хочу сюда!
 

Леди Ровена

38 лет, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 33-50 лет

Заметки с меткой «андрухович»

5 авторів, яких радить читати Юрій Андрухович

5 авторів, яких радить читати Юрій Андрухович

Мій загальний читацький стаж (віднявши раннє дитинство, коли мені читали вголос) наближається до півстолітнього.

50 років читання книжок – це, погодьтеся, не так вже й мало.

Обмежитися при цьому всього лише пятьма улюбленими авторами означає таки справді обмежитися, рішуче й безжально.

Як вийти з цієї халепи?

Розподілити їх рівномірно в часі – по одному улюбленцеві на десятиріччя?

Розглядати лише українських і дати собі спокій з усіма т. зв. вершинами світового письменства?

Зосередитися винятково на ХІХ столітті з його високою класикою?

Чи, може, винятково на ХХ-му з його революціями й переворотами, зокрема і в літературі?

Або ось так, довго не думаючи: Шекспір, Данте, Рабле, Сервантес, Ґете?

Може, махнути рукою на поетів і навіть не дивитися в їхній бік?

Чи навпаки: враховувати самих лише поетів і не озиратися на прозаїків?

Брати до уваги лише тих, кого сам перекладав?

Вибирати лише серед живих? (У сенсі не вічно живих, а нині живих наших сучасників)?

Кожен із цих підходів по-своєму непоганий. Але я не скористаюся жодним із них.

Я просто згадуватиму імена, аж поки їх не назбирається пять. Оце й буде моя перша пятірка. Хто не встигне згадатися, той не потрапить. Хоч, можливо, Він/Вона й максимально на це заслуговує.

Проте за великим рахунком їх таких десь близько тисячі. Тому нехай уже вибачають.

 

Томас Вулф (1900 – 1938)

Я неодноразово згадував, що його роман "Look Homeward, Angel" (у російському перекладі – "Взгляни на дом свой, ангел") став для мене першим у житті абсолютним читацьким потрясінням.

Уперше я прочитав його приблизно в 16-річному віці, тож він дуже потужно вплинув на мої уявлення про те, що таке справді великий роман.

Я не просто читав його і перечитував – я його переживав. І я його переживаю досі, коли просто беру з полиці й починаю гортати, а відтак і знову перечитувати з першого-ліпшого довільного місця.

Якщо мене запитують про таку сумнівну річ, як "головна книга всього мого життя", то я без тіні сумніву називаю саме цей роман Томаса Вулфа.

 

Бруно Шульц (1892 – 1942)

Він є автором передусім двох відносно невеликих за обсягом збірок малої прози – "Цинамонові крамниці" та "Санаторій під клепсидрою". Обидві явили собою цілком феноменальне поетико-стилістичне плетиво.

Щоб остаточно в цьому впевнитися, я мусив їх повністю, від першого й до останнього речення, перекласти. Й от коли по-справжньому сходиш углиб цієї прози, від її макро- до мікроструктур і рівнів, щоби згодом повернутися до макро, коли починаєш переписувати це словами і реченнями рідної мови, то зненацька ловиш себе на відчутті, що десь отак і виглядає сама що не є геніальність.

 

Джеймс Джойс (1882 – 1941)

Насправді в цьому шорт-листі він мав би височіти під номером один. Але я на це не зважився через те, що досі так і не прочитав (та й навряд чи найближчим часом прочитаю) його центральний твір – роман "Поминки за Фіннеґаном".

Зате я чудово пригадую, з яким трепетом і захватом я продирався через його "Улісса" (знову ж таки в російському перекладі) десь у 1990-х. Тому для мене Джойс – письменник-дев’ядесятник.

Щодо улюбленого для мене його твору, то це "Джакомо Джойс" – лірична мініатюра із часів його перебування у Трієсті. Саме з неї походить мій улюблений вислів "Любиш мене – люби й мою парасольку". В оригіналі з дещо іншим акцентом: "Love me. Love my umbrella".

Ну от і маємо першу трійцю: Вулф, Шульц, Джойс. І тут уже вимальовується тенденція: не досить, що всі вони між собою сучасники, за життя дуже недооцінені й по-справжньому не визнані, то ще і називаються всі односкладово.

До такої компанії напрошується так само односкладовий (й так само їхній сучасник) Пруст. Але ні, його тут не буде.

А якщо Франц? Тобто Кафка?

Дуже хотілося б, але ні. І хоча Рот (Йозеф, а не Філіп) також десь тут, поблизу, час ламати і змінювати тенденцію.

Й тому:

 

Ґреґорі Корсо (1930 – 2001)

В його особі у цій п’ятірці нарешті з’являється "чистий" поет (цей вислів я запозичую з футбольної термінології, де бувають т. зв. чисті форварди).

Корсо – найсвіжіший, найзухваліший і водночас найзворушливіший зі знаних мені поетичних голосів цього світу. Серед інших бітників він, на мій погляд, вирізняється тим, що не вдавав, не прикидався, не імітував, не намагався бути, а був таким, як був, тобто він був бітником від природи.

Ґінзберґ і Керуак вигадали Beat без нього, але так, наче саме для нього і під нього. В його особі я так само вшановую двох великих поетів англійського романтизму, що відійшли у кращі світи дуже молодими (як і наш Антонич, зрештою) – П. Б. Шеллі та Дж. Кітса.

Корсо примудрився жити, писати й померти так, щоби бути похованим поруч із ними – і не де-небудь, а на римському кладовищі.

Його та інших улюблених авторів, а також свої власні твори, я читатиму під джазовий супровід гурту "Сон Сови" на сцені київського Будинку Художника.

І нарешті – Вона, письменниця.

 

Астрід Ліндґрен (1907 – 2002)

Вона потрапила до цієї п’ятірки, звісно ж, не лише з тієї причини, що в будь-якому товаристві обов’язково мусить бути хоча б одна дама.

Ні, не тільки тому. А тому передусім, що вона велика в найголовнішому сенсі письменницької професії: вигадувати й оповідати історії.

Вона робила це бездоганно чисто і переконливо, не приголомшуючи нас ні нарочитістю, ні обсягом (як наша чудова сучасниця Дж. Р.), зате всім своїм талантом і сумлінням ніби виконуючи знану настанову про те, що для дітей слід писати так само, як і для дорослих, але краще.

І вона писала для них не просто краще, а найкраще, бо це завжди було і дуже весело, і дуже всерйоз.

Ось таке гроно пятірне моїх літературних улюбленців окреслилось у мене на сьогодні, а далі побачимо. 

Юрій Андрухович, спеціально для УП.Життя

Еротичні фантазії Ю.Андрухочича Пародія)

Юрій Андрухоувич впіймався на Голку Гната.
Еротична ілюстрація В.Чмирьова (цензурована)

...і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч помада туш і кров
я так я так я так
я так тебе тебе

Юрій Андрухович, «Книга відгуків», 2008 р.

Я ТАК ТЕБЕ

я так і так і ще раз так тебе
а потім так отак і перетак
і стогони твої біжать в гаї небес
помада тіні туш і крові свіжий знак
це ще не все стривай не утікай
ми ще хапнем і знову погребе
твоя досяжність хлюпне аж за край
і знов я так отак
ще й так тебе тебе

Світлина від Перець. Весела республіка.

Ідеолог сепаратизму Юрій Андрухович

Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися 

Мені сниться один сон, що я в засідці на Януковича… Я б не робив цю кляту цілісність якоюсь догмою… Табачнику дуже хочеться заїхати в мармизу… Країну захопили окупанти, а Ющенко про гусочок розказує... 

Автор: Оксана Климончук Політика 15:57, 22 липня 2010  ПРОЧИТАТАНО 10307

Гадаю, не варто ще раз перелічувати всі успіхи й здобутки українського письменника Юрія Андруховича. Він давно посів свою сходинку у світовій і українській літературі. І, сподіваємося, будуть ще й нові звершення. Його твори перекладено на польську, англійську, німецьку, російську, білоруську, угорську, фінську, шведську мови. І це не кінець, адже йому ще тільки п’ятдесят. А кращі слова, як любить повторювати пан Юрій, ще не написані. З Андруховичем ми здебільшого говорили про політичну ситуацію в Україні… З ПРИХОДОМ ЯНУКОВИЧА Я ПОБАЧИВ, ЩО НІБИ Й НЕ ІСНУЄ НІЧОГО, НАПИСАНОГО МНОЮ ДОСІ Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам. Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік... Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування... Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття. Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента. Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила. Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає? Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав. Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать. Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують. Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку. Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема. ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися? Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини. Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає. Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої… Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади. Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися? Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа. Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю. Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка. Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить? Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати? Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може. Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять. Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював. А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж. Могла б. Але ось програла. Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж? Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще... Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні. Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами. Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків. Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями. Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить. Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік. Як це сумно… Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося. ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький… Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом». Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма. Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді. Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською... Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу. НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах? Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую. Як тоді бути з наступними поколіннями? А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю. Гаразд, якщо серйозно... Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше... Методів насправді багато. Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, - це один з наслідків катастрофи. Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти. Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України». Які зараз настрої панують в Західній Україні? Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути. КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком. Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні... Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України. Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста. Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце. У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну. Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує. Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади? Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд. МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму? Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»… Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах. Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви? Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає. У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення. Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги. Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен. УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку. Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим. Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її. Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага… Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити? Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував. Чому саме 111? Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число. Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому. МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА Що вас найбільше дратує в людях? Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити. Яка ваша улюблена патріотична пісня? На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина». Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення. Розмовляла Оксана Климончук

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojut-pomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya.html

Звернення до європейських громадян письменника Юрія Андруховича.



Дорогі друзі, і передусім закордонні журналісти й редактори,

Цими днями я отримую від вас дуже багато запитань із проханнями описати поточну ситуацію в Києві та в Україні загалом, виразити свою оцінку того, що відбувається, і сформулювати бачення хоча б найближчого майбутнього. Оскільки я просто фізично не зможу написати окремо для кожного з ваших часописів розлогу аналітичну статтю, я вирішив підготувати це стисле звернення, що ним кожен із вас може користуватися в залежності від своїх потреб.

Найважливіші речі, про які я маю вам сказати, такі.
За неповні чотири роки свого правління режим пана Януковича довів країну та суспільство до крайньої межі напруженості. Що гірше – він запер себе самого у безвихідь, за якої він мусить утримуватися при владі вічно і будь-якими засобами. Інакше для нього настане сувора кримінальна відповідальність. Масштаби розікраденого та узурпованого перевищують будь-які уявлення про людську захланність.

Єдиною відповіддю, що її цей режим ось уже третій місяць застосовує щодо мирних протестів, є насильство, при цьому ескалююче, при цьому «комбіноване»: атаки поліційних спецпідрозділів на Майдан поєднуються з індивідуальним переслідуванням опозиційних активістів і простих учасників протестних акцій (стеження, побиття, спалення автомобілів, будинків, вторгнення у помешкання, арешти, конвейери судових процесів). Ключовим словом є залякування. Оскільки воно не спрацьовує, й люди протестують дедалі масовіше, влада робить дедалі жорсткішими репресії.
«Законодавчу базу» під них вона створила 16 січня, коли цілком залежні від президента парламентські депутати з усіма можливими порушеннями регламенту, порядку денного, процедури голосування і нарешті Конституції руками (!) протягом кількох хвилин (!) проголосували цілу низку законодавчих змін, які реально запроваджують у країні диктатуру й надзвичайний стан навіть без оголошення останнього. Наприклад, я, пишучи й поширюючи ці рядки, вже підпадаю під декілька кримінальних статтей за які-небудь «наклепи», «розпалювання» і т. п.

Коротко кажучи, якщо визнати ці «закони», то слід вважати: в Україні заборонено все, що не дозволено владою. А владою дозволено тільки одне – коритись їй.

Не погоджуючись із такими «законами», українське суспільство 19 січня вже вкотре масово виступило на захист свого майбутнього.

Сьогодні в кадрах телевізійних новин із Києва ви можете бачити протестувальників у різного типу шоломах і масках на обличчях, часом із дерев'яними кийками в руках. Не вірте, що це якісь «екстремісти», «провокатори» чи «праві радикали». Я і мої друзі й самі тепер виходимо на наші маніфестації в такому й подібному екіпуванні. У цьому сенсі «екстремістами» нині є я, моя дружина, донька, наші друзі. У нас немає виходу: ми захищаємо життя та здоров’я себе і своїх близьких. По нас стріляють бійці поліційних спецпідрозділів, наших друзів убивають їхні снайпери. Кількість протестувальників, убитих лише в урядовому кварталі протягом останніх двох діб, за різними даними сягає 5 – 7 осіб. Кількість пропалих без вісти по всьому Києву сягає десятків людей.

Ми не можемо припинити простести, бо це означатиме, що ми погоджуємося на країну у формі довічної в’язниці. Молоде покоління українців, які виросли і сформувались у післярадянські часи, органічно не сприймає жодної диктатури. Якщо диктатура переможе, Європа муситиме рахуватися з перспективою Північної Кореї на своєму східному кордоні та, за різними оцінками, від 5 до 10 мільйонів біженців. Я не хочу вас лякати.
У нас – революція молодих. Свою неоголошену війну влада веде передусім проти них. З настанням темряви Києвом починають пересуватися невідомі угруповання «людей у цивільному», які виловлюють головним чином молодь, особливо із майданівсько-євросоюзівською символікою. Вони викрадають їх, вивозять у ліси, де роздягають і катують на лютому холоді. Дивним чином жертвами таких затримань найчастіше стають молоді митці – актори, художники, поети. Складається враження, що в країну допущено якісь «ескадрони смерті», завданням яких є винищити все найкраще.

Ще одна характерна деталь: у лікарнях Києва поліційні сили влаштовують засідки на поранених протестувальників, вони захоплюють їх там і (повторюю – поранених!) вивозять на допити в невідомому напрямку. Звертатися до лікарні навіть випадковим перехожим, зачепленим випадковим осколком від поліційної пластикової гранати, стало вкрай небезпечно. Лікарі тільки розводять руками і віддають пацієнтів до рук т. зв. «правоохоронців».

Підсумовуючи: в Україні повним ходом здійснюються злочини проти людяності, відповідальна за які нинішня влада. Якщо в цій ситуації справді присутні якісь екстремісти, то це найвище керівництво країни.

Тепер щодо двох ваших традиційно найскладніших для мене запитань: я не знаю, що буде далі, як і не знаю, що можете нині ви для нас зробити. Втім ви можете в міру можливостей і контактів поширювати це моє звернення. А ще – співчувайте нам. Думайте про нас. Ми все одно переможемо, хоч як вони лютуватимуть. Європейські цінності вільного та справедливого суспільства український народ нині вже без перебільшення відстоює власною кров’ю. Я дуже сподіваюся, що ви це оціните.

96%, 24 голоса

4%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

З «Кримінальних сонетів» Ю.А.

НІЖНІСТЬ

По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).

Він пописав ій черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,
я присягла навіки свому Янку».

(Той саме відбував за зґвалтування).
Вона була любов його остання —
і так пішла, небога, ні за гріш.

Кохання — то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.

Браво,пане Померанцев!!!

Сьогодні відчула себе в цивілізованій країні.Обіцяли нову книгу Юрія Андруховича 11.11.11-тримайте.На багато що не розраховуючи,заходжу сьогодні до звичайної чернівецької книгарні та запитую чи є в них "Лексикон інтимних  міст".Продавщиця-"ну звичайно-є.Клас.За багато років звикла,що якщо обіцяють книгу восени,то раніше весни не виходить,а в Чернівцях так взагалі ще через місяці два.Аж незручно щодня зазвичай заходити та позолити очі продавцям(((

Тут усюди пахне середньовіччям.

юрій андрухович
Юрій Андрухович.

   Пригадую, як ще в січні дзвонила колишня сусідка з вісткою, що скоро всебуде добре: на базарі у Франику, мовляв, усі тільки й говорять – Нечай уже як слід поворожив, і той, котрий нині найвищий у Києві, невдовзі почне хворіти, а відтак і гигнеться. Тим часом гигнувся сам Нечай. Та навіть і не гигнувся – гигнули.

   "У Голій Пристані Херсонської області через протести духівництва демонтували скульптуру язичницького божества Даждьбога, встановлену на набережній під час фестивалю "Купальські зорі", – читаю в новинах. І думаю при цьому: "Ти диви, скульптуру демонтували, а фестиваль чомусь перейменовувати не
збираються. Чи Даждьбог їм страшніший за Купала?".Але це лише побіжна думка, бо я читаю далі – цікаво ж, які там настрої в тій Голій (прости Господи!) Пристані: "Священики єпархії висловили своюпозицію з даного приводу, яка полягає в неприйнятті встановлення релігійних, культових ідолів язичницьких часів і створення можливості поклоніння їм", –  повідомив ігумен Феофан.

   Класний, як на ігумена, стиль, відзначаю принагідно – особливо ось це "неприйняття
встановлення і створення можливості поклоніння". Справжній тобі держслужбовець одного з найвищих рангів. Далі виявляється, що аж сто священиків звернулися до голопристанського мера з петицією. Наче й не знайшлося у святих отців нагальніших справ – збавляти грішників, допомагати сиротам, розводити паству на бабло і політичну підтримку, рахувати церковні пожертви, купувати все новіші лексуси, давити ними перехожих прихожан.[ Читати далі ]

Андрухович: Влада розуміє, що з Тимошенко і Луценком вляпалася

            Президент України Віктор Янукович організував переслідування лідера партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко, щоб почуватися більш комфортно. Таку думку в інтерв'ю виданню «Політична думка» висловив відомий письменник Юрій Андрухович.

           «Який там суд. Зрозуміло і п'ятирічній дитині, що суди у нас є лише виконавцями. Процесом керує якщо не особисто Президент, то його Адміністрація. Мабуть, з пов'язаною Тимошенко Президент почувається значно комфортніше - ось вам і вся мотивація, цитуючи поета, «проста, як мукання», - сказав літератор.

           На думку Андруховича, зараз у країні робиться все винятково для максимального комфорту Президента. «Янукович - людина, не здатна вистояти у несприятливих ситуаціях. Тому всі служби наввипередки намагаються створити йому ситуації виключно і тільки сприятливі. У той же час вони вже розуміють, що з Тимошенко та Юрієм Луценком вони вляпалися. Особливо у контексті міжнародних відносин і того, що вони називають «європейською інтеграцією», - вважає письменник.

          За його словами, нинішня влада своїми діями послаблює позиції країни на міжнародній арені: «Вони ж у міжнародній політиці все ще на рівні дитячого садка, їм ще вчитися і вчитися. Причому дитсадка, переповненого малолітніми хуліганами, брехунами і злодюжками. Тому весь славний професіоналізм їхнього міністра закордонних справ йде на те, щоб хоч якось відмазати їхню дитсадкову поведінку. Наскільки це йому вдається? Відповідь, гадаю, очевидна».

          «Їй, владі, зараз дуже важко. Вона розуміє, що вляпалася. Але задній хід давати вона не хоче, бо це не по її поняттям - давати задній хід і визнавати помилки», - переконаний письменник.

Юрій Андрухович: Навіщо Януковичу червоний прапор?

Мені здається, все гранично зрозуміло. Янукович на посаді президента продовжує діяти на знищення в Україні всього українського. У цьому він і справді "тому що послідовний". Він - послідовний очільник окупаційної влади. А отже - прибічник її окупаційних символів. Та й чого б йому було не підписувати того, за що раніше проголосував відданий йому парламент? Усе логічно: відданий президентові парламент проголосував - президент підписав.

Хтось насправді сподівався чогось іншого? Мені здається, вони підуть далі і ще багато чого символічного наголосують і напідписують. Наприклад, про повернення свята 7 листопада - ще цього ж року або найпізніше наступного. Бо якщо вже знущатися - то на повну. От вони всі разом і знущаються. За це їхній електорат їх і любить. За це він і пробачить їм будь-яке "покращення життя" і все одно, за будь-яких обставин, за них голосуватиме. Бо вони ж "нагнулі бендєр" - і це найголовніше.

Юрій Андрухович

Ця банди і Голодомор може визначати як свято - як перемогу над ненависними куркулями...

День театру! День театру! День теаааааатру!

"Театр!.. Чи любите ви театр так, як люблю його я, всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, на яку лише здатна пристрасна молодість, палка і жадібна витончених вражень?".


Погоджуюся: наведена цитата дещо солодкава і видає з головою бездарність свого автора, Вісаріона Бєлінського. Це при тому, що перекладаючи її з великороської, я справді старався. Втім, великороською вона звучить ще гірше. Але кращої цитати мені просто не знайти – такий вже привід.

Немає нічого милішого за комсомольське шоу з прапорцями. Особливо на 9-те травня, особливо у найпопулярнішому серед московських туристів Місті Лева. За рік сюди наїжджає стільки празникового люду з Росії, і він залишає таку критичну масу кревно замозолених рублів по львівських кнайпах і генделях, що ще більше скомпрометувати Львів уже, здавалося б, неможливо – продалися сучі діти та й годі. Усі давно переконалися: тут не б'ють ані російськомовних, ані тим більше москалів, бо ж їхнім коштом тут усі й живуть. І їхнім коштом тут усе й працює.

Тут на свій спосіб поважають прибульців, особливо східних і північно-східних гостей. Для них упорядковують сквери, прибирають від кінського (і не тільки) лайна площі, для них гуде Галицький базар, вирують вернісажі, сотні яток з дрібним крамом, для них попса і блатняк у закладах, м'яко кажучи, громадського харчування. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Хоч вони, львів'яни, всі поголівно й бандерлоги.

Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк. Масовку набрали вдало – постарались як змогли, бо ж вистава готувалася телевізійна. Старушенції в буклях, діди в перуках (знову Бєлінський?!), по-святковому пухкі "діти війни" з оберемками квітів і ще якісь морди, мабуть, далекі родичі режисерів. Кілька автобусів з трудовим десантом для впорядкування могил. Десантники переважно пикаті, ніби сироти в романі Ільфа й Петрова. Натовп юних свободівців у масках типу "фанфан-тюльпан". Тут один із проміжних висновків: друзі, 20-ліття не минуло просто так. У нас таки виросла власна україномовна (а точніше – суржикова) гопота! Слава героям! Порівняйте лиш їхні фейси з мармизами їхніх гопонентів із ВО "Родіна" і знайдіть хоч одну відмінність. Нема відмінностей! Вони об'єднали Україну! Україна – це Свобода плюс Родіна. Дорівнює світле майбутнє.

Проте в кадрі чомусь немає партійних лідерів, себто "старших товаришів". Де вони? На фуршеті з губернатором? Цікаво, що там кричать бійці за їхньої відсутності? Заради чого ця штовханина близнюків? За кого найкращі сини вітчизни так нещадно тараняться животами? Ех, любий друже, старий-добрий совок. Усі брешуть, кричать гаслами, ніби не люди, а футбольні фани якісь, потрясають транспарантами, що їм видали десятники у відділах агітпропу. І нікому не соромно, бо камери вже ввімкнено. Яке там соромно – навпаки.

Але я, як сказав би мій земляк Станіславський, не вірю. Вірити телевізійним постановкам все одно, що вірити Ганні Герман. Та й режисери – як би це увічливіше? – лажу порють. Не полишає відчуття, що все це ставлять люди, які і про життя, і про правдиві людські настрої знають через десяті руки – з Кремля чи з якого ще занепалого інформцентру. Хтось невідомий наспівує їм, як усе має бути. Режисери не беруть участі у виставах, навіть не спостерігають за ними збоку. Не заходять хоча б вечорами в Ютуб і не читають коментарі реальних львів'ян: "тут [у Львові] так само харашо. вишиванки, українські пісні, кабаки, інтелігенція. загалом все по-старому. а то шо там показують по тілівізору, це всьо - цирки б... ви не вірте цим мудакам".

От я й не вірю. Хоч мені – скажу щиро – хочеться вірити. Але не мудакам, звісно.

Мені хочеться вірити в те, що хлопець, якому гумою стрільнули в ногу, вже завтра накульгуючи побіжить за новеньким айпедом. Що стрілець покається і сам попросить два роки виправних робіт. Що заїжджий десант отримає свої преміальні без затримок і бажано баксами. Що врешті всім їм видадуть в Одеському порту китайської гречки за ризиковану, але успішну спецоперацію.

І якщо це сценарій, то справи не такі погані. Отут і другий проміжний висновок: в Україні виросла ціла генерація акторів або принаймні тих, хто хоче епатувати, грати, потрапляти на ТБ чи Ютуб. За них можна лише порадіти. Мета досягається майже безболісно, простими комсомольськими методами. Святкові марші, мітинги, концерти, напівголі виконавці, покликані бавити не в жарт наляканих їхніми відвертими кавунами ветеранів.

І річниці Голодомору для них свято, і річниці воєн, і перемог, і поразок, і дні народження президента. Ті самі фізії співають і їдять на всіх каналах – той самий фарш, той самий фальш.

Але кому я все-таки повірив – то це одній невідомій співачці. Вона єдина не фальшувала. Вона проникливо заспівала про те, як ночами починають боліти старі рани. Вийшло переконливо – вони справді їй болять. Ними вона прокладає дорогу до омріяних корпоративів і телеефірів. І вони в неї від пластичних операцій.

http://tsn.ua/analitika/den-teatru-den-teatru-den-teaaaaaaru.html
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая