О сообществе

Співтовариство "Слава Україні!" є чітко скероване на державотворчий зміст, тому прохання цього дотримуватись дописувачів. Наразі це є відкритий для всіх дописувачів ресурс, але залишаю за собою право видаляти всі матеріали, які не відповідають вказаній темі. Всі дописи повинні бути українською, а винятки можливі суто як винятки. Зміст може бути різним, якщо є головне: Україна в серці. Будьмо! Гей!

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Слава Україні!

22 січня - День Соборності України

22 січня - День Соборності України
22 січня - День Соборності України

КИЇВ. 22 січня. Сьогодні відзначають День Соборності України. 

День Соборності України

Це офіційне національне свято, яке святкують на честь Акта злуки (об’єднання) Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 1919 року. Також за рік до того (1918) було проголошено незалежність УНР. Для кожного громадянина України це свято має велике значення.

Саме 22 січня 1918 року в Києві під час засідання Малої Ради було підписано IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Цього дня були залишені будь-які ідеї про створення автономії а зв’язки з імперською Росією розірвані. Але новоутворена держава зазнала агресії з боку більшовиків, тому її суверенітет, на жаль, був недовготривалим.

IV Універсал проголошував повний суверенітет УНР, а також бажання молодої Держави мати мирні відносини з сусідніми країнами. Також в документі стверджувалося, що сусідні країни не мають ніякого права втручатися у внутрішні справи УНР. Селяни отримали у власність землю, природні багатства перейшли до національного підпорядкування. Була створена своя армія, банки підпорядковувалися центральній владі, а також були скликані Установчі Збори для створення Конституції.

Через рік, 22 січня 1919 року, УНР та ЗУНР об’єдналися в одну країну. Таким чином, утворилася суверенна возз’єднана Українська Держава. Подія мала урочистий характер і проходила на Майдані Незалежності в місті Київ.

День Соборності України як свято було запроваджене указом президента 1999 року. Ця подія має величезне історичне, а також культурне значення. Акт Злуки показує, що українці завжди бажали возз’єднатися для будування незалежної держави. Хоча це бажання змогло втілитися в реальність лише 1991 року.

"Одвертий лист до галицької молодежі" Іван Франко

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"

Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з одноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять видавати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих наших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного порядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойову лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса мусить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з закордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу6: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне навчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 

Примітки 
Як редактор ЛНВ і один із редакторів видань Українсько-руської національної спілки, де містяться також переклади з німецької мови, я дуже часто маю нагоду діставати до рук переклади наших молодих студентів із німецької мови і мушу тут заявити, що ті переклади з двома-трьома виїмками – просто скандальні і друкувати їх можна, хіба доконавши таких численних та основних поправок, що первісний скрипт не раз зовсім щезає під ними. Просто жаль робиться хлопців, що не раз над такими перекладами задають собі немало праці, надіючися заробити дещо, і, очевидно, й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо ті, що повиходили з руських гімназій, звичайно так само мало володіють руською мовою і виявляють цілковитий брак вправи – думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне свідоцтво теперішнього стану нашої середньої освіти, що попросту не знаєш, що й думати про неї. 

1. Покост – оліфа, лак (пол). 
2. Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3. Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4. Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5. З походження українцем, руської нації (латин.). 
6. Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7. І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8. Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внутрішніх справ О.Г. Булигіним. 

Післяслово

Усвідомивши силу і необхідність візії майбутнього для особи, компанії та суспільства, ми можемо по-новому прочитати деякі документи з нашої історії. Безперечно, маємо перейнятися контекстом і логікою подій тих часів, але беру на себе сміливість висловити думку, що у ключовій площині деякі повідомлення мають таки потужний, позачасовий характер, актуальний великою мірою і для сьогоднішнього уважного читача. 
Де рамки “моїх” інтересів? Де моя відповідальність? Яка моя роль і чому саме така? Це низка запитань, на які ми часом радо знайшли б відповідь у “простіших” формах організації – компаніях, які мають можливість більш-менш точно сформулювати свої цілі у стратегічній перспективі. У “складніших” суспільних утвореннях, таких як країна, нація, регіональна спільнота, відповідно деколи треба вимагати від себе підходу іншого рівня. Цей рівень дав би змогу осягнути тенденції, самостійно визначити своє реальне місце, ролі і задачі, які б відповідали потребам цих “абстрактних” утворень, чиєю логікою розвитку ми “чомусь” повинні перейнятись. І бажано зробити це свідомо. 
Перед нами ще один блискучий приклад підходу такого рівня від Івана Франка. Праця зі, здавалось би, відомих для нас з історії революційних часів початку ХХ століття. Це один із тих історичних моментів, коли настає час істини, час власного вибору, до якого мусиш бути готовий, а може, який і готуватимеш сам. Принцип “якщо ти не цікавишся Цим, то Це зацікавиться тобою” – в багатьох речах універсальний. Для декого розуміння цього принципу вже може стати стимулом до дії, для інших і того не досить – аби власний “кокон комфорту” не був зачеплений. Для ще інших з'являється нагода покрасуватися на трибунах, телеекранах тощо. І зрештою, для “нормальної” більшості це час невдячної матеріально, щоденної, кропіткої праці. Саме вона, мабуть, і є тим єдиним чинником, який, помножений на свідоме розуміння “для чого” і “чому”, вибудовує новий фундамент для розвитку спільноти в цілому. 
Отже, приклад пошуку того “як?” і “чому?, “задля чого?” і “чому саме так?” – у запропонованій вище праці. 

Олександр Саврук

Іван Франко – поет національної честі

ІВАН  ФРАНКО – ПОЕТ  НАЦІОНАЛЬНОЇ  ЧЕСТІ

...Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить!
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
Іван Франко

Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Іван Франко... Перегортаючи сторінки його творчості, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Цей діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивує нас, зачаровуючи.
Великий глибокий знавець давнини свого народу, ерудит у сфері світової історії й письменства – Іван Франко – ці свої знання послідовно й активно спрямовував на відстоювання й утвердження окремійності й давності українського письменства.
Наукова спадщина І. Франка включає десятки й десятки праць, у яких автор звертається до проблем національної ідентичності не тільки письменства, а й українського народу.
Поезія І.Я. Франка близька до народної творчості своєю глибиною і простотою. Яскравий тому приклад – невмируща його збірка “Зів’яле листя”, джерелом для якої були ситуації з його життя. Великий шанувальник Франкової поезії Дмитро Павличко написав передмову до збірки “Зів’яле листя”.
У ній він, зокрема, підкреслює: коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої душі своєї любові, то досягає найвищої, найщирішої й найрозручливішої ноти.
“Є в “Зів’ялому листі”, – пише Д. Павличко, – особливо в його другій частині, речі такої краси й глибинності, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творінь світової любовної лірики”. Поезія митця – це побудовані на народопісенній основі твори про власні болісні переживання, бурхливі та пристрасні.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшне: бам, бам, бам.
А сліз нема, ні крові, ані поту.
Умеркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! – та горло біл запер.

Його твори стали популярними піснями і на крилах музики линуть до людських сердець, роблячи їх відвертими, добрими, спонукаючи людей на світліші вчинки. Сам же Франко писав: “... надіюся, що й теперішнє покоління знайде в моїх віршах не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами”. Але багато творів І. Франко ніколи в пресі і зі сцени не звучали в радянський час.

Лише борися, не корися
Радше впадь, а сил не трать
Хоч пропадь, але не зрадь!
. . . . . . . . . . . . .
Довго нас недоля жерла,
Досі нас напруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”

Звичайно, такі заповіти письменника не могли побачити світ у часи переслідування. Утвердження поетом невмирущості рідної літератури, що особливо яскраво проявилося у творах “Пролог”, “Великі роковини” та ін., також було не до вподоби властям, тим паче, що митець визначив основною ідеєю своїх творів боротьбу народа за свою незалежність.
Важливо відмітити, що у творчості І. Франка велике значення мав образ злочинця. Злочин стає подійним ферментом, що спонукає людську психіку до осмислення власного гріховного вчинку, що врешті до каяття (“Для домашнього огнища”, “Ріпник”, “Оповідання про розбійника Флавіана”, “Надні”, “В тюремній шпиталі”). Я вважаю, що саме цей психологічний підхід ретельно описаний у його творчості оберігає людину від учинення вчинків, які можуть нашкодити якимось чином оточуючим. На мою думку людей не можна винуватити за те, що вони коять злочин. Вдумавшись у суть практично кожного злочину, ми бачимо, що злочинці роблять ці вчинки заради щастя, комфорту. Цих людей можна тільки пожаліти, як це й робив Іван Якович Франко. У своїх витвірах митець зображав аналогічні ситуації, і писав, що в кожному випадку є вихід, навіть якщо в усьому винна влада. “Людина від віків прямує до одної мети, до щастя. Щастя це здобуде аж тоді, коли наука і праця зіллються для неї в одне; коли всяка її наука стане працею, корисною для суспільства, а вся праця буде виявом її розвиненої думки, розуму й науки”. І Франко, здавалося б, віднаходить душевний спокій, “наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився”, а проте і в цих його творах лунає глухий відгомін соціальної боротьби за існування.
Висока пристрасть, глибокі патріотичні поривання і поетична щирість, мистецька самобутність так природно поєднується в них. Зауважу лише, що Франко як поет-громадянин у багатьох своїх творах свідомо порушував проблеми народного життя, свої патріотично-політичні ідеї висловлював у формі національних гасел. Найчастіше для опису своїх заповітних думок митець звертався до жанрів гімну, прологу, наповнюючи їх злободенним змістом, втіленим у динамічну, оригінальну художню форму. У “Великих роковинах”, наприклад, історичну долю нашого народу автор розкрив за допомогою алегоричного образу козака-невмираки, що виступає символом незнищенності України.
Його цікавлять соціальні й екологічні сторони сільського життя, гніт, страждання і всяка кривда. Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто добуває хліб не тільки собі, але й іншим. Разом з вірою в людину у Франковій душі живе віра в світле майбутнє нашої землі. Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скелю неправди і пробитись до світла, хоч би й довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Це свята віра лунає у Франковому вірші “Коменярі”. Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

... своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добре нове у світ.

Образ коменярів, озброєних важкими залізними шолотами, під ударами яких рушиться скеля старого задушливого світу, виростає до узагальненого показу революціонерів, борців за нове життя, за добро і щастя.
Образ коменярів, який з надзвичайною силою втілює красу і велич колективної праці, не втратив свого ідейного й художнього значення і для нас. Як коменярі падають на шляху до нового життя, знесилені, так і інші, що заступають на їхнє місце, йдуть, не збавляючи кроку, бо їм світить ясність ідеалу:

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

Лірика поета будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Але як сказав Михайло Коцюбинський: “Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного”.
Відколи існує людина на землі, існує кохання – чисте, благородне почуття. Тема кохання – вічна тема в літературі. Наврядчи знайдеться хоч один поет у світовій літературі, котрого б не хвилювала, не бентежила ця тема. Та Іван Франко, звернувшись до інтимної лірики, сказав у літературі про кохання своє, неповторне, глибоко хвилююче слово. Чи можна залишитись байдужим, читаючи такі вірші як “Не знаю, що мене до тебе тягне”, “Так, ти одна моя правдивая любов”.
Франко зізнається: “Хвилини, в котрих я любив..., були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості”.
Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта – Ольга Хоружинська. Жінка, яка ділила радощі і горе, яка створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею.
Як і кожна людина, Іван Франко мріяв про велике кохання, про гарну і вірну подругу свого життя. І, мріючи, він створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна була бути вродлива, щира і розумна, палкої вдачі і передових поглядів, щоб стала для нього і чарівною дівчиною, і вірною дружиною, і надійним товаришем.
Цей ідеал молодий Франко шукав і в житті, а коли не знаходив – тужив за ним і знову шукав. Він так вірив, що любов врятує його від отих земних незгод. Але нажаль він помилився. Його доля була не настільки проста. Отже тільки праця... Ось що тепер його врятує.
Були у Франка свої дні журби, і часто його життя тягнулось за ним, наче воєнний табір. Але він ніколи не був песимістом, ніколи не відокремлював себе від народної недолі, не замикався у власних стражданнях. Тому він мав повне право на весь голос заявити:

Я син народа, що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Мій поклик – праця, щастя і свобода,
я є мужик, пролог, не епілог.

Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій відзеркалювалась доля його народу, віками гнобленого і віками пригніченого. Незважаючи на всі свої кривди, образи та страждання, Іван Франко з трепетом у душі дивився, як прокидається український народ, прагне до справедливості і правди та шукає до них шляхів. Уже задля цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. Не зважаючи на життєві негаразди, письменник з гідністю виходив з будь-якої складної ситуації.
І коли Іван Франко саме на цих теренах великою людиною став, то завдячувати це він міг виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї тяжкої долі, щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою.
В сучасному світі можна тільки позаздріти силі його могутньої волі та шляхетному характеру. Можливо саме цих рис нам іноді бракує для досягнення своїх мрій та сподівань.
Найбільше, що вражає і вражатиме в нім – це його прагнення до правди, справедливості, істини, майже не властиві у ті часи українській нації. Провиною всьому був страх, навіяний (або прищеплений) українцям самодержавною владою, цілью якої було винищення цієї нації взагалі. Подібні почуття загоняли жертв самодержавного строю у глухий кут, більшість не знала, як поводитись себе з суровою владою. Люди боялись ділитись між собою власними думками, щодо нестерпного життя, бо ніхто не знав якими наслідками все це могло оберну-тись.
Знаючи все це, І. Франко сам вирішив, що для нього головніше майбутнє своєї Батьківщини. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській, волі – саме сконцентрована його велич. Для нас навіки залишиться таємницею як людина може переступити через своє особисте життя, та присвятити його народові. Звісно його діяльність зробила величезний внесок у самовизначенні українців, але на початку свого життєвого шляху він не знав вдасться йому виконати свої задуми, чи ні.
На мою думку, якщо б в нашій державі було більше патріотів, схожих на І. Франка, то наш народ був більш сплаченим та єдиним. Кожний громадянин відчував би відповідальність за майбутнє України і робив би свій вклад, хоча б маленький, але все ж таки значний для Батьківщини.
Треба задуматись над словами І. Франка, які є дуже актуальними у наш час: “Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”. Ці слова дійсно дуже важливі і ми повинні до них прислуховуватись.
Такі люди як він змогли донести до нас культуру, мову українського народу, хоча їм було дуже тяжко. І ми, в свою чергу, повинні передати естафету наступним поколінням. Але нажаль не всі українці це цінують та звертають на це увагу.
Івана Франка називали Коменярем, Вічним революціонером і Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокіно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання, подібно до того, як це чинимо сьогодні. Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії наук, першим серед українців, який мав дістати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті.
Він, Франко, став непотрібним для цієї справи. Він став зайвим. Його треба було спихнути і оголосити політичним трупом та порекомендувати зайнятись тихою наукою, яка б, до речі, нікому не шкодила. Оскільки створена Франком радикальна партія могла мати одного лідера, то вона розлетілась на нові з новими лідерами та опікунами народу.
З Франка нагло сміялися. Про нього розпускали найогидніші плітки тільки з однією метою: загнати його в кут. Ці чутки, плітки мали на меті скомпроментувати його в очах народу, який вірив тільки йому. У його житті вишукували свідомо компроментуючи випадки, робили їх набутком всіх. У ньому ніхто ніколи не шукав доброго, світлого, гідного наслідування.
Йому навіть не дали роботи у своїх рідних українських видавництвах. Ним ігнорували. Якщо й давали роботу, то для того, щоб відносив кореспонденцію на пошту, сидів кореспондентом на судових нудних процесах, був коректором та переписувачем чужих рефератів та докладів. Він був першим українським письменником, який не відважився, а вимушений був жити з праці рук.
Суспільство побудоване так, що одні захопили незчисленні багатства, а інші не мають нічого. В деяких країнах багаті хоч трохи діляться з бідним і тим самим стимулюють суспільство від вибуху; в інших же неімущі залишені напризволяще і або вимирають, або ж готуються до вибуху чи вивчають закони, щоб досягти покращення свого становища мирним шляхом. Так так побудоване суспільство. Таким його бачив І. Франко.
Він помер і достатки його були такі, що не було його в чому похоронити: ні взуття, ні білизни, ні костюму. Те, що мав, вкрали в першу ніч окупації російськими військами міста Львова. На постій у хату Франка, беззахисної людини з паралізованими руками, ввели двісті солдат, результати перебування яких шокували цілий цивілізований світ.
Так, він був не без гріха. По тій дорозі, якою вів народ до землі обітованої, неначе Мойсей. Натикався на гострі кути та блудив манівцями. Але саме завдяки його радикальним ідеям український народ зміг відродитися. Навіть у часи повної зневіри, коли здавалося, що ніякого просвіту в житті уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любові до людини і високої відповідальності перед майбутніми поколіннями.
Так і Франко вірить, що посіяне ним слово проросте в душі народу покликом до боротьби, пробудження національної гідності та послужить поступу до омріяної незалежності, до св. волі:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народі вольних волі
Пруснем Кавказ, впережится Бескидом,
Покотиш вірним морем гомін волі
І глянеш, як хозяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.

А. Н.

Напередодні. Альтернативний погляд на Дпугу світову війну

Швець В. Т.  

 Кожна велика війна починається за десятки років до першого пострілу.

 

            «Ми склали документ, що гарантує початок війни через 20 років. … Коли висуваєш умови, які народ (Німеччини) не здатен виконати, то примушуєш протилежну сторону або порушити домовленість, або почати війну». Цей прогноз надалі здійснився з точністю до одного року, але локомотивом нової Великої війни стала не Німеччина.

            Наведене висловлювання належить одному з авторів Версальського договору Ллойду Джорджу. Це один з видатних політиків Великої Британії всіх часів, - це прем’єр-міністр країни у часи підписання Версальського мирного договору. Цей договір не відповідав його переконання, але не він грав першу скрипку серед тих, хто вирішували долю Німеччини. Велика Британія була переможцем у Першій світовій війні чисто формально. Вона зіграла внічию, залишивши недоторканою свою імперію, але суттєво виснаживши ресурси. Справжнім переможцем були Сполучені штати. Вони теж формальноніби нічого не виграли, але вперше відчули свій вирішальний вплив на світові події і ніби провели генеральну репетицію перед остаточним захопленням верхньої сходинки світової піраміди влади.

            Сполучені штати вступили у війну приблизно за рік до її завершення на боці Антанти. Жодним чином вони не були ініціаторами війни. Але саме їх промисловий і фінансовий потенціал відіграв вирішальну роль у перемозі Антанти. Розуміючи, що війна неминуча, ще у 1913 році у Сполучених штатах для максимальної консолідації всіх фінансових ресурсів країни був створений центральний банк – Федеральна резервна система. Саме цей банк надалі здійснював емісію доларів у країні. Його унікальність серед центральних банків інших провідних країн світу була у тому, що він був приватним. Контрольним пакетом у момент створення володіла найбільша фінансова сила тодішнього світу – Ротшильди (нині цей контрольний пакет належитьРокфеллерам).

            Ротшильди були провідною фінансовою силою у багатьох країнах Європи – найбільше у Великій Британії. Ефективне функціонування Британської колоніальної імперії в значній мірі завдячувалось саме Ротшильдам. На початку двадцятого сторіччя британський фунт-стерлінгів був засобом міжнародних платежів. Який сенс Ротшильдам був ініціювати створення конкуруючого фінансового центру у Сполучених штатах і, відповідно, підсилювати конкуруючу валюту? Сенс був. Фунт стерлінгів друкувався казначейством Великої Британії і обслуговував інтереси цієї країни. Долар з моменту створення Федеральної резервної системи друкувався приватним банком.

            Фактично із створенням на території Сполучених штатів Федеральної резервної системи на світовій арені з’явився новий самостійний інтернаціональний гравець, не тотожній Сполученим штатам, хоча саме він відповідав за емісію національних грошей  країни. Головним інтересом цього гравця було зробити долар засобом міжнародних платежів. Це дозволило б певній групі банкірів впливати на економічні процеси у всьому світі.

            Наскільки це вигідно? Припустимо ви монопольно забезпечуєте світ грошима. Припустимо далі, що товарообіг країнсвіту зріс на 10%. Для забезпечення міжнародної торгівлі за стабільними цінами потрібно приблизно на 10% збільшити грошову масу. Ви створюєте ці гроші і впроваджуєте їх у міжнародний обіг. Як впроваджуєте? Видаєте іншим державам кредити на цю суму, або купуєте товари за кордоном. У будь-якому разі ви обмінюєте універсальний еквівалент вартості на саму вартість – на реальні ресурси.

            Наскільки це вигідно країні, від імені якої друкуються ці гроші? На перший погляд ніби вигідно, але вивозячи за межі держави гроші ви завозите у державу товари на цю ж суму. Тим самим ви знищуєте власну промисловість. Звідси спад виробництва, безробіття, соціальна напруга і маса інших проблем. Отже експорт грошей вигідний банкірам, але не вигідний промисловцям. Коли міжнародні гроші друкує держава, то вона шукає компромісу між всіма силами, задіяними в економіці країни. Коли гроші друкують приватні банкіри, то в першу чергу беруться до уваги їхінтереси.

            Також до вершин світової влади прагнула Німеччина. Величезні досягнення у всіх сферах людської діяльності: культура, наука, технології робили її лідером у всіх цих царинах. Проте вона пізно консолідувалась в окрему державу, коли весь світ вже був поділений між старшими за віком державами.

            Ще одним гравцем на міжнародній арені був сіонізм. Єврейський народ, розкиданий у всьому світ, прагнув створити власну державу. У тодішньому світі потужних імперій це було неможливо. Як висловився один з авторитетних діячів сіонізму: «У єврейської держави є шанси постати лише у разі, якщо провідні світові країни будуть послаблені взаємною війною». Подібні надії мали і багато інших народів включно з українцями, що входили до складу, наприклад, Австро-Угорської абоМосковської імперій.

            Перевага євреїв перед іншими недержавними народами полягала в тому, що за ними стояв колосальний фінансовий капітал, зосереджений у руках єврейських банкірів. Це десятки відомих прізвищ: Ротшильди, Опенгеймери Шифи тощо. Найдивовижнішою особою цього довгого списку я вважаю Бернарда Баруха. Почавши свою фінансову кар’єру з нульовим капіталом, він залишив після себе (1965 р.) трильйон доларів. Значно багатшими були Ротшильди, але їх багатство створювалось багатьма поколіннями і належало декільком гілкам їх великої родини. Так само багатшими були і Рокфеллери – німці за походженням, але тут та сама історія. Не кожні гроші є владою, але їх можна конвертувати у владу. Бернарду Баруху це вдалося. У 1912 році своїми грошима (50 тисяч доларів) він підтримав Вудро Вільсона на президентських виборах у Сполучених штатах.  У подяку за це Вільсон під час Першої світової війни призначив його головою Військово-промисловоко комітету, через який йшло фінансування військових витрат країни. Після закінчення війни Барух став економічним радником Вудро Вільсона, а також наступних американських президентів – Воррена Гардінга, Герберта Гувера, Франкліна Рузвельта, Гаррі Трумена. 

            Вразливим місцем сіонізму було те, що у світі не було території з компактним проживанням євреїв, на яку вони могли б спиратись, як на свою історичну батьківщину. У всіх інших недержавних народів такі території були.

            Незмінним борцем за світове панування завжди була Московська імперія. Не маючи фінансової, промислової або культурної потуги,рівної з можливостями інших провідних країн світу, Московія прагнула до світового панування через безмежне розширення своїх кордонів. Починаючи з свого статусу улусу Золотої орди, вона спочатку заволоділа всією спадщиною імперії Чингізхана, далі спадком Давньої Русі (України), далі була Річ Посполита. На початку двадцятого сторіччя черга дійшла до спадку Візантійської імперії – проливів Босфору і Дарданеллів разом із Константинополем (Стамбулом). Московія завжди починала загарбницьку війну при першій-ліпшій нагоді і такою залишається і дотепер. Зазвичай такою нагодою для війни ставала суттєва військова перевага Московії над потенційними жертвами агресії.

            Об’єктивні передумови для Великої війни склались на початку двадцятого сторіччя і війна почалась. Постріл у Сараєво, що обірвав життя спадкоємця престолу Австро-Угорської імперії був не більше, ніж привід. Якби не ця подія, то була б якась інша.

            Кривавою була Перша світова війна. Приблизно 10 млн життів коштувала вона світу. Європа захлинулася кров’ю своїх громадян. Через військову поразку від німецької армії,  прискорену революцією в Московії, остання вибула з війни. Через рік революція в Німеччині унеможливила її перемогу на Західному фронті. Після цього війна швидко закінчилась поразкою Німеччини – поразкою, яка не була результатом військової поразки, а лише результатом дії політичних чинників. Дивним чином вся відповідальність за цю війну була покладена на Німеччину. Умови мирного договору були несумісні з можливістю навіть біологічногоіснування німецького народу. Післявоєнні роки у Німеччині добре описані у романах Еріх Марії Ремарка.

            Зауважимо, що серед наслідків Великої війни були і позитивні. Незалежність отримали цілий ряд країн: Фінляндія, Литва, Естонія, Латвія, Польща, Угорщина, Чехословаччина. Іншим недержавним народам, включно з українцями, слід було чекати наступної Великої війни для нової спроби реалізації своєї державності.

            Після завершення світової війни жодна країна Європи, крім однієї, не хотіла нової війни. Цією однією країною була Московія. Після 1918 року Європа поволі поверталась до мирного життя. Продовжувала воювати лише одна країна – Московія. За відсутністю зовнішнього ворога вона воювала сама з собою. Це була так звана громадянська війна. Кількість жертв цієї внутрішньої війни врешті перевищила загальну кількість загиблих у Першій світовій війні. До 1920 року освічена частина Московської імперії була або винищена, або витіснена за кордон. Війна мала б припинитись, але не припинилась. Гасло «Даєш світову революцію», тобто даєш нову світову війну, спрямувало не вгамовану попередньою різаниною чернь до зовнішньої експансії. Тільки мужність і героїзм поляків, які розбили більшовицькі орди на підступах до Варшави, зупинили на деякий час цю експансію до Європи. Воювати все ще хотілось, але не було чим. Потрібна була зброя, багато сучасної зброї, але перш за все, потрібні були заводи для її виготовлення – заводи, яких імперія не мала.Зате імперія мала нафту. До половини тодішнього світового видобутку нафти (приблизно 10 млн. тон) добувалось у Баку.

            Московія на певний час відклала війну і почала індустріалізацію. Рокфеллери – головні гравці на світовому нафтовому ринкустали першими потужними інвесторами цієї індустріалізації. Їх інтерес полягав у Бакинській нафті. Вони отримали право її продажу на світовому ринку. Експортний нафтовий потік з Московії стрімко наростав – відкривались і освоювались все нові і нові нафтові родовища у різних кінцях імперії. У Московії була мета і були засоби для її досягнення. Конкретний постачальник економічних послуг тут грав другорядну роль. Прості оцінки показують, що прибутки Радянського союзу від продажу нафти у десятки разів перевищували прибутки від продажу зерна. Так у найтрагічнішому для українців 1933 році за кордон був проданий лише 1 млн. тон зерна. Українці помирали мільйонами не тому, що помилково вивезли за кордон цей мільйон тон зерна, а цей мільйон тон вивезлиспеціально для того, щоб мільйони українців померли з голоду. У голодомора в Україні і Казахстані було інше, позаекономічне призначення.

            Не обійшлось тут і без Федеральної резервної системи. Від початку двадцятих років остання стрімко збільшувала обсяг грошової маси у країні, видаючи багато дешевих кредитів. І раптом грошова маса в країни різко зменшилась через стрімке подорожчання кредитів. Який економічний процес запускає таке подорожчання? Розглянемо це на прикладі будівельної компанії. Стрімке подорожчання кредитів різко зменшує продаж збудованих квартир, оскільки значна їх частка купувалась у кредит. Зменшення продажу призводить до зниження цін. Зниження цін призводить до зменшення прибутку компанії.Але перед цим у часи дешевих кредитів компанія у кредит закупила обладнання і будівельні матеріали. Ці кредити потрібно повертати, а отриманого прибутку недостатньо. Компанія змушена брати новий вже дорогий кредит. Так запускається механізм банкрутства. І лавина банкрутств розпочалась. 28 жовтня 1929 на другому році першої п’ятирічки у Радянському союзі стався крах головної біржі Сполучених штатів на Волл-стріт. Куди ділись гроші з внутрішнього обігу? Хоча платіжний баланс Радянського союзу тих років ще і досі засекречений, смію припустити, що саме у кінці двадцятих років були надані колосальні кредити Радянському союзу. Стрімке падіння цін на обладнання і банкрутство цілого ряду промислових підприємств внаслідок економічної кризи у Сполучених штатах дозволило за безцінь скуповувати це обладнання. Безробіття серед технічного персоналу дозволило за безцінь наймати американськихінженерів для проектування і будівництва більше як 9 тисяч середніх і великих підприємств на території Радянського союзу. Вважаю, що Велика депресія у Сполучених штатах і індустріалізація Радянського союзу тісно пов’язані між собою. Про те, що Федеральна резервна система була ініціатором цієї кризи свідчить і той факт, що жодний її акціонер не постраждав. Більше того, Бернард Барух, щоб показати могутність системи, запросив майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії  Вінстона Черчилля на біржу Нью-Йорка саме в день біржового краху, про який він, очевидно, знав наперед.

            На мою думку, Велика депресія у Сполучених штатах була революцією групи банкірів, з метою захоплення влади у Сполучених штатах. Велика депресія дозволила досягти наступні цілі:

            1.Банкрутство більшості незалежних дрібних і середніх банків, тобто консолідації фінансових ресурсів країни у руках небагатьох банкірів.

            2.Витіснення з ключових позицій в економіці країни представників промислового капіталу. Навіть знаменитий підприємець Генріх Форд мало не збанкрутував під час цієї кризи. Зауважимо, що дев`ятнадцяте сторіччя у Сполучених штатах булосторіччям промисловців.

            3.На фоні економічної і політичної нестабільності в країні привести до влади "свого" президента. Ним став Франклін Рузвельт. Його фізична слабкість – паралізовані ноги лише збільшувала його керованість. Саме керованість Франкліна Рузвельта з боку фінансового олігархату дозволила йому всупереч американській конституції займати посаду президента чотири рази підряд.

            4.Нова економічна політика, проголошена Франкліном Рузвельтом, означала великі державні інвестиції в економіку країни. Кінцевою пунктом призначення цих капіталовкладень був переважно військово-промисловий комплекс. Тобто Сполучені штати хотіли повторити сценарій Першої світової війни, краще підготувавшись до нього у військовому плані.

            5.У найтрагічнішому для українців 1933 році уряд Франкліна Рузвельта визнав Радянський союз, що потрібно було для ефективнішого забезпечення економічної співпраці з ним. Засоби масової інформації країни, а також інших країн, де їх можна було контролювати, придушували всі намагання чесних людей донести до міжнародної громадськості правду про геноцид українців і казахів.

            6.Провідні банки країни отримали колосальні прибутки за рахунок величезних кредитів Радянському союзу.

            Стрімке наростання військового потенціалу на фоні агресивної зовнішньої і антилюдської внутрішньої політики Радянського союзу створювало реальну небезпеку існуванню всіх без виключення європейських держав. Попри своє небажання, вона мали також розпочати реалізацію програми озброєння. Але цього було замало.

            Радянський союз створив міжнародну терористичну організацію під назвою Комінтерн. У кожній європейській країні існувала гілка цієї організації. Метою організації було силове захоплення політичної влади у відповідних країнах. Ідеї більшовизму, що оволоділи черню Московії, швидко поширювались серед черні європейських країн. На відміну від Радянського союзу, де чернь досягла своєї критичної маси, потрібної для насильницького захоплення політичної владив країнах Європи такої критичної маси ще не було, але Велика депресія сприяла пролетаризації населення Європи і було лише питанням часу.

            Ідеям більшовизму можна було протиставити лише співмірні за силою ідеї. Суть більшовизму у тому, щоб відібрати і поділити, чого цілком достатньо для черні. Захід Європи відрізнявся від її Сходу наявністю значного прошарку представників середнього класу. Ідеї черні його не надихали, а от ідеї національної гідності, честі, цілком відповідали його менталітету. Тому практично в усіх європейських країнах: Іспанії, Португалії, Італії, Великій Британії, Німеччині, Австрії, Румунії, Угорщині, Хорватії, Словаччини  тощо пожвавились націоналістичні рухи. І саме на ці рухи зробили ставку тверезі ділові кола Європи і світу. Націоналісти країн Європи отримали необхідну їм матеріальну підтримку. Рокфеллери  завжди пам`ятали про своє німецьке походження. Хоча у Німеччини не було нафти, яка могла б їх зацікавити, вони надали колосальну допомогу відновленню економіки Німеччини.

            Найуспішнішими у справі національної консолідації були Італія і Німеччина.У Німеччини, крім страху перед воєнною експансією Радянського союзу, потужним чинником її зовнішньої політики було національне приниження за наслідками Першої світової війни. Більшовицький ідеологічний наступ на Європу був зупинений, але військова загроза з боку Радянського союзу наростала. І почалось військове переозброєння більшості країн Європи. Гонка обзроєнь – це найчастіше предтеча війни. Війна звичайно починається тоді, коли найбільш агресивний учасник цієї гонки досягає піку своєї готовності. Такого піку першим досяг Радянський союз, оскільки першим почав переозброєння. У червні 1941 року ще не пролунав жодний постріл, але вся країна прийшла у рух. З усіх куточків Радянського союзу у бік західного кордону потягнулись ешелони з військами. Назад вони вже не повернулись. Ще не пролунав жодний постріл, а нова Велика війна фактично почалась. Чий буде цей перший постріл не мало вже жодного значення. І ми повертаємось до цитованого вище висловлювання Ллойда Джорджа. Чому двадцять років? Стільки років потрібно для переозброєння головного агресора і втягування у гонку озброєнь інших потенційних учасників війни.

Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій



Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій та Блаженнійший Митрополит Епіфаній разом з членами Всеукраїнської Радою Церков та релігійних організацій висадили на Володимирській гірці поряд із Михайлівським Золотоверхим собором клени. Кисень, який вони даватимуть, насичуватиме кров, затінок рятуватиме від спеки, а гілки милуватимуть око киян та гостей столиці.

Вселенський Патріарх Варфоломій в Україні

Патріарх Варфоломій у Києві. Чому це важливо для України

21 серпня 2021
Зеленський і Варфоломій

АВТОР ФОТО,ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Підпис до фото,

Формальним ініціатором візиту патріарха Варфоломія в Україну був президент Володимир Зеленський, який раніше не дуже цікавився справами церковними

Вселенський патріарх Варфоломій прибув в Україну з триденним візитом. Для Православної церкви України, що у 2019 році отримала незалежність від Російської церкви з рук патріарха Варфоломія, це, мабуть, найвизначніша подія в її історії.

Російська православна церква (РПЦ) та духовно споріднена їй Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) розірвали відносини з Константинополем ще у 2018 році й на офіційному рівні ігнорують візит Варфоломія.

ВВС розбиралася, чому цей візит такий важливий для ПЦУ, що від цього отримає Володимир Зеленський і чого вимагатимуть від патріарха тисячі вірян церкви Московського патріархату, які в суботу проведуть молитовне стояння на знак протесту проти його політики.

Ворфоломій
Три візити

Патріарх Варфоломій приїздить до України втретє. І лише перший його візит не мав драматичного характеру.

Тоді, у 1997 році, "молодий" 57-річний патріарх приїхав до Одеси на симпозіум під назвою "Екологія, релігія й довкілля". Варфоломій у своєму служінні взагалі приділяє особливу увагу проблемам екології, за що навіть отримав неформальне прізвисько "зелений патріарх". Так чи інакше, тоді Варфоломій межі Одеси не залишав, там же зустрівся з патріархом Московським Алексієм та вирушив назад до Стамбула.

Наступний його приїзд відбувся у 2008 році. Президентом України вже четвертий рік був Віктор Ющенко, який проголосив курс на створення в країні незалежної від РПЦ помісної церкви. Це він запросив на святкування 1020-річчя хрещення Русі до Києва предстоятеля "церкви-матері українського православ'я" Варфоломія.

Як згадують співрозмовники ВВС, тодішня влада серйозно розраховувала на те, що саме під час цих урочистостей Варфоломій оголосить про намір дарувати українській церкві незалежність.

Варфоломій Ющенко

АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES

Підпис до фото,

У 2008 році тодішній президент України Віктор Ющенко розраховував, що патріарх Варфоломій у Києві зважиться надати українській церкві автокефалію. Однак, кажуть учасники тих подій, питання не було достатньо опрацьоване, і шанси на це були мізерні

Щоб вийти з делікатного становища, УПЦ МП надіслала свої запрошення і Варфоломію - щоб його візит не виглядав суто політичним заходом, і патріарху Московському Алексію - хоч якраз його українська влада на урочистості не 

Запрошення Зеленського

Формально приводом для нинішнього приїзду патріарха Варфоломія до Києва стало запрошення президента України Володимира Зеленського. У жовтні минулого року він відвідав Стамбул й особисто запросив патріарха Варфоломія до Києва.

Для багатьох київських спостерігачів цей жест Зеленського став несподіванкою. Ще порівняно недавно, напередодні тріумфальної для себе виборчої кампанії, він - тоді ще у ролі найвідомішого українського коміка - у своїх виступах в'їдливо висміював релігійну активність тодішнього президента на релігійному полі, називаючи томос про автокефалію, яким тоді опікувався Петро Порошенко, "термосом".

Втім, після перемоги на президентських виборах позиція Зеленського змінилася, а риторика пом'якшала. Ба більше - зустріч з патріархом Варфоломієм, на якій пролунало те саме запрошення, відбулася саме з його ініціативи й була доволі несподіваною для патріархії.

"Можливо, спочатку нинішня влада сприймала активність попередників у сфері віри як суто політичний проєкт. Але, ставши владою, через набуття досвіду щоденної роботи у новій команді зрозуміли, що незалежність українського православ'я - це фактор не політичної боротьби між партіями і особистостями, а основа для розвитку суверенної України", - пояснює ВВС трансформацію позиції Зеленського ієрарх ПЦУ архієпископ Євстратій (Зоря).

В останній день осені минулого року до патріарха Варфоломія в Стамбул приїхав прем'єр-міністр України Денис Шмигаль. Саме під час цієї зустрічі пролунала точна дата патріаршого візиту до Києва: 24 серпня, День незалежності України.

Плюси і мінуси

У ПЦУ новину про приїзд патріарха Варфоломія очікувано натхненно коментують.

За словами богослова, архимандрита Кирила (Говоруна), цей візит остаточно затверджує суб'єктність Української церкви. ПЦУ вперше за свою недовгу історію приймає такого високого гостя і тим самим обґрунтовує свої претензії на самостійність, рівноправність у сім'ї з п'ятнадцяти інших православних церков - нехай навіть не всі вони формально її визнають.

Наразі ПЦУ формально визнали чотири помісні церкви з 14 (15-та церква у диптиху - це сама ПЦУ). Кожне таке визнання супроводжувалося гнівною реакцією з боку РПЦ. Однак джерела ВВС у церкві кажуть, що в найближчій перспективі очікують такого ж рішення ще від двох-трьох церков.

ПЦУ

АВТОР ФОТО,NURPHOTO

Підпис до фото,

Для православної церкви України візит патріарха Варфоломія - незаперечне свідчення того, що вона дійсно є частиною світового православ'я

"Більшість церков вже ухвалили для себе внутрішнє рішення про визнання чи невизнання ПЦУ. Просто зараз вони не хочуть підливати олії у вогонь міжправославних відносин. Можливо, візит патріарха Варфоломія додасть певного імпульсу процесу визнання ПЦУ іншими церквами", - пояснює Кирило (Говорун).

"Для ПЦУ [цей візит] - це нагода зайвий раз нагадати всім, що Українська автокефальна церква вийшла з ізоляції і тепер є частиною світового православ'я, очолюваного патріархом Варфоломієм. Для них важливо, що вони легітимні, рукопожатні й прийняті як частина вселенського православ'я", - каже в інтерв'ю виданню DSNews релігієзнавець Катерина Щоткіна.

"Цього (візиту) чекають віряни ПЦУ, тому що матимуть можливість помолитися, взяти участь у богослужінні з ієрархом такого рангу. Це дуже важливо, і це так само зворушливо, як для католиків молитися з Папою Римським, це особливе духовне піднесення", - додає вона.

Візит патріарха Варфоломія можна розглядати й під іншим кутом.

Незадовго до надання ПЦУ автокефалії та у перші місяці самостійного існування нової церкви її ієрархи випромінювали впевненість у тому, що після створення ПЦУ буде динамічно розвиватися й незабаром стане найбільшою церквою країни.

Візит патріарха Варфоломія до Києва у цьому сенсі можна вважати ще й знаком беззастережної підтримки предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія. А також - чітким сигналом про те, що він не шкодує про надання Українській церкві автокефалії, навіть попри очевидні проблеми нової церкви.

Варфоломій і Єпіфаній

АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES

Підпис до фото,

Однією з цілей візиту патріарха Варфоломія до Києва є підтримка предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія

Закон про основи національного спротиву

Зеленський підписав закони про національний спротив і збільшення чисельності ЗСУ
Зеленський підписав закони про національний спротив і збільшення чисельності ЗСУ

КИЇВ. 29 липня. УНН. Президент Володимир Зеленський підписав закони про основи національного спротиву і збільшення чисельності Збройних сил України, передає кореспондент УНН.

Підписання відбулося під час виступу глави держави на урочистостях з нагоди Дня ССО в Житомирській області.

Цитата:

"Наступним і надзвичайно важливим етапом розвитку ССО має стати реалізація двох нових законів, що були внесені мною до парламенту як невідкладні і ухвалені конституційною більшістю: закони про основи національного спротиву і збільшення чисельності Збройних Сил України", - заявив Зеленський.

Нагадаємо

Верховна Рада 16 липня ухвалила в другому читанні та в цілому президентський законопроект №5557 "Про основи національного спротиву". Наступним нардепи підтримали законопроеєкт №5558 щодо збільшення чисельності ЗСУ на 11 тисяч військовослужбовців у зв’язку з прийняттям закону «Про основи національного спротиву». Чисельність ЗСУ буде збільшена до 261 тисячі осіб.

Світова слава Тараса Шевченка

ДВА РОКИ ШКОЛИ, ДВІСТІ РОКІВ СЛАВИ


«Мені тринадцятий минало...»

Основною освітою Тараса були два роки навчання у церковно-парафіяльній школі. Майбутня гордість української культури – Шевченко, – був зобов’язаний багатьма своїми знаннями баронесі Софії Григорівні Енгельгардт. Чарівна красуня навчала юного козачка польській та французькій мовам, а загальне уявлення про світ Тарас отримував від лакеїв.

БУРХЛИВЕ ДОЗВІЛЛЯ


 Тарас Шевченко з друзями у Петербурзі

Сучасники генія стверджували, що Тарас Григорович захоплювався випивкою ще з часів Петербурга. Більш за все він любив відвідувати трактир біля біржі, у котрому зазвичай бенкетували іноземні матроси між рейсами. Тихий за тверезості, випивши алкоголю, Тарас ставав некерованим: лаявся на всіх, ладен був вступити у будь-яку бійку. А напиватися у компанії було звичною справою.

Один зі знайомих поета, котрий брав активну участь у визволенні Тараса з кріпацтва, розповідав про період життя у Казахстані: «Виходжу я години в три ночі вдихнути свіжого повітря. Раптом чую спів. І що ж, ви думаєте, бачу? Четверо несуть на плечах двері, зняту з петлею, на якій лежать дві людини, покриті шинеллю, а інші йдуть по сторонах і співають: «Святий Боже, Святий міцний!» – Точно ховають кого. «Що це ви, панове, робите?» – Запитую їх. «Так ось гулянка у нас була, відповідають, – на якій двоє наших, Тарас та поручик, лягли кістьми. Так ми їх і розносимо по домівках».

ДОРОГА «ДУША»


Павло Васильович Енгельгардт, поміщик Шевченка

У різних історичних джерелах вказано різні дати звільнення Шевченка з кріпацтва: одні дослідники називають 1838 рік, інші кажуть, що вільним громадянином Тарас став лише за кілька років до смерті. У своїй автобіографії Тарас Григорович писав, що своєю свободою він завдячує Карлу Брюллову та Василю Жуковському: великий російський художник написав портрет поета. Картину вирішили продати на аукціоні та витратити отримані кошти на звільнення Шевченка.

Портрет було продано за фантастичні по мірках того часу кошти – дві з половиною тисячі рублів. Найцікавіше, що частково гроші були надані імператорською родиною, про що є запис у її щоденнику: так, імператриця Олександра Федорівна витратила 400 рублів, наслідник престолу Олександр ІІ та велика княгиня Олена Павлівна – по 300 рублів. Вже за тиждень поміщик полковник пан Енгельгардт відпустив на волю цю «кріпосну душу».

ХІПСТЕР ХІХ СТОРІЧЧЯ


Карл Брюллов, Автопортрет для Галереї Уффіці, 1834.

Ми звикли до образу Шевченка, зображеного на портретах у вигляді втомленого вусатого чолов’яги у шапці та свиті. Втім така однобока картинка не зовсім відповідає дійсному образові Тараса. Шевченко був молодим прогресивним демократом та не любив ані надмірної пишності, ані скромної стриманості у одязі. Але у роки життя у Петербурзі, модний портретист заробляв пристойні кошти, які з радістю витрачав на модний одяг. Зокрема, у своєму щоденнику поет писав про особливе задоволення, отримане від придбання гумового плаща-макінтоша, який вартував 100 карбованців. Для порівняння, перебуваючи у складі археологічної комісії, Шевченко заробляв 150 карбованців на рік.

«ТОВАРИСТВО МОЧЕМОРДІЯ»


Тарас Шевченко. Віктор Закревський, його всепьянейшество. 1843.

Гультій Шевченко товаришував з Віктором Закревським, українським засновником жартівливого «товариства мочемордія». Алкогольне товариство проводило регулярні засідання, на яких обирався голова «його всепьянейшество». Під час подорожі до України у 1843 році у «товаристві мочемордія» бував і Шевченко.

Товариші по чарці вживали благородні світські напої: ром, настоянки і наливки, ведучи необережні розмови «за життя» і мріяли про свободу та світле майбутнє. Це був такий собі гурток п’яниць – молодих вільнодумців та осіб, опозиційно налаштованих щодо російського самодержавства, до якого належали Віктор та Михайло Закревські, брати Яків та Сергій де Бальмени, історик М. Маркевич, офіцер Ціхонський та інші.

Молодь, збираючись, проголошувала вільнодумні тости, розмовляла про: «фальш шляхетсько-панського життя, що виробилась віками, та особливо при кінці ХVIII і на початку ХІХ дійшла до найвищого ступеня…».

ЛИКЕРА ПОЛУСМАКОВА: ВЕСІЛЛЯ, ЩО НЕ ВІДБУЛОСЯ


Тарас Шевченко. Ликера Полусмакова. Вугілля. 1860.

20-річна наймичка Ликера Полусмакова цілком полонила серце поета, про що відомо з біографії митця. На 46 році життя Шевченко закохався у дівчину та збирався на ній одружитися. Він готував для нареченої посаг, готувався до весілля, найняв міського вчителя для грубуватої та простакуватої Ликери. Але не судилося. Подейкують, що Тарас застав кохану у обіймах того-таки вчителя, що і стало причиною розриву.

За другою версією, Ликера сама не схотіла їхати з Шевченком до Петербурга, воліючи лишитися у звичних обставинах життя. Але найбільш дослідники схиляються до версії, що Кобзар зрозумів, що Ликера жадібна, груба та неохайна, а найголовніше, – погодилася на шлюб з Тарасом Григоровичем виключно з корисливих міркувань.

А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?


Тарас Шевченко. Михайло та Марія Максимович, 1859.

З відомим українським вченим Михайлом Максимовичем Шевченка поєднували вельми дружні стосунки. Під час гостювання у Москві, Тарас познайомився з молодою дружиною вченого – Марією. Між ними зав’язалися теплі дружні стосунки, вони багато листувалися, Марія обіцяла посприяти у пошуках нареченої для Тараса. Але деякі дослідники біографії Кобзаря певні, що стосунки Марії та Тараса були ну дуже близькими, бо через дев’ять місяців після відвідин Тарасом родини Максимовичей у подружжя народився син. А до того дітей у них не було.

Втім, противники цієї версії стверджують, що Тарас ніколи б не переступив межу, адже Михайло був його близьким та вірним другом.

«ТІЛЬКО НЕ ПО МОСКОВСЬКОМУ, А ТО Й ЧИТАТИ НЕ БУДУ...»


Тарас Шевченко. Начерки на листі до брата Микити Шевченка. 1840.

Важко уявити, але до кінця життя Тарас Шевченко писав навдивовиж безграмотно. Ось фрагменти з одного його листа, відправленого братові: «Брате Микито треба б'тобі погавкати та я не сирдитий. Не хай буде так Як робіця .... За цілуй старого діда Івана за мене, і поклонися всій рідні Нашій Яка є ... Скажи іваново Федерці не хай він' до мене напишу листа окрім. – Та тілько не по московському а то й читати не буду – Кланяйся йому. Залишайся здорова – Твій брат тарас' Шевченко».

«ЩОБ ЛАНИ ШИРОКОПОЛІ, І ДНІПРО, І КРУЧІ БУЛО ВИДНО...»

У Кобзаря є дві могили: у Петербурзі та Каневі. Адже спочатку його поховали в північній столиці, на Смоленському кладовищі, де зараз встановлено пам'ятний камінь, і тільки за два місяці труну з тілом покійного перевезли на батьківщину, до Канева, де перепоховали, відповідно до Заповіта.

МІНІАТЮРНИЙ «КОБЗАР»

Український майстер Микола Сядристий створив найменше у світі «видання» «Кобзаря», розміром трохи більше половини квадратного міліметра, – набагато менше од макового зерняти. Це майже у 19 разів менше від найменшої японської книги. Сторінки настільки тонкі та мініатюрні, що гортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Переплет зшито павутинкою, а обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника.

ШЕВЧЕНКО НА ПРИДНІСТРОВСЬКИХ БАНКНОТАХ

Дещо неочікувано вшанували пам’ять Кобзаря на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки: у 1995 році в обіг було введено банкноту у 50 тисяч рублів, на лицьовій стороні котрої був портрет українського гетьмана Богдана Хмельницького, а на зворотній – пам’ятник Шевченкові перед університетом у Тирасполі.

А вже у 2002 році дизайн купюри обновили. Відтак, на банкноті у 50 рублів з’явився портрет Тараса Шевченка. Банкнота була зеленкуватого кольору, тому у свідомості молдаван «зеленими» довго лишалися не американські долари, а саме гроші з Шевченком.

У 2007 році було затверджено остаточний дизайн грошей – сіро-зелений колір з незмінним Кобзарем.

ШЕВЧЕНКО НА МЕРКУРІЇ

У 1973-1975 роках автоматична станція «Марінер-10» вперше провела фотографування Меркурія з близької відстані. Було виявлено, що поверхню планети покривають кратери різних розмірів. За правилами Міжнародного астрономічного союзу їх називали на честь видатних художників, музикантів, письменників і поетів. Відтак один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Кобзаря. Діаметр кратера Шевченко – 137 кілометрів.

ТВОРИ ШЕВЧЕНКА МОВОЮ ЕСПЕРАНТО

Твори Тараса Шевченка перекладено більш ніж ста мовами світу. Серед них — японська, корейська, арабська і навіть міжнародна мова есперанто. Найбільшу кількість перекладів було здійснено російською, німецькою, польською, англійською мовами.

180 НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ


Пік Шевченко на Кавказі

У 1964 році, коли відзначався 150-річний ювілей Великого Кобзаря, 196 населених пунктів СРСР носили ім’я Шевченка. Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь митця. У Казахстані на його честь названо Форт-Шевченка, з 1964 по 1991 роки місто Актау мало назву Шевченко. Також однойменну назву носять 3 села, 4 селища і 8 хуторів в Адигеї, Башкортостані, Краснодарському краї та 8 областях Російської Федерації, і село у Рибницькому районі Придністров'я.

Крім того, на честь Тараса Григоровича Шевченка названі морська затока в Аральському морі та вершина висотою 4 200 м на північному схилі Великого Кавказу, в Боковому хребті. Це ім'я дали їй українські альпіністи, які вперше підкорили цю кавказьку вершину у 1939 році.

РЕКОРДНА КІЛЬКІСТЬ ПАМ’ЯТНИКІВ


Незвичний пам’ятник Шевченкові Івана Кавалерідзе

У світі налічується 1384 пам’ятника Кобзареві. Така кількість є другою для однієї особи. Більше, як вважають дослідники, лише пам’ятників Ісусу Христу. Щоправда, існує версія, що Шевченка випереджає Володимир Ленін. Але останніми роками, принаймні в Україні, кількість таких пам’ятників суттєво зменшилася.

На території України нараховують 1256 монументів, а ще півтори сотні – у інших 35 країнах світу, – від Бразилії до Китаю.

Невідомий Шевченко

Сьогодні 22 травня 2015 р., у день, коли тіло Тараса Шевченка перепоховали в Україні, я ще раз кажу наступне: це була прекрасна людина за змістом свого життя, а тому не є важливо, як і звідки він походить, тому я мало переживаю стосовно своєї правоти щодо родоводу Тараса Шевченка, але я знаю, що він похований у Каневі на горі тому, що то була куплена ним особисто земля для свого житла. Як і знаю, що на горі ця земля не тому, що з гордині, а тому, що була дешева: мати господарство на височині завжди було проблемою для доброго хазяїна, бо ж як виїхати з вантажем, як і з’їхати - нелегко, що знає кожен, хто хоч раз конями у фірі це робив. Горби цінувались дешево, а для поета навпаки головним був краєвид. Тому запам’ятайте: канівська височина з могилою Кобзаря є приватна власність Тараса Шевченка.  

Невідомий Шевченко

Сьогодні 10 березня 2004 р. я не зміг за особистою традицією побувати коло пам’ятника Шевченка через повну відсутність грошей навіть на дорогу до міста, тому я вирішив відзначити роковини смерті Тараса Шевченка іншим чином. В мене давно вже виникла одна гіпотеза стосовно родоводу Шевченка доволі оригінального характеру. Я навіть не дуже поспішав її оприлюднювати через певну скандальність і поділився тільки з мамою ще за її життя (письменниця Галина Гордасевич). Мама поставилась до моєї ідеї доволі спокійно і сказала, що можна було б про це написати. Минуло вже років 7-8, якщо не більше, відколи я до цього додумався: чи справді Тарас Шевченко походить з простих селян? Занадто вже дивна його біографія, як для простого кріпака.
Пригадую, що я прочитав перед тим товсту книгу з біографією Шевченка радянського взірця доволі тупу і цікаву тільки певною кількістю фактажу. Читав довго, тому що було нудно, зате для аналізу мав час. А потім мені випадково попала в руки книга про біографію Тараса Шевченка нерадянського дослідника П.Зайцева, яку я до цього часу всю до кінця не дочитав, але там мене вразила фраза про те, що Карл Брюллов чомусь дуже сильно наголошував на благородстві рис обличчя Шевченка. І тут я подумав, що в той час розквіту живопису і науки про фізіономістику художники як ніхто інший добре розумілися на родових рисах людей, тому захоплення Брюллова було далеко невипадкове: він побачив схожість в рисах Шевченка з кимсь добре йому відомим, тому і так захоплювався, навіть тішився знайомством з Шевченком і не просто допустив до себе в якості учня, а подружився на рівних. Тут щось значно глибинніше приховано, чого ми не знаємо.
Мені завжди подобалось займатись аналітикою, тобто продумувати можливі невідомі данні за відомими незначними фактами. Як кажуть: по кігтях лева пізнають. Тут я пригадав ще одну важливу аналогію, над якою довго бився ще з шкільних часів, а саме про долю Ломоносова: не міг я повірити в тогочасну трактовку простого з народу генія з Холмогор, який добився визнання і доступу до самої цариці Катерини тощо. Ключик був у фізіологічній подібності Ломоносова до царя Петра І, після чого я проаналізував дату народження Ломоносова і побачив, що воно припадає майже рівно через 9 місяців після подорожі Петра І до Архангельська через ті самі Холмогори. Що цар Петро був добрим гулякою по жіночкам загальновідомо, тож ніхто не здивується дізнавшись, що він мав інтимні стосунки з якоюсь простолюдинкою там, де зупинявся в Холмогорах, а коли Ломоносов підріс і всі побачили його схожість з царем, то він узяв та й пішов до Санкт-Петербургу шукати ліпшої долі до родини свого тата. І знайшов.
Тепер перейдемо до Тараса Шевченка, доля якого дуже аналогічна до Ломоносова за трактуванням: кріпацька дитина вийшла в люди своїм лише генієм. Варто вказати, що Ломоносова так офіційно не був визнаний сином Петра І, тому його успіхи так само приписувались його геніальності. Далі загальновідомо про значну кількість позашлюбних дітей від вельмож різних рангів по всій Європі, що мали повне визнання з народженими в шлюбі по крові батьків. Але ще багато важило визнання батьківства офіційно, що робило позашлюбних дітей майже рівними за статусом з народженими в шлюбі. Тобто можливим були суперечки стосовно спадщини й інших прав, тому з цим не дуже поспішали. Але коли верхівка суспільства мало не до половини складали позашлюбні діти, то вони легко приймали до свого оточення подібних до себе байстрят тільки за зовнішніми ознаками фізіологічної схожості з вельможною особою і реальної можливості батьківства. Байстрюками, зокрема, були і пан Шевченка – Енгельгард, і його побратими Пантелеймон Куліш, а також Микола Костомаров.
Про позашлюбне походження Тараса Шевченка можливо знали чи здогадувались його біографи, але всі вони були українофілами і тому допускати думку, що батьком Шевченка насправді є москаль було для них антиприродньо. Водночас всім москалям-дослідникам теж було не з руки доводити шляхетське коріння Шевченка з великокняжої родини, тому чи свідомо, чи підсвідомо тема можливого позашлюбного походження Тараса Шевченка всіма обходилась стороною. І даремно, тому що багато опосередкованих подій свідчать про дуже поважне батьківство Тараса Шевченка щонайменше великокняжого кола близьких до царської родини. Принаймні чому всі гроші за лотерею викупила саме царська родина? І жодному іншому поясненню не підлягає та легкість, з якою Тарас Шевченко увійшов до великосвітських салонів Санкт-Петербурга, що для простого справді сина селянина-кріпака було неможливо навіть при фантастичному багатстві, яскравим свідченням чому є ставлення до купецького класу, яке насправді було низького походження, - зневажливе та утримування від нього на обов’язковій дистанції.
Від самого дня народження Тарас Шевченко генетично поводився не так, як його брати і на все життя він від них відрізнявся власне за природньою обдарованістю, можливо, що відрізнявся він і зовні. В усякому випадку хоч офіційний батько Григорій Грушівський не був надто суворий до малого Тараса, проте перед смертю він його одного залишив без частки спадщини прикрившись словами, що тому його спадщина нічого не значитиме. Доволі дивне, м’яко кажучи, обгрунтування свого прикрого вчинку. Відповідно він позбавив малого Тараса всіх прав на майно, отже він спровокував мачуху на погане ставлення до "свого сина", який просто почав блукати по людях. Таким вчинком батько явно не визнав Тараса Грушівського-Шевченка своїм сином. Напевно він мав на те вагомі підстави і справжнього батька треба шукати серед гостей чи подорожніх в маєтку Енгельгарда в травні-червні 1813 р. Зауважимо, що мати Шевченка в цей час була молодиця, що називається в розквіті своєї краси, отож повністю могла приглянутись своєю природною свіжістю великосвітському пану. Треба також зауважити, що її чоловік займався промислом чумакування і влітку вдома взагалі не був, тому жінка ніяк не могла зачати дитину від нього.
Варто звернути увагу на те, що темі байстрят та безчестя української дівчини москалем у творчості Шевченка надано аж занадто багато значення, тобто воно кревно зачіпає долю Тараса Шевченка особисто, а не тільки через трагічну долю його дитячого кохання Оксани. Тема долі байстря і підступного пана-москаля є наскрізною в творчості Шевченка, особливо варто звернути увагу в поемі „Катерина”на момент сцени зустрічі пана з матір’ю і дитиною з одночасним впізнанням і невизнанням свого сина. Певним чином тут можна бачити причину дивного поводження Енгельгарда, який спочатку дуже гарно поставився до Тараса, як тільки той появився у маєтку і швидко з прислуги на кухні став елітним козачком, майже членом родини.
У період перебування у Вільно Тарас взагалі гарно вбирався, залицявся до панянок і йому навіть оплачували навчання малярству. Він мав навіть кишенькового годинника - велику розкіш на той час. Важко пояснити подібне ставлення інакше як до дитини благородного походження, хоч і позашлюбного. Переїзд до Санкт-Петербурга погіршило становище Тараса Шевченка саме через те, що його батько не хотів з ним знатись, а пан Енгельгард сподівався на компенсацію витрат на Шевченка, тому й відмовився відпускати його на волю просто так, без грошей на одне клопотання Карла Брюллова. З іншого боку неморальне ставлення батька до своєї дитини спричинило до підвищеної турботи про неї охоронців моралі при царському дворі в особі поета Жуковського та інших. І варте особливої уваги, що всі лотерейні білети до одного були викуплені царською родиною - тобто його визвопили з кріпацтва завуальовано суто родиною, без допуску якогось жертодавця зі сторони! 
Також можна здогадатись, що фізіологічний батько ставився з певним презирством до хохлів, тому не схотів признатися до власного “хахльонка”, але цим він спровокував у Шевченка агресивне і навіть епатуюче виказування свого етнічного походження. Якщо він в молоді роки вдягався виключно за сучасною великосвітською модою і поводився відповідно, розмовляючи доброю російською мовою, то в подальшому він все більше демонстративно вдягається у вбрання українського строю і розмовляє по українські, зокрема, просить свого брата по матері Йосипа писати йому листи не російською, а рідною мовою.
Нарешті про благородне походження Тараса Шевченка говорить покарання "в солдати" де він був нарівні з іншими дворянами, покараними за злочини різного характеру. Простого смерда, звільненого кріпака цар за брутальність до його особи спровадив би на каторгу без зайвих роздумів, а тут традиційне для дворян-штрафників перебування в ранзі солдата і служба у віддаленій місцині.
Про кохання княжни Рєпніної до Тараса Шевченка і їх можливий шлюб теж варто згадати, як ще один промовистий факт його шляхетного походження. До нерівного це було неможливо однозначно.
Тобто коли багато хто з плебеїв розбагатівши починали приписував собі шляхетне походження, то з Тарасом Шевченком ситуація цілком протилежна: він був дуже знатного походження, але не афішував того, навіть цурався. Звичайно довести це важко, хіба що експертиза на ДНКа може дати чітку відповідь, проте варто визнати вже зараз, що нічого ганебного в тому нема і не може бути, якщо Тарас Шевченко був позашлюбним сином якогось москаля-панича, особливо якщо той з царської великокняжої родини. Все одно Шевченко був, є і буде генієм українського народу.

Богдан Гордасевич

P.S. Як доказ може бути поема Тараса Шевченка “Катерина”, присвячена Жуковському: зміст прозоро-автобіографічний, а приурочена вона якраз до звільнення з кріпацтва. І там чітко вказано на пана, який не визнав своєї дитини. Жуковський був виховником майбутнього імператора Росіі Олександра ІІ, що був молодшим від Шевченка на 4 роки, отож наявність позашлюбного рідного старшого брата у "престолонаследника" була досить проблемною ситуацією для царської родини.
2 P.S. У своїй автобіографії Шевченко вказав, що став сиротою по смерті матері у 8 років, хоч його офіційний батько був на той час ще живим.  І ще раз наголошую, що батько з усіх своїх дітей єдиного Тараса залишив без спадщини з чітким визначенням причини. Селянин не міг обділити власних дітей задля байстрюка - однозначно.
3 P.S. Зверніть на родову тотожність будови черепів Шевченка з Олександром ІІ і особливо це помітно з Олександром ІІІ - дуже високі лоби і залисини. А з лицем Миколи І повна тотожність!
4 P.S. Як відомо великий російський поет Олександр Пушкін є онуком раба-мурина, а великий російський письменник Микола Гоголь є чистокровним українцем. А класик української літератури Марко Вовчок насправді є етнічно росіянкою. Ну і що з того? Для життя важливим стає сам вчинок і його наслідки, а не його передумови.
5 P.S. Нещодавно увагу привернув той факт, що матір Тараса Шевченка поховано в саду коло їх хати. Не на цвинтарі! На тодішні часи це явна вказівка на причину смерті - самогубство. Церква вважала подібну смерть через самогубство дуже гріховною і тому покійника хоронили без священника і виключно позацвинтарем православних. Тема зовсім не досліджена, хоча в творчості Шевченка досить багато описана, що також явно має особисті причинни. Зокрема в поезіях "Причинна", "Слепая" тощо.
6 P.S. Чимало є підстав вважати, що всі спроби одружитись для Шевченка виявлялись невдалими через таємні підступи третього відділення жандармів, щоб він не мав законних нащадків, що і сталось.
7 P.S. А хіба не цікаво дослідити той факт, що викуплений виключно царською родиною портрет Жуковського було намальовано Брюловим аж через 3 роки потому, як Шевченко вже отримав свободу! До речі, гроші викупу на той час були еквівалентні більше 40 кілограмам срібла!
8. P.S.Довго не міг зрозуміти, чому Тарасу Шевченку-Романову було суворо забороненно царем-батьком "писать и рисовать". Ну писати було ще зрозуміло за що заборона, а малювати?
І нечекано один художник підказав: а Шевченко як художник намалював дуже потворні карикатури на царицю, тому йому і заборонили суворо малювати. Потім я знайшов підтвердження, що коли після самогубства Миколи І став царем Олександр ІІ, то він також не хотів звільнити Тараса з солдатччини, кажучи прохачам-заступникам наступну основну причину: "Он же матушку оскорбил"
9. P.S. Варто нагадати, що під час солдатчини Шевченка йшла багатосраждальна Кримська війна, але переслати туди рядового Шевченка ніхто не збирався, а для наглядання за ним призначили окремого ефрейтора. Щоденник Шевченка яскраво доводить, що ставлення до нього було не як до солдата, що походить з кріпаків, а дуже поважливе. Звичайно булиі вороги у Щевченка, але далеко не з рядового, а офіцерського рівня, що теж показово. А фактично дружба з комендантом і ще багато подібних випадків - це як? Скрізь простежується явне ставлення прихованого співчуття до принца крові, що зазнав недолі від батьківської злої волі.

Ще цікаво знати: "Николай I - российский император с 1825 г., родился 25 июня 1796 года... Третий из пятерых сыновей императора Павла I, великий князь Николай Павлович не мог рассчитывать на российский престол, и это наложило отпечаток на его воспитание и образование. Его воспитатель Ламсдорф оказывал на ребенка постоянное моральное давление и даже допускал телесные наказания. Впоследствии Николай вспоминал о своем воспитании со смешанным чувством, а свое образование считал абсолютно неудовлетворительным... Военизированная атмосфера Петербурга с ранних лет определила увлечение Николая военным делом, особенно тем, что касалось его внешней, парадной стороны. "
Тобто в червні 1813 Миколаю виповнилось 17-ть! Самий час для романтичного флірту! А пильнували його досить поганенько. Дослідники, порівняйте москаля з картини Шевченка "Катерина" з портретом Миколи 1, де і сам Шевченко фігурує - це ж сімейний портрет!

Загинув у цей день 1952 року Ніл Хасевич - митець віку



Цей день в історії загинув у бою з російськими окупантами видатний повстанський графік, автор ескізів нагород УПА, бофонів, пропагандистських матеріалів:
Хасевич Ніл Антонович – «Бей», «Джміль», «Зот», «Іван-2», «КВ-37», «Левко», «Н.Панасенко», «Рибак», «Старий», «141», «301», «333», «3-14», «8510» («85-10») (25.11.1905, с. Дюксин Костопільського р-ну Рівненської обл. – 4.03.1952, с. Сухівці Рівненського р-ну Рівненської обл.). Народився у сім’ї диякона-псаломщика. У підлітковому віці втратив ногу. Здобув вищу освіту у Варшавській академії прикладних мистецтв (1926-1935), де був активним діячем студентської громади. У міжвоєнний період роботи Н.Хасевича експонувалися на 35-ти виставках у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі. Нагороджений багатьма міжнародними відзнаками: премією Ватикану (1931), дипломом Варшавської академії прикладних мистецтв (1932), призом міжнародної виставки гравюр у Варшаві (1937). Після закінчення навчання працював учителем у с. Дюксин. Член ОУН із 1930-х рр. У липні 1941 р. переїхав до Рівного, де працював референтом відділу мистецтв окружної управи, ілюстрував газету «Волинь», працював мировим суддею Деражненського р-ну (1.05.1942 – весна 1943). У лавах збройного підпілля із весни 1943 р. Член редколегії пропагандистських видань ОУН і УПА, зокрема, журналів «До зброї», «Український перець», «Хрін» та ін. Співробітник референтури пропаганди крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, а з весни 1948 р. водночас керівник графічної ланки крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, провідний графік збройного підпілля ОУН, автор багатьох агітаційних матеріалів, бофонів, ескізів нагород тощо. В умовах підпілля підготував групу фахових граверів. Член УГВР. Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (11.10.1945), Срібним хрестом заслуги (6.06.1948), Золотим хрестом заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Загинув в оточений криївці на господарстві Л. Стацюка, застрелився, щоб живим не потрапити в руки ворога.
Біографічна довідка взята із документального збірника Т.27 Нової серії “Літопису УПА” (упорядник Михайло Романюк).


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
21
предыдущая
следующая