Нещодавно з’явилася інформація про просування українських військових на Донбасі. Майже кілометр території звільнили на Світлодарській дузі в Донецькій області. Утім, це далеко не перший подібний випадок цього року. Військові експерти запевняють, що з 2015 року українські бійці повернули вже десятки квадратних кілометрів української території. «Донбас.Реалії» розбиралися, як і чому відбувається так званий «повзучий» наступ.

Сенсаційна новина: українські військові просунулися на передовій. Про це першим на своїй сторінці на Facebook написав волонтер з Дніпра Юрій Мисягін.

«З причини безперервних провокацій і обстрілів з боку супротивника деякий час назад піхота 53-ї бригади була змушена добряче пройти вперед. Дебальцеве стало ще ближче на 1 кілометр», – написав волонтер.

Хоча потрапити на нові позиції Збройним силам України поки не вдалося, у Міністерстві оборони не спростовують інформацію про просування.

«Якщо підрозділи вступають у бій з противником – можлива контратака. І тоді можливо, що певні території можуть переходити з рук у руки і це абсолютно зрозуміла річ для тих людей, які знаються на цій справі. А загалом же хочу зазначити, що мова йде про Світлодарську дугу», – прокоментував представник Міністерства оборони України з питань АТО Олександр Мотузяник.

Світлодарська дуга – стратегічно важлива територія

Це не перший прорив вперед українських військ на цьому фронтовому відрізку за останні півроку. Зураб Чихелідзе – заступник командира «Грузинського легіону», зараз перебуває у військовому госпіталі у Києві. Але в грудні 2016 року був на фронті: звільняв нову ділянку української землі.

«Це було зроблено без пострілів. Складність була в тому, щоб зробити це непомітно й раптово, а вся та територія була замінована», – каже військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

Тоді, згадує військовий, контроль над новими висотами на Світлодарській дузі значно спростив роботу його підрозділу на передовій.

«Це висота, яка дає нам можливість спостерігати за територією і вже стовідсотково мати уявлення про ворога. Спостерігати за їхніми пересуваннями. Щоб у нас була інформація про те, що вони роблять і як вони це роблять», – каже військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

Військові експерти ж пояснюють: просування українських бійців на передовій відбувається за рахунок «сірих зон» – територій, які раніше не були зайняті жодною зі сторін конфлікту. Цей процес розпочався взимку 2015 року.

Тоді в лютому спеціальний підрозділ Національної гвардії України «Азов» провів «Широкинську операцію». У результаті – лінію фронту від Маріуполя відсунули і відгородили приморське місто від обстрілів.

Чотири напрямки наступу ЗСУ

Всього ж експерти виділяють чотири основні напрямки, за якими просунулася українська армія.

Найбільша з чотирьох ділянок, які зайняли українські військові, –Приазовська, зауважують військові аналітики. Їм вдалося взяти під повний контроль село Широкине на півдні Донецької області і змістити лінію фронту на схід від Водяного, Пищевика і Павлополя.

Друга ділянка – район Докучаєвська. Бійці фактично впритул наблизилися до цього міста, підконтрольного бойовикам. Третя – Авдіївка. Тут військові повністю відбили у бойовиків так звану промзону. Також під вогневий контроль потрапила стратегічно важлива Ясинуватська розв’язка.

Остання важлива ділянка – Світлодарська дуга. Тут військові повернули Новолуганське, на кілька кілометрів просунулися в напрямі окупованого Дебальцева і зайняли сіру територію в районі Попасної. У Луганській області таких маневрів практично немає. У цьому регіоні дві сторони розділяє природний бар’єр – ріка Сіверський Донець.

Дані про так званий «повзучий наступ» української армії журналісти програми «Донбас.Реалії» отримали від військового експерта Михайла Жирохова. За його підрахунками, загальна площа територій, звільнених таким чином – від сорока до п’ятдесяти квадратних кілометрів.

«Увечері, якщо це стандартна тактика, висуваються до найближчої посадки, яка не контролюється бойовиками, наш взвод, або два взводи і окопуються. Вранці бойовики опиняються перед фактом, що це вже наша територія», – пояснює військовий експерт Михайло Жирохов.

«Жаб’ячі стрибки» крізь «сірі зони»

Тактика «жаб’ячих стрибків», як ще називають подібні дії військових, дозволяє зберегти життя бійців, оскільки просування зазвичай відбувається без застосування зброї. Але сьогодні, як зазначають аналітики, така тактика практично вичерпала себе.

«Зараз такі «сірі зони» майже скінчилися. Тепер, щоб десь щось змінити, ти маєш посунути супротивника. Саме тому і виникають ці бої під Світлодарськом в районі висоти 220 і під Авдіївкою, в районі Ясинуватського блокпосту», – зауважує військовий журналіст Юрій Бутусов.

Авдіївська промзона – бойова точка, яка стримує противника – військовослужбовець

Журналісти програми «Донбас.Реаліі» побували на одній з передових позицій в Авдіївській промзоні, де українській армії якраз і вдалося відсунути бойовиків. Сталося це під час останнього масштабного загострення цієї зими.

Кілька місяців тому ця територія перебувала під контролем бойовиків. Зараз це передовий рубіж захисту, який ще на кілька сотень метрів відсунув бойовиків від будинків мирних жителів.

«Це саме така бойова точка, яка стримує противника і обороняє місто Авдіївку», – говорить військовослужбовець ЗСУ Антон.

Утім, бойовики не припиняють спроб повернути втрачений клаптик землі. Калібрами, дозволеними Мінськими домовленостей, не обмежуються, кажуть військовослужбовці.

Військовий: це дуже важливо, хоча б метр своєї землі людина повернула

На відміну від Авдіївської промзони, визнають опитані нами експерти, більшість «сірих зон» не мали особливого стратегічного значення. Але у військових свій погляд на це питання.

«Це дуже важливо, тому що це дає мотивацію: хоча б метр своєї української землі людина повернула. Це дає дуже велику мотивацію і для нього це важливо. І що він не дарма там сидить», – зауважує військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

У Міноборони України просування української армії в «сірій зоні» порушеннями Мінських домовленостей не вважають. Аргумент – нові позиції не порушують меж, встановлених угодою. Крім того, військові контролюють навіть менше, ніж дозволено, адже окуповане бойовиками місто Дебальцеве, згідно з документом, теж повинно залишатися під захистом українських бійців.

https://www.radiosvoboda.org/a/28514775.html

Оце дивилася новини на "плюсах", аналізувала мордокнигу та новинні сайтики. І навели на думку оці всі зарядки з шоколадними Марінами, побиття ярошівцями через мову та повідомлення про те, що данєцкіє почали повертати свої проросійські вподобання у зворотний бік на те, що нас (і їх теж) плавно підводять до примирення... Мало того, БПП готуються до виборів на Донбасі.
Що думаєте?

           На жаль, на сьогодні, серед українського суспільства ще не є поширеною думка про те, що втрачати землі – не по-українськи, бо ж по-нашому – повертати все своє! Українська влада всіляким шляхом намагається догодити насамперед міжнародним спільнотам, а не українському народу.

           Акцентуючи увагу на чисельних втратах у московсько-українській війні, яких можна було б уникнути, якби вирішили сумнозвісне "східне питання" ще в 2014 р., олігархічна влада намагається "погратися" у дипломатів, пробуючи розмовляти з усіма, хто хоче вплинути на долю України. Далека від нашої країни Франція та Німеччина нав’язали свою ідею замороження конфлікту на Донбасі, що, навіть не думаючи, підтримав Петро Порошенко, аби тільки показати свою готовність співпрацювати з ЄС та іншими міжнародними організаціями, для яких, відверто кажучи, неважлива доля України.

           Історія Батьківщини вчить, що потрібно нарощувати свої м’язи, а не шукати крило, під яке можна сховатися від ворога. Згадаємо хід подій у часи Паризької мирної конференції 1919-1920 рр., коли міжнародна спільнота просто начхала на Україну та наші національні інтереси. Століття тому, як і зараз, загрозою для Європи була Московія! Політики держав-переможців малювали кордони як їм заманеться, намагаючись представляти інтереси тих держав, які, на їхню думку, мали стати захисним буфером від більшовицької навали. Делегатів УНР на конференції не сприйняли серйозно, оскільки європейські держави робили акцент на Польщу. Навіть більше, на Паризькій конференції нехтували свідченнями про українські етнічні землі, прикладом цього є те, що долю українців вирішували без їхньої думки, і траплялися випадки, коли вирішували навіть без думки тої держави, яка мала володіти українськими землями. Прикладом є передача Закарпаття Чехословаччині, засновники якої навіть не розраховували бачити Срібну Землю у своєму складі, оскільки хотіли обмежитися тільки Словаччиною. Звичайно галицькі вояки та закарпатські гуцули пробували утворити свої державні адміністрації, які згодом були розформовані румунськими окупантами.

            Українська влада замість спроби відновити територіальну цілісність держави, що є їхнім обов’язком, піддалася інтригам ЄС, які планують зробити з України державу-маріонетку, яка не матиме власного стержня. Кожна спроба увести перемир’я є крок до здачі наших територій. Система пробує маніпулювати думками народу, що це "перемир’я" врятує сотні українських військових. Але чому тоді після двох "мирних" мінських домовленостей загинуло декілька тисяч українців? Світ має знати, що українська національна ідея проголошує повну єдність нації в одній державі (виключно на етнічних територіях!). Українці не повинні спостерігати за діями злочинної української влада, яка віддає свої території та одночасно плює в історію держави.

            З часом, українці повернуться до іредентизму, що дасть новий подих у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу від Сяну по Кавказ!

           P.S. Для тих, хто не підготовлений, нагадуємо, що іредентизм – термін у міжнародній політиці, який являє собою рух за приєднання територій іншої держави на підставі етнічної належності та / або попереднього володіння.

© Юрій ГРИГОР'ЄВ

Джерело

Ми , дівчатка, в політиці не дуже, 

Давайте не будемо бруднити тих, хто: загинув в бою; помер в госпіталях від ран; був висланий в Сибір, щоб не псувати картину, бо мав "нахабство" повернутися живим без рук чи ніг, а кровних їх не було вже в живих або вони від них відмовилися, прирівнюючи їх до тих,про  яких написав Висоцький.                  (12 сьогодні)



                                                                                          Фото автора

Володимир Висоцький:

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сім’ю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!