хочу сюда!
 

Ксюша

38 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «тарас шевченко»

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ № 94 9 січня 1857

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ 
№ 94 9 січня 1857. Новопетровское укрепление. 

1857 Генваря 9. 
---------------------------------------------------------------------------
http://litopys.org.ua


* * *
Драгоценное письмо ваше, от 8 октября минувшего года, получено в укреплении 26 декабря, а мне передано распечатанное 1 генваря как подарок на Новый год. Какое мелкое материальное понятие о подарке и о празднике! Детское понятие. Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Иные тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые дети. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. Довольно и шестимесячного, трепетного, душу гнетущего ожидания. И что же? Они, разумеется бессознательно, крадут из моей мученической жизни самые светлые, самые драгоценные четыре дня. К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем бессознательное. Следовательно, только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторил слова распятого Человеколюбца: «Прости им, не ведят бо, что творят». 

Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны. 

Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху. 

Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть. 

Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное. 

Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья. 

Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете? 

Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания! 

Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.
=======
prey

Тарасова днюха или Классиков надо чтить.

На русском у Т.Г. Шевченко есть конечно же стихи , но основное его творчество на украинском языке, на нем он чувствовал, любил, жил, думал, творил, плакал и смеялся. Так же не оставила поэта равнодушным и церковно- славянская Псалтирь - песни гонимого еврейского народа с восточными колоритными оборотами, глубинной болью и верой в безудержное торжество победы Бога Духа. Вера и земля это то , что определяет народ как народ , отними у людей землю - вера останется , но , если народ потеряет свою веру , он исчезнет с лица Земли. Тарас Григорьевич перепел на украинский 10 стихов древней Псалтири. Хорошо, что тогда учились в школе читать по Псалтири, переводы Шевченко - одни из наиболее точных по смыслу и духу переводов псалмов , а ведь это Стихи : 
Псалом 43

Боже, нашими ушима

Чули Твою славу,

І діди нам розказують

Про давні кроваві

Тії літа: як рукою

Твердою Своєю

Розв’язав Ти наші руки

І покрив землею

Трупи ворожі. І силу

Твою восхвалили

Твої люде і в покої,

В добрі одпочили,

Славя Господа!.. А нині!..

Покрив єси знову

Срамотою свої люди,

І вороги нові

Розкрадають, як овець, нас

І жеруть!.. Без плати

І без ціни оддав єси

Ворогам проклятим.

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами.

Окрадені, замучені, /360/

В путах умираєм,

Не молимось чужим богам,

А Тебе благаєм:

Поможи нам, ізбави нас

Вражої наруги,

Поборов Ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!.. Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

Шевченківські дні Найважливіші культурні події тижня

Шевченківські дні Найважливіші культурні події тижня
4-10 березня запам’ятається насамперед вшануванням пам’яті Тараса Шевченка.

 

4 березня у Луцьку у Волинському краєзнавчому музеї відкривається виставка живопису «Тарасова доля» заслуженого художника України Леоніда Литвина, приурочена до 205-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка.
 Леонід Литвин – відомий український художник, який працює в галузі станкового та монументального живопису. На творчому рахунку митця близько півсотні всеукраїнських та обласних виставок, а також понад 20 персональних.

 Художник працює в жанрах пейзажу, натюрморту, портрету, тематичної картини. У його роботах постають давня та новітня історія України, її яскраві особистості, фольклор і народні традиції українців («Давня Русь», 1972; «Не здамося», 1975; «Свято Івана Купала», 1976; «Вертеп у Луцьку», 1996; «Бандуристка Леся», 2012; «Свято», 2012; «За Україну», 2014; «В зоні АТО», 2014; «Пам’яті героїв Нового Загорова», 2018). Провідною для митця є козацька тема («Запорожці», 1973; «Предки», 1985; «Козацька пісня», 2004; «Битва під Берестечком», 2004; «Гетьмана малює», 2008; «Гайдамаки», 2011).

 Особливе місце в творчості художника займає Шевченківська тема. Впродовж 2014–2016 років Литвином створено серію «Тарасова доля» із 10 картин («Портрет великого кобзаря Шевченка», 2014; «Мені 13 минало», 2015; «Шевченко в Літньому саду», 2015; «Шевченко і Брюлов», 2016; «Шевченко малює Почаївську Лавру», 2015; «Шевченко на Волині», 2016; «Шевченко малює», 2014; «Шевченко на засланні», 2014; «Шевченко на Аралі», 2015; «Шевченко в морській експедиції», 2015).

 Тематична виставка «Тарасова доля» представляє 22 роботи художника – серію Шевченкіани (твори до біографії Великого Кобзаря, ілюстрації до його поетичних творів та пейзажі з натури, пов’язані з Шевченківськими місцями) та художній цикл історичних картин Литвина. Виставку доповнюють друковані джерела про художника – каталоги, буклети, журнали і т.ін.

 

5 березня о 17:30 та 19:30 у Львові у національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької пройде концерт, присвячений 70-річчю українського композитора, виконавця та поета Володимира Івасюка.

 

Івасюк – один з основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Найбільш відомими композиціями автора є «Червона рута» та «Водограй», які свого часу виконував ансамбль «Смерічка».

 18 травня 1979 його було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КГБ за наказом вищого керівництва СРСР.

 Володимир Івасюк говорив: «Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».

 У концерті візьмуть участь хор, струнний оркестр та рок-бенд Державної заслуженої академічної хорової капели «Трембіта».

 Солісти: Оксана Муха, Ірина Доля, Олег Лановий, Вікторія Ященко, Ольга Верхоляк.

Диригент — Микола Кулик. Оброка та аранжування творів Романа Мельника та Миколи Кулика.

 

 

9 березня у Львові у Львівській національній філармонії пройде концерт «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION», покликаний відкрити у постаті культового українського поета нашого сучасника. На концерті звучатимуть вірші Шевченка у класичних та сучасних аранжуваннях.
 У заході візьмуть участь Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії , "Rock Orchestra" та солісти Львівської опери: Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Софія Соловій, Назар Омельчук та інші.

 Автор ідеї та аранжувань – Дмитро Кацал.

 Дата початку «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION - 16:00 та 18:30 год.

 

9 березня у Національній філармонії у Києві відбудеться концерт «Світе тихий, краю милий, моя Україно…», присвячений 205-й річниці від дня народження Тараса  Шевченка.

 Музичні твори на вірші Тараса Шевченка виконає Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди (художній керівник і головний диригент – Юрій Курач).

 Історія цього колективу пов’язана із виникненням «Кобзарського хору», заснованого в Києві 1918 року відомим бандуристом Василем Ємцем за фінансової підтримки Гетьмана Павла Скоропадського. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні, з якого й бере початок новітня традиція у бандурному мистецтві гуртовий професійний спів зрячих артистів у супроводі бандур.

 У 2018 році Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди відсвяткувала свій сторічний ювілей.

Шевченко на світлинах - 205-річчя Великого Кобзаря

Кобзар і доба фотографії. Шевченко на світлинах

Тарасове «свідоцтво про народження» першого фотоаматора України

У 2019-му фотографія відзначає 180-ту річницю. Коли в січні 1839-го Франсуа Арагон зробив доповідь у Парижі про відкриття Луї Даґером світлопису, Тарасові Шевченку було 24 роки...

 Якщо уважно перечитати «Щоденник» Тараса Григоровича, його листи та спомини, впадає у вічі одна ще не зовсім досліджена сторінка в його житті: постійна дотичність Кобзаря до світлопису. Адже дагеротипія, а пізніше й фотографія розвивалися в Петербурзі на очах у молодого поета.

 Задля такого висновку біографія Кобзаря налічує достатньо неспростовних фактів. Але спочатку треба відтворити головні історичні віхи з життя Тараса Шевченка. Почнемо, мабуть, із 1838-го, коли в Санкт-Петербурзі 24-річного юнака, кріпака поміщика Енгельгарда друзі викупили з кріпацтва. До публічного проголошення епохи світлопису залишався ще цілий рік. І цей рік аж до 1845-го Тарас навчався в Академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. Юнак поглинав книжки з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, часто бував у театрах і музеях.

 

 

У той час у столиці Російської імперії бурхливо розвивався новий напрям мистецтва — дагеротипія — первісний вид світлопису на металевих пластинах, вкритих сріблом. Першими, ясна річ, ознайомили петербуржців із дивами світлопису іноземні фотомайстри, а вже з 1843 року в місті стали з’являтися фотоательє місцевих фотографів. Серед майбутніх майстрів пензля з найближчого оточення Тараса в академії одразу з’явилися палкі шанувальники нового напряму відтворення дійсності. Це передусім двоє студентів-живописців, друзів Шевченка по майстерні Брюллова: українець Іван Гудовський та швейцарський підданий Генріх Деньєр. Деньєр відкрив одне з перших фотоательє в Санкт-Петербурзі у 1849-му, ще навіть не закінчивши навчання в академії, а Гудовський того самого року започаткував фотографію в Києві, у кам’яниці на Великій Васильківській.

 Як і більшість тогочасних майстрів живопису, Тарас Шевченко одразу ж викреслив світлопис з усіх творчих видів мистецтв, залишивши за ним тільки функцію копіювання. Причому цю «фізико-хімічну» властивість «нерукотворного» копіювання сам Кобзар залюбки використовував упродовж усього життя. Ось що писав Тарас у листі до свого товариша поляка Броніслава Залеського влітку 1855 року із заслання: «Очень не рад, что ты занимаешься теперь фотографиею, она у тебя много время отнимает теперь, а после, я боюся, ты увлечешься ею, когда покажутся удовлетворительные результаты. Это дело химии и физики, пускай Михайло (Цезік. — Ред.) и занимается ими, а тебе это как художнику повредит. Фотография как ни обольстительна, а все-таки она не заключает возвышенного прекрасного искусства».

 

Наступна зустріч Тараса Григоровича з фотосправою відбулася вже в засланні, в Оренбурзькій губернії. Але навіть там, «на задвірках імперії», світлопис став поширюватися з вражаючою швидкістю. Тарас не тільки був свідком народження нової течії у світлописі — фотоаматорства, а навіть посприяв його розвитку. Річ у тім, що і в Оренбурзі, і на півострові Мангишлак — у військовому укріпленні Новопетрівське — друзями Кобзаря ставали люди, безмежно закохані в цей новий напрям мистецтва. Прибувши до Оренбурга, Тарас Шевченко, який під час заслання постійно хворів, невдовзі познайомився з місцевим аптекарем Михайлом Гнатовичем Цезіком, мабуть, першим фотоаматором того краю. Пізніше Цезік залюбки допомагав поетові в засланні, виконуючи фотокопії його малюнків та пересилаючи його листи з Новопетрівської фортеці.

 

 

Звісно, весь вільний час аптекар присвячував своєму новому хобі. Вивчав апарат, знімав офіцерів, фасував хімікати, готував розчини, друкував відбитки, постійно говорив лише про «світлописаніє» та мріяв про нові лінзи. Демонструючи всім свої «досягнення», Цезік заклав непереборну жагу до цієї справи в ще одного з офіцерів — ад’ютанта командира Оренбурзького корпусу Іраклія Ускова. Це був простий і добрий чоловік родом із запорозьких вільних козаків. Фотографія в той час тільки з’явилася в Оренбурзі, і новий командир корпусу генерал Перовський часто отримував світлини із самого Петербурга. Таким чином, його ад’ютант бачив не тільки перші фотоспроби початківця Цезіка, а й роботи найкращих фотографів столиці. Мабуть, це й відіграло свою вирішальну роль. Цілих чотири роки Усков цілеспрямовано наближався до омріяної мети й тільки у 1857-му став щасливим володарем фотокамери. Придбати її йому допоміг Тарас Шевченко через своїх друзів у Петербурзі.

 Після Оренбурга капітан Іраклій Усков був призначений командиром цього крайнього форпосту імперії, а Тарас за черговим доносом переведений туди «на перевиховання»... Важко навіть уявити, як склалася б солдатська доля Шевченка, якби комендантом укріплення був призначений хтось інший. Ось що писала у своїх споминах про Кобзаря старша донька Іраклія Олександровича Наталя: «Батько був завзятий аматор-фотограф і фотографував аж до смерти, коли вже був на відставці. Тарас Григорович, здається, через своїх столичних знайомих виписував приладдя для фотографування моєму батькові. Навряд чи він міг виписувати для себе. Фотографічне приладдя коштувало тоді дуже дорого, а засланець Шевченко не був багатий. Може, він допомагав батькові фотографувати ці краєвиди. Батько й Шевченко були великі приятелі. Мені відомо, що батько й Тарас Григорович садили при форті садка, допомагаючи один одному».

 

 

Нині чотири світлини першого українського фотоаматора Ускова, датовані 1857–1865 роками, прикрашають експозицію Національного музею Тараса Шевченка. Дружина Ускова Агафія все своє життя дбайливо зберігала для нащадків як дописи і малюнки поета, так і ці «новопетрівські» світлини свого чоловіка... В інтернеті я випадково дізнався про те, що молодша донька Ускових Надія за заповітом матері повернула роботи та речі поета в Україну. А трохи пізніше в матеріалах про створення у 1920-х роках у тодішній столиці УСРР Харкові Інституту Т. Г. Шевченка натрапив на цікаві подробиці. Виявляється, «у 1929 році за 3000 рублів харківський інститут Т. Г. Шевченка купив у Надії Ускової-Смоляк (молодшої доньки Ускових) разом з іншими раритетами п’ятнадцять (!) світлин її батька Іраклія Олександровича». Мало який фотографічний музей Європи має у своїх архівах таку кількість безцінних фотодокументів одного автора, датованих 1857–1865 роками...

 

 

Коли торік я розповів цю історію Дмитрові Стусу, директорові Національного музею Тараса Шевченка в Києві, він одразу загорівся ідеєю розшукати світлини й зробити із цього вагомий проект-відкриття. Вже через три місяці разом із науковим співробітником Олексієм Дубровим ми, затамувавши подих, роздивлялися безцінні фотовідбитки Ускова, яким щонайменше 160 років. Обережно перегортаючи пожовклі світлини коменданта фортеці, друковані на тонкому альбуміновому папері, ми достеменно пересвідчилися в наявності справжнього історичного документального артефакту — 15 старовинних фотографій, датованих 50-ми роками позаминулого століття. Усі сюжети цих зйомок розповідають про місце служби поета на півострові Мангишлак (Новопетрівське укріплення). І, на жаль, майже всі вони потребують реставрації. Але головне те, що знайдені світлини засвідчують дві нові тези в українській шевченкіані. По перше, повертають суспільству ім’я одного з перших українських фотоаматорів Іраклія Ускова, а по друге, стверджують факт конкретної участі в цьому Тараса Григоровича Шевченка. Наведу лише одну цитату з листа засудженого Шевченка до свого приятеля Михайла Лазаревського в Петербург у червні 1857 року: «...побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтлендера. Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою».

 Мов блискавкою, мене ошелешив суто фотографічний вислів у дописі поета «об’єктиви Фогтлендера», яким і нині оперують тільки затяті професійники. Адже й сьогодні фотокамери Leica, Sony, Samsung використовують ті лінзи. Виявляється, ця австрійська фірма оптики та фотознаряддя не тільки була відома 162 роки тому — її назву промовляв і шанував сам Тарас.

 

 

...Як бачимо, завдяки сплетінню цих двох доль — поета-вільнодумця Тараса та нащадка запорозького козацтва Іраклія Ускова — до нас дійшли найстаріші аматорські світлини в історії України. Уже відомо, що в жовтні цього року Національний музей Тараса Шевченка, анонсуючи нові сторінки з життя Кобзаря, запросить громаду Києва на виставку світлин, які «ховалися» в його фондах майже сторіччя. Ці 15 знайдених старовинних фотографій, я певен, спонукають багатьох українських музейників до нових пошуків та відкриття в царині вітчизняного світлопису.

Шевченко з нами є і буде



VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає. /18/
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.


IX

Рано-вранці новобранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.
Подибала стара мати
Доню в полі доганяти...
І догнала, привела;
Нарікала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.

Минули літа, а село
Не перемінилось.
Тілько пустка на край села
Набік похилилась.
Коло пустки на милиці
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!
А довелось... Ні до кого
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає.
А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.


X

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.


XI

КОСАР

Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!

Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.

Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне.



XII

Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

"Сон" Тараса Шевченка

СОН



Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого,

З Виблої могили,

Ще старішої... мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває.

А онде, онде за Дніпром

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу...

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави! /40/

Твої люде окрадені,

А панам лукавим...

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!..

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло ц[арям] на грище:

І Запорожжя, і село...

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні...

Не ви прокляті... а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!..

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак

Стоїть одним-одна хатина...

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають... «Гай-гай!.. —

Старий промовив. — Недоуми!

Занапастили Божий рай!.. /41/

Гетьманщина!!..» І думнеє

Чоло похмаріло...

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось.

Та не вимовив...

. . . . . . . . . . . . . . . . .


«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту і жупан...

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучше жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани-християне!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта меж осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!


Попрощалось ясне сонце

З чорною землею, /42/

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із -за хмари,

Хмари звеселіли...

А старий мій подивився,

Сльози покотились...

«Молюсь тобі, Боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний Владико.

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити,

І Твоєю красотою

Серце веселити...

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих

І витать над ними...»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії...

І згадував літа свої

Давнії, благії...

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого Бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід...

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати, /43/

А потім Богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь.


Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.

Тарас Шевченко і без коментарів


N. N.



Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.


Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!


Тарас Шевченко Юродивий


Тарас Шевченко
Юродивий 
------------------------------------------

Во дні фельдфебеля-царя 
Капрал Гаврилович Безрукий 
Та унтер п’яний Долгорукий 
Украйну правили. Добра 
Таки чимало натворили, 
Чимало люду оголили 
Оці сатрапи-ундіра, 
А надто стрижений Гаврилич 
З своїм єфрейтором малим 
Та жвавим, на лихо лихим, 
До того люд домуштрували, 
Що сам фельдфебель дивувались 
І маршировкою, і всім, 
І «благосклонні пребивали 
Всегда к єфрейторам своїм». 
А ми дивились, та мовчали, 
Та мовчки чухали чуби. 
Німії, подлії раби, 
Підніжки царськії, лакеї 
Капрала п’яного! Не вам, 
Не вам, в мережаній лівреї 
Донощики і фарисеї, 
За правду пресвятую стать 
І за свободу. Розпинать, 
А не любить ви вчились брата! 
О роде суєтний, проклятий, 
Коли ти видохнеш? Коли 
Ми діждемося Вашінгтона 
З новим і праведним законом? 
А діждемось-таки колись! 
Не сотні вас, а міліони 
Полян, дулебів і древлян 
Гаврилич гнув во время оно; 
А вас, моїх святих киян, 
І ваших чепурних киянок 
Оддав своїм прафосам п’яним 
У наймички сатрап-капрал. 
Вам і байдуже. А меж вами 
Найшовсь-таки якийсь проява, 
Якийсь дурний оригінал, 
Що в морду затопив капрала , 
Та ще й у церкві, і пропало, 
Як на собаці. 
<Тоді, дурні, і вам було б 
На його вийти з рогачами, 
А ви злякалися…>* 
Так-то так! 
Найшовсь-таки один козак 
Із міліона свинопасів, 
Що царство все оголосив: 
Сатрапа в морду затопив. 
А ви, юродиві, тим часом, 
Поки нездужає капрал, 
Ви огласили юродивим 
Святого лицаря! а бивий 
Фельдфебель ваш, Сарданапал, 
Послав на каторгу святого; 
А до побитого старого 
Сатрапа «навсегда оставсь 
Преблагосклонним». 
Більш нічого 
Не викроїлось, і драму 
Глухими, темними задами 
На смітник винесли, а я… 
О зоре ясная моя! 
Ведеш мене з тюрми, з неволі 
Якраз на смітничок Миколи, 
І світиш, і гориш над ним 
Огнем невидимим, святим, 
Животворящим, а із гною 
Встають стовпом передо мною 
Його безбожнії діла… 
Безбожний царю! творче зла! 
Правди гонителю жестокий! 
Чого накоїв на землі! 
А ти, всевидящеє око! 
Чи ти дивилося звисока, 
Як сотнями в кайданах гнали 
В Сибір невольників святих, 
Як мордували, розпинали 
І вішали. А ти не знало? 
І ти дивилося на них 
І не осліпло. Око, око! 
Не дуже бачиш ти глибоко! 
Ти спиш в кіоті, а царі… 
Та цур їм, тим царям поганим! 
Нехай верзуться їм кайдани, 
А я полину на Сибір, 
Аж за Байкал; загляну в гори, 
В вертепи темнії і в нори 
Без дна глибокії, і вас, 
Споборники святої волі, 
Із тьми, із смрада і з неволі 
Царям і людям на показ 
На світ вас виведу надалі 
Рядами довгими в кайданах… 

[Грудень 1857, Нижній Новгород] 

______________________________________ 
* Ці рядки закреслені автором в рукописі.

ВІКІПЕДІЯ - https://uk.wikipedia.org/wiki/Джордж_Вашингтон

Джордж Вашингтон (англ. George Washington; 22 лютого 1732, Вестморленд, Пенсильванія, США — 14 грудня 1799, Маунт-Вернон, Вірджинія, США — американський державний діяч, перший президент Сполучених Штатів (1789—1797 роки), батько-засновник США, головнокомандувач Континентальної армії, учасник війни за незалежність Північно-Американських штатів, творець американського інституту президентства, генерал армій США, національний герой країни. 

Народився у Вірджинії, тоді колонії Великої Британії. Виріс у кількох маєтках вздовж рік Потомак і Рапаганок. Сильний опонент політиці уряду Англії, Джордж Вашингтон скликав Континентальний конгрес у 1774 і 1775, а з початком Війни за незалежність США був обраний головнокомандувачем Континентальної армії. 

Після підписання Паризького договору 1783 повернувся до свого маєтку Маунт-Вернон, але незадоволений Статтями Конфедерації в 1787 році повернувся у політику і був обраний президентом Конституційної конвенції. У ці роки він пережив курйозний «замах» на своє життя, коли зі згоди англійського короля Георга III намагалися «отруїти» помідорами, що у той час ще вважалися в Америці сильною отрутою. 

У 1789 році обраний першим Президентом США і працював на цій посаді до 1797. Хоча він намагався набрати міністрів з різних фракцій, його аристократичний погляд на речі розходився з точкою зору його державного секретаря, Томаса Джефферсона, який подав у відставку в 1793, у результаті чого була створена двопартійна система. 

Започаткував політику нейтралітету в зовнішніх справах, яка була базовою до початку 20 сторіччя аж до приходу до влади Теодора Рузвельта. 

З його ініціативи до усіх президентів в США звертаються містер Президент. Утвердив значимість права під час придушення повстання віскі, яке вибухнуло через підвищення податку на алкоголь. За його президентства Александер Гамільтон заснував перший Банк Сполучених Штатів Америки. 

Покинувши пост президента, Вашингтон повернувся в Маунт-Вернон, де й помер у 1799 році, його поховали там.
===================
 І після смерті Дж. Вашингтона..., та Тараса Шевченко...  в США,  УКРАЇНІ та РОСІЇ... ЛЮДИ ЗАЛИШИЛИСЬ..., на рівні 1857 року..., на жаль...unsmile

Тарас Шевченко єднає народи


Художня робота від Асоціації українців Кіпру отримала перше місце на міжнародному конкурсі "Тарас Шевченко єднає народи" в номінації "Мій Шевченко".


Последняя Любовь Тараса Шевченко ( ч.2)

ч.1 см.http://blog.i.ua/community/3214/2217961/



Осень в 1860 выпала ранней. Уже в августе Кулиши вернулись в Петербург. Наталка Полтавка вспоминает: «Мы переехали в город. У Ликерии здесь была отдельная комната и Шевченко стал уже посещать не нас, а только свою невесту. (У нас же собственно в это время бывал редко —забегал днём). Приходил он, случалось, часов в 11-12 ночи, когда мы уже были в постелях, посылал за пивом и в сладких беседах со своею «любою дивчиною» просиживал далеко за полночь...

Однажды Шевченко сказал матери, что графиня Т-ая приглашает его невесту жить к себе до её выхода замуж. И так как г. М-ва не было в то время в в Петербурге, мать посоветовалась с его двоюродным братом г. М-чем и они решили, что Лукерью можно отпустить, но г. М-ч должен лично с рук на руки передать девушку графине. В назначенный день Шевченко взял карету и приехал за Лукерьей. С ними вместе отправился и М-ч. «Невесту» Шевченко графиня приняла очень любезно, посадила ее на диван(софу),угостила шоколадом и заговорила с ней о литературе. Лукерья так ловко лавировала, что трудно было догадаться о её полном невежестве».

 

Тарас помолодел на глазах. Вон гляньте на его автопортрет того времени с усами, что вдруг из седых стали черными и чем-то перепуганными глазами с огромными зрачками.




Все его мысли поглотила Ликера. Он уже решил, что судьба, наконец, улыбнулась ему. Кончается его одиночество, он женится, поедет на родную Украину, поставит там дом и будет жить, как все, окружённый многочисленными детьми, которых родит ему Ликера. Он даже писать стихи перестал, хоть еще продолжал рисовать для заработка. Целыми днями он ездил с Ликерой по магазинам. Чаще всего бывал во французском салоне мод, где купил ей простой, но изысканный, в малорусском стиле, белый наряд. Они фланировали по Невскому проспекту и все встречные раскланивались с ними, как с почтенными господами. У Ликеры даже голова кружилась от гордости.

Но это им только казалось, что Толстая не поняла невежества Ликеры. Она все прекрасно поняла, поэтому посоветовала Тарасу найти для невесты репетитора, которой бы научил ее письму и хорошим манерам. Тарас так и сделал. На свою голову сделал.

Дело в том, что Ликера только переночевала у Толстой. На второй же день Тарас снял для нее уютную квартирку неподалеку от Академии. Чтобы ближе было до нее ходить. Ему нравились ее успехи в освоении письма. Но все равно, лишь Тарас приходил к ней, как репетитор, красавец студент, выпирался, чтобы не мешать им заниматься любовью. Но вот вечером не то 9, не то 10 сентября, Тарас не выгнал репетитора, потому что должен идти на встречу с друзьями обмывать только что напечатанный в «Русском слове» перевод «Катерины», и думал, что будет ночевать у себя в Академии. Земляки не очень были рады переводу. Вечеринка закончилась рано. Вернулся он к Лукерье. Двери были заперты, значит, Ликера уже легла. Он тихонечко, своим ключом открыл двери, разделся в прихожей и зашел в спальню. И что же он увидел —  Ликеру в постели с репетитором.

Повторилась история, которая была четверть столетия тому, когда его самого так же застал со своей невестой Иван Сошенко. Тарас взбесился. Он стал трощить все, что было под рукой. Перепуганный репетитор голышом выскочил из дома и побежал задворками к себе. Тарас приказал Ликере выметаться. Ликера вызывающе ответила, что нечего ему было менять ее на дружескую попойку. Раз он променял ее на водку, то и она променяла его на молодого любовника. Ей вообще такого мужа не нужно — старого и паршивого!

Тарас разбил все, что было на столе, и пошел к себе на квартиру в Академию. Ликера утром прибежала к Надежде Забиле и, целуя ей руки, стала плакать, что она ушла от Тараса, потому что он такой старый и злой, ко всему цепляется и за все ее ругает...

Надежда Михайловна, утешенная тем, что Тарас не вступит в брак с этой дурой, позволила ей остаться...

От нервного напряжения у Тараса схватило сердце, и почти весь сентябрь, вплоть до 6 октября, он проболел. 6 октября к нему зашёл громадовец Федор Черненко. Он увидел на мольберте портрет Ликеры,на который Тарас перед этим смотрел. То есть он все еще любил Ликеру. Он уже готов был ее простить. Он же взял Ликеру не девушкой. Да и чего было ожидать от барской горничной. К тому же он считал этот случай Божьим наказанием за тот далекий вечер 1840, когда он отбил Марию-Амалию Европеус у Сошенко. Тарас уже согласен помириться. Он шлет ей записки с просьбой встретиться. Но здесь уже Ликеру занесло. Она отвечает на его записку своей, преднамеренно безграмотной: «Послушай Тара твоеими записками издесь неихто не нужаеца...» да добавила еще несколько слов о его потенции. Слуге Тараса Федору, что пришел с запиской, сказала, что согласилась на брак только из-за денег...

Вот здесь уже Тарасова любовь превратилась в ненависть. Он написал Надежде Забиле извинения за то, что не поверил ее рассказам о Ликере и попросил ее сжечь перед глазами Ликеры все вещи, что он ей подарил и купил в приданое. Надежда Михайловна ответила, что эти все вещи, по словам Ликеры, та вернула Тарасу. Тогда Тарас пишет Николаю Макарову 9 ноября: «Друже мой единый! Когда бить, то нужен бить так, чтобы болело. А то не поможешь, а только навредишь.(Монашеская аксиома, но она и теперь нам толком). Ликера солгала перед вами, передо мной и перед К.И. За это она должна хоть украсть, а послать (вот имени неизвестного) в Чернигов на цель известную. Кроме вещей, которые я вас просил сжечь при ее глазах, нужно, чтобы она заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб. Еще раз прошу вас, яко искреннейшего моего друга, зробыть, как умеете, и швидче. Аминь».

Ликера осталась у разбитого корыта. Все  подаренные Тарасом вещи отобрали и самой приказали убираться. Она умоляла Карташевских взять ее назад служанкой, но они отказались...

На Ликерино счастье, Афанасий Маркович был глубоко верующим человеком. Он не мог бросить девушку на произвол судьбы лишь за то, что она наставила рога его побратиму, который еще не так давно наставил рога ему самому. Его мучила совесть за то, что они, уезжая за границу, бросили Мариину служанку Машу в Петербурге и та стала проституткой. Поэтому он тайком устроил Ликеру в тот салон женской моды, в который ее когда-то возил Шевченко выбирать наряды. Как записал ее воспоминания Кость Широцкий, она там «зачесывала куафюры паннам и панам и корнала рубашки разным там офицерам-ловеласам, что охочи были и приударить за ней. Раз одному офицеру Ликера закатила оплёуху. За это хозяин сделал ей выволочку, но Ликера так возмутилась, что хотела от него сбежать. Француз с трудом уговорил ее остаться, потому что она была прекрасная мастерица. В этом магазине Ликера сошлась с будущим своим мужем фризером Яковлевым, на которого променяла в конечном счёте Тараса Шевченко»...

Через 2 года они насобирали вдоволь средств, чтобы купить парикмахерскую с домом в «Царском селе», задешево продававшуюся после смерти хозяина. Наконец Ликера почувствовала себя барыней! Она набрала учениц, и ее парикмахерская превратилась в модный салон, где муж делал прически, а она предлагала им модное, пошитое ею белье, вышивки и изысканную французскую парфюмерию, которую она покупала у бывшего хозяина-француза. Она даже потратилась на то, чтобы сфотографироваться на ступеньках веранды своего дома и раздать те фото горничным Карташевских. Жизнь у нее налаживалась. Муж любил. Почти через год она рожала ему детей. Но так было, пока Яковлеву не исполнилось 50 лет.

Офицеров Царского села послали на войну с Турцией на Балканы. Их женам было уже не до причесок. От безделья Яковлев запил. Пьянство совсем распугало клиентов. Парикмахерская потерпела крах. Ликера то выгоняла мужа и налаживала дело, то опять принимала его, и все возвращалось на круги своя.

Он пил все больше и больше. Изрубил на дрова фортепиано, которое она купила. Стал  его жечь у дверей дома и вызвал пожар. Сжег ее портрет, написанный Шевченко, и полотенца, которые она когда-то вышила для Шевченко. Наконец, на крещенские морозы 1904 он, пьяный, замерз по дороге домой. Похоронила Ликера мужа и осталась совсем одна, как Шевченко в том 1860. Дети выросли и бросили её. Ученицы разбежались еще при муже. Клиенты нашли других парикмахеров и белошвеек. Прежний хозяин-француз давно умер...

И тогда ей по ночам стал сниться Тарас Шевченко. Как он ухаживал за нею, дарил крестик, шкатулку, белые одежды. Как она гуляла с ним по Невскому проспекту и все встречные приветствовали их. Той же весной 1904 Ликера впервые поехала в Канев на его могилу. Провела там все лето и осень. Вернулась домой лишь в ноябре. На следующий год поехала опять. Теперь она ездила к Тарасу ежегодно. С полдесятка углов сменила за это время в Каневе и селах, рядом с Тарасовой могилой.

Приходила на могилу Тараса утром, ухаживала за ней, а затем садилась на камень перед его крестом и молилась, или сидела глубоко задумавшись. Не чувствовала ни жары, ни холода. Когда возвращалась в Петербург, мыслями оставалась там, в Каневе.

В 1910 году ее разыскал почитатель Шевченко Кость Широцкий. Он нанял фотографа, который сфотографировал эту, уже 70 летнюю женщину в пенсне и в накидке




сделанной собственными руками. Он первый записал ее воспоминания.

После того, как Кость Широцкий опубликовал воспоминания Ликеры, к ней в Петербург, а летом в Канев, зачастили артисты трупп Саксаганского, Кропивницкого, Садовского... Беседовал с ней и мой дед Николай Вороной. Все они знали историю последней любви Тараса. Ожидали встретить хитрую и жадную старую каргу, которая только о деньгах и думает, а в Канев ездит, видно, для того, чтобы обирать Тарасовых почитателей. Но совсем другой оказалась Ликера. Вот как ее вспоминает Ядвига Бирюкова, у родителей которой жила в Каневе Ликера:

«Она шила всем белье. Белье было пошито исключительно хорошо.... Шила такой зеленый круг из бархата на тарелку, а на нем делала елки из сукна и ягоды и ушастых заек. Расставляла их за кустами на той тарелке. Это было так красиво и нарядно… я завидовала на эту аппликацию. А еще она шила петухи на чайники. Помню такого рябого петушка, которым я всегда любовалась. Он был сделан из байки в черный горошек и с красным гребнем...»

Старожительница  Канева Варвара Степаненко  вспоминает:

«Одевалась Ликера Ивановна всегда в черную, длинную, по косточки, юбку, платье или пальто. Носила черный муслиновый платок или черный шарф или черную шляпку. Была высокой, худенькой, довольно стройной даже в преклонном возрасте. Бывало выйдет на гору, поднимется на могилу, склонится на белый крест и плачет-плачет. И так весь день, лишь вечером идет домой». (из книги Тарахан-Березы).

В 1911 году в Москве происходили торжества в честь 50-летия со дня смерти Кобзаря. Пригласили на юбилей и Гликерию Яковлеву-Полусмак. Там она встречалась с почитателями Шевченко, вспоминала дни, проведённые с ним, сожалела о той измене. Каялась, каялась и каялась. После той встречи она распродала в Петербурге все оставшееся имущество и переехала в Канев. Тех средств, что выручила от продажи, не хватало, чтобы купить домик в селе, или квартиру в городе. Так что снимала угол. Сколько тех углов она сменила за оставшуюся жизнь возле Тараса! Зарабатывала, обшивая по ночам каневчан, а с утра и до вечера была у Тараса. Вот что вспоминает Татьяна Майданик: «Ходила она на могилу и летом, и зимой каждый день. Бывало, утром приходит — и целый день там... Прибежим вечером. — Тётя, тетя, вы ещё домой не шли? — Попрощаюсь да и пойду. Не трогайте здесь ничего, деточки. Обнимет памятник, наклонится к могиле низко, что-то говорит, мы едва слышим: — Прощай, Тарасе, голубчик Григорьевичу. Я уже пошла. Завтра приду, голуб мой. Зачем ты меня оставил? — И так каждый день...» (из книги Тарахан-Березы).

Осенью 1914 вспыхнула первая мировая война. Инфляция съела все сбережения Гликерии Ивановны. Стало туго с заказами. Почти голодала. В это время внедрили суровый учет населения. Ее сфотографировали для паспорта. Вот её последняя в жизни фотография...





Уже не было чем платить за квартиру. Пришлось ей на старости лет перебраться в богадельню. В те времена, как и в настоящее время, богадельни были для смерти, а не для жизни. Собирались в них отверженные, у которых уже ничего не было впереди. Черкасская учительница Вера Бубликовская писала: «Боже мой! Какое жалкое, позорное для большой России зрелище — это Каневская богадельня для беспризорной одинокой старости... И здесь ожидала одного — смерти — невеста Шевченко — Ликера…. Все вспоминала Шевченко, скромный небольшой портрет которого висел над убогой кроватью. Летом и зимой отворяла двери — ожидала его… заверяла: «Он придет! Правда, придет! Скажите ему — я его ожидаю, — и заплакала тяжелыми старческими слезами» (из книги Тарахан-Березы).

И он пришел. Не дождавшись девять дней  до своего дня рождения и смерти. Пришел 4(17) февраля 1917 года. И забрал ее к себе...

Встретил Тарас когда-то корыстную, завистливую панскую горничную,  своей изменой приблизившую его смерть. Хотел он из обычной самовлюбленной деревенщины сделать личность, которая живет для людей и Украины. Заболел, когда увидел, крах своих идей . Не вышел из него тогда Пигмалион, а из нее новая Галатея. Но прошли годы и годы, и она стала именно такой, о которой он мечтал. Всей своей жизнью в Каневе она искупала ту вину далекой, глупой юности.

Она хотела, чтобы ее похоронили у подножия Тарасовой могилы. Даже последние деньги отдала каневской мещанке, чтобы та выполнила ее последнюю волю. Но та растратила их, на собственные нужды. Не выполнила завещания. Бог ей судья.Давно уже забыли её имя. Так же бесследноьисчезли и её потомки…

 Похоронили Ликеру на кладбище  богадельни в Сельце. Похоронили безродную, бездомную, одинокую. Осталось после неё только вышитое полотенце с петухами. То, которое так хотел иметь на свадьбу Тарас. Узкими, извилистыми дорожками приходиться добираться до горы, где то её кладбище. Было оно Богом забытое, пока Берегиня Тарасовой Памяти Зинаида Тарахан-Береза не нашла могилы Невесты Тараса, ставшей его Галатеей. Потратила здоровье и нервы, но добилась, чтобы на той могиле поставили памятник.... 


В тишине, на  горе, среди старых могил прикорнула могилка Гликеры.А внизу по дороге, нескончаемым потоком идут к Тарасу его почитатели.  Некоторые заворачивают и к ней, Гликере. Кладут ромашки, такие, как ей дарил Тарас.


Молила Гликера похоронить её у Тараса. Но   лежит она на  кладбище для нищих. И не видно с её могилки Тарасовой Могилы…

 

К.т.н.Владимир Сиротенко(Вербицкий)  

Праправнук Пантелеймона Кулиша,

правнук автора «Ще не вмерлы Украины» Вербицкого,

внук Николая Вороного.



Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
9
предыдущая
следующая