хочу сюда!
 

Ольга

30 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «тарас шевченко»

78 пам’ятників Тарасу Шевченку за кордоном у 42-х країнах

Національний рекорд: МЗС підрахувало кількість пам’ятників Тарасу Шевченку за кордоном

Тарас Шевченко побив національний рекорд – за кордоном нарахували 78 пам’ятників українському поету.

До Дня Незалежності рекорд було зареєстровано за ініціативою МЗС: пам’ятники Шевченку стоять у 42 країнах світу.

– Україна — всюди, де є пам’ятник Кобзареві, де є хоча б одна людина, яка каже про себе “Я – українець”.

Від Австралії — до Парагваю. Від Пекіна — до Парижа. Від Лівану — до Святого Престолу. Від Прудентополіса у Бразилії — до Вінніпега у Канаді, – поділився міністр Дмитро Кулеба.

Національний рекорд: МЗС підрахувало кількість пам’ятників Тарасу Шевченку за кордоном

ЧитайтеПереддень української незалежності. Як ухвалювали Декларацію про державний суверенітет

Традиційно пам’ятники Тарасу Шевченку у закордонних містах означають присутність української громади. Саме там проходять урочисті святкування великих українських свят.

– Пам’ятники Кобзареві – традиційні “місця сили” українців за кордоном, – додав Кулеба.

У МЗС нагадали, що на тлі пандемії коронавірусу усі святкові заходи на День Незалежності варто проводити з дотриманням карантинних обмежень.

Тарас Шевченко у комп’ютерній грі

Наприкінці липня в мережі з’явився трейлер культової комп’ютерної гри S.T.A.L.K.E.R. 2, куди потрапив уривок поеми Тараса Шевченка.

Розробники вибрали твір Катерина, який Шевченко написав ще у 1838 році. Поема входить до української шкільної програми.

Уважні гравці підмітили віддзеркалений уривок на склі однієї з лабораторій у грі.

ДжерелоМЗС України

Притча про мову

Притча про мову

Василь Кравчук

Давно цю притчу в серці я ношу...
Болить душа: чи ж все в ній розкажу.
Було це так, чи снилося мені,
На Україні в рідній стороні.

...Коли у небі зблиснула зоря,
Явивсь Шевченко прямо з «Кобзаря».
— Ну, як ви тут? — озвався він до нас, —
Здається вже й держава є у вас.
А є держава, значить є народ,
Що береже у серці вічний код.
Нехай озветься гордо із віків
Козацьке слово в душах козаків...
— Ну што ви? Што ви? — раптом чує крик.
У нас пока не мова. А язик.
Ми — малороси, ми іще хохли,
Козацьке слово ми не зберегли.
Сложилось так, що ми не козаки —
На душі наші вчеплено замки...
Нам какось нині легче із чужим —
Зі словом розминулися своїм.
Зайшов у зал парламенту Тарас
Й вулканний гнів єство його потряс.
Там яничарський чує лемент-крик:
— При чем здесь мова, коли в нас язик.

Нам також какось легче на чужім

Національний лаяти режим.
Якийсь «свирепый» кличе у союз.
Він теж не українець-малорус.
В руках чужого прапора стиска.
Душа лакея, гнів більшовика.
Зітхнув Тарас: «О, Боже! Це ж хохли.
А предки ж українцями були.
Таким байдуже мова і народ.
Аби шматок жбурнули їм у рот».
І загримів Шевченка грізний бас:
— О люди, люди, що зробили з вас?
Ви ж українці. Мова у вас є.
Чому ж ганьбою криєте своє?
В святу криницю плюнули не раз
І в душах ваших сором не озвавсь?
О схаменіться, євнухи чужі,
Що біля прірви стали на межі!
Вам слово дав у спадщину народ.
Це ваш національний гордий код.
Лиш з ним в душі сягнете до висот.
Зречетесь слова — зрадите народ.

...І зал мовчав під куполом скляним,
Коли Шевченко мову вів із ним.
На мить погасло світло в залі враз.
Коли ж його ввімкнули — зник Тарас.
Лиш на столі президії як дар
Лежав його новісінький «Кобзар».
Така ось притча снилася мені.
Я й розповів її для вас в ці дні.
Ото ж читайте, люди, «Кобзаря» —
Нехай для вас всміхається зоря.
Хай рідне слово гріє вам серця
Во ім'я Бога, Сина і Отця!!!

Чи будуть жнива в Україні? Розумнії жнива Шевченка?


Тарас Шевченко

Не нарікаю я на бога, 
Не нарікаю ні на кого. 
Я сам себе, дурний, дурю, 
Та ще й, співаючи, орю 
Свій переліг — убогу ниву! 
Та сію слово. Добрі жнива 
Колись-то будуть. І дурю! 
Себе таки, себе самого, 
А більше, бачиться, нікого? 
 
Орися ж ти, моя ниво, 
Долом та горою! 
Та засійся, чорна ниво, 
Волею ясною! 
Орися ж ти, розвернися, 
Полем розстелися! 
Та посійся добрим житом, 
Долею полийся! 
Розвернися ж на всі боки, 
Ниво-десятино! 
Та посійся не словами, 
А розумом, ниво! 
Вийдуть люде жито жати... 
Веселії жнива!.. 
Розвернися ж, розстелися ж, 
Убогая ниво!!! 
 
Чи не дурю себе я знову 
Своїм химерним добрим словом? 
Дурю! Бо лучче одурить 
Себе-таки, себе самого, 
Ніж з ворогом по правді жить 
І всує нарікать на бога! 
 
5 октября [1860, 
С.-Петербург]

Правда потребує документів того часу, про які мова

Спростовано міф про те, що Шевченка з кріпацтва викупили росіяни

Скільки можна торочити, що «діячі російської культури викупили з кріпацької неволі українського поета Тараса Шевченка». І кого з росіян ви там бачили?



Молодий Тарас Шевченко в майстерні у К. П. Брюллова (художник Меліхов Г. С.)

Скільки можна торочити, що «діячі російської культури викупили з кріпацької неволі українського поета Тараса Шевченка». І кого з росіян ви там бачили?

Російський художник Карл Брюллов і російський поет Василь Жуковський вирішили викупити Шевченка з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за 2500 рублів, на той час ця сума була еквівалентна 45 кг чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і 4 травня 1838 р. портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина.

Карл Брюлло (1799-1852) — по батькові нащадок знаменитих французьких емігрантів-гугенотів, по матері – німець. Карл Брюлло став Карлом Брюлловим за указом Олександра I, аби прізвище сповіщало іноземцям про підданого з Російської імперії і нагадувало російські прізвища, йому подарували букву «в». Оскільки життя в Петербурзі не склалося, художник випрохав дозвіл виїхати в улюблену Італію. За легендою, він доїхав до кордону, там зняв увесь свій одяг і викинув його, бо не хотів брати з собою навіть пилюку Росії-мачухи.

Поет Василь Жуковський – нешлюбний син російського поміщика Панаса Буніна (прадід відомого письменника, лауреата Нобелевської премії Івана Буніна), мати – Сальха, туркеня за походженням, узята в полон росіянами при штурмі Бендер у серпні 1770 року. Полонянку хрестили з ім’ям Єлизавети Турчанінової. Народжений нею син Василь за бажанням П. Буніна був усиновлений білоруським шляхтичем Андрієм Жуковським (який жив «на хлібах» у Буніних), що дозволило Жуковському уникнути долі незаконнонародженого. Його особисте походження поглибило співчуття до долі Шевченка.

Відомо, що поряд з портретом Жуковського розігрувалися предмети порцеляни і коштовності. Хто їх виграв і чи виграв хтось взагалі? Портрет Жуковського не виграв ніхто! Царська родина на нього претензій ніколи не виявляла. Після проведення лотереї Брюллов ще 14 років працював над портретом і тільки після смерті художника родина продала його російському підприємцю Третьякову. У 1939 році портрет Жуковського, за який, ніби то було викуплено Шевченка з кріпацтва, потрапив до новоствореного музею Т.Г.Шевченка в Києві.

Оскільки лотерея із розіграшу портрета Жуковського не дала бажаної суми, кошти на викуп поета збирали в складчину, яку започаткували К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов та Ю. Баранова. Олексій Венеціанов син грецького купця з Ніжина Фармакі-Венеціано та українки. Живопису навчався у українця Володимира Боровиковського. Юлія Баранова (1789 — 1864) — німкеня, графиня, народжена Адлерберг, гофмейстриня, статс-дама, вихователька дочок Миколи I.

Кошти для викупу здали: земляк Т. Шевченка художник Іван Сошенко; художник Аполлон Мокрицький з Полтавщини, нащадок козака Таволги, випускник Ніжинської гімназії вищих наук; поет Євген Гребінка (козацький нащадок роду Чайковських); граф Вієльгорський Михайло — поляк, віолончеліст, композитор.

Василь Григорович — козацький нащадок із Полтавщини, випускник Київської академії, конференц-секретар Академії мистецтв, брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва і допоміг влаштувати його в Академію мистецтв пенсіонером Товариства сприяння художникам. Т. Г. Шевченко присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки» і згадує про нього на сторінках свого щоденника та в повісті«Художник».

Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну. 

На 169-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Шевченківський триптих
© Галина Гордасевич
I
Хрущі над вишнями гудують,
В саду дрімають сонні вишні,
А матері до фірток вийшли
Поглянуть, чи сини ідуть.

Так легко матерям зітхати!
Сягнувши далей і висот,
Сини вертаються. І от
Сім’я вечеря коло хати.

Вже соловей завів своє
Десь у гущавині вишневій,
А на високім чистім небі
Вечірня зіронька встає.

І от поснули вже сини.
А в матерів нові турботи.
Весь вік готові ждать вони
Синів із мандрів чи з роботи,
Лиш щоб ніколи – із війни.

II
На моїй квітучій землі,
Де ліси і галяви суничні,
Зникають журавлі,
Небесні й криничні.

Присипані пилом кущі,
Мов сироти невтішені,
І давно не гудуть хрущі
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пішли!
Як ми круто життя замісили!
Не співають дівчата пісні –
“Геви-метл” бешкетує щосили.

Амміаком і сіркою тхне.
Річку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось “не”,
Щоб вже зовсім не бути народом?

III
Горить Шевченкова хатина,
Де він, малесенький, зростав,
Де гірко плакав сиротина
І звідки генієм восстав.

Було тут хлопцю на горіхи!
Нелегка доленька була.
Повзе ядучий дим з-під стріхи –
Всю Україну застила.

І що було в тій хаті красти?
Старе рядно чи черепка?
Відкіль на нас такі напасті?
Чия злодійська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засміявся. Чи не він?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвін?

А наші славні українці?
Невже в них серце не болить?
Вони все ділять: то червінці,
То славу кинулись ділить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогів.
Сич озивається луною,
Дніпро тікає з берегів.

І Гонта плаче: – Де ви, діти?
Де гайдамаки? Їх нема.
... Вже є держава. Це б радіти,
А серце острахом пройма.

1994 р

206 років від дня народження Тараса Шевченка

Сьогодні виповнюється 206 років від дня народження Тараса Шевченка. 
Історія життя Кобзаря

Тарас Шевченко в молодости. Фото: ukrainka.org.ua
Тарас Шевченко в молодости. Фото: ukrainka.org.ua
День 9 березня  є пам'ятною датою, адже саме сьогодні виповнюється 206 років з дня народження великого українського поета, одного з головних діячів української літератури, прозаїка і художника Тараса Григоровича Шевченка, твори якого обов'язково вивчають в школах і університетах.

Вивченням життя поета займалися багато істориків і дослідників, про Шевченка написано велику кількість книг і складено багато легенд. Однак незважаючи на це, є багато спірних фактів, про достовірність яких експерти досі сперечаються. Українські Новини зібрали деякі факти про життя Кобзаря.

Життя Тараса Шевченка ніколи не була легкою. Відомо, що народився поет 9 березня (25 лютого) 1814 року в селі Моринці, Звенигородський повіт Київської губернії, Російська імперія (нині Черкаська область, Україна) в багатодітній сім'ї кріпосного -крестьяніна, який був на службі в В. В. Енгельгардта, - племінника князя Г. А. Потьомкіна.

У 12 років юний Шевченко втратив батьків, і змушений був рано подорослішати, почавши прислужувати різним священикам і вчителям, потім по навколишніх селах у дяків-малярів ( "іконописців", тобто художників-іконописців).

У свій час Шевченко пас овець, потім служив у місцевого священика. У школі дячка-вчителя Шевченко навчився грамоти, а у малярів познайомився з прийомами малювання. На шістнадцятому році життя, в 1829 році він потрапив в число прислуги нового поміщика П. В. Енгельгардта - спочатку в ролі кухарчука, потім слуги- "козачка", де почалося його піднесення.

Поміщик помітив здібності Шевченко і віддав його в навчання викладачеві Віленського університету портретистові Яну Рустема. У Вільні Шевченко пробув близько півтора років, а з переїздом в початку 1831 року в Санкт-Петербург Енгельгардт, маючи намір зробити зі свого кріпосного домашнього живописця, послав його в 1832 році в навчання до "різних живописних справ цехового майстра" Василю Ширяєва. Будучи помічником Ширяєва, Шевченко брав участь в роботі над розписами петербурзького Великого театру, стаючи все більш відомим в різних колах.

Саме талант і неймовірна пристрасть по ісккусству принесли Кобзарю звання Академіка гравіювання за виконану ним гравюру по картині Рембрандта "Притча про робітників на винограднику" в 1860 році. 

Крім того, Шевченко був улюбленим учнем художника Карла Брюллова. Про Шевченка як про художника знають не всі, проте збереглося безліч його робіт - 835, а ще 300 - загублені. 

Особисте життя Кобзаря

Особисте життя діяча залишається під таємничим завісою, який ось уже багато років історики і експерти намагаються розкрити, як можна ширше.

Як стверджують дослідники біографії Кобзаря, Шевченка закохувався 6 разів. Першим коханням поета стала його односельчанка Оксана Коваленко. Родичі були впевнені, що молоді одружаться, коли Тарас і Оксана стануть дорослішими. Однак Шевченко відвіз Енгельгардт, а Оксана згодом вийшла заміж за іншого чоловіка. Поет, будучи в зрілому віці, неодноразово згадував свою першу кохану в віршах.

Другий жінкою , яку полюбив Кобзар, стала польська швачка Дзюн Гусиківську, однак і з нею у Шевченка не склалося.

Третя любов Шевченка - Анна Закревська, якій був на той момент 21 рік. Але Тарасу і Ганні не судилося бути разом - дівчина була одружена з полковником. Ганні Тарас Шевченко присвятив свій вірш "Г.З.".

Четвертою любов'ю Кобзаря стала княжна Варвара Рєпніна-Волконська, яка помітила його на одному з балів. Княжна запропонувала Тарасу пожити в своєму маєтку в Яготині, на що поет погодився. Однак Тарас сприймав Варвару тільки як близького друга, а не як коханку, через що вони незабаром розлучилися.

П'ята жінка серця Шевченка була на 30 років молодшою, ніж він. Катерина Піунова була актрисою, зовсім юною дівчиною - їй було всього лише 14 років на той момент, коли Шевченко запропонував вийти за нього заміж. Тому батьки були категорично проти, і шлюб не відбувся.

Останньою, шостою,  кого полюбив Шевченка, стала 19-річна дівчина Ликера Полусмак. Вона працювала служницею. Щоб заслужити прихильність коханої Шевченко обдаровував її сукнями, туфлями, перснями, сережками і навіть купив їй Євангеліє з золотими краями. Після довгих залицянь дівчина прийняла пропозицію руки і серця. Шевченко активно готувався до одруження і найняв Ликери вчителя, щоб той навчив наречену хорошим манерам і прищепив їй елементарні знання. Однак весілля не відбулося. Дослідники припускають кілька версій розірвання заручин: зрада Ликери з її ж учителем, або її відмову їхати з Шевченком в Санкт-Петербург. Ликера стала останньою, кого поет полюбив незадовго до смерті.

Раніше вийшов перший український фільм про 10-річної посиланням Тараса Шевченка.

Крім того, 12 березня на екрани вийде фільм "Толока" на основі балади Тараса Шевченка .

Тарасу Шевченку - 206-ть!

Квіти моєму Шевченкові: з нагоди дня народження Тараса Шевченка
09 березня 2020 о 06:00
day.kyiv.ua

Україна, ще сама не відаючи, стала іншою, відколи Господь приклав Свої Руки до чола і серця немовляті  в убогій сільській хатині, серед  полів і дібров, лук і ставків. Ми, живі, й мертві, й ненароджені українці – стали назавжди Родиною Тараса Шевченка.

Самим своїм народженням Шевченко з’єднав Україну: батькова лінія – спадкові козаки-запорожці, мамина – бойки з Прикарпаття.

Малим Тарас  ледь не загубився, шукаючи «залізні стовпи, що підпирають  небо».  Світ вбирав його допитливі оченята і змушував зачудовано завмирати перед своїм огромом і розмаїттям.

Він спішив жити, всотуючи в себе знання і натхнення. Восьмирічним, навчаючись у кирилівського дяка, обрав собі для читання  Григорія Сковороду.

З глибин серця, ридма любив два жіночі імені – Катерина, Оксана. За один рік лишився без обох Катерин – найлюбіших, найдорожчих. У лютому 1823р. вийшла заміж до іншого села старша сестра Катруся, яка винянчила малого Тараса. Плекав надію, що бачитиме сестричку бодай вряди-годи.  На початку вересня  пішла у засвіти  матуся Катерина. «Там матір добрую мою Ще молодую у могилу нужда та праця положила», — напише через багато років.

Не даючи собі ради з дітьми, мало не за місяць батько одружився з удовою. Тітка (жодного разу не назвав її мамою) зненавиділа зведенят, надто Тараса, гнобила його всіляко, тож хлопчик волів більше бути коло батька, ходив із ним чумакувати. Вже наслухався тих дивовижних  чумацьких оповідок – аж снилося йому під зоряно-оксамитовим  небом  – і про вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську, Нову і Задунайську, і про приснопам ‘ятну  славу козацьку за  Сагайдачного та Сірка,  і про  руйнування Січі 1775 року за наказом імператриці Катерини II…

2 квітня 1825р. Тарас  осиротів зовсім. Батько помер на панщині. Мачуха забрала своїх дітей і повернулася до Моринців.  Треба було йти у найми, аби вижити. Але Тарас  хотів учитися. Будь-що, за будь-яку ціну – сирота без шеляга, без опіки і розради – Тарас ХОТІВ УЧИТИСЯ! Звідки воно взялося в тієї бідної сільської дитини, яка нічого не знала, крім злиднів та нескінченної роботи, — оте незбориме прагнення ЗНАТИ? Господь приклав руки до чола і  серця…

Носив воду, палив грубу, одчитував над небіжчиками – ладен був усе робити, аби дяк Рубан, потім — дяк Богорський — не відтрутили від письма та читання, бо платити не було чим. Ще не знав, що поет, лише нестерпно прагнув малювати. Ходив від села до села, шукаючи навчителя. Прислужував дякам-малярам не за гроші – за науку.

Була дівчинка Оксана Коваленко. Друге ім’я, що при самісінькому серці. Подружечка дитинства, перше кохання, маленька кріпачка, так само сирота.

…Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

Пізньої осені 1841 року, в холодному, непривітному Санкт-Петербурзі він напише присвяту до поеми «Мар’яна-черниця”: «Оксані К…ко. На пам'ять того, що давно минуло».

…Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь…

Якимся побитом потрапив козачкувати у покоях Вільшанського маєтку пана Енгельгардта. Навесні 1829-го той забрав хлопчика з собою до Вільно. Дорогою до Литви Енгельгардт завітав до родичів – поміщиків Браницьких, які мешкали в Білій Церкві. При собі тримав великий почт, у тому числі – козачків. Тарас  пережив справжнє потрясіння, побачивши парк Браницьких «Олександрія»: хлопчикові бачилося, що то Господь спустив рай небесний на землю. Губився в тому раю й плакав од невимовного щастя. Гай-гай, як рідко доведеться йому на життєвій ниві збирати колоски правдивого щастя й душевного спокою!..

У Вільно Тарас вивчив польську мову, потайки перемальовував картини у палаці. Одного разу пан застав Тараса за цим заняттям, і пильне око поціновувача уздріло неабиякий талант. Віддав у Санкт-Петербурзі хлопця  до артілі декоратора Ширяєва. У  Шевченковій долі з’явилися  Сошенко, Брюллов, Жуковський, Венеціанов, Григорович, Мокрицький.

А потім Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, і виручені гроші пішли на викуп Тараса з кріпацтва. 22 квітня 1838 року до Шевченка прийшла омріяна воля.

Він не може надихатися незнаним дотепер відчуттям свободи, навчається  в Академії мистецтв, вчить французьку, пише вірші. 1840 року виходить друком «Кобзар» — вісім творів: «Думи мої», «Катерина», «Тополя», «Перебендя», «Думка», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова».

Далі буде Україна, подорожі безкраїми рідними просторами, щирі розмови, — часи, коли писалося, співалося, дихалося так дивовижно-щасливо, як, може, вже ніколи не буде. Знайомство з Миколою Костомаровим, Кирило-Мефодіївське братство. Він знав, що Слово може підняти людину з колін і повести на переможну битву за Волю. Тому й писав  і читав побратимам ті вірші-заклики, вірші – викриття. Вірші, про які стукач доповів охранці, й за які 1847р. Тараса було заарештовано…

Я не стану переповідати Шевченкову біографію – її написали і виклали тисячі людей.  Його творчість ретельно вивчали, вивчають і вивчатимуть  численні дослідники. Про неї пишуть і писатимуть реферати, магістерки, кандидатські й докторські дисертації.  Творчістю Шевченка  займається ціла окрема наука – шевченкознавство — що має цілу низку напрямів:  біографічний, бібліографічний, літературознавчий, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, текстологічний, філософський…

Але всі книги про  Поета, всі дослідження та розвідки, присвячені його творчості, гадаю, відсувають лише на кілька порухів завісу тієї магічної таїни, яка огортає Всесвіт Тараса Шевченка.

Мав академічні знання в різних галузях (до речі, 1860р. Шевченко отримав звання академіка Російської  Академії мистецтв). Його магнетизм причаровував жінок , у нього закохувалися , за ним тужили  прекрасні, шляхетні пані й панни. А він волів тихого куточка в рідній Україні, поруч із простою, милою, люблячою дружиною. Доля не дала йому нехитрого родинного щастя  — може, боялася,  що щастя завадить творчості…

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі. У середині лютого написав один зі своїх останніх шедеврів – «Чи не покинуть нам, небого…». Той самий, крізь рядки якого проступає  Шевченкова постать  уже ніби з далекого обрію, з порога того – суто Шевченкового — Всесвіту, що Поет залишить нам, допоки України, Дніпра та  Сонця:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать…

Коли його труну, вкриту червоною козацькою китайкою,  несли до Смоленського  цвинтаря, ішов мокрий сніг. Китайка поволі намокала і з червоної ставала чорною. Над чорною китайкою хилилося чуже опасисте небо. Раптом долинув вітер – свіжий, несподіваний, нетутешній. Хтось тихо проказав: «З України…»

8 травня домовина вирушила додому, до України. На руках друзів і всіх,хто любив Тараса – через увесь Петербург,  до  залізничного вокзалу. Потягом – до Москви. Далі – Серпухов, Тула, Орел… Україна: Глухів, Батурин, Ніжин… Бровари… Київ. Перед ланцюговим мостом студенти Свято-Володимирського університету впряглися у воза і везли труну до Церкви Різдва Христового. Сотні тисяч людей проводжали  Поета в останню дорогу. Так, наче вся його Україна… 22 травня Тараса Шевченка поховали на Чернечій горі в Каневі — як він того хотів:

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

Було видно, було чути, як реве ревучий.

Поет помер у 47 років, молодим, як на нинішній часовідлік . Та лише зовсім нещодавно перед нами постав образ молодого Тараса Шевченка.

З радянських часів (а радянська влада завжди воювала проти Шевченка) його прийнято було зображувати таким собі старим похмурим дядьком із зажуреними вусами, в кожусі та шапці-бирці.  Розповідають, що коли було вирішено встановити пам’ятник Шевченку  в Києві, скульптор Матвій Манізер та його учень  Леонід Молодожанин відтворили проект у вигляді гордої  Тарасової постави, що ніби лине вперед, а під поетовою постаттю розташували фігури  з «Гайдамаків». Проект приїхали дивитися Каганович і Хрущов.  Почалося щось неймовірне: Каганович репетував, що такий Шевченко надихає українців  на повстання проти радянської влади, й вимагав суттєво змінити композицію.  В підсумку «гайдамаків» прибрали зовсім, залишився тільки  Шевченко: похнюплений, із руками за спиною та ще й із якоюсь купою одягу під пахвою.  В такому вигляді від 1939р. ми бачимо Шевченка у центрі столиці.

За кордоном Шевченко був справжнім: у Вашингтоні, наприклад, 1964р. встановлено пам’ятник молодому, рвійному, елегантно вбраному Шевченкові.

У новіші часи молодий Шевченко з’явився і в Україні: прекрасний пам’ятник юному Шевченку відкрили 1982р. у Звенигородці на Черкащині (автори П.Остапенко та П.Кальницький).

На в’їзді до села Шевченкове — ніжний пам’ятник «Я пас ягнята за селом», де майбутній поет постає підлітком. Кілька разів негідники паплюжили пам’ятник.  Іншу чудову роботу -  «Тарас малює», також у с.Шевченковому – просто вкрали. Бач, заважає й нині Тарас Григорович…

Шевченко прийшов до мене у ранньому моєму дитинстві. Зима облягла зусібіч  маленьке село Оріхівку, знадвору лютує хвища, а в хаті тепло від груби, блимає гасова лампа, і моя бабуся Ганна Назарівна  читає «Катерину». Вона читає пошепки, і великі сльози скочуються  з її карих очей, і в них відбивається  тьмяне  примарне світло…

А якось у село привезли кіно, у сусідському дворі напнули екран і показували «Наймичку». Коли Ганна (неповторна Віра Донська-Присяжнюк), помираючи, промовляє до Марка: «Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати», — наші сільські тітки аж голосили…

І ще одненький спогад: у нашій хаті за столом сидять друзі мого діда Санька -  дід Антон і дід Альошка. Вони співають «Реве та стогне Дніпр широкий». Коли беруть верхи, шибки дрібно дзеленчать, наче дивний, нетутешній супровід…

Дитячу любов до Шевченка не вбили в мені ані радянська школа, ні зневажливий насміх луганських землячків, ні згодом — примітивне ідолотворення. Коли нинішні  владці  траскають із себе шевченколюбів — не знаючи до пуття, а так —  «на потребу часові», — я люблю Шевченка ще дужче, щоб своєю любов’ю захистити його від багатоликої лукавої облуди.

Він мій, Шевченко. І ваш, і нас усіх. Бо він там, у райських своїх луках та левадах, просить Господа за Україну і єднає нас – свою Родину — довкола себе.

Олена Бондаренко,

Квіти - це добре, але де є Шевченко?

Президент ушанував пам’ять Тараса Шевченка

9 березня 2020 року - 11:00

Президент ушанував пам’ять Тараса Шевченка

Президент України Володимир Зеленський разом з дружиною Оленою вшанували пам’ять Тараса Шевченка з нагоди 206-ї річниці з дня народження великого українського поета.

Володимир та Олена Зеленські поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві.

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ № 94 9 січня 1857

ЛИСТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО ДО ГРАФИНІ А. А. ТОЛСТОЇ 
№ 94 9 січня 1857. Новопетровское укрепление. 

1857 Генваря 9. 
---------------------------------------------------------------------------
http://litopys.org.ua


* * *
Драгоценное письмо ваше, от 8 октября минувшего года, получено в укреплении 26 декабря, а мне передано распечатанное 1 генваря как подарок на Новый год. Какое мелкое материальное понятие о подарке и о празднике! Детское понятие. Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Иные тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые дети. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. Довольно и шестимесячного, трепетного, душу гнетущего ожидания. И что же? Они, разумеется бессознательно, крадут из моей мученической жизни самые светлые, самые драгоценные четыре дня. К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем бессознательное. Следовательно, только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторил слова распятого Человеколюбца: «Прости им, не ведят бо, что творят». 

Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны. 

Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху. 

Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть. 

Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное. 

Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья. 

Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете? 

Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания! 

Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.
=======
prey
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая