ДФС у січні-липні перевиконала план надходженнь до бюджету на 3%

КИЇВ. 8 серпня. УНН. У січні-липні 2016 року до зведеного бюджету надійшло 352,4 млрд грн, індикативні показники Міністерства фінансів перевиконано на 3,1%, або на 8,2 млрд грн, передає УНН з посиланням на прес-службу ДФС.

"У січні-липні 2016 року до зведеного бюджету надійшло (сальдо) 352,4 млрд грн, що на 26,3% більше відповідного періоду минулого року. До державного бюджету забезпечено 274,5 млрд грн, до місцевих бюджетів – 77,9 млрд гривень", - йдеться у повідомленні.

За словами директора департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем ДФС Миколи Чмерука, "індикативні показники Міністерства фінансів України виконано на 103,1%, додатково забезпечено 8,2 млрд гривень".
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1592745-dfs-u-sichni-lipni-perevikonala-plan-nadkhodzhenn-do-byudzhetu-na-3


Від початку року до місцевих бюджетів надійшло майже 78 млрд грн

КИЇВ. 8 серпня. УНН. За січень-липень до місцевих бюджетів надійшло 77,8 млрд грн. Про це повідомив віце-прем’єр-міністр — міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко, передає УНН з посиланням на прес-службу Мінрегіону України.

“За січень-липень до місцевих бюджетів (без урахування трансфертів) надійшло 77,8 млрд грн. Маємо приріст проти аналогічного періоду минулого року у 25,4 млрд грн”, — повідомив Г.Зубко.

Міністр наголосив, що це не просто цифри, а реальні проекти. “Це кошти, які громади вже сьогодні спрямовують на розвиток інфраструктури, будівництво та ремонт дитсадків та шкіл, лікарень, доріг тощо. Це реальний ресурс для вирішення громадами своїх проблем. Це свідчення ефективності і незворотності реформи децентралізації”, — зазначив Г.Зубко.

Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1592659-vid-pochatku-roku-do-mistsevikh-byudzhetiv-nadiyshlo-mayzhe-78-mlrd-grn-g-zubko


Місцеві бюджети перевиконані більш ніж на 40%

КИЇВ. 2 серпня. УНН. Місцеві бюджети наразі перевиконані на більше 40 відсотків. Про це під час святкування Дня ВДВ у Житомирі заявив Президент України Петро Порошенко, передає кореспондент УНН.

"Місцеві бюджети перевиконані на 43%, це той ресурс, який отримано завдяки децентралізації. У порівнянні із 2014 роком доходи місцевих бюджетів зросли вдвічі", - сказав П.Порошенко.
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1591295-mistsevi-byudzheti-perevikonani-na-bilshe-40-prezident


Профіцит місцевих бюджетів становить 60 мільярдів гривень

КИЇВ. 21 липня. УНН. Міністр юстиції Павло Петренко заявляє, що профіцит місцевих бюджетів складає 60 мільярдів гривень. Про це він заявив у четвер у Києві, передає кореспондент УНН.

Він вважає, що це свідчить про правильність рішень стосовно передачі грошей на місця.

"Профіцит* місцевих бюджетів становить 60 мільярдів гривень. Вони на власний розсуд можуть витрачати ці гроші’’ , - зауважив П.Петренко.

Як повідомляв УНН, за шість місяців 2016 року в порівнянні з аналогічним періодом 2015 року доходи до місцевих бюджетів (без урахування трансфертів) зросли на 48,5% або на 21,2 млрд грн.
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1588566-profitsit-mistsevikh-byudzhetiv-stanovit-60-milyardiv-griven-p-petrenko

*Профіцит бюджету — економічне поняття, яке означає, що дохідна частина бюджету перевищує видаткову частину бюджету. Щодо торгового балансу — перевищення обсягу експорту над обсягом імпорту (у грошовому вираженні).


Володимир Гройсман пообіцяв суттєво збільшити пенсії в Україні

    8 серпня 2016

Прем'єр-міністр Вoлoдимир Грoйсмaн зaпевняє, щo уряд відшукaє мoжливoсті для збільшення пенсій.

Прo це він зaявив, відкривaючи зaсідaння уряду в пoнеділoк у Києві, пoвідoмляє «Інтерфaкс-Укрaїнa».

