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні. Отже:

Мобілізація українського народу на боротьбу з ворогом

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Совєтську країну. Німецькі фашисти мали на меті знищити соціалістичний лад і перетворити совєтських людей на рабів німецьких імперіалістів. Відповідно до розробленого плану ударні фашистські угруповання розгорнули навальний наступ “Північ” — у напрямі на Ленінград, “Центр” — на Москву, “Південь” — на Київ. Жорстокі бої почались на всьому західному кордоні. Радянські війська трохи стримували противника в районі Львова, Рівного, Луцька. Але під тиском переважаючих сил ворога Червона армія змушена була відступити. 30 червня у Львові було проголошено відновлення Української Держави, вождь ОУН Степан Бандера доручив Ярославу Стецькові сформувати уряд.

Військовим міністром було призначено Романа Шухевича, який розпочав розбудову Українського війська.

Захопивши всю Західну Европу з її економічними ресурсами, фашистська Німеччина мала потужнішу воєнно-промислову базу, ніж Україна. Вона перебудувала на військовий лад усю свою економіку задовго до Другої світової війни і мала вже значний досвід ведення сучасної війни. З першого дня кампанії разом із Німеччиною воювали Італія, Фінляндія, Угорщина та Румунія, а також допомагали їй Японія, Еспанія, Болгарія і Туреччина. Україна ж оголосила війну Совєтському Союзу 3 липня 1941 року.

Економіка СССР, в яку до 30 червня входила й Україна, була підпорядкована інтересам мирного будівництва. Хоча в нашій країні й була могутня воєнна промисловість, технічне оснащення Українського війська ще тільки налагоджувалось.

Для швидкої мобілізації всіх сил було створено Державний Комітет Оборони, в руках якого зосереджувалась уся повнота влади в країні.

Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту. Провід ОУН закликав український народ самовіддано здобувати кожну п'ядь рідної землі. Разом із союзними народами Антикомінтернівського пакту на війну з Союзом ССР піднявся й український народ.

Під загрозою ворожої окупації евакуювались на схід найважливіші промислові підприємства України. ЦК КП(б)У створював підпільні обкоми, райкоми партії, комсомольські організації. Одночасно формувалися партизанські загони, закладалися бази зброї і продовольства. Новостворена Національна Ґвардія України успішно запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди.

На початку липня передові частини союзницьких сил прорвалися до Києва. Ще задовго до наступу цих військ комуністичні керівники під конвоєм військ НКВД зігнали 160 тисяч киян споруджувати укріплення навколо міста.

Після тяжких боїв опір ворога був зломлений. Тут поряд із німецькими військами відзначалися в боях загони українських ополченців. В особливо запеклих серпневих боях винятковий героїзм виявила повітрянодесантна бриґада на чолі з О. Родимчуком, козацький загін “Перемога або смерть” під командуванням старого націоналіста С. Трепети, козацький курінь на чолі з Б. Буровиком, сформований із юних пластунів Донбасу.

Після того, як останні частини радянських військ утекли з міста, союзники 19 серпня урочисто ввійшли в Київ. Першими в звитяжному марші йшли частини військ спеціального призначення Українського війська.

Вічно живою і хвилюючою подією ввійшло в історію нашої країни взяття Києва. Указом Президії Верховної Ради України столиці України присвоєно почесне звання міста-звитяжця, на відзнаку цієї звитяги було встановлено медаль “За відродження Києва”.

На початку серпня розгорнулись бої на одеському напрямі, де наступали 18 румунських дивізій, підсилених німецько-фашистськими військами. Одесу захищала Окрема Приморська армія, підтримана Червоноармійським військовим флотом. Постачати місту озброєння, боєприпаси, поповнення військ і продовольство можна було тільки морем, тому постала потреба створити українські Військово-морські сили. Під конвоєм сил НКВД більш як 100 тисяч жителів Одеси споруджувало оборонні укріплення.

Під Одесою бойове хрещення отримали літаки українських Військово-повітряних сил, які 360 разів бомбардували позиції комуністичних військ. Невмирущою славою вкрив себе полк морської піхоти під командуванням Я. Осипенка. Півтисячі ворожих солдатів знищила кулеметниця Н. Ниленко, влучно вціляла у сталінців снайпер Н. Павленко. Десант, висаджений із кораблів українського Чорноморського флоту біля Одеси, знищив 6 тисяч сталінських солдатів.

У боях під Одесою вороги втратили близько 200 тисяч осіб убитими й пораненими, а також багато техніки. 16 серпня совєтські війська було вщент розбито, й українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ.

Під час запеклих боїв загинули командувач Південно-Східною групою українських військ генерал-хорунжий Д. Прямоніс, член Проводу ОУН М. Берштейненко. Восени союзні війська визволили всю Україну, деякий опір чинив лише обложений Севастопіль. В Україні ще влітку сталінські опричники зустріли масовий опір українського народу. Робітники відмовлялись працювати на сталінський режим, селяни ухилялись від сплати податків і поставок продовольства, ремонту доріг, мостів.

Під проводом підпільних осередків ОУН на ще не звільненій від комуністів території України розгорнулася партизанська війна. Уже в липні 1941 року на Київщині народні месники обеззброїли втікаючих радянців. Загін під командуванням Ф. Савенка розгромив сталінський гарнізон у с. Фудницькому на Черкащині. Значну допомогу українським військам, які брали Севастопіль і діяли на Керченському півострові, надавали партизани на чолі з активним учасником Першого і Другого зимових походів О. Макроденком. У Сумській і Чернігівській областях діяли загони під командуванням С. Каптура, С. Рудняка, О. Федорчука, М. Мудренка та ін.

На початку жовтня 1941 бої почалися уже на підступах до Москви. Сталінське командування стягло сюди величезні сили. Але 6 жовтня союзницькі війська раптово обрушили на ворога могутні удари.

8 жовтня першою з союзницьких частин у Москву увійшла 4-а Запорізько-Гайдамацька дивізія Українського війська. Москву було взято. За тиждень союзницькі війська просунулись за 400 кілометрів за Москву.

Уряд СССР втік у напрямку Свердловська.

Розгром під Москвою був останньою великою поразкою Совєтської армії. Союзницькі війська тут розвіяли леґенду про непереможність комуністів і остаточно поховали міф про “нєсокрушимую і лєґендарную”.

Провалились розрахунки верховодів сталінської Росії на світове комуністичне панування. На кінець жовтня 1941 року Комінтерн припинив своє існування.

Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон.

В іншому районі прикриття залишились живими лише десять безстрашних бійців: четверо українців, один донський козак, грузин, латиш, узбек, татарин і осетинка. Серед них був і 13-річний севастопільський школяр, підпільний пластун Валерій Вовкун. На сміливців рушили совєтські танки, які у відчаї вдались до прориву з кільця. Один танк підірвав Валерій, але й сам загинув від комуністичної кулі. Товариші зняли з відважного пластуна закривавлений галстук і підняли його як символ вірности червоно-чорному прапору.

Під Севастополем противник втратив убитими і пораненими близько 300 тис. солдатів і офіцерів.

Взяття Севастополя — ще одна славна сторінка в історії леґендарного міста, в історії Визвольної війни.

Велике значення для посилення боротьби українського народу проти комуністичних поневолювачів мало зміцнення і зростання місцевих організацій ОУН та молодіжної мережі ОУН.

Для населення визволеної території друкувались газети, транслювалось радіо. Щоденно починали працювати радіостанції “Вільна Україна” та ім. Т.Г. Шевченка.

Вічною славою вкрили себе герої-націоналісти з підпільної організації “Молода чота”, створеної організацією ОУН у ще не визволеному від комуністів Червонодоні. Відважні юні націоналісти спалювали награбований хліб, звільняли українських людей з ворожого полону, викривали брехливу пропаґанду комуністів, писали і поширювали листівки.

За героїзм і мужність уряд України багатьох молодочотівців посмертно удостоїв звання Героя України.

Безстрашно діяла молодіжна націоналістична організація “Синьо-жовта іскра” (с. Химки Миколаївської области), керована директором школи В. Шморгуном і пластуном В. Гречаником. У молодих підпільників був радіоприймач, вони одержували повідомлення зі Львова і поширювали їх серед населення. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку і все це передавали партизанам. Але недовго діяла організація. Вона була виявлена. Членів її після нелюдських катувань страчено.

Після поразки сталіністів під Москвою розбудова Українського війська посилилася. З'являються нові і нові дивізії, корпуси, армії. Одночасно з кількісним зростанням посилилась і бойова його активність. Восени 1941 ро...

...........................

На цій оптимістичній сторінці підручник історії України обривається з відомих і невідомих причин. До відомих, крім уже згаданих, варто додати, що 1972 року міністерство освіти України не рекомендувало цю книжку як підручник для 9-10 класів за “надто вже пронімецькі тенденції вкупі з національною незрілістю та недостатньо гострим викриттям злочинів комунізму”.

Хочу висловити подяку усім тим, хто взяв участь у висвітленні проблеми відсутності хліба в шахтарських містах. Зізнатися, я не очікував такого резонансу, але відгукнулися практично всі ЗМІ і телебачення, проблема була озвучена на всю Україну, вся Україна дізналася, про нездатність чиновників владних структур Луганської області керувати регіоном. Причиною зупинки хлібозаводів компанії «Коровай», стала банальна відсутність грошей для закупівлі борошна, що за цим стоїть: об'єктивна реальність збиткового розвитку економічного сектору в нашій країні або це черговий переділ власності із застосуванням економічних методів впливу до чергової жертви, як то кажуть — час покаже. У цій ситуації найбільший інтерес представляє, на мій погляд, поведінка влади та її реакція на події. Складається враження, що якби не своєчасне втручання громадськості, то обласна влада і не дізналася б про перебої в поставках хліба і зростання цін на нього в шахтарських містах. Я особисто, 07.03.11г. зв'язався з керівником внутрішньої політики Луганської області Борзих М.А., якій пояснив всю складність ситуації. Я її поінформував, про готовність людей виходити на вулиці і бити скло у держустановах, тому що такого підлого відношення до себе народ від «улюбленої» влади зовсім не очікував, ну і звичайно ж повідомив їй, про готовність СОГ «Трудовий Рух «Солідарність» очолити протестні процеси на всій території Луганської області. Для того, щоб не допустити розвитку подібного сценарію запропонував організувати 09.03.11г. зустріч губернатора Пристюка В.М. з представниками громадськості, на якій би він доповів, про причини відсутності хліба, вжиті заходи та найголовніше показав би перспективу виходу з ситуації, що склалася. Така б зустріч, з одного боку заспокоїла б народ, з іншого дала б повне уявлення і розуміння, про те, що відбувається, що дозволило б прогнозувати розвиток подій на найближче майбутнє. Але так вважали ми, влада ж вважала, що у неї сьомого березня вихідний, восьмого березня, самі розумієте свято, а дев'яте число у губернатора повністю розписано, так що, начебто, як і не до нас і тільки після того, як я пояснив, що ця ситуації реально може перетворитися в хлібний бунт з усіма витікаючими наслідками, чиновник від влади зволив пообіцяти мені, що губернатору буде повідомлено, а мені передзвонять. Завдяки тому, що проблема отримала всеукраїнський розголос, влада почала діяти, вже після обіду мені зателефонували з обласної адміністрації і доповіли, що заходи прийняті, що губернатор практично зобов'язав без передоплати поставити борошно на хлібокомбтінати «Короваю», але зустрічатися з громадськістю і обговорювати це питання він не буде. Після чого, в мережі Інтернет ( http://topmedia.com.ua/news/show/2011–03–07/9916_xleb-yeto-politicheskij-vopros-gubernator ) з'явилася заява Пристюка В.М. про те, що на хлібному питанні, хтось робить політику, виявляється не влада своєю не професійністю і відвертою дурістю доводить до відчаю людей, а громадськість разом з простими людьми, по суті підміняючи владу і виконуючи її функції, займаються політикою. Ну не марення? Далі ще цікавіше, місцеві провладні чиновники фактично насварили народ за його непристойну поведінку, в умовах відсутності хліба. В інтерв'ю Першому національному каналу начальник торгового відділу Свердловського виконкому Фічеева Р.Н., коментуючи ситуацію з хлібом, звинуватила жителів у штучному ажіотажі, розповівши про те, що у Велику вітчизняну війну людям видавали по 200гр. хліба і нічого страшного не сталося, багато вижили. Фічеева Р.Н.постидила свердловчан за їх бажання їсти неодмінно хліб і закликала їх до терпіння і розуміння всієї складності ситуації, в якій опинилася влада. Міський голова Шмальц О.І., виступаючи по місцевому телебаченню, розповідав про те, що місцева влада не здатна, та й не має права втручатися в подібні процеси, особливо у формування цін, дивлячись його виступ люди задавали питання телевізору, а для чого власне нам потрібна влада, для чого існує місцеве самоврядування, для чого ми годуємо таку ораву прохиндєєв якщо вони, маючи від нас всі повноваження на управління цією територією, тим не менш зробили нас жебраками, а тепер вже і морять голодом, чи не настав час гнати їх втришия і поганою мітлою, попередньо перекривши кордон. Так говорять люди на вулиці, ті хто приходить до нас у громадську приймальню, такий настрій висить у повітрі і відчувається на фізичному рівні. Мені сьомого березня зателефонували з міліції, сказавши що вони з Інтернету дізналися, про підготовлювану акцію протесту восьмого березня і попросили, якщо буде не важко, подати заявку. Коли я проінформував їх про те, що швидше за все ми не будемо восьмого виводити народ на вулицю, то у відповідь почув те, чого я ніколи не міг очікувати, міліціонер що дзвонив прямо сказав, що акцію проводити потрібно, хліб, ціни все вже дістало, проводьте акцію ми вас будемо охороняти. У цей момент у мене з'явилася гордість за наш народ, я зрозумів — ми всі дорослішаємо, а так само те, що влада своєю дурістю робить найголовніше, прищеплює почуття солідаризму нашим громадянам. Спостерігаючи за всім, що відбувається, мимоволі задаєш собі питання заради чого ці люди йшли у владу. Заради чого вони власноруч доводять ситуацію, коли День гніву стане неминучим, а їм доведеться розділити долю Чаушеску? У мене вони асоціюються з тими, хто викопавши собі яму, тепер весело себе ж і закопують. Ситуація, яка виникла в містах Луганської області, є показовою для всієї України, народ стогне, народ потребує тих, хто здатний навести в країні порядок, хто здатний мерзенне кодло, яке назвало себе елітою, поставити на місце, спитати з них за все і почати відбудовувати нашу Батьківщину, не озираючись на окрики Москви і Вашингтона. З повагою, К. Ільченко СОГ «ТРС»

Джерело: Вічна Україна