Інший час, інша держава, але яке все схоже...

"...Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися лише на сподівання, що, "побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни"
(с) Анджей Сулима Камінський "Історія Речі Посполитої"

Ще один маленький віршик з юності

СМС

Її привітали сухим смс,
Вона ж любить мову, хоч не з поетес,
А тут тільки смайли, й транслітом слова,
І час за дрібним монітором сплива.

Ні, їй оператор не міг передать
Те, як б'ється серце, як очі горять...
Ні поглядів, прямо у вічі палких,
Ні теплих обіймів, ні сльози, ні сміх...

І відповідь в тих же загальних словах.
Вона ж любить мову? - та тільки в думках.
Це час, це такий історичний процес,
Коли всіх вітають сухим смс.

Трохи поезії

Колись в юності я писав вірші. Як українською, так і російською мовами. Пройшовшись осінньою алеєю згадав один із них)

Вдохни осенний аромат,
И я его вдохну с тобою.
Земля, окутавшись листвою,
Всё время манит чей-то взгляд.

Всё время манят чей-то взгляд
Деревьев золотые кроны.
Я восхищаюсь видом оных,
Их цвету яркому я рад.

Их цвету яркому я рад,
Как солнцу в марте, после ливней
И делает меня счасливей
Тех красок радужных парад.

Тех красок радужных парад
Тебе и мне согреют душу,
Как моряку, при виде суши,
Как пастуху, при виде стад.

Гарячі напої і посмішка

     За останні 5-10 років дуже великого розповсюдження набули каво-чайні кіоски і магазинчики, де окрім того, що можна купити багато сортів чаю/кави, можна тут же скуштувати ці напої у готовому вигляді. Зручно і смачно. Та й взагалі, не знаючи офіційних цифр, за власними спостереженнями, обсяги споживання цього продукту, а особливо кави, людьми істотно збільшилось. Офісна культура, ніби економія часу, привчання людей до натуральної, хоч і далеко не завжди якісної кави. І це лише маленька частка чинників, які першими прийшли в голову. І не так важливо, хто кого більше підштовхує, попит, чи пропозиція. Сказати хочеться дещо інше. Вкрадаються навіть підозри, щодо масової залежності, на зразок тютюнової. Хоча, як на мене це, якщо і залежність, то набагато приємніша. Ковток гарячого ароматного напою свіжого ранку, в квітучому скверику біля якогось транспортного вузла. Невеличке приємне інтермецо посеред міської метушні години пік. Радість, в якій не варто собі відмовляти. 
     Колись, маючи один з таких магазинчиків неподалік від офісу, частенько заходив до нього за кавою. Молода, симпатична продавщиця завжди привітно посміхалась. З  часом вона знала моє ім"я, знала, що мені без цукру ("от збоченець!", - подумає зараз хтось щодо цукру), і навіть, якщо за мною не було черги, з нею можна було перекинутись слівцем за життя. Ходити туди було завжди приємно саме в її зміну, і, думаю, саме через її привітну посмішку. Про всяк випадок зауважу, що з особистим життям у мене було все гаразд, ніяких зайвих намірів до неї не було, хоч я й зараз визнаю її привабливість, мені цілком вистачало жіночої уваги, але з таким її підходом до клієнтів, кава навіть здавалась смачнішою. "Так вєдь с улибкой бєнзін еффєктівнєє!", - сказано в одному зі старих фільмів. Понад сотню разів я брав у неї чай і каву, допоки спочатку я, а потім і вона не змінили місце роботи.
     Вчора ввечері, йдучи з роботи на репетицію, зайшов до такого кіоску, де теж молода, і доволі симпатична дівчина зробила мені чай, досить смачний, але із таким незадоволеним обличчям, на зразок "як ви всі мене дістали!" Можливо, в людини якісь негаразди, я все розумію, однак зайти туди вдруге бажання вже немає, оскільки задоволення було дещо зіпсоване. Можливо, за посмішку не доплачують, хоча трапляється й таке, але вона дозволяє людині відчути себе "в своїй тарілці", і викликає бажання вертатись знову в той самий, один із багатьох, кіоск за теплотою не лише в паперовому стаканчику, а й на обличчі людини, що тобі його продає.

Про Смак

    Якось спілкувались ми з колишньою колегою про свій фах, тобто архітектуру, дизайн, і вона висловила думку, що в цій справі можна навчитись чому завгодно, окрім відчуття смаку. Ніби це має бути вродженим. Особисто я з цим не згодний, і вважаю, що навчитись при великому бажанні можна будь-чому, а ті хто говорять подібне про будь-що, можливо хочуть хоч якось підкреслити, чи навіть просто виявити свою унікальність.
    І справді, природні задатки, здібності, це звісно добре, але найбільш високої майстерності досягають зазвичай, працьовиті, а не обдаровані. Якщо ж казати про мистецтво, дуже рідко який музикант на самому початку розуміється в звучанні. Може здатись, що їм це не дано, але пройшовши шлях до професійного музиканта, кожен чує, де забагато високих частот, не треба прибрати нижню середину, а де звук надто закомпресований. З музичним слухом все те саме, при систематичних заняттях, ті, кому ніби ведмідь потанцював по вухах, чують навіть мінімальний "нєстроєвіч". Бачив таке на власні очі. То може і зі смаком все аналогічно, якщо розвивати саме ті "рецептори"?
    Смак в архітектурі, багато в чому базується на знаннях про архітектуру. Коли я вчився на перших курсах університету, моє розуміння архітектури не багато чим відрізнялось від її розуміння звичайними обивателями. Подобались виключно статичні затишні будівлі, найчастіше, класичні. При чому я ледве міг відрізнити справжню класику від псевдо-класики. Сучасні складні структури я просто не міг вподобати, бо не міг їх зрозуміти. Звісно, деякі люди уловлювали це інтуїтивно, але їх було небагато. Пропустивши не один проект крізь свій мозок, дізнавшись і навчившись багатьом речам, мені вже не складно уловлювати естетичну складову, і претендувати на відчуття смаку. Це нормальний шлях багатьох фахівців.
    В мистецтві як і в науці є два підходи до діяльності: методом прозорого та чорного ящиків. В першому людина акумулює знання, ретельно їх досліджує й аналізує, а з них складає якесь рішення, а бо якийсь витвір мистецтва. В "чорному" ж ящику рішення приймаються інтуітивно, можливо не без логічних складових, але й без заглиблення в питання. В обох методах є як переваги так і недоліки. І, думаю, створення будь-якого об"єкта дизайну, витвора мистецтва, чи музичного твору, що при цьому виконано зі смаком, може бути досягнено обома способами. І це не значить що хтось більше чи менше талановитий. 
    Це моє переконання щодо смаку вже не раз знаходило підтвердження в реальному житті. Вірте в себе, але розвивайтесь)

Євгєній

  • 11.12.15, 15:02
      Поїхали ми якось з дружиною подорожувати. Кам"янець, Хотин. А була зима, і не зовсім сезон, принаймні в Хотині, де єдина харчевня біля замку була зачинена до весни. Погуляли добре, атмосферненько, народу мало. Коли йшли вулицею назад до зупинки, поряд із нами паралельно йшов невеличкий світло-рудий пес. А у нас є давня фішка, давати вуличним собакам імена, при чому бажано замислуваті, типу Варфоломій, Агріпіна, Інокєнтій... От і почала дружина його кликати: "Константін? Аркадій?..." щось там ще було, і тут я для підтримки кажу: "Євгєній?" Пес зупиняється і повертається до нас. На його хитрій мордочці було щось схоже на посмішку. Заради сміху, дружина каже: "Євгєній, покажіть нам, будь ласка, де зупинка?" Через пару секунд пес починає йти далі, випереджаючи нас, до речі в потрібному напрямку, але пропав з виду за поворотом. Коли ми дійшли до зупинки, там стояв пес Євгєній, і ніби чекав на нас. Я тоді сказав, шкода, що нема, що йому дати за службу. А пес явно чогось чекав. Дружина, погладивши його, дістала вологі севетки, щоб витерти руки. Євгєній, думав, що то щось їстівне, і мало не вхопив серветку своєю пащею. Потім йому стало зрозуміло, що в нас і справді нічого немає, і пес Євгєній знайшов собі цікавіше заняття: ганяти кота на іншій стороні вулиці.

Заліковка

  • 01.12.15, 18:56
       Пригадався мені перший день в універі. Він був не зовсім перший, оскільки я туди до цього їздив на курси, потім на вступні... Можна назвати його першим днем студентства, хоча за універською дідовщиною, студентами стають аж після першої сесії. Щоб ніхто не доколупувався, називаю його: "перший день на першому курсі".
       Того теплого вересневого ранку я з однокласником, а тепер вже й одногрупником, прибув до нашого темного коричневого корпусу. В холі висіли списки першокурсників, кого куди розподілили, і номера аудиторій. Хоча й вважалось колись, що архітектор - це чоловіча професія, у нас в групі, як і на всьому потоці, дівчат було суттєво більше ніж хлопців. Всілися ми разом зі шкільним товаришем в лівому ряду на другу парту, і почали по троху знайомитись з іншими. Декого з одногрупників я вже знав по вступних, а деякі обличчя бачив вперше, одне з них і востаннє. Кучерява дівчина в окулярах, з фарбованим в червоний і чорний кольори волоссям, після цього дня не з"являлась на жодній парі. Привернув увагу хлопець із Запоріжжя, майже налисо стрижений машинкою, в спортивному костюмі, з непривітним поглядом, були підозри, що цей, як мені тоді здалося, гопник, стане моїм ідеологічним ворогом. Совнішність оманлива, за 6 років навчання і співіснування на одному поверсі гуртожитку, з ним було випито чимало, а ще він навчив мене першим азам ком"ютерної графіки. Поряд із ним сиділа симпатична худенька дівчина, і з не абияким пафосом розповідала про те, що закінчила ДХШ, і яка вона начитана, і як любить Булгакова, і т.д. Зі школи люблю підкалувати таких. Тим більше вона сама мене спровокувала, спочатку сказавши що збирається читати Булгакова "Доктор Живаго", на що я виправив її, що насправді автор книги Пастернак, а потім, доводячи мою неправоту. Аргументами слугувало те, що Булгаков сам був лікарем, а потім для посилення авторитету заявила: "Я "Мастєра і Маргаріту" 3 раза прочла!", - і тут у мене само вирвалось: "А с пєрвого раза нє дошло?" Багато хто голосно сміявся, а дівчина зі мною більше не розмовляла аж до сесії. 
       В групі була досить різнобарвна публіка, майже всі по своєму цікаві, що хлопці, що дівчата. На задніх рядах сиділа група дівчат, знайомих між собою з ПО, одна з яких була якоюсь особливою, як мені здалося. Ні краплі косметики, світлі очі, широка, і при цьому сором"язпива усмішка, яка потім ще пару років не давала мені спокою. Але то інша історія. 
       Прийшли викладачі для вступної пари. Напідпитку, кураторша розвела тираду про складність і шляхетність професії, про безсонні ночі, і т. д. Врешті настала церемонія вручення заліковок. Варто обмовитись, що в нашому університеті, як і в давнину, залікові книжки склеювали кістковим клеєм, мабуть із старих радянських запасів. Клей можливо і якісний, але має характерний запах, що чимось нагадує собачі фекалії. Після видачі заліковок, наша "начитана" зі словами про свою любов до запаху друкованого паперу, глибоко вдихнула, нахилившись над розкритою заліковкою. В наступну мить вираз її обличчя містив одразу дві емоції, здивування і огиду, і не ясно було, чого більше. Ті, хто побачили цей перфоманс, обережно понюхали свої заліковки для з"ясування обставин, і тоді по аудиторії прокотилась хвиля сміху. Ось так почалося моє студентство. Як кажуть, найліпші роки життя, але з характерним запахом.

Гнів

  • 02.09.15, 11:30
Людині варто навчитись управляти гнівом. Гасити його в зародку, усвідомлювати завчасно його джерело і доречність. Від цього стільки конфліктів просто перестане існувати. Адже у більшості випадків гнів не такий вже і виправданий, однак розуміння цього приходить вже постфактум. Звісно, гнів може бути інструментом маніпуляції, але в стосунках з близькими людьми їм не має бути місця. Мабуть. Принаймні так було би ліпше.

Соціальна відповідальність

  • 01.09.15, 09:36
  Час від часу, мабуть з часів перебування мене в шкільному колективі, обставини і оточення мене підштовхують до цієї думки. Як це не прикро, дуже багато людей, не усвідомлюють що вони не одні в цьому суспільстві, цьому колективі, місті, країні, тощо. Багато хто за кермом спостерігав, як хтось заважає своїми діями пересуванню інших без будь-якої на те необхідності. А хіба не було такого ніколи на тротуарах, площах, сходах і ліфтах? При цьому, вони достатньо розумні, щоб розуміти, що в цих діях можуть бути негативні наслідки для оточуючих, однак їм по барабану. Вони не паряться. Це ж так прикольно, не паритись.
   Опускаючи тему утворення черг в наших установах, які б вони там не були, в черзі обов"язково знайдеться хоча б одна людина, яка цю чергу затримуватиме, навіть без власного зиску від того. Дійсно, яка різниця, хто там позаду тебе куди поспішає. 
   Різних прикладів можна знайти десятки з буденності, але не варто. й так все зрозуміло. Це навіть не соціопатія, це дещо інша форма співвідношення себе з суспільством. Навіть не тільки з суспільством. З усім. Такі люди вважають себе частиною суспілства, колективу, родини, природи і т.д., коли їм щось треба з цього мати, однак в своїх діях забувають про ту свою приналежність. Таке собі дивне переконання, що світ їм винен, а вони йому - зась. 
   Може нічого поганого в цьому і нема, однак щодня можна спостерігати, як завдяки таким людям, хтось щось не встигає, у когось щось руйнується, а хтось щось просто не може зробити. Тобто вони стають на заваді суспільній продуктивності. Хтось колись бачив, як одна мураха заважає працювати іншій в своєму ж мурашиннику? Чи бджола в рою? Там кожен знає своє місце серед інших, виконує свою роботу і рахується з працею чи навіть існуванням інших. Саме тому ці крихітні істоти виживали і непогано почувалися всі тисячоліття свого існування. 

Локшина і фейки

    Людей завжди дурили, дурять і будуть дурити. Дурять, щоб управляти, щоб здобути чи зберегти популярність, або просто заради розваги, щоб відчути свою перевагу. З дитинства пам"ятаю безліч розірашів з кінцевим висловом "обманулі дурака на чєтирє кулака". Але то таке. Відступ. Весь сучасний світ побудований на брехні. Звісно без багатьох правдивих даних наші сучасні технології не працювали б, але вони теж успішно допомогають впроваджувати брехню. Без брехні не можна було б побудувати жодну релігію, хоча б для спрощення її розуміння народом. Жодна держава не протримається без вчасних порцій брехні, чи то народові, чи міжнародній спльноті. Без глобальної брехні не виникло би жодного банку, не кажучи вже про світову фінансово-валютну систему. 
    Людям дають знати лише те, що вони мають знати для забезпечення і збереження блага сильних світу цього. Звичайні люди теж брешуть. Всі. З різних причин. Нажива, спасіння, задоволення, самоствердження, мотивацій може бути безліч. І навіть ті хто на весь світ кажуть "не свідчи неправдиво...!" роблять це чи не найбільше. Ми вмикаємо телевізор чи інтернет, і на нас сипляться тонни неправди. Або якщо порівнювати з електромагнітними випромінюваннями, то сотні мікрорентген на годину. Є офіційні джерала інформації, які теж можуть викликати сумнів у мислячих людей, однак, коли їх формуть хоча би приводять інформацію до правдивого вигляду. А є просто локшина, яка призначена для тих людей, що ковтають все без розбору. 
     В інтернеті дуже розповсюджені фейки заради приколу, хоча на них мабуть тренуються викривляти інформацію для важливих цілей. В одній соцмережі зустрів пост, який мене просто розсмішив), але натяку на комічність у ньому не було. Оцінили його півтори тисячі людей. І ще півтори сотні зробило репост. За досить невеликий проміжок часу. а зараз покажу, що там було. 
Над "фоткою" був припис: 
Больше, чем просто фото. В 2002 году Плутон пролетал вплотную к Земле. Космонавт Сергей Крикалёв сделал это удивительное фото с борта МКС. За Плутоном – Австралия
.
     Не знаю, що й сказати. Мені страшно за людство, якщо їм така єрєсь здається правдоподібною. Їм можна вішати на вуха будь-що, і направляти у будь-яку прірву.