О сообществе

Співтовариство "Слава Україні!" є чітко скероване на державотворчий зміст, тому прохання цього дотримуватись дописувачів. Наразі це є відкритий для всіх дописувачів ресурс, але залишаю за собою право видаляти всі матеріали, які не відповідають вказаній темі. Всі дописи повинні бути українською, а винятки можливі суто як винятки. Зміст може бути різним, якщо є головне: Україна в серці. Будьмо! Гей!

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Слава Україні!

Стрічку "Кіборги" можна подивидись від сьогодні всім




Ода захисникам Донецького аеропорту

6 грудня 2017
"Після такого фільму хочеться мовчки випити 50 грам чогось міцного та посидіти, подумати", – такий пост написала я у себе в Facebook, коли вийшла із зали кінотеатру, де відбувся допрем’єрний показ стрічки "Кіборги".

Я плакала. Так само, як і більша частина глядачів у залі. Під час показу було так людно, що довелося сидіти на сходах.

Фільм режисера Ахтема Сеїтаблаєва присвячений обороні Донецького аеропорту: 2014-й рік, війна у розпалі, шестеро героїв із позивними "Серпень", "Субота", "Мажор", "Гід", "Марс" та "Старий" опиняються у терміналі ДАПу та воюють із сепаратистами, які намагаються захопити території українського Донбасу заради створення так званої держави "Новоросія", ідею якої тоді активно пропагували у проросійських ЗМІ.

Прототипами персонажів фільму, а також консультантами знімальної групи стали реальні бійці, які пройшли бої в ДАПі.

Всеураїнська прем'єра запланована на 6 грудня та приурочена до Дня Збройних Сил України.

Фільм, який глядач побачить в українських кінотеатрах – лише частина відзнятого матеріалу. За словами авторки сценарію Наталі Ворожбит, всього було написано чотири серії "Кіборгів".

В основі сюжету – реальні історії справжніх українських військових. Повну версію можна буде побачити після Нового року на каналі "1+1", який став одним із партнерів фільму.

Поки ж можна подивитися майже двогодинну версію у кінотеатрах – 5 грн з кожного придбаного квитка підуть на допомогу сім'ям загиблих бійців через фонд "Повернись живим".

"Хлопці, ви не люди. Ви просто кіборги", – цією легендарною фразою відкривається кінострічка, який покаже глядачам, як виглядає справжня війна.

На екрані – стрілянина, вибухи та кулі, проте це – не американський бойовик і не фантастика. Це українські реалії.

Стрічка "Кіборги" – це про жагу до життя, та, водночас, про спроби побороти власні страхи.

Стрічка про помсту та прощення, про дружбу та командний дух, про взаємодопомогу і про силу духу.

"Кіборги" – це про мотивацію. Про неї говоритимуть чимало: кожен з героїв намагатиметься знайти правильні слова, аби пояснити іншим, та, в першу чергу, собі, навіщо він тут – серед уламків величезного летовища, із автоматом у руках, ховається від ворожих куль замість того, аби тримати на руках доньку, няньчити онуків, цілувати дружину або присвячувати себе улюбленій справі.

Комусь може здатися, що ці діалоги – надто пафосні та не реалістичні. Можливо. Проте саме це – поштовх до роздумів для глядача, зачіпка для того, аби зробити свої власні висновки.

Лейтмотив стрічки – лірична українська пісня "Гуцулка Ксеня", закарпатське танго, як висловився режисер Ахтем Сеїтаблаєв, або ж стильний саундтрек, як назвав мелодію виконавець однієї з головних ролей, актор В'ячеслав Довженко.

"Гуцулка Ксеня" грає у веселі моменти, коли герої жартують один до одного, вона ж підкреслює трагічність сюжету наприкінці фільму. Певна, що після перегляду цієї стрічки ви почнете чути та розуміти цю пісню якось по-іншому.

У "Кіборгах" – вдосталь філософських діалогів, через які розкриваються характери героїв, їхні прагнення та те, чим вони живуть. Це розмови про війну та мир, які обертаються навколо двох найголовніших запитань: "Хто винен?" та "Що робити?" Проте питання ці – риторичні, й кожен має знайти на них власну відповідь.

Цю стрічку треба дивитися, якщо вам здається, що ви уже звикли до поганих новин та невтішної щоденної статистики з фронту, й почали сприймати це, як буденність.

Якщо здається, що війна триває так давно, що до неї навіть трошки звикаєш.

Якщо здається, що війна – далеко, на іншому кінці країни.

Якщо раптом здається, що все це – не реалістично.

Цю стрічку треба дивитися. Щоб знати і пам’ятати. 

Олександра Горчинська, журналістка, спеціально для УП.Життя
https://life.pravda.com.ua/columns/2017/12/6/227817/


Президент на фоні референдумів

Ще від часів президентства Леоніда Кучми доводилось чимало раз чути щодо проведення референдуму стосовно вступу України до НАТО і це завжди викликало в мене іронічну усмішку, бо я вважав то марною справою і дурно витраченими грошима з держбюджету, де їх і без того не вистачає. Ну проголосуємо ми дружно «так» в Україні, але ж до НАТО ми зможемо увійти тільки у тому випадку, коли дружно «так» проголосують всі члени блоку НАТО, а не ми! Наше щире бажання занадто далеке від реальних обставин, тому для чого здався зайвий гармидер і витрати?
Та коли я почув 2 грудня ц.р. в промові Президента України Петра Порошенка пропозицію щодо необхідності провести подвійний референдум стосовно вступу України до Європейського Союзу та блоку НАТО, то вигукнув: - Це просто геніально! Хотів би я знати безпосереднього автора цієї ініціативи: поєднати вибори Президента України в 2019 році з ось цими двома референдумами в ЄС і НАТО!
Своє обгрунтування я почну здалека: яка найкраща ознака демократичного суспільства? Не знаю наукових визначень, але для себе я зробив одне просте визначення і воно таке: «Демократія є там, де результати будь-яких виборів та голосувань не є відомі наперед» Он і в США, і цілому Світі були переконані, що виграє вибори в президенти Хілларі Клінтон, а насправді їх виграв Дональд Трамп. Стосовно різних там фальсифікацій я відповім словами людини, яку дуже недолюблюю, але якщо вона сказала істинну правду, то процитую. Мова йде про Віктора Медведчука і вибори, де його партія СДПУ(о) програла з досить незначними відсотком для того, щоб пройти до ВРУ. Коли журналісти на прес-конференції стали доводити Віктору Медведчуку, що були свідками фальсифікацій, як бюлетені за його партію перекладали до інших партійних стосів, на що Медведчук справедливо відреагував наступним чином: - Якщо відбулися фальсифікації під час виборів, то це є суто наша провина – партії, тому що ми допустили до цього! Ми мали належно проконтролювали вибори і  не дозволити будь-яких фальсифікацій!
Одразу зрозуміло, що людина є фаховим політиком і свідома того, що вся політична боротьба побудована на взаємоконтролі партій одне-одного в процесі їх діяльності, їх змагального суперництва та особливо під час виборів. Кожна політсила контролює дії інших політсила, а вони – так само пильнують за іншими, що і призводить до порядку, коли визначальним стає воля виборців, а не різноманітні підступні і втаємничені кулуарні «договорняки». Працюйте і пильнуйте, панове політики, а не починайте наперед заявляти, що майбутні вибори «будуть сфальсифіковані», якщо самі берете в них участь. Такі заяви означають суто одне: що ви і будете організаторами чи співучасниками всіх отих фальсифікацій!
Зараз я вважаю Україну демократичною країною, тому що практично не знаю про вибори з наперед відомим результатом, а особливо це видно по голосуванні у Верховній Раді України, де ще не так давно результати на табло залежали виключно від того, як одна-єдина людина в сесійній залі помахає рукою. Зараз я з приємністю дивився на прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана, який разом з міністрами тривожно задивлявся на табло під час голосування за Держбюджет 2018 року у першому читанні і як всі вони дружно раділи позитивному результату голосування, бо могло бути щось інакше і неприємне...  Може бути різне і непередбачуване! І саме це визначає весь демократичний устрій в державі! Демократія є там, де всі голосування в державі будь-якого рівня є чесними.
Оскільки я відпочатку і дотепер є послідовним прихильником Президента України Петра Порошенка, то сповна скептично ставлюся до різних соціологічних опитувань та їх результатів, де діючий владі виводять дуже нікчемні рейтинги. Я в таких випадках кажу одне: справжню соціологію показують тільки вибори. Все інше є просто науковоподібна фікція. Не брехня, а саме – фікція, як суто термін давньоримського юридичного права. Опитування і реальні вибори марно порівнювати і співвідносити. Я можу погодитися, що чимало людей зараз мають проблеми в бізнесі і негаразди в житті, причину чого переважно ототожнюють з владою – а хто ще може бути винуватий? Тільки влада! Водночас, як це не парадоксально, – дуже багатьом людям в Україні зміна лідера в державі з невідомими наслідками буде менш цікавою справою за переобрання вже знаного і цілком прогнозованого Петра Порошенка. Кількість таких людей в Україні набагато переважає кількість жорстких антагоністів, про що яскраво доводить протестна кампанія на чолі з не громадянином нашої держави за кошти ще не позбавлених її громадянства. 
Люди навряд чи будуть міняти так би мовити «шило на мило», отож у Петра Порошенка доволі значні шанси бути переобраним завдяки такому стану речей в нашому соціумі. Але сподіватися на цей суто психічний компонент, як основу виборчої кампанії стосовно перевиборів Петра Порошенка на другий термін в Президенти України було б безглуздим рішенням. Можна багато підводити риску під зробленим за період перебування Петра Порошенка на посаді Президента України, хоча насправді досягнень є чимало і досить вагомих, зокрема безвізовий режим і повноцінна асоціація України з ЄС. Стабілізація на фронті,  переозброєнна і потужна новітня армія в Україні. Значні успіхи в міжнародній політиці. Чисельні внутрішні реформи, подолання глобальної кризи, стабілізація і поступовий перехід до економічного зростання тощо. Звітувати є про що і чим. І наперед зрозумілим є те, що тему досягнень і зробленого опозиційні конкуренти будуть спростовувати переліком упущень і не зробленого, що для електорату завжди більш вагоме: досягнення вже пройдений етап і вони наявні, а чого бажано і його немає – це кожного турбує більше. Опозиція відважно приобіцяє те все обов’язково зробити, чим, переважно, і виграє вибори. Подібна виборча кампанія відбувається у більшості держав з усталеним демократичним устроєм, до яких Україна ще, маємо визнати,  не належить. Ми тільки-но пару років як позбулися імперіалістичного колоніального рабства, отож наш соціум далекий від демократичних цінностей, як світоглядного принципу життя. Тому проблемна у нас в Україні тема підкупу виборців у прямому розумінні цього слова безпосередньо грошима, або іншими вартісними речами, є в цивілізованому демократичному суспільстві неможливою справою, бо там то є ганьба для людини продати свій голос виборця, що, по-суті, є великою честю, але, на превеликий жаль, отой потяг до безчестя і продажності досить поширений серед нашого українського електорату, особливо його частині з тих, кому за 50-т і більше. Молодше покоління українських громадян значно активніше переймається гідністю своїх дій та  вчинків під час виборів або інших політичних процесів в країні.
Зважаючи на все сказане і ще дуже і дуже багато не сказаного, зробимо кілька проміжних висновків: 
1. Виборча кампанія щодо президентських перевиборів Петра Порошенка має бути не звична, а певним чином специфічна, за умов електорального пост-«Совка» і одночасного обов’язкового повного дотримання демократичної процедури виборів, бо ж най знають і звикають!
2. Можливий як виграш, так і програш у виборах, а останнє потребує детального опрацювання, щоб зміна влади не перейшла у зміну курсу всіх реформ і головного напрямку скерування держави вцілому. Найбільша проблема щодо тривалої стагнації в економіці України полягає в тому, що кожна нова влада тотально зневажає і знищує здобутки попередньої влади і починає все робити заново по-своєму. Вистачає подібного безладу нам. Народ має визначити стратегічний курс для держави, а різна влада і уряди країни зобов’язані будуть його дотримуватися. Тому і є цілком своєчасним проведення всеукраїнських референдумів щодо волевиявлення українського народу у своєму ставленні до вступу України до Європейського Союзу та військового блоку НАТО. Наголошую, що це нам потрібно – Україні! Українському народу! Ми визначаємось з тим, чого хочемо на меті, а не затверджуємо щось, як вже зреалізовану дійсність. Одночасно ми інформуємо світову спільноту про свої наміри, що дуже важливо також. Тому обом референдумам - бути!
Далі починається технічна сторона питання щодо стратегії поєднання програми агітації по кожному референдуму з передвиборчою кампанією Петра Порошенка. Одразу вкажу, що таке поєднання не є якоюсь новацією, а має свій історичний та юридичний прецедент в Україні, бо загальновідомий Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України, що відбувся 1 грудня 1991 року, – був поєднаний з обранням першого Президента України, яким тоді став Леонід Кравчук. Варто зазначити, що такий варіант дуже економний, оскільки не потрібно витрачатися на організаційну складову, а тільки додрукувати бюлетені для обох референдумів. Також варто визнати, що бажання прийняти участь у референдумі значно збільшує активність виборців і їх чисельність, що позитивно відіб’ється і на легітимності обрання Президента України значною кількістю електорату, а це досить важливо.
Заключний висновок такий, що подібний варіант виборів Президента України у 2019 р. буде корисним для України і її народу за будь-яких результатів, тому що якщо переоберемо Петра Порошенка на другий термін Президента України, то він відповідно буде реалізовувати особисто результати обох референдумів, які є його головною ідеєю і напрямком дії до цього часу всю першу каденцію на посаді президента. А навіть якщо Порошенко програє, то інший Президент України все одно буде мати в обов’язок кермувати країною за волевиявленням народу, що стане зовсім не програшем для Порошенка і його команди по-суті справи. Тому і саме тому я вважаю цей варіант проведення такого об’єднаного плебісциту в Україні дуже і дуже корисним, а як буде насправді – то не від мене залежить. Я оприлюднив цей задум, а там як хто схоче. Можливо, що деякі прихильники Петра Порошенка звинуватять мене в зраді через те, що я виказав ворогам і конкурентам план його майбутньої передвиборчої кампанії. Перепрошую, але роблю це сповна свідомо, щоб і його майбутні конкуренти добряче подумали й видумали ще кращу програму – я з того тільки радітиму, як це не дивно прозвучить для когось. Просто дотепер в Україні під час виборів вся політична агітація йде в основному як боротьба компроматів і негативу, або в перекладі на нормальну мову то звучить ось так: - Обирайте мене, тому що мої конкуренти ще більші падлюки, аніж є я. 
Хочу, щоб агітація і конкуренція в українському політикумі будувались не на негативі, а на позитиві: на змаганні того, хто що зробив корисного для суспільства і що доброго збирається ще зробити. На тому і амінь!

Богдан Гордасевич
5 грудня 2017 р.
м. Львів

Майдан ідентифікував Україну для українців

Юлія Марушевська: Майдан ідентифікував Україну для українців



Юлія Марушевська

Історію, як і сучасність, творять конкретні персоналії. В дні пам’яті Євромайдану та Революції Гідності ми вирішили пригадати події чотирьохрічної давнини й осмислити їх вплив на сьогодення разом з героями тих буремних подій. У циклі інтерв’ю «Народжені на Майдані» шукаємо відповіді на питання – чим став для нас Майдан 2013-14 рр., як він впливає на розвиток нашої країни зараз.

Її називали «обличчям Майдану» та першим новітнім українським реформатором. Вона стала людиною, яка у 26-років кинула виклик бюрократичній системі влади та корупції в Одесі, очоливши тамтешню митницю, і після року безкомпромісної боротьби пішовши з високої посади та української політики. Чи назавжди? Юлія Марушевська розповіла, які можливості та обов’язки дав Україні Майдан, і як вона особисто скористалася ними.

– Чим став Майдан для України? Як особисто Ви сприйняли цю соціально-політичну подію і ті вершини, на які підніс Вас Майдан?

– Для мене, мого покоління та молодших людей, Майдан, у принципі, пояснив – що таке Україна, хто ми такі та ким хочемо стати. Він ідентифікував Україну для українців, дав візію майбутнього. Це ще довго нас надихатиме.

До Майдану я завжди ігнорувала політику. Мені здавалося, що це примітивна справа малоосвічених кримінальних авторитетів, ким тоді були наші політики. Але Майдан змінив мене… Він дав відчуття відповідальності за країну, в якій я живу. Це відчуття, що Україна – не країна «януковичів» чи «порошенків», що це твоя і моя країна! Аналогічні відчуття я бачу і в своїх друзях, знайомих, родині. Кожен з них тепер намагається щось робити, щоб наша країна розвивалася, нехай і маленькими кроками. Майдан дав розуміння, що бути політично активним – нормально, модно і це важливо нашій країні.

Не думаю, що я була чимось особливим. Просто відтоді, в яких обставинах і на якій посаді не опинялася б, намагалася робити максимум, адже відчуття відповідальності переповнювало. Я завжди розуміла, що на цій позиції я опинилася не тому, що це круто, не тому, що я якась особлива – «красива та розумна», а тому що зараз такий історичний момент і в мене є відповідальність перед тими людьми, що вийшли на Майдан, перед їх жертвою.

Мій дядько і хороший друг колись сказав мені: «Йди так далеко, як можеш, і роби це для України». Я завжди намагалася дотримуватися цього принципу та робити все можливе на своєму місці. Адже сила кожної суспільної одиниці, краплини в океані суспільства, дуже важлива.


Юлія Марушевська під час Євромайдану. Фото з архіву Ю.Марушевської
– Чи пам’ятаєте той конкретний момент, день, коли саме прийшло це розуміння, і власне Ви вийшли на Майдан? 

– На Майдані опинилася відразу ж, в перші дні. Основним поштовхом, як і для більшості тодішньої молоді, для мене була відмова Януковича від асоціації з ЄС. Це було певне відчуття розпачу, коли стало зрозуміло, що в тому суспільстві, яке будує Янукович, мені нема місця. Було ясно, що він будує не мою країну. Внутрішньо в мені тоді відбулося якесь «увімкнення», яке не вимикається і дотепер (сміється).


Фото з архіву Ю.Марушевської
– Принципи та цінності, проголошені на Майдані, сьогодні стали черговою утопією, на зразок «свобода, рівність, братерство». Чи вони все ще можуть бути реалізовані?

– Для мене Майдан – це довгострокова програма до виконання. Там було закладено модель майбутньої бажаної країни. Нехай з наскоку, з першого разу це не вийшло реалізувати, але, принаймні, ми знаємо: чого хочемо і куди йдемо.

Майдан – це потужний поштовх для України, це масове зусилля, скупчення правильних ідей в одному місці, що дає багато енергії, але наступний рух є визначальним. Потрібно зберегти цю енергію та рухатися до правильної мети.

– Під час Майдану Ви записали англомовний, кліп адресований іноземцям «I am a Ukrainian». Для тогочасних подій він став певним ідентифікатором України, особливо на Заході. А як звучить ця фраза сьогодні: більш гордо чи якось невпевнено і сором’язливо?

– «Бути українцем/українкою» – це поняття змінило свою конотацію з часів до Майдану, і після нього. Якщо раніше це була якась сіра пляма в міжнародній уяві, то тепер з нами пов’язані чіткі асоціації. Так, Україна асоціюється з корупцією, але тепер – і з боротьбою з нею. Так, Україна асоціюється з російською агресією, але тепер, принаймні, зрозуміло, що Україна і Росія – це різні країни. Розуміння України в світі зростає. Наше завдання – зробити так, щоб побільше позитивних ноток з’являлося в цьому процесі. Багато спілкуючись з іноземцями, я бачу, як їм актуальна і цікава Україна, але разом з тим – все ще не зрозуміла.

– Але ж за ці чотири роки в Україні істотно зріс рівень зовнішніх комунікацій і ставка влади на зовнішньополітичну роботу. Хіба це не працює?

– Погоджуюся, що їх рівень зріс. Але для мене завжди було питання – що комунікувати. Одна справа, коли ми позиціонуємо себе, як сильного міжнародного гравця, а інша – у ролі вічної жертви з корупційними проблемами. Світова комунікація завжди базується на внутрішньому успіху країни. Як тільки ми стаємо сильні внутрішньо, то ззовні ми знайдемо інструменти, як про це розказати світові.

– Повертаючись до Вашого майданівського відео «I am a Ukrainian». Воно нещодавно набуло нового життя, коли було використано під час масових протестів з вимогою незалежності Каталонії для створення подібного відеокліпу-заклику до світу. Як реагуєте на таку творчість?

– Наш Майдан став символом боротьби за свободу по всьому світу. Адже це не перший випадок, коли це відео було використано. Так само відбулося під час протестів в Гонконзі, які здобули назву «Революція парасольок» (вересень-грудень 2014 р. – від ред.). Мені подобається, що тут є асоціація з Україною, яка задає тренд на свободу та демократичні цінності.


Фото з архіву Ю.Марушевської
– Чому після Майдану так багато розчарувань у людей? Чи можливо (і як) їм повернути віру в успіх країни, у зміни, врешті-решт в самих себе?

– Я справді знаю багато українців, які, розчарувавшись після Майдану, виїхали з України. Зараз важливо їх зберегти як ресурс, який має зв’язок з країною. Для них ці успіхи, про які Ви питаєте, надзвичайно важливі, як і для всіх нас. Просто з чинним управлінським класом ми не можемо чекати якогось швидкого успіху, яким би могли пишатися. Але в цій ситуації для мене важливо розділяти: ми і вони – це різні речі. Так, зараз – це тактична перемога кримінально-олігархічно-політичних груп. Але ж Україна сповнена безліччю талановитих людей, з цінностями і принципами, баченням змін. Нехай вони не мають можливості робити ці зміни масштабно, але кожен з них потрохи змінює простір навколо себе. Подивіться, скільки прекрасних ресторанчиків та кав’ярень відкривається навколо, які класні освітні проекти стартують. 

Нещодавно я подорожувала прифронтовою зоною, зустрічалася там з молоддю і дивувалася: які вони там повідкривали творчі простори, як в депресивному постсовковому містечку Костянтинівка показують кіно під відкритим небом, створюють соціальні ініціативи, засновують творчу майстерню у Слов’янську. 

Тому дуже важливо не чекати поки «велика перемога» прийде до нас, а підтримувати оці локальні ініціативи – »маленьких світлячків» довкола нас, щоб зробити їх сильнішими, і вони могли б в певний момент вже робити масштабні зміни довкола. Сьогодні локальні ініціативи будують людей, які мають збудувати нову державу завтра. 

– Свою роботу на Одеській митниці Ви оцінюєте як локальну ініціативу зі змін на краще, чи все-таки глобальну реформу?

– Свою роботу на митниці внутрішньо завжди розуміла, як партизанську роботу всередині системи. Головна мета, яка була озвучена і Президентом, і головою Державної фіскальної служби, коли мене з командою запрошували на цю роботу, була Національна митна реформа. Очевидно, що її не вдалося реалізувати, але вийшло на регіональному рівні показати можливість змін: не брати хабарі, конструктивно перебудовувати систему, заводити в неї нових людей, працювати швидко. Реформа митниці перекриває багато корупційних потоків. Оскільки такого інтересу немає у влади, то реформи будуть тільки імітуватися. Всі нинішні розмови про зміну юридичного статусу митниці, єдині вікна – це окозамилювання. 

– Що сьогодні принципово заважає Україні розвиватися?

– У політологічній термінології існує таке поняття «fragile state» – »держава у крихкому стані». Саме в такому стані сьогодні перебуває Україна. Рухатися вперед їй заважає відсутність якісного державного управління та держапарату.

– Чому зміні такого стану справ не сприяла хвиля молодих реформаторів, до якої належали й Ви, і серед яких було багато фахівців з успішним управлінським іноземним досвідом?

– Дуже класно, що до нас прийшла хвиля міжнародної експертизи і досвіду з найрізноманітніших напрямків, і ми у своєму постсовковому болоті побачили, як можуть виглядати світові моделі та стандарти управління. Було щось вдале, щось невдале, але тепер нам є з чим порівнювати. Айварас (Айварас Абромавичус – литовський підприємець і управлінець, що став міністром економічного розвитку і торгівлі України у 2014-16 рр. – від ред.) показав, як можуть працювати команди. Яресько (Наталія Яресько – українсько-американська громадська діячка і підприємець, що стала міністром фінансів України у 2014-16 рр. – від ред.) показала, як можна чесно працювати з міжнародними організаціями, відстоюючи власну позицію. Грузинська команда показала, як можна переосмислювати діяльність держапаратів, перебудовувати їх структуру. Тобто кожна з цих міжнародних груп принесла своє бачення змін. Зовсім інше питання – як це бачення було втілене в життя, підтримане місцевими управлінцями. 

– Чим займаєтеся зараз?

Зрозуміла для себе, що зараз той час, коли треба набиратися знань, ставати інтелектуально сильнішою. Тому поїхала до США, у Нью-йоркський університет, навчатися за міжнародною програмою державного управління, менеджменту та лідерства. Це можливість опанувати найбільш успішні світові практики перебудови країни. 

– Чи слід розуміти з вищесказаного, що Ви накопичуєте знання, енергію та унікальний досвід, щоб знову повернутися в українську політику і продовжити її змінювати? Чи запрошували Вас вже приєднуватися до нових (а може, й старих) політичних проектів?

– Мене запрошували багато разів, але я відмовилася. В мене є доволі чітке бачення того, як мають будуватися партії та рухи, і я не відчуваю, що зараз в нас є достатньо ресурсів, щоб побудувати справді дієву національну політичну силу.

Я хочу, щоб в Україні все змінилося на краще. Яка буде моя роль в цих процесах – точної відповіді поки не маю. Але точно знаю, що я хочу і можу бути корисною: в громадському секторі, в розумінні світових глобальних процесів і місця України в них. Я хочу впливати на те, щоб наша країна хоча б міліметр за міліметром рухалася по цивілізаційній драбині нагору.

Розмовляв Андрій Сніжко, 
для IA ZIK
 

Біографія

Юлія Марушевська – активістка Євромайдану та Революції Гідності. Стала відомою в лютому 2014 року, записавши під час Євромайдану адресований іноземцям кліп »I am a Ukrainian» (знятий англійським фотографом Гремом Мітчелом, опублікований американським документалістом Беном Мозесом). Ролик мав близько 9 млн переглядів на »YouTube», а її героїню після цього назвали «обличчям Майдану».

Народилася 2 жовтня 1989 року в селі Щербані Вознесенського району Миколаївської області., начальник Одеської митниці з 19 жовтня 2015 року. У 2012 році закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «українська мова та література, німецька мова», потім вступила в аспірантуру. 

Навчалася в низці зарубіжних вишів, зокрема в Гарвардському та Стенфордському університетах, зараз – в Нью-йоркському. Вивчає процеси державного устрою та управління, політичного розвитку, боротьби з корупцією.

Була членом команди голови Одеської області Міхеїла Саакашвілі з 2015 по 2016 рр. У жовтні 2015 року її призначено начальником одеської митниці. Трохи більше, ніж за рік, після тривалих спроб провести реформи на митниці та побороти там корупцію, після протистояння з головою Державної фіскальної служби України Романом Насіровим пішла у відставку. Зараз залишається поза політикою.


Йому сьогодні 26-ть: Всеукраїнський референдум 1991

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року 
Результати референдуму 1991 року.

Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдумна території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Організація[ред. • ред. код]

Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР.

Перебіг[ред. • ред. код]
Бюлетень для голосування.

Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниць для голосування[1]. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати[1]. 31 943 820 осіб або 84,32% тих, хто мав право голосувати, отримали бюлетені для голосування[1]. З них взяли участь в референдумі 31 891 742 осіб або 84,18%[1].

Одночасно з референдумом проходили перші в історії незалежної держави Україна вибори Президента України.


В Україні випробують нову потужну ракетну зброю

В Україні випробують потужну ракетну зброю: Турчинов назвав дату
14:15, сьогодні
Україна запускає повне виробництво ракет проекту "Вільха". Завод "Артем" отримав обладнання для виробництва корпусів боєприпасів.

Про це поінформував журналістів секретар РНБО Олександр Турчинов під час ознайомлення з виробничим майданчиком холдингової компанії "Артем", передає "Укрінформ".

Читайте також: Росія ввела додаткові війська на Донбас, – Турчинов

Там, зокрема, виготовляють корпусні деталі для "Вільхи".

"Виробництво українських ракет, які за своїми характеристиками повинні бути кращими, ніж російські аналоги, є тим завданням, яке РНБО поставило перед українськими виробниками. Чітко, послідовно це завдання виконується", – зазначив Турчинов.

Він зазначив, що таких технологій Україна не мала навіть за часів Радянського Союзу. Серійне виробництво ракет почнуть уже з наступного року.

Ми плануємо державні випробування на початку 2018 року. І після державних випробувань цим комплексом будуть забезпечені українські Збройні Сили,
– прокоментував Турчинов.

Комплекс "Вільха" може вражати цілі на відстані до 120 км. Кожна ракета несе різні бойові частини і є керованою. Системи управління, паливо й бойовий заряд виготовляються в Україні.

https://24tv.ua/v_ukrayini_viprobuyut_potuzhnu_raketnu_zbroyu_turchinov_nazvav_datu_n894375

Від сьогодні діє Закон україни "Про освіту"

28 вересня набув чинності новий закон "Про освіту", який цього понеділка підписав президент.

Закон писали понад три роки і на початку вересня він нарешті був підтриманий парламентом.

Його ухваленню передувала бурхлива дискусія в сесійній залі, деякі правки вносилися з голосу, тож певні моменти в ньому відрізняються від законопроекту, який початково пропонувало Міністерство освіти та науки.

"Українська правда. Життя" проаналізувала остаточний варіант закону і постаралася відповісти на основні питання.

У першій частині тексту – про те, що зміниться для дітей та їхніх батьків.

ТРИ ВИДИ ОСВІТИ

Перш за все, новий закон відкриває шлях до впровадження реформи "Нова українська школа", яку розробила команда міністра Лілії Гриневич. Реформа передбачає, зокрема, введення 12-річної школи.

"Про освіту" – це базовий закон, він не визначає всіх деталей того, як відбуватиметься навчальний процес, але окреслює основні принципи.

Тепер у відповідності до нього мають бути прийняті окремі закони "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту".

Закон вводить поняття "освітня послуга", яка спрямована на досягнення очікуваних результатів навчання.

А результати навчання – це "знання, уміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особисті якості, набуті у процесі навчання, виховання та розвитку, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити і виміряти та які особа здатна продемонструвати після завершення освітньої програми або окремих освітніх компонентів".

Також у законі з'являється поняття видів освіти – формальної, неформальної та інформальної.

Формальна - це освіта, яка здобувається за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей (професій) і передбачає досягнення здобувачами освіти визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікацій, що визнаються державою.

Неформальна - це освіта, яка здобувається, як правило, за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних та/або присудженням часткових освітніх кваліфікацій.

Інформальна освіта (самоосвіта) передбачає самоорганізоване здобуття особою певних компетентностей, зокрема під час повсякденної діяльності, пов’язаної з професійною, громадською або іншою діяльністю, родиною чи дозвіллям.

"Результати навчання, здобуті шляхом неформальної та/або інформальної освіти, визнаються в системі формальної освіти в порядку, визначеному законодавством", – йдеться в законі.

Однак яким чином це буде здійснюватися, поки незрозуміло.
[ Читати далі ]

Московський українець Володимир Гіляровський

У 2015 році святкується одразу два ювілеї – 160 років з дня народження і 80 років з дня смерті українця за походженням, талановитого журналіста-побутописця життя кримінальної Москви кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Московський українець Володимир Гіляровський

Народився «дядько Гіляй» у Вологодській губернії, де його батько був помічником економа одного з місцевих маєтків, а економом був його дідусь по матері, чорноморський козак з Кубані Петро Мусатий, чий батько-запорожець прийшов на Кубань із Січі після розгрому Запорожжя Катериною ІІ у 1775 році.

В. Гіляровський так згадував про своїх родичів: «Наша семья жила очень дружно. Отец и дед были завзятые охотники и рыболовы, первые медвежатники на всю округу, в одиночку с рогатиной ходили на медведя. Дед чуть не саженного роста, сухой, жилистый, носил всегда свою черкесскую косматую папаху и никогда никаких шуб, кроме лисьей, домоткацкого сукна чамарки и грубой свитки, которая была так широка, что ей можно было покрыть лошадь с ногами и головой».

Вдавшись у дідуся фізичною силою і сміливістю, Володимир Гіляровський став найвідомішим кримінальним журналістом Москви свого часу. Він не боявся відправитись у найнебезпечніші куточки «білокам’яної», злочинницькі «малини» і «хази», куди не наважувалися сунути носа навіть московські поліцейські. Власні спостереження із життя кримінальної столиці Гіляровський згодом зібрав у двох книжках – «Трущобные люди» і «Москва и москвичи».

Фото:Гіляровський у 1878 році.

Не забував Гіляровський і свого українського походження. Завжди у козацькій шапці, з козацькими вусами, романтично закоханий у Запорізьку Січ, дуже шкодував, що не знав добре української мови і не міг повноцінно брати участь в українському культурному житті. Однак і українській справі Гіляровський, хоч і трохи, прислужився. Побувавши на Лівобережній Україні, 1902 року випустив у світ книжку «На родине Гоголя (из поездки по Украине)», написавши у заголовку саме «Україна», замість звичного російського «Малоросія», як тоді вимагала імперська влада і що на той час було досить сміливим вчинком.

Волелюбною козацькою поетикою пронизані твори Гіляровського, присвячені Запорізькій Січі. Так, в нарисі «Запорожская Сечь (1775–1925)» Гіляровський наводить старовинну легенду про походження російського царя Лжедмитрія І, яку він почув під час турецької війни від кубанських козаків: «Много лет спустя, на турецкой войне, среди кубанцев-пластунов я слыхал интереснейшую легенду, переходившую у них из поколения в поколение, подтверждающую пребывание в Сечи «Лжедимитрия».

Когда на коронацию Дмитрия прибыли наши запорожцы почетными гостями, то их поставили около самого красного крыльца, откуда выходил царь. Ему подвели коня и поставили скамейку, с которой он, поддерживаемый боярами, по царским обычаям должен был садиться.

– Вышел царь, спускается... мы глядим на него и шепчемся, – рассказывали депутаты своим детям.

– Знакомое лицо и ухватка. Где-то мы его видали?

Спустился царь, отмахнул рукой бояр, пнул скамейку, положил руку на холку, да прямо, без стремени, прыг в седло – и как врос. А мы все разом:

–Це наш, Грицко!

А он мигнул нам, да – и поехал...»

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах.– М., 1999. – Том 2).

В поезії «Запорожцы» Гіляровський також сміливо для свого часу славить українського гетьмана Мазепу і запорізького кошового Костя Гордієнка за їхній союз зі шведським королем Карлом ХІІ, який, на думку Гіляровського, міг призвести до постання незалежної української козацької держави:

 

Пируют шведы с казаками,

Гуляют об руку рука,

И обнимаются друзьями

Соединенные войска.

 

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах. – М., 1999. – Том 4).

Пов’язана із долею Гіляровського і одна мистецька помилка, історію якої розповім вам далі.

Гіляровський і картина Рєпіна «Запорожці»

Дуже часто можна почути припущення, що на відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» серед інших героїв сучасного йому українського руху художник зобразив і Володимира Гіляровського у вигляді кремезного і сивого козака в білій шапці та червоній свитці, чий богатирський регіт, здається, виривається з полотна і лине до глядача картини. (Іноді цього персонажа називають ще Тарасом Бульбою). Гіляровський у свої похилі літа, дійсно, і кремезною постаттю, і сивими козацькими вусамибув дуже схожим на цього персонажа. А може, і свідомо хотів походити на нього і ніколи не заперечував, якщо хто-небудь із його співрозмовників у приватній бесіді порівнював його з героєм картини Рєпіна. Але насправді зобразити Гіляровського на цій картині Рєпін аж ніяк не міг.

Картина Рєпіна «Запорожці». Фрагмент картини Рєпіна «Запорожці».

Писати картину Рєпін почав у 1880 році, а ескізи, на яких зображений кремезний козак, що регоче на всю картину, з’явилися вже у 1878-му. В цей час 23-літній юнак Володимир Гіляровський, згадавши батьківщину свого дідуся, відправляється в складі загону кубанських козаків на війну Росії з Туреччиною за визволення болгарського народу з-під турецького ярма. Збереглася і світлина молодого Гіляровського, статного, безвусого, в кубанській черкесці, аж нічим не схожого на старого козарлюгу Тараса Бульбу з полотна Іллі Рєпіна.

Стародубський краєзнавець Георгій Метельський у своїй книзі «Листья дуба», що присвячена історії колишньої української Стародубщини, доводить, що в образі старого козака в червоній свитці Рєпін зобразив іншого видатного українця, композитора Олександра Рубця, до якого приїздив декілька разів у Стародуб на етюди. (МетельскийГ.В. Листья дуба. – М.: 1974 – С. 229). І справді, і за віком, і статурою Олександр Рубець більше походить на Тараса Бульбу, ніж тодішній Гіляровський.

До речі, і сам Гіляровський у своїх друкованих творах ніколи не посягав на лаври героя картини Рєпіна. Так, в нарисі «ЗапорожскаяСечь (1775–1925)» він згадує відомого українського історика Дмитра Яворницького і пише, що той став прототипом для постаті писаря з картини Рєпіна, а про себе – ані слова… Отже, присутність Гіляровського на картині «Запорожці» – то лише міф.

 http://tyzhden.ua/History/140877

21 вересня - Різдво Пресвятої Богородиці



Різдво Пресвятої Богородиці

Різдво Пресвятої Богородиці є велике дванадесяте свято, яке святкується 21 вересня за новим стилем. Господь, перш ніж народитися на землі як людина для спасіння світу, приготував свою Пречисту Матір.



Вона народилась у галилейському місті Назареті, від праведних батьків Іоакима та Анни. Св. Єпіфаній говорить: «Іоаким — значить приготування для Господа, або від Іоакима приготувався храм Господа, тобто Пресвятая Діва Марія; Анна — благодать, тому що Іоаким і Анна одержали благодать через зачаття від них благословенної Діви». По батькові Діва Марія походить з царського роду, по матері — від архієрейського, і таким чином вона увінчана славою і честю; славою — бо від кореня царського проросла, честю — бо з архієрейського племені виросла.



Батьки Діви Марії дожили до глибокої старості, але не мали дітей. Вони дуже сумували через це, часто молилися Богові і просили його, щоб дарував їм дитя. І при цьому дали обітницю — коли в них народиться дитя, то вони його посвятять на служіння Богові.
Після довгих переживань і молитов це бажання Іоакима та Анни здійснилося. У них народилась дочка, яку щасливі батьки назвали Марією. Так назвав Її ангел, який сповістив про її народження. «Марія або Маріам, — говорить св. Єпіфаній, — означає володарка і надія. Бо вона мала народити Господа, який є сподівання народів». «Марія, ставши Матір'ю Творця, — говорить св. Іоан Дамаскін, — дійсно стала володаркою всіх народів».



На спомин Різдва Пресвятої Богородиці з давніх-давен встановлено церквою свято. Згадка про це свято дійшла до нас з IV ст., коли рівноапостольна княгиня ольга побудувала храм в пам'ять про народження Матері Божої. В VI ст. про святкування Різдва Богородиці згадує святий Григорій Двоєслов у своєму секрементарії. Йосиф студит прославив Різдво Пресвятої Богородиці багатьма піснями, які і сьогодні співають в церквах в дні святкування Різдва Діви Марії: «з давніх-давен оспівуємо святе народження Твоє, шануємо благословенне зачаття Твоє, Богом обрана Невісто Діво». 
Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, Церква і священики прославляють найвищу ступінь наближення божества до людей, його благодатне єднання з ними в образі Діви, народженої з благословення Божого.
«Величаємо Тебе, Пресвята Діво, і шануємо Твоїх родителів, і всехвальне славимо народження Твоє», — співають величальну пісню Богородиці.
Святий Андрій Критський у своєму слові на день Різдва Пресвятої Богородиці говорить: «Нинішнє свято є для нас початком свят, воно служить провісником благодаті і істини».
За словами святого Іоана Дамаскіна: «День Різдва Богородиці є свято всесвітньої радості, тому що Богородицею весь рід людський обповився і смуток праматері Єви змінився на радість».
Євангеліє благовіщає про зустріч Пресвятої Діви Марії після благовіщення з праведною Єлизаветою, у якої заворушилась дитина в утробі її. І Єлизавета наповнилась Духом Святим і пророкувала: «Благословенна ти між жонами і благословен плід утроби Твоєї!», а Марія промовила: «Величає душа моя Господа, і зрадів дух мій у Бозі, Спасі моїм, бо зглянувся на смирення раби своєї, ось-бо віднині ублажатимуть мене всі роди, бо вчинив мені велич всемогутній, і святе ім’я Його» (Лук. 4, 39—49).



На Літургії Євангеліє сповіщає про проповідь Ісуса Христа, за яку ублажали не тільки Його самого, але і Його Матір:
«Одного разу прийшов Ісус до одного села; тут жінка на ім’я Марфа прийняла Його у свій дім. У неї була сестра, що звалася Марією, котра сіла біля ніг ісуса і слухала Слово Його. Марфа ж клопоталася про велике частування і підійшовши, сказала: Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй , щоб допомогла мені. Ісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочечся про багато що. А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї. Коли ж Він це говорив, одна жінка з натовпу, піднісши голос, сказала Йому: блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе! А він сказав: блаженні ті, що слухають Слово Боже і виконують Його» (Лук. 54, 38—42; 11, 27—28).



Різдво Богоматері – це початок неосяжної для людського розуму таємниці боговтілення і нашого спасіння.
Різдво Пресвятої Владичці нашої Богородиці та Приснодіви Марії є джерелом радості й утіхи. В особі Богоматері Бог дарував світові особу, перед Якою схиляється стільки людей, підноситься стільки молитов, перед Якою виливаються ріки людських сліз. Матір Божа так повно і ясно Сама про себе сказала словами гімну: «Величає душа моя Господа, і зрадів дух мій у Бозі, Спасі моєму» (лк. 1, 46-47). У цьому все Її життя – прославляти Бога за мудрість творіння, за Його промисел, за любов і милосердя. І це, попри скорботи та страждання, якими переповнювалось Її материнське серце біля Хреста Господнього.



«І зрадів дух мій у Бозі, Спасі моєму», - у цьому Її повсякчасна настроєність. Вона бачила людські слабкості й пороки. Вона бачить їх і нині, і по-материнському уболіває серцем. Але, незважаючи на це, вона залишається на висоті споглядання вищої небесної святості, і дух її завжди радіє у Бозі Спасителі, який приніс себе в жертву заради спасіння усього людства. У цій Богородичній радості – джерело благодатного впливу Божої Матері на серця віруючих, які підносять до неї свої молитви. Дійсно, скільки людей, які з вірою благають її материнської домоги, одержують зцілення і розраду.



За прикладом Богоматері християнин повинен завжди величати Бога і радіти у Бозі. У цій радості не може бути місця для скорботи , смутку чи відчаю, самотності або відчуженості. Усіх любить Господь і за всіх безперестанно просить Його Пречиста Матір.
Як часто в житті ми відчуваємо прагнення чистоти, оновлення та радості. І як часто наша негідність, наші гріхи закривають світло радості та слави Божої. У день Різдва Владичиці нашої Богородиці звернімось до Неї і проситимемо Її – Пречисту і Пренепорочну, щоб Вона допомагала нам перемагати гріх і всяку нечистоту, щоб ми могли чистим серцем славити Бога і радіти у Ньому. Хто звертається до Неї з вірою і надією, не залишиться безутішним і не почутим, Їй дана благодать молитися за нас і допомагати нам.

Підготував диякон Василь Татарин

Тропар, глас 4



Різдво твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній: з тебе бо засяяло сонце правди — Христос Бог наш, і, зруйнувавши клятву, він дав благословення і, перемігши смерть, дарував нам життя вічне.

Кондак, глас 4
Йоаким і Анна з неслави бездітства, і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста, у святім Різдві Твоїм. Його святкують люди Твої, з провини гріховної визволившись, коли взивають до тебе: «Неплідна народжує Богородицю і Матір життя нашого».

Величання
Величаємо Тебе, Пресвятая Діво, і шануємо святих Твоїх родителів, і всеславне славимо Різдво Твоє.

Конгрес США підтримав збільшення фінансування для України

В Сенаті США пропонують збільшити військове фінансування України

 2017-09-10 



Комітет з питань асигнувань Сенату США затвердив проект «Закону щодо асигнувань Державного департаменту, зарубіжних операцій та суміжних програм на 2018 фінансовий рік», яким передбачено збільшення фінансування для України на безпекові цілі.

Про це повідомляє прес-служба посольства України в США

«Відповідно до документа, кошторис допомоги Україні по лінії Державного Сполучених Штатів, Агентства США з міжнародного розвитку та причетних установ визначено у сумі 421 млн. дол, що перевищує асигнування 2017 року», — йдеться в повідомленні.

Законопроект, зокрема, передбачає збільшення фінансування для України на безпекові цілі за програмою «Міжнародне військове фінансування».

«Аргумент»

Велика втрата для української еліти

Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна
6 ВЕРЕСНЯ, 18:09Україна2320
0
 
 
0
Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна

У страшній аварії на Рівненщині загинули четверо українських політологів та журналіст. Україна втратила Олександра Маслака, Олексія Курінного, Олександра Ніканорова, Володимира Карагяура та Сергія Попова., пише 24 канал. Фото зі сайту 24tv.ua.

Смертельна ДТП сталася у Рівненській області на світанку 6 вересня. 5 пасажирів Opel загинули. Ними виявилися чотири політологи та журналіст. Попередня версія смертельного зіткнення – водій не впорався з керуванням на слизькій трасі і вилетів на зустрічну смугу, де врізався у вантажівку.

Згодом стало відомо, що чоловіки поверталися з Варшави, де були на міжнародній конференції із протидії гібридній війні. За кермом всю ніч був журналіст Володимир Карагяур.

Ким були і чим займалися загиблі, з'ясовували журналісти.

Олександр Маслак, політолог та викладач

Олександр Маслак закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка та здобув ступінь кандидата філософських наук. Рік стажувався в Варшавському університеті. Працював старшим викладачем Центру гуманітарної освіти НАН України.

Він був відомий, як експерт широкого профілю, адже розумівся на історичних подіях світу та мав потужні знання українських реалій з часів Київської Русі.

Згодом пішов у політику та став членом Вищої Ради партії "Національний Корпус". Проводив відкриті лекції для студентів. На Youtube є лекція про одного з провідних філософів 20-го століття Освальда Шпенглера і його працю "Присмерк Заходу".

Маслак був частим гостем ефірів на українських телеканалах, аналізував останні події у політиці. Засуджував російську агресію та вболівав за успішність реформ в Україні.

Олексій Курінний, громадський діяч і викладач Могилянки


Олексій Курінний викладав у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" та був керівником міжнародного центру захисту прав людини при академії. Олексій також очолював київську організацію "Просвіта".

Виступав активним поборником протидії російській агресії, зокрема в інформаційній війні. Один зі шляхів бачив у перейменуванні радянських та російсько-імперських назв у Києві та в Україні в цілому.

Окремо займався дослідженнями стану сучасної української мови та проводив наукові дослідження. В останньому йому вдалося встановити, що мешканці Центральної України продовжують русифіковуватися.

Був експертом Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України та займався розробкою концепції виховання історичної пам’яті.

Володимир Карагяур, журналіст та громадський діяч

Він завжди поспішав жити, тому був дуже активним всюди, розповіла подруга загиблого та активістка Євромайдану Богдана Бабич. Вони разом працювали у Spilno.TV.

Вона додає, що журналістика була ідеальним місцем, де Володимир був в епіцентрі подій. Він був першим журналістом, якого затримали на Майдані представники режиму Януковича.

За участь в масових заходах йому загрожувало від 5 до 8 років. Але від тюрми вдалося врятувати спільними зусиллями громадськості.

На його сторінці у Facebook з'явились десятки повідомлень про співчуття від друзів та знайомих Володимира. За два тижні йому мало виповнитися 34 роки.

Олександр Ніконоров, журналіст і політолог

Працював кореспондентом інтернет-видання "Депо", а також був політологом. Йому було лише 29 років.

Олександр народився 3 листопада 1988 року у місті Торез Донецької області. В 2011 році закінчив кафедру політології в університеті Даля, що в Луганську. Після захоплення міста сепаратистами виїхав звідти, але змиритися з окупацією Донбасу не міг. Вивчав екстремістські та сепаратистські рухи на Закарпатті та Донеччині.

Народний депутат Антон Геращенко розповів, що Олександр як молодий вчений готував дисертацію про проросійські сепаратистські рухи на Донбасі, якою була роль Росії в них.

Олександр також був автором десятків статей і досліджень про те, що відбувається на окупованих територіях.

Його статті та дослідження залишаться важливим матеріалом для майбутніх дослідників історії російської агресії на Донбасі.

Сергій Попов, експерт із децентралізації і громадський діяч

Працював колишнім заступником голови Донецької військово-цивільної адміністраіціі та був секретарем Ради донорів з питань децентралізації в Україні. Цими питаннями займався в Міністерстві регіональної політики.

Сергій виїхав з Донецької області, щоб активно боротися за майбутнє країни тут. В квітні 2014 року в Дніпрі організовував круглі столи на тему протидії сепаратизму і тероризму.

"Був завжди світлий, оптимістичний, вірив у краще", – згадав Сергія його товариш Іван Лукеря.
 

http://www.uapost.us/news/smerteljna-dtp-z-politologamy-kogo-vtratyla-ukrayina/

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая