хочу сюда!
 

Лида

34 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «голка»

Еротичні фантазії Ю.Андрухочича Пародія)

Юрій Андрухоувич впіймався на Голку Гната.
Еротична ілюстрація В.Чмирьова (цензурована)

...і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч помада туш і кров
я так я так я так
я так тебе тебе

Юрій Андрухович, «Книга відгуків», 2008 р.

Я ТАК ТЕБЕ

я так і так і ще раз так тебе
а потім так отак і перетак
і стогони твої біжать в гаї небес
помада тіні туш і крові свіжий знак
це ще не все стривай не утікай
ми ще хапнем і знову погребе
твоя досяжність хлюпне аж за край
і знов я так отак
ще й так тебе тебе

Світлина від Перець. Весела республіка.

Вивихи української поезії. В.Гнатюк

З "Хроніки 6-ї палати"


Вперше дізнаюсь,

що молочай зветься молочаєм

і що ця жінка зветься Наталею.

Заварю коханому чай на молоці.

 

                            Ната Гранич, альманах «Світязь», 2003 р.

 

 

ВІК ЖИВИ – ВІК УЧИСЬ

 

Нарешті дізналась!

Тільки б не забути.

Молочай зветься молочаєм,

Ця жінка Наталею,

А я Натою.

Корова – коровою,

А чай чаєм.

Корова дає молоко, а не чай,

А чай – це не молочай.

Та ну його, той молочай.

Заварю просто чай на молоці:

Коханий зрадіє...

 


Еліксир перевтілення.Вивихи українських поетів.

Якщо раптом побачите десь бика, знайте- це  поет Цупердюк.
Так важає пародист Гнат Голка


ПЕРЕМОЖЕЦЬ

Винайдено еліксир перевтілення. Декілька
крапель дають змогу пахолку стати
графом, аристократу – щуром помийним,
на вулицях середньовічного міста
здійснювати карнавали перетворень,
сплутавши день і ніч. У мене зранку
проріс волячий хвіст, втілення мрії нічної
стати биком, аби брати участь
у кориді, підняти тореадорів на роги,
погратися з матадором,
в кінці пришпиливши до стінки,
а затим кинути скривавлене тіло
в пащеку трибуні: хай жеруть його,
заки ще тепле – і заревіти так, щоб
замліли притаємні душі панянок
з похітливими очима і збудженими
стегнами. Я стану дибки у всій своїй красі.
Мій рев затрясе їхніми тілами, їхній стогін
буде луною до мого. Перемігши, впаду на
коліна, ставши знову людиною.

Іван Ципердюк, «Химерії», 1992 р.

ЧУДОДІЙНИЙ ЕЛІКСИР

Я також знаю про той еліксир.
Теж, буває, перевтілююсь.
Ну, правда, як кому –
кому декілька крапель треба,
кому декілька чарок, а кому й пляшок
для змістовного перетворення.
Але таки дійсно настає змога
відчути себе ким завгодно:
і суперменом, і президентом, і тореадором,
і графом, і Казановою, і Ейнштейном –
але потім все одно (якщо вчасно не зупинитись)
відбувається остаточне переродження у свиню.
А от про щура помийного
і бика з волячим хвостом я ще не чув.
І не бачив. Принаймні зі мною такого не було.
Ципердюк про це щось таки знає –
мабуть, частіше і змістовніше перевтілюється.

Гнат Голка. Про слово

 Передмова до книжки пародій "Хроніки шостої палати"

                                                 

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».

Цими рядками починається Святе Євангеліє від Іоанна, і, напевно, немає людини, яка би їх не чула. Але чути і розуміти – це, на жаль, різні речі. Особливо неприпустимим є оце нерозуміння для тих, кому подаровано Творцем чи не найкоштовніший дар – дар володіти Словом, адже Слово – це першооснова і першопричина всього сущого, це – сакральна суть усіх речей і подій, це – потужна енергетика і неймовірна сила, це – наймогутніша зброя. Воно може нести в собі як спасіння, так і руйнацію, як любов, так і  ненависть, як світло, так і темряву. Не можна бавитись і загравати зі Словом, не можна  до нього ставитись несерйозно, не можна його ігнорувати та зневажати, не можна його нівелювати, перетворювати в нісенітницю, у порожній набір звуків чи символів, безглузду абракадабру. Це – великий гріх. І за нього доведеться відповідати. Відповідати перед Тим, Кому очей не замилиш, а Він спитає суворо, і спитає перш за все у тих, кому це Слово  було подароване для того, щоб творити предивну красу, а не вичворяти брудне потворство, осявати світлом знання, а не занурювати в темряву профанації, свідчити святу правду, а не засліплювати лицемірним лукавством, віщувати глаголи істини, а не  вивергати отруту ідіотизму, пригощати плодами радості, а не жбурляти лушпинням вульгарності, підносити чистоту любові, а не сіяти чорноту ненависті, прославляти велич почуттів, а не вип’ячувати гниль розпусти.

Поет – це воїн, і його зброя – це Слово. Він повинен нести відповідальність за кожне написане слово, адже з того часу, як він його накреслив на папері та випустив у світ, це слово вже йому не належить. Воно починає жити своїм життям, несучи те, що в нього було вкладено, значною мірою змінюючи навколишнє середовище, вибудовуючи світ.

Майбутнє творять не політики й товстосуми, а художники й поети, не війни та революції, а  краса і мистецтво, не гроші та ресурси, а Слово і ще раз Слово. 

Тому дуже гірко й боляче дивитись на сьогоднішню так звану «поезію»: на те віршомазництво, яке безсоромно витворяють сучасні літератори, на те словоблудство, яке бездумно виливають нинішні піїти, на те безглуздя, яке безсовісно шпурляють «неповторні дарування».

Цікаво, а чи маститі, короновані, цяцьковані, премійовані «митці» самі читають все те, що вони пишуть, і чи бодай замислюються над тим, кому взагалі це потрібно? Напевно, що ні – ґонор не дозволяє. Зате вони дозволяють собі  повчати та правити інших, забувши (а може, і не знаючи) слова генія:

«…Хай спів твій буде запахуще миро / В пиру життя, та сам ти скромно стій / І знай одно – рoeta semper  tiro (поет завжди учень)».

А чого варті модерні поети-двотисячники – «майбутнє української літератури» (як вони самі себе називали і називають)? Спаси нас Господи, від такого «майбутнього», бо якщо це і є майбутнє української літератури, то в української літератури немає майбутнього.

Неможливо на це все дивитись і мовчати. У цьому випадку мовчання є не золотом, а злочином.

Ця книга і є отаким немовчанням.

«Хроніки шостої палати» це збірка зі 100 літературних пародій (а подекуди вже й не зовсім пародій і зовсім не пародій) на твори сучасних українських поетів і знаних, і не дуже, і волинських,  і не тільки.

Цією працею волинський поет-сатирик Гнат Голка висловлює своє ставлення (інколи в доволі жорсткій формі) до того, що зараз називається «сучасною українською поезією», та  до тих, хто цю «поезію» робить.

Автор заздалегідь хоче зауважити, що ніяких вибачень і перепрошень нікому приносити не збирається, позаяк він служить тільки Слову, а як уже було зазначено:

 «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».

 

                                                                                          Гнат Голка