    Нaше зaвдaння сьoгoдні – рефoрмувaти систему oплaти прaці тaким чинoм, щoб кoжен укрaїнський грoмaдянин oтримувaв гідну зaрплaту, щoб вoнa булa «білoю» і щoб людинa, якa сьoгoдні прaцює, oтримувaлa і нoрмaльну зaрплaту, з oднoгo бoку, a з іншoгo бoку – (oтримaлa) в мaйбутньoму зaхист пенсійнoї системи, – скaзaв він.

    Пенсійнa системa пoтребує змін, тoму є питaння: ствoрити сучaсні пенсії, a це oзнaчaтиме, щo нaм требa буде в рaмкaх мoжливoстей нaшoї екoнoміки, Пенсійнoгo фoнду прийняти всі неoбхідні рішення, щoб пенсія в Укрaїні зрoстaлa, – дoдaв Грoйсмaн.

Зa слoвaми прем'єрa, є певні думки з цьoгo привoду і в дaний чaс «звaжуються всі мoжливoсті екoнoміки».

    Це будуть не пoпулістські, a дуже кoнкретні крoки, – зaпевнив він.

Нaгaдaємo, середній розмір пенсій в Україні значно підвищать вже восени.
http://dostyp.com.ua/novini/volodimir-groisman-poobitsiav-suttievo-zbil-shiti-piensiyi-v-ukrayini

Дослідження: українці прагнуть споживати якісний контент українською мовою

02-08-2016



За даними дослідження сейлс-хаусу FISH все більше молодих українців у дорослому віці роблять свідомий вибір на користь української мови. Протягом останніх двох років країну сколихнуло глибинне пережиття автентичної людської гідності. Люди ще не зовсім повною мірою усвідомлюють, що в Україні наразі відбувається мовна революція, яка надасть початок зовсім новим процесам у суспільстві.

Доведено, що, шукаючи відповіді на запитання, чому одні нації бідні, а інші багаті, треба звернутися до їхніх цінностей. Добробут важливий для людей, але цінності мають набагато більшу вагу. Це вони є рушійною силою розвитку людства. В Україні з’явилася єдина спільнота, яка об’єдналась єдиною метою та цінностями. Спільнота, яка піднялася над державою, бізнесом, корпораціями. Прийшло усвідомлення, що для перетворення країни потрібні самоідентифікація, інтелект і культура. Однією з цих складових є свідомий вибір мови. Мови, як одного з елементів цінностей.

Так історично склалось, що більша частина українців за 25 років Незалежності була під впливом гегемонної російської мови. Для них вона не була свідомим вибором, на відміну від тих, хто в наш час за переконанням обирає український контент. Молоді люди до 30 років переважно налаштовані на розваги, які суттєво русифіковані. Програмне забезпечення, ігри, піратське кіно та книги в інтернеті — все це споживається переважно російською мовою.

За словами редакторів порталу SichNet, справді якісних сайтів з українським контентом не так вже й багато. Ми знаходимось в замкненому колі: з одного боку, більшість українців роблять свої сайти російською, тому що нею користуються більше, а з іншого — шукають більше російською, бо російськомовних сайтів більше. Але ж важливо пам’ятати чудове прислів’я: «Хто бажає — шукає можливості, а хто не бажає — шукає причини».

Останнім часом в українському інтернет-просторі з’явився термін, який описує нову унікальну аудиторію: «україно-вибагливі». Це не лише україномовні користувачі, це користувачі, які свідомо обрали український контент через спільні цінності або за переконанням. Це люди, які свідомо намагаються розмовляти українською, або не розмовляють українською, але прагнуть споживати саме український контент.

Одна з найбільш відвідуваних категорій сайтів в Україні — це онлайн-ЗМІ. Так сталося, що український ринок онлайн-ЗМІ дещо повільно адаптується під нові потреби користувачів. Маркетологам варто звернути увагу на ефективний спосіб підвищення лояльності користувачів до власних брендів. Відсоток користувачів, котрі прагнуть читати новини та споживати якісний контент українською мовою, постійно зростає. Частина з них публічно дописують у коментарях та формах зворотного зв’язку, висловлюють вдячність компаніям за наявність україномовної версії сайту тощо.

Також ми маємо досить викривлену картину зі статистикою на майданчиках, які мають двомовні версії. Однією з причин, чому читачі отримують контент російською за замовчуванням, є «автоматична» зміна мови. Наприклад, на комп’ютері користувача встановлено браузер, в якому за замовчуванням налаштовано російську мову (часто дорослі користувачі не знають, як змінити мову браузера). Відповідно, майданчик, котрий має декілька мовних версій, використовує cookies та завантажує для відвідувача російську версію. Цей ланцюжок продовжує зростати коли у користувача, наприклад, встановлено неліцензійну (найчастіше російськомовну) версію ОС за замовчуванням з російським регіоном, після чого пропозиція для завантаження нового інтернет-браузеру також буде з відповідною мовою за замовчуванням.

Нічого дивного, що для більшості дорослих користувачів ці процеси занадто складні. Простий експеримент доводить, що навіть суто українські сайти, які не мають російської версії, здебільшого відвідують користувачі, у котрих в налаштуваннях браузера встановлено російську мову (в середньому 70%). Тобто користувачів, які прагнуть споживати контент сайтів українською, не обов’язково характеризує мова браузера.
Розподіл за мовою



Топ 450 українських користувачів Facebook

За даними матеріалу «Становище української мови в «українському» інтернеті».

Перший інтернет сейлс-хаус FISH пропонує своїм клієнтам готове рішення — унікальний рекламний продукт Ukrainians. До цього продукту входять майданчики, котрі мають якісний україномовний контент з українською версією або паралельну двомовну версію:

    NV.ua
    24.tv
    Unian.ua
    Tsn.ua
    Pravda.com.ua
    Espreso.tv
    Glavkom.ua
    Hvylya.net та інші

Яким категоріям рекламодавців перш за все може бути цікава аудиторія Ukrainians? Абсолютно всі категорії рекламодавців можуть ефективно змагатися за лояльність клієнтів, використовуючи «про-українське» позиціонування. Ринок відчуває попит на українське позиціонування та українську мову. Наприклад, Samsung просуває власні товари за допомогою реклами із сучасними українськими мотивами з Onuka тощо.

За даними дослідників, в UA-net більше 30% аудиторії новинних ресурсів використовують українську версію принципово. А українську версію Facebook – 40%. На сьогодні україномовна аудиторія в інтернеті фактично дорівнює розміру мобільної аудиторії. Це молодь, новатори, котрі мають активну життєву і соціальну позицію. Вони полюбляють тестувати гаджети, купувати нову техніку, слідкують за новинами діджитал-світу. Україномовна аудиторія «за принципом» — обізнана, вибаглива та проактивна.

Висновки

    Кореляція між мовою браузера і мовною версією сайту існує, але все більше користувачів з російською мовою в браузері свідомо обирають українську версію сайту. Причиною автоматичної зміни мови може бути використання неліцензійного програмного забезпечення зі встановленою російською мовою, а також людський чинник. Часто через звичайні неуважність або необізнаність при інсталяції браузерів користувачі обирають російську мову, а під час користування вже не хочуть це змінювати. Тим не менш, відвідуючи сайт, багато користувачів віддають перевагу саме україномовній версії.
    Українські відвідувачі все більше надають перевагу українському продукту. Тому сайти з якісним україномовним контентом можуть суттєво збільшити кількість відвідувачів.
    Нова аудиторія «україно-вибагливих» — це освічена, активна та прогресивна категорія користувачів.
    Для українських рекламодавців з’явився новий продукт, за допомогою якого можна збільшити лояльність клієнтів — використовуючи чітке «про-українське» позиціонування.

ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

В дослідженні використовувались дані матеріалу Galinfo та «Ініціатива ’21 листопада’»

http://maidan.org.ua/2016/08/doslidzhennya-ukrajintsi-prahnut-spozhyvaty-yakisnyj-kontent-ukrajinskoyu-movoyu/

Міністр соцполітики спростував 9 міфів про субсидії

П'ятниця, 15 липня 2016, 11:37

Міністр соціальної політики Андрій Рева зазначив, що значна частина депутатів Верховної Ради підпадає під умови отримання субсидій на житлово-комунальні послуги.

