Президент України прийняв вірчі грамоти у послів низки іноземних держав

16 травня 2019 року - 16:44

у Юры прокурора

Новий посол України при НАТО вручив вірчі грамоти СтолтенбергуПонеділок, 04 вересня 2017, 17:47 

Турецький посол заявляє про великий потенціал співпраці з Україною 11.04.2017 15:31

"Прийшов, щоб померти".

 Вбивці російського посла двічі пропонували здатися, але він відмовився



22 грудня, 2016, 11:57
Турецький поліцейський Мевлют Мерт Алтинташ, який убив посла Росії в Анкарі Андрія Карлова, відмовився здатися поліції, заявивши, що хоче померти

За даними турецьких ЗМІ, першими на постріли в будівлю Центру сучасного мистецтва, приїхали співробітники дорожньої поліції. Вони запропонували Алтинташу здатися, але той відмовився, крикнувши, що "він знаходиться там, щоб померти".

Алтинташ також відмовився здатися підрозділу спецназу, який прибув пізніше.
Отримавши поранення в ногу, вбивця впав, але продовжував стріляти, перезарядивши пістолет. Коли він засунув руку в кишеню, поліцейські подумали, що він терорист-смертник, який збирається підірвати бомбу.

"А тим часом в залі було багато цивільних, і російський посол міг ще бути живий", - заявили ЗМІ співробітники правоохоронних органів.

Тоді поліцейські ще не знали, що вбивця - їх колега.

За даними поліції, Алтинташ отримав сім поранень, а смертельною виявилася куля, що потрапила йому в шию.

http://espreso.tv/news/2016/12/22/quotpryyshov_schob_pomertyquot_vbyvci_rosiyskogo_posla_dvichi_proponuvaly_zdatysya




Не забувайте Алеппо!

Чому вбили російського посла в Туреччині
Андрій Карлов вбивство


Дмитро Гомон 20 грудня, 2016, 14:05
В Анкарі поліцейський убив російського посла в прямому ефірі. У соцмережах проводять паралелі з початком Першої світової

Російський посол Андрій Карлов був убитий ввечері 19 грудня під час виступу на відкритті фотовиставки "Росія очима турок". По ньому здійснив кілька пострілів зі свого табельного пістолета поліцейський Мевлют Мерт Алтинташ.

Як відбулося вбивство

Після вбивства, стоячи над помираючим послом, Алтинташ викрикнув невелику промову. Як пише журналіст Осман Пашаєв, у перекладі українською вона звучить так:

"Аллах акбар!", далі арабською слоган Ан-Нусри (терористична організація, яка воює проти Асада в Алеппо та має зв'язки з Аль-Каїдою. - Авт.): "ми з тих, що вийшли на шлях джихаду". Далі турецькою: "Не забувайте Алеппо, не забувайте Сирію, не забувайте Алеппо, не забувайте Сирію, поки наші міста не відчувають безпеки і ви не знатимите смаку безпеки, назад, назад, мене звідси забере тільки смерть. Всі, хто мають частку у сирійських злочинах відповідатимуть по одному."

Усе відбувалося на очах журналістів, момент убивства потрапив на відео.

Вбивцю встиг зняти фотораф інформагентства Associated Press Бурхан Озбіліджи. За його словами, нападник діяв холоднокровно.

На відзнятих знімках фотограф побачив, що убивця стояв за спиною посла, поки той говорив, ніби друг або тілоохоронець. За словами фотографа, пострілів було близько восьми. Він відповз назад і трохи вліво від нападника. Той ходив, бив по деяким фотографіям, які висіли на стінах та викрикував.

"Я думав, що він може бути чеченським бойовиком. Але люди пізніше сказали, що він кричав про сирійське місто Алеппо. Тож мабуть він був розлючений російськими бомбардуваннями Алеппо, які були спрямовані на витіснення антиурядових повстанців. Багато цивільних було вбито під час боїв", - пригадав пізніше Озбіліджи.

За словами міністра внутрішніх справ Туреччини Сулеймана Сойлу, нападник поранив ще трьох людей. З них двоє ще перебувають у лікарні, третій виписаний.

Вбивство відбулося в той час, коли міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу прямував до Москви, на переговори щодо Сирії з колегами з Росії та Ірану. Пізніше всі сторони підтвердили, що зустріч, запланована на 20 грудня, все одно відбудеться.

