хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «війна»

Україні є чим відповісти агресору

Це трапилося ще у лютому 2015, але широкого розголосу не набуло. Але ось зараз, після часткового військового стану. Після того, як Омельченко оприлюднив карти мордорського генштабу   з різними варіантами окупації України (до речі, наявність таких планів абсолютно ні про що не свідчить. Просто генштаб це така структура, де різних планів, як у сучки бліх. А 99,9% з них ніколи не втілюються у життя). Через це усе мені захотілося нагадати, що в нас також дещо є.
Отже, дивимося спочатку це та уважно рахуємо секунди від спалаху до того, як в оператора вибило шибки.



Ну як? Я знав, що вам сподобається lol 
В мене вийшло приблизно 13 сек. А це десь 4 км. Отже вибило шибки за 4 км. Там у коментах сепари волають: "Точка У, Точка У!" Та, блін, хоч точка ЙО! Але що вона несла?
Дивимось далі, репортаж мордор-тб з воронки, що утворилася.

Тут взагалі кажуть, що шибки винесло за 10 км. Так що ж це було?
Кажу одразу, впевненої відповіді немає. Але. По-перше, це точно не ядерна зброя, бо була б радіація і це мало б страшенний розголос та жахливі наслідки для нашої країни. З іншого боку потужність вибуху вражає та її можна порівняти з вибухом ядерної зброї невеликої (як для ядерної зброї) потужності, 1-2 кілотонни. У коментах деякі невігласи волали про склад артозброєння, але це точно ні. Усі ми, на жаль, бачили як воно буває на складах. Там то є процес. Тобто щось горить, щось вибухає та триває усе це дні. А не так, як тут - рвонуло так що мамо не журись, і на цьому усе. Але от що ще цікавого було у коментах під першим відео. Обговорювали двоє людей, які явно "в темі". Так от, казали, що у нас на Західній є інститут ядерних досліджень, де ще за совдєпа розробляли гафнієву бомбу. Навіть називали її внутрішній код, щось на кшталт "БЙ 816/45 біс". Казали, що за совдєпа її майже закінчили, але потім - ви всі розумієте. Закінчилися кошти і тепе. То може її доробили вже зараз? Бо дуже схоже. Рвонуло просто страшно, то що ж це було?
Проти гафнієвої бомби також є аргументи. У Штатів вона не вийшла. Але там є додаткові фактори, чому саме. Кому цікаво - Гугл у поміч. Взагалі, як на мене, це не аргумент взагалі. Бо так, Штати попереду планети усій і т.ін. Так є зараз і так було за часів совдєпа. Але іноді й совдєп давав жару. Скажімо у космічній та військових сферах. У космічній усі в курсі. У військовій, наприклад, винищувач МіГ- 25.  Надвисотний та надшвидкісний на свій час. Той самий, який викрав та перелетів до Японії пілот Білецький, якщо не помиляюся. Ну то таке, але факт, що совдєп інколи міг робити речі, особливо у оборонній царені. Другий аргумент проти - нібито виробництво занадто дороге. Ну не знаю... Дороге, але незалежність дорожча.
У будь-якому випадку, щось надпотужне в нас є. Особисто я схиляюся до гафнієвої боєголовки, але то таке. У 15-у році ми показали ворогу, що дещо маємо, то ж нехай тримається у рамках. Ще й через це я майже впевнений, що мордор не полізе. Уявіть, ракетами з таким зарядом по наступаючих колонах. Запустити до себе кілометрів на 10 та як....  Це ж пісня просто. Втрати будуть завеликі навіть для тих, в кого "баби ще нарожають". Ну а на випадок коли вже настає край, можна й по маскве влупити. Чим донести є. Навіть новенька Вільха має радіус 600+, але наскільки +? Думаю, щось в нас є і тут. Отже сподіваємося на краще та тримаємо порох сухим!
Слава Україні!

23 грудня. Пригоди вагнерівців.

Бывший боец ЧВК Вагнера рассказал «Росбалту» о Донбассе и Сирии, о том, в каких условиях работают наемники и что их ждет в случае ранения.

На днях представители ветеранских организаций и бывших бойцов так называемых частных военных компаний обратились в Международный уголовный суд с требованием возбудить расследование против организаторов российских ЧВК и тех, кто им помогает. Это не первая попытка привлечь внимание к замалчиваемой официальными лицами ситуации, когда российские граждане в нарушение законов принимают участие в боевых операциях в составе частных вооруженных формирований за пределами России, десятками и сотнями гибнут там, и никто не несет за это ответственности. 

В июле 2018 года бойцы ЧВК обращались в администрацию президента с предложением легализовать их деятельность, но в ответе Министерства обороны организацию и деятельность частных военных компаний в России назвали противозаконной и антиконституционной. Бойцы ЧВК считают, что их лишают правового статуса намеренно, из-за чего они не только не получают положенных ветеранам льгот, но в любой момент могут быть привлечены по статье о наемничестве. 

Также они жалуются на юридически несостоятельные, не регламентирующие работу в условиях боевых действий договоры, по которым им запрещено разглашать какие-либо сведения об участии в вооруженных конфликтах.

Один из ветеранов ЧВК Вагнера на условиях анонимности согласился раскрыть некоторые подробности работы наемником.

Мы познакомились с Павлом (имя изменено) несколько лет назад, когда он вернулся с Донбасса, прошел лагерь подготовки частной военной компании, повоевал на Украине. Платили, говорит, хорошо: пока был в учебке — 80 тыс. руб., на Украине — уже 120 тыс., а во время боевых действий «зарплаты» могли доходить до 240 тыс. Но вскоре Павел разочаровался во всем, что там увидел (отношение к бойцам как к пушечному мясу, разборки между своими, зачистка силами ЧВК командиров ополчения и казачьих формирований), и покинул отряд, не вернувшись из отпуска «по семейным обстоятельствам».

Однако деньги, заработанные войной, вскоре закончились, приличную работу в родном городе найти не удалось, и спустя два года Павел вновь решил отправиться в лагерь ЧВК — теперь уже чтобы ехать в Сирию. Тогда шел большой набор, людей не хватало, а у него в ЧВК оставались знакомые командиры и сослуживцы, старые грехи забылись или были прощены, и после небольшой проверки его вновь зачислили в отряд, но уже не к своим, а в другой батальон.

База Молькино

«Не брали только тех, кому меньше 25 лет и на ком висели кредиты. Не знаю, почему. Многие как раз и ехали туда, чтобы расплатиться с долгами. Но вот такая политика тогда была, может, по договоренности с налоговиками или банками. А вот на судимость смотрели сквозь пальцы. В 2014-м на Донбассе вообще чуть ли не половина отряда из таких состояла — отсидевшие, под следствием, в федеральном розыске, злостные алиментщики. А кто их на Украине будет искать? Судебные приставы или следователи, что ли? Там же все с оружием, все по-серьезному. Понимали, что могут убить там, и никто искать не станет.

В этот раз все было проще — взяли анализы на наркотики, пробили по налоговым базам и зачислили в учебку в Молькино. С подъема до обеда по полю скачешь, занятия по огневой и тактике, после обеда еще какую-нибудь хрень придумают, а вечером после ужина — медицинская подготовка. 


Муштра была реальная: учили, как и куда ставить жгуты в случае ранения, в положении лежа, сидя, раком, заставляли ставить капельницы (у каждого из нас потом с собой в аптечке всегда была глюкоза, физраствор — выручило это не раз). Нам аптечки новые выдали, а там четыре укола: антишок, обезболивающее и еще две какие-то приблуды. Вот нас и учили — куда, как, в каком порядке все это колоть. Но в ИПП-шках, которые нам потом выдали (индивидуальный перевязочный пакет — прим. ред.), никаких уколов не оказалось. Все старались найти старую аптечку, потому что в этих т. н. «сердюковских» ни черта не было, даже бинты ветхие, разваливались при попытке намотать.

В общем, подготовка на базе длилась месяц — бегали, прыгали, стреляли, учились всему, что может пригодиться на войне. Параллельно шла проверка, «фэйсы» (эфэсбэшники — прим. ред.) тщательно пробивали всех. Моего товарища, с которым вместе приехали, отчислили — у него был не оплачен кредит на машину. Правда, потом вернули обратно. Слишком много отсеялось, а нужно было два батальона набирать. Людей не хватало, и тогда решили, что всем, у кого кредиты до 400 тысяч, их погасят до отъезда, а потом компенсируют из зарплат или из страховки, если человека грохнут.

Без загранпаспортов тоже сперва не брали, а потом сами стали оформлять и оплачивать на месте. Мне тут один «трехсотый» (раненый — прим. ред.) прислал сообщение, что после разгрома «5-ки» — пятого батальона под Дейр-эз-Зором — опять набирают людей, уже не привередничают, чуть ли не всех подряд берут. И люди идут. Хотя при мне был случай: «особисты» завернули парня, который прошел все проверки, сдал все нормативы по физподготовке, за плечами была служба в армии и Донбасс — в общем, по всем параметрам подходил. А на беседе с особистом «завалился».

Тот его спросил — мол, откуда узнал про лагерь? А боец рассказал, что такой-то и такой порекомендовал — сам оттуда, фамилия такая-то. Особист личное дело закрыл и попрощался с ним. Передавай, говорит, привет такому-то! Если бы он сказал, что узнал из интернета, по кличке назвал бы, что ли, может, и прокатило бы. А он сослался не просто на своего знакомого, а на парнягу из Ростова — там сейчас учебный лагерь: такую же команду, как «Вагнер», ребята из Минобороны готовят, конкурирующая фирма. Если у них был — сюда, в ЧВК, ходу нет, все строго. А он кого-то назвал — то ли оттуда, то ли с Донбасса. Все — до свидания!

Еще рассказывали, что троих вычислили прямо на базе. Двое засланных — якобы на «хохлов» работали, а третий мутный тип какой-то, непонятно, что за чувак был. Ну их прямо там за яйца взяли. Что с ними стало, не знаю. Может домой отправили, может там же где-то и прикопали, никто их там особо искать не будет»…

Вновь с Павлом мы встретились случайно. От общих друзей я знал, что он получил в Сирии ранение, лечился. Но выяснить, что с ним и где он, не представлялось возможным — все данные по сирийским потерям засекречены, телефон его не отвечал. Однако недавно он вновь побывал в Питере, и общие знакомые организовали нам встречу.

Сирия. Первая кровь

«Прилетели в Дамаск. Нас как туристов — на автобусах, по гражданке — отправили на базу. Дамаск — единственный город, который я там видел за всю командировку. Пока ехали на базу отряда, остановились на пару дней на танкодроме, это километрах в сорока от Пальмиры. По прилету нам выдали каждому по $200, ну у меня еще свои были деньги. Поменял сотку, затарился по дороге сигаретами, водой, какой-то едой. На танкодроме стояли помимо нас иранцы, «Хезболла». Прикольно было наблюдать за их построениями, как они маршировали, танцуя. У каждого к поясу приторочен чайник, они постоянно там пьют чай, матэ. Говорят, могли среди боя оставить технику, оружие — перерыв на чай.

Их так с Пальмиры и погнали, пока они там чай пили. Наши из ЧВК отбили город у боевиков и передали его российским федералам и этим воякам с чайниками. А они там побросали всю технику, даже Т-90, чуть ли не вагон мин оставили — и бежали позорно. Кстати, при штурме города федералов не было, Пальмиру брала наша ЧВК, что бы там ни говорили по телевизору. Все бои прошли на подходе к городу, в мраморных карьерах, там была жесткая оборона боевиков. Федералы в Пальмиру уже позже зашли, когда дело было сделано, город был освобожден. И когда министр доложил президенту, что они взяли Пальмиру, наш главный сказал: «Ну, раз они взяли, пусть тогда и сидят там!» И всех наших, из ЧВК, вывел оттуда. Вскоре боевики вновь захватили город — и второй раз Пальмиру тоже наши, «чэвэкашники», отбивали…
В отряде я попал в роту охраны. Хмеймим мы не охраняли, там федералы держали контроль. А мы обороняли отбитые у боевиков нефтезаводы. Привезли нас на базу, остановились — тишина, все условия. Грешным делом подумал: вот удача, поймал слабинку! На фига мне эти боевые за 240 тысяч, когда можно и здесь посидеть тихо и спокойно за 180? Но счастье длилось недолго — через пару часов (даже не успели душ принять) развезли нас по постам в пустыне, на какие-то сопки, без замены. Хорошо, если раз в месяц в баню свозят, а так воду только техническую привозили в канистрах: накопишь несколько бутылок, помоешься — уже и праздник! Вокруг — ничего. Что-то типа кактуса или верблюжьей колючки росло рядом, пару скорпионов видел, да парнишка наш змею поймал жутко ядовитую, песчаную гадюку — заползла в спальник. Хорошо, что заметил вовремя, не цапнула. Антидотов не было, до базы бы точно не довезли. Повезло! Потом, правда, не повезло — получил две пули, в печень и в солнечное сплетение. Без вариантов, даже не мучился.

Оружие было с хранения, снайперам выдали «трехлинейки», пулеметы были 1946 года, с раструбами, тех же годов примерно ПК. Потом уже привезли СВД, но некоторые снайперы не стали их брать, так с «трехлинейками» и воевали. Потом БРДМ подвезли, я таких и не видел — послевоенные, с длинной кабиной, причем не местные, а из России, с каких-то складов или баз хранения, наверное. Один просто стоял на приколе, с него только соляра текла: заправят — и под ним наутро лужа. Но у него фароискатель мощный был, и если ночью сигнальная мина срабатывала, можно было посветить, пошарить в темноте, кто там лезет.

В общем, с техникой, с вооружением было неважно, не хватало поначалу. Потом снабжение наладилось как-то. Даже палатки выдали. До этого спали кто где. У кого-то свои были, кто-то делил с товарищами. Землянки там не выкопаешь — там вообще никто ничего не копает. Камень кругом! Все оборонительные сооружения — каменные валы, песок, ну или прямо с заводов привозят литые железобетонные конструкции сборные. Могут, конечно, прокопать на передке окоп, но это только экскаватором. Мы как-то в рейде укрытие боевиков нашли в скале, так там видно было, что все отбойными молотками выдалбливали, клиньями. Хорошая такая пещера получилась, ну и могила из нее могла тоже получиться … (замечательная), если мина сверху прилетит, или со входа из «граника» или «Шмеля» вмазать.

Ночники и тепловизоры у нас были, по паре штук на подразделение. Их, правда, стали позже выдавать, а сначала только если кто со своими приезжал. Еще беда была — дроны. Прилетят, гранату сбросят — и улетят. Боевики так развлекались. А у нас — потери, в палатке-то не укроешься. Поэтому за небом следили, если что подлетало, старались сбить. Наш — не наш, а на всякий случай, от греха подальше. Хотя это было непросто: высоко летали, а солнце яркое — ничего в небе не разглядишь, да еще и дымка от горящих скважин, вышек нефтяных и газовых. Рядом с нами такая горела постоянно. Если под дождь попадешь, промокнешь — сразу к факелу. Постоишь в метрах пятидесяти, и через полчаса абсолютно сухой. Звук только противный у этих скважин, горящий газ вырывается под страшным давлением, как будто самолет взлетает.

На базе были потери не только от дронов. Парнишка наш из Перми погиб от выстрела управляемого реактивного снаряда ПТУР. У меня даже где-то сохранилась видеозапись этого нападения — боевики снимали и выложили ее в интернет. Не знаю, что там была за оптика, но наша база на видео как на ладони, и пермяк наш на бруствере, за которым стояла в укрытии «ЗэУшка» (зенитная установка) — не знаю, чего он туда полез, это не его был пост, он командир отделения… Голос за кадром, свист снаряда, секунды — и взрыв. Все в клочья! Тактика у боевиков всегда одна и та же: подъехали на джипе, несколько залпов — и ушли.

Потом перекинули нас в провинцию Хомс, охранять отбитый нефтезавод. Специалисты его восстанавливали, а мы их прикрывали. Сам завод не бомбили при захвате, там наши летчики грамотно отбомбились — рядом. Но все равно взрывной волной повыворачивало балки двутавровые, осколками посекло оборудование… Мы там заселились, меняли пацанов, которые брали завод. У нашего отряда был контракт с сирийским правительством, что до конца года мы отбиваем три нефтезавода, охраняем их, и они на пять лет обеспечивают нас деньгами, плюс получаем часть нефти и процент дохода от переработки. Боевики, естественно, тоже не хотели терять доход, поэтому время от времени пытались вернуть производство под свой контроль.

Запомнился случай, когда игиловцы (ИГИЛ — запрещенная в России террористическая организация— прим. ред.) решили напасть на все посты одновременно. А там по периметру охраны посты могли быть из трех человек, а через километр — еще три человека. Туговато пришлось, без потерь не обошлось. Но самое славное — как боевики напоролись на третью роту, охранявшую один из захваченных нефтезаводов. Хотели взять нахрапом, чуть ли не в лобовую, но наши спокойно отстреливались, все держали под контролем, и вскоре террористы дрогнули. Через полчаса боя энтузиазм нападавших куда-то пропал, а еще минут через двадцать они, побросав раненых, спешно ретировались. Наши вылезли из укрытия, добили тех, кто сопротивлялся, пару человек взяли в плен. Стали выяснять, кто такие, что за план был. Узнали, что боевики набрали бойцов из местных жителей, обещали денег по $30, а в случае неудачи — Вальхаллу и гурий. Сказали, что на заводе сидит сирийская армия, — стоит покричать немного, они сами сбегут оттуда…

Пленных боевики не меняют. Только федералов еще рассматривают как товар, а наших — сразу в расход. Наш парень с четвертой роты попал к боевикам, его там запытали до смерти самыми изуверскими методами. Ну и наши с этими чикаться не стали. Одного кувалдами забили, другого танком переехали наполовину… Потом головы им отрезали и на ворота насадили. Мне все это чуждо и отвратительно… Нельзя так поступать с пленными, даже если это террористы. А еще хуже того — снимать это и потом в интернет выкладывать видео издевательств. И так уже третий год все шумят по поводу ЧВК, так вы еще сами подливаете масла в огонь, даете повод все это обсуждать!

Ранение

Ну, как было… Выдвинулись ночью, часа в два. До цели идти нужно было километров 15. Район Пальмиры. Уже светать начало. Задача — захватить «опорник», опорный пункт на сопке, с которого простреливалась и контролировалась трасса на Пальмиру. Там местный шейх кинул клич, чтобы ни одна машина в город не прошла. Всю трассу боевики обложили и долбили колонны с «гуманитаркой» и военными грузами. Снабжение города, естественно, оказалось под угрозой. Дорога там, кстати, шикарная была, асфальт ровный, как на автобане. Ну, это пока наши танки не прокатали его в клочья.

Нас было меньше роты. Поддержка — два отделения минометчиков, посадили их на сопках, перекрыть другую сторону и поддержать нас огнем. Танк еще один был где-то, мы его и не видели, только слышали. Подошли уже под утро, короткий привал, даже перекурить не успели. Хорошо, командир расчета заметил, как какой-то джип выдвинулся в нашу сторону и в метрах 600 остановился. Выходит из него чудило какой-то в натовской форме, с биноклем, смотрит на все это дело, а джип в это время поворачивается и начинает «фигачить» по нам из ДШК!

Наша разведка как-то слабо отработала. Они же добрались до места, куда мы двигались, потопталась на высотке и вернулись, вместо того чтобы там закрепиться и ждать основные силы. Ровно с этой высотки по нам и влупили, когда мы не дошли до нее пару километров. Я был в замыкании колонны, нас первыми и достали. Мы оказались на открытой местности, в узком кармашке, никуда не деться. Там еще за сопкой грузовичок подъехал, а в кузове у него скорострельная корабельная пушка стояла. Они как начали лупить из нее — кошмар полный: бруствер из камней как бумагу прошивало, валуны — в мелкий щебень!

В наш «КАМАЗ», который боеприпасы подвез, один снаряд попал, но, слава Богу, не в кузов, а в кабину — дырка в двери была размером с ведро. Водиле повезло, успел за несколько секунд до попадания выпрыгнуть. Если бы не прилетели вертушки, нам там конец был бы, точно! Да, связь с армейцами была, федералы помогали и выручали, если что. Короче, обе эти машины уничтожили с воздуха. И стало немного полегче.

«Разведосы» ввязались в бой, рота растянулась на километр. Потом уже выяснилось, почему так отчаянно отбивались боевики на этой высотке: среди них были дагестанцы, чеченцы, ингуши, им сдаваться резона не было никакого. В Россию им путь заказан — вот и бились до конца, тем более они умеют. Тут нам по рации команда: «Тяжелые — вперед!» Это АГСники и гранатометчики СПГ. Я было заспорил: вы в своем уме? Чего нам-то вперед лезть? Мы еще на километр отойти назад можем и все равно их достанем, спокойно можем отработать из-за бугра — главное, скорректируйте огонь. Но в итоге спорить не стал, потащились вперед.

И тут мне из крупнокалиберного прилетело. А ребят, что со мной были, миной накрыло. Лежат, кстати, тут в Питере на Черной речке в каком-то НИИ. Кости целы, а мясо — в хлам, сухожилия порваны. Теперь им с бедра мышцы срезают и на место ранения вшивают. Латают, короче.

В общем, чего дальше? Перемотал себе рану, вколол анальгетик, лежу один, часа два уже прошло, наверное, жду машину с нашими.Надо мной вертушка зависает, спрашивают жестами, как я, и нужно ли меня забрать. Показываю им — нет, не надо, за мной машину отправили. А наши уже где-то за километр ушли, меня оставили, там бой идет, слышу… Какие машины, мы же пешком там! Нас до «точки» довезли, и все — дальше пеший марш. Причем как довезли? Запихнули в кузов битком человек 25, со всем вооружением, представляешь, там еще и отделение АГСников со всеми своими приблудами, станковый противотанковый гранатомет — 65 кг, гранаты к нему, да и у каждого бойца полный боекомплект. Ни вздохнуть, ни повернуться. Если в засаду попадешь — не выберешься и за пять минут. А это — явная смерть. Что потом, кстати, и случилось с пятым батальоном ЧВК, когда они в феврале под раздачу попали. Видел, наверное, съемку американцев с тепловизора? Там же половину людей накрыло прямо в машинах, единицам удалось покинуть технику, но их потом добили с «вертушек» и дронов».

Хождение по мукам

«Своих «трехсотых» навещал здесь?» — спрашиваю Павла о цели приезда.

«Пока они были в Питере, проведывал. Их тут подолгу не держат, три недели — и дальше в санаторий или в Москву, в Вишневского. Я же тоже там лежал в военно-полевой хирургии. Причем приехал без документов — ни паспорта, ни полиса, ни страховки. Но там какая-то договоренность есть, наверное, потому что меня положили, лечили и ничего не спрашивали — откуда ранение, где получил. Вставили железяку в сустав и говорят: «Свободен! Придешь через два месяца». Мне еще повезло. У нас там парнишка лежал, ему руку в Хмеймиме оттяпали. Точнее, как было — ему в нашем полевом лазарете все что нужно сделали, рану обработали, перевязали и отправили на аэродром. Но пока везли в кузове на «Урале» по ухабам и колдобинам, поддерживающая повязка слетела, рука стала болтаться, в итоге все сосуды и связки порвались… Пока до Хмеймима добрались, спасать уже было нечего. Госпиталь там отличный — есть практически все необходимое оборудование, да и врачи классные, из ВМА или из Бурденко. Но и они ничего не смогли уже сделать — ампутировали.

С нами еще летели несколько федералов, армейские офицеры, в основном с минно-взрывными ранениями. Это там привычное дело — по дорогам не любят ездить, все хотят сократить путь, а напрямую, через пустыню, всякие сюрпризы попадаются. Цена вопроса — 300 метров и три минуты. Водитель командира отряда у нас так погиб. Двадцать минут в объезд по известной наезженной дороге — так нет, решил сократить. Машина — в хлам, водила — в мясо. Сократил! Идиоты, чего тут комментировать…

В общем, мне еще повезло. В Чкаловский, на аэродроме, нас выгрузили — все пацаны голые, ни одежды, ни белья, я хоть в трусах, да еще с жетоном. Почувствовал себя королем в этой компании»…

После Сирии Павел попал в госпиталь Вишневского, оттуда — на долечивание в Военно-медицинскую академию.

«Меня же вообще потеряли поначалу! — Павел курит одну сигарету за другой, воспоминания даются нелегко. — Никто не знал, куда меня отправили после ранения, где я и чего, два месяца про меня не вспоминали даже. Привычный бардак.

Лечат же не только в ВМА. Здесь как происходит? Всех сначала в страховую отправляют, а там уже распределяют — кого куда. Тут парня нашего с ранением в голову отправили в нейрохирургию 26-й больницы. Вопросов, что характерно, нигде лишних не задают: кто ты, где тебя ранили — не спрашивают. Лечат и все. Кстати, парню в 26-й все офигенно сделали, там нейрохирургия видать классная! С головой все в порядке, только вот ногу одну пока подволакивает… До этого в Вишневского его лечили три недели. Там всех так: три недели полежал — и по этапу в другие госпиталя. Чтобы статистику, наверное, не портить. А у госпиталя имени Вишневского куча филиалов — сначала во второй филиал, если надо — в Химки, потом в санаторий на реабилитацию. Там спишь, жрешь и на процедуры в перерывах между сном и обедом ходишь.

После санатория мне открытым текстом сказали: все, дальше лечись сам! Сам находишь, где тебе будут делать операцию, протезирование, нам документы на оплату — и вперед. Мы будем оплачивать. Это в страховой. Кто-то из наших оперировался в институте Вредена, я решил в ВМА долечиваться. Они там неделю смотрели на мой аппарат Илизарова, потом сняли. Мелкие осколки даже вынимать не стали — говорят, пусть лежат, пока не беспокоят…»

Павел, скорее всего, останется инвалидом. На военную пенсию рассчитывать не приходится. Ни в одном документе не указано, что он получил ранение на войне. Для России он как ветеран боевых действий не существует. Любой военком или чиновник ему смело может бросить в лицо: «Мы тебя на войну не посылали». И это так. Павел — наемник, которого купил пресловутый повар президента за 240 тыс. рублей в месяц, и он за эти деньги обеспечивал бизнесмену доход от добычи и переработки нефти в зоне военного конфликта и гражданской войны.

Пока еще от Павла откупаются страховыми взносами на лечение, но завтра он будет выброшен, как выжатый лимон. А если начнет возмущаться и что-то требовать — его же еще и посадят за наемничество и участие в вооруженном конфликте или в военных действиях на территории иностранного государства.

Хотя совершенно очевидно, что без самого высокого покровительства запрещенные на территории России частные военные компании существовать не могут. И этот вопрос пора уже как-то решать на законодательном уровне. Либо легализовать ЧВК, прописать сферу и рамки их деятельности, а в случае защиты национальных интересов России — приравнять их к участникам боевых действий. Либо применять к организаторам незаконных военных формирований меры уголовного преследования согласно УК РФ.

Яничари



Доборолась Україна до самого краю,

                 Гірше ляха свої діти

                 Її розпинають

                                   Т. Шевченко


Зліше смерті та пекуча рана,

Гірше безнадійності розлук:

В синові пізнати яничара,

Вирваного із батьківських рук.

 

Як пророче і сумне видіння:

Замість неба тліє чорний  дах.

Яничарів проросло насіння

На елітних і густих ланах.

 

Годувала їх земля, поїла,

Відчинила житниці навстіж…

Тож  диявольська, напевно, сила

Викупила душі їх за гріш.

 

Сіллю матерям лікують рани,

Кров козача укриває стяг.

Скіфські стогнуть жалібно кургани,

Пеклом їх веде Чумацький шлях

 

Знала б та калина, що ростила

Злую долю в травах лободи,

В річці би вражину утопила,

Щоб народ позбавити біди.

2013

 

Вірш написано ще за часів Януковича. Час іде, а він, по-моєму, не втрачає актуальності.

 

За народною легендою, Чумацький Шлях – це дорога, що веде у вічність. На середині вона розгалужується у протилежні сторони (рай та пекло).

Яничари — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 — 19 століттях, поповнювалася примусовим набором дітей християн.

 

 

 

 

 

Рефія - агресор!

Международный суд в Гааге определил аннексию Крыма как «международный военный конфликт»

07/12/2018 16:58

Международный уголовный суд подтвердил решение 2016 года

суд, гаага, крым, аннексия, военный конфликт

На Крым распространяется международное гуманитарное право

Аннексия и последующая оккупация Крыма и Севастополя Россией в 2014 году является международным военным конфликтом между РФ и Украиной. Такой вывод указан в ежегодном докладе Международного уголовного суда (МУС) в Гааге, собщает прокуратура АР Крым, передает «Сегодня».

Таким образом, МУС подтвердил квалификацию происходящего на полуострове, которая была дана в 2016 году. Соответственно данной оценке к ситуации в Крыму применимо международное гуманитарное право.

В прокуратуре АРК отметили, что МУС еще не дал своего заключения, могут ли считаться военными преступлениями такие действия в России на оккупированном полуострове, как перемещение и выдворение местного населения, перемещение осужденных, нарушение права собственности и принуждение граждан Украины – жителей временно оккупированной территории к службе в Вооруженных силах Российской Федерации. Но завершить анализ данных вопросов в канцелярии прокурора МУС на предмет их приемлемости для рассмотрения судом обещали в самое короткое время.

В то же время в МУСе напомнили о том, что Украина все еще не ратифицировала Римский статут – главный документ этого международного учреждения.

Как сообщали «Комментарии»,  Украина передала в Гаагу документы по захвату украинских кораблей Россией

Карта ООС: ситуація на сході України на 1 грудня

Карта ООС: ситуація на сході України на 1 грудня
 1 грудня 2018, 15:00
Читать на русском

Минулої доби, 30 листопада, в районі проведення операції Об’єднаних сил кількість ворожих збройних провокацій з боку російсько-окупаційних військ помітно зменшилася. Всього за добу по всій ліній бойового зіткнення в штабі операції нарахували 6 прицільних обстрілів з боку противника, тоді як попередньої доби таких обстрілів було 14.

Луганський напрямок

Тричі упродовж доби, що минула, російсько-окупаційні війська відкривали вогонь тут.

І вкотре противник виявляв активність біля н.п. Хутір Вільний. Там вчора відбулося два ворожі обстріли – о 13:40 та о 15:00. У першому випадку противник обстріляв наші позиції з використанням ручних та автоматичних гранатометів і кулеметів великого калібру, а під час другого обстрілу ввів в дію озброєння бойових машин піхоти та СПГ.

В обох випадках військовослужбовці Об’єднаних сил дали противнику гідну відсіч, відкривши вогонь у відповідь зі штатної зброї.

Третім випадком порушення перемир’я на Луганському напрямку з боку окупанта став мінометний обстріл в районі н.п.Луганське. Рівно о 16:00 підрозділи російсько-окупаційних військ відкрили вогонь з мінометів 120-го калібру, випустивши з цієї забороненої зброї близько десятка снарядів. Під час вогневого нальоту, що тривав майже годину, противник, зі сторони окупованого селища Логвинове вів вогонь також з кулеметів великого калібру та гранатометів різних типів.

Ворожий вогонь ніс пряму загрозу життю і здоров’ю наших захисників, тож військовослужбовці Збройних Сил України відповіли окупанту вогнем зі штатної піхотної зброї.

Донецький напрямок

Там вчора зафіксовано два випадки порушення російсько-окупаційними військами режиму перемир’я, під час одного з яких ворог застосував міномети калібру 82 мм. Сталося це вчора близько 11:00 ранку, коли зі сторони с. Пікузи противник випустив дві міни згаданого калібру в бік оборонців Гнутового.

Надвечір противник знову активізувався, завдавши вогню в бік наших позицій одразу у двох районах – біля Красногорівки та знову ж таки Гнутового. Під час цих обстрілів, що тривали до 20:00 вечора російсько-окупаційні війська вели вогонь автоматичних та ручних гранатометів та стрілецької зброї.

У відповідь на ворожу вогневу активність, захисники України застосували в бік противника піхотне озброєння.

Агресія РФ в Азовському морі

Агресія РФ в Азовському морі: до чого призведе конфлікт
 26 листопада 2018, 11:10
Денис Поповичжурналіст

У понеділок, 26 листопада, в Україні може бути запроваджений воєнний стан. Рішення має ухвалити парламент. Приводом до цього стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українські кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями.

У ніч на 26 листопада РНБО підтримала пропозиції президента Петра Порошенка просити Раду про запровадження воєнного стану на території всієї України терміном на 60 днів. Приводом до таких дій стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українських кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями. Тепер відповідне рішення має затвердити Верховна Рада, яка збирається на позачергове засідання о 1.

Як відомо, в неділю, 25 листопада, два українських бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ», а також рейдовий буксир «Яни Капу» висунулися з Одеси до Маріуполя. Щоб потрапити в точку призначення, кораблям потрібно було пройти через контрольовану Росією Керченську протоку. За твердженнями української сторони, всі відповідні попередження росіянам вони надіслали.

Проте спроба проходу була заблокована російськими військовими, які таранили буксир «Яни Капу». До вечора 25 листопада українські кораблі почали відхід із Керченської протоки, але були атаковані, обстріляні й захоплені російськими військовими. Під час короткочасного морського бою шість українських моряків отримали поранення. Ці події, власне кажучи, й спричинили намір запровадити воєнний стан на території всієї країни.

На що ж розраховувала Україна, відправляючи свої кораблі до Керченської протоки? По-перше, юридично Крим, як і раніше, є частиною нашої країни, тому рух українських кораблів через протоку, теоретично, взагалі не мав зустріти жодних перешкод. По-друге, наприкінці вересня так воно й вийшло – Україна успішно переправила до Маріуполя пошуково-рятувальне судно «Донбас» і морський буксир «Корець» для створення військової бази на Азові. Однак ті кораблі – все-таки не бронекатери з ракетно-артилерійським озброєнням.

Провокації РФ в Азовському морі: хроніка подій (доповнено)Зранку неділі, 25 листопада прикордонний корабель РФ протаранив буксир українського військового флоту.25 листопада 2018, 21:45

Тому можливість конфлікту з імовірністю захоплення українських кораблів все ж можна було прорахувати. Якщо, звичайно, метою морського походу в Керченську протоку якраз і було створення умов, за яких РФ спровокує конфлікт.

Тому що в цьому випадку українська сторона отримує безліч політичних плюсів. По-перше, це чіткий і задокументований доказ агресивних дій саме російських військових (не «зелених чоловічків», «іхтамнетов» або «відпускників»). По-друге, можливість вимагати посилення санкцій щодо Росії. І, нарешті, по-третє «домагатися від міжнародного співтовариства більш активної участі в знятті блокади Азовського моря, яку Росія утримує останні півроку, затримуючи й оглядаючи торгові судна, які прямують до портів Маріуполя й Бердянська, а також із цих портів.

На внутрішній арені правовий режим воєнного стану дозволяє не лише перенести вибори глави держави, які чинний президент Петро Порошенко ризикує не виграти (проведення виборів прямо заборонене статтею 19 закону України про правовий режим воєнного стану), але й на абсолютно законних підставах навести лад у країні «залізною рукою».

По-перше, припинити масові акції протесту «євробляхерів», які активно блокують дороги та прикордонні переходи на західному кордоні, а по-друге, припинити діяльність організацій, політичних сил або засобів масової інформації, які чинна влада вважатиме такими, що загрожують національній безпеці країни. Такі дії допускаються пунктами 8 і 11 статті 8 закону України про правовий режим воєнного стану. При цьому українські моряки послужили своєрідною принадою, що, без сумніву, викликає питання до моральної сторони цієї справи.

Якщо ж жодного «хитрого плану» не було, то похід до Керченської протоки виглядає погано спланованою операцією, яка призвела до втрат кораблів, яких і так мало в українських ВМС, і полону особового складу. І зараз українська сторона поспіхом намагається отримати дивіденди від цієї ситуації. З військової точки зору, конфлікт у Керченській протоці навряд чи призведе до серйозного загострення на лінії розмежування.

Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»

Війна

Нащо мені брами раю,
або те добро у скрині?
Я бачу - колос палає,
землею вирують злидні.


Дивлюсь, як моя країна
на східному фронті гине.
Розбиті долі і стіни,
та вицвіле небо синє…

 
Стоїть Україна-мати
у платті блакитно-жовтім,
а небом пливуть солдати -
сини її, і їх сотні…


Життя, як та свічка - згасне,
залишиться лиш світлина,
та можна віддати власне,
щоб в мирі росла дитина.


Щоб кат не стріляв по хаті,
лани не палив з колоссям,
щоб нам - українцям завзятим 
у праці щасливо жилося.


Вкраїна моя прекрасна,
розправиш свої ти крила,
бо воля твоя незгасна,
бо є з нею Божа сила.


12.11.18

© Copyright: Віталій Тугай, 2018
 ua_flagua_flag  ua_flagua_flag  ua_flagua_flag  ua_flagua_flag  ua_flagua_flag

Кого зрадив Власов

Витяг з книги спогадів колишнього сталініста, а згодом радянського дисидента генерала Петра Григоренка "В подполье можно встретить только крьіс".


Трухин был казнен одновременно с Власовым, о чем было сообщено в центральных советских газетах 2 августа 1946 года в разделе "Сообщение ТАСС". В 1959 году я встретил знакомого офицера, с которым виделся еще до войны. Мы разговорились. Разговор коснулся власовцев. Я сказал:

 - У меня там довольно близкие люди были.

 - Кто? - поинтересовался он.

 - Трухин Федор Иванович - мой руководитель группы в академии Генерального Штаба.

 - Трухин!? - даже с места вскочил мой собеседник, - Ну, так я твоего воспитателя в последнюю дорогу провожал.

 - Как это?

 - А вот так. Ты же помнишь, очевидно, что когда захватили Власова, в печати было сообщение об этом и указывалось, что руководители РОА предстанут перед открытым судом. К открытому суду и готовились, но поведение власовцев все испортило. Они отказались признать себя виновными в измене Родине. Все они - главные руководители движения - заявили, что боролись против сталинского террористического режима. Хотели освободить свой народ от этого режима. И потому они не изменники, а российские патриоты. Их подвергли пыткам, но ничего не добились. Тогда придумали "подсадить" к каждому их приятелей по прежней жизни. Каждый из нас, подсаженных, не скрывал для чего он подсажен. Я был подсажен не к Трухину. У него был другой, в прошлом очень близкий его друг. Я "работал" с моим бывшим приятелем. Нам всем "подсаженным" была предоставлена относительная свобода. Камера Трухина была недалеко от той, где "работал" я, поэтому я частенько заходил туда и довольно много говорил с Федором Ивановичем. Перед нами была поставлена только одна задача - уговорить Власова и его соратников признать свою вину в измене Родине и ничего не говорить против Сталина. За такое поведение было обещано сохранить жизнь.

 Кое-кто колебался, но в большинстве, в том числе Власов и Трухин, твердо стояли на неизменной позиции: "Изменником не был и признаваться в измене не буду. Сталина ненавижу. Считаю его тираном и скажу об этом на суде". Не помогли наши обещания жизненных благ. Не помогли и наши устрашающие рассказы. Мы говорили, что если они не согласятся, то судить их не будут, а запытают до смерти. Власов на эти угрозы сказал: "Я знаю. И мне страшно. Но еще страшнее оклеветать себя. А муки наши даром не пропадут. Придет время и народ добрым словом нас помянет". Трухин повторил то же самое.

 И открытого суда не получилось, - завершил свой рассказ мой собеседник. Я слышал, что их долго пытали и полумертвых повесили. Как повесили, то я даже тебе об этом не скажу...

 И я невольно подумал: "Прости, Федор Иванович".

 Но это был уже 1959 год. Я уже многое успел передумать о власовском движении. Начал я думать о нем как только узнал. Сначала не поверил. Подумал: немецкая провокация. Лично с Власовым я знаком не был, но знал его хорошо. Запомнился 1940 год. Буквально дня не было, чтоб "Красная Звезда" не писала о 99-й дивизии, которой командoвал Власов. У него была образцово поставлена стрелковая подготовка. К нему ездили за опытом мастера стрелкового дела. Я разговаривал с этими людьми и они рассказывали чудеса.

 Вторично я услышал о Власове в ноябре 1941 года, когда его 20-ая армия отвоевывала занятый немцами подмосковный Солнечногорск. Снова о нем говорили как о выдающемся военачальнике. Такие же отзывы приходили о нем и из-под Ленинграда, когда во главе 2-ой ударной армии он начал наступление в лесисто-болотистой местности, нанося удар во фланг и тыл немецкой группировке, осадившей Ленинград.

 Не вязалась эта фигура у меня с образом изменника родины. Провокация! говорил я себе. Но... сведения подтвердились. Власов с помощью немцев создает из военнопленных Российскую Освободительную Армию (РОА). Встал мучительный вопрос: Почему?! Ведь не какой-то выскочка - кадровый офицер, коммунист, чисто русский человек, выходец из трудовой крестьянской семьи. И сердце болело. Потом я узнал, что Трухин - начальник штаба РОА. Новой боли это не прибавило. Трухина я ценил не очень высоко. Его участие во власовском движении я считал закономерным: приспособленец. Но тут новый удар. Заместителем у Трухина полковник Нерянин Андрей Георгиевич.

 Нерянин мой сокурсник по академии Генерального Штаба. А Нерянина я знал по-особому. Очень серьезный, умный офицер, хорошо схватывает новое, не боится высказать свое мнение и покритиковать начальство. Его выступления на партсобраниях носили острый и деловой характер. Часто бывало так, что либо он поднимал острый, злободневный вопрос, а я выступал в поддержку, либо наоборот. Наши друзья называли нас парой бунтарей.

 В тактике он был авторитет для всех его сотоварищей; политически он был одним из наиболее подготовленных. На семинарах высказывал независимые суждения. Был довольно основательно начитан в философских вопросах. И вот этот человек, которого я брал себе за образец, оказался тоже во власовском движении. Я так знал этого человека, что никто не мог бы убедить меня, что он пошел на этот шаг из нечестных мотивов. Он, может, и ошибается, думал я, но у него не может не быть убеждения - честного и, с его точки зрения, благородного. Но что же это за убеждение?

 В общем, Нерянин меня заставил думать. Когда верхушку РОА казнили, мысли мои стали еще тревожнее. Если они изменники, то почему их судили закрытым судом? Ведь такие преступления выгодно судить на народе. Здесь что-то не так, говорило мое сознание. Однако фактов у меня не было. Все строилось на логических суждениях. Только оказавшись в эмиграции, я добрался до истории власовского движения и смог понять всю его трагичность и безысходность.

 Но это все было потом.

16.10.2018 в Україні загинува перший військовослужбовець США

У ВІННИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ РОЗБИВСЯ СУ-27: ЩО ВІДОМО
16.10.2018 18:08
Літак розбився близько 17-ї години в районі села Уланів між Бердичевом і Хмільником



У вівторок, 16 жовтня 2018 року, в районі села Уланів Вінницької області розбився винищувач Су-27. Про таке інформують у прес-службі Генштабу ЗСУ.

Читайте також"Літак почало "крутити" ще над селом, пілоти відвели його в поле": нові подробиці аварії Су-27 – фото, відео

Військові повідомляють, що інцидент стався під час навчально-бойового польоту. "5 канал" отримав коментар від тимчасового виконувача обов'язків начальника прес-центру командування Повітряних сил ЗСУ Дмитра Струтинського.

"Близько 17-ї години в районі села Уланів (між населеними пунктами Бердичів і Хмільник) у ході виконання навчально-бойового польоту впав літак Су-27. Здійснюються пошуково-рятувальні заходи. Інформація щодо пілотів та іншого буде озвучена пізніше", – йдеться у повідомленні.

Згодом у Генштабі повідомили, що в авіакатастрофі загинули два пілоти.

Втрати РФ у агресії проти України

Реальні втрати російської армії й припущення
Які факти щодо втрат регулярних військ РФ на Донбасі встановлені сьогодні
Матеріал друкованого видання
№ 35 (563) 
від 30 серпня

Чим далі від 2014–2015 років, тим більше війна на Донбасі обростає численними «переможними» міфами, шкоди від яких значно більше, ніж користі. Напевно, якби не сучасні технології — інтернет, супутникові фото місцевості, соцмережі, спеціалізовані сайти та форуми — у нас уже давно з’явилися б міфи в стилі радянських: подвигу панфіловців, авіаційного тарану Гастелло тощо.

Тривалий час Генеральний штаб Збройних Сил України намагається поширити міф про 1700 загиблих військових РФ у війні на Донбасі, у тому числі 200 — під Іловайськом. Востаннє ці цифри були оприлюднені на прес-конференції 28 серпня 2018 року в приміщенні Міноборони, присвяченій 4-м роковинам іловайських подій.

Для нас уже стало звичним усвідомлювати, що проти України вели війну регулярні частини збройних сил Російської Федерації. Про це свідчать зразки озброєння, унікальні документи, захоплені в боях або знайдені на територіях, де вони відбувалися, свідчення очевидців... Але випадки прямого застосування військових частин РФ проти Збройних Сил України можна перерахувати буквально по пальцях.

Пошуковці Місії "Евакуація-200" біля одного з елементівукраїнської "Точки-У" неподалік від Іловайська, 30 вересня 2014 р.

 Однак цікаво: на сьогодні «з першоджерела» є вичерпна інформація про втрати регулярних військ Росії. Ідеться про документ «Безвозвратные потери личного состава ВС РФ по состоянию на 6.00 «7» сентября 2014 г.», оприлюднений у мережі інтернет групою «Інформаційний спротив» 5 березня 2018 року. У ньому подано списки з іменами 103 загиблих та 384 поранених військовослужбовців.

Документ виявився «незручним» як для офіційної України, так і для Росії. «Кровожерливим» українським пропагандистам він не припав до смаку через занадто «мало вбитих». Ну а росіяни, що довіряють офіційній позиції свого уряду — «ихтамнет», — трактують цей список як фальсифікацію. Однак для багатьох громадян РФ, особливо військовослужбовців, які завдяки інтернету ознайомилися зі списками, вони стали протверезним «холодним душем».

Підробити такі документи практично неможливо: для цього треба знати чимало нюансів й особливостей роботи стосовно обліку військових втрат у збройних силах країн світу загалом і в РФ зокрема. В Україні таких фахівців немає.

У російських списках подані такі дані: прізвище, ім’я, по-батькові, категорія обліку, посада, місце служби, назва військової частини, дата смерті (поранення), діагноз, місце знаходження (поховання) загиблого або пораненого.

Щодо походження цього документа, то група «Інформаційний спротив» склала легенду про п’яних російських полковників, які гублять на Донбасі флешки із секретною інформацією. Однак подібні документи на таких носіях не зберігаються й не передаються. Тож цілком очевидно, що таблицю «злив» хтось із опонентів до російської влади (до речі, у збройних силах РФ, як і загалом у російському суспільстві, таких недоброзичливців чимало).

Читайте також: Невідомі захисники України

Перший у списку — капітан спецназу ГРУ РФ С.Б. Суслов, вважається загиблим 14 червня 2014 року. Неважко здогадатися, як він загинув. Напередодні, 13 червня, з боку сепаратистів та російських терористів уперше було використано реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) «Град». Вони мали завдати удару по українському блокпосту в районі Добропілля. Але через помилку в розрахунку снаряди було випущено по складу, що розміщувався неподалік. Загинув один мирний мешканець та ще одного було поранено. Під час стрільби якийсь зі снарядів застряг у системі, тож РСЗВ неможливо було евакуювати. Підрозділи української 93-ї бригади захопили цей «Град» разом із документами, які свідчили про приналежність артилерійської системи до 18-ї мотострілецької бригади РФ. Вочевидь ті, кому російські військові довірили реактивну систему — чи це місцеві мешканці, чи добровольці з Росії, — не впоралися з управлінням. Склалася критична ситуація: потрібно було бодай щось зробити із цим «Градом», тому його намагалися підірвати гранатою. На ліквідацію артилерійської системи було відправлено спецгрупу ГРУ РФ, до якої, як можна припустити, і входив згаданий вище капітан Суслов. Але він загинув. Дату смерті — наступним днем — могли проставити по факту доставки тіла капітана на територію Росії (у діловодстві з обліку військових втрат це поширена практика).

Пошуковець Ігор Слюсар оглядає місце ураження "Точки-У" неподалік від Савур-Могили, 4 вересня 2014 р.

Наступні після Суслова групові втрати серед військовослужбовців збройних сил РФ синхронізуються з днями загострення під час війни на сході України:

— 7–9 серпня — атаки в районі пропускного пункту Маринівка на російсько-українському кордоні. Причому поранені військовослужбовці української 30-ї бригади були добиті на полі бою. Мабуть, як небажані свідки;

— 12–13 серпня — бої в районі населеного пункту Степанівка; створення загонами сепаратистів за підтримки російських військ нового коридору від державного кордону до Донецька;

— 18 серпня — 2 вересня — вступили в бій регулярні частини збройних сил РФ на луганському напрямку; бої під Лутугіним та Луганським аеропортом;

— 23–31 серпня — вторгнення на південному напрямкові та бої в районі Іловайська.

Дуже умовно всі дані по загиблих військовослужбовцях із Росії можна звести в одну таблицю(див. Втрати російської армії на Донбасі). На сьогодні докладно з’ясовано обставини смерті близько 70% кадрових військовиків РФ у літню кампанію 2014 року.

Але де ж сотні загиблих російських десантників, про яких уперше почав розповідати начальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал армії Віктор Муженко? І цей офіцер, і деякі інші військові та експерти стверджують, буцімто російські регулярні війська зазнали значних утрат внаслідок ураження ракетами «Точка-У». Причому ці втрати були підтверджені розвідкою.

Знайти на супутниковій карті наслідки вибуху цієї ракети для військового фахівця досить просто. Більше того, завдяки новітнім технологіям можна отримати фото із супутника потрібної тобі місцевості на конкретний день, наприклад, 29 серпня 2014 року. Один із таких інтернет-фахівців Андрій Карлов знайшов місця ураження, докладні фотографії та свідчення очевидців про 38 українських ракет. Практично всі прилетіли в поля або на безлюдні місця.

Читайте також: Іловайський мартиролог

Наприклад, у район Савур-Могили українськими військовиками було запущено аж шість «Точок-У». Свідками прильоту щонайменше трьох із них були наші захисники із цієї місцевості. Один із них, Василь Ковальчук, розповідав: «Бачимо — рухається від кордону з Росією військова колона. Доповідаємо, просимо відкрити вогонь… Через кілька годин (!) прилітають ракети. Звісно, що в «молоко», бо від колони і сліду не залишилося».

Одна з вантажівок артилерійської батареї 98-ї повітряно-десантної дивізії збройних сил Російської Федерації, знищена внаслідок вибуху
української "Точки-У", урочище Червона Поляна

Сліди влучення «Точкою-У» в районі Савур-Могили бачили й пошуковці місії «Евакуація-200», які там працювали у вересні 2014-го: вражаючі гектари понівеченої й порожньої землі.

В район Іловайська у 20-х числах серпня 2014-го було «закинуто» аж дев’ять ракет. Із них шість упали просто серед поля, дві залетіли на території з мирними жителями, і лише одна «накрила» батарею 1065-го артилерійського полку 98-ї повітрянодесантної дивізії у районі урочища Червона поляна неподалік села Чумаки. Ця батарея розстрілювала наші війська, які виходили так званим зеленим коридором. Це, між іншим, один із трьох чи чотирьох вдалих пострілів українських ракетників за весь період війни на Донбасі...

Зі слів наших медиків, які в ніч із 29 на 30 серпня 2014 року перебували там, достовірно відомо, що внаслідок ураження батареї загинуло троє російських військовослужбовців та було знищено три вантажівки. Ще один боєць помер у лікарні 3 вересня (як це видно з оприлюднених списків).

Читайте також: Дебальцівська статистика

Уламки «Точок-У» в районі Іловайська тривалий час використовувалися сепаратистами, росіянами та чималою кількістю «військових туристів» як жаданий об`єкт для фотографування. Відповідні відеоролики та світлини нескладно знайти в інтернеті. Пошуковці Місії «Евакуація-200» у вересні — жовтні 2014 року також відвідали ці «туристичні» місця, де зробили серію фотографій. Більше того, експозиція Національного військово-історичного музею України поповнилась унікальним експонатом — частиною боєголовки однієї з «Точок-У», яку пошуковці вдало «поцупили» з-під носа сепаратистів.

Таким чином, ітернет-користувач Карлов на своєму домашньому комп’ютері за допомогою світової павутини зробив те, що не спало на думку жодному з тисяч генералів та інших офіцерів Збройних Сил України (і сотень дипломованих експертів у погонах). Хоча це начебто й нескладно.

Можна до нескінченості обманювати себе віртуальними перемогами над супротивником, але подібні фантазії традиційно призводять до летальних для країни наслідків. Бо, наприклад, коли перед українськими ракетниками буде поставлено завдання продемонструвати свою майстерність, може статися, що вони почнуть запускати «Точки-У» просто по житлових кварталах населених пунктів України.

 

Детальніше про деяких загиблих росіян, зокрема тих, які нині покояться в українській землі як не ідентифіковані, — читайте в наступному числі Тижня