Про це він сказав під час години запитань до уряду на засіданні парламенту в п'ятницю.

"Проаналізувавши у відкритому доступі інформацію про доходи самих народних депутатів, я хочу вас запевнити, що значна частина тих, хто сидить у цьому залі, не тільки має право, а й можливість оформити житлову субсидію. Виходячи з ваших доходів за минулий рік", – сказав він.

Рева закликав депутатів не лякати громадян неправдивою інформацією про систему субсидій та спростував 9 міфів, популярних серед населення.

Міф 1. Що всю суму отриманих субсидій доведеться повернути в майбутньому а також те, що начебто оформлення субсидії в майбутньому може перешкодити продажу квартири, будинку чи оформленню спадку.

"Такі чутки поширюються вже 20 років. Однак немає жодного подібного випадку", – зазначив Рева.

"Субсидія є безповоротною державною допомогою, її отримання не пов'язане і не тягне за собою зміни форми власності житла", – зазначив міністр.

Міф 2. Що необхідно начебто використовувати газ, воду та інші комунальні послуги в повному обсязі, на які призначена житлова субсидія, інакше її перестануть надавати.

"Випалювати газ до рівня призначеної субсидії не лише безглуздо, але й невигідно", – зазначив Рева.

"Якщо люди не використали всю норму ресурсів на сім'ю, заощаджені кошти субсидії залишаються на рахунках сім'ї і можуть бути використані в подальші місяці в тому числі і для погашення обов'язкової частки платежу", – наголосив міністр.

Міф 3. Про те, що клопоту з оформленням субсидії багато, а в реальності вона може скласти мізерну суму.

Міністр нагадав, що потрібні лише 2 документи для оформлення субсидії. А подати заявку тепер можна і в електронному вигляді.

Міф 4. Що субсидії не надаються безробітним працездатним громадянам або сім'ям, до складу яких входять такі особи.

"Якщо такі громадяни не мають доходів для розрахунку субсидії їм буде враховано умовний дохід в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатної особи", – зазначив Рева.

Міф 5. Субсидії не призначаються за наявності заборгованості за оплату комунальних послуг

Він зазначив, що цю норму було скасовано ще в 2011 році.

Міф 6. Що за помилки при заповненні декларацій будуть штрафувати або навіть забирати субсидії.

"Жодних штрафів за помилки в деклараціях не буде. Можливі санкції у випадку, коли громадяни свідомо приховали частину важливої інформації", – сказав глава Мінсоцполітики.

Міф 7. Що громадяни можуть втратити субсидію, якщо будуть купувати валюту.

"Субсидія не призначається, якщо будь-хто з членів домогосподарства протягом 12 місяців перед зверненням про призначення субсидії здійснив одноразову купівлю товарів робіт та послуг на суму, яка на дату купівлі перевищує 50 тисяч гривень. Купівля валюти не входить в перелік вартісних покупок, здійснення яких позбавляє права на субсидію", – сказав Рева.

Міф 8. Що Міністерство фінансів проводить перевірку доходів одержувачів субсидій через банківські установи.

"Неправдивою є інформація, що субсидій позбавлять ті сім'ї, які мають депозитні рахунки в сумі більше 50 тисяч гривень або інші доходи", – наголошує міністр.

"Депозити і відсотки по них не враховуються як доходи і не входять в перелік критеріїв, на підставі яких може бути відмовлено в наданні субсидії", – додав Рева.

Міф 9. Що субсидія не призначається батькам пенсіонерам, в помешканні яких зареєстровані повнолітні діти які проживають в іншому місці.

"Рішення комісії приймається з урахуванням наявності документа, що підтверджує тимчасову відсутність осіб з числа зареєстрованих. За відсутності документа – на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї", - сказав міністр.

Валентина Романенко,
http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/15/7114832/

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
(тема "Волинь-1943")

Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.

Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь

Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.

Резолюція пропольська чи антиукраїнська?

В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.

Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.

2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.

Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.

Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?

Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.

Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.

Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.

Чи можна було уникнути такої резолюції?

Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».

Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.

Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.

Що далі?

Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.

Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.

http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 24 липня

Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис...

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (onierze wyklci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам'ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам'ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам'ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.
http://zaxid.net/news/showNews.do?genotsid__lishe_pochatok&objectId=1398612

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

Звернення без відповіді

Анджей Шептицький, 15 червня, 2016 р.

Лист українських інтелектуалів з приводу Волинської трагедії

Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».

Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.

Вибачення тут і вже

Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці –  подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.

Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.

Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.

Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».

Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.

Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.

І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.

«Трагедія» – цього замало

Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.

Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.

Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».

Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».

Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення  на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
 
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
 Оригінальна назва статті:  Apel bez odpowiedzi

 („Nowa Europa Wschodnia”)
http://zaxid.net/news/showNews.do?zvernennya_bez_vidpovidi&objectId=1395003

 Звернення Богдана Гордасевича: Мені дуже прикро повідомляти, але ось дізнався зовсім несподівано, що замість працювати у три зміни і виробляти продукцію для посилення оборони держави Львівський бронетанковий завод вже майже пів року простоює і це жахливо! Більше того ось що я зібрав:

Суд призначив умовний термін екс-директору Львівського бронетанкового заводу
20 травня, 2016 р.



Олександра Остапця випустили на волю у залі суду

20 травня Сихівський районний суд виніс вирок у справі розкрадання державних коштів в особливо великих сумах. Підозрюваного екс-директора Львівського бронетанкового заводу Олександра Остапця визнали винним та засудили на 5 років умовно із випробувальним терміном три роки і присудили штраф 11,9 тис. грн. Остапця відпустили на волю просто у приміщенні суду.

Прокоментувати вирок суду він відмовився. А його адвокат Тарас Самбір сказав, що вони очікували на таке рішення, тому що обвинувачений співпрацював із слідством, відразу визнав свою вину і погодився відшкодувати усі збитки держави та витрати суду.

Військовий прокурор Василь Шимко зазначив, що обвинувачення погоджується із вироком суду, тож подавати апеляцію не будуть.

Також суд призначив передати 2 млн 32 тис. гривень, які перебували на резервному рахунку, Львівському бронетанковому заводу. Суд повернув обвинуваченому його арештоване майно та зобов’язав сплатити судові витрати 17 тис. грн.

Нагадаємо, 1 жовтня минулого року у квартирі Олександра Остапця слідчі військової прокуратури знайшли готівку – 2 млн грн. Слідство вважало, що ці кошти призначалися на ремонт військової техніки для фронту, а посадовець їх нібито привласнив.

http://zaxid.net/news/showNews.do?sud_priznachiv_umovniy_termin_eksdirektoru_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu&objectId=1392336


З Львівського бронетанкового заводу стягнули майже 14 млн. грн. за невідремонтовану техніку
19 липня, 2016

Господарський суд Києва задовольнив чотири позови військової прокуратури Центрального регіону України і прийняв рішення про стягнення з державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» до державного бюджету України 13,7 млн грн.

Як повідомила у вівторок, 19 липня, прес-служба Генпрокуратури, у 2015 році між Міністерством оборони України та держпідприємством було укладено договори про надання послуг з технічного обслуговування та капітального ремонту автотранспортних засобів. Втім, вказані послуги у встановлений термін виконані не були. Відтак, реагуючи на виявлені порушення та діючи в інтересах Міноборони України, військова прокуратура заявила позови про стягнення зазначених коштів.

Суд погодився з доводами військового прокурора щодо наявності підстав для повернення цієї суми та задовольнив позови в повному обсязі.

«Також під час судового розгляду однієї із зазначених справ підприємство у добровільному порядку вже перерахувало до держбюджету 3,4 млн грн.» – йдеться у повідомленні.
http://zaxid.net/news/showNews.do?z_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_styagnuli_mayzhe_14_mln_za_nevidremontovanu_tehniku&objectId=1398175


Львівський бронетанковий завод сплатив майже 9 млн. грн. через несвоєчасний ремонт танків
17 травня, 2016 р.

Також завод повернув передоплату та сплатив штрафні санкції

ДП «Львівський бронетанковий завод» перерахувало Міноборони 8,7 млн грн. Ці кошти вимагала повернути оборонному відомству військова прокуратура Центрального регіону України за насвоєчасний ремонт військової техніки.

Господарський суду м. Києва своїм рішенням зобов’язав держпідприємство сплатити вказану суму, інформує Генпрокуратура України.

Відтак із Львівського бронетанкового заводу стягнули попередню оплату та штрафні санкції за несвоєчасне виконання договірних зобов’язань за наслідками виконання ремонту танків Т-72 у 2015 році.

16 травня військовою прокуратурою Центрального регіону забезпечено виконання рішення суду.
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_splativ_mayzhe_9_mln_cherez_nesvoyechasniy_remont_tankiv&objectId=1391960


Депутат Івано-Франківської міськради очолив «Львівський бронетанковий завод»
27 вересня 2015

Львівський бронетанковий завод отримав нового тимчасового керівника


Роман Тимків

Державне підприємство «Львівський бронетанковий завод» очолив Тимків Роман Мирославович. Його обрали за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади, інформує «Укроборонпром».

Роман Тимків від 5 серпня виконував обов’язки директора бронетанкового заводу. Після завершення конкурсу його ж і обрали директором.

Як йдеться в повідомленні, члени комісії зосереджували увагу на поглядах учасників конкурсу та їхні конкретні пропозиції щодо оптимізації процесу виробництва та модернізації продукції, орієнтацію на пошук нових і перспективних зовнішніх ринків для укладення вигідних контрактів.

Тимків наразі також діючий депутат Івано-Франківської міської ради від політичної партії «Третя сила». Він також є засновником та директором будівельної компанії ТОВ «Екстім ЛТД». Як пишуть ЗМІ, Тимків є відомим забудовником Івано-Франківська та співвласником калуського пивзаводу.

Як повідомляв ZAXID.NET, у червні 2015 року керівництво Державного концерну «Укроборонпром» звільнило очільника держпідприємства «Львівський бронетанковий завод» Олександра Остапця через, як обгрунтовувалось, невиконання виробничих планів на підприємстві.

Виконувачем обов’язків директора Львівського бронетанкового заводу тоді призначили головного інженера Віктора Андрощука.
http://zaxid.net/news/showNews.do?deputat_ivanofrankivskoyi_miskradi_ocholiv_lvivskiy_bronetankoviy_zavod&objectId=1367115

Львівський бронетанковий завод передасть Міноборони 31 танк
 19 вересня 2015

Державне підприємство «Львівський бронетанковий завод» до кінця року передасть міністерству оборони ще 31 танк для українських військових.

Про це сьогодні, 19 вересня, заявив міністр оборони Степан Полторак, який зараз перебуває з візитом у Львові, повідомляє УНН.

Міністр оборони ознайомився зі зразками військової техніки, які виробляються на заводі та оглянув оновлений цех конвеєрного виробництва броньованої тактичної колісної машини «Дозор-Б». Також Полторак проінспектував відремонтовану бронетанкову техніку, зокрема п'ять одиниць Т-72.

«Минулого року завод не міг нормально дихати, робота не була ефективною. А ось цього року зроблено дуже серйозний крок вперед. Я поспілкувався з екіпажами танків, які завершили ремонт, зауважень не маю», - зазначив Полторак.

Як повідомляв ZAXID.NET,  на Львівському бронетанковому заводі нещодавно запрацював новий цех із серійного виготовлення тактичних бойових колісних машин – «Дозор-Б».
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_peredast_minoboroni__31_tank&objectId=1366211


Львівський бронетанковий завод продаватиме "Дозор-Б" іноземним замовникам
 16 вересня 2014,

На Львівському бронетанковому заводі активно монтують бронетранспортер "Дозор-Б", який планують відправити на передову для допомоги українським військовим. Це унікальний легкий БТР, призначений для доїзду у гарячі точки. Для фронтовиків на Донбасі "Дозор-Б" був би незамінним транспортом. Сталь витримує снайперські кулі і навіть кулемет.

Однак зараз його не можуть відправити у зону АТО. Очікують надходження комплектувальної панелі управління та навігаційного приладу. Також мають отримати двигун і коробку передач.

"Ми плануємо виготовити до кінця місяця, але є певні технічні складнощі. Ми купуємо матеріал за кордоном. А тут є невеличка затримка", — директор ДП "Львівський бронетанковий завод" Олександр Остапець.

"Сьогодні ви бачите перший зразок експеремантального легкого бронетранспортера. Він може перевозити близько 20 десантників на високих швидкостях. Ми сподіваємося, що цей БТР буде популярним на світових ринках", — зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_prodavatime_dozorb_inozemnim_zamovnikam&objectId=1322587


«Укроборонпром» замовив у Львівського бронетанкового заводу 150 машин «Дозор-Б»
10 квітня 2015,

Державний концерн «Укроборонпром» замовив у Львівського бронетанкового заводу 150 повнопривідних бойових броньованих машин «Дозор-Б». Ці автомобілі вдвічі дешевші, ніж закордонні аналоги із такими ж характеристиками.

«Буквально місяць тому був перший запуск цього автомобіля. Через три дні цей автомобіль вже протестував Петро Порошенко і зразу була дана команда на постановку на озброєння цієї техніки в Україні. На цьому автомобілі стоїть найсучасніший двигун та коробка передач, а все решта зроблено силами працівників заводу», – розповів 10 квітня після підписання меморандуму у Львові про співпрацю в оборонній галузі між підприємствами Львівщини та ДК «Укроборонпром» гендиректор концерну Роман Романов.

За його словами, до кінця року на замовлення «Укроборонпрому» у Львові випустять 150 броньованих машин «Дозор-Б», виробництво яких уже поставили на конвеєр. Зараз ці автомобілі уже проходять випробування у військових. А орієнтовно через місяць перші автомобілі доставлять у зону проведення АТО.

Вартість бронемашини «Дозор-Б» не розголошують – військова таємниця. Але Романов наголосив, що вона вдвічі дешевша, ніж броньовані автомобілі з такими ж характеристиками закордонного виробництва.

Замовлятимуть у Львові вироби із пластмаси, шкла, алюмінію, чорних металів, а також оптику, електроніку. Як зазначив голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка, така співпраця «дасть Львову робочі місця, дасть замовлення, дасть використання наукового потенціалу, який сьогодні є на Львівщині».

«Ми будемо залучати ще більше підприємств до співпраці з виготовленню «Дозора-Б». Двигун, коробка передач, броня – це виготовлятимуть за кордоном, усі інші деталі до БТРа виготовлятимемо у нас на підприємстві, або будемо залучати інші підприємства Львівщини», – пояснив головний інженер Львівського бронетанкового заводу Віктор Андрощук.
http://zaxid.net/news/showNews.do?ukroboronprom_zamoviv_u_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_140_mashin_dozorb&objectId=1347441



У Львові представили унікальний легкий бронетранспортер «Дозор-Б»

 3 квітня 2015

На Львівському бронетанковому заводі виготовили українську бойову машину "Дозор-Б». Міністерство оборони замовило сорок таких бронетранспортерів для Збройних сил України.

Наразі така машина єдина в Україні. Найближчим часом, після завершення випробувань, її поставлять на озброєння у ЗСУ.

Розробили бронетранспортер у Харкові, а у Львові його будуть виготовляти для армії. Ця бойова броньована машина є найлегшою серед усіх бронетранспортерів, тож дуже мобільна.

«Ця техніка дозволяє швидко переміщати особовий склад для виконання завдань. Не на передовій, а в районі бойових дій», - пояснив директор Львівського бронетанкового заводу Олександр Остапець.

Ціну «Дозору-Б» на бронетанковому заводі тримають у таємниці, проте порівняно з аналогами іноземного виробництва коштує він удвічі дешевше.

Перевозить автомобіль три члени екіпажу та вісім бійців. Бронь захищає особовий склад від автоматичної зброї, підриву на міні чи фугасі. Зверху на кузові закріплений кулемет.

«Дозор-Б» розвиває на трасі швидкість 100 кілометрів на годину. Укомплектована сучасним німецьким двигуном, автоматичною коробкою передач, роздавальна коробка львівська, нашого підприємства. Машина броньована, дозволяє тримати кулю 7.62. Тож екіпаж від кулемета захищений", - додав головний інженер Львівського Віктор Андрощук.

Нещодавно «Дозор-Б» показали на виставці воєнної техніки в Арабських Еміратах, де нею зацікавились.
http://zaxid.net/news/showNews.do?u_lvovi_predstavili_unikalniy_legkiy_bronetransporter_dozorb&objectId=1346607