огляд української преси
30 вересня 2016



За 2,5 роки не притягнули до відповідальності нікого з оточення екс-президента Віктора Януковича. І тих, хто грабував Україну, і тих, хто наказував стріляти в людей на Майдані, пише «Газета по-українськи». Нікого з керівників «Опоблоку», на думку експерта видання, директора Інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортника, не покарають. Про Юрія Бойка – це лише риторика генпрокурора. Тримають колишніх регіоналів на гачку. Адже «Опозиційний блок» вигідний владі – дають голоси в парламенті і не дуже заважають. А проти Єфремова відкрили справу, бо він випав із системи, став білою вороною. Інший експерт «Газети по-українськи», політолог Тарас Березовець, вважає, що Геннадія Кернеса покарати немає шансів. Він хитрий і зачистив усі докази. Проти Сергія Льовочкіна також зачіпок не буде. Реально посадити Михайла Добкіна, Миколу Скорика. Порошенку вигідно їх покарати, бо це сподобається виборцям, переконує експерт газети у публікації «Посадити мають Єфремова. Бойка, Льовочкіна, Кернеса – ні».

Сьогодні система перетину лінії зіткнення відверто недосконала. Причин кілька – суб’єктивних і об’єктивних, констатує в газеті «День» міністр з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш. Серед цих причин – недостатня кількість пунктів пропуску і погана їх відрегульованість, що сприяє корупції. Міністр переконує, що неприпустимо надавати можливість для пропуску великих партій товару, оскільки бойовики, отримавши контроль над ними, будуть на цьому наживатися. Натомість спрощення для мирних громадян процедури перевезення товарів є логічним. Бойовикам цю процедуру буде важко взяти під контроль, до того ж, гроші витрачатимуться на українські товари, зазначає газета «День».

Адміністрація президента хоче застосувати сценарій Кучми-1999, коли в суперники тодішньому президенту просували заздалегідь «програшного» Петра Симоненка. Цього разу влада в ролі зручного спаринг-партнера розкручує Юрія Бойка. Про це в газеті «Україна молода» стверджує парламентарій Андрій Лозовий. Він вважає, що у другий тур на президетнських виборах пройдуть Юлія Тимошенко та Олег Ляшко.

Газета «Голос України» інформує, що з 1 жовтня розпочнеться пілотний проект у сфері регулювання цін на продовольчі товари, який передбачає тимчасове скасування надмірного адміністративного регулювання цін на харчові продукти. Протягом цих трьох місяців вивчатиметься динаміка цін, і за результатами моніторингу буде ухвалене рішення щодо скасування, обмеження чи поновлення такого регулювання. Докладніше «Голос України» розповідає в матеріалі «Завтра держава перестане регулювати ціни на продукти».

«Субсидії не стимулюють економити» – у статті під таким заголовком «Газета по-українськи» переконує, що змусити українців заощаджувати ресурси може заміна субсидії грошовою допомогою. Після опалювального сезону споживач зможе використати залишок коштів на утеплення чи економніше обладнання.

Ірина Біла
http://www.radiosvoboda.org/a/28023032.html

Німці ще не усвідомили до кінця своєї провини перед українцями – німецький історик
30 вересня 2016
 

Президент України Петро Порошенко (праворуч) та президент Німеччини Йоахім Гаук під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Київ, 29 вересня 2016 року

Питання відповідальності Німеччини за те, що відбувалося на теренах України під час Другої світової війни, стало з’являтися у національній свідомості німців лише внаслідок Євромайдану, коли німці усвідомили, що українці не є продовженням Росії, а є незалежною нацією з окремою історією від росіян, вважає німецький історик, професор Мюнхенського університету Ґвідо Гаусман. Проте, на його думку, цей процес лише на самому початку, і багато досліджень, які змінять свідомість німецького суспільства і політиків, ще доведеться провести. Радіо Свобода поспілкувалося із професором Гаусманом у Києві під час відзначень роковин трагедії Бабиного Яру.

– Фундаментальних змін у німецькій свідомості щодо того, де і як відбувався Голокост, поки не відбулося. Із 1970-х років і до сьогодні головне місце в історичній пам’яті посідають концентраційні табори, табори смерті, як наприклад, табір Аушвіц. Але в дослідженнях зміни відбуваються. З’являється розуміння того, що в колишньому Радянському Союзі, особливо в Україні та Білорусі, відбувався інший тип Голокосту. Це вже не було індустріалізоване вбивство за колючим дротом, приховане від очей громадськості, а вбивство, під час якого вбивці бачили своїх жертв, дивилися їм в очі.

Я думаю, що досі ми не бачимо цілісної картини Голокосту в Україні. Бабин Яр – це символ і лише початок розуміння цих подій. Потрібно дослідити і усвідомити, що відбувалося у тих менших містечках. І ця складна історія лише починає писатися.

– Почуття провини, яке німці мали щодо росіян, формувало великою мірою політику щодо Радянського Союзу і пізніше щодо Росії. Але багато українців звертають увагу на те, що більшість із цих злочинів були скоєні на території України супроти мешканців України. І почуття провини німців має не того адресата, чи ця думка починає доходити до масової свідомості німців?

    Ситуація змінюється. І дослідники звертають увагу на те, що найбільші трагедії сталися в Україні, Білорусі, у західних частинах Росії, також, звичайно

    Є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів

Але тут є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів. Це не так стосується істориків, бо йдеться про стереотип масової свідомості, що українці були колаборантами. Нам потрібно створити повнішу картину, де було б місце всім українцям, бо мільйони були жертвами, були примусовими робітниками. І велика робота, присвячена цим людям, була зроблена на рівні міст, сіл, і на цьому можна було б розбудовувати подальші дослідження. І до цих міст уже в 1990-х роках багато з цих людей повернулося, до тих місць, де їх змушували працювати.

– Багатьох українців не лише змушували працювати, але і змушували вбивати. Мільйони військовополонених загинули в концтаборах і тисячі з них були поставлені перед вибором: померти там голодною смертю, або стати охоронцями в таборах смерті, як Аушвіц. Чи усвідомлюють німці свою відповідальність за цей злочин?

– Я б сказав, що ці факти, про які ви говорите, є відомими дослідникам. Але в суспільстві вони ще не набули широкого усвідомлення. Дуже мало люди знають про умови життя місцевого населення та вибір, перед яким вони опинялися. Потрібно буде ще 10-20 років, щоб ці факти були усвідомлені.

– У Німеччині також є дуже важливий досвід визнання своєї вини за злочини, скоєні німцями. Чи це є той досвід, який вона може передати іншим, тим країнам і суспільствам, які намагаються заперечити злочини, скоєні їхніми співвітчизниками?

    Німцям було потрібно кілька десятиліть стабільного життя, щоб змогти взяти на себе відповідальність за минуле
  Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/a/28024821.html

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.  
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.  
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів      

виправлено 15:16 22.09.2016

Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.


Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.

Як незвичним парадом в Одесі відсвяткували день міста

 02.09.2016

<iframe src="http://24tv.ua/jsp/nodecorate/jwpvideo.html?videoUrl=2016/09/721963&imgUrl=_main.mp4.jpeg&h=360&w=640" width="640" height="360" frameborder="0" scrolling="no"></iframe>


222 річницю з дня заснування Одеса відсвяткувала парадом дитячих візків. Фантазії та гумору молоді батьки не пошкодували. Дитячий транспорт перетвори на неймовірні моделі.

Тут були і візок сажотруса, і спа-капсула, і сільська хатинка. Образи створювали не лише для дитячого транспорту, але й усій родині. Наприклад, один з візків перетворили на космічний апарат. А малюк з батьками - іншопланетні пасажири.

Найскладніше – придумати ідею, щоб її реалізувати. А вже коли є образ, легше від нього відштовхуватися. Доповнювати його, по крихтах складати,
– розповіла учасниця параду візків Анастасія.

Не обійшлося і без одеського "Привозу". Дитячий візок малюка батьки перетворили на справжню продовольчу вітрину, де в асортименті й морські бички, й соковиті томати.

Парад дитячих візків в Одесі відбувається вже вп'яте. Щороку охочих позмагатися стає все більше. Організатори кажуть, креативності батьків може позаздрити будь-який дизайнер. Тож обирати найкращих було вкрай важко.

Зрештою серед сотні учасників обрали аж десятьох кращих. На першому місці – сім'я з візочком-космічним апаратом.

http://24tv.ua/yak_nezvichnim_paradom_v_odesi_vidsvyatkuvala_den_mista_n721963

Гривні сьогодні 20 років.
Факти, яких ви не знали
02.09.2016



2 вересня 1996 року в обіг була введена українська валюта – гривня. Звідки така назва, чому рубль – це лише обрубок української валюти, що Канада має до гривні? Про все це і більше в матеріалі сайту "24".
Що означає гривня?

Слово "гривна" має корінь із санскритським griiv'aa, тобто "потилиця". Як вважають історики, назва валюти походить від золотої чи срібної прикраси-обруча, який носили на "загривку".
Рубль – обрубок гривні

Гривня була основною грошовою одиницею у Київській Русі до XIV століття. З другої половини ХІІІ, під час татаро-монгольської навали, срібну гривню почали ділити навпіл. Саме так з’явилися рублі, від слова рубати.
100 тисяч за одну гривню

Коли у 1996, за Указом тодішнього Президента Леоніда Кучми, гривню ввели в обіг, її курс до карбованця був – 1:100 000. Саме карбованець, або купоно-карбованець, був жертвою інфляції протягом 1992-95 років, коли Україна була на перехідному етапі.
Гривня і долар

Цей факт вам швидше за все відомий, та до свята вирішили нагадати. На своєму початку українська валюта була доволі міцною. Курс був 1,8 гривні за 1 долар! І так тривало практично до економічної кризи 1998 року. Потім курс довгий час тримався на рівні 5 гривень за долар. Зараз про ці часи можна згадувати хіба з ностальгією.
Різана чи сотий

Якщо з назвою гривня суперечок було не багато, то копійки могли мати й іншу назву. Серед варіантів були: різаний та сотий. А у традиції Русі монети взагалі мали назву "шаги". Однак, зупинилися все ж на звичній для нас назві.
Чому є валюта з 1992 року?

Знаходили у своєму гаманці гривні та копійки з датою 1992? Справді, у цьому році були видруковані перші гривні та викарбувані перші копійки, однак в обіг вони надійшли аж у 1996 році під час грошової реформи.
Українську валюту друкували канадці

Після розвалу СРСР в Україні банально не було підприємств, які б могли взятися за виготовлення банкнот. Тож вперше національну валюту друкувала канадська компанія "Канадіен Банкнот Компані".



Тоді українського дисидента Левка Лук'яненка якраз призначили послом в Канаді. Саме він попросив канадську діаспору допомогти Україні.
Скільки банкнот припадає на одного українця?

За даними НБУ (станом на листопад 2015 року), в обігу було 2,8 млрд штук гривневих банкнот загальною вартістю в 295,7 млрд гривень! Виходить, що на 1 українця припадає 64 банкноти загальною вартістю в 6758 гривень.
Папір з малини

Ну, звісно, не в прямому розумінні. Папір для банкнот виготовляється Фабрикою банкнотного паперу НБУ в Малині, що на Житомирщині.
Скільки живе купюра?

Життя паперових купюр недовге… Купюри номіналом в 1, 2 і 5 гривень "живуть" від півроку до 8 місяців. Потім Нацбанк міняє їх. Купюри номіналом від 10 до 100 гривень здебільшого в обігу до трьох років. А от 200 і 500 гривневі "живуть" від 5 років і більше.

640 млн банкнот всіх номіналів кожного року НБУ вилучає з обігу через фізичний знос!
Скільки виготовлено банкнот?

З 1992 і дотепер на банкнотній фабриці Нацбанку виготовлено кілька мільярдів купюр. Однак, точна кількість – державна таємниця.

http://24tv.ua/grivni_sogodni_20_rokiv_fakti_yakih_vi_ne_znali_n721757

1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич

БЕЗ ПРАВА НА ОСТАННЄ СЛОВО

Зрештою суд перейшов до стадії дебатів. Після виступу на стадії дебатів прокурора Армасова, який попросив для «особливо небезпечного рецедивіста» 10 років позбавлення волі та 5 років заслання (аркуш справи 306-307 том 6), — кульмінація процесу: слово надається захиснику Медведчуку.

Його промову в дебатах (напрочуд небагатослівну) варто зацитувати повністю (аркуш справи 307-308 том 6):

«Товариші судді!

Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.

Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров'я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.

Це пов'язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
        
Цікаво, що ж говорив Василь Стус в своєму останньому слові.

Але раптово виявляється, що можливості виголосити останнє слово суд Стусові так і не надав.

У розписці, складеній дисидентом після ознайомлення з вироком (аркуш справи 366-367 том 6) читаємо:2

Василь Стус
поет, правозахисник
«До протоколу вважаю за необхідне внести такі уточнення:

- Я вимагав розглянути в судовому засіданні головне питання — злочин скоєний КГБ УРСР перед Українським народом, його культурою, я вимагав судити КГБ УРСР як терористичну організацію;
- Я вимагав оголосити та надати мені для користування Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН, матеріали Хельсінкських домовленостей — і суд, і протокол обійшли ці вимоги;
- Суд ухилився від розгляду питання про застосування до мене фізичних тортур в СІЗО КГБ 07.08.1980, а в протоколі не зазначив ні про мої вимоги судити винних у розправі, ні про саму наявність таких заяв — вимог;
- Мені не дали виголосити своєї звинувачувальної промови
т. зв. останнього слова, суддя заборонив мені говорити»
        
Отже, відповідно до заяви Стуса, йому не дали можливості виголосити останнє слово — хоча в протоколі вказано, начебто Стус в останньому слові заявив (аркуш справи 308 том 6):1

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць,
Ісуса Христа від диявола!»
Оголошення вироку відбулося наступного дня — 02 жовтня 1980 року.

Стус вирішив вирок не оскаржувати — він не мав віри в радянські суди.

А також розумів, що цей вирок для нього фактично є смертним — адже він не витримає чергового багаторічного перебування в таборах (аркуш справи 365 том 6).
ПОЗИЦІЯ МЕДВЕДЧУКА:
що не сходиться
Медведчук кілька разів публічно коментував свою позицію під час того судового процесу. Так, у 2012 році Віктор Медведчук прокоментував свою захисну діяльність: "У ті часи була стаття, яка передбачала за такі дії кримінальну відповідальність. Він [Стус] був засуджений за цією статтею" (Видання «Українська правда» від 04 квітня 2012 з посиланням на відеоблог).

У цьому відеоблозі адвокат підтверджує факт того, що він визнав у судовому процесі вину свого підзахисного. Більше того, Медведчук послався на те, що начебто сам Василь Стус в судовому засіданні заявив, що він «всегда выступал и будет выступать против советского строя и советской власти».

Однак, при детальному вивченні протоколу судового засідання такої заяви ми в документі не побачили. Жодної згадки про таку позицію Василя Стуса немає в матеріалах справи.

Окрім того, адвокат Медведчук стверджує, що вирок по Стусу був скасований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року у зв'язку зі скасуванням ст. 62 КК УРСР. Але насправді ця стаття була виключена з Кримінального кодексу лише Законом України від 17.06.1992 року. Та й матеріали справи свідчать про зовсім інше.

А саме: ще 18 липня 1990 року прокурором УРСР Потебеньком М.О. було внесено протест з посиланням на те, що в діях Василя Стуса взагалі не було складу злочину — оскільки він «публічних закликів до насильницьких дій з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлював» (аркуш справи 372 - 388 том 6).
        
2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок скасувати, а справу закрити у зв'язку з відсутністю складу злочину (аркуш справи 389 - 396 том 6).
Мотиви, з яких Верховний Суд УРСР скасував вирок були такими:
«... публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Допустимими методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період».
        
Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді. Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд (!) за чинного радянського законодавства (!!) безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді. Ось вам і «на розгляд суду»…

Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?
ЗАКОНОДАВСТВО ТА АДВОКАТСЬКА ЕТИКА В РАДЯНСЬКИЙ ЧАС:
адвокат Медведчук не мав права на таку позицію
Для того, щоб розібратися з цим питанням, звернемося до законодавства та спеціалізованої літератури того часу.

Відповідно до ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року:

По-перше, «Защитник обязан использовать все указанные в законе средства и способы защиты в целях выяснения обстоятельств, оправдывающих обвиняемого или смягчающих его ответственность, и оказывать обвиняемому необходимую юридическую помощь.

С момента допущения к участию в деле защитник вправе: иметь свидание с обвиняемым; знакомиться со всеми материалами дела и выписывать из него необходимые сведения; представлять доказательства; заявлять ходатайства; участвовать в судебном разбирательстве; заявлять отводы; приносить жалобы на действия и решения следователя, прокурора и суда. Кроме того, с разрешения следователя защитник может присутствовать при допросах обвиняемого и при производстве иных следственных действий, выполняемых по ходатайствам обвиняемого или его защитника».

І тут виникає питання: чи виконав адвокат Медведчук свій встановлений законом обов'язок — використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, що виправдовуть обвинувачуваного?!

Матеріали справи свідчать, що адвокат Медведчук не заявив жодного протесту чи клопотання, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подав жодної скарги, пояснення, доказу тощо!

Це можна було б назвати бездіяльністю, але адвокат може заперечити, що він сам самостійно визначає стратегію захисту. А от як бути із визнанням адвокатом вини клієнта, коли той її заперечує? Чи має (мав) на це право захисник?

Чинний наразі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє адвокату займати у справі позицію всупереч волі клієнта (п. 3 ч. 2 ст. 21), але можливо в радянський час були інші правила та заборони у адвокатів?

Виявляється, що ні. Загальна спрямованість діяльності адвоката виключає можливість визнання вини клієнта. Відповідно до ст. 7 Закону Союзу Радянських соціалістичних республік «Про адвокатуру в СРСР» від 30.11.1979 року – «адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно й неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби й способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою».

З цього приводу писали в тому числі і радянські класики юридичної науки. Наприклад, Строговіч М.С. (Курс советского уголовного процесса, т. 1, с. 247-248): «Если обвиняемый не признал себя виновным, отрицает предъявленное обвинение, то адвокат ни при каких условиях не может занять иную позицию в деле, он обязан доказывать невиновность своего подзащитного».

Також в юридичній літературі того часу зазначали: «Признание адвокатом виновности подсудимого при отрицании последним своей вины следует рассматривать как нарушение профессионального долга, завуалированную форму отказа от защиты, а следовательно, грубое нарушение права на защиту» (Гинбург Г.А., Поляк А.Г., Самсонов В.А. — «Советский адвокат» М., Юридическая литература, 1968, с. 8).

При цьому деякі автори у своїх професійних публікаціях вказували, що якщо вина клієнта доведена, і немає найменших сумнівів щодо доведеності його вини, адвокат має право після отримання згоди клієнта визнати його вину, а якщо клієнт не надає таку згоду, адвокат зобов'язаний відмовитись від справи, якщо він не згодний з позицією обвинувачуваного (Петрухин И. Доказательства невиновности и позиция адвоката в суде. — «Советская юстиция», 1972, № 10).

Згаданий Строговіч М.С. (Курс совесткого уголовного процеса, т. 1, с. 247-248), до речі, по суті, описав ситуацію, що склалась у справі Стуса, тільки от позиція адвоката тут мала би бути інакшою: «Если подсудимый отрицает свою виновность, а защитник утверждает, что подсудимый виновен, но заслуживает снисхождения, это значит, что защитник оспаривает оправдательные доказательство, представленное обвиняемым…., а это есть обвинительная деятельность, а не защитная».

Підсумовуючи, ми доходимо двох основних висновків:

    В.Медведчук, будучи адвокатом та захищаючи В.Стуса, не використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, на виправдання обвинувачуваного, та не надав останньому належної юридичної допомоги, чим порушив вимоги ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року (чинного на момент розгляду справи нормативного акта).

    Визнаючи в суді вину свого підзахисного Стуса (при запереченні вини самим підзахисним), адвокат Медведчук порушив свій професійний обов'язок, фактично відмовився від захисту Стуса, чим грубо порушив право останнього на захист у суді.


Зрештою, такі дії адвоката Медведчука створили ґрунт та сприяли прийняттю неправомірного судового рішення (що згодом було підтверджено судом вищої інстанції), виконання якого за реалій радянської репресивної системи, на жаль, призвело до смерті Василя Семеновича Стуса.
ДЕЯКІ СВІТОГЛЯДНІ ВИСНОВКИ:
особиста позиція авторів
Ми — Українська адвокатура, що історично та за багатьма ознаками є спадкоємницею радянської адвокатури, яка породила адвоката Медведчука, повинні вибачитися перед громадянами України — країни, яка зараз, як і в минулому столітті, бореться за свою незалежність.

Вибачитися за продажність, непрофесійність, колаборацію представників професії з імперським антиукраїнським режимом.

Адвокатура в Україні зараз переживає складні часи. Складні часи переживає і українське суспільство.

Багато адвокатів, які у період Майдану віддано захищали права затриманих громадян і хоробро, ризикуючи життям, боролися з репресивною машиною, зараз представляють інтереси суддів, які підозрюються у вчиненні злочинів — винесенні неправосудних рішень, через що було заподіяно в т.ч. смерть, втрату здоров'я, порушено гідність людей, щодо яких вони проголосили неправосудні рішення.

Проте суть адвокатського покликання — захищати права підзахисного. Адвокати виконують свою роботу. Професійно. Достойно. І ніхто, як нам відомо, не визнає вину своїх підзахисних. Навіть в таких непростих, а подеколи — очевидних, справах.

Коли знайомишся з матеріалами справи КДБ УРСР проти Стуса, розумієш, які були настрої у суспільстві. Це прекрасно розуміють ті, хто працював та жив у часи Союзу. Не було і не могло бути масового протистояння суспільства проти влади. Цінність свободи слова та право на власну думку, право на розвиток нації десятиліттями випалювалися радянською (московською) владою — війною, репресіями, Голодомором.

Дуже небагато було тих, хто міг протистояти словом, ще менше було тих, хто діяв. Проте від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов'язком було робити свою роботу — якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це — як підтвердив згодом суд вищої інстанції — могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м'якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов'язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.

Відновлення історичної справедливості, встановлення істини, визнання прорахунків є запорукою розвитку адвокатури в Україні.

Закликаємо українську адвокатуру, як особисто кожного адвоката так і в особі представницьких органів адвокатури, зокрема Національну асоціацію адвокатів України, публічно визнати порушення адвокатом Віктором Медведчуком прав його клієнта Василя Стуса на захист.

Слава Україні!
Епілог

Василь Стус,поет, правозахисник

« Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Матеріал підготували:
Роман Титикало
адвокат, к.ю.н. член дисциплінарної
палати Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
Костін Ілля
адвокат, член Ради адвокатів Київської області, голова комітету захисту прав адвокатів
Текст підготовлено за допомогою та підтримки Громадського руху ЧЕСНО
http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/stus/
 
А фільм СТБ про Стуса таки знову раджу - реально шедевр. І про сценариста Сергія Стеценка ми ще почуємо в якості українського режисера. Талановитий!
http://www.stb.ua/ua/episode/den-nezavisimosti-vasilij-stus/

Оригінал публікації Кириченко, ч.1 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-102.pdf
ч.2 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-104.pdf


БГ: Василь Стус і Віктор Медведчук - це два антагонізми, наявний приклад протистояння Добра і Зла за часів СРСР, як і в цілому епохально. І хоча Віктор Медведчук дотепер живий - він є давно труп, від якого смердить смертю, а Василь Стус навпаки і мертвий вічно живе з нами у сяйві безсмертя і любові.

СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: "ведмежа послуга" Медведчука

Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому

Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія). Це сталося 31 рік тому — 4 вересня 1985 року. Віктор Володимирович Медведчук виступав захисником у процесі над поетом і дисидентом. До цього ще ніхто не оцінював його адвокатську роботу з професійної точки зору, зокрема у розрізі дотримання правил адвокатської етики.

Після смерті Стуса Віктора Медведчук очолив адміністрацію президента Леоніда Кучми, згодом він став кумом президента Російської Федерації Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину, а в даний час представляє Україну в Мінському переговорному процесі, адвокати вивчили архіви справи й готові поділитися своїми висновками.

Ми детально ознайомилися з архівною кримінальною справою №5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР за обвинуваченням Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР («Антирадянська діяльність і пропаганда»), а також із законодавством, що регулювало адвокатську діяльність того часу та спеціальною й науковою літературою того часу.
ЗНАЙОМСТВО З МЕДВЕДЧУКОМ:
«Другий прокурор мені не потрібен»
Кримінальна справа відносно Стуса була порушена 13 травня 1980 року, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано 15 травня 1980 року. Поета звинуватили в тому, що він вчинив дії з виготовлення, зберігання і розповсюдження «з метою підриву та ослаблення радянської влади ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», чим начебто скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 2 КК УРСР, як особа, раніше судима за особливо небезпечний державний злочин (обвинувальний акт складений 10 вересня 1980 року та затверджений заступником прокурора Української РСР 12 вересня 1980 року).

Стусу інкримінували в тому числі написання листів Андрію Сахарову, Петру Григоренку, Левку Лук'яненку, Анні-Галі Горбач з Німеччини, члену
«Міжнародної Амністії» Кристині Бремер, лист до Президії Спілки письменників України, віршів «Безпашпортний закріпачений …..», «Існує тільки дві форми ….», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять ….» та ще багато чого.
Адвокат Медведчук В.В. вступив у справу на підставі ордеру №058310 від 24 вересня 1980 року, виданого Шевченківською юридичною консультацією Київської міської колегії адвокатів.

Після вступу у справу, 24 вересня 1980 року, адвокат Медведчук написав заяву про надання дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним Стусом «для согласования вопросов, касающихся его защиты в суде».
 
Про що саме вони розмовляли та як погоджували позицію — невідомо, ця інформація захищена адвокатською таємницею, і навряд чи ми колись про це дізнаємося.

Хоча друг Стуса дисидент Євген Сверстюк пригадував:

Євген Сверстюк
письменник, філософ
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», (Сверстюк Євген. Одвічний сценарій // Українське слово. - 2000. - 26 травня)
Подібні спогади і в дружини Стуса — Валентини Попелюх.

Цікаво, що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі (аркуш справи 179, том 6).

За збігом обставин перш ніж захищати Стуса Людмила Коритченко була адвокатом у справі іншого політв'язня — дисидента Юрія Бадзя — засудженого за антирадянську пропаганду на 7 років ув'язнення та 5 років заслання. Юрій Бадзьо розповідає Громадському руху ЧЕСНО, що в суді не було змагальності, а суть захисту тоді зводилася не до заперечення обвинувачення, а до пом'якшення вироку.

Юрій Бадзьо
літературознавець, публіцист
«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми... Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом'якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв'язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи»
Окремо варто зупинитись на ставленні Василя Стуса до адвокатури та захисника. Так, 3 вересня 1980 року обвинувачений звернувся із заявою, в якій прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою за допомогою
«міжнародного адвоката» залученого за допомогою організації «Міжнародна амністія» чи «Пен-клуб», зазначаючи що «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен» (аркуш справи 168, том 6).
Як і варто було очікувати, старший слідчий майор Селюк відмовив в наданні незалежного адвоката Стусу
ПРОЦЕС:
Стус наполягає — ні в чому не завинив.
Адвокат визнав провину підзахисного

О 10 ранку 29 вересня 1980 року розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді на вулиці Володимирській.

Процес відбувався в закритому режимі, на засідання не допустили навіть дружину Стуса Валентину Попелюх. Цікаво відстежити лінію поведінки адвоката Медведчука на різних етапах процесу.

По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Він заявив відвід всьому складу суду, розпочавши його словами «Любий склад суду....» Стус посилався на те, що радянський суд за визначенням не може розглянути його справу об'єктивно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі —
«представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.
Стус вимагав відкритого та гласного розгляду його справи:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я вимагаю, щоб у судове засідання мали доступ представники зарубіжної і радянської преси, а також ті особи, які хочуть бути присутніми у судовому засіданні»
Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція адвоката Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід (аркуші справи 259-260, том 6), і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що адвокат Медведчук його захищати не буде, заявив:

«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»
Прокурор попросив відхилити клопотання Стуса щодо залучення адвоката з міжнародної правової організації, мотивуючи це тим, що така участь не передбачена радянським законодавством. На думку прокурора, участь Медведчука в процесі обов'язкова, бо «підсудний... не має юридичної освіти і свої інтереси сам не зможе в повній мірі захистити». І Медведчук з прокурором погоджується, відмовляючи Стусові в праві на захист міжнародними правниками, а щодо участі в процесі своєї кандидатури покладається на розсуд суду:

«В першій частині я згоден з прокурором. А що стосується моєї участі у судовому засіданні — це право підсудного і я покладаюсь на розсуд суду»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою» (аркуш справи 264 том 6).

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів:

Василь Стус
поет, правозахисник

«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»
Вважаємо цю позицію, висловлену підсудним Стусом з самого початку судового розгляду, принциповою та дуже важливою. Виходячи саме з неї, захисник мав би будувати свою стратегію захисту. Але адвокат, як ми переконаємося, обирає інший шлях.

Надалі Стус відмовляється давати покази, він обрав тактику мовчання та ігнорування, доки суд починає досліджувати матеріали справи – листи поета, його вірші, висновки експертизи, а також проводить допит свідків. І тут роль адвоката також є цікавою.

Зокрема, один зі свідків обвинувачення — Сірик Микола Іванович — стверджував, що начебто зустрічався з поетом у штрафному ізоляторі, коли той відбував попередній строк.
«Я пришол к выводу что Стус откровенный враг Советской власти...», — заявив Сірик, стверджуючи, що Стус йому говорив, «что украинцы хотят выйти из «оккупации» России. Стус предлагал вести против Советской власти террористические акты», «он призывал меня вести против Советской власти агитацию и пропаганду аж до террора, что все средства против Советской власти хороши»

Микола Сірик
свідок обвинувачення
Ці репліки викликали у Василя Стуса відверте обурення:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Сірика я не знаю, це провокатор. Я з ним не знайомий, я з ним ніколи й словом не обмовився»
Медведчук тим часом мовчить. Він не поставить цьому свідку жодного запитання. Зате при допиті відомої представниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, яка, звісно, дала позитивну характеристику Стусу, він запитає про те, як свідок може охарактеризувати політичні погляди Стуса, а також про вірші поета, які мають антирадянську спрямованість (аркуш справи 300 том 6).

Цікава відповідь свідка Михайлини Коцюбинської на питання Стуса:1

Михайлина Коцюбинська
свідок у справі
«Мені відомо, що порушення таємниці листування карається законом. Кристина Бремер, член соціалістичної партії ФРН, до українського націоналізму не має ніякого відношення. Мені не відомо, що 08 серпня 1980 року в КДБ до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо про це говорить Стус — то це правда»
Ще більш яскравий та цікавий виступ свідка Кириченко Світлани Тихонівни:5

Світлана Кириченко
свідок у справі

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних»
Головуючий одразу почав попереджати свідка про відповідальність за відмову давати покази за ст. 179 Кримінального кодексу УРСР, але і це не злякало свідка, вона відповіла: «Ніяких свідчень в цьому суді я давати не буду».

Прокурор почав вимагати у суду порушити кримінальну справу відносно свідка, а захисник Медведчук знову заявив «Я покладаюсь на рішення суду» (аркуш справи 302 том 6).

Суд пішов в нарадчу кімнату та згодом оголосив ухвалу, якою порушив кримінальну справу відносно Кириченко С.Т. за ст. 179 КК УРСР (аркуш справи 261-262 том 6).
Можна лише захоплюватися мужністю Світлани Тихонівни, яка вистояла проти тиску репресивної радянської системи та не зрадила Стуса, отримавши 3 місяці виправних робіт та постійне переслідування
Інший свідок Андрієвська Валерія Вікторівна, 1938 року народження, також дала позитивні покази відносно Василя Стуса та вказала, що:

Валерія Андрієвська
свідок у справі

«Стус обдарована людина. В листі, якому писав Стус своїм друзям
у м. Києві в тому числі і мені, немає ніяких антирадянських проявів»

Новим Надзвичайним і Повноважним Послом США в Україні стала Марі Йованович. 23 серпня вона вручила вірчі грамоти. Хто це?

Посол Сполучених Штатів в Україні – це, зрозуміло, більше ніж посол. За умови того впливу, якій має Росія на структури ЄС і провідних країн Європи, саме США – це найсильніший, найпослідовніший і найвпливовіший союзник України. І це стало очевидно ще задовго до війни з Росією. Згадайте, наприклад, до кого і куди на початку осені 2005 року бігали на дачу по консультації члени першого уряду Юлії Тимошенко, під час давньої уже кризи Помаранчової команди? Цю людину звали Джон Гербст, а посольство США знаходилось тоді ще вул. Юрія Коцюбинського…

Посли США в Україні: уже майже футбольна команда

Цікаво, що менше всіх інших – усього 14 місяців – представляв Штати у Києві перший посол, Роман Попадюк. А довше всіх – другий – Вільям Грін Міллер, він єдиний з американських представників подолав у «київському сидінні» межу у три роки – 38 місяців. І цьому є просте пояснення: українська незалежність, до певної міри, була несподіванкою для США, тому й перше, що у 1992 році спало на думку у Вашингтоні, це призначити сюди представника української діаспори. Коли з’ясувалося, що час для сентиментів промайнув швидко, а Україна явно не вписується у роль безсловесного сателіта Москви на пострадянському просторі, американська дипломатія взялася до справи по-серйозному. І, чи це так планувалося, чи було проста співпадінням – кожний новий американський амбасадор символізував своїм переїздом до Києва новий етап, певний поворот.

Ким стане для України Марі Йованович, народжена в Канаді (1958 р.) американка з трьох рочків? У 1980 році вона закінчила Прінстонський університет, де отримала ступінь бакалавра в галузі історії та досліджень, що стосуються Росії. Здобула ступінь магістра в Національному військовому коледжі (2001). З 1986 року на дипломатичній службі США. Працювала в дипломатичних представництвах США в Могадішо (Сомалі), Лондоні (Великобританія), Москві (Росія) і Оттаві (Канада). Послом США уже була, у двох пострадянських країнах – Киргизстані (2005-2008) та у Вірменії (2008-2011).

А Кучма скаже Марі: «Спасибі за кольчуги»?

В Україні Марі Йованович вже працювала - у 2001-2003 рр. була заступником Посла та тимчасовим повіреним. У 2002 році саме вона підняла питання про порушення Києвом санкцій проти Іраку в зв'язку з нібито продажем Саддаму Хусейну радіолокаційних систем «Кольчуга». І саме вона стверджувала, що крім плівок Мельниченка, у США нібито були й інші докази цієї угоди.

Оприлюднені ці докази не були, «кольчуг» в Іраку американці не знайшли, але Кучма закінчував свою каденцію на президентській посаді у статусі ізгою на міжнародній арені. Пригадуєте, як на одному з міжнародних самітів організаторам, навіть, прийшлося вдаватися до допомоги французької мови (однієї з офіційних в ООН) щоби Кучму «посадити на місце»? Адже за англійським правописом делегації USA і Ukraine мали сидіти поруч, а тодішній президент США Буш дуже не хотів позувати фотографам у безпосередній близькості до Кучми. Чи була у тому дипломатичному конфузі певна роль нового посла США в Україні Марі Йованович? Безперечно! Чи пригадували цю історію у Вашингтоні, коли зупиняли свій вибір на Йованович; і в Києві, коли давали агріман на її призначення? У цьому немає жодного сумніву. Але дипломатія – на те й мистецтво, щоб не показувати й виду у подібних випадках.

Безперечно, у роботі нового Посла США у Києві намічається абсолютно очевидна двомісячна, навіть, піврічна пауза. Її треба витратити не лише на входження в курс справ, а ще й на очікування підсумку доленосних (Клінтон-Трамп!) президентських виборів у США. Тільки після того, і те не одразу, а десь в березні-квітні, доречно буде робити якісь прогнози щодо політики, яку вестиме американська дипломатія, в Україні, зокрема.

Чи насправді Марі Йованович хоче українських вареників?

А щодо особисто Марі Йованович, то вона працювала у зовнішньополітичному відомстві Штатів при багатьох різних адміністраціях. Тричі при республіканцях (Рональд Рейган, Джордж Буш - старший і Джордж Буш - молодший), двічі при демократах (Білл Клінтон і Барак Обама) так що досвіду змін, які в дипломатії часто проявляються в дрібних нюансах – у неї вистачає. Вона, схоже, з тих кар’єрних жінок, яким підходить термін «відмінниця». Промовиста деталь: Марі Йованович шість разів отримувала Нагороду за найвищі досягнення в дипломатичній службі і п'ять разів - Найвищу почесну нагороду Державного Департаменту. Вона також отримала президентську Відзнаку за особливі заслуги і Нагороду державного секретаря з дипломатії в області прав людини.

Російською мовою володіє вільно. Судячи з її українського відео-звернення до табору «какая разница!?» приставати не збирається. Тривожна (жарт) деталь: захоплюється дзюдо… Цікаво, що в Киргизстані вона тренувалась у відомої киргизької дзюдоїстки Лариси Мазур, і так подружилася з тренером, що стала хрещеною матір'ю її дитини за всіма православним звичаями. Втім, щодо віросповідання Марі Йованович точної інформації немає. Але вона із 100 відсоткової «православної» сім’ї: батько – серб, мама – росіянка. Мама, якій 88 років, збирається приєднатися до дочки у Києві. Про інших членів сім’ї, крім собаки Скелтера, невідомої поки що породи, не повідомляється нічого.

Посол США виглядає молодо, має підтягнуту спортивну статуру. Так що її заява про мрію «з’їсти цілу миску справжніх українських вареників» - це або жарт, або такий особливий дипломатичний реверанс.
http://www.pohlyad.com/news/n/98367

Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович
Марі Йованович, новий посол США в Україні, буде “незручним” співрозмовником для української влади

23 серпня 2016, 23:00
Роман Федюк
Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович

Не маючи жодних сантиментів до Росії, вона, втім, добре знає і слабкості пострадянських еліт. І, судячи з її трирічної діяльності у Вірменії, не збирається закривати очі на те, що бачить.

Біографія у Марі Луїзи Йованович видалась насиченою. Випускниця Прінстону та Національного військового коледжу США, вона немало встигла побачити в житті. Місії в Могадішо (столиця Сомалі), робота послом в Киргизстані та на посаді заступника директора відділу у справах Росії Держдепу, - все це сприяє широті поглядів. При тому Йованович користується помітним авторитетом як у Держдепі, так і у Вашингтоні загалом.

Працювати з чинним українським керівництвом — втім, як і з будь-яким іншим, новому амбасадору США буде непросто.

Хоча б із тієї причини, що в 2002 році саме Йованович, яка працювала на той момент заступником американського посла та була тимчасовим повіреним в Україні, підняла питання про можливий продаж президентом України Леонідом Кучмою та керівником “Укрспецекспорту” Валерієм Малєвим автоматизованих станцій радіотехнічної розвідки “Кольчуга” підсанкційному на той момент режиму Саддама Хусейна.

Історія з “Кольчугами” нічим конкретним, насправді, не завершилась — станцій американці не знайшли, але і звинувачення не спростували. Не надавши, втім, жодних вагомих доказів своїх підозр, окрім записів незабутнього майора Мельниченка, де йшлося про намір такий продаж здійснити. Як би там не було, але історія з “Кольчугами” добряче попсувала українсько-американські стосунки на багато років.

При тому, судячи зі специфіки діяльності Йованович у Вірменії, до старих образ українських еліт на неї скоро додасться чимало нових. Здатність відкрито і жорстко говорити про корупцію — вказуючи прізвища винних та причетних — навряд чи сподобається будь-якій гілці української влади.

Окрім того, Йованович має певний досвід “миротворчості” - хай і не дуже вдалий. Саме вона, перебуваючи послом у Єревані, намагалась забезпечити певну нормалізацію стосунків між Вірменією та Туреччиною. Вона зуміла підштовхнути до початку цього процесу президента Сержа Саргсяна. Тоді все зірвалось — але не з вини Йованович — коли турецький парламент відмовився ратифікувати протоколи про нормалізацію стосунків.

Цілком ймовірно, що саме талант до “активної миротворчості” і став ключовим критерієм на користь призначення Марі Йованович на посаду посла в Україні.

Що для неї особисто теж може стати проблемою — оскільки друга її спроба примирити заклятих ворогів цілком може завершитись точнісінько так само, як перша — невдачею через незалежні від неї причини. Тим паче, що новий посол — зважачи на сомалійський досвід — цілком здатна самостійно з'їздити ближче до місця подій, власними очима подивитись на ситуацію, і зрозуміти, що “термінове проведення демократичних виборів на Донбасі” - це тема радше для письменників-фантастів, аніж для добросовісних дипломатів.

Втім, як би не обернулись справи, призначення Йованович на посаду призведе до пожвавлення українсько-американських стосунків. До чого б це пожвавлення у підсумку не привело.

Більше міжнародних новин читайте на Depo.Світ
http://www.depo.ua/ukr/svit/mari-yovanovich-vid-somali-y-kolchug---do-posla-v-ukrayini-19052016122500