Що чекає на Україну?
- 23.02.22, 19:18
- Ми любимо тебе, Україно!
IRENA прогнозує подальше зниження витрат на сонячні системи протягом наступних трьох десятиліть, що зробить їх ще більш конкурентоспроможними. До 2030 року капітальні витрати можуть знизитися до 340-834 доларів за кіловат генеруючих потужностей, а до 2050 року - до 165-481 доларів за кіловат. Для порівняння, в 2018 році середні капітальні витрати становили 1210 доларів за кіловат. Агентство очікує, що на великомасштабні проекти припадатиме близько 60 % від загальної встановленої потужності фотоелектричних систем в світі до 2050 року. Що стосується технологічного розвитку, IRENA вважає, що класичні (кремнієві) фотоелектричні технології будуть залишатися рушієм ринку в найближчі роки. Тандемні і перовскітові технології, навпаки, ще потребують часу для вдосконалення.
Вартість електроенергії (LCOE) знизиться з нинішніх 8,5 центів за кВт * год до 2-8 центів до 2030 року. При цьому наголошується, що ціни, зафіксовані на національних конкурсних відборах в сонячній енергетиці в поточному році, показують, що в наступному році сонячна енергія може бути вироблена за ціною 4,8 цента за кВт * год (середньосвітовий рівень).
«Недавні рекордно низькі ціни за результатами аукціонів в сонячній енергетиці в Абу-Дабі, Чилі, Дубаї, Мексиці, Перу і Саудівської Аравії показали, що вартість в межах 0,03 долара США за кВт * год можлива в дуже багатьох національних умовах», - сказано в доповіді.
На 2050 рік IRENA очікує, що вартість буде перебувати в інтервалі 1,4-5 центів за кВт * год сонячної енергії. З падінням витрат, будівництво фотоелектричних систем, що фінансуються за допомогою прямих договорів купівлі-продажу електроенергії (PPA), буде ставати більш і більш привабливим, що в цілому матиме позитивний вплив на ринок.
У доповіді IRENA також прогнозується, що число зайнятих в сонячній енергетиці в усі світі, виросте з нинішніх 3,6 мільйона до 11,7 мільйона у 2030 році і 18,7 мільйона в 2050-му
З наведеними даними узгоджується і прогноз Міжнародного енергетичного агентства (МЕА). Згідно з цим прогнозом саме сонячна енергетика буде головним складником збільшення сукупної потужності всіх відновлюваних джерел енергії у світі у 1,5 рази протягом наступних п'яти років.
Завершився перший тиждень президентства Володимира Зеленського, і кожен його день приносив приголомшливі сюрпризи. Указ про розпуск парламенту, перспектива дострокових виборів до Верховної Ради, низка відставок топ-лідерів та феєричних призначень — загалом, ці дива на віражах тримають у напрузі українців, які ще не зовсім схаменулися — хто від радості, а хто від шоку, — дізнавшись про результати виборів. Чесно кажучи, багато хто сьогодні почувається розгубленим і дезорієнтованим через відчуття, ніби всі старі правила політичної гри полетіли шкереберть, і події неможливо спрогнозувати не те що на півроку, а й на найближчі кілька тижнів. А це аж ніяк не додає оптимізму. Тому ми вирішили з'ясувати, що думають політологи про майбутнє України.
Найбільше в цій ситуації не пощастило представникам деяких політсил, які збираються боротися за місця в парламенті: всі стратегії передвиборчих кампаній, розраховані на найближчі шість місяців, летять до біса, і тепер їм мимоволі доведеться приймати нові правила політичної гри. Чи дійсно старі правила зламані безповоротно? Чи є шанси у нових політсил вскочити на підніжку поїзда? І чому популісти сьогодні беруть верх над «джентльменами від політики» не лише в Україні, а й у світі?
Яка ж думка політологів про майбутнє України і про те, що чекає на всіх нас уже цього літа? З цими запитаннями «Ракурс» звернувся до провідних вітчизняних експертів. Своєю думкою з нами поділилися:
Володимир Фесенко, політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента», автор безлічі наукових публікацій і підручників з політології;
Денис Богуш, політтехнолог, фахівець у галузі маніпулятивних і PR-технологій, захисту від інформаційних атак, офіційний представник Міжнародної асоціації паблік рилейшнз (IPRA) в Україні, один з розробників виборчої кампанії Віктора Ющенка.
Отже, чи зміняться кардинально, на думку політологів про майбутнє України, усталені правила політичної гри в нашій країні після перших кроків новообраного президента?
Володимир Фесенко:
— Судячи з того, які події відбуваються починаючи з дня інавгурації, правила будуть змінюватися. Ба більше — новий президент і його команда діють за правилом «бачу мету — не бачу перешкод». Це дуже ризикована тактика. Вони не звертають уваги на формальні обмеження, і це викликає правові конфлікти, можливі судові суперечки і в підсумку може зіграти в мінус президенту. Але він і команда діють рішуче, ламаючи правила попередників. Навіть Янукович, маючи намір сконцентрувати владу у своїх руках, все-таки діяв за правилами — скоріше, за правилами Кучми.
До речі, Віктор Ющенко під час парламентської кризи 2007 року теж діяв проти правил. Андрій Богдан, який зараз очолив Адміністрацію президента, був тоді членом команди головного юриста Ющенка і, скоріш за все, брав участь у розробці схем розпуску Верховної Ради. (У той час Андрій Богдан був партнером, а потім і керівним партнером адвокатської фірми «Пукшин і партнери», а глава фірми Ігор Пукшин у 2007-му був заступником глави Секретаріату президента України. — Ред.)
Нинішня команда використовує діри в законодавстві: те, що багато політичних проблем мають два-три, а то й більше юридичних тлумачень. На жаль, в Україні наразі немає повноцінного верховенства права, немає поваги ні до законів, ні до судів. Тому команда Зеленського тактично діє в тій площині, яку у нас називають політико-правовими рішеннями. Подобається це чи ні, але сьогодні практика така: якщо політична логіка вступає у протиріччя з логікою юридичною, політична перемагає. І це працює на користь нової команди. Вони антисистемні.
Однак рано чи пізно ми повинні прийти до ситуації, коли треба буде формувати повагу до закону. Ці хлопці — президент і його команда — виконують сьогодні роль чистильників. А будуватимуть систему верховенства права, повагу до закону, на мою думку, ті, хто прийде після них.
Денис Богуш:
— Щодо правил гри: чи розпускав у нас президент Верховну Раду? Розпускав. Чи змінювалася у нас влада кардинально, коли приходив новий президент, змінюючи назви адміністративних органів, називаючи, наприклад, свою адміністрацію секретаріатом? І таке було. (Адміністрацію перейменували на Секретаріат у 2005 році, за президентства Ющенка, а у 2010-му було повернуто стару назву. — Ред.)
Нічого екстраординарного і нового зараз не відбувається. Інше питання, що сьогоднішні новації робляться з порушеннями закону. Але і таке вже було. Новим є те, що, виходячи з рівня компетенції президента, його знань у певних сферах, сьогодні країною керують інші люди. Наскільки мені відомо, всі складні питання проговорюються з людьми з команди, а президенту потрібен час, щоб увійти в курс справи, і я думаю, що у нього з часом все нормально вийде.
Правила незрозумілі, тому що все зараз дуже швидко відбувається. Проблема в тому, що Зеленський декларував безліч змін, які взагалі за законом не входять до його компетенції. Тому-то йому зараз і потрібна Верховна Рада.
Політологи про майбутнє України: Вирішальний фактор — рейтинг лідера. У більшості новачків немає шансівСьогодні, судячи з рейтингів, до парламенту залізно проходять чотири політичні сили — «Слуга народу», опозиційна платформа «За життя», БПП (який з п'ятниці називається «Європейська солідарність») і вічна «Батьківщина». Ще дві партії — «Сила і честь» і «Громадянська позиція» (за якими стоять, відповідно, Ігор Смешко та Анатолій Гриценко) теж мають непогані шанси, але їм на п'яти наступає новонароджена партія «Голос» Святослава Вакарчука.
Проте всім їм — навіть тим, хто має хороші шанси, — сьогодні доведеться боротися за голоси в умовах бліцкригу. Що ж думають політологи про майбутнє України? Чи існують якісь «рецепти» блискавичного підняття рейтингу партії перед достроковими виборами в Раду?
Володимир Фесенко:
— Немає таких рецептів. Тому команда Зеленського, маючи зараз високий рейтинг, пішла на дострокові вибори. Вони могли б отримати навіть абсолютну більшість. І неважливо, за відкритими чи закритими списками. Думка про те, що відкриті списки демократичніші, — наївна і романтична. Шанси перемогти за відкритими списками мають люди або відомі, або ті, хто має вплив у регіонах (наприклад, Труханов чи Кернес). Якщо вибори все-таки відбуватимуться за відкритими списками, то у партії «Слуга народу», скоріш за все, проведуть кадрові конкурси з голосуванням в інтернеті — чогось подібного я від них чекаю.
Зараз, коли часу дуже мало, вирішальним фактором буде рейтинг лідера партії. Тому з нових політсил хороші шанси має «Голос». Щойно Вакарчук, у якого, до речі, один з найвищих персональних рейтингів у країні, заявив про те, що його партія йде на вибори, її рейтинг з менш як 1% відразу піднявся до 5%.
Денис Богуш:
— Більшість нових політичних сил не мають шансів потрапити в парламент, це можуть зробити, напевно, тільки сильні мажоритарники. І «Голос». Якщо партія Вакарчука набере достатньо голосів, то в Раду не зайдуть ані Гриценко, ані Смешко зі своїми політсилами. Це перетікання голосів: багато виборців, які на президентських виборах хотіли би проголосувати за Вакарчука, віддали свої голоси Гриценку або Смешку. А зараз вони отримують можливість голосувати за «Голос».
Політологи про майбутнє України: Консервація «старих еліт». Плата за віртуальну реальністьСкладається враження, що не тільки Україна, а й увесь цивілізований світ сьогодні хворіє на популізм, який ламає усталені правила і ставить все з ніг на голову. Чому так відбувається? Що думають політологи про майбутнє України?
Володимир Фесенко:
— Популізм — загальний термін, що не відбиває складності і специфіку окремих країн. Загалом політики-популісти — це ті, які не ведуть за собою виборців, а йдуть... навіть не за настроями та емоціями електорату, часто негативного. В Україні, як і в інших країнах, успіх популістів пов'язаний з кризою довіри до традиційних політичних еліт. У країні виникає серйозна соціальна проблема, але політичні еліти цих проблем не відчувають і ніяк на них не реагують. У нашій країні, наприклад, так ігнорували існування тарифної проблеми. Юлія Тимошенко хіба що піднімала це питання, але проти неї зіграло загальне критичне ставлення до «старих облич».
У багатьох країнах популісти грають на соціальному незадоволенні, на тому, що люди переносять свої соціальні проблеми на конкретних політиків чи на зовнішнього ворога. Для британців це «бюрократичні правила Брюсселя». Цікава ситуація складається в Угорщині. Там практично немає мігрантів, але прем'єр чудово грає на нагнітанні страху перед мігрантами, піднімаючи свій рейтинг.
Певним чином криза довіри до усталених політичних еліт виникла і через відсутність соціальних ліфтів. Політики відірвалися від суспільства, законсервувалися, закрилися — і це призвело до зростання популярності антисистемних кандидатів. У нас ми побачили неприйняття політичних еліт на феномені Зеленського: розчарування у «старих політиках» призвело до того, що виборці проголосували за антисистемного кандидата.
Денис Богуш:
— Популярність політиків-популістів пов'язана зі зміною способу мислення. У людей зараз кліпове мислення: вони менше читають книжки, ходять у театри. Вони дивляться презентації, а в кіно віддають перевагу фільмам певного сорту — бойовикам з мінливими картинками. В результаті в усьому світі люди менше думають і більше вірять у прості виходи зі складних ситуацій. І тут їм пропонують віртуальні реальності.
У серіалі «Слуга народу» побудували віртуальну Україну, там переміг віртуальний президент. І багато хто плутає вигадану ситуацію з реальністю. Це технологія, яка добре працює. У пошуках комфортної віртуальної реальності ми приходимо в кіно і платимо гроші за квиток. Або приходимо на виборчу дільницю і платимо своїм голосом.
Шкала Бофорта — двенадцатибалльная шкала, принятая Всемирной метеорологической организацией для приближенной оценки скорости ветра по его воздействию на наземные предметы или по волнению в открытом море. Средняя скорость ветра указывается на стандартной высоте 10 м над открытой ровной поверхностью.
Шкала разработана английским адмиралом Фрэнсисом Бофортом в 1806 году. С 1874 года принята для использования в международной синоптической практике. Первоначально в ней не указывалась скорость ветра (добавлена в 1926 году). В 1955 году, чтобы различать ураганные ветра разной силы, Бюро погоды США расширило шкалу до 17 баллов.
Стоит отметить, что высота волн в шкале приведена для открытого океана, а не прибрежной зоны.
С чем сталкивается профессионал, публично уйдя с российской госслужбы в общественную оппозицию? Всерьез ли в РФ рассматривают проект Межморья? Где Москва ошиблась с Януковичем? Об этом и многом другом в беседе с доктором исторических наук, бывшим заместителем директора Центра исследования проблем стран ближнего зарубежья, начальником сектора европейских стран СНГ и Балтии Российского института стратегических исследований (РИСИ) Александром Сытиным.
Александр Николаевич, трудно ли придерживаться в современной России оппозиционных взглядов, или, может быть, вы свою позицию в таком ключе не интерпретируете?
Трудно ли быть оппозиционером? Не знаю, в нынешней системе русских политических координат какие-либо политические амбиции полностью лишены смысла. Да и возраст для оппозиционной деятельности у меня мало подходит. Кроме того, я не могу разделить в полном объеме платформу ни одного так называемого оппозиционного движения. Грех жаловаться на то, что меня как-то «обижает» государство. Суд по так называемому «делу Осташко» принял решение в мою пользу, я практически в ежедневном режиме выступаю на ведущих каналах российского ТВ. Некоторые меня, правда, внесли в черный список, но это сугубо их местная инициатива.
Другой вопрос — та полномасштабная травля, которую развернуло «русское гражданское общество». Другого склада человек, наверное, сломался бы и уступил «общественному мнению» — той волне оскорблений и угроз, которые сыплются в мой адрес. Но что тут сказать? Я в принципе знал, на что шел, высказывая свои взгляды.
С другой стороны, для меня, в самом комплиментарном тоне выражаясь, они — враги, а если, как они любят, «душевно по-человечески», — не более чем необразованная замкадская чернь, обращать внимание на которую человеку моего уровня просто несерьезно.
И еще об оппозиционности...
Оппозиционеры хотят улучшить и модернизировать Россию, я же убежден, что это в принципе невозможно. Русская цивилизация, а я рассматриваю ее как отдельную — здесь я солидарен с их (русскими) патриотами, в принципе представляет собой тупиковую цивилизационную, культурную, историческую и государственную ветвь исторического развития.
Два мегапроекта русской государственности — имперский и советский --- потерпели полный крах исключительно в силу внутренних причин и неспособности к реформированию и развитию. На самом деле это большой и долгий разговор, но человек, который в принципе не верит в развитие этой страны (России) и никак ментально себя с нею не соотносит, не может быть оппозиционером. Если кому-то понадобятся мои «экспертные мозги», я могу рассмотреть условия как профессионал — не более.
Можно ли говорить о том, что после относительно недавней смены руководства в РИСИ как-то изменились стилистика его работы и режим функционирования?
Я не поддерживаю контактов с РИСИ, вернее сказать, его сотрудники не поддерживают контактов со мной — боятся. То, что я слышал, свидетельствует, что из повестки дня убрана наиболее одиозная православно-белогвардейская составляющая, условия работы ужесточились.
Ни о каких аналитических достижениях этого института я не слышал. Организация стала очень закрытой. С этой точки зрения, Михаил Фрадков привнес традиции премьерства и особенно СВР. Структура, с моей точки зрения, в ее нынешнем виде совершенно недееспособная и бессмысленная.
Максимумом моих амбиций, если говорить обо мне, было бы стать директором РИСИ. Я смог бы сделать из него работающую структуру, но мозги в нынешней России не нужны — нужна преданность наёмных подпевал.
Вы были в Украине далеко не впервые, и все же какие впечатления сложились у вас о происходящем в нашей стране?
Мне приятно, хорошо и безопасно в Украине, и потому я люблю туда приезжать, я рад, что она избавляется от «русского мира», с моей точки зрения, исправляет ту глобальную историческую ошибку, которая в угоду православно-фундаменталистской идеологии была сделана в 1654 году. С другой стороны, у меня там близкие родственники жены, причем в провинции. На прошлой неделе газовая служба попросту ограбила семью на 3000 грн., пришлось платить, а то отрежут газ в частном доме посреди зимы. Поэтому понимаю, что многие недовольны — ждали успехов, а десоветизация — это ВСЕГДА переход через нищету, знаю это по примеру Польши и Балтийских стран. Но я верю в Украину, а на свете, поверьте, не так много того, во что я верю.
По вашему мнению, когда именно в околокремлевских кругах начались аберрации насчет того, что Украину можно «взять голыми руками», ведь Виктора Януковича во множестве случаев довольно трудно было назвать «пророссийским» президентом?
Аберрации по поводу Украины начались с момента, когда пошла борьба за создание Евразийского союза. Вопрос об участии в нем Украины, помимо соображений безопасности со стороны НАТО, был ключевым в этом проекте. С моей точки зрения, проект был обречен изначально, и не только из-за позиции Украины — об этом есть моя достаточно старая статья, которую я готовил еще в РИСИ. Тогда институт подключился к информационно-идеологическому обеспечению этого проекта, в АП и в другие ведомства посыпались записки о том, что Украину без России ждет полный экономический коллапс, надо только это показать и доказать самим украинцам. Донецку, кажется, доказать удалось. Были привлечены за огромные деньги украинские наемные эксперты, писавшие о том, что Украина — органическая часть "русского мира" и НИКОГДА не пойдет на разрыв с Россией.
Главной ошибкой, с моей точки зрения, была таможенная война осени 2013 года — я хорошо помню, как готовились и принимались соответствующие решения. Янукович повел многовекторную политику и в конце концов оказался не угоден всем. Хотя мне из Москвы Янукович видится гораздо более пророссийским политиком, чем говорите вы и чем это, наверное, видится сейчас из Киева.
Как вы считаете, возможна ли демократизация России без таких последствий для нее, к которым привела демократизация СССР?
Здесь продолжение ответа на первый вопрос. К демократическим переменам Россия не способна. Та травля, которая в обществе развернута против «либералов», против меня, хотя я «двух станов не боец, а только гость случайный», притом, что Путин выбрал опору на социальные низы и «замкадскую чернь», доказывает, что говорить о демократических переменах в результате эволюционного развития бессмысленно. Тем более что оппозиция не предусматривает подготовки буржуазной революции среднего, или, как я бы согласился с нынешним московским выражением, «креативного» класса. Два же централизованных мобилизационных проекта — Империя и СССР -- потерпели крах. Думаю, нет никаких оснований, что судьба третьего такого проекта — РФ -- будет иной. Опять же третий Рим, а четвертому не бывать...
И последнее: насколько, на ваш взгляд, велик нынешний потенциал Кремля для продолжения глобальной и/или региональной гибридной войны?
Россия не может существовать вне имперского проекта расширения своего военно-политического влияния, по образцу, скажем, Беларуси. К тому же Путину это неинтересно. Так что продолжения гибридной агрессии, поддержки разного рода деструктивных сепаратистских, террористических движений, миграционных волн и т. п. следует ожидать, как и информационной войны. Не возьмусь оценивать в этом смысле потенциал и тем более предсказывать, как надолго его хватит, но в ближайшее время на месте цивилизованного мирового сообщества я бы перемен не ожидал.
https://fraza.ua/interview/266471-aleksandr-sytin-modernizirovat-rossiju-v-printsipe-nevozmozhno-