Що відомо про вбивцю

За словами Сойлу, вбивцею виявився 22-річний поліцейський. Він народився 24 червня 1994 року в місті Сьоку західної провінції Айдин. У 2014 році випустився з поліцейської школи в Ізмірі, два з половиною роки прослужив у Анкарі в підрозділі, який займається розгоном демонстрацій.

На момент убивства Алтинташ не знаходився при виконанні обов'язків - за два дні до цього він взяв лікарняний. Але є дані, що він скористався своїм жетоном, аби потрапити на фотовиставку, та ще й озброєним.

Поліція вже затримала батьків і сестру Алтинташа. Затримано також його сусіда, який так само служив у спецназі Анкари.

Сам Алтинташ був застрелений поліцією на місці злочину, тож про мотиви його вчинку сам він уже ніколи нічого не розповість.

Що відомо про вбитого посла

Андрій Карлов був призначений послом у Туреччину в 2013 році. Як пише Осман Пашаєв, він дуже тісно працював з турецькими журналістами та бізнесменами.

Одним з перших дипломатичних успіхів Карлова був недопуск українського фільму "Хайтарма", присвяченого депортації кримських татар, на фестиваль "Золотий апельсин" в Анталії у вересні 2013 року.

Карлов багато зробив для налагодження російсько-турецьких стосунків після кризи зі збитим літаком у листопаді 2015-го року, пише Пашаєв. А влітку 2016 року, відзначає він, Карлов особисто збирав турецьких бізнесменів та запросив їх брати участь в підрядах на будівництво керченського мосту.

До призначення в Туреччину Карлов багато років пропрацював послом у КНДР та в посольстві Південної Кореї. Відомо, що він володів корейською мовою.

Що говорять про вбивство влада Туреччини, Росії та США

Зважаючи на постановочність вбивства, мало хто сумнівається в тому, що воно було ретельно сплановано. Але хто надихнув Алтинташа натиснути курок? Тут думки розходяться. Винними називають спецслужби дуже різних країн - США, Ізраїлю, Росії, Туреччини...

Згідно з офіційною версією турецької сторони, вбивця був "гюленістом", тобто прихильником вчення Фетхуллаха Гюлена - колишнього союзника, а потім злісного ворога нинішнього президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана.

Турецькі ЗМІ пишуть, що Алтинташ нібито вчився у заснованій гюленістами школі, а під час спроби державного перевороту влітку на два дні пішов у відпустку. Осман Пашаєв зазначає, що всі спроби пов'язати поліцейського з рухом Фетуллаха Гюлєна не вдалися.

"Він не потрапив під зачистки. Працював у спецзагонах. Щоправда знайшли його дядька, що був директором школи, яку закрили через звязки з Гюлєном", - пише журналіст.

За словами міністра внутрішніх справ Туреччини Сойлу, напад на посла був провокацією, аби зіпсувати відносини Туреччини з Росією. Так само висловився й президент Ердоган та розповів, що Росія і Туреччина створять спільну слідчу групу для розслідування вбивства.

Нагадаємо, Фетхуллаха Гюлена президент Ердоган назвав організатором спроби перевороту в ніч з 15 на 16 липня 2016 року. Той заперечує свою причетність - і до перевороту, і зараз до вбивства посла. Звинувачення він називає сміхотворними.

Ця версія дуже зручна для турецької сторони, бо знімає з неї відповідальність (хоча питання щодо безпеки на заході з участю посла все одно лишається). Проте є нюанс, який викликає сумніви.

Після перевороту гюленісти оголошуються винними чи не у всіх гріхах. Зокрема, на них списали збитий російський літак. Мовляв, його збили пілоти - прихильники вчення Гюлена, щоб розсварити Москву та Анкару. Хоча до замирення з Росією та перевороту Ердоган говорив, що його країна проджовжить збивати літаки, які порушуватимуть її повітряний простір.

За версією російської сторони, вбивці посла мали на меті посварити Москву та Анкару. Ніхто з представників російської влади прямо цього не сказав, але всі натякають на участь у цьому американців. Ну і звісно, всі заявляють, що план посварити дві дружні країхни не вдасться.

"Відповіддю на вбивство російського посла в Туреччині має бути посилення боротьби з терором і бандити це на собі відчують", - заявив російський президент Володимир Путін.

За словами голови російського МЗС Сергія Лаврова, який послався на Путіна, головна мета тих, "хто задумав це варварське діяння" - підірвати процес нормалізації відносин Росії з Туреччиною, здебільшого для того, щоб не допустити боротьби з тероризмом в Сирії. "Це мета з негідними засобами, вона не пройде", - сказав Лавров.

Представниця МЗС РФ Марія Захарова заявила, що Карлов був "послом країни, яка утримує світ на грані чергового колапсу, до якого його завели самі знаєте хто".

Дуже оперативно на вбивство відреагували США. Однією з перших співчуття принесла посол США в ООН Саманта Пауер. Вбивство засудив держсекретар Джон Керрі. Також у Білому домі повідомили, що Барак Обама, який зараз перебуває у відпустці на Гаваях, вже поінформований. Обраний президент Дональд Трамп сказав, що вбивство скоїв "радикальний ісламський терорист".

Український президент з приводу вбивства зберігає мовчанку (принаймні, поки що). Голова МЗС Павло Клімкін у своєму Twitter написав, що Росія несе відповідальність за жахливі порушення прав людини і вбивства тисяч невинних людей у Сирії та Україні. "Це, однак, не є виправданням для вбивства посла однієї суверенної держави в іншій. Міжнародний закон і права людини повинні дотримуватися", - написав він.

Хто замовив убивство посла і навіщо - версії

Взагалі ж через брак даних поки що робити якісь висновки щодо мотивів убивства посла Карлова зарано. Дехто заявляє, що це мало чи не початок ново світової війни, бо дуже нагадує постріл ерцгерцога Фердінанда сербського націоналіста Гаврили Принципа.

"Контент-аналіз турецьких медіа під час останніх боїв за Алеппо - ось відповідь на питання щодо вбивства посла", - написав у своєму Facebook заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов.

А якщо передивитись турецькі ЗМІ, то з них випливає однозначна картина - провина за руйнування Алеппо лежить на силах Асада, які активно підтримує Росія. Навіть більше, наприклад, видання Daily Sabah, яке вважається одним з найбільш провладних, проскакує думка, що без допомоги Росії асадити не мали б таких успіхів у наступі.

Російські ЗМІ та "експерти", скоріш за все, будуть утверджувати думку про те, що у вбивстві російського посла винні західні ЗМІ, які "розводили істерію" щодо Алеппо.

Що точно зрозуміло - між Туреччиною та Росією відбудеться торг щодо залагодження конфлікту. У зв'язку з цим багато хто пригадав діаманти, які правитель Персії Фетх Алі-шах подарував російському царю Миколі І після вбивства в 1829 році в Тегерані російських дипломатів на чолі з Олександром Грибоєдовим.

Втім, навряд чи Путін виторгує собі цього разу щось суттєве. По "Турецькому потоку" і досі все йшло нібито нормально. Усі торгівельні проблеми зникли після вибачень/не вибачень Ердогана за літак.

Дехто з ураїнців переживає, що предметом торгу може стати визнання Криму російським. Але, як запевнив сайт Еспресо директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, цього не станеться.
http://espreso.tv/article/2016/12/20/ne_zabuvayte_aleppo_vbyvstvo_rosiyskogo_posla_v_turechchyni_vsi_versiyi

Новим Надзвичайним і Повноважним Послом США в Україні стала Марі Йованович. 23 серпня вона вручила вірчі грамоти. Хто це?

Посол Сполучених Штатів в Україні – це, зрозуміло, більше ніж посол. За умови того впливу, якій має Росія на структури ЄС і провідних країн Європи, саме США – це найсильніший, найпослідовніший і найвпливовіший союзник України. І це стало очевидно ще задовго до війни з Росією. Згадайте, наприклад, до кого і куди на початку осені 2005 року бігали на дачу по консультації члени першого уряду Юлії Тимошенко, під час давньої уже кризи Помаранчової команди? Цю людину звали Джон Гербст, а посольство США знаходилось тоді ще вул. Юрія Коцюбинського…

Посли США в Україні: уже майже футбольна команда

Цікаво, що менше всіх інших – усього 14 місяців – представляв Штати у Києві перший посол, Роман Попадюк. А довше всіх – другий – Вільям Грін Міллер, він єдиний з американських представників подолав у «київському сидінні» межу у три роки – 38 місяців. І цьому є просте пояснення: українська незалежність, до певної міри, була несподіванкою для США, тому й перше, що у 1992 році спало на думку у Вашингтоні, це призначити сюди представника української діаспори. Коли з’ясувалося, що час для сентиментів промайнув швидко, а Україна явно не вписується у роль безсловесного сателіта Москви на пострадянському просторі, американська дипломатія взялася до справи по-серйозному. І, чи це так планувалося, чи було проста співпадінням – кожний новий американський амбасадор символізував своїм переїздом до Києва новий етап, певний поворот.

Ким стане для України Марі Йованович, народжена в Канаді (1958 р.) американка з трьох рочків? У 1980 році вона закінчила Прінстонський університет, де отримала ступінь бакалавра в галузі історії та досліджень, що стосуються Росії. Здобула ступінь магістра в Національному військовому коледжі (2001). З 1986 року на дипломатичній службі США. Працювала в дипломатичних представництвах США в Могадішо (Сомалі), Лондоні (Великобританія), Москві (Росія) і Оттаві (Канада). Послом США уже була, у двох пострадянських країнах – Киргизстані (2005-2008) та у Вірменії (2008-2011).

А Кучма скаже Марі: «Спасибі за кольчуги»?

В Україні Марі Йованович вже працювала - у 2001-2003 рр. була заступником Посла та тимчасовим повіреним. У 2002 році саме вона підняла питання про порушення Києвом санкцій проти Іраку в зв'язку з нібито продажем Саддаму Хусейну радіолокаційних систем «Кольчуга». І саме вона стверджувала, що крім плівок Мельниченка, у США нібито були й інші докази цієї угоди.

Оприлюднені ці докази не були, «кольчуг» в Іраку американці не знайшли, але Кучма закінчував свою каденцію на президентській посаді у статусі ізгою на міжнародній арені. Пригадуєте, як на одному з міжнародних самітів організаторам, навіть, прийшлося вдаватися до допомоги французької мови (однієї з офіційних в ООН) щоби Кучму «посадити на місце»? Адже за англійським правописом делегації USA і Ukraine мали сидіти поруч, а тодішній президент США Буш дуже не хотів позувати фотографам у безпосередній близькості до Кучми. Чи була у тому дипломатичному конфузі певна роль нового посла США в Україні Марі Йованович? Безперечно! Чи пригадували цю історію у Вашингтоні, коли зупиняли свій вибір на Йованович; і в Києві, коли давали агріман на її призначення? У цьому немає жодного сумніву. Але дипломатія – на те й мистецтво, щоб не показувати й виду у подібних випадках.

Безперечно, у роботі нового Посла США у Києві намічається абсолютно очевидна двомісячна, навіть, піврічна пауза. Її треба витратити не лише на входження в курс справ, а ще й на очікування підсумку доленосних (Клінтон-Трамп!) президентських виборів у США. Тільки після того, і те не одразу, а десь в березні-квітні, доречно буде робити якісь прогнози щодо політики, яку вестиме американська дипломатія, в Україні, зокрема.

Чи насправді Марі Йованович хоче українських вареників?

А щодо особисто Марі Йованович, то вона працювала у зовнішньополітичному відомстві Штатів при багатьох різних адміністраціях. Тричі при республіканцях (Рональд Рейган, Джордж Буш - старший і Джордж Буш - молодший), двічі при демократах (Білл Клінтон і Барак Обама) так що досвіду змін, які в дипломатії часто проявляються в дрібних нюансах – у неї вистачає. Вона, схоже, з тих кар’єрних жінок, яким підходить термін «відмінниця». Промовиста деталь: Марі Йованович шість разів отримувала Нагороду за найвищі досягнення в дипломатичній службі і п'ять разів - Найвищу почесну нагороду Державного Департаменту. Вона також отримала президентську Відзнаку за особливі заслуги і Нагороду державного секретаря з дипломатії в області прав людини.

Російською мовою володіє вільно. Судячи з її українського відео-звернення до табору «какая разница!?» приставати не збирається. Тривожна (жарт) деталь: захоплюється дзюдо… Цікаво, що в Киргизстані вона тренувалась у відомої киргизької дзюдоїстки Лариси Мазур, і так подружилася з тренером, що стала хрещеною матір'ю її дитини за всіма православним звичаями. Втім, щодо віросповідання Марі Йованович точної інформації немає. Але вона із 100 відсоткової «православної» сім’ї: батько – серб, мама – росіянка. Мама, якій 88 років, збирається приєднатися до дочки у Києві. Про інших членів сім’ї, крім собаки Скелтера, невідомої поки що породи, не повідомляється нічого.

Посол США виглядає молодо, має підтягнуту спортивну статуру. Так що її заява про мрію «з’їсти цілу миску справжніх українських вареників» - це або жарт, або такий особливий дипломатичний реверанс.
http://www.pohlyad.com/news/n/98367

Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович
Марі Йованович, новий посол США в Україні, буде “незручним” співрозмовником для української влади

23 серпня 2016, 23:00
Роман Федюк
Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович

Не маючи жодних сантиментів до Росії, вона, втім, добре знає і слабкості пострадянських еліт. І, судячи з її трирічної діяльності у Вірменії, не збирається закривати очі на те, що бачить.

Біографія у Марі Луїзи Йованович видалась насиченою. Випускниця Прінстону та Національного військового коледжу США, вона немало встигла побачити в житті. Місії в Могадішо (столиця Сомалі), робота послом в Киргизстані та на посаді заступника директора відділу у справах Росії Держдепу, - все це сприяє широті поглядів. При тому Йованович користується помітним авторитетом як у Держдепі, так і у Вашингтоні загалом.

Працювати з чинним українським керівництвом — втім, як і з будь-яким іншим, новому амбасадору США буде непросто.

Хоча б із тієї причини, що в 2002 році саме Йованович, яка працювала на той момент заступником американського посла та була тимчасовим повіреним в Україні, підняла питання про можливий продаж президентом України Леонідом Кучмою та керівником “Укрспецекспорту” Валерієм Малєвим автоматизованих станцій радіотехнічної розвідки “Кольчуга” підсанкційному на той момент режиму Саддама Хусейна.

Історія з “Кольчугами” нічим конкретним, насправді, не завершилась — станцій американці не знайшли, але і звинувачення не спростували. Не надавши, втім, жодних вагомих доказів своїх підозр, окрім записів незабутнього майора Мельниченка, де йшлося про намір такий продаж здійснити. Як би там не було, але історія з “Кольчугами” добряче попсувала українсько-американські стосунки на багато років.

При тому, судячи зі специфіки діяльності Йованович у Вірменії, до старих образ українських еліт на неї скоро додасться чимало нових. Здатність відкрито і жорстко говорити про корупцію — вказуючи прізвища винних та причетних — навряд чи сподобається будь-якій гілці української влади.

Окрім того, Йованович має певний досвід “миротворчості” - хай і не дуже вдалий. Саме вона, перебуваючи послом у Єревані, намагалась забезпечити певну нормалізацію стосунків між Вірменією та Туреччиною. Вона зуміла підштовхнути до початку цього процесу президента Сержа Саргсяна. Тоді все зірвалось — але не з вини Йованович — коли турецький парламент відмовився ратифікувати протоколи про нормалізацію стосунків.

Цілком ймовірно, що саме талант до “активної миротворчості” і став ключовим критерієм на користь призначення Марі Йованович на посаду посла в Україні.

Що для неї особисто теж може стати проблемою — оскільки друга її спроба примирити заклятих ворогів цілком може завершитись точнісінько так само, як перша — невдачею через незалежні від неї причини. Тим паче, що новий посол — зважачи на сомалійський досвід — цілком здатна самостійно з'їздити ближче до місця подій, власними очима подивитись на ситуацію, і зрозуміти, що “термінове проведення демократичних виборів на Донбасі” - це тема радше для письменників-фантастів, аніж для добросовісних дипломатів.

Втім, як би не обернулись справи, призначення Йованович на посаду призведе до пожвавлення українсько-американських стосунків. До чого б це пожвавлення у підсумку не привело.

Більше міжнародних новин читайте на Depo.Світ
http://www.depo.ua/ukr/svit/mari-yovanovich-vid-somali-y-kolchug---do-posla-v-ukrayini-19052016122500

Посол України в Хорватії Олександр Левченко

Газета Боснії і Герцоговини "Незавісне новіне" 29 липня ц.р. опублікувала інтерв'ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка

29 липня, 17:58

- Як ви оцінюєте зустріч у Баня-Луці Центральноєвропейської ініціативи, яку організував Ігор Црнадак, Міністр закордонних справ БіГ?

Міністри закордонних справ країн Центральної Європи зібралися в Баня-Луці 15-16 червня. На цей раз порядок денний був надзвичайно серйозним. На жаль, сьогоднішня Європа щодня зустрічається з новими викликами, такими, як міграційна криза чи боротьба з міжнародним тероризмом. Але на зустрічі обговорювалось і багато важливих позитивних тем, таких, як посилення співробітництва між країнами регіону, робудова між ними енергетичних та інфраструктурних зв'язків і, звичайно ж, європейська інтеграція.

Я поінформував учасників форуму про ситуацію в окупованому Донбасі й Криму, закликав наших партнерів посилити підтримку України в її боротьбі проти російської агресії. Разом із тим я помітив досить дивну тенденцію. Багато говорилося про мігрантів і терористів, але майже ніхто не згадав про трагедію України, не кажучи вже про те, що ніхто не посмів згадати Росію як винуватця трагедії. Заради Бога, Україна ж не десь в Океанії, війна палахкотить в нашому регіоні і загрожує стабільності всієї Європи! Ви можете скільки завгодно заплющувати очі, але небезпека від цього не зникне. А дипломатична сором'язливість у прямому іменуванні агресора лише додає йому впевненості.

   Що стосується організації форуму, то я можу тільки подякувати і привітати наших господарів. Політика не є тільки раціональним розрахунком, дуже важливою є й емоційна складова, створення симпатії. Я впевнений, що ваша країна і ваше місто залишили найкращі спогади в усіх  високих гостей форуму.

- Які враження від цьогорічної зустрічі українців у БіГ?

17 липня в селі Деветина відбувся 16-й Фестиваль української національної меншини "Червона калина", а одночасно і святкування 50-річчя культурно-просвітницького товариства "Тарас Шевченко". Єдине, що можу сказати, - я в захваті. Це було свято не тільки пісні й танцю, а й національного духу. Я радий, що цей дух живий і здоровий навіть через століття від часу імміграції.

Українці прийшли сюди в 19-му столітті з Галичини, яка була тоді, так само як і Боснія й Герцеговина, в складі Австро-Угорської імперії, тобто в той час це не була навіть справжня еміграція. Тільки потім виявилося, що переселенці відділені від своєї батьківщини кількома кордонами. Однак, прийшовши сюди, вони опинились в чужій країні, але не серед чужих людей. Слов'янська близькість – це надзвичайно сильна річ. Мови близькі й зрозумілі, культура і традиції дуже схожі, а менталітет практично однаковий. Це сприяло інтеграції в нове середовище, але також і асиміляції. Асиміляція особливо зросла в наш урбанізований час. Якщо в селі з компактною меншиною національні ознаки зберігались самі собою, то в містах це вже не спрацьовує просто так. У наш час національні меншини можуть вижити, тільки якщо вони докладатимуть для цього додаткових зусиль. Це перш за все школи і засоби масової інформації рідною мовою та народна творчість. Українська держава вважає своїм обов'язком підтримувати співвітчизників у Боснії і Герцеговині в цій благородній справі.

- Якою є ситуація в Україні зараз і чи триває збройний конфлікт?

Головною проблемою України, звісно, є російська агресія, війна, загибель людей. Ця проблема поділяється на дві різні частини – Крим і Донбас. Крим був окупований і незаконно анексований у 2014 році. Зараз цей півострів перетворився на острів, ізольований від іншого світу. Крим завжди був пов'язаний з материковою Україною, звідки суходолом постачалися харчі, товари і навіть вода. Тепер постачання відбувається морем з Росії, що призвело до падіння рівня життя. Занепав і туризм, завдяки якому жила велика частина населення. Все це спричиняє фрустрацію навіть у тих кримських росіян, які підтримали окупацію. Хоча сумніваюся, що це справді турбує Кремль. Для нього Крим є не курортом, а величезною військовою базою, а на військовій базі цивільні є зайвими. Режим у Криму типовий для окупованих територій. Усе контролюється силами безпеки і армією. Народ після української демократії знову повернувся у  радянський страх, коли свобода слова існувала лише вдома. Проти українців і кримських татар застосовується справжній терор. Людей арештовують і засуджують «за сепаратизм» (!), а часто вони просто зникають безвісти. На відміну від Криму, на Донбасі українська армія чинила опір російським окупантам, тож вони захопили лише частину регіону і не змогли просунутися далі. Особливо жорсткими бої були у період з літа 2014 до зими 2015 року, що коштувало нам 10 000 життів. Мінські домовленості у лютому 2015 року припинили велике кровопролиття, але помиляється той, хто думає, що цим проблему вирішено. Російська сторона кожного дня порушує перемир’я, хоча й «у малому форматі», так що до сих пір щодня  гине декілька наших військових. З моменту підписання Мінських домовленостей було вбито близько тисячі українських бійців. Тож самі вирішуйте, чи це більше схоже на мир, чи на війну. Особливо погіршилася ситуація у липні цього року. Росія порушувала режим припинення вогню і по 70 разів на день, використовуючи артилерію великого калібру, заборонену у Мінську.  Дев’ятнадцятого липня загинуло семеро наших військових, 23-го липня – шестеро. На Донбас Росія ввела велику кількість військової техніки, крім іншого 702 танки, що більше ніж має Німеччина і Велика Британія разом узяті. Москва однозначно насміхається з Мінських домовленостей. Ситуація дуже небезпечна. Україна закликала всіх міжнародних партнерів посилити тиск на Кремль, щоб зупинити поширення агресії проти України.

- І Україна, як і БіГ має достатньо викликів щодо верховенства права. Яка зараз ситуація, чи щось змінюється?

Вся історія незалежної України – це боротьба старої радянської спадщини і сучасного європейського світосприйняття. Майдани 2004 і 2013 років свідчили, що демократичні ідеали справедливості і свободи в Україні – реальні речі. І що найважливіше – носієм цих ідеалів є сам народ, який готовий вийти на майдани, щоб їх оборонити. Чіткою вимогою Майдану 2014 року було проведення комплексних реформ, а перш за все у боротьбі з корупцією та гарантуванні верховенства права. Тому найбільші зміни відбулися саме в цих сферах. Створено Антикорупційне бюро з великими повноваженнями, проводяться реформи судів, прокуратури та поліції. Реформується і державна адміністрація, приймаються сотні законів, спрямованих на звільнення нашої економіки від бюрократичних пут і корупції. І все це відбувається за європейськими стандартами й у тісній співпраці з нашими партнерами в Брюселі.

- Якою Ви бачите ситуацію у БіГ, де є можливості тісної співпраці?

Ситуація у БіГ звісно є складною а причини всім очевидні. І тут тяжке минуле вступає у конфлікт з прогресивними європейськими тенденціями. Країна ще  повністю не видужала від жахливих травм братовбивчої війни. Але надію, ба навіть упевненість дає те, що БіГ постійно знаходиться під патронатом міжнародної спільноти. ЄС останнім часом збільшила допомогу вашій країні у проведенні реформ, а надзвичайно важливим є те, що вам гарантовано членство в ЄС. Співпраця України і БіГ має гарну природну основу: близькість і дружбу наших слов’янських народів. Треба тільки доповнити її конкретними проектами.   Ми можемо обмінюватися досвідом європейської інтеграції і проведення реформ. Україні, яка нині захищається від зовнішньої агресії, був би цікавим ваш багатий досвід післявоєнної відбудови і примирення. Особливу увагу треба звернути на економіку. Нас, скажімо, цікавить ваша фармацевтична промисловість. Україна може запропонувати БіГ свої сільськогосподарські продукти і продукцію важкої індустрії. Перспективи є, потрібне лише взаємне бажання їх реалізувати.   
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4737-gazeta-big-nezavisne-novine-29-lipnya-cr-opublikuvala-intervju-posla-ukrajiniv-khorvatiji-oleksandra-levchenka

Стаття Посла України в Хорватії Олександра Левченка в газеті "Ютарні лист" під назвою "Гібридна війна. Росія. Україна. Європа".

20 липня 2016 року

Останнім часом часто чуємо, що Україна опинилася в тіні на тлі інших подій – міграційної кризи, війни у Сирії та росту тероризму в Європі. Проте агресія Росії проти України, окупація Криму та Донбасу нікуди не зникли. Більше того, через два роки дедалі чіткіше видно, що гібридна війна проти України розрослася до гібридної війни Росії проти всього західного світу.   

Гібридна війна – це не армійський, а спецслужбістський тип ведення воєнних дій і починається вона задовго до того, як жертва її помітить. Коли почалася війна спецслужбіста Путіна проти України? Можливо, у 2000 році, коли він в якості гімну Росії повернув гімн Радянського Союзу? Або у 2005 році, коли він заявив, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і коли після Помаранчевої революції російські ЗМІ почали активно формувати образ України як ворога, так що через 9 років російський солдат уже був психологічно готовий стріляти в українських братів? Постфактум ми всі розумніші, але тоді ніхто не міг повірити, що все це ознаки майбутньої інтервенції і що війна між Україною і Росією взагалі можлива.

Проте неможливе знову сталося. Ще один великий вождь повірив у те, що його хвороблива імперська фантазія справжніша від реальності і що він переможе весь світ. Анексувавши Крим, Росія порушила весь світовий безпековий порядок. Проблема Криму визначає і значення вогнища конфлікту на Донбасі, хоча через криваву війну воно привертає до себе набагато більше уваги, ніж півострів. За допомогою санкцій міжнародна спільнота змусила Кремль до переговорів у Мінську. Домовленості  від лютого 2015 року зупинили велике кровопролиття, але не сам конфлікт. Росія порушує режим тиші по 50 і більше разів на добу. Тож самі вирішуйте чи це більше мир, чи війна.

Кінцевою метою Мінських домовленостей є повернення окупованого Донбасу під суверенітет України, тому ми об’єктивно зацікавлені у їх реалізації. Москва – навпаки. Якщо вона залишить Донбас, прийде черга  питання Криму. Тому її головне завдання – затягування Мінського процесу. Але, звичайно,  вона має й другорядні, хоч і не менш підступні завдання. Першим є дестабілізація і виснаження України шляхом тліючої війни. Друге – спроба позбутися дуже болючих економічних санкцій. Заради цього Росія використовує такий трюк. Вона вимагає, щоб Україна негайно надала Донбасу особливий статус, а також щоб місцеві вибори були проведені там вже цього літа.

Таким чином, в той час, коли всі займаються пошуками шляхів вирішення конфлікту, Кремль займається обманом. І ще одне треба мати на увазі. Будьте певні, що Кремль із Заходом веде не тільки переговори, а й війну. Ту саму «гібридну», у якій таємні службі такі вправні. Гібридна війна не оголошується, і жертва може помітити її лише тоді, коли з’являються очевидні  результати.

Багато політологів вважають, що  саме Росія стоїть за міграційною кризою і терором. Скажімо,  зв’язок між утручанням російських військ у сирійську війну і різким зростанням емігрантської хвилі є очевидний. Терористичні акти, як не дивно, усі виявилися корисними Кремлю. Держава – агресор, яка перебуває під санкціями й у ізоляції, раптово нав’язує себе в ролі миротворця і незамінного  партнера.

Перша мета Росії – відміна санкцій, яким під силу зламати її економіку. Над цим вона працює надзвичайно активно.

Наступна мета російської гібридної війни набагато амбітніша – розбити єдність між ЄС та США, а також всередині ЄС і НАТО. Це видно  з напрямків пропаганди, серед іншого і  зі статей російських офіційних осіб у хорватській пресі.

Все, що я сказав жодним чином не значить, що з Кремлем немає сенсу вести переговори. Якраз навпаки. Переговори є єдиним реальним шляхом вирішення конфлікту. Треба тільки повністю усвідомлювати, з ким маєш справу, і розуміти, що у нього на думці. Поки що світова спільнота має достатньо потужностей, щоб за допомогою рішучої політики та послідовних санкцій змусити Росію дотримуватися міжнародного права. У цьому сенсі недавній Саміт НАТО у Варшаві є важливим кроком у правильному напрямку.

Посол України в Хорватії    Олександр Левченко
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4718-stattya-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-v-gazeti-jutarni-list-pid-nazvoju-gibridna-vijna-rosija-ukrajina-jevropa