хочу сюда!
 

Татьяна

51 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 47-50 лет

Заметки с меткой «роа»

Кого зрадив Власов

Витяг з книги спогадів колишнього сталініста, а згодом радянського дисидента генерала Петра Григоренка "В подполье можно встретить только крьіс".


Трухин был казнен одновременно с Власовым, о чем было сообщено в центральных советских газетах 2 августа 1946 года в разделе "Сообщение ТАСС". В 1959 году я встретил знакомого офицера, с которым виделся еще до войны. Мы разговорились. Разговор коснулся власовцев. Я сказал:

 - У меня там довольно близкие люди были.

 - Кто? - поинтересовался он.

 - Трухин Федор Иванович - мой руководитель группы в академии Генерального Штаба.

 - Трухин!? - даже с места вскочил мой собеседник, - Ну, так я твоего воспитателя в последнюю дорогу провожал.

 - Как это?

 - А вот так. Ты же помнишь, очевидно, что когда захватили Власова, в печати было сообщение об этом и указывалось, что руководители РОА предстанут перед открытым судом. К открытому суду и готовились, но поведение власовцев все испортило. Они отказались признать себя виновными в измене Родине. Все они - главные руководители движения - заявили, что боролись против сталинского террористического режима. Хотели освободить свой народ от этого режима. И потому они не изменники, а российские патриоты. Их подвергли пыткам, но ничего не добились. Тогда придумали "подсадить" к каждому их приятелей по прежней жизни. Каждый из нас, подсаженных, не скрывал для чего он подсажен. Я был подсажен не к Трухину. У него был другой, в прошлом очень близкий его друг. Я "работал" с моим бывшим приятелем. Нам всем "подсаженным" была предоставлена относительная свобода. Камера Трухина была недалеко от той, где "работал" я, поэтому я частенько заходил туда и довольно много говорил с Федором Ивановичем. Перед нами была поставлена только одна задача - уговорить Власова и его соратников признать свою вину в измене Родине и ничего не говорить против Сталина. За такое поведение было обещано сохранить жизнь.

 Кое-кто колебался, но в большинстве, в том числе Власов и Трухин, твердо стояли на неизменной позиции: "Изменником не был и признаваться в измене не буду. Сталина ненавижу. Считаю его тираном и скажу об этом на суде". Не помогли наши обещания жизненных благ. Не помогли и наши устрашающие рассказы. Мы говорили, что если они не согласятся, то судить их не будут, а запытают до смерти. Власов на эти угрозы сказал: "Я знаю. И мне страшно. Но еще страшнее оклеветать себя. А муки наши даром не пропадут. Придет время и народ добрым словом нас помянет". Трухин повторил то же самое.

 И открытого суда не получилось, - завершил свой рассказ мой собеседник. Я слышал, что их долго пытали и полумертвых повесили. Как повесили, то я даже тебе об этом не скажу...

 И я невольно подумал: "Прости, Федор Иванович".

 Но это был уже 1959 год. Я уже многое успел передумать о власовском движении. Начал я думать о нем как только узнал. Сначала не поверил. Подумал: немецкая провокация. Лично с Власовым я знаком не был, но знал его хорошо. Запомнился 1940 год. Буквально дня не было, чтоб "Красная Звезда" не писала о 99-й дивизии, которой командoвал Власов. У него была образцово поставлена стрелковая подготовка. К нему ездили за опытом мастера стрелкового дела. Я разговаривал с этими людьми и они рассказывали чудеса.

 Вторично я услышал о Власове в ноябре 1941 года, когда его 20-ая армия отвоевывала занятый немцами подмосковный Солнечногорск. Снова о нем говорили как о выдающемся военачальнике. Такие же отзывы приходили о нем и из-под Ленинграда, когда во главе 2-ой ударной армии он начал наступление в лесисто-болотистой местности, нанося удар во фланг и тыл немецкой группировке, осадившей Ленинград.

 Не вязалась эта фигура у меня с образом изменника родины. Провокация! говорил я себе. Но... сведения подтвердились. Власов с помощью немцев создает из военнопленных Российскую Освободительную Армию (РОА). Встал мучительный вопрос: Почему?! Ведь не какой-то выскочка - кадровый офицер, коммунист, чисто русский человек, выходец из трудовой крестьянской семьи. И сердце болело. Потом я узнал, что Трухин - начальник штаба РОА. Новой боли это не прибавило. Трухина я ценил не очень высоко. Его участие во власовском движении я считал закономерным: приспособленец. Но тут новый удар. Заместителем у Трухина полковник Нерянин Андрей Георгиевич.

 Нерянин мой сокурсник по академии Генерального Штаба. А Нерянина я знал по-особому. Очень серьезный, умный офицер, хорошо схватывает новое, не боится высказать свое мнение и покритиковать начальство. Его выступления на партсобраниях носили острый и деловой характер. Часто бывало так, что либо он поднимал острый, злободневный вопрос, а я выступал в поддержку, либо наоборот. Наши друзья называли нас парой бунтарей.

 В тактике он был авторитет для всех его сотоварищей; политически он был одним из наиболее подготовленных. На семинарах высказывал независимые суждения. Был довольно основательно начитан в философских вопросах. И вот этот человек, которого я брал себе за образец, оказался тоже во власовском движении. Я так знал этого человека, что никто не мог бы убедить меня, что он пошел на этот шаг из нечестных мотивов. Он, может, и ошибается, думал я, но у него не может не быть убеждения - честного и, с его точки зрения, благородного. Но что же это за убеждение?

 В общем, Нерянин меня заставил думать. Когда верхушку РОА казнили, мысли мои стали еще тревожнее. Если они изменники, то почему их судили закрытым судом? Ведь такие преступления выгодно судить на народе. Здесь что-то не так, говорило мое сознание. Однако фактов у меня не было. Все строилось на логических суждениях. Только оказавшись в эмиграции, я добрался до истории власовского движения и смог понять всю его трагичность и безысходность.

 Но это все было потом.

Незручний подвиг української молоді.

 Юрій Шевчук ,  Центр розвитку патріотичних програм. В історії Другої світової війни вистачало героїв і подвигів. Попри те залишається поза широкою увагою громадськості унікальна за своєю ефективністю діяльність молодіжного підпілля смт Ворзель,що поблизу Києва.

   ...У вересні 1943 року на полі між селами Михайлівною – Рубежівкою і Кичеєвим , на очах у кількох десятків селян,  «гітлерівські козаки», як їх називали, із підрозділів «Русской освободительной армии» (РОА)  генерала Власова, за допомогою шашок(різновид шаблі) по звірячому закатували підпільниць – матір та доньку Білостоцьких . Серед очевидців жахливої трагедії були двоє партизанських зв’язкових – В.Камінська та 12 – річна Валя Філіповська. Після звістки про катування та публічну страту підпільників Віктор Нацевич реорганізував молодіжне підпілля в бойову групу. За одну добу ( !)  група у складі 12 чоловік добре озброїлась та підготувалась. Фашистське командування на початку листопада наказало провести «зачистку» кількох сіл від жителів. За свідченнями очевидців, у Ворзелі окупанти облили гасом будинки та дерева для подальшого спалення. Про долю жителів можна лише гадати. Після «акції» на територію мали ввійти додаткові підрозділи вермахту для посилення оборони від радянських військ, що наступали.   Вдосвіта  5  листопада з метою допомогти фашистському гарнізону Ворзеля  у проведенні «зачистки»  з Михайлівки-Рубежівки вирушив  загін карателів  із 200 власівців. З кожним кроком підкованих чобіт наближалася чергова трагедія війни для українських міст і селищ. Та ворог не дійшов . Смт Кичеєве має ввійти до переліку місць бойової звитяги  в історії України. Саме тут, на околиці лісу два десятки українських юнаків віком від 13 до 19  років на чолі з  15 – річним(!) командиром Віктором Нацевичем  дали бій ворогу , що мав десятиразову (!) перевагу. Та який бій –  блискуче спланований та проведений юним генієм війни із застосуванням кількох кулеметів, а також гвинтівок і гранат.  Результат неймовірний – взвод  безвусих  юнаків  без втрат  і навіть поранених  повністю знищив ворожий загін у кількості 2 військових рот. Семеро карателів взято в полон та переведені через лінію фронту. Ефект від успішного бою значно посилився. Німецько - фашистський гарнізон Ворзеля розбудили кулеметними чергами Кичеєвського бою. Гітлерівці спросоння вирішили що це наступають радянські війська і панічно кинулись тікати з Ворзеля та прилеглих сіл на захід. Наступного дня, 6 листопада 1943 р.  вже вільна від ворога територія  з кількох населених пунктів була зайнята  частинами Радянської армії без жодного пострілу і, відповідно, без вбитих та поранених бійців.  Після визволення Приірпіння на основі бойової молодіжної підпільної групи сформовано Ворзельський винищувальний загін. Командир – Віктор Нацевич . Завдання – боротьба з диверсантами, дезертирами, коректувальниками ворожої авіації та артилерії, бандитами. До кінця війни – чотири десятки  знешкоджених ворожих елементів.   

  Діяльність молодіжної бойової групи Нацевича  не стала відомою в часи СРСР. Причина - *не ті карателі*. Компартія не хотіла розголосу про звірства РОА проти народу і причини

   Від автора блогу.   На жаль, цей подвиг виявився зайвим і для команди *найпатріотичнішого Президента*. З літа 2008р дослідники подвигу молоді та фахівці з патріотичного виховання неодноразово звертались до найвищих посадовців держави з пропозиціями про необхідність поширення інформації про подвиг молоді в першу чергу серед їх сучасних ровесників та військовослужбовців України. Але тоді українські перемоги владу цікавили значно менше, ніж поразки. Адже ні *місця трагедії, ні могилок аби поплакати над лихою долею українців*... А тут молодь, що не просто не загинула, а провела одну з найуспішніших операцій в історії підпілля і партизанського руху в світовій історії. Це наші *300 спартанців*, про яких мали знімати фільми та серіали. Ось ядро молодіжної бойової групи ворзельського підпілля : *комісар*від дорослого підпілля* смт Ворзель - Єзерський І.Л.  Молодь - командир Віктор Нацевич. Далі - Копачевський Е.І., Педяш В.Є., Целуйко П.А., Зубко О.С., брати Терехови ЮЮ. . та В.Ю., Горак В.В., Головашкін В.В., Левандовський І.І., Рябко М.К.   Перед боєм поблизу Кичеєва до них долучилось близько десятка молодих українців з навколишніх сіл. Вічна слава переможцям !

Вермахт и СС :русские добровольцы.

 Предшественником добровольческих частей стала военизированная добровольческая вспомогательная служба, созданная на Восточном фронте по инициативе штабов групп армий осенью 1941 года. Служба
укомплектовывалась советскими военнопленными, дезертирами и добровольцами из числа местных жителей. Этих добровольцев немцы называли«Hilfwillige» или «Hiwi». «Хиви» служили в качестве охранников,
шоферов, работников складов и мастерских и т.п. К весне 1942 года численность службы превысила 200 000 человек, а к концу года достигла 1 000 000 человек.
   Зимой 1941/42 года бывший советский капитан Каминский сформировал так называемую Русскую Освободительную Национальную Армию (РОНА). Гитлеровцы произвели Каминского в генерал-майоры. Летом 1944 года, понеся тяжелые потери, РОНА сняли с фронта и отвели в Восточную Пруссию. Там РОНА передали в ведение Гиммлера и переформировали в бригаду СС.
   Бригада Каминского приобрела самую скверную репутацию. Особенно сильно бригада «прославилась» во время подавления Варшавского восстания в 1944 году. Лишь бригада СС «Dirlewanger», укомплектованная преступниками, набранными в немецких тюрьмах и концлагерях, могла соревноваться в жестокости с РОНА.
  Примерно в то же время, что и РОНА, в Белоруссии сформировали «Дружину Гиль-Родионова», а под Смоленском - Российскую Народно-Национальную Армию (РННА),которая входила в состав СС. В середине 1942 года бывший майор Красной Армии Кононов сформировал из разрозненных отрядов казачий полк, который начал нести службу в немецкомтылу, охраняя дороги от партизан.
   Летом 1942 года фронт на юге выдвинулся далеко на восток к Кавказу и Волге. Немецкая армия заняла казачьи территории. Во время Гражданской войны существовало шесть казачьих республик: Донская, Кубанская, Терская, Оренбургская, Уральская и Астраханская.Казаки встретили немцев как освободителей. Население целых станиц и городов выходило навстречу немцев с цветами и хлебом-солью. Началось стихийное формирование казачьих отрядов. Казаки носили традиционную
униформу, из тайников извлекалось оружие: шашки, пистолеты, кинжалы и винтовки.
   Из подполья вышел старый атаман Кулаков, которого считали погибшим еще в1919 году. В сопровождении сотен казаков Кулаков на коне с триумфом въехал в Полтаву. Тысячи казаков, находившихся в лагерях военнопленных, добровольно шли служить против советской власти.
   Калмыки, численность которых не превышала 80 тысяч человек, сформировали 16 кавалерийских
эскадронов
, вычищали степь от отставших отрядов Красной Армии.
   Формирование казачьих отрядов шло при участии Казачьего национального освободительного движения. Задачей Движения было воссоздать казачье государство. Летом 1943 года была сформирована 1-я казачья дивизия, которую возглавил генерал фон Паннвитц. Дивизия насчитывала шесть кавалерийских полков. Вскоре дивизию развернули в XV казачий кавалерийский корпус СС, насчитывавший около 50 000 человек. Кроме того, были сформированы две казачьи бригады, 12 казачьих полков и большое
количество мелких частей. Общая численность казачьих частей превышала
250 000 человек.
   Немцы использовали казаков СС для борьбы с партизанами, охраны тылов и иногда выдвигали их на передовую.
Тем временем начали формировать Русскую Освободительную Армию. В РОА шли служить тысячи русских добровольцев, желавших сражаться с советской властью. Генерал Власов был сыном русского крестьянина из-под Нижнего Новгорода.
Известно, что к концу 1942 года в немецкой 134-й пехотной дивизии более половины личного состава были русскими.).В 1943 году число добровольцев, служащих в восточных частях, достигло 800 000.
   В конце апреля 1943 года началось формирование украинской дивизии. На это немцы пошли из-за ухудшившегося положения на фронте и активизации партизан в юго-восточных районах Польши. Решение сформировать украинскуюдивизию не вызвало большого воодушевления у местного населения,
поскольку немцы уже успели настроить многих украинцев против себя. Украинцы шли служить в дивизию главным образом из-за опасения в противном случае оказаться в числе отправленных в Рейх на работы или призванных во вспомогательные части.
В дальнейшем пополнение дивизии шло уже не на добровольной основе, а по призыву (По данным R.J. Bender&Н.Р. Taylor общее число украинских *
добровольцев* составило 80 000 человек. Из этого числа было отобрано 13000человек, имевших лучшую физическую форму.).В конце 1943 года был сформирован небольшой украинский легион, который годом спустя распустили после того, как украинцы отказались воевать с поляками из АК. Командир легиона был расстрелян.
   В Сербии был также сформирован Русский оборонительный корпус, в котором служили русские эмигранты, нашедшие убежище в Югославии. Численность корпуса - около 15 000 человек.
   Русский Национальный Комитет и сам генерал Власов прилагали большие усилия для того, чтобы вызывать у немцев симпатии к антисоветскому движению (Первоначально русские контактировали с Fremde Heer Ost, возглавляемого Райнхардтом Геленом. Потом были установлены контакты с другими офицерами: Вилфредом Штрик-Штрикфельдтом, Свеном Штеенбергом и Эгоном Петерсеном. Еще позже Власов завязал отношения почти со всеми армейскими генералами на Восточном фронте, а также с руководством СС и НСДАП на востоке.)
   В октябре 1944 года Гиммлеру сообщили, что к моменту высадки союзников вНормандии более 800 000 восточных добровольцев служили в вермахте и более 100 000 – в люфтваффе и кригсмарине.
  Генерал Власов подтвердил слова Смоленского Манифеста о том, что «каждый народ получит национальную свободу, включая право на самоопределение. Однако получить эту свободу возможно лишь уничтожив Сталина и его клику».В результате Гиммлер дал согласие на формирование нового комитета – Комитета Освобождения Народов России (КОНР). 
   КОНР была прежде всего организацией русских. Украинцы, белорусы, грузины и казаки отказались присоединиться к Власову.
   С моральной точки зрения, украинцы, белорусы, казаки, грузины, армяне и туркмены не могут считаться предателями, как и представители всех других нерусских национальностей. Россия не может считаться их родиной, поэтому они имели полное право выступить на любой стороне, лишь бы добиться независимости для своих народов. А вот Власов хотя и боролся с большевистским правительством, также он воевал со своим народом, поскольку выступал на стороне Германии.

  Пражский Манифест провозглашал право всех народов России на самоопределение, однако недоверие к русским вызывало сильные сепаратистские тенденции. В результате Комитет Освобождения Народов
России был почти
исключительно русской организацией. Еще чище национальный состав был в Армии КОНР.
  В армию КОНР началось массовое вступление русских добровольцев. Только за 20 ноября1943 поступило около 60 000 заявлений (Казанцев, в своей книге «Третья сила» сообщает, что в первый день было подано 62 000 заявлений. В ноябре число заявлений увеличилось до 300 000, а в декабре – до 1 000 000). Власов  сформировал штаб Армии, а также несколько офицерских частей. Для 1944/45 годов части КОНР были укомплектованы очень хорошо (более 20 000 человек в дивизии). Обе дивизии даже имели собственную
бронетехнику
: танки Т-34 и истребители танков!). 1-я дивизия КОНР проходит как 600. Infanterie-Division (russ.). На самом деле это была многочисленная дивизия, достаточно хорошо оснащенная по меркам того времени. Основу дивизии составили остатки 30-й пехотной дивизии СС (русская дивизия №2). 2-я дивизия КОНР, возглавляемая генералом Г.А. Зверевым, официально называлась 650. Panzer-Grenadier Division (В некоторых документах дивизию называют пехотной – 650. Infanterie-Division (russ.).
  Казачий кавалерийский корпус генерала фон Паннвитца численностью 50 000 человек, и Русский Оборонительный Корпус численностью 15 000 человек также включили в состав армии КОНР.
   Еще одна часть армии КОНР находилась в Дании. Это был 1604-й русский полк 599-й русской бригады (другое обозначение 714-й гренадерский полк (русс.). Кроме того, части 1-й дивизии КОНР сражались в районе Фрустен-берг-Эрленхоф, то есть 30 километров к югу от Франкфурта-на-Одере. Сахаров командовал своим танковым отрядом с 9 февраля 1945 года и до первых чисел марта, после чего его отправили в
Мюнзинген. Танковый отряд сначала сражался с частями Красной Армии, занимавшими плацдарм в Нойловине, а потом в Померании. Один русский полк подчинили Отто Скорцени, в то время возглавлявшего оборону Штеттина. С 10 марта по 10 апреля полк Сахарова и фон Ламсдорфа сражался южнее Штеттина.
  Плацдарм советских войск в районе Дрездена прежде безуспешно пытались отбить немецкие части. Наступление 1-й дивизии КОНР также провалилось из-за недостаточной артиллерийской и авиационной поддержки. Атака продолжалась четыре часа, после чего было приказано отступить.
   После капитуляции только из казачьих офицеров выдали СССР35 генералов, 167 полковников,       283 подполковников, 375 капитанов, 1752 лейтенантов.  2 августа 1946 года в советской прессе впервые появляется упоминание о движении генерала Власова. На последней странице «Правды» сообщалось о казни через повешение Власова, Малышкина, Жиленкова, Трухина, Закутного,
Благовещенского, Меандрова, Мальцева, Буняченко, Зверева, Корбукова и Шатова. «Все подсудимые признали правомочность предъявленных обвинений: Приговор приведен в исполнение.»

Триколор зі свастикою.

Дмитро Калинчук .

Тавруючи визвольні рухи Литви, Естонії, України за «колабораціонізм» у Кремлі воліють забути, що в 40-х роках ХХ століття колишні білогвардійці масово опинялися в лавах СС та Вермахту
Матеріал друкованого видання
№ 13 (178) від 1 квітня
«Український тиждень»

Слово «колабораціонізм» після двох світових війн і досі має зловісний присмак практично в усіх країнах – без різниці, до якого табору вони належали – переможців чи переможених. Утім, якщо для націй, котрі мали свої держави, співробітництво з будь-ким, хто зазіхав на їхній суверенітет, справді ставало ганебним тавром, як-то для французьких вішистів чи російських власовців, то для бездержавних народів Європи часто альтернативи «діалогові» з гітлерівською Німеччиною не існувало. Це, зокрема, підтверджує досвід Фінляндії у Другій світовій війні. Утім, закидаючи й до сьогодні провини та злочини тим, хто із власної неволі опинився по інший бік вогняного валу, дехто з «переможців» воліє або не помічати власних колаборантів, або ж навіть ушановувати їх у той самий спосіб, що й жертв війни.

Російська постімперська ідеологія скрізь виводить антигероями минулого націоналістичні організації країн Балтії, Білорусі, України, Кавказу, кримських татар та азійських народів. Їм закидають найганебніший злочин з усіх можливих– співпрацю в період Другої світової війни з гітлерівською Німеччиною. Водночас у Кремлі воліють забути, що у 1940 роки ХХстоліття колишні білогвардійці масово опинилися в тих самих структурах, що й литовські, калмицькі та деякі українські націоналісти – в лавах СС та Вермахту.

За Віру, Вітчизну і фюрера!   Коли мова заходить про ставлення білої еміграції до гітлерівської Німеччини, російська інтелігенція миттю згадує князя Юсупова й генерала Дєнікіна, які відмовилися співпрацювати з нацистами, та про Вікі Оболєнскую, страчену гітлерівцями активістку французького опору. Забуває лише додати, що таких як Вікі Оболєнская та Іґорь Крівошеін (білогвардієць і учасник антифашистського опору) були одиниці. Тоді як під прапори Вермахту й СС перейшли тисячі білоемігрантів.

Генерал Боріс Штейфон, колишній начальник штабу білогвардійської групи генерала Брєдова (того самого, який 1919року підступом витиснув із Києва війська УНР), 1941-го очолив «Російський охоронний корпус» під вермахтівськими знаменами. Створив такого самого рівня бойову одиницю і ще один емігрант– генерал Скородумов, теж колишній дєнікінець. Серед офіцерів у нього був колишній командир відомого білогвардійського Алєксєєвського полку– полковник Бузун.

«Російський охоронний корпус» створили 1941року в Югославії для боротьби з партизанами-комуністами маршала Йосипа Броз Тіто. До складу його ввійшли тільки білоемігрантські кадри– колишні солдати й офіцери «Збройних сил Півдня Росії» (дєнікінці) та їхні нащадки. Ще туди вступили 90 колишніх корніловців та звід Кутєповської роти. Полковник Кондратьєв як святиню передав новій бойовій одиниці прапор Другого Корніловського ударного полку. Загалом у корпусі служило 17тис. осіб. Командні кадри для цієї допоміжної частини Вермахту готував «Перший російський Великого князя Константіна Константіновіча кадетський корпус».Переважно вона охороняла югославські комунікації від атак партизанів. Хоча відомо й про участь білогвардійців у каральних операціях проти сербів, «братерством» із якими нині так хизується російська пропаганда. 1944 року під час відступу Вермахту з Греції корпус воював проти частин Червоної армії. 12 травня 1945-го він здався англійцям і до радянської зони депортований не був. Нащадки «бєлого дєла» раптом оголосили себе «югославами», заявили, що ніколи не мали радянського громадянства, а отже, вважати їх росіянами, мовляв, недоречно.

Ще одним підрозділом білоемігрантів була дивізія «Русланд», сформована наприкінці війни переважно з кадрів кількох розвідницьких шкіл, але укомплектована офіцерами та унтер-офіцерами з військових, які опинилися за кордоном. Командував нею також колишній білоемігрант, полковник Боріс Смисловскій. Ця частина відома тим, що до неї долучився сам спадкоємець російського престолу з династії Романових, великий князь Владімір Кірілловіч.Крок нащадка царів був аж ніяк не стихійним. Іще на початку війни між СРСР і Третім рейхом він заявив: «У цю грізну годину, коли Німеччиною і майже всіма народами Європи оголошений хрестовий похід проти комунізму-більшовизму… я звертаюся до всіх вірних і відданих синів нашої Батьківщини із закликом: сприяти в міру сил та можливостей скиненню більшовицької влади і звільненню нашої Вітчизни від страшного ярма комунізму".

У Берліні заява останнього Романова викликала щире схвалення. Однак стосунки між білоемігрантськими підрозділами й частинами Вермахту, де служили колишні радянські громадяни, були аж ніяк не мирні. Навіть в умовах боротьби проти комунізму вони постійно ворогували між собою й намагалися визначити, хто з них старший. Генерал Власов не раз вимагав у керівництва німецької армії підпорядкувати йому всі «білоемігрантські» підрозділи. Колишні ж білі переважно зневажали його й керівництво Російської визвольної армії (РОА) як колишніх «червінців» та «комуняк». Хоча були й винятки. Так, начальником управління формування кадрів у РОА служив генерал Антон Туркул– колишній командир легендарної Дроздовської дивізії. Не бракувало колишніх білогвардійців і серед командирів підрозділів власовців.

«Соотєчествєннікі» в СС   Загалом у структурі Ваффен-СС із числа росіян були сформовані 29-та дивізія СС «РОНА», 30-та дивізія СС (відома також як білоруська) та Перша російська бригада СС «Дружина». Ці частини складалися з колишніх громадян СРСР, тож кадрів «білої» діаспори у своїх лавах майже не мали. Дещо інша ситуація була в добровольчому полку СС «Варяг». Він, як і «Російський охоронний корпус», повністю складався з білоемігрантів та їхніх синів і так само всю війну бився проти сербських та хорватських партизанів-антифашистів у Югославії. Колишні солдати й офіцери Білої армії куди ширше були представлені в інших російських національних частинах СС– козацьких. Підрозділи з числа уродженців земель козацьких військ Російської імперії (Донського, Кубанського, Терського тощо) почали формуватися відразу по захопленні Вермахтом Ростовської області– батьківщини донських козаків. Цьому сприяли колишні ватажки їхнього білого руху, чиє слово мало в регіоні неабияку вагу. Колишній отаман Війська Донського генерал Пьотр Краснов наголошував: «Я прошу передати всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та їхніх прихвоснів, які торгують Російською кров’ю. Хай допоможе Господь німецькій зброї та Гітлеру!».

Улітку 1942 року в місті Славуті створили центр формування козацьких частин. Туди спрямовували всіх козаків-добровольців та військовополонених Червоної армії, які називали себе козаками. Туди ж направляли й козаків-білоемігрантів, які обійняли в нових бойових одиницях чимало офіцерських посад. На серпень 1942 року з’явилося сім полків. Їх відразу кидали на боротьбу з партизанами в Білорусі та Україні. Про їхні каральні акції та запеклі бої проти них ідеться у звітах командирів УПА. Козаки стали справжнім лихом для білоруських селян. Німецький генерал Макс фон Шекендорфф зі штабу групи армій «Центр» писав у щоденнику: «Поведінка козаків стосовно місцевого населення безжальна». Пізніше вони ж таки відзначились у придушенні Варшавського повстання й каральних акціях проти хорватів та сербів.

На квітень 1943 року в складі Вермахту воювало 25 тис. козаків. 21 квітня 1943 року було сформовано Першу козацьку дивізію на чолі з німецьким генерал-майором Гельмутом фон Паннвіцом. Після тривалих боїв із партизанами України та Білорусі її перевели до Югославії– воювати проти вже згаданих загонів Йосипа Тіто. У серпні 1944-го дивізію почали переформовувати й передали в нове відання. У лютому 1945 року нова одиниця здобула назву 15-й козацький корпус СС. Її командиром став групенфюрер фон Паннвіц. Форму з двома блискавками на нашивках приміряли колишні діячі білого руху– вже згаданий генерал Пьотр Краснов, його брат Сємьон, колишній командувач «Дикої дивізії» Султан-Ґірей Клич, генерал Андрєй Шкуро та інші.

Слід зазначити, навіть командири частин корпусу не були одностайні в політичній орієнтації. Прибічники об’єднання з військами генерала Власова наражалися на осуд і презирство з боку козаків-монархістів (ті вбачали у «власовцях» колишніх «червоних»), а ідеї «єдіной і нєдєлімой» обурювали сепаратистів, які мріяли про незалежну козацьку республіку. Фактично тільки наявність командувача-німця утримувала це зборисько від прямих внутрішніх конфліктів.

15-й козацький корпус СС воював переважно проти югославських партизанів. Але в грудні 1944 року на річці Драва він протистояв наступові 133-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Чисельність корпусу становила до 35 тис. осіб, серед них близько 5 тис. німців – офіцери та військові спеціалісти. У травні 1945-го козацькі частини здалися британцям біля міста Лієнц в Австрії. Ті видали козаків СРСР. Їхня подальша доля була трагічною.

Незручна пам’ять   У штатних частинах Вермахту, СС, добровольчих формуваннях (HiWi), поліції та національних батальйонах під час Другої світової війни служило 1 млн 178 тис. колишніх радянських громадян та білоемігрантів. Росіяни серед них становили найбільшу групу, яка налічувала 380 тис. осіб, без членів їхніх родин. 36 із них під час війни були нагороджені німецьким Залізним хрестом ІІ класу, 16 – І-го (отримати І клас могла тільки особа, вже удостоєна ІІ-го). Величезне число радянських громадян та осіб, які вважали себе росіянами (білоемігрантів), запекло воювало проти Червоної армії на боці фашистів, здобуваючи бойові нагороди. Низка російських націоналістичних організацій вважає це підставою називати Велику Вітчизняну війну Другою громадянською.

Зрозуміло, далеко не вся біла еміграція підтримала в час війни нацистську Німеччину. Генерал Дєнікін співпрацювати з нею відмовився. Але саме він у грудні 1946 року звертався до генерала Ейзенгавера з проханням припинити видачу СРСР росіян, які служили гітлерівській Німеччині, й усіляко сприяв їхній натуралізації на Заході. З погляду радянського правосуддя, Дєнікін був стовідсотковим «підсобником зрадників батьківщини».

Російські частини у складі Вермахту й СС неодноразово демонстрували великодержавний шовінізм, який ідеологічно ріднив їх із німецькими нацистами. Так командир Першої російської бригади СС «Дружина» оберштурмбанфюрер СС Владімір Ґіль-Родіонов під час каральних акцій у Білорусі масово розстрілював місцевих жителів і щадив тільки тих, хто просив про милість «літєратурним русскім язиком».

Який стосунок мають усі ці факти до сучасної Росії? Її керівництво було не на жарт стурбоване перенесенням «Бронзового солдата» в Таллінні. Воно дуже обурюється з приводу вшанування пам’яті повстанців УПА в Україні. Та водночас не помічає пам’ятної дошки російським козакам-есесівцям Шкуро, Краснову, Султан-Ґіреєві Кличу та їхньому німецько-фашистському командирові групенфюреру Гельмутові фон Паннвіцу біля Храму Всіх Святих просто в центрі Москви.

Російська дилемаСкандалом завершилося встановлення пам’ятника генералові Пєтру Краснову 2007 року в донській станиці Єланская, на особистому подвір’ї авторитетного ростовського бізнесмена Владіміра Мєліхова. На відкритті меморіалу були присутні сотні козаків Донського та Кубанського військ, священнослужителі Ростовської єпархії та єпископ Женевський і Західноєвропейський закордонної РПЦ Міхаіл Донсков. За тиждень підприємця ув’язнили, звинувативши в несплаті податків. Випустили аж за рік. Водночас на ім’я генпрокурора Росії Віктора Чайки надійшла скарга депутата Державної думи від КПРФ Ніколая Коломєнцева щодо законності встановлення пам’ятника поплічникові фашистів. Генпрокуратура ухвалила рішення про знесення, але на захист скульптури піднялися місцеві громади. 25 червня 2009 року було відкрито другу частину меморіалу. Щоб не допустити зібрання великого числа козаків, влада оточила станицю міліцейськими кордонами і влаштувала перевірку документів.

У серпні 2010 року Владімір Мєліхов на території своїх володінь у підмосковному місті Подольську відкрив «Музей антибільшовицького опору». «Коли на бік ворога переходить одна людина, можна казати про зраду. А коли це роблять кілька тисяч? Тут треба пошукати причини», – наголошує ініціатор експозиції. З ним згоден заступник голови Ради Федерації РФ Алєксандр Торшин: «Музей Мєліхова представляє історію об’єктивніше, а часи, коли був правильним один погляд, на щастя, минули».

Позиція Ігор Родін, штабс-капітан, начальник ІІ відділу «Російського загальновоїнського союзу» (РОВС):Багато керівників білого руху вже за кордоном чудово розуміли загарбницьку суть просування Гітлера на схід. Але, переживши весь жах громадянської війни й падіння Російської імперії, вони бачили найбільше зло – червону наволоч, яку слід було знищити за будь-яку ціну. Один із колишніх гвардійських офіцерів так і казав, що біологічна сила росіян міцніша за німців, і нехай вони викинуть більшовиків із Росії, а потім ми викинемо й самих німців. Зрозуміти це питання багатьом, особливо молодим людям, дуже складно, бо ж для цього слід пройти довгий шлях самоосвіти й пропустити падіння Росії та громадянську війну крізь душу й серце. Тільки тоді прийде усвідомлення всього. Тож РОВС та інші організації стали безповоротно на бік Німеччини, вбачаючи в ній другорядного ворога. Для членів РОВС Друга світова була не чим іншим, як Другою громадянською війною. Для усвідомлення цього та інших питань раджу, насамперед молодим людям, прочитати бодай один твір генерала Пєтра Краснова «Від двоголового орла до червоного прапора». Можу сказати абсолютно відповідально, що ця книжка здатна зробити з будь-якого скептика переконаного антикомуніста. Принаймні стане цілком очевидно, що точка відліку наших бід– 1917 рік.

Заява УНА-УНСО про вінок з власовським прапором у Львові

9 травня 2011 року генеральний консул Російської Федерації у місті Львові Олег Астахов намагався пронести та покласти до пам’ятника нашим співвітчизникам, котрі воювали з нацизмом, вінок з прапором, під яким воювали гітлерівський колабораціоніст Власов та його РОА.

Ми цілком розуміємо праведне обурення львівських ветеранів та їх онуків, коли вони побачили у святому для себе меморіалі прапор зрадника, який не тільки перейшов на бік ворога, а й проводив каральні операції на окупованих територіях. Такі дії властиві нашим дідам – фронтовикам, борцям з нацизмом і вкотре підтверджують, що «Україна не Росія». УНА-УНСО висловлює співчуття львівським ветеранам Другої Світової Війни – борцям з гітлеризмом, усім нашим співвітчизникам на той плювок їм в душу, який намагався зробити Кремль в особі генерального консула Російської Федерації у місті Львові Олега Астахова.

УНА-УНСО

Можна по різному поставитись до цієї заяви, проте певна чітка логіка у цій заяві є. Прошу до обговорення.

Ты ещё лох? - Тогда они идут к тебе!

Історичний факт:)

1ip5cr4m6ywo.jpg

Прут меня товарищи пишущие "В честь победы над фашизмом..." Хлопцы - ни один советский солдат так фашизм и не победил - фашизм это правая идеология исключительно в Италии и Испании. Кстати эти партии и ныне там у власти, к примеру фашисты входят в коалицию Сильвио Берлускони.

А воевал СССР с социалистами - с крайне левым проявлением социализма - национал-социализмом. В общем одна и та-же идеология воевала сама с собой и победила себя-же назвав своё отражение фашизмом:)

 

П.С. Вот такими саблями награждались офицеры РОА

image002.jpg

Російські частини Ваффен СС

Антибільшовицький спротив був ділом всіх тверезомислячих людей не тільки в Україні, всі хто не хотів повторення голодомору та масових розстрілів, розкуркулення та знищення національних цінностей, сильні духом люди всюди боролись з людиноненависницьким режимом.
Промосковські історики кричать з усіх боків про УПА, приписуючи їй співпрацю з німцями, кричать щоб заглушити факти боротьби народів срср проти людиноненависницького комунізму та приховати існування у складі Вермахту російських формувань. Таких, як Російська Визвольна Народна армія (РОНА), Російська Національна Народна армія (РННА), Російська Визвольна армія (РОА, яка на кінець квітня 1945р., під командуванням генерал- лейтенанта РККА Власова, мала більше130О000 вихідців з Росії), Бойовий Союз Російських Націоналістів (БСРН). 
Кричать про українську дивізію СС «Галичина». Кричать, щоб заглушити правду, щоб менше людей почало замислюватися про найбільшу після німців кількість саме російських військ СС (Французькі частини СС за кількістю були на другому місці). Не бажають проросійські історики, щоб люди знали про 29 дивізію СС (1-ша російська), 30 дивізію СС (2-га російська), 15-й козацький кавалерійський корпус СС, 1-шу російську національну бригаду СС «Дружина», добровольчий полк СС «Варяг» та менші російські військові з*єднання СС. Ховають від громадськості факт існування на території Росії нерадянських державних утворень : Локотської республіки, Козацького Стану та республіки Зуєва. Мовчать російські історики і про російські німецькі організації: Російську Фашистську Партію (РФП), яка виникла в 1920р., у Маньчжурії і в 1943р. закрита японцями, Всеросійську Фашистську Організацію (ВФО), яка виникла в 1933р. в США та діяла до 1942р., Російський Націонал-Соціалістичний Рух (РНСД), який виник в 1933 р. у Німеччині. 
                                                                        Локотська республіка. 
В умовах краху фронту та безвладдя в покинутих Червоною Армією районах селяни почали ділити колгоспну землю. Вони озброювалися і утворювали загони самооборони, щоб захистити свої села від пограбування солдатами, які потрапили в оточення, та партизанськими загонами.
Після відступу Червоної Армії та ганебної втечи функціонерів районної радянської влади в вересні 1941 р., ще до появи німецьких військ, в Локті було організовано місцеве народне самоуправління, «Вічовий сход» представників всіх населених пунктів Брасовського району Брянської області та сусідніх районів Орловської області обрав губернатором Локтя «и сопредельной земли» Костянтина Павловича Воскобойнікова, викладача локотського лісотехнічного технікуму, а його заступником Броніслава Камінського, інженера локотського спиртозаводу.
Була утворена Локотська республіка. Її прапором став російський триколор з Георгієм Переможцем на червоному щиті в центрі.
Керівництво Локотської республіки 4 жовтня 1941 р. зустріло хлібом-сіллю передові частини Вермахту. Спочатку на окупованій німцями території під російським самоуправлінням існувала Локотська волость, потім вона була перетворена в Особливий Локотський уїзд зі значним прирощенням території. А в липні 1942 р. німецькою владою був утворений Особливий Локотський округ, який мав у своєму складі вісім районів: Дмитровський район Орловської області, Дмитрієвський район Курської області, Брасовський, Комарицький, Севський, Суземський, Навлинський, Михайловський райони Брянської області.
Німці залишили в Локті тільки невеликий гарнізон та декілька офіцерів для зв’язку, а самі пішли на схід. 17 жовтня 1941 р. німецьке командування призначило Воскобойнікова бургомістром волосної управи, а Камінського—його заступником.
Завдяки злагодженій праці команди однодумців, Локотська республіка на початку війни почала стрімко розвиватися.
Населення Локотської республіки досягло, за різними оцінками, від 581тисячи до півтора мільйона тільки місцевих мешканців, а з урахуванням біженців, яких притягувало сюди гарне життя, - до двох мільйонів людей. 
Загін народної міліції з 20 чоловік згодом виріс в «Русскую Освободительную Народную армию» (далі – РОНА). В 1942р. чисельність РОНА була біля 12 000 чоловік, а з урахуванням ополченців – біля 20 000.
До кінця 1942р., через рік після народження республіки, в складі тільки регулярних частин РОНА було 14 стрілецьких батальйонів, які мали на озброєнні гармати, міномети й кулемети, зенітну батарею, бронетанковий дивізіон, а також елітна винищувальна рота, охоронний та комендантський взводи. Є данні, що у червні 1942р. на сторону РОНА перейшло 427 червоних партизан.
Першою справою Локотської республіки було втілення в життя мрії селян – ліквідація колгоспів. При цьому майно та інвентар були роздані селянам порівну в залежності від кількості членів сім’ї. Одночасно для ведення підсобного господарства надавались земельні ділянки для сімей бійців народного ополчення, народної армії, поліції порядку, співробітників адміністрації, лікарів, вчителів, робітників заводів, фабрик, майстерень, найбіднішим категоріям населення, щомісячний прибуток яких був менше 250 карбованців. Від податків звільнялися всі інваліди та дуже старі люди, люди які не мали підсобного господарства, а також робітники з маленькою зарплатою.
Відкрилися школи, лікарні (по республіці було відкрито 9 лікарень та 37 медичних пунктів), театр, православні церкви... . Видавалася щоденна газета «Голос народу». Швидко почали відбудовуватися великі промислові підприємства, зруйновані Червоною Армією при відступі. 
В республіці функціонувала фінансова система, відкрився державний банк. В обігу були радянські карбованці. Курс карбованців був пропорційний успіхам або поразкам радянських військ на фронті. Щотижневі недільні базари працювали на товарно-грошових умовах. Завдяки галузевому плануванню Локотська республіка була забезпечена усіма необхідними товарами першої потреби.
До початку учбового року в 1942р. на території Локотської республіки було відкрито 345 шкіл. Усього в цьому учбовому році в цих школах навчалося 43 422 учні. Наказом Камінського семикласова освіта була встановлена обов’язковою.  А 25 листопада 1941 року в Локті був опублікований маніфест Народної Соціалістичної партії Росії «Витязь» («Вікінг»). Програма партії мала 12 пунктів, серед яких: повне знищення в Росії комуністичного та колгоспного ладу, безкоштовна передача селянству в довічне, спадкове користування всієї орної землі з правом оренди та обміну ділянок, вільний розвиток приватної ініціативи. 
В Москві досить швидко зрозуміли, яку свиню підклало радянській владі німецьке командування. НКВС почало активну диверсійну роботу проти Локотської республіки.
На початку 1942р. група диверсантів з НКВС провела напад на село Ігрицьке. 8 січня три спецзагони НКВС під командуванням чекіста Дмитрія Ємлютіна на 120 підводах з різних кінців напали на Локоть під час проведення установчого зібрання «Вітязя». Цей напад було відбито силами народного ополчення, радянські спецгрупи понесли серйозні втрати і втекли до лісу. Під час знищення однієї з груп диверсантів був смертельно поранений К. П. Воскобойніков. В грудні 1942р. в Локотській республіці був виданий наказ Б. В. Камінського, за яким селище Локоть офіційно перейменувалося в місто Воскобойнік.
Неодноразово чекісти намагалися знищити Камінського, але кожного разу йому вдавалось оминути розставлені пастки. 1 травня 1942 р. Кокоревський партизанський загін під керівництвом Чичеріна захопив Тарасівку і Щемякіно, де за п’ять днів партизанами було по-звірячому закатовано і вбито 115 чоловік, в тому числі багато жінок та дітей. 
За даними підпільного Орловського обласного комітету ВКП(б), в липні 1942р. на території Орловської області діяло 60 партизанських загонів загальною чисельністю 25 240 чоловік. Восени 1942р. в зв’язку із збільшенням зіткнень з партизанами Камінським була оголошена мобілізація чоловіків 1922 – 1925рр. народження. 
В травні-червні 1943р. німецькими військами при допомозі всіх Збройних Сил Локотської республіки була проведена операція по зачистці території Брянського лісу від партизан під назвою «Циганський барон».
З 5 липня до 23 серпня 1943р. східніше і південно-східніше цих місць відбулася Курська битва. В заключній фазі Орловської операції до 18 серпня лінія фронту якраз проходила по східній частині села Любощ.
Після провалу літньої операції німецьких військ в районі Курсько-Орловської дуги «Цитадель» почався відступ Вермахту від Курська, Орла, Брянська. РОНА забезпечувала прикриття відходу 2-ї танкової армії Вермахту та прикривала проведення планової евакуації Локотської республіки.
При евакуації Локотську республіку покинуло близько 50 000 людей. Закінчивши евакуацію, співробітники міської адмістрації взяли зброю і встали пліч-о-пліч з бійцями четвертого полку РОНА, а також з місцевими бійцями РОНА, які не бажали евакуюватися. Полк добровольців та місцева адміністрація вісім годин захищали місто Севськ, утримуючи наступ Червоної Армії, поки основні сили РОНА та біженці намагалися покинути район наступу.
В цей час на лівому фланзі танкові частини Червоної Армії прорвалися на захід, звідки назустріч їм вдарили загони партизан. Об`єднавшись, вони атакували села Лагерєвку й Тростну, що знаходилися на шосе «Севськ-Локоть», майже в двадцяти кілометрах західніше Комаричів, звідки ще не встигли евакуюватися тилові та технічні частини РОНА. Ці частини все ж таки змогли прорватися на південний захід, до Севська. Та доля четвертого полка РОНА була вирішена і у своєму останньому бою на руїнах Севська він був майже повністю знищений.
28 серпня 1943р. зруйнований Севськ був взятий Червоною Армією. Командир четвертого полку РОНА майор Райтенбах дістався червоним живим, вони прив`язали його тросом до танка Т-34 і волочили по вулицях міста, поки він не перетворився на брудний кривавий шматок м`яса. 
Після захоплення території Локотського округу Червоною Армією, РОНА була перейменована в 29-ту піхотну дивізію СС (російська №1) та передислокована в Білорусію. В цей період 29-та дивізія СС разом з бригадою Дирлевангера приймала участь в операціях по знищенню партизанського руху в Білорусії, за які Камінський був нагороджений «Залізним хрестом».
З Білорусії дивізія була переведена в Польщу. 1 серпня 1944р., коли Армія Крайова підняла повстання в Варшаві, 1-ша російська дивізія СС взяла активну участь в його придушенні. Її солдати відзначилися вбивствами цивільного населення і мародерством. В результаті безпосередньої участі росіян загинуло близько 250 000 мешканців Варшави. Після Варшавського повстання залишки 29 дивізії СС влилися в Російську Визвольну армію Власова.

Навіть з цих фактів видно суттєву різницю з УПА. Якщо з РОНА утворена була 29 дивізія СС, то УПА використовувала дивізію СС «Галичина» для того, щоб вишколити в ній свої командирські кадри. Вояки УПА ніколи не воювали на стороні Вермахту, а вела бої проти німецьких військ і загонів НКВС.
(копіюйте зсилку повністю та вставляйте в браузер, не тисніть тільки на текст синім виділений)

100%, 4 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая