хочу сюда!
 

Ксения

45 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-65 лет

Заметки с меткой «вчитель»

Освіта світить та не гріє 2. Місія бути вчителем

Освіта світить та не гріє

2. Місія бути вчителем



Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, вага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об'єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов'язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: щодо проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов'язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: - Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула до 36-38 було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початковою на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання з класу досягало в децибелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: - Гордасевич, а ти чого не на уроці? Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» - це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Коменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов'язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні лейби, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам'ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам'ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: - Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

Богдан Гордасевич
20.10. 2020 р.
Львів-Рясне

В Україні сьогодні святкують День вчителя

В Україні сьогодні святкують День вчителя
В Україні сьогодні святкують День вчителя

КИЇВ. 4 жовтня. УНН. Традиційно, в першу неділю жовтня, в Україні святкують День працівників освіти, повідомляє УНН.

Свято було встановлено Указом Президента України від 11 вересня 1994 року.

Зауважимо, щорічно 5 жовтня в понад 100 країнах світу відзначається день вчителя, який був заснований в 1994 році як Всесвітній день вчителя (World Teaches Day). Це професійне свято всіх вчителів, викладачів і працівників сфери освіти — день, у який відзначаються роль і заслуги вчителів у процесі якісної освіти на всіх рівнях, а також їхній неоціненний внесок у розвиток суспільства.

Як повідомляв УНН, напередодні свята Дня вчителя Президент України Володимир Зеленський зустрівся з учителями та директорами шкіл. Глава держави заявив, що робить все, щоб освіта відчула стратегічне значення для України.

Нагадаємо, впровадження в 2021 році постанови уряду України, якою передбачається поступове підвищення найнижчого посадового окладу педагогів, потребуватиме додатково близько 50 млрд грн.

Вчитель року...


Вчитель - Експериментатор...

Ця «Сповідь» зачепила щось в моїй душі – Олег Володарський

Ольга Іванівна говорила зі мною душею, по-українськи щирою та ніжною

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо «Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог». Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана! Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол. А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян, чи, може, станеться диво...

Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави... Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев’ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її багатогрішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти.

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де «чорніше чорної землі блукають люди». То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов’ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

Катерина Мотрич, «Молитва до мови»

 

Викладач української мови та літератури ДНЗ «Тернопільський професійний коледж з військовою та фізичною підготовкою» Глинчук Ольга Іванівна. На нас вже чекали помітно нервуючи. Та й мені в навчальному класі у Ольги Іванівни чомусь було дуже не спокійно. Тут вивчають творчість Франка та Шевченка, Котляревського та Українки, Стуса та Сковороди… За останні роки нація почала усвідомлювати надважливість пізнання своєї рідної генетичної абетки, необхідність захисту від вірусології чужих слів та міркувань. Інший світ. Инчий вимір.

 

Це неможливо передати словами. Треба відкрити очі і почати жити заново. Стати частинкою українського простору, усвідомити його в собі і навкруги. Того самого простору, який впродовж віків винищували разом з його носіями, котрих саджали за грати, репресували, розстрілювали. Нас змушували замовкнути навіки, забувши свою мову та молитву. Вони винищували не тільки фізично, а й духовно, паплюжачи наші ікони та святині, спотворюючи культуру та виховання. Та ми зуміли вберегти ту іскру мови та віри, котра сьогодні, напоєна болем та кров’ю, палає неймовірним полум’ям, яке зігріває кожного, в кому горить вогонь українства і випалює вщент все те, що зазіхає на найсвятіше – Бога і Україну. Оберег і святиня Київської Русі, потужна і милозвучна українська мова, як камені на голови ворогів і молитовна допомога у спілкуванні одне з одним.

 

Розмовляв з Ольгою Іванівною про її учнів, водночас згадуючи свої шкільні роки. Тих, кому щастило трохи більше, навчили просто знати українську мову, та більшості взагалі сформували ставлення до солов’їної, як до іноземної мови, котру можна вивчати за бажанням. І, тим більше, нікого не навчали любити українську мову, не закохували в її чарівливість та мелодійність, не навчали відчувати Україну своєю, а себе – українцем. Мою українську мову моя вчителька, Ольга Петрівна, взагалі сприймала як німецьку. І ніхто тоді мені, маленькому школярику, не пояснив якої надважливої частини самого себе я позбавлений, не вміючи використовувати МОВУ. Це така особлива форма духовної інвалідності, котру в нас культивували впродовж віків.

 

Саме тому «Сповідь» з Ольгою Іванівною стала для мене справжнім іспитом на українство. Війна навчила мене чути Україну в цілому. Проте «Сповідь» подарувала змогу вивчити кожну складову тієї барвистої мозаїки, котрою є наша Ненька-Батьківщина. І під час зйомок цього циклу мені пощастило відчути Тернопільщину з її неймовірною щирістю, привітністю та ласкавістю. Це неймовірно зобов’язує. Змушує замислитися. Переусвідомити. Не лише говорити і думати, а й молитися і відчувати тією генетичною абеткою, котру заповіла нам українська земля. Своя мова на своїй землі – тільки так частинки стануть цілим.

За останні шість років серед нас з’явилися вони. Авангард нашої Нації. Сіль нашої землі. Ті, хто ледве не щодня ризикує життям на Сході нашої країни. Нервуючи при спілкуванні з ними, інколи переходжу на російську, вкотре шкодуючи, що українська для мене – це свідоме зусилля, а не природний стан. Вони розуміють мене. Ставляться мудро та терпляче. А в мене рана, котра ніяк не загоюється. Каюся, моя ранкова та вечірня молитва складається з українського та болгарського молитвослова. Наразі для нас життєво необхідно думати, розмовляти, молитися рідною мовою.

 

Ольга Іванівна говорила зі мною душею, по-українськи щирою та ніжною. Сильне серце Матері, котра так турбується про маленьких українських військових. «Вони ще зовсім діти! – говорить Ольга Іванівна. – Та коли я усвідомлюю, який складний і відповідальний шлях вони обрали, сама стаю сильнішою».

Ми говорили про одне й те ж саме однією мовою, однією душею… Я не знаю, склав я цей іспит чи ні. Мені не відомо, як поставилася до мене Педагог і Вчитель. Єдине, що назавжди залишиться зі мною – бажання розмовляти і відчувати мовою моєї землі, мого сонця, мого Бога.

Щира та любляча Тернопільщина змушує замислитися над одвічним та мудрим, робить тебе уважним та терплячим. З тобою хочуть спілкуватися. Тебе хочуть чути. Тобі дають шанс почути їх і відчути себе одним з них. З тобою, по-дитячому щиро та довірливо, діляться часточкою своєї душі, а ти маєш узяти її і у жодному разі не образити і не зрадити.

Пам’ятаю, як багато років тому я віз посилочку з Почаївської Лаври в Покровський жіночий монастир. Там були лише просфори і свята вода. Тоді мене шокувало те, з яким теплом, з якою любов’ю прийняли все це. Ще тоді в мою душу проникали промені Віри Господньої… лише зараз починаю це розуміти. В такі моменти починаєш розуміти другорядність усього того мирського, матеріалістичного, до чого ми так прагнемо. Адже мені передавали тепло Молитви та істинну віру. Я тоді вийшов із монастиря і довго не міг заспокоїтися, сісти в машину. Нервував. І лише зараз, через двадцять років згадав ті відчуття, котрі переповнювали мене тоді. Свічка, молитва і Бог. Тиша. Любов і віра.

Коли ми живемо правильно? Коли нам затишно наодинці із собою і Богом чи коли нам сумно, самотньо і неспокійно? Коли ми думаємо про духовне збагачення власної душі чи коли ми щосили намагаємося накопити все більше та більше мирського, матеріального?

 

Чиста та чесна душа українки, котра так ніжно і переконано навчає дітей Богом даній нам мові, неймовірно надихає вірити, творити та мріяти. І по-материнськи ніжним голосом прохає лише про одне – думати, молитися, і виховувати дітей та онуків українською. І це непросте домашнє завдання Нація мусить обов’язково виконати. Нам вже не можна інакше. В нашій країні гинуть люди. Ми не маємо права їх зраджувати.

 

Ця «Сповідь» зачепила щось в моїй душі. Військовий коледж став для мене уособленням вірності та відданості ідеалам нашої Нації. Я усвідомив, що маю бути гідним їх. Цих юнаків та дівчат, котрі в 16 років обрали шлях військових, аби мати змогу захищати свою країну. І тих людей, котрі навчають їх усвідомлювати, любити шанувати свою жовто-синю Націю.

Ольга Глинчук, «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/DD98U946_Xo

У вчительки першого класу виникли труднощі ...

У вчительки першого класу виникли труднощі з одним з учнів.   [ Читати далі ]

Василь Сухомлинський про предмет української мови...

...першим до нас приходить слово. З колисковою материнською піснею, тихо казкою, доброю ласкою. Які дивні перші двоскладові слова! А потім назі знання зі словесності поширюються. Дитина, яка зіп'ялася на ноги, пізнає за день десятки нових слів. Співучих і красивих! І з кожним словом світ ширшає, розкриває свої принадні обрії... Світ, мов казка. І пізнаємо ми його за допомогою слова..
Збагачені словом, ми приходимо до школи. І за допомогою його пізнаємо таємничість і складність всіх інших наук.. Від того, наскільки ми озброєні словом, залежитьнабуття нами знань з історії, географії, біології, фізики, хімії, математики. Отже, словесність - початок всіх наук.
Слово увійшло в моє серце, в усе моє єство, воно стало моєю душею. Слово полонило мене, я став його поборником, носієм, слугою. І я буду нести його все своє життя, як прапор, як зброю. Так, я словесник. І вважаю: найголовніше завдання учителя мови і літератури в тому, щоб за допомогою слова не тільки відкривати дітям світ краси й радості... Слово стало для мене формою власного виявлення душі, як людини і вчителя. Цьому я хочу присвятити все своє життя.

О. Володарський: Костянтин Степанюк – талановита і тонка людина

Він – художник, вчителює, а ще закоханий в націоналістичну дитячу програму «Пласт» 


Завдяки капелану Андрію Ляшику дізнався, що в моїй країні живе талановитий художник Костянтин Костянтинович Степанюк. І поки шоколадна нечисть відбирає останні крихти у воюючої країни, талановиті люди творять свої шедеври, що пробуджують в наших душах людяність та любов.

 

Які ми різні! Які різні в нас діти! Різні також і по відношенню до нечисті, що прийшла обкрадати нашу землю, з острахом озираючись на своїх кремлівських хазяїв. Лише людина, яка всім серцем любить свою країну, ніколи не подивиться в їх бік. Але є ті, хто продається їм з потрохами. Такі потрохи зазвичай коштують копійки. Їх перекупають, наче мотлох, та заслужено відправляють на смітник історії.

 

Та мені зараз не до плебеїв та рабів – у мене душа посміхається. Ми насолоджувалися сонячним літнім днем та поїздкою в передмістя Рівного, в село Сергіївка. Туди, де виросли Костянтин Степанюк та Андрій Ляшик. Ті, хто ніколи не будуть торгувати Україною.

 

Андрій – священник, капелан і неймовірно щира людина. Костянтин – художник. Не бажаю сприймати мистецтво через призму незрозумілих широкому загалу термінів і характеристик. Не хочу! І не буду! Ми, українці, так щиро та ніжно обожнюємо свою землю, що писати про це треба просто і по-справжньому. Ми втомилися від алгоритму фальші. А тут – природа, з її дивовижними барвами у всій величі дарованої нам Господом краси.

 

Будиночок, в якому живуть і творять художники Костянтин і Аліна Степанюк біля самісінького лісу, його двері завжди відчинені для гостей, а кімнати заповнені пейзажами любої України, зображеннями мальовничих храмів та соборів… Чарівний світ… запах фарб та гарячої кави.

Так, ми воюємо. За свою свободу ми платимо життями синів і доньок України. Та місія митців в цей складний час надважлива – не дати ворогу занапастити наші душі, замість туги і відчаю, наповнити їх відчуттям краси, яка оточує нас, не зважаючи ні на що.

На жаль, не проґав ми майже 30 років, протягом яких нашу державу розкрадали замість того, щоб розбудовувати, мали б зовсім іншу країну. Країну з людським обличчям. Наче казка. Та вона має право на свою реальність. Казка, в якій всі живуть мирно та щасливо. Казка, в якій вчені створюють нові технології. Казка, в якій діти їздять до школи на жовто-синіх автобусах. Казка, в якій злі та голодні духи водяться лише в темних та далеких тюрмах. Ось в такій казці добра, теплого світла та ніжних барв живе Костянтин Степанюк.

 

Читач запитає: «Як вміщується в авторі така кількість любові до Нації і України, таке неприйняття всього зрадницького та продажного?» Автор зростав в любові. Він із задоволенням закутував шарфом шию, аби осіннім незнайкою гуляти пейзажами рідного міста. Він з дитинства писав вірші, ессе. Автор простий український романтик, котрому треба не так вже і багато – приїхати на виставку Костянтина Степанюка, випити з ним кави.

 

Костя викладає. Він вчитель. Він закоханий в націоналістичну дитячу програму «Пласт». Талановита і тонка людина, яка живе, наче кожен день може стати останнім. Від нього віє такою любов’ю до Неньки.

Вони подарували нам свої роботи. Одну із зображенням Ісуса в терновому вінку, іншу – із тендітною балериною, котра була одразу «конфіскована» злим редактором. Ісус зараз стоїть у мене у великій кімнаті, поруч з іконами. Танцююча балерина та страждаючий Ісус – в цьому є щось символічне.

Ми поспішаємо, не встигаємо, хочемо миру, просимо у Бога любові… А мені, жовто-сині, так хочеться повернутися до героїв моїх програм… Повернутися і покаятися, і тихо, пошепки, сказати: «Ви всі – моя Україна. Пам’ятайте про це!».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Костянтин Степанюк

https://youtu.be/XxncjwlXdYw

Олег Володарський: Олександр Король – Людина, Патріот і Вчитель

 Обожнюю Львів! В усіх його проявах. Приймаючи його величний настрій, з кожним роком все більше заглиблююся у вивчення історії та культури цього міста. І, наче маленька дитина, ніяк не можу насититися ним. Львів – це душа України. На переході віків. На найгрубішому шві епох.

 Сьогодні не можна не задавати принципові і жорсткі питання про історію і культуру нашої держави. Проте під час таких діалогів душу наповнює неймовірний біль. Адже, піднімаючи такі теми, неможливо не відчути відлуння болю багатовікових страждань нашої нації. Сильна й категорична незгода зі століттями геноциду українства.

Дивишся іноді на таких несвідомих людей і дивуєшся легкості їх відчуттів. Вони метушаться, когось кудись вирощують і виховують, навіть не звертаючи уваги на страшне минуле свого народу. Їм подобаються ющенки, вони сумують за кучмами, і навіть воєнний стан турбує їх не більше погоди за вікном.

І, дякувати Богу, є інші – сильні, гідні, мовчазні. Ті, в кому є Бог і Україна. Ті, хто не схилиться ані перед зовнішнім, ані перед внутрішнім ворогом. Хто буде боронити Батьківщину, навіть ціною власного життя.

Це саме та наша генетика, котру протягом стількох віків намагаються винищити. Це не вдалося зробити тоді, не вдасться і сьогодні. Такі люди ззовні нічим не відрізняються від мільйонів інших. Найважливіше всередині.

Справжній патріот України. Мовчазний, усміхнений, ніжно люблячий свою Неньку-Україну. Їх можна впізнати за цією ніжністю. Ти лише непомітно запитай в них про війну та майбутнє.

 Стрийський парк. Ми їхали на зустріч з Олександром Корольом. І тут мене поглинули неймовірне відчуття – відчуття Шервудського лісу, казкового та напрочуд спокійного. Я був вражений! І це, виявляється, був тільки початок. В тихому затишку тренерської, залитої липневим сонцем ми обидва помітно нервували. Нервували, поки не почали говорити… душами. Сповідуватися!

 

Саня, мені так само розриває душу біль моєї рідної, кровної землі. Розумієш, зараз ми всі разом в цій країні відкриваємо очі і починаємо усвідомлювати жахи і велич минулого та майбутнього. Брате! Хто не може зважити авоську з абрикосами?..

А хтось прокидається і тужить через усе, що відбувається навколо. Я не буду перераховувати твої звання, статуси, медалі і досягнення, не буду співати хвалебних пісень. Просто вклонюся тобі, ВЧИТЕЛЮ!

 

І ти, і твої колеги по тренерському цеху (Олександр Добровольський, Михайло Годинець, Роман Кривицький, Юрій Нуженко, Віталій Блюмін… та ще сотні тренерів) виховуєте дітей рідної нації бути сильними і гідними ЛЮДЬМИ. І коли, окрім спортивних навичок, ви, вкладаючи в них душу, навчаєте ще й любити Україну – ви відроджуєте велич нашої НАЦІЇ. Совістність та повага, до яких ви спонукаєте власним прикладом – це те СВЯТЕ, чого так не вистачає владній сволоті.

 

Брате, ми з тобою не подаруємо! Не віддамо! Кожний по-своєму, кожний на своєму місці. Тільки для того, щоб наші діти в зародку душили будь-який прояв підлості та продажності.

Вчитель – це той, хто дивиться чесно і справедливо в самісіньку душу. І такі хлопці, як ви, можуть в найгостріший момент вимагати принципового ставлення до нашої з Неньки-Батьківщини. Цим ми і живемо, друже. Заради цього дихаємо. У справедливого немає друзів – так заповів Господь.

Там, у корита плямкаючих людожерів з шоколадними пиками, навіть не найгірші учні перетворюються на нелюдів. Як це важливо – своєчасно нагадати їм про те, хто вони є і про повагу до самих себе. Жовто-блакитні кольори нашого прапору все частіше підіймаються – як над звільненими містами, так і на виграних змаганнях.

 

Ваші учні і діти розносять по світу повагу до нашої нації. Немає гучних і пафосних слів, є мовчазна і непохитна повага да землі своїх предків.

 

Складна у нас відбулася розмова. Важка. Зовнішня легкість неминаючий внутрішній біль. Саме це і є прояв тієї сили, котру в нас так не люблять вороги (зовнішні і внутрішні).

Львів люблю до нестями. Попри подорожі країнами, столицями, містами.

 

Рідний та улюблений Львів, в якому живе людина, патріот і ВЧИТЕЛЬ – Олександр КОРОЛЬ. Якщо ти достеменно знаєш, що в цій країні є люди, котрі нестямно, до вибуху в душі люблять свою землю – тобі інакше смакує навіть повітря, тобі заквітчується іншими барвами плин життя, тебе наповнює впевненість в тому, що МИ обов’язково переможемо. І такі люди, дякувати Богу, є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Король

https://youtu.be/98XtUFgOXUk

Вчитель, спрямований на самоосвіту

З кінця XX ст. в суспільстві тривають процеси переосмислення цінностей, зміна ідеалів і пошук перспектив. Щоб гідно прийняти історичний виклик XXI ст., освіта мусить мати випереджальний характер, тобто бути націленою на майбутнє, на розв’язання проблем нового часу, розвиток творчих здібностей учасників навчально-виховного процесу, формування в них проектноїкультури, нових способів мислення — усього того, що забезпечитьуспішну соціалізацію. Тож працювати за новими вимогамиможе тільки творчий вчитель, що перебуває в постійному творчому пошуку, повсякчаснонавчається.

І зараз виправдовується стара істина: «Творчий учитель — творчий колектив». А з чого починається творчий колектив учителів — творців завтрашнього майбутнього України?Перш за все, зі cпівпраці: вільної, творчої, актуальної, цікавої,спільної!

Метою науково-методичної роботи є підтримка ділового тонусу вчителя, допомога в подоланні труднощів, відкриття шляху до пошуку, ініціативи й творчості. При цьому важливо зацікавитипедагогів, залучаючи допроведення того чи іншого заходу. Тож у нашій школі практикують крім загальноприйнятих і нестандартні форми роботи, які захоплюють учителів, сприяють розвитку різного роду компетентностей, індивідуального стилю, креативності, творчих здібностей.

Одним із видів нестандартної роботи є проведення педагогічної ради у формі ділової гри. Саме така форма розвиває пізнавальну активність педагогів, стимулює самоосвіту, розвиток творчої ініціативи, забезпечує формування в колективі атмосфери плідного співробітництва.

Пропоную такий девіз нашої ділової гри: Неможливо жити краще, ніж проводячи життя в прагненні стати досконалішим. Хто хоче зрушити світ, нехай зрушить себе. (Сократ)

Правила учасників ділової гри:

  • гра — справа серйозна. Як ми граємося, так і живемо;

  • будьмо позитивними;

  • толерантність — це повага, у першу чергу, до самого себе;

  • точність — ввічливість королів;

  • світ навколо вирує, а ми — на педраді ТУТ і ЗАРАЗ — вчимося;

  • найдорогоцінніше, що в нас є, це — час, використаймо його для себе найефективніше.

    Головні нормативно-правові документи Міністерства освіти України свідчать: «Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов’язані постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру» (Закон України «Про освіту»); «Підготовка педагогічних і науково-педагогічних працівників та професійне самовдосконалення — важлива умова модернізації освіти» (із Національної доктрини розвитку освіти).

    На сучасному етапі розвитку суспільства всі розуміють, що кожному громадянину необхідні універсальні знання, здатність розв’язувати свої життєві та професійні проблеми. Ідею універсальної освіти розглядають нині як головну умову розвитку особистості й суспільства загалом. В основі цієї ідеї лежить здатність людини до безперервної освіти.

    На дитячі та юнацькі роки випадає тривалий процес освіти, і багато молодих людей із полегшенням зітхають, коли приходять на виробництво після вищого навчального закладу, але навіть невелика перерва в освіті відкидає їх назад, бо диплом про вищу освіту — це тільки початок безперервної освіти.

    Здатність до самоосвіти незрівнянно важливіша за своїми результатами та впливом на людину, ніж сама освіта в навчальному закладі. «Вчити самого себе», — девіз кожної особистості, але найактуальнішим він стає для педагогів, бо внаслідок їхньої наближеності до молодого покоління здійснюють безпосередній вплив на розвиток особистості дитини. Особистісно орієнтована самоосвіта педагога забезпечує підвищення педагогічної майстерності, а в результаті — безперервний саморозвиток особистості самого педагога і його вплив на розвиток особистості учня.

    В. Сухомлинський уважав, що джерелом і рушійною силою самоосвітньої діяльності вчителя є потреба в знаннях: «Знати більше, ніж я знаю сьогодні». Вчений зазначав, що суттєвими причинами, які породжують цю потребу, є вимоги, що висувають до вчителя керівники школи, колеги по роботі, батьки й особливо учні. Неодноразово В. Сухомлинський наголошував: «Учень має бачити в учителеві розумну, знаючу, думаючу, закохану в знання людину. Чим глибші знання, чим ширший кругозір, ширша всебічна наукова освіченість учителя, тим більшою мірою він не тільки вчитель, а й вихователь».

    Видатний педагог був переконаний, що самоосвітню діяльність учителя слід починати із самопізнання. Учитель мусить вивчити себе як особистість, порівняти себе з іншими, поспостерігати за собою ніби збоку. Він стверджував, що девіз самопізнання добре виражений у словах Ф. Достоєвського: «Знайди себе в собі, підкори себе собі, оволодій собою!» Виховання почуттів, дисциплінування думки Й волі, вироблення й урівноваження характеру — усе це людина має робити сама, пізнаючи себе й оволодіваючи собою.

    Інтелектуальна розминка

    Хто автор цих слів?

  • Щоб стати справжнім вихователем дітей, треба віддати їм своє серце. (В. Сухомлинський).

  • Щоб дати учням іскорку знань, учителю необхідно ввібрати в себе море світла. (В. Сухомлинський).

  • Учитель, який передає дитині лише знання, — це ремісник; той, хто виховує характер, — справжній митець у своїй справі. (С. Русова)

    2.     Продовжіть фразу

  • Усі перемоги починаються… (з перемоги над собою).

  • Хто не дивиться вперед, той… (залишиться позаду).

  • Істина народжується в суперечках, та коли пристрасті вирують, істина… (зникає).

  • Щоб вести людей за собою, … (йди за ними).

  • Якщо можеш виправити наслідки помилки, … (ти не помилився).

    Отже, в основі ефективної педагогічної діяльності лежить «Я-концепція» вчителя, бо прийняття себе, розуміння себе, оптимістичне життєрадісне світосприймання — головний і провідний принцип забезпечення соціально-психологічних умов для зміцнення та збереження сприятливих тенденцій у самовдосконаленні та самореалізації особистості педагога.

    Кожен учитель визначає чотири компоненти власного «Я»:

  • «актуальне Я» — яким себе бачить учитель зараз;

  • «ретроспективне Я» — яким він себе бачить та оцінює на початкових етапах своєї праці;

  • «ідеальне Я» — яким учитель хотів би бути;

  • «рефлексивне Я» — як, з погляду вчителя, його розглядають і оцінюють керівники школи, колеги, учні й батьки.

    Центральним елементом професійної свідомості вчителя є «актуальне Я», яке ґрунтується на трьох наступних. Стосовно «ретроспективного Я» існує система критеріїв оцінювання особистого професійного досвіду та досягнень. «Ідеальне Я» пропонує перспективу особистості й обумовлює саморозвиток у професійній сфері. «Рефлексивне Я» виступає шкалою середовища в професійній діяльності та забезпечує об’єктивність самооцінки.

    Отже, самоосвіта — це усвідомлена потреба в постійному вдосконаленні своєї професійної діяльності з акцентом на її соціалізацію, на створення умов для розвитку особистості та соціально значущих якостей особистості вчителя й особистості кожного учня. Самоосвіта — безперервна діяльність учителя, спрямована на розширення й поглиблення знань і вмінь, підвищення рівня предметної підготовки. Шлях від епізодичної самоосвітньої діяльності вчителя до планової усвідомленої самоосвіти пролягає через осмислення та створення особистої «Я-концепції».


    Вправа «Ієрархія цінностей особистості»

  • Ієрархія (від грецьк. — священний) — у широкому розумінні означає розташування частин або елементів цілого в певному порядку. Проранжуйте життєві цінності за ступенем їх значущості для вас, як для вчителя:

    Рефлексія

  • Яку життєву цінність ви поставили на перше місце? Чому?

  • Скільки часу на день ви приділяєте цим людям?

  • На що ви витрачаєте найбільше часу протягом дня?

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая