хочу сюди!
 

Ксюша

44 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 43-50 років

Замітки з міткою «імперія»

Наші взяли Крим і він наш!



Олександр Андрійович Безбородько (14 (25) березня 1747, Глухів, Гетьманщина — 6 (17) квітня 1799, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український та російський державний діяч з козацького стану. Полковник Ніжинського та Київського полку Гетьманщини. Член Російської Академії, почесний член Академії Мистецтв, царський сенатор, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду часу Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І.
Добився тимчасового відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II.


Біографія

Кар'єрний зліт

Народився 14 березня 1747 в Глухові в родині генерального писаря Андрія Безбородька. Щодо походження роду існувала сімейна легенда. Нібито за часів Богдана Хмельницького шляхтичу Дем'яну Ксенжницькому, який воював на боці козаків, в бою відрубали підборіддя. З того часу його нащадки й почали зватися Безбородьками.

Андрій Безбородько зробив стрімку кар'єру з військового канцеляриста до генерального писаря. Його син Олександр теж був приречений на успішну кар'єру в Малоросії. Після ліквідації гетьманства його бере під своє крило Петро Румянцев — президент Малоросійської колегії, а потім імперський намісник. Олександр закінчує Києво-Могилянську академію і відразу стає бунчуковим товаришем.

Перша практична робота Олександра Безбородбка — служба в канцелярії Румянцева. Там він проявив надзвичайні здібності — надзвичайну пам'ять, працьовитість, уміння жертвувати особистим заради кар'єри.

Російсько-турецька війна 1768—1774 рр. спровокувала кар'єрний прорив Безбородька. Петро Румянцев грав ключову роль в кампанії і пожинав лаври переможця. Безбородько знаходився при похідній канцелярії командувача і виконував безліч рутинної роботи. При цьому він командує кількома полками і особисто бере участь в трьох битвах. За час війни Олександр Безбородько доростає до чину київського козацького полковника.

В 1774 р. в болгарському селі Кючук-Кайнарджі Румянцев починає мирні переговори з турками. Безбородько завідує делікатною справою — задобрює ворожих послів цінними подарунками. Мир приносить імперії територію від Дніпра до Південного Бугу. Турки визнають незалежним Кримське ханство, яке поступово дрейфує в бік Росії.
На службі в імператриці

Рекомендує Безбородька самій імператриці Катерині ІІ. В 1775 р. 30-річний Олександр Безбородько переїжджає до Петербургу, де стає секретарем імператриці по «чолобитним» справам. За два роки Безбородько досить добре вивчає французьку мову, пізніше опановує італійську та німецьку.

Імператриця скоро помічає таланти нового секретаря. Вона все частіше вимагає, щоб справи їй доповідав виключно Безбородько. Справи Сенату, Синоду, Іноземної колегії, усіх намісництв проходять через його руки. З-під його пера виходить більшість законодавчих актів. Його діловий літературний стиль заслужено здобуває репутацію найкращого в імперії.  

З ростом повноважень Безбородько формує свою особисту канцелярію. У найкращі часи там працює до 9 чоловік. З 1784 р. правою рукою першого секретаря стає його земляк Дмитро Трощинський, який бере на себе всю чорнову роботу. В 1779 р. — Безбородько вже бригадир, пізніше кавалер новоствореного ордену св. Володимира. Отримує тисячу кріпосних в Білорусі, а потім і в Україні. Скоро він організовує поїздку імператриці в Могильов, де вона зустрічається зі своїм союзником австрійським імператором Йосифом II.

Імператриця переводить його на дипломатичний фронт. В 1780 р. вона прикріпляє Безбородька в чині генерал-майора до Колегії іноземних справ як уповноваженого для всіх іноземних переговорів.

Першу делікатну місію — анексію Криму — Безбородько виконав блискуче. 8 квітня 1783 р. виходить маніфест про приєднання Криму, написаний Безбородьком. Успішна зовнішньополітична оборудка дає привід імператриці нагородити його титулом графа.

Тим часом російська дипломатія на чолі з Безбородьком отримала ще одну перемогу над стратегічним ворогом — Османською імперією. В 1782 р. був укладений Георгіївський трактат, за яким грузинське царство переходило під протекцію імперії. Безбородько рекомендує цариці не гаяти часу і цілком анексувати Грузію. Цариця на це не наважилась, через 5 років трактат фактично розірваний, а задум першого секретаря імперії реалізований лише на початку наступного століття.

Коли низка взаємних провокацій між Російською та Османською імперіями скінчилась відкритою війною Безбородько пише головний ідеологічний документ цієї війни — маніфест. Головна його ідея — миролюбність Росії та підступність і нахабність турків. Також він відоповідав за комунікацією між центром та головнокомандувачами — князем Потьомкіним та графом Румянцевим.

В 1788 р. Безбородько підтримує ідею надвірного радника Василя Капніста відродити козацтво в Малоросії, щоб сформувати мобільні з'єднання легкої кавалерії. Але проект так чомусь і не реалізовують.

В серпні 1790 р. стараннями Безбородька укладено Верельський мир Росії зі Швецією на умовах непорушності довоєнних кордонів. Імператриця відзначає заслуги Безбородька чином дійсного таємного радника. Після смерті Григорія Потьомкіна Катерина ІІ доручає йому вести мирні переговори з турками. Досить швидко він добився головної поступки — Чорноморське узбережжя від Південного Бугу до Дністра переходило до імперії. 29 грудня 1791 р. Російська та Османська імперії підписують Ясський мир. Творець цього миру Олександр Безбородько отримує в нагороду оливкову гілку та 5 тисяч кріпаків.

Після такого дипломатичного тріумфу Олександр Безбородько займається польськими справами. Росія намагається перешкодити реформам в Польщі. В 1791 р. він готує виступ шляхетської опозиції проти реформаторів. Опозиціонери створюють Торговицьку конфедерацію і офіційно просять допомоги у Росії. В січні 1793 р. Росія підписує конвенцію з Пруссією про поділ польських земель. Після визвольного повстання під проводом Тадеуша Костюшко Безбородько вважає, що тепер слід окупувати та анексувати Польщу. Він пише твір «Оголошення про причини війни з Польщею», де стверджує, що поляки з 1788 р. ворожі до Росії та наносять образу достоїнству її величності. В підсумку за свої труди на польському фронті Олександр Безбородько отримує 50 тис. рублів, 10 тис. рублів пожиттєвої пенсії в рік та майже 5 тис. кріпосних в Брацлавській губернії.

Внутрішні справи

У внутрішніх справах Безбородько рекомендує себе як успішний реформатор. У 80-х рр. XVIII ст. він очолює поштове відомство імперії, перетворивши архаїчну «ямську» систему зв'язку на модерну установу. З його ініціативи складають карти поштових доріг, через кожні 15-25 верст будують станції (кожну версту позначають спеціальним кам'яним стовпом, які подекуди збереглись і сьогодні), встановлюють чітку таксу за пересилку листів та посилок, відкривають два поштамти та 22 поштові контори.

Безбородько був членом «Комісії про дороги в державі», а також ключовою фігурою імператорської ради. З 872 протоколів цієї установи лише 253 підписані не ним. В кінці 1795 р. Безбородько розслідує грандіозну крадіжку 600 тис. рублів і Заємного банку. В нагороду отримує чергову порцію сіл в Малоросії та вищий придворний чин гофмейстера.

Останні роки життя

6 листопада 1796 р. помирає імператриця Катерина II. Новий імператор Павло Петрович осипає графа численними почестями та нагородами. В придворних колах поповзли чутки, що Катерина II залишила таємний заповіт, в якому передавала престол своєму онуку Олександру в обхід сина Павла. Безбородько, як найбільш довірена особа, був хранителем цього документу. Коли цариця лежала на смертному одрі, граф буцімто показав Павлу ці папери і за його наказом спалив незручний заповіт. В листопаді 1796 р. Павло І присвоїв Безбородьку перший клас чиновницької «Табелі про ранги» зі званням фельдмаршала.

Під час коронації граф отримує 40 тис. душ кріпосних у Воронезькій та Орловській губерніях, титул світлійшого князя і право обрати ще 6 тис. селян у будь-якому куточку держави. Через рік Безбородько стає ліфляндським дворянином та сенатором (хоча на жодному засіданні Сенату він так і не з'явився).

На початку квітня 1797 р. цар призначає Олександра Безбородька канцлером імперії. За дорученням Павла І канцлер опікає Мальтійський орден — рудимент рицарської корпорації, якій протегує імператор. В 1797 р. він укладає з ними союзну конвенцію, за що стає кавалером ордену Іоанна Єрусалимського. Цар теж в боргу не залишився — нагородив Безбородька діамантовою зіркою та орденом Андрія Первозванного.

Під завісу життя він пише «Записку для складання законів Російських» — чернетку ліберальних реформ для імперії. Він пропонує перетворити Сенат на представницький орган усіх станів, надати йому законодорадчі функції. З селян мали стягувати лише фіксовані повинності, а кріпаків без землі взагалі заборонялось продавати. Частину його пропозицій спробують реалізувати за часів царювання наступного після Павла імператора — Олександра І

Олександр Безбородько завжди любив жити на широку ногу. Його будинок на Поштамтській вулиці в Петербурзі (тепер це Центральний музей зв'язку РФ) вражав своєю пишністю. Безбородько зібрав найкращу в країні колекцію картин і буквально полював за новими експонатами. Крім головного палацу, мав дачу на Неві з чудовим садом та фешенебельний будинок в Москві (останній сучасники оцінювали в 700 тис. рублів). Численні прохачі буквально осаджують його приймальню. Граф майже ніколи їм не відмовляв своїм землякам-українцям.

В житті Безбородька були дві пристрасті — карти та жінки. Зовні досить непривабливий Безбородько так ніколи і не одружився, але про його любовні походеньки говорила вся столиця. Він мав особливу слабкість до співачок та актрис. Найтриваліший зв'язок Безбородько мав з актрисою Ольгою Каратигіною. Він познайомився з нею в 1789 р., а в 90-х вона переїхала до графа і жила з ним громадянським шлюбом. Плодом такого союзу стала позашлюбна дочка — Наталія Верецька.

Після 1796 р. Безбородько постійно хворіє. Дається взнаки розгульний спосіб життя та переживання після смерті імператриці. В грудні 1798 р. фізичні страждання стають нестерпними. Канцлер проситься у відставку, але імператор затягує з відповіддю. В кінці зими князь хоче їхати в Карлсбад на лікування мінеральними водами. Але не встигає — його розбиває параліч і 6 квітня 1799 р. він помирає на 52-році життя.

Основні дати життя та діяльності

Народився 14 (25 березня) 1747 року в колишній гетьманській столиці — стародавньому українському місті Глухові у сім'ї генерального писаря козачого війська.

    1765 р. закінчив навчання в Києво-Могилянській академії
    1765 — 1772 рр. був бунчуковим товаришем
    1767–1768 рр. — член Генерального суду
    Брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1773 рр., де командував різними українськими полками, які входили до складу армії генерал-губернатора України Петра Рум'янцева.
    У переговорах, що закінчилися підписанням у 1774 році Кючук-Кайнарджійського миру, Олександр Безбородько проявив виняткові дипломатичні здібності й домігся відмови Османської імперії від її прав на Крим та Кубань
    У листопаді 1780 р. був зарахований до Колегії іноземних справ
    У жовтні 1784 року Безбородько був обраний членом Російської академії
    у 1786 році отримав титул графа і був призначений членом Ради Її Імператорської Величності
    З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань
    14 лютого 1787 року приймав у Києві в Маріїнському палаці, коли там перебувала Імператриця венесуельского політичного діяча Франсіско Міранду.[3]
    У кінці 1791 року Безбородько уклав з Османською імперією так званий Ясський мирний договір. За цим договором Османська імперія відмовилась на користь Російської імперії від земель між річками Буг та Дністер. За укладення Ясського мирного договору отримав найвищу нагороду Росії — орден Андрія Первозванного
    У квітні 1797 року Павло I надав Безбородькові титул найсвітлішого князя Російської імперії і призначив його на найвищу державну посаду — канцлером. Безбородько мав великий вплив на Павла I i домігся від нього відновлення в Україні Генерального суду й деяких інших установ Гетьманщини, скасованих Катериною II.

Безбородько зробив значний внесок у розвиток культури своєї Батьківщини. Кохаючись в українській історії, він склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев'яти українських полків, які становили військо гетьмана. Він наводить близько трьохсот прізвищ людей, які входили до вищих військових та цивільних органів управління України, даючи деяким з них короткі, але влучні характеристики. Деякі дослідники вважають саме Безбородька автором знаменитого анонімного твору «Історія русів». Ним зібрана унікальна колекція картин, бронзи й порцеляни, яка, за відгуками сучасників, свідчила про витончений смак власника. Зараз більшість картин Безбородька перебуває в Росії в Ермітажі та Російському музеї Петербурга, частина — в Ніжинському університеті.

У 1805—1817 рр. на надані ним кошти в старовинному полковому місті Ніжині був заснований ліцей, пізніше перетворений на гімназію, а ще пізніше на історико-філологічний інститут ім. князя О. Безбородька (нині Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя).

Помер 17 квітня (6 квітня ст. ст.) 1799 року і був похований в Олександро-Невській лаврі в Петербурзі.

Росія розвалиться на ханства й князівства...

"Росія розвалиться на ті ханства й князівства, з яких починала складатися" - автор "Країни Моксель"
Володимир Білінський. Народився у 1936 році в місті Дунаївці на Хмельниччині. Навчався в Дніпропетровському університеті на кафедрі мостобудування. У 1959 році отримав направлення в Караганду. Починав майстром мостобудівної бригади. Виходив на пенсію з посади заступника міністра. Збудував близько сотні мостів у Казахстані й Сибіру.
Фото: Сергій Старостенко
Володимир Білінський. Народився у 1936 році в місті Дунаївці на Хмельниччині. Навчався в Дніпропетровському університеті на кафедрі мостобудування. У 1959 році отримав направлення в Караганду. Починав майстром мостобудівної бригади. Виходив на пенсію з посади заступника міністра. Збудував близько сотні мостів у Казахстані й Сибіру. "Ніколи не був дуже релігійним чи навпаки антирелігійним. У 1980-х, коли більш-менш можна було ходити до церкви, не робив цього. Бо там розмовляти російською мовою. Треба було звертатися до Бога не від душі, не своєю мовою. Мене від цього коробило." У 1999 році переїхав до України. Одружений. Дружина – Любов Сергіївна – росіянка. Має сина Ігоря й онуків. У середині 1980-х років таємно почав писати книгу "Країна Моксель". У ній спростовує російські історичні міфи. Заперечує слов'янське походження росіян та правдивість "літописних зводів". Називає їх фальшивкою цариці Катерини. Вважає Росію наступницею "Золотої Орди". Розвінчав міф про Олександра Невського. Називає його найбільшим прислужником Орди. Книгу відмовлялися надрукувати в Казахстані. В Україні вийшов тритомник "Країни Моксель" та два томи "Москви Ординської". Живе в Києві.

Українець, який з дитинства чує російську мову, згодом тягнеться до російського, як до свого рідного. Про це в інтерв'ю Gazeta.ua розповів історик Володимир Білінський.

Чому українці так багато говорять про росіян?

- Колись ми з ними були пов'язані, бо були у складі Російської імперії чи Радянського Союзу. У Львівській чи Волинській області більше розмовляють про Польщу. Митрополія завжди намагається винищити прошарок інтелігенції, нав'язати місцевому народу свою мову. Український народ тричі породжував інтелігенцію. Першу — за часів Київської Русі. У 14-16 століттях поляки намагалися окатоличити українську еліту. Останній здався князь Василь Острозький. Його старший син Януш був вже католиком, а меншого Олександра, який був православним, поляки отруїли. Тоді здавалося, що народ більше не здатний народити нову еліту. Проте спромігся на козаччину, тодішніх полковників, гетьманів. Тоді росіяни русифікували їх. Нав'язали свою мову, культуру, побут. Третій раз еліту сколихнув Тарас Шевченко у кінці 19 — на початку 20 століття. Її винищила більшовицька влада.

Олександр Солженіцин розвінчав російський месіанізм. Говорив, що росіяни найбільше постраждали від комунізму.

- Він свідомо, яким би не був демократом, пропагував російську ідею, шовінізм. У своєму творі "Как нам обустроить Россию" зазначив, що переважна більшість українських та казахських областей мусить увійти в нову Росію. Хоча у 1944-1945 рр він немов би став демократом. Солженіцин заварив кашу стравлювання народів, а розхльобувати її доводилося населенню.

Можливо, твердження, що росіяни шовіністи - це стереотип?

- Росіянин ніколи не відповість вам українською, навіть якщо знає мову. Навпаки захоче, щоби ви перейшли на його мову. Бо вважає себе господарем. Не тому, що він поганий, так його виховали.

Чому ж тоді багато україномовних, що приїжджають до Києва, переходять на російську?

- Це не українці, а хахлуї. У них у крові сидить раб. Вони не розуміють, що рідна мова - це та, яку їм дали батьки, нею можна звертатися до Бога. Так виховала імперія наших людей. Українцю в столиці здається, що завдяки російській він стане "городським". Імперії вже нема. Але Мойсею довелося водити людей пустелею 40 років, щоби вибити з них рабство. Так вони не мали ні з ким контакту. Нинішнє покоління українців мислить так само, як його батьки за радянського часу.

Як це змінити?

- Потрібно мати свою національну гордість, яка не приноситиме шкоди іншій людині. Радянська влада виховувала людину такою: ти ні про що не думай, квартиру, роботу, освіту тобі держава дасть. Дітей з трьох років забирали в садочки, щоби виховувати її по-своєму. А батько з матір'ю мусили ходити на роботу. Ви не уявляєте, яким я колись був патріотом Радянського Союзу.

Як ви ставитеся до російськомовних українців?

- Таких немає. Є носії або української культури, або російської. Українець, який з дитинства чує російську мову, згодом тягнеться до російського, як до свого рідного. Я не мирюся з людьми, які на чужій землі насаджують свою точку зору. Не подобається тобі українське? Їдь у Росію і живи там у повній душевній гармонії. А насаджувати господарям дому свою точку зору – неправильно. Ми ж росіянам нічого не нав'язуємо.

Чи Росія зараз така ж небезпечна для українців, як за часів Російської імперії чи СРСР?

- Потрібно розділяти російський народ і російську владу. Люди там такі ж, як і наші. Їхня влада становитиме для нас небезпеку до тих пір, поки не зміниться її світогляд. Російські політики досі хочуть відродити Російську імперію. Без поняття імперії Росія не зможе існувати у такому вигляді, як тепер. Якщо в Росії відняти історичні міфи, від неї залишиться лише Московське князівство. Москва, Тверь, Разянь були окремими улусами Золотої орди. У 1290-1294 і 1312-1320 роках її столиця Мохши-Наровчат знаходилася по-середині чотирикутника Москва-Ліпецьк-Пенза-Горький. Це "ісконно руская зємля", яка була частиною Золотої орди. Коли на початку 16 століття вона розвалювалася, Москва відокремилася в окреме князівство.

Росія продовжувач традицій "Золотої Орди"?

- Безсумнівно. Там діють ті ж закони і правила.

Які саме?

- Ти начальник – я дурак. Це стовідсотково ординська традиція. Гнути голову перед сильнішим. Учора я слухав промову Обами. Він сказав, що кожна людина – творіння Боже. І не важливо, чи одна з них є президентом, а інша – двірником. Усі вони – багатство Америки. В Росії жоден президент такого не скаже. Тому її доля визначена. Вона розвалиться на ті держави, ханства й князівства, з яких колись починала складатися.

Україна теж розвалиться?

- Ні. Куди нам валитися? Почитайте Геродота. Він каже, що кордони Скіфії тягнуться від Дністра до Дону. Минали тисячоліття, а кордони лишалися незмінними. Тобто так було завжди і так буде. Інша справа, що нас довго привчали, кажучи, що ми зайди. Що слов'яни прийшли на цю землю в 5-6 століттях. Це неправда. Ми на цій землі автохтони. Тобто корінне населення.

Україна теж неоднорідна. Кажуть, що в Центрі й на Заході – ментальність Київської Русі. На Сході й Півдні – ментальність Орди.

- Є таке. Я би окреслив проблему інакше. На Заході й Центрі люди більші індивідуалісти. А в промислових районах Сходу й Півдня переважають люди зі стадним мисленням. Вони звикли триматися гурту й воліють забути про свою індивідуальність. Ви ж подивіться на нинішню владу. Чого вони на всі ключові посади тягнуть донецьких? Що, в Києві немає фахівців? Бо стадний рефлекс. Це теж російський, навіть радянський пережиток.

Україна пройшла точку неповернення до Радянського Союзу?

- З точки зору народу - так. А чи влада пройшла — не знаю. Проголошення незалежності і є точкою неповернення. Нинішня влада думає, де їй краще, у Європі чи з Росією. Якщо рухатимемося на схід — це кірка, ломик, кувалда, якщо на захід — зінгер, мерседес, комп'ютер. Молодь вже вибрала. Зміниться 2-3 покоління і українці забудуть про імперію.

Ви писали, що "без хорошого міфу не буває великої нації". Нам він теж потрібен?

- Вони були потрібні у 18-19 столітті. Так будувалися англійська чи іспанська імперії. Поняття держави і супердержави інакше, ніж ще 50 років тому. Сьогодні ні розмір території, ні минуле не впливає на її успіх. Російська влада ностальгує за минулим, коли вона погрожувала будь-кому і її боялися. Пересічному росіянину навряд чи це потрібно.

В Україні велися розмови про створення "козацького" міфу.

- Міф — це вигадка, козаччина — дійсність. Її можна зробити красивою і поетичною. Тобто внести елементи вигадки, але саме явище заперечити не можна. Росія повністю змінила історію. На запрошення Катерини ІІ до Росії приїхали німецькі історики Міллєр, Стріттер, Шльоцер. Вони й написали вигідну історію. 1850-х син президента російської академії наук і міністра освіти Російської імперії Олексій Уваров розкопав 7729 курганів і в жодному з них не знайшов слов'янського поховання. Всю центральну Росію розкопав і знайшов тільки фінські. Тоді Росія вже написала свою слов'янську історію. Проте археологія заперечує це.

Уварова заперечував академік Спіцин, який казав, що насправді Володимирські кургани – слов'янські.

- Звісно, Росія боротиметься. Без міфології в неї немає майбутнього. Російська історія, яка викладалася впродовж останніх 300 років, складається із суцільних неув'язок. Росіяни кажуть, що вони є правонаступниками Новгорода. Кажу, що це древня слов'янська республіка, яку вони нищили з неймовірною люттю. Німці не стріляли по нашій Софії Київській. Не було в них ненависті до пам'ятника старовини. А загарбник москвин у Новгороді знищив усе, що міг. Після загарбання Іваном Грозним там лишилося 850 жителів. А були десятки тисяч. Новгород міг виставити 40 тисяч війська. Тому Москва не може вважатися спадкоємцем слави Новгорода. Не може вовк успадкувати гени з'їденої ним вівці.

Хіба одна людина здатна перебороти 300-річну російську фальсифікацію історії?

- Варто тільки почати. Той професор із Росії, що взявся читати мої книжки, признався, що спочатку хотів спростувати мене. Почав із Куликовської битви. Поїхав туди, обходив усі музеї, кладовища, опитав старих людей. Ніде не знайшов слідів цієї битви. Бо на Куликовому полі за двісті років пошуків не знайшли й ламаного списа. А мали би бути братські могили воїнів, кістяки вбитих коней, зброя й амуніція. Нема нічого, бо й битви не було. Професор усе зрозумів. Відтоді він не викладає стародавньої російської історії. Гидує брехнею.

Російська імперія можлива без Закавказзя, Прибалтики, Середньої Азії. Але неможлива без України. Чому?

- Бо імперія стоїть на українських історичних міфах. Російська історія починається чомусь із Києва. А чому не з Москви? Хіба важко історикам написати, як хан Менгу-Тимур заснував у 1272 році Московське князівство? А далі все піде як по маслу. Але цього не роблять. Воліють красти історію в Києва, в українців.

У 1945 році Росія повернула собі втрачені після Першої світової війни землі. Навіть Курили прихопила. Вона здатна здійснити чергові завоювання?

Після втрати земель імперії все важче зібратися на нове завоювання. Це потребує колосальних зусиль. У 1945 році Росія майже відновилася в царських кордонах, але Фінляндію вже не повернула. Польщу вже не повернула. Потім програла холодну війну й втратила ще 15 колишніх республік. Далі буде. Вже зараз Красноярському краю лишають 11% валового продукту. Решту забирає Москва. Ви думаєте, що в Красноярську з цим миритимуться вічно? Підірвали вертоліт з генералом Лебедем, який про це говорив, але проблему не вирішили.


Юрій СТРИГУН, Ольга БОГАЧЕВСЬКА
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/history/_rosiya-rozvalitsya-na-ti-hanstva-j-knyazivstva-z-yakih-pochinala-skladatisya-avt/480387">Gazeta.ua</a>

"Кремль – ідеальний палац тирана" Маркіз де Кюстін

ВРОДІ  НЕ ПРО ВИБОРИ , але  все рівно до теми вибору.....
ВІТЕР  І  ДОСІ  ДУЄ  ЗВІДТИ, ЗВІДТИ У  НАС  І  ПОГОДА .
 Іще  раз на  тему коріння  багатьох наших проблем та витоків мислення  наших  "Царьків" та їх жополизів. 
ІЗ  книги "Правда про Росію" маркіза де Кюстіна

ТРОХИ  КОПІПАСТУ 

(Цитуємо за московським виданням Астольфа де Кюстіна «Россия в 1939 году»).

«На русской границе со всяким чужестранцем обходяться как с обвиняемым».

 «В России дозволены лиш те развлечения, что начисто лишены смысла».

«В России разговор равен заговору, мысль равна бунту».

«Увы! Мысль здесь не только преступление, но и несчастье».

«У русских есть название для всех вещей, но нет самих вещей».

«Русские еще не могут считаться людьми цивилизоваными. Это татары в военном строю – и не более. Их цивилизация – одна видимость».

«В Париже люди развлекаются, браня все кругом; в Петербурге скучают, все кругом расхваливая».

«Крестьянин, живущий возле Парижа, куда свободней, нежели помещик в России».

«Император – единственный человек в России, с кем можна говорить, не опасаясь донощиков».

«Россия – ужасающее соединение европейского ума и науки с духом Азии».

«Русский город – это военный лагерь».

«Империя эта при всей своей необьятности – не что иное, как тюрма, ключ от которой в руках императора».

«Русский человек думает и живет, как солдат. Как содат-завоеватель».

«Россия – нация немых. Какой-то чародей превратил 60 миллионов человек в механических кукол».

«Русского простолюдина бьют в жизни так же часто, как и привествуют».

«Представьте русской печати свободу на 24 часа, и вы узнаете такое, что в ужасе отшатнетесь. Угнетение не может существовать без всеобщего молчания».

«Продвижение каждого отдельного человека в чине зависит единственно от воли императора».

«С тех пор, как я в России, будущее Европы видится мне в черном цвете»

«Русские -- хорошие солдаты, но скверные моряки; более склонны к религии, чем к философии, в них больше послушания, нежели воли».

«Они могут на какой-то миг одолеть всех с помощью меча, но никогда с помощью мысли. А народ, котрому нечего передать другим народам, тем, кого он хочет покорить, недолго будет оставаться сильнейшим».

«Русские до сих пор верят в действенность лжи».

«Всякий русский простолюдин от природы подозрительный. Впрочем, как русский из высшего сословия. Здесь даже в дружбе есть что-то от слежки».

«Человек здесь ценен лишь по тому, в каких отношениях он состоит с властьями».

«Проникнут в эту страну трудно, но насколько трудно отсюда уехать!».

«В этой стране нечистоплотно все и все».

«Русские – светловолосые цигане».

«У жертв в России нет своих могил».

«Николай І умеет лиш карать».

«Это человек с твердой волей и непреклонным характером. Без этих качеств невозможно стать тюремщиком третьей части земного шара».

«В этой империи насилие и страх оправдывают все».

«В России деспотизм на троне, но тирания – везде».

«Кремль – идеальный дворец тирана».

«Безумие – наследственная болезнь членов русской императорськой фамилии».

«В этой стране для пущей важности надо делать вид, что спешишь».

«Все люди в России влачат жалкое существование».

«В Петербурге солгать – значит исполнить свой гражданський долг»

«Воровство укоренилось в их нраве. Мне рассказали русскую поговорку: «И Христос бы крал, кабы за руки не прибили».

«Преступлений здесь совешается так много, что правосудие не решается быть строгим к преступникам».

«Когда проживеш несколько месяцев в России, то перестаешь верить в силу закона».

«При деспотизме нет иного преступника, кроме палача».

«Здесь все шпионят, пусть даже по-любительски и безвозмездно».

«Как ни старайся, а Московия всегда останется страной более азиатской, нежели европейской».

(Олександр ГАВРОШ, Радіо «Свобода»)http://zakarpattya.net.ua/Blogs/102936-Pravda-pro-susida

Про Рашу,-мать вашу!


Цією заміткою я презентую нове співтовариство під назвою Ваша Раша.Припускаю, що ви не залишитеся байдужими до теми сучасного і минулого російського імперіалізму, до манер, звичок і життєвого устрою росіян.Все, що показує істинне обличчя нашого північного " брата" буде з радістю розміщено в цьому блозі.Спершу подаю вам декілька цитат Великих людей про Росію і росіян :

Чтобы спасти Россию, нужно сжечь Москву.
— М. И. Кутузов


С другими европейскими народами можно достигать цели человеколюбивыми
способами, а с русским – не так… Я имею дело не с людьми, а с животными,
которых хочу переделать в людей.
— Пётр I


Если б провалилась Россия, то не было бы никакого ни убытка, ни волнения в человечестве.
— Иван Тургенев


Черт меня угораздил родиться в России с душой и талантом.
— А.С.Пушкин


Неправда, что все люди суть люди. Русские - не люди. Это чуждые существа.
— Роберт Конквист


Уничтожение России — требование Истории и будущего Европы.
— Рамон Серрано Суньер



Пусть 90% русского народа погибнет, лишь бы 10% дожили до мировой революции.
—В.И. Ленин


Россия - варварская страна и я боюсь, чтобы копыто казачьего коня не затоптало современную цивилизацию.
Премьер-министр Сербии Милан Пирочанац


Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.
М.Ю.Лермонтов.


Трудность с пониманием русских состоит в том, что мы не осознаем факта
их принадлежности не к Европе, а к Азии, а потому они мыслят по-другому.
Мы не способны понимать русских, как не можем понять китайцев или
японцев, и, имея богатый опыт общения с ними, должен сказать, что у меня
нет особого желания понимать их, если не считать понимания того, какое
количество свинца и железа требуется для их истребления. В дополнение к
другим азиатским свойствам их характера, русские не уважают человеческую
жизнь — они сукины дети, варвары и хронические алкоголики…
— Джордж С. Паттон


Наконец из Кенигсберга
Я приблизился к стране,
Где не любят Гуттенберга
И находят вкус в говне.
Выпил русского настою,
Услыхал " ебёну мать",
И пошли передо мною
Рожи русские плясать.
—Некрасов Н. А.


Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее
ненависти. Это было непризнание этих русских собак людьми. И такое
отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих
существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс,
ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как
чувство самосохранения.
—Лев Толстой

Рівень масової свідомості в Росії досі міфологічний - Афанасьєв

Російський історик, один із засновників та співголова руху «Демократична Росія» Юрій Афанасьєв відзначає, що рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Про це він сказав під час круглого столу у Києві у книгарні «Є».

«Це той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням», - вважає Афанасьєв.

Він відзначив, що Європа позбувалася міфології близько 400 років. «Сказати, що там узагалі немає такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500 років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський», - відзначив Афанасьєв.

Детальніше про це читайте у статті «Володарі-холопи» у № 4 Тижня.

Партиарх Кирилл ополчился на виртуальный мир

Патриарх Московский и всея Руси Кирилл выразил мнение, что "духовное возрождение парадоксальным образом совершается в условиях нарастающей моральной деградации некоторых слоев общества".Предстоятель Русской православной церкви заявил об этом 23 декабря в своем докладе на Епархиальном собрании Москвы в храме Христа Спасителя, сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на РБК. "Одним из ярких проявлений этой тенденции стали массовый уход молодежи в компьютерные миры, отказ от живого общения с близкими и друзьями, существование под виртуальной маской", - отметил святейший владыка. ЧИТАЙТЕ НА Цензор.НЕТ: Патриарх Кирилл рассказал молодоженам о плотских соблазнах

По словам главы РПЦ, "наивное доверие нынешнего человека к информации, выложенной в социальных сетях, вкупе с нравственной дезориентированностью и утратой базисных ценностей  делают наших современников особенно уязвимыми для манипулирования их сознанием" ( хто б говорив !!! ).

СМОТРИТЕ: Швейцарская туристка о мерах безопасности во время визита патриарха Кирилла: Мне кажется он кого-то боится. ВИДЕО.

"Смена политического вектора не может в корне изменить и осчастливить общество, если нет установки на преображение человеческой личности", - подчеркнул патриарх Кирилл. Он добавил,  что  усилия  РПЦ  " в значительной степени направлены на то, чтобы консолидировать наших современников, объединить разные народы, поколения, социальные группы вокруг общих дел ради ближних, страны, Церкви". Ранее Цензор.НЕТ сообщал, что Патриарх всея Руси Кирилл отслужил литургию у памятника Ленину (ФОТОрепортаж).

Як створити образ ворога?

Сергій РУДЮК, історик.
Підручники історії Росії формують україноненависництво в свідомості учнівської та студентської молоді Російської Федерації.

Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: «...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?

Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:

1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися «у південних районах Євразії», а отже, належать і російській «євразійській» культурі.

2. Скіфська і «скіфоподібні» культури VII — IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої «скіфо-сибірської» культурно-історичної спільноти і «є складовою російської культури».

3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI — VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу ( ??? ).

4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив «давньоросійську» державу Київська Русь.

5. Київська Русь — це «початковий період» Російської держави (ІХ—ХІІ ст.)

6. В епоху Київської Русі «сформувалися основи російської духовності, мови, культури» в цілому.

7. Особливістю давньоруської (в значенні — давньоросійської) держави була її поліетнічність. Внутрішню єдність забезпечували держава і православ’я.

8. Епоха Давньоруської держави з центром у Києві змінилася на період російської державної роздробленості (ХІІ—ХІІІ стст.). Утворилося близько 15 незалежних держав (?????). Однак зв’язок між російськими землями зберігся «завдяки спільній вірі, мові та праву».

9. Продовженням Київської Русі «стало Володимиро-Суздальське князівство», а згодом — його «спадкоємець» Московське князівство (ХІV — поч. ХVI стст.). До Москви з Києва «перемістився» державний і церковний центр російського народу.

10. Головним завданням зовнішньої політики Росії у ХVIІ ст. стало «збирання» українських та інших земель, які колись входили до складу Древньої Русі (Росії).

11. Назва «Україна» виникла наприкінці ХII ст. для позначення давньоруських (давньоросійських) земель, які безпосередньо межували із степом (термін вживається в значенні «окраїна»).

12. Українська «народність» сформувалася у ХV — ХVI ст.

13. Всеукраїнська Рада в Переяславі під керівництвом Б.Хмельницького у січні 1654 р. прийняла рішення про «возз’єднання» України з Росією.

Причини «возз’єднання»:

— релігійна та етнічна «спільність» російського та українського народів;

— їхнє «спільне» історичне минуле і спільна боротьба із зовнішніми ворогами;

— конкретно-історичне становище середини ХVIІ ст., коли для України збереження незалежності здавалося нереальним і доводилося вибирати «менше зло», тобто возз’єднуватися з «близькою за культурою і вірою» Росією, яка обіцяла ще й внутрішню автономію;

возз’єднання відповідало інтересам Росії ( !!!!! ).

14. Спроби «гетьманів-зрадників» І.Виговського, М.Дорошенка, І.Мазепи відірвати Україну від Росії «не здобули підтримки» переважної більшості українського народу, який виступав проти них(???).

15. Діяльність російських правителів Петра І і Катерини ІІ мала «позитивне значення» для України (???): захист українського народу від економічного гноблення козацької старшини(?????) і грабіжницьких нападів турецько-татарських феодалів.

16. Проголошення у 1918 році незалежності України було «проявом сепаратизму», «не відповідало інтересам» українського народу і «не мало» всенародної підтримки.

17. Українська Центральна Рада підписала у 1918 році «ганебний» Брестський мир, унаслідок чого німецькі війська «окупували» Україну і «грабували» хліб в селян.

18. В Україні у 1918—1920 роках відбулася «громадянська» війна, яка завершилася «закономірною» перемогою Радянської влади над «зрадниками» українського народу — націоналістами.

19. Війська Петлюри чинили в Україні «єврейські погроми».

20. Червона армія у 1918—1920 роках «визволила» Україну (як же тоді *громадянська війна*???).

21. У результаті «союзу українських націоналістів із Польщею» у 1921 році Західна Україна була «тимчасово втрачена Росією».

22. Голод 1921 року в Україні стався «внаслідок посухи».

23. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’їзд Рад СРСР, на якому повноважна делегація України «затвердила» Декларацію про утворення Союзу РСР і «підписала» Союзний договір.

24. Голодомор 1933 року «не був геноцидом» українського народу, бо:

голодом були вражені окремі райони Росії і Казахстану;

в Україні голодували не тільки українські селяни, але й представники національних меншин, а також:

голод відбувся внаслідок посухи;

голод відбувся внаслідок помилок, допущених низовими органами влади під час проведення колективізації;

голод був Божою карою для українців за участь у атеїстичних кампаніях влади(а якже кара по відношенню до *центрів атеїзму та її влади*????? ).

25. Сталінські репресії 1930-х років завдали шкоди не стільки цивільному населенню, як Червоній армії, що напередодні вибуху ІІ Світової війни втратила значну частину досвідченого командного складу.

26. Пакт Молотова — Ріббентропа «був вимушеним, але необхідним» для підготовки до відбиття майбутньої німецької агресії актом.

27. 17 вересня 1939 року Червона армія «визволила» (як пам’ятаємо — «тимчасово втрачену Росією» у 1921 році) Західну Україну.

28. 22 червня 1941 року Німеччина «несподівано і віроломно» напала на СРСР.

29. Причина воєнних невдач Червоної армії влітку 1941 року полягає «у багатократній перевазі німецьких збройних сил у людях, техніці та озброєнні, застарілій техніці та озброєнні Червоної армії ( ??????? ), раптовості нападу Німеччини».

30. Населення України «одностайно» піднялося на боротьбу з німецькими окупантами і «масово» вступало в ряди радянських партизанів й підпільників. Лише невелика частка населення (особливо на територіях, возз’єднаних із Радянським Союзом перед війною) «пішла на співробітництво» з окупантами.

31. Українські націоналісти «перебували на службі німецьких окупантів». Чимало з них «служило в німецькій воєнізованій організації СС», визнаної пізніше Нюрнберзьким трибуналом злочинною.

32. Керівники Організації українських націоналістів, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Р.Шухевич, «були агентами німецької розвідки».

33. У червні 1941 року українські націоналісти зі складу батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» у Львові «влаштували масові розстріли» польської та єврейської інтелігенції.

34. Українські націоналісти «брали участь у геноциді євреїв» на території України, зокрема в Бабиному Яру (Київ).

35. Українські націоналісти «здійснювали геноцид поляків, чехів, циганів, вірменів та українців на Волині та в Галичині» у роки ІІ Світової війни.

36. Українські націоналісти під командуванням «німецького орденоносця» Р.Шухевича знищили білоруське село Хатинь.

37. Ув’язнення лідера українських націоналістів С.Бандери в німецькому концтаборі було зроблено з метою «приховати його співробітництво з гітлерівцями»( ??? ).

38. Українські націоналісти були «найжорстокішими катами» в’язнів німецьких концтаборів(???), передусім євреїв.

39. Українська повстанська армія створена «за допомогою німецької окупаційної влади», яка дала націоналістам зброю та інструкторів.

40. Українська повстанська армія «не воювала проти німецьких окупантів»(???).

41. Червона армія у 1943—1944 роках «визволила» (знову ж таки «тимчасово втрачену Росією у 1941 — 1942 роках») Україну.

42. Українська повстанська армія «стріляла в спину» Червоній армії (???) -визволительці.

43. Вирішальну роль у перемозі СРСР над Німеччиною відіграла «єдність радянського народу».

44. Вояки Української повстанської армії — це «бандити, кримінальні злочинці».

45. Вояки Української повстанської армії «безпідставно і жорстоко вбивали» відряджених зі східних областей УРСР до Західної України вчителів, агрономів, інших спеціалістів.

46. Після 1945 року оунівці з корисливих мотивів «стали на службу до американської та англійської розвідки».

47. Більшість населення Західної України «підтримало Радянську владу в боротьбі проти націоналістів»(???).

48. Голод 1946 — 1947 років в Україні «був наслідком посухи».

49. РРФСР була «основним донором» економічного развитку післявоєнної УРСР ( ????? ).

50. Радянський Союз хоч і не був демократією, але він був «орієнтиром і прикладом» кращого, справедливого суспільства для мільйонів людей в усьому світі.

51. У розпаді СРСР винні «зрадники та зовнішні сили» ( ??? ) .

52. Незалежна Україна — це «неприродне державне утворення, приречене на швидку загибель».

Я утримаюся від власних коментарів щодо вищесказаного. Зате наведу дуже влучну, як на мене, оцінку діям російських істориків білоруського дослідника Вадима Деружинського: «По примеру старой российской историографии и официальной советской историографии современная российская историография никак не может принять концепцию независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного существования в прошлом. Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку истории пресловутые «исторические права» России на Украину, отказаться от концепции «единства исторических судеб» русского, белорусского и украинского народов, которые в прошлом и сейчас тоже преподносились российскими идеологами в виде некой дивной «троицы общерусского характера» ( !!! ).

Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы «справедливых войнах», которые вела Россия с целью «собирания русских земель в едином русском государстве». Эти войны автоматически становились захватническими. Признание самостоятельности в историческом развитии Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа ( !!! ).  Соответственно термины «Россия», «российский» советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и присваивали его себе ( !!!!!!! ).

В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории».

Подання в російських шкільних та вузівських підручниках історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно — Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, у тому числі й російських, загарбників свідчить про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України, є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни, є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України і служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх із нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.

У цивілізованих країнах вирішенням проблемних питань відносин із сусідніми державами займаються передусім зовнішньополітичні відомства цих країн. Вони пильно відслідковують шкідливі дії іноземних держав, повідомляють про них вище керівництво своєї країни і, за його дорученням, здійснюють заходи дипломатичного характеру з метою нейтралізації загроз у зовнішньополітичній сфері. На жаль, схоже, працівники МЗС України не цікавляться змістом підручників історії Росії і безпардонним шельмуванням у них українців та Української держави на шкоду міжнародному іміджу нашої держави. Не пригадую, щоб за двадцять років незалежності України керівництво Росії отримало б від нашого зовнішньополітичного відомства бодай одну ноту протесту проти антиукраїнського змісту підручників історії Росії, освячених авторитетом Російської академії наук і міносвіти Російської Федерації.

Чергові фантазії Жириновського:Україна буде в імперії?

   Украина войдет в союзное государство с Россией. Все вернутся в семью народов Российской империи и СССР ( ??? ), об этом заявил вице-спикер Госдумы РФ Владимир Жириновский в интервью «Новому региону».

«Украина с Молдавией войдут не только в общее таможенное пространство, но даже в союзное государство Россия-Белоруссия. В перспективе создание нового союзного государства из тех же пятнадцати республик. Только мы предлагаем систему федеральных округов. Вот восемь есть, девятый – столичный будет в этом году. Десятый – белорусский, минский. В перспективе туда войдет Прибалтика. Одиннадцатый – Киевский, двенадцатый – Одесский вместе с Молдавией, тринадцатый – Южносибирский, северный Казахстан, четырнадцатый – Ташкентский, среднеазиатский и пятнадцатый – прикаспийский, Азербайджан. Все! Все вернулись обратно, в семью народов Российской империи и Советского Союза», – сказал Жириновский.

По мнению лидера ЛДПР, Евросоюз теряет свою привлекательность и движется к закату( ??? ).

«Сегодня Восточная Европа с удовольствием бы вернулась обратно (???- цікаво,вони самі про *своє палке бажання* знають - автор блогу ). Никто из них не выиграл, вступив в Евросоюз, в НАТО, в Шенгенскую зону, ВТО.Никто не выиграл, все проиграли(??? чим він вимірював здобутки, стаканами? - автор блогу ).Нормально себя чувствует только три страны:Германия, Франция и Британия. Все остальные проиграли, и Евросоюз рухнет( ??? ). Германия первая выйдет из него. И из НАТО она выйдет и из Шенгена и зоны евро. Поэтому будущее у Евросоюза тусклое и все, кто в него стремятся, уже опоздали», – утверждает Жириновский.

Как сообщал Главред ранее, Владимир Жириновский уже заявлял, что в будущем Украина сама захочет присоединиться к Таможенному союзу России, а Беларусь войдет в состав РФ как девятый Минский федеральный округ.

Три міфи московських фальсифікаторів.

20 серпня, 2011    Тиждень

Міф перший про те, що нібито в тексті Декларації про державний суверенітет України містилося зобов’язання укласти новий Союзний договір із Москвою

Постановка питання про новий Союзний договір уже не була на момент початку роботи Верховної Ради 12-го скликання (останнього за радянським ліком і першого від часу проголошення незалежності) чимось новим. У республіці перша політична опозиція – Українська Гельсінська спілка на чолі з колишніми політв’язнями В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Михайлом і Богданом Горинями, Олесем Шевченком та іншими правозахисниками – від липня 1988-го пропагувала власну програму реформування політичної системи, що передбачала докорінний перегляд Союзного договору 1922 року, який, до речі, був фікцією від самого початку.

Парламентські ухвали про державний суверенітет Естонії (листопад 1988-го), Литви (квітень 1989-го), Латвії (листопад 1989-го) та Грузії (9 березня, з доповненням 20 червня 1990-го) також були спрямовані на радикальні зміни договірних принципів, які відкривали б дорогу до відновлення їхньої державної незалежності.

Натомість прийнята 12 червня 1990 року Декларація про державний суверенітет Російської РФСР проголосила мету створення правової держави у вигляді оновленого Союзу РСР, де Росія мала б об’єднатися з іншими республіками «на основі Договору». Тобто очевидно, що в питанні майбутнього Російської імперії між двома центрами, що сформувалися в Москві, – Ґорбачова і Єльцина – розбіжностей не було. Саме з того дня, 12 червня 1990 року, Рада Федерації СРСР під головуванням Міхаіла Ґорбачова розпочала розробку нового Союзного договору і створила для цього робочу групу у складі повноважних представників усіх республік.

Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990-го, також містить поняття «союзний договір», але сприймати контекст його вживання як висловлений намір укладати новий Союзний договір у формі оновленого СРСР зі здоровим глуздом неможливо:

«Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання Союзного договору».

Співавтори цього доленосного для України документа не мають причин виправдовуватися щодо двох часто згадуваних у наш час його положень: про позаблоковість і про Союзний договір. Намір не брати участі у військових блоках негласно означав, зокрема, й відмову від участі у Радянському Союзі, що був засновником і спадкоємцем Варшавського блоку, а союзний договір (не випадково вжито в Декларації з малої літери як загальне поняття) міг теоретично бути зі шведами, турками, поляками, Європейським Союзом, але тільки не – на принципах нашої Декларації – з федеративною московською державою як її складова.

До речі буде нагадати, що Верховна Рада того самого 16 липня 1990 року ухвалила Постанову «Про День проголошення незалежності України»:

«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки  п о с т а н о в л я є:

Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».

Цей документ, так само як і Декларацію про державний суверенітет України, підтримала конституційна більшість Верховної Ради. І було б безперечним абсурдом сподіватися на використання його як інструменту поховання незалежності.

Міф другий

про те, що на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року українці нібито підтримали ідею збереження СРСР як оновленої федеративної держави

Після проголошення республіками Радянського Союзу парламентських ухвал про державний суверенітет Кремль був поставлений перед необхідністю реорганізації СРСР. Його завдання полягало в тому, щоб це не завдало шкоди імперській цілісності. На цій засаді ґрунтувався проект Союзного договору, запропонований Міхаілом Ґорбачовим, який 3 грудня 1990 року підтримала Верховна Рада СРСР, а 24 грудня – IV З’їзд народних депутатів СРСР. Народні депутати більшістю в поіменному голосуванні постановили вважати необхідним збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік.

На виконання рішення IV З’їзду народних депутатів СРСР 16 січня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення 17 березня 1991 року на всій його території Всесоюзного референдуму з включенням до бюлетеня для таємного голосування такого запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?».

Імперський центр припускав, що результати цього референдуму не в кожній з радянських республік дадуть бажаний результат. А тому наступний пункт постанови містив директиву:

«Визначити результати голосування по Союзу РСР у цілому з урахуванням підсумків голосування у кожній республіці зокрема».Тобто заздалегідь було встановлено, що заперечна відповідь тієї чи іншої республіки на запитання щодо збереження СРСР буде знехтувана арифметичним підрахунком «по Союзу РСР в цілому».

Крім того, політичним шахрайством, звичним для російського керівництва, було й саме формулювання запитання. Адже сказати у відповідь «ні» означало б не тільки те, що учасник не підтримує ідеї збереження СРСР, а й те, що він виступає: а) проти оновлення радянської федерації; б) проти рівноправності республік; в) проти їхньої суверенності; г) проти гарантування прав і свобод людини; ґ) проти рівноправності громадян різних національностей. Отже, фактично замість одного запитання про ставлення до збереження СРСР пропонувалося одночасно відповісти на п’ять, чотири з яких ні в кого не викликали заперечень.

Парламенти й уряди радянських республік не діяли як ізольовані від суспільства інститути – вони відображали суспільно-політичну ситуацію в кожній із них. В Україні після 16 липня 1990 року панували всенародне патріотичне піднесення і критичне ставлення до імперського центру, що наростало на тлі поглиблення економічної кризи. Нав’язування суспільству через комуністичні засоби масової інформації теми підписання нового Союзного договору викликало роздратування в зубожілого народу й активний опір національно свідомої його частини. Верховна Рада працювала в режимі постійного оточення вуличними пікетувальниками. Пряма радіотрансляція її пленарних засідань стала найкращим антирадянським агітатором і пропагандистом. Надихала також велична картина падіння комунізму в країнах Європи.

Кульмінацією розвитку подій після ухвалення Декларації про державний суверенітет стало всеукраїнське студентське голодування в жовтні 1990 року, що ввійшло в історію під романтичною назвою «Революція на граніті» (автор цих рядків брав участь у студентському захопленні червоного корпусу Київського державного університету імені Т. Шевченка 15 жовтня 1990-го; саме за моїм розпорядженням студенти пропустили до його будівлі ректора, члена ЦК КПУ, академіка Віктора Скопенка, переможеного мною конкурента на загальноуніверситетській конференції з висування кандидата в депутати Верховної Ради від КДУ).

16 жовтня Верховна Рада створила Погоджувальну комісію з розгляду вимог голодуючих студентів, поданих до її Президії 2 жовтня 1990 року, у складі:

- від депутатської більшості – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, М. Залудяк, О. Коцюба, лідер комуністичної депутатської більшості «група 239» О. Мороз, О. Сухий; - від Народної ради – її голова І. Юхновський, С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко; - від Президії Верховної Ради УРСР – І. Плющ. На перше засідання Погоджувальної комісії були також запрошені студентські представники О. Барков, С. Бащук, О. Доній, М. Іващишин, М. Канафоцький.

На другому засіданні, що розпочалося ввечері 16 жовтня, а закінчилося вночі 17-го, обговорювався проект постанови Верховної Ради для винесення на сесійний розгляд. Дискусія точилася вперто, п’ятеро депутатів від комуністичної більшості намагалися пом’якшити рішення чи хоча б формулювання, але представники Народної ради, обстоюючи вимоги студентів, не робили жодної поступки. Стотисячна підтримка на вулиці додавала нам твердості й стала гарантією відступу першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка на наших очах. Очільникові комуністів протистояли у складі п’ятірки від демократичної меншості двоє колишніх в’язнів комуністично-кадебістського режиму Михайло Горинь і я, обрані до Верховної Ради як лідери першої антикомуністичної опозиції – Української Гельсінської спілки. Речник московської політики в Україні уночі поставив свій підпис під нашим проектом постанови, який через лічені години прийняла Верховна Рада: за – 314!

Ось що було ухвалено:

«1. Стосовно проведення нових виборів:

Впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти Закон про референдум в Українській РСР, Закон про громадські об’єднання та організації в Українській РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР, передбачені порядком денним, та Закон про вибори в Українській РСР на багатопартійній основі.

В І991 році провести в Українській РСР народне голосування (референдум) з питання довіри Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року.

2. Стосовно військової служби громадян України:

Забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина. З цією метою по 31 грудня 1990 року прийняти Закон про проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки, Закон про альтернативну військову службу, а також утворити необхідні державні органи.

3. Стосовно націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України:

Відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 року розглянути на сесійному засіданні висновки Державного арбітражу УРСР, Міністерства юстиції УРСР і Державного комітету УРСР по економіці у питанні щодо націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України і до 1 грудня 1990 року утворити тимчасову комісію Верховної Ради УРСР з цього питання.

4. Стосовно Союзного договору:

Згідно зі Зверненням Президії Верховної Ради УРСР, схваленим Верховною Радою УРСР 15 жовтня 1990 року, спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної і економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки, і поки цього не досягнуто, укладення Союзного договору вважати передчасним.

5. Стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР:

Прийняти до відома повідомлення Голови Верховної Ради УРСР Кравчука Л. М. від 17 жовтня 1990 року стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР Масола В. А. і вирішити це питання у порядку, передбаченому статтею 97 п. 9, статтею 108 п. 4 Конституції УРСР.

6. З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 року привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет України».

Отже, рішення стосовно Союзного договору, ухвалене конституційною більшістю 17 жовтня 1990 року, ставило надмогильний хрест на маніакальному кремлівському домаганні. Ці слова грали, як сурми: до «побудови правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки… укладення Союзного договору вважати передчасним» (!).

У відповідь на нав’язаний референдум Верховна Рада України обачно вирішила не демонструвати протистояння з Москвою, не торпедувати його проведення, як це зробили Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які вже оголосили жорсткий курс на державну незалежність, а організувати водночас свій, суто український (постанову підтримали 288 депутатів). Не погоджувалася з цим Народна рада. А Львівська, Тернопільська й Івано-Франківська обласні ради запропонували своїм учасникам референдуму ще одне, третє запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної належності?».

Запитання для населення Української РСР, схвалене Верховною Радою 27 лютого 1991 року, було сформульовано так: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

Фактично це було опитування на підтримку Декларації про державний суверенітет України, прийняття якої вже стало офіційним святом – Днем проголошення державної незалежності України.

Теоретично припускалося, що Україна в майбутньому вестиме переговори про створення конфедерації незалежних держав, але, по-перше, вони можливі лише після «побудови правової суверенної держави, ухвалення нової Конституції» – йдеться про роки, а не місяці, а по-друге, Москва вважала ідею конфедерації для себе неприйнятною. У листопаді 1991 року кремлівське керівництво вже мало ще один, четвертий варіант Союзного договору – тепер на засадах конфедерації, але знову (слава Богу!) пропозиція Білокам’яної виявилася невчасною: розпад імперії став уже історичним фактом і незабаром, 8 грудня, Боріс Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич констатували його своїми підписами в Біловезькій Пущі.

І перший офіційний варіант Союзного договору, датований 21 листопада 1990 року, і другий, опублікований 12 березня, за п’ять днів до референдуму, і третій від 15 серпня 1991-го (початок кремлівської агонії) ґрунтувалися на ідеї збереження єдиної федеративної держави. Наведу як переконливу ілюстрацію лише кілька положень із третього варіанта:

«Союз Радянських Суверенних Республік виступає в міжнародних відносинах як суверенна держава, суб’єкт міжнародного права – правонаступник Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Громадянин держави, яка входить у Союз, є одночасно громадянином Союзу.

Відносини між державами, що утворюють Союз, регулюються цим Договором, Конституцією СРСР, такими, що не суперечать їм, договорами й угодами.

Учасники Договору наділяють Союз РСР такими повноваженнями:

–  Захист суверенітету і територіальної цілісності Союзу та його суб’єктів; оголошення війни і укладення миру; забезпечення оборони і керівництво Збройними силами, прикордонними, спеціальними (урядового зв’язку, інженерно-технічними та іншими), внутрішніми, залізничними військами Союзу; організація розробки та виробництва озброєнь та військової техніки.

– Забезпечення державної безпеки Союзу; встановлення режиму та охорона державного кордону, економічної зони, морського і повітряного простору Союзу; керівництво і координація діяльності органів безпеки республік.

– Затвердження й виконання союзного бюджету, здійснення грошової емісії; зберігання золотого запасу, Алмазного і Валютного фондів Союзу; керівництво космічними дослідженнями; управління повітряним рухом, загальносоюзними системами зв’язку та інформації, геодезії і картографії, метрології, стандартизації, метеорології; управління атомною енергетикою.

– Прийняття Конституції Союзу, внесення в неї змін і доповнень…»

 Наведене коментарів не потребує. Але перечитувати такі сторінки нашої історії новим поколінням політиків обов’язково потрібно. Тому що смертельна небезпека, що нависла тоді над нами, – це не ДКНС (рос. ГКЧП), а цей новий цинічний «братній» договір із Москвою.

Слава Богу, українці уважно поставилися до березневого референдуму 1991 року: більшість його учасників (80,2%) підтримали засади Декларації про державний суверенітет України, на 10% менше проголосували за ґорбачовську пропозицію (70,5%) і 88% у західних областях висловилися за повну державну незалежність. Вельми характерним і, можна сказати, символічним показником ставлення наших співвітчизників до ідеї збереження єдності з Москвою стало те, що ґорбачовське питання в місті Києві підтримало лише 44,6% громадян!

Слід зазначити, що результат опитування населення України 17 березня 1991 року був би ще вагомішим, якби низка патріотичних партій і громадських об’єднань не вели активної кампанії за цілковитий бойкот референдуму. Адже зрозуміло, що в такому разі втрачалися голоси не тих, хто підтримував збереження СРСР, і це створювало серйозний політичний ризик. На превеликий жаль, рішення бойкотувати референдум ухвалила й Українська республіканська партія, правонаступниця УГС, зареєстрована Президією Верховної Ради УРСР 5 листопада 1990-го за моїм невтомним нагадуванням. Незважаючи на свою належність до керівного складу УРП, я не визнав її рішення й агітував за підтримку Декларації про державний суверенітет України, щоб не допустити, аби ґорбачовська пропозиція набрала більшість голосів. Це дало підстави декому з моїх однопартійців, зокрема пану Ковалю, порушувати питання про виключення мене з УРП. Цього не сталося, але мої переконання були непохитними – національний інтерес мав бути вищим від партійних принципів.

Отже, березневе опитування населення стало ще одним зобов’язувальним чинником для Верховної Ради: з офіційно з’ясованою думкою народу найвищий представницький орган мусить рахуватися.

До речі, згідно з чинним на той час Законом СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», його результати не мали імперативної юридичної сили, тобто так само мали характер всенародного опитування. Проте московські фальсифікатори не пошкодували зусиль для підрахунку «по Союзу РСР в цілому». До загальносоюзного результату, позичивши в сірка очі, вони внесли і програне ними голосування в Українській РСР, і результати в Казахській РСР, де референдум відбувся зовсім з іншого питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу РСР як Союзу рівноправних суверенних держав?» (тобто перетворення СРСР на конфедерацію), і на утворених міліцією, армією та КДБ нечисленних виборчих дільницях у Молдові, Естонії, Литві, Латвії, Вірменії, які офіційно його не проводили, і в Абхазії та Південній Осетії – в Грузії також опитування не було.

І ось на підставі такого «підрахунку» 21 березня 1991 року Верховна Рада СРСР винесла постанову: «Державним органам Союзу РСР і республік керуватися у своїй практичній діяльності рішенням народу, прийнятим шляхом референдуму на підтримку оновленого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, виходячи з того, що це рішення є остаточним і має обов’язкову силу на всій території СРСР».

Дрібнополітичне шахрайство і великодержавницьке нахабство цього документа очевидні: він ґрунтується на тому, що народ один – совєцький, що тих, хто проти, можна просто не помічати, що всупереч чинному в СРСР закону про референдум його результат можна за бажанням депутатів Верховної Ради оголосити таким, що «є остаточним і має обов’язкову силу» і що вона поширюється на всю територію Союзу (!).

Звертає на себе увагу й термінологічний волюнтаризм авторів постанови: вони не стали вже гратися з поняттям «суверенні республіки», вживши звичне «соціалістичні» («ліс рубають – тріски летять»). Слава Богу, історія поставила на місце зарозумілу імперську шпану.

Міф третій

про те, що нібито українці здобули незалежність тільки завдяки перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 року

Другий пункт згаданої вище постанови від 21 березня 1991 року містив директиву пришвидшити доопрацювання і підписання нового Союзного договору.

На початку серпня президент СРСР Міхаіл Ґорбачов у телевізійному зверненні оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», що 20 серпня першими підписи під ним поставлять РРФСР, Білорусія, Казахстан, Узбекистан та Таджикистан і що восени до цих п’ятьох республік мають приєднатися ще чотири: Україна, Вірменія, Туркменистан і Киргизстан.

Імперський центр уперто прямував до юридичного узаконення єдиної федеративної держави. Але, як бачимо, України поміж перших підписантів оновленого Союзу не було. Вона мала три історичних документи, які унеможливлювали її входження до складу іншої держави. Це Декларація про державний суверенітет, постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 року щодо вимог учасників студентського голодування і результати Всеукраїнського референдуму 17 березня 1991-го.

Особливо важливо, що за рік, який минув після ухвалення Декларації про державний суверенітет, Україна зробила низку історичних кроків на шляху реалізації принципів Декларації.

30 липня, через два тижні після ухвалення Декларації, прийнято Постанову Верховної Ради «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР…», котрою передбачалося «переведення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, в Україну... і, починаючи з осені 1990-го, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».

Ще через три дні, 3 серпня, було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки», «усі розташовані на території України підприємства, установи і організації» оголошувалися власністю народу України.

Кардинальних змін зазнала 24 жовтня 1990-го ще чинна Конституція Української РСР 1978 року – з неї було вилучено положення про Збройні сили СРСР та підпорядкування Москві питань безпеки, утворено незалежну республіканську генеральну прокуратуру, Рада Міністрів (згодом Кабінет Міністрів) дістала статус найвищого органу виконавчої влади, підпорядкованого виключно Верховній Раді Української РСР.

У лютому 1991-го парламент ухвалив закон про передачу об’єктів вугільної та металургійної промисловості у власність України, а у квітні зупинила дію указу президента СРСР на території нашої держави, який суперечив раніше прийнятій постанові ВР України. У червні – липні було винесено постанови, згідно з якими головні податки для наповнення союзного бюджету – з обігу і на прибуток – зараховувалися тільки до бюджету Української РСР.

17 квітня 1991 року ухвалено закон про реабілітацію жертв політичних репресій, чим дано законну оцінку комуністичному репресивному режиму радянського періоду.

У другій половині червня до Верховної Ради надійшов із Москви з супровідним листом Міхаіла Ґорбачова проект договору про Союз Суверенних Держав, це був третій варіант Союзного договору. На сесії Верховної Ради 27 червня 1991-го зазначалося, що він суперечить Декларації про державний суверенітет України, а назва не відповідає його федеративній спрямованості. Прийнятою постановою доручалося:

• постійним комісіям ВР вивчити до 1 вересня відповідність надісланого проекту договору Декларації та Закону України «Про економічну самостійність»;

• Кабінету Міністрів та Академії наук до 1 вересня підготувати економічні розрахунки та правові висновки щодо входження України до Союзу на умовах, визначених проектом договору;

• робочій групі Верховної Ради узагальнити зауваження і пропозиції до 15 вересня 1991 року.

У результатах наміченої до 15 вересня роботи майже ні в кого з народних депутатів України сумнівів не було. Парламент, незважаючи на спротив частини комуністичної більшості, працював на утвердження державного суверенітету.

5 липня 1991-го Верховна Рада заснувала посаду президента Української РСР – через три з половиною місяці після появи посади президента СРСР – та ухвалила закон про вибори президента. Останньому було надано право так само, як Верховній Раді, «зупиняти дію рішень органів виконавчої влади Союзу РСР на території Української РСР, якщо вони суперечать її Конституції».

Таким чином, на початок серпня 1991 року Україна створила правову основу для функціонування суверенної держави, заснувала власну банківську систему, державний бюджет і готувалася до запровадження своєї грошової одиниці.

Президентові СРСР Міхаілу Ґорбачову відступати було нікуди, тобто стало зрозуміло, що відтягування підписання Союзного договору не дасть Москві жодних позитивних результатів. 15 серпня центральні газети опублікували текст документа, змінивши його назву на Договір про Союз Суверенних Держав, але не відступаючи ні на крок від ідеї збереження «єдиної неділимої». Ґорбачов зі скрипом у серці оголосив дату його підписання п’ятьма республіками – 20 серпня, щоб «процес пішов» і у вересні – жовтні натиснути на інші республіки.

Однак його кремлівські товариші вважали інакше. Вони розуміли, що хід історії веде до зменшення території імперії, що Україна не підпише цього документа не тільки 20 серпня, а й у вересні чи жовтні, що підписання 20 серпня стане актом капітуляції імперської Росії, а новий договір – епітафією на могилі СРСР, бо без України він неможливий.

Часу до 20 серпня лишалося мало, і вони діяли поспіхом. 18 серпня голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов оприлюднив офіційну заяву, в якій підкреслив, що в опублікованому три дні тому проекті договору назва не відповідає тій, яку на референдумі підтримала «абсолютна більшість громадян країни», у ньому також не зафіксована необхідність «єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, потрібної для його нормального функціонування як федеративної держави», «встановлення самостійних податкових надходжень у союзний бюджет». «Без цього, – резюмував Лук’янов, – Союзний договір не зможе повною мірою виражати волю радянського народу про збереження СРСР».

Зрозуміло, що така заява голови Верховної Ради повисла в повітрі, вимагаючи логічного висновку: після неї щось мало бути, адже президент запропонував договір до підписання, а друга особа держави заявляє, що документ не годиться.

Того самого дня, 18 серпня, кремлівська делегація вилетіла до Криму на президентську дачу в Форосі й вимагала, щоб Ґорбачов погодився на запровадження надзвичайного стану на всій території СРСР, а також відкладення на цій підставі підписання нового Союзного договору. Той вимогу відхилив. Тоді в ніч на 19 серпня владу в Кремлі перебрав на себе ДКНС (ГКЧП). Це був акт приречених.

Таким чином, позиція парламенту України, що спиралася на всенародне прагнення українців до незалежності, стала головною причиною, яка змусила кремлівську кліку вдатися до державного перевороту.

Замість епілогу. З розповіді першого віце-прем’єр-міністра Костянтина Масика газеті «Вечірній Київ» 26 серпня 1991 року: «У кабінеті Л. Кравчука уже був перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко. Через три хвилини з’явився Варенников із Чичеватовим, командувачем КВО, і Шариковим, членом Військової ради, начальником управління КВО. В основному говорили Варенников, Кравчук і я, решта сиділи мовчки …Я попросив його пояснити, яким чином може ҐКЧП підпорядкувати собі Кабінет Міністрів України, якщо немає відповідного закону, затвердженого Верховною Радою УРСР. Варенников мені різко відповів: «Мы вас научим подчиняться и все это делать! Войска приведены в полную боевую готовность!»

Кравчук: «Зберемо президію, Верховну Раду і тоді вирішуватимемо…»

Варенников: «От вас лично много что зависит. Если товарищ Кравчук будет вести прежний курс, то мы этого не позволим».

Кравчук: «Не треба погроз у цьому кабінеті. Тут присутні керівник уряду республіки і голова Верховної Ради. Кому ви погрожуєте?»

Варенников: «Войска приведены в полную боевую готовность, и мы примем меры вплоть до пролития крови».

Варенников: «Митинговая демократия имеет плохие последствия. Сделайте с этого правильные выводы. Союзный договор – это приговор самому существованию Союза!»

Сторінки:
1
2
попередня
наступна