хочу сюда!
 

Ксения

37 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «справедливість»

Олена Теліга ПАРТАЧІ ЖИТТЯ

Олена Теліга
ПАРТАЧІ ЖИТТЯ
(До проблеми цивільної відваги)
Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п'єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках – своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв – так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п'єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз'яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.
Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недосяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть безпосередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання : насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті, і перебираючи від них їх думки і ідеї – закріплювати їх в житті і в масі.
Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небосяжної вежі, або ще ліпше – вигідно лежать коло неї, ніколи не в  стані  побачити її  найвищого шпиля.  Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти догори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, – треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль в своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світа, а що найважніше – і для нації – майже безслідно».
Ці слова великого англійця є для нас завжди актуальними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв, яка кидалася помагати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо льокай, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його клясове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики, чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси вийнятковости, яка перекреслює всі ці дрібниці, і ніколи не зуміє, стоючи коло нього, побачити його головокружної височини.
Тому були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужністю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, – і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, – або не розуміли цілої їх величі, або – що було ще далеко гірше – навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайської психіки. Завдяки їй вони боялися одвертою підтримкою цих героїчних і адорованих ними одиниць, викликати недовір'я і охолодження до себе свого зненавидженого «пана». І та порода хитрих льокаїв, що широко розчиняла двері перед героєм і била йому земні поклони, коли того не бачили пани, та не пізнавала його і гнала в шию, коли хтось з тих панів був присутній, – була безперечно більш огидна і більш небезпечна, аніж ті виразно окреслені, тупі раби, що справді не відчували, з ким мають до діла, і незалежно від ситуації, дерев'яно, але щиро виконували свій обов'язок – не звертати уваги, гнати.
Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії – партачами життя.
Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням, могли б підтримати якусь велику правду, або навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав в повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто : культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито.
Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.
Не так тії вороги, як добрії люди
І окрадуть жалуючи, плачучи осудять.
– обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареаґувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим.
«Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.
Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.
Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б'ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б'ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – із глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.
І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.
Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не могли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.
Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.
Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком, жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.
Аджеж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.
Аджеж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році, Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум'яні вірші, і то читав з чуттям і запалом.
Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді ? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання ? Може велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка ? Нічого подібного.
Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій.
«Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хтоне-будь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко».
Цілком натурально, що ті, для яких найважнішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стерджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка, буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон, або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.
Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись, дрібні й заржавілі стріли, обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому, що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати.
Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним в своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння.
Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка ? Смертю ? Засланням ? Тортурами ? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника, чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.
Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги ? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні.
Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї ? Які її основні прикмети ?
То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов, і за яке йому колись будуть ставити пам'ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти.
То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.
То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об'єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки.
Але вміння говорити в очі гірку правду, це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто, це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні.
Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому.
Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.
Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, адорований тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і – сховавши свою руку за спину – коротко і ясно заявив «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.
Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявляючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.
Це вона з подивугідною впертістю перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Полтаві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону наддніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично заткнувши горло присутній владі.
І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою цивільною відвагою вже була сама тематика її творчости, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного драпіжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчости, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.
Аджеж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він самітньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі 
Не будить вас? Вам заграва кривава 
Очей лінивих не здола розплющить? 
Бодай вам вічний сон наляг на груди 
І зморою душив вас без кінця, 
Мені стораз від вас миліші гади,
Бо в них таки либонь тепліша кров... 
Каміння у пустині відкликалось 
Потрійною луною, але ці 
Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.
Для цієї самої юрби воскреснуть ? На це, либонь, не стало б і Месії.
Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка – великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, а й з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Аджеж Міхновського за його оригінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щодесятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.
Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто :
«Ми не доцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова».
Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійносте. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв'язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім'я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов – в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.
Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніяльної дочки Олени Пчілки – Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями : в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху – боротьба за цей нарід і його цілковите визволення.
Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись не доцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, – лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.
В той спосіб приймала наша еліта поступовання і творчість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його найвищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчости тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.
Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тими свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по довгому цькуванню схопили своїх героїв.
«Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи». Але в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.
Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесности супроти своєї нації і своїх товаришів – закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з'явився Великий Партач, незрівняний деструктивний талант, майстер свого цеху – Володимир Винниченко. Великий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примітивному смаку фальшивий діямант, аніж дорогоцінна перла, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетовена.
У творця нового життя – великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого Партача – теж пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи.
У творця життя – боротьба і змагання за все, отже і за хліб щоденний; у Винниченка – соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристрастям.
І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя – великої чесности супроти своєї батьківщини і супроти своїх – найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівняна теорія чесности з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших кляс.
Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов'язувала, легко і приємно розв'язувала всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною революційного типу.
Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна – «чесність з собою» обов'язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місячною дитиною, або нареченого напередодні шлюбу. Натомість, на питання – як віддати приятелеві позичені гроші, – чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.
Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальности, безхребетности та цинізму, так міцно в'їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Закидаючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність, або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.
Великий партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою ґалерією героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо – еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.
Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Володимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись відважного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії – у переносному чи й фактичному значенні, – то він, Винниченко, може не став би великим партачем, лише великим майстром життя.
З цієї глибокої нездійсненої туги, зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію автопортретові Винниченка, письменникові Халепі, говорить йому в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, – підтримує його, мов рідного сина.
Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, остільки Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерти.
Поруч з великим майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істотою, що творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя мас виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль – використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.
А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.
Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.
Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.
Хвильовий, як і його Мар'яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна – Зінов'єва, кажучи в своє оправдання : «Що ж, він хоч і жид, але хороший».
Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни, на збори, для людей – вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.
Так, революція відгула вже десь в бур'янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.
І ось тоді, мабуть під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прийшов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяьної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстичних інтересів та поширити їх обрії.
Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».
Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливости осягнув він у своїй останній повісті – «Вальдшнепи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапору» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею національної романтики.
Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне – він би жив, жив...
Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше – волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правдивий, великий мистець – він не помилився. Вистрілом у свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.
Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога.
Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вертається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.
Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших ворогів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.
9:44 29.03.2019

Напрямки втілення справедливісті


Сьогодні розберемось як краще втілювати в життя принцип нац ідеї- СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Ця споконвічна проблема, у нас сильно загострилась з початком в країні ринкової економіки. Спритні ділки використовуючі владу, захопили народне майно, землю, різноманітні ресурси і використовують прибутки від них за кордоном та на своє парозитарне життя, а значна кількість народу продовжує зубожіти. Ця несправедливість продовжується у державних судах, де багатіїї ,використовуючі корупцію. звільняються від покарання за порушення законів. а бідні громадяни отримують покарання швидко і несправедливо.

Стало вже нормою порушення справедливості в оплаті праці- одні отримують тільки щоб не голодати, а іньші- мільони щоб витрачати за кордоном та жити з великою розкішю . Хіба справедлива оплата рядового чиновника- 5т.грн, а зарплата посадовця в 300т.грн або топ менеджера 1 млн. грн

Тому СПРАВЕДЛИВІСТЬ стає негайною потребою суспільства і відображається в  ідеї української нації.

Без справедливості в оплати праці, в виконанні законів, в притягненні до відповідальності в судах за порушення законів, країну буде лихоманити і завжди буде підгрунтя до протестів та революцій.

Щоб швидче встановити справедливість в країні потрібно привести до влади діячів які розуміють важливість,і обов'язковість цього принципу та зможуть втілити його в життя.

Перш за все потрібно забезпечити кожному громадянину конституційне право на публічну власність, щоб він мав і отримував свою долю від її вкористання. Приймав рішення, через референдуми, в тому числі електронні, про її продаж, тільки так буде забезпечен справедливий розподіл прибутків від експлуатації родовищ, землі, водних ресурсів, радіочастот.  Щорічне отримання дивідентів від національної власності, буде стимулювати розвиток активності. та зацікавленості в раціональному використанні народної власності. Для цього потрібно створити загальнонаціональний фонд та його підрозділ для молоді. Приклади такі вже є в іньших країнах, треба тільке якісно іх застосувати в Україні.

Другим напрямком створення справедливості потрібно законодачо затвердити співвідношення в оплаті праці між мінімальною та максимальною як 1 до 8. Як це діє в Нідерландах Данії. Беларусії. Подібне співвідношення. 1до 4 необхыдно встановити і для пенсій.

І третій напрямок- це забезпечення справедливості в правоохоронній системі, а особливо в судах. Зараз же ми маємо безліч прикладів протилежного, тому потрібно змінювати судову гілку влади на користь громадянам а не на користь високопосадовцям і шахраям. Потрібно щоб закони мали чітко визначене покарання, а досудове розслідування було спрямовано на не відворотність покарання, незалежно від особистості злочинця. Тільки так можливо подалати вал злочинності заполонивший країну. Всю цю відповідальну і дуже важливу роботу повинен проводити президент,парламент та міністерство справедливості ( юстиції).

Єлектронне декларування доходів, запроваджене в країні, певний крок в цьому напрямку якщо незаконно отримані доходи своєчасно арештовуються та конфісковуються. На жаль цього не відбувається, що поплюжить всю цю систему а головне підриває поняття покарання та справедливості.

Тому ще раз наголошую що всі ці програми по ствердженню справедливості можливо виконати тільки коли народ надасть владні повноваження новим чеснім та порядним лідерам. Щоб це відбулось швидче, поширюємо наційну ідею-любов, чесна праця, справедливість, заможність.










75%, 3 голоса

25%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Розбудовча ідея української нації

Як вже висловлювався , розбудовча ідея української нації — любов. чесна праця, справедливість, заможність.

Про принципи- любов , чесна праця, мова вже йшла. Як показало опитування, більшість читачів з цим погодились.

Зараз поговоримо про третій принцип наційної ідеї- справедливість.

Ця споконвічна проблема у нас сильно загострилась з початком в країні ринкової економіки. Спритні ділки використовуючі владу, захопили народне майно, землю, різноманітні ресурси і використовують прибутки від них за кордоном та на своє парозитарне життя, а значна кількість народу продовжує зубожіти. Ця несправедливість продовжується у державних судах, де багатіїї ,використовуючі корупцію. звільняються від покарання за порушення законів. а бідні громадяни отримують покарання швидко і несправедливо. Стало вже нормою порушення справедливості в оплаті праці- одні отримують тільки щоб не голодати, а іньші- мільони щоб витрачати за кордоном та жити з великою розкішю . Хіба справедлива оплата рядового чиновника- 5т.грн, а зарплата посадовця в 300т.грн або топ менеджера в1 млн. грн

Тому СПРАВЕДЛИВІСТЬ стає негайною потребою суспільства і відображається в наційній ідеї української нації.

Без справедливості в оплаті праці, в виконанні законів, в притягненні до відповідальності в судах за порушення законів, країну буде лихоманити і завжди буде підгрунтя до протестів та революцій.

Четвертий тезис- заможність . А заможність це є споконвічна мета більшості українців. Щоб було де гарно жити, ситно поїсти , що вдягти , де навчати дітей , якісно лікуватися і і цікаво відпочивати Це може забезпечити лише заможність родини і всієї країни . Усі хочуть мати достойне життя. Шлях до заможності , ще раз підкреслюю, лежить через чесну працю кожного в суспільстві і через любов до бога, до людини, до своєї Батьківщини.та підтримання справедливості в суспільстві. Поки що в нас існує великий перекос в заможності, зараз же 5% живуть супер богато, 15%- заможньо,  а остальні 80% зубожіютьі

Любов до своїх співвітчизників не може дозволяти такої не справедливості, коли пенсія одного робітника, який працював більш тридцяти років, є 1700 грн, а у іншого, котрий працював стільки ж, перевищує 15 000 грн. Любов і совісність не дозволяють таке спів відношення. Тому пропаганда любові до людини, до своєї родини, до Батьківщини, буде стимулювати соціально справедливий розвиток.. Вона буде спонукати зробити краще для свого ближнього і дальнього. Тому, якби більшість керувалась такими почуттями і напрямками, ми вже б застосували досвід арабських країн, де з кожної тони видобутої з надр нафти робляться відрахування на банківські рахунки кожної дитини Арабських Еміратів. Катару. Чому цей досвід не запозичити Україні? Чому не нараховувати кожній український дитині кошти з видобутої в Україні нафти, газу і арендної плати за землю. Це б дало великий поштовх любові і поваги до своєї Батьківщини і до тих державних діячів які б це запровадили. Це не відбудиться поки при владі будуть олігархи, які є руйнівниками конкуренції і справедливості. Вони привласнили публічну власність а потім її розпродають. Тому цю власність необхідно повернути народу і якщо народ вирішує, що якесь підприємство йому не потрібно. то кошти від його продажу повинні піти в народний інвестеційний фонд і нікуди більше крім як на створення нового сучасного підприємства. Так можливо швидко створювати нові робочі місця, підіймати економіку держави і заможність кожного громадянина.

Тому пропогуємо націдею — любов. чесна праця, справедливість, заможність.

Саме вона дозволить нам об'єднатися і будувати сильну і квітучу Україну.



89%, 8 голосов

11%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

А ви знаєте Надю?

Ну я маю на увазі особисто, Надю Савченко? Спілкувались з нею? Знаєте її близьких знайомих, рідних? Ну щоб отак попитати по-людськи: що вона за людина?
Теперішні події з Рубаном, Савченко, мені дуже нагадують події чотирирічної давнини... Коли по телевізору об"явили, що група  людей хотіла підірвати атомну станцію в Енергодарі. Там була моя рідна людина. І почались дзвінки.... більшість людей, звичайно підтримали нас, бо розуміли, що це не правда, вони прекрасно знали людину і знали, що не міг він навіть придумати такого бреду зробити... Але, на жаль, були люди, які боялись навіть здороватись з нами, або задавали питання: "Це що правда?" Тобто люди повірили в цю маячню.
Але що саме цікаве, що троє  з чотирьох звинувачених, навіть не знали, що там є Атомна станція....І головне, що люди, які дійсно патріоти країни, точно не могли вчинити такого проти країни і проти людей.
То до чого я веду: спершу ніж розвішувати ярлики, або повторювати гавкотню, яку вам вклали у вуха, перевірте інфу, вдоскональтесь в її правдивості. У крайньому разі, якщо немає фактів - краще помовчіть umnik

P.S. Заспокою особливо волнітєльних:
1. ні до яких партій не належу
2. ні за кого не агітую
3. написала бо терпіти не можу не справедливості, брехні і перекручування фактів

Пенсійні вітри 2017

За 23 місяці отримання пенсії, вона впала, коли б отримував у доларах на 25 %. Причому, протягом останнього місяця вона впала, приблизно, на 6 відсотків. Стало мені цікаво, чи над всіма громадянами України поважного віку так знущаються наші “рідні” верховна Рада і Кабмін? Яка мінімальна пенсія, яка максимальна? І знайшов цікавинку:
 “Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком у 2017 році http://www.profiwins.com.ua/uk/directories1/minpens.html

Термін дії

Мінімальний розмір пенсії
(1 ПМ)

Максимальний розмір пенсії*

Підстава

01.01.2017 - 30.04.2017

1247 грн.

10740 грн.

П. 3 ст. 27 та ст. 28 Закону України від 09.07.2003 р. N 1058-XIV
 ст. 7 Закону України від 21.12.2016 р. N 1801-VIII

01.05.2017 - 30.11.2017

1312 грн.

10740 грн.

01.12.2017 - 31.12.2017

1373 грн.

10740 грн. 

* Відповідно до п. 2 розд. ІІ Закону N 3668-VI від 08.07.2011 р. обмеження пенсії максимальним розміром не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія призначена до набрання чинності зазначеним Законом.

Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком залежать від розмірупрожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (п. 3 ст. 27 таст. 28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. N 1058-IV). “

Схоже, що мільйони простих пенсіонерів, які отримують на кілька сот гривен більше від “мінімалки”, пресувати, знижувати їм пенсії, заради досягнення “кращої” на якусь сотку від мінімалки можна. А поодиноких пенсіонерів, що отримують десятки тисяч обмеження розміру пенсії не торкнеться! А чого б це? З якого дива? Вони схуднуть, змарніють, вмруть? Так їх же мало, а користі буде більше, щоб їх не травмувати, знижувати їм вітсотків на 6, щомісяця, до досягнення “максимального” розміру пенсії.


про добро, зло і Вищу справедливість. Для Геварича

На заході криваво догорало сонце. Вітер розносив околицями попіл і сморід спаленої плоті. Вузькою польовою дорогою йшов, немолодий вже, чоловік, щось мугикав собі під ніс і був дуже задоволений собою.

«Добре, що я сьогодні, нарешті, позбавив село від зла. Ця сімейка ледь не зруйнувала наше життя – прийшли невідомо звідки, ще й почали нас вчити, як треба жити. Заманювали добрих людей в свою секту, годували всіх пиріжками й цукерками і так вже старались всім догодити, аж гидко. Вони точно якогось зілля домішували в свої пиріжки, бо чого ж інакше люди слухали їх і йшли до них, як дурні вівці. Ви тільки подумайте – дітей ми виховуємо неправильно, бо бити не можна і до тяжкої роботи змушувати. А хто роботи має? Я? Я вже своє в дитинстві відробив. І поля не тими хімікатами обробляємо, і рибу ловимо не тоді і полювати треба не так. Все не так! Я таки правильно «відкрив очі» громаді і вони правильно їх покарали, а головне – вчасно, бо люди майже повірили їм. Ще й амулети мої від вроків і болячок висміювали, поганці! Ледь, по світу не пустили. Не діють, вони бачте. Брехуни! Мені вони дуже допомагають, а решта їх або мало купує або не так використовує. Теж мені, праведники!»

Чоловік зі злістю плюнув собі під ноги і тільки тепер помітив, що його оточило кілька великих псів. Вони люто дивились на жертву,а з їх пащ рясно капала слина…

Гарна новина

http://www.ua-reporter.com/content/180813?_utl_t=fb
Активисты выиграли суд: украинцы могут платить за электричество по старым ценам (постановление)

Теперь можно сделать перерасчет тарифов и вернуть деньги за электроэнергию есть возможность простым украинцам вернуть переплаченные деньги обратно .Такая же ситуация с водоотведением, с водоснабжением, с горячей водой, газом . Сохраняем постановление к себе на компьютер и идем в РЭС писать заявление на перерасчет и просьбу присылать платежки по старым тарифам ссылаясь и указывая дату и номер постановления НКРЕКП от 26 февраля 2015 года № 220 “Об установлении тарифов на электроэнергию, отпускаемую населению” незаконным и недействующим с момента принятия решения в суде.

Окружной административный суд Киева признал незаконным февральское повышение тарифов на электроэнергию, поэтому украинцы могут платить за свет по старым тарифам – заявил в эксклюзивном комментарии ИБ “Правый” правозащитник Анатолий Башловка. В мае общественные организации, объединенные в совместную
инициативу “Цена Жизни”, обжаловали в Админсуде Киева постановление
Национальной комиссии, осуществляющей государственное регулирование в сферах
энергетики и коммунальных услуг (НКРЕКП), о повышении тарифов на газ,
электроэнергию, отопление. 8 сентября суд признал постановление НКРЕКП от 26
февраля 2015 года № 220 “Об установлении тарифов на электроэнергию, отпускаемую
населению” незаконным и недействующим с момента принятия.

“В суде с помощью юридической аргументации мы доказали,
что на электроэнергию тарифы необоснованно повышены. Такая же ситуация с
водоотведением, с водоснабжением, с горячей водой, газом. На сегодня мы
выиграли первую инстанцию – после этого люди будут иметь право подать встречные
иски к энергопроизводителей. Мы дали возможность простым украинцам вернуть
переплаченные деньги обратно. Сделать перерасчет и не платить лишнее. Сегодня
это первая ласточка – дальше будут другие ласточки, связанные с газом, водоотведением
и водоснабжением, иными услугами”, – сказал Башловка.

Он добавил, что решение суда вступает в силу через десять
дней после принятия, если не будет подана апелляция.

Он назвал действия государства в лице НКРЕКП минимум
странными, ведь Национальная комиссия должна стоять на страже прав потребителей
и разрешать только аргументированное повышение тарифов на комуслуги, зато она
дает возможность наживаться коммунальным компаниям за счет людей. Башловка
поблагодарил адвокату Александру Оленченку за юридическое сопровождение дела в
суде и представителям инициативы “Цена Жизни” и Автомайдана за активное участие
в процессе.

Суд признал Постановление НКРЕКП незаконной, так как
согласно действующей на момент его принятия редакции части 2 статьи 12-й Закона
“Об электроэнергетике” исключительные полномочия устанавливать тарифы на
электроэнергию только предшественница НКРЕКП – Национальная комиссия,
осуществляющая государственное регулирование в сфере энергетики (НКРЭ). А такие
полномочия были предоставлены НКРЕКП только законом от 4 июня 2015 года,
который вступил в силу 16 июля 2015 года. То есть НКРЕКП в феврале не имела
полномочий повышать цены на свет.

Стус без шансу на захист 2

БЕЗ ПРАВА НА ОСТАННЄ СЛОВО

Зрештою суд перейшов до стадії дебатів. Після виступу на стадії дебатів прокурора Армасова, який попросив для «особливо небезпечного рецедивіста» 10 років позбавлення волі та 5 років заслання (аркуш справи 306-307 том 6), — кульмінація процесу: слово надається захиснику Медведчуку.

Його промову в дебатах (напрочуд небагатослівну) варто зацитувати повністю (аркуш справи 307-308 том 6):

«Товариші судді!

Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.

Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров'я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.

Це пов'язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
        
Цікаво, що ж говорив Василь Стус в своєму останньому слові.

Але раптово виявляється, що можливості виголосити останнє слово суд Стусові так і не надав.

У розписці, складеній дисидентом після ознайомлення з вироком (аркуш справи 366-367 том 6) читаємо:2

Василь Стус
поет, правозахисник
«До протоколу вважаю за необхідне внести такі уточнення:

- Я вимагав розглянути в судовому засіданні головне питання — злочин скоєний КГБ УРСР перед Українським народом, його культурою, я вимагав судити КГБ УРСР як терористичну організацію;
- Я вимагав оголосити та надати мені для користування Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН, матеріали Хельсінкських домовленостей — і суд, і протокол обійшли ці вимоги;
- Суд ухилився від розгляду питання про застосування до мене фізичних тортур в СІЗО КГБ 07.08.1980, а в протоколі не зазначив ні про мої вимоги судити винних у розправі, ні про саму наявність таких заяв — вимог;
- Мені не дали виголосити своєї звинувачувальної промови
т. зв. останнього слова, суддя заборонив мені говорити»
        
Отже, відповідно до заяви Стуса, йому не дали можливості виголосити останнє слово — хоча в протоколі вказано, начебто Стус в останньому слові заявив (аркуш справи 308 том 6):1

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць,
Ісуса Христа від диявола!»
Оголошення вироку відбулося наступного дня — 02 жовтня 1980 року.

Стус вирішив вирок не оскаржувати — він не мав віри в радянські суди.

А також розумів, що цей вирок для нього фактично є смертним — адже він не витримає чергового багаторічного перебування в таборах (аркуш справи 365 том 6).
ПОЗИЦІЯ МЕДВЕДЧУКА:
що не сходиться
Медведчук кілька разів публічно коментував свою позицію під час того судового процесу. Так, у 2012 році Віктор Медведчук прокоментував свою захисну діяльність: "У ті часи була стаття, яка передбачала за такі дії кримінальну відповідальність. Він [Стус] був засуджений за цією статтею" (Видання «Українська правда» від 04 квітня 2012 з посиланням на відеоблог).

У цьому відеоблозі адвокат підтверджує факт того, що він визнав у судовому процесі вину свого підзахисного. Більше того, Медведчук послався на те, що начебто сам Василь Стус в судовому засіданні заявив, що він «всегда выступал и будет выступать против советского строя и советской власти».

Однак, при детальному вивченні протоколу судового засідання такої заяви ми в документі не побачили. Жодної згадки про таку позицію Василя Стуса немає в матеріалах справи.

Окрім того, адвокат Медведчук стверджує, що вирок по Стусу був скасований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року у зв'язку зі скасуванням ст. 62 КК УРСР. Але насправді ця стаття була виключена з Кримінального кодексу лише Законом України від 17.06.1992 року. Та й матеріали справи свідчать про зовсім інше.

А саме: ще 18 липня 1990 року прокурором УРСР Потебеньком М.О. було внесено протест з посиланням на те, що в діях Василя Стуса взагалі не було складу злочину — оскільки він «публічних закликів до насильницьких дій з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлював» (аркуш справи 372 - 388 том 6).
        
2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок скасувати, а справу закрити у зв'язку з відсутністю складу злочину (аркуш справи 389 - 396 том 6).
Мотиви, з яких Верховний Суд УРСР скасував вирок були такими:
«... публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Допустимими методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період».
        
Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді. Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд (!) за чинного радянського законодавства (!!) безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді. Ось вам і «на розгляд суду»…

Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?
ЗАКОНОДАВСТВО ТА АДВОКАТСЬКА ЕТИКА В РАДЯНСЬКИЙ ЧАС:
адвокат Медведчук не мав права на таку позицію
Для того, щоб розібратися з цим питанням, звернемося до законодавства та спеціалізованої літератури того часу.

Відповідно до ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року:

По-перше, «Защитник обязан использовать все указанные в законе средства и способы защиты в целях выяснения обстоятельств, оправдывающих обвиняемого или смягчающих его ответственность, и оказывать обвиняемому необходимую юридическую помощь.

С момента допущения к участию в деле защитник вправе: иметь свидание с обвиняемым; знакомиться со всеми материалами дела и выписывать из него необходимые сведения; представлять доказательства; заявлять ходатайства; участвовать в судебном разбирательстве; заявлять отводы; приносить жалобы на действия и решения следователя, прокурора и суда. Кроме того, с разрешения следователя защитник может присутствовать при допросах обвиняемого и при производстве иных следственных действий, выполняемых по ходатайствам обвиняемого или его защитника».

І тут виникає питання: чи виконав адвокат Медведчук свій встановлений законом обов'язок — використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, що виправдовуть обвинувачуваного?!

Матеріали справи свідчать, що адвокат Медведчук не заявив жодного протесту чи клопотання, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подав жодної скарги, пояснення, доказу тощо!

Це можна було б назвати бездіяльністю, але адвокат може заперечити, що він сам самостійно визначає стратегію захисту. А от як бути із визнанням адвокатом вини клієнта, коли той її заперечує? Чи має (мав) на це право захисник?

Чинний наразі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє адвокату займати у справі позицію всупереч волі клієнта (п. 3 ч. 2 ст. 21), але можливо в радянський час були інші правила та заборони у адвокатів?

Виявляється, що ні. Загальна спрямованість діяльності адвоката виключає можливість визнання вини клієнта. Відповідно до ст. 7 Закону Союзу Радянських соціалістичних республік «Про адвокатуру в СРСР» від 30.11.1979 року – «адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно й неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби й способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою».

З цього приводу писали в тому числі і радянські класики юридичної науки. Наприклад, Строговіч М.С. (Курс советского уголовного процесса, т. 1, с. 247-248): «Если обвиняемый не признал себя виновным, отрицает предъявленное обвинение, то адвокат ни при каких условиях не может занять иную позицию в деле, он обязан доказывать невиновность своего подзащитного».

Також в юридичній літературі того часу зазначали: «Признание адвокатом виновности подсудимого при отрицании последним своей вины следует рассматривать как нарушение профессионального долга, завуалированную форму отказа от защиты, а следовательно, грубое нарушение права на защиту» (Гинбург Г.А., Поляк А.Г., Самсонов В.А. — «Советский адвокат» М., Юридическая литература, 1968, с. 8).

При цьому деякі автори у своїх професійних публікаціях вказували, що якщо вина клієнта доведена, і немає найменших сумнівів щодо доведеності його вини, адвокат має право після отримання згоди клієнта визнати його вину, а якщо клієнт не надає таку згоду, адвокат зобов'язаний відмовитись від справи, якщо він не згодний з позицією обвинувачуваного (Петрухин И. Доказательства невиновности и позиция адвоката в суде. — «Советская юстиция», 1972, № 10).

Згаданий Строговіч М.С. (Курс совесткого уголовного процеса, т. 1, с. 247-248), до речі, по суті, описав ситуацію, що склалась у справі Стуса, тільки от позиція адвоката тут мала би бути інакшою: «Если подсудимый отрицает свою виновность, а защитник утверждает, что подсудимый виновен, но заслуживает снисхождения, это значит, что защитник оспаривает оправдательные доказательство, представленное обвиняемым…., а это есть обвинительная деятельность, а не защитная».

Підсумовуючи, ми доходимо двох основних висновків:

    В.Медведчук, будучи адвокатом та захищаючи В.Стуса, не використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, на виправдання обвинувачуваного, та не надав останньому належної юридичної допомоги, чим порушив вимоги ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року (чинного на момент розгляду справи нормативного акта).

    Визнаючи в суді вину свого підзахисного Стуса (при запереченні вини самим підзахисним), адвокат Медведчук порушив свій професійний обов'язок, фактично відмовився від захисту Стуса, чим грубо порушив право останнього на захист у суді.


Зрештою, такі дії адвоката Медведчука створили ґрунт та сприяли прийняттю неправомірного судового рішення (що згодом було підтверджено судом вищої інстанції), виконання якого за реалій радянської репресивної системи, на жаль, призвело до смерті Василя Семеновича Стуса.
ДЕЯКІ СВІТОГЛЯДНІ ВИСНОВКИ:
особиста позиція авторів
Ми — Українська адвокатура, що історично та за багатьма ознаками є спадкоємницею радянської адвокатури, яка породила адвоката Медведчука, повинні вибачитися перед громадянами України — країни, яка зараз, як і в минулому столітті, бореться за свою незалежність.

Вибачитися за продажність, непрофесійність, колаборацію представників професії з імперським антиукраїнським режимом.

Адвокатура в Україні зараз переживає складні часи. Складні часи переживає і українське суспільство.

Багато адвокатів, які у період Майдану віддано захищали права затриманих громадян і хоробро, ризикуючи життям, боролися з репресивною машиною, зараз представляють інтереси суддів, які підозрюються у вчиненні злочинів — винесенні неправосудних рішень, через що було заподіяно в т.ч. смерть, втрату здоров'я, порушено гідність людей, щодо яких вони проголосили неправосудні рішення.

Проте суть адвокатського покликання — захищати права підзахисного. Адвокати виконують свою роботу. Професійно. Достойно. І ніхто, як нам відомо, не визнає вину своїх підзахисних. Навіть в таких непростих, а подеколи — очевидних, справах.

Коли знайомишся з матеріалами справи КДБ УРСР проти Стуса, розумієш, які були настрої у суспільстві. Це прекрасно розуміють ті, хто працював та жив у часи Союзу. Не було і не могло бути масового протистояння суспільства проти влади. Цінність свободи слова та право на власну думку, право на розвиток нації десятиліттями випалювалися радянською (московською) владою — війною, репресіями, Голодомором.

Дуже небагато було тих, хто міг протистояти словом, ще менше було тих, хто діяв. Проте від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов'язком було робити свою роботу — якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це — як підтвердив згодом суд вищої інстанції — могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м'якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов'язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.

Відновлення історичної справедливості, встановлення істини, визнання прорахунків є запорукою розвитку адвокатури в Україні.

Закликаємо українську адвокатуру, як особисто кожного адвоката так і в особі представницьких органів адвокатури, зокрема Національну асоціацію адвокатів України, публічно визнати порушення адвокатом Віктором Медведчуком прав його клієнта Василя Стуса на захист.

Слава Україні!
Епілог

Василь Стус,поет, правозахисник

« Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Матеріал підготували:
Роман Титикало
адвокат, к.ю.н. член дисциплінарної
палати Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
Костін Ілля
адвокат, член Ради адвокатів Київської області, голова комітету захисту прав адвокатів
Текст підготовлено за допомогою та підтримки Громадського руху ЧЕСНО
http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/stus/
 
А фільм СТБ про Стуса таки знову раджу - реально шедевр. І про сценариста Сергія Стеценка ми ще почуємо в якості українського режисера. Талановитий!
http://www.stb.ua/ua/episode/den-nezavisimosti-vasilij-stus/

Оригінал публікації Кириченко, ч.1 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-102.pdf
ч.2 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-104.pdf


БГ: Василь Стус і Віктор Медведчук - це два антагонізми, наявний приклад протистояння Добра і Зла за часів СРСР, як і в цілому епохально. І хоча Віктор Медведчук дотепер живий - він є давно труп, від якого смердить смертю, а Василь Стус навпаки і мертвий вічно живе з нами у сяйві безсмертя і любові.

найвища справедливість галсуду


До Апеляційного суду Львівської області

(79008, м. Львів, пл. Соборна, 7)

 

 

Гавриліва Ореста Степановича

(81110, Львівська обл.,

Пустомитівський р-н, с. Зимна Вода,

вул. Ів.Франка, 10)

 

Апеляційна скарга

на рішення від 22.12.2011 р. Галицького райсуду м. Львова по справі 2-1593,

яким безпідставно і протизаконно було відмовлено у задоволенні мого позову

до Національного університету «Львівська політехніка»

(79013, Львів, вул. Ст. Бандери, 12) про стягнення недоплачених

коштів та про відшкодування моральної шкоди

 

Заяву про апеляційне оскарження подано 23.12.2011 р.

 

Незаконність рішення Галицького райсуду м. Львова по справі 2-1593 полягає в:

1. Непідкоренні судді Курильця А.Р. Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. (ст. 10, абзац 7, пункт 2).

2. Непідкоренні судді Курильця А.Р. Закону України «Про освіту» від 23.03.1996 р. (ст. 57).

3. Непідкорення судді Курильця А.Р. ЦПК України в ст. 90.1 (Національний університет «Львівська політехніка» чотири рази – і взагалі (!) – не пред’явив витребуваних судом документів, а суддя не зреагував ніяк).

4. Непідкоренні судді Курильця А.Р. ЦПК України в ст. 157 – справа розглядалася 7 місяців, а не два.

5. Непідкоренні судді Курильця А.Р. ЦПК України в ст. 195 – суддя Курилець А.Р. виходив для прийняття судового рішення не до нарадчої кімнати, а у вестибюль, куди вийшов надовго представник відповідача Ліщинський.

Необґрунтованість рішення Галицького райсуду м. Львова по справі 201593 полягає в:

1. Суддя Курилець А.Р. витребовував тричі додаткові документи в Національного університету «Львівська політехніка», їх йому не доставили і не показали саме собою мені – просто замінили начальника юрвідділу Національного університету «Львівська політехніка» Штибеля на початкуючого приватного адвоката Ліщинського 22.12.2011 р., а суддя Курилець А.Р. не зреагував ніяк в користь свого ж попереднього рішення і цим здійснив неправомірний акт судочинства.

Звідси – обставини встановлені неповно.

2. Суддя Курилець А.Р. не міг обґрунтувати свого рішення всупереч клопотання мого позову навіть тому, що за цілковито аналогічних обставин в результаті втручання всього лиш Територіальної державної інспекції праці у Львівській області щодо мене Львіським національним університетом ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького виконано статтю 57 Закону України «Про освіту» від 23.03.1996 р. відносно мене і в листопаді 2011 р. мені виплачено з боку ЛНУВМ та БТ ім. С.З.Гжицького 2800 грн. Причому, в 2009 р. мені в ЛНУВМ та БТ ім. С.З. Гжицького без моєї ініціативи самі виплатили (на основі того ж ЗУ «Про відпустки», оскільки я є інвалідом) відпускні за 3 (три) неповні місяці роботи, а не за 4 (чотири) – чого я безуспішно на підставі ЗУ «Про відпустки» домагався в Національного університету «Львівська політехніка». Про ці дві обставини я особисто в час судового засідання 17.11.2011 р. інформував суддю Курильця А.Р. і – навіть – пропонував йому зателефонувати до головного бухгалтера ЛНУВМ та БТ ім. С.З. Гжицького пана Янишина.

Неправильне визначення суддею Курильцем А.Р. відповідно до встановлених судом обставин правовідносин полягає в тому, що після того, як суддя Курилець А.Р. 17.06.2011 р. встановив неправомірність посилання відповідачем на необґрунтоване судове рішення судді Галицького райсуду Юрківа та Апеляційного суду Львівської області про відмову визнати неправильним рішення конкурсної комісії ІМФН Національного університету «Львівська політехніка» в 2008 р. про неприйняття мене на роботу «за конкурсом» при моїй абсолютній перевазі в час конкурсу по всіх пунктах – при розгляді справи 2-1593, то 22.12.2011 р. суддя Курилець А.Р. все ж прийняв (вдруге!) від представника відповідача Ліщинського вже заперечені суддею Курильцем А.Р. документи, і у своєму рішенні від 22.12.2011 р. виходив з них. Причому, суддя Курилець А.Р. навіть не зачитав вголос і не показав мені – які документи взагалі долучено до справи 2.1593.

Таким чином, я заперечую докази – використані судом першої інстанції.

Також, суддя Курилець А.Р. постійно порушував регламент:

1. 23.05.2011 р. судове засідання почалося не о 930 (як призначено) – а о 1030;

2. 17.06.2011 р. судове засідання почалося не о 1100 (як призначено) – а о 1240;

3. 29.08.2011 р. судове засідання почалося не о 1130 (як призначено) – а о 1245;

4. 17.11.2011 р. судове засідання почалося не о 1530 (як призначено) – а о 1620;

5. 22.12.2011 р. судове засідання почалося не о 1430 (як призначено) – а о 1700.

Цим суддя Курилець А.Р. постійно знущався з мене – бо я є інвалідом третьої групи довічно (інвалідське посвідчення № 140940) … можливо, з намови заступника голови Галицького райсуду Юрківа.

 

Виходячи з наведеного, та на підставі ст. 292, 294 – 296, 307, 309 ЦПК України прошу скасувати вказане неправосудне рішення та постановити нове, яким повністю задовольнити мій позов.

 

 

26.12.2011 р.

 

Гаврилів О.С.

Додаток: Копія апеляційного оскарження.


Добраніч. Любов? Ненависть? Справедливість!

Всі ми під Богом ходимо, і кожен отримає за свої діяння. (с)
Моя бабуся.


Телефонувала мені сьогодні мама.
- Ну як новина про смерть Віті-молодшого?
- Ніяк, - кажу. Ну от реально. Ніяк. Я до нього не ставилася ніяк. Тож і до новини про смерть ставлюся так само. 
Просто подумки поставила собі відмітку, що справедливість є. Не від людей, а від Вищих Сил. Покарання отримав не той, хто помер, а той, хто втратив. От його жаль. Бо нікому, навіть найзаклятішому ворогу такого не побажаєш.

Не здивуюся, якщо стоматологу на голову днями рояль впаде. 


Добраніч! Справедливість є. Не залежно від того, віримо чи ні.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая