хочу сюда!
 

Aliya

36 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 42-55 лет

Заметки с меткой «людство»

Раптом налетів цей "дух"

Наш маленький гість, вірус, не рушить гори, не рухає літосферними плитами, не піднімає кілометрові цунамі, не обчісує ураганами всю землю.
Він просто існує.

І одним лише своїм існуванням він раптом зробив з нас усіх одну комуну (не на ніч хай буде згадана), одну систему.

Просто тобі не вірус, а якийсь дух, котрий влаштовується собі в розумі та відчуттях людей, - і тих, які керують, і тих, які просто живуть. У всіх.

Бідні люди на землі ніяк не могли втямити, що всі вони – єдине ціле. І раптом налетів цей «дух», і зробив з нас на землі щось таке спільне.

Дивись – ми вже розуміємо один одного, ми вже відчуваємо близькими тих, хто на тому боці кулі, ну, принаймні, нам легко уявити їхнє становище та відчуття.

Щось спільне виникло в усіх людях.

Так спритно та вправно

Маніпусіньке вірусеня очищає нас.
Маніпусіньке вірусеня привчає нас сидіти вдома.

Вперше невідома сила крихотуньки-віруса змінює життя на всій земній кулі. Усе людство змінює своє життя.
Подивіться, як він з нами впорався. Га?

В одну мить всі піддалися і прийняли його умови.

А тепер скажіть, чи є якась інша сила, яка так спритно та вправно налаштувала б життя цілого людства?

Є якась інша сила, крім цього подарунка природи, крихотульки-віруса?

**** ТОРТОМ У МОРДУ ****


Як нікого не надурив і тебе ніхто хитріший за тебе не запопав, то неначе і свята немає.
Так, просто, як звичайний день, - і ти ні разу нікого не виставив телепнем, і сам жодного разу в дурні не пошився. День, щитай, пропав.
А це ж не просто день – це ж Перше квітня. Як про нього зараз пишуть в усіх поздоровленнях: день гумору, сміху, веселощів, усмішок... Чого тільки не напридумують...
Нам особисто, тим хто старшого віку, пам’ятається зовсім інше свято, і не з усмішками, а з посмішками. Ото був день!
Ти домовляєшся з друзями, як обдурити вашого літнього співробітника, влітаєш у відділ і щиро дивуєшся: «Опанасовичу! О, ви тут? А чого ж це вас шеф шукає? Ви ж на своєму місці, що це він шухер влаштував?»
Той – а що? а що? Ви – та звідки ж я знаю, чув, він бурчав, що щось ви йому не додали у звіті... – У якому? – Опанасовичу, та звідки ж я знаю? Треба піти його заспокоїти, а то дуба дасть від хвилювання.
Опанасович хапає всі папери і несучи їх в тремтячих руках, біжить до кабінету шефа. А там термінове засідання... Коротше, ви цілим відділом зустрічаєте бідного Опанасовича, коли він, тримаючись однією рукою за серце, другою ловлячи аркуші, що летять на підлогу, ледве живий виповзає від шефа. Там з нього поглузували, ви з друзями зустрічаєте його веселим реготом...
О! Це було свято! Скількох обдурив – стільки й відсвяткував. Скільком вдалося тебе довірливим йолопом виставити, - стільки й радості в світі прибавилося. За твій рахунок.
Отаким ми пам’ятаємо великий день Першого квітня. Справжнім святом справжнього людського гумору.
Тому що нам що треба, щоб втішитися та посміятись? Щоб комусь було гірше ніж нам. Хоча б трошки. Це основа людського гумору і підвалини доброго настрою.
Чарлі Чаплін фахівець великий був у цьому, все дуже точно підмітив. Тому його традиційний засіб «тортом у морду» діє безпомилково і влучає у ціль вже сто років.
Чому? А от такі ми істоти.
Що з нами робити? А що ти зробиш? – проти природи не попреш.
І винищимо один одного дощенту в війнах, і вже живих жменька залишиться, але перед тим, як закрити очі назважди, якщо побачиш, як когось вибуховою хвилею підкинуло та смішно так перекрутило – втішишся, і відійдеш, утішений, в кращий зі світів.
Отакі ми істоти, отака наша втіха, отакий у нас гумор.
З Першим квітнем, дороге наше людство!

Питання... питання... питання

Що не кажи, а вірус цей – його сама природа коронувала. Щоб він тут володів нашими мізками та думками. А оскільки це вона, природа, чудить, чи то нам на кару, чи то заохочує до чогось, то варто звернути увагу саме на неї – чого вона від нас хоче?

Тому й з’являються, - ПИТАННЯ... ПИТАННЯ... ПИТАННЯ...

Ось такі, наприклад:

-- Що це з нами та з усім людством робить природа? Куди це вона нас підштовхує, спрямовує?

-- Як пояснити собі, дітям своїм, ближнім, куди й до чого все йде? Як треба правильно реагувати, щоб жити далі якось «правильно» і з точки зору тієї ж природи, щоб все заспокоїлось, і з точки зору простої людини?

-- А поки ми сподобимося щось утямити, - як поки що вірус впливає на людей, на людство? Лише поки що штовхає нас в невідомому напрямку, чи все ж з’являються якісь нові зміни в людях? З чого це можна побачити?

-- Наскільки з’являється, - якщо взагалі таке є, - разом з розривом усіх зв’язків, розуміння а може і відчуття, що це спільне лихо для всього людства?

-- Чи можна уявити собі наш світ, в якому вірус не припиняє свою «діяльність»? Коли загальні обмеження стануть рівними для всіх на всій землі? Чи це вплине на якесь духовне зростання людей, може будуть якось інакше відчувати світ, людей у світі?

-- Вірус неначе говорить нам – віддаліться один від одного і не передавайте мене один одному. Заспокійтесь, нарешті. Як можна пояснити своїм ближнім якісь правильніші зв’язки між людьми, не грабіжницькі і не егоїстичні, коли ми збилися в купу і тільки гриземо один одного?

Він - реальний пацан

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

 

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.


Какофонія



ГРУБИЙ ДОКАЗ

Якщо вже говорити відверто, то всі ми в житті - прості виконавці.

Той, хто вважає себе диригентом подій і результатів, нехай зробить таке: хай піде до своєї дружини і поставить їй найбуденніше питання: “Хто в хаті хазяїн?”

Можна бути цілковито впевненим в тому, що сердега, ще задовго до того, як її вичерпна відповідь дійде кінця, зрозуміє: його непохитна переконаність щодо своєї провідної ролі в своєму ж житті, була, як виявляється, безпідставною зарозумілістю.

Звичайно, наводити дружину як приклад - це нечесний прийом. Грубий доказ. Але наочний. Принаймні, опісля такої, вищезгаданої, перевірки, твердження, що всі ми в житті не творці, а лише виконавці, вже не буде викликати в того, хто її пройшов, відчайдушних заперечень.

І тоді вже можна буде спокійно зайнятися такими питаннями, як: так чиї ж це мелодії ми так слухняно награємо? І чому саме? І коли нас до цього привчили, та ще й так, що ми і не помітили?

 

ВІН НЕ МОЖЕ ІНАКШЕ

Так от, композитор, він же - наш, старанних виконавців, великий вчитель і диригент, - це наш всевладний егоїзм.

У царя Соломона (“Сулейман ібн Дауд, мир з ними обома”, “повелитель джинів”, - пам’ятаєте? от-от…) в його “Екклезіясті” нашого володаря так і названо: “цар старий і дурний”.

Чому “старий”? Тому, що передує навіть народженню самої людини. Її ще й в проекті не існує, а “цар” вже зводить її майбутніх батька з матір’ю в якійсь затишній місцинці, аби вона, людина, з’явилась б потім на світ.

А чому ж тоді “дурний”? Запитання цілком резонне.

Адже він, егоїзм, нас розвиває, уперед підштовхує шляхами прогресу, усю нашу цивілізацію. І що більше в людини егоїзму, тим більше в неї сил, будь в чому, - і в опануванні науками, і в інших справах. Позбав нас егоїзму, - гидко й уявити собі, яким невиразним збіговиськом ні на що не здатних нікчем ми залишились би. Це з одного боку.
З іншого ж боку, ми, разом з цим, розуміємо, що егоїстичний шлях розвитку, яким ми плентались досі, - коли будь-який закон, хай навіть закон природи, для нас як дишло, - вже довів нас до краю. Тобто, носій егоїзму, людина, суне уперед, нехтуючи законами, гине - і разом з ним вмирає і її егоїзм.

Так через це наш володар і зветься “дурним”? Ні, якось воно не до ладу…

І дійсно, згадаємо, наприклад, того скорпіона з відомої східної притчі, який прямо посередині річки уп’яв своє отруйне жало в шию добросердій черепасі, що перевозила його на другий берег. Адже назвати його просто “дурним” було б надмірним спрощенням. Та й сам він, у відповідь на передсмертний зойк нещасної: “Навіщо ж ти це зробив? Ми ж обидва зараз загинемо!” - зізнався: “Я розумію, але я - скорпіон. Я не можу не вбивати”.

Відповідь цілком вичерпна: я - лише виконавець чужої волі. Волі своєї, скорпіонячої, природи.

Ото ж так воно і з нашим “царем, диригентом, володарем”: він губить свого носія, людину, він губить усю нашу цивілізацію, а отже, і себе, - але він не може інакше.

 

ХУДОЖНІ САМОВИПРАВДАННЯ

Через це і ми самі такі як є. Через це ми й хочемо завжди якомога більше і якомога швидше, а краще - все і зараз же. І нехай навіть це “все” супроводжується шкодою і небезпекою, для себе й інших, - так ще краще. Бо це ж дасть нам чудовий привід відразу ж, на ходу, створити прекрасні, талановиті балади, філософські системи, романи і блокбастери, котрі нашого “царя” і наші звірства і дурість дуже майстерно і художньо виправдають.

Більше того, вони, ці виправдання, в сукупності своїй, і створять те, що ми називаємо “культурою”, або ж “культурним фондом людства”. При тому, що всі цінності, які складають цей фонд, є не що інше, як жалюгідні виверти, покликані приховати наше безсилля перед нашим же “царем”.

Ну а поки що “все тече, але нічого не змінюється”. І поки жевріє безпідставна надія, що якось же воно та буде, - не може ж бути, щоб не було ніяк, правильно? - то ми, прості виконавці, граємо його мелодії. Із завмиранням серця стежачи за миготінням диригентської палички біржових зведень. І губимо какофонією своєї “гри в розвиток”, як той скорпіон, свою планету. Котра везе нас на інший берег, - у наше майбутнє.

Але ж чи можна через таку нашу поведінку назвати нас “дурними”? Та ні, навряд. Це було б надмірним спрощенням. Адже ми не якісь там нетями. Ми хоч які, а все ж таки виконавці. Виконавці чужої волі.

Мак і шлак інформаційного суспільства.

         Один приклад, що ілюструє потужність інформаційних масивів, накопичених людством протягом свого нікчемного життя на цій тимчасовій каменюці.
***
Сто хімічних елементів (за грубим наближенням) можуть утворювати сплави.
Припустимо: на опис властивостей одного сплаву потрібна 1 сторінка А4.
На опис чистих елементів, отже, потрібно 100 сторінок – загальний зошит.
На опис всіх подвійних сплавів потрібно 10000 сторінок – дві полиці книжкової шафи.
На опис всіх потрійних сплавів потрібно 1000000 сторінок – добряча бібліотека.
Насправді: опис властивостей будь-якого матеріалу забирає трохи більше uhmylka ніж 1 сторінку.
        Вже для одного зі ста – заліза – становище набагато ближче нагадує снігову лавину. Горе тому, кого засмоктало в її нутро.
       Тільки структурних класів та груп сталей за призначенням існує десятки. А марок сталей у світі десь 50000.
       Тільки неминучих легуючих елементів сталі (які є майже завжди) три – C, Mn, Si.
       Більше пів-десятка інших елементів: найрізноманітніші співвідношення у численних складнолегованих композиціях – результат хаотичного задоволення багатьох нагальних потреб.       
       Сталь як 5...10-компонентний сплав – то банальна буденність вже не одну сотню років. Всі сталі, що застосовуються, вивчені краще нікуди. Отже знання це у міру надходження хтось записує. Хай не ковалі постнеолітичних кузень, не алхіміки, але, як-не-як, вже напевно з 19 століття – мартени і бессемери, ледебури і аустени, аносови і чернови, гудремони і бейни, сорбі, троости, коттрелли, бюргерси, гудцови, бочвари, таммани, курдюмови, брауни і тьма-тьменна великої та дрібної риби...
        І це, що дехто гордо іменує "область знання", воно є тільки мізерними цятками мозаїки в тій картині світу, що її розгледіло наразі людство мільйонами пар своїх діяльних рук і цікавих очей. Так. Весь цей вузькоспеціальний інформаційний колапс – то є не більше ніж макове зернятко у вбогому врожаї людської Впевненості під назвою... навіть не "Металознавство" чи "Металургія" чи "Механіка", а всього лише "Металургія..." та "Механіка СТАЛЕЙ". Той випадок, коли поєднуються безмір і мізер, коли одночасно мало і багато, коли стає гранично зрозумілим знамените: "Знаю, що нічого не знаю"...
***
          То чому ж термін "інформаційне суспільство", ніби якась новація, з'явився лише з появою електронної форми інформації (ФОРМи інФОРМації!)? Незрозуміла раптовість появи цього терміну, а надто закладена у ньому претензія на ґрунтовну критеріальну ознаку. Назразок: кам'яний вік – мідний – залізний... і от гегелівський світовий Дух, наче кінь, доскакався вже до якогось особливого "інформаційного" віку... Якщо вже так розсудити, то справедливіше було би називати суспільство, як і вік "електричним". Відповідно до "субстанції", що тримає вкупі всю цю вавілонську конструкцію на досягнутому рівні розвитку. Чи не так?

         Саме через останні - найпрогресивніші - види носіїв вся інформаційна сфера людства стає, як ніколи, залежною від індустріальної сфери. Натуральна заручниця енергетики. Коли електронні сховища стають недоступними, а інформаційні потоки згасають так само миттєво, як зупиняється вода у водогоні, як завмирають ліфти між поверхами, чи потяги в підземці, конвеєри на заводах і хірурги над операційними столами, щойно в мережі щезає напруга. Як було це під час "великих затемнень" в Нью-Йорку, коли через аварії регіональних енергосистем мегаполіс залишався без напруги 12 годин в 1965;  20 годин – в 1977   та  12 годин - у 2003 роках.    
          Що ж то у нас є "інформаційним" суспільством? Вбачати в інформації таку собі субстанцію, яку можна продавати подібно до нафти по трубах? Але ж знання обмінювалося на інші блага в усі часи. Прирости очима та пучками пальців до віконця ґаджета?



          Спродукувати за хвилину 100 зображень події, яка не варта й однієї згадки? Чи текст, подібний до цього? Забити цим памороки комусь на іншому континенті?


         А мільйони очей, що століттями пасуть міріади чорних бліх на білих паперових рівнинах – не менш дивне заняття білої людини, що, не гірше від мушкета, повергло у благоговійно-містичний стовбняк не одного аборигена диких географічних та цивілізаційних далей – це який титул присвоїти тому суспільству?



          А копирсання гусячим пером? Тисячоліттям раніше?
          А відмічання спеціальним значком дерева зі знайденим бджолиним дуплом задля присвоєння меду, що робить мисливець племені онге, після чого жоден "колега", що може натрапити на те саме дерево пізніше, не посміє посягнути на власність того глибоко шанованого одноплемінника?
          Для довідки. Згадане плем'я, як і інші племена Андаманських островів, навіть у 20 столітті не вміло добувати вогонь. Зате всі ці племена станом на час їх вивчення (18-20 ст.) мали легенди, які передаються усно, і в яких присутні уявлення про першопричину, прабатьків всього і всіх та креативну роль якихось давніх природних катаклізмів.
           Ні. Цей термін навіть не те що спізнився. Якщо вже вживати його, то вживати як термін атрибутивний щодо суспільства. Бо від самого свого народження людське суспільство, навіть блукаючи в еволюційних тупиках, є інформаційним.

Не бійся, я з тобою!


ТА ДЕ ЇМ ТАМ БУЛО...

А взагалі, дійсно цікаво, - коли й де у людей виникло поняття “людство”? Тобто, уява про те, що всі люди на землі, незважаючи на всі наявні відмінності між собою, і навіть на природне, споконвічне, вороже ставлення одного до одного, являють собою певну єдину спільноту.

Навряд чи таке поняття існувало в уявленнях Геродота і подібних до нього допитливих діячів античності. Незважаючи на їхній, досить широкий як на той час, кругозір. Хоч і був той Геродот здатен огледіти “внутрішнім поглядом” населення ойкумени, та утворювати, хай і міфологізовані, описи багатьох тогочасних народів.

І навряд чи здатність до такого узагальненого сприйняття сучасних їм двоногих прямоходячих була притаманна мислителям Стародавнього Риму. Як не кажи, а необхідність, - хочеш ти того, чи ні, - панувати, вельми обмежує кругогляд і здатність до узагальнень.

 

ВПРАВНА КРАВЧИНЯ

Тому, скоріш за все, уявлення про те, що всі люди на Землі являють собою єдиний рід людський, змогло з’явитися тільки за зародження ідеологій. Адже пані Ідеологія вона така кравчиня вправна, що їй для її ремесла все згодиться. Вона тобі й зшиє те, що не зшивається, і, якщо треба, рюшики й оборочки на ходу приторочить, чи ж навпаки, уріже, коли щось теліпається та її уявленням про ідеальний крій не відповідає.

Інакше кажучи, те, що для зверхнього філософського погляду на світ аж ніяк не підлягало узагальненню, тільки вона могла уявити собі як частини якогось єдиного, цілком пристойного костюмчика.

Так от, а самі ідеології, коли вони заходились народжуватися, - почалося це десь зо дві тисячі років тому, - то з’являлися вони на світ не голенькими, а вже повиті у пелюшки релігій. Але це, власне, й пробачно. Бо ж як інакше? - без небес і землею кроку не ступиш. При чому йдеться про справжні релігії, так звані “авраамічні”.  

 

ХТО У ДОМІ ГОСПОДИНЯ?

То чим же вони, ідеології, відрізняються від філософій, - це з одного боку, а з іншого - від усіляких вірувань? І чому саме ці, авраамічні, “пелюшки”, дали їм можливість уздріти в масі ворогуючих угрупувань на планеті щось єдине?

Зовсім не через уявлення про єдиного прабатька, Адама. У тому, що вся людва на землі пішла від одного предка, переконані прихильники багатьох вірувань.

Уточнімо ще раз: не уяви про єдине для всіх минуле виділяють ідеології з маси інших віровчень і світорозумінь. А прибирають ідеології людей до рук тим, що дають їм майбутнє.

Учення про те, що всіх істот людської подоби очікує десь попереду на вісі часу якийсь спільний дім, над входом до якого - вивіска “Майбутнє”, а всередині його неподільно царює хто? - звісно ж, вона, власною персоною! - дає ідеології можливість сказати всій цій пістрявій мішанині, що вони вже й зараз є чимось єдиним. Бо записані нею мешканцями спільного для всіх дому. ЇЇ, цариці, підлеглими.

Поки що, звичайно, теоретично. Хоча її затяті послідовники намагаються підкорити їй усіх вже зараз, практично. Буквально всіх. Ну, а якщо деяких і не вдається поки що, - нічого, думають вони, - ті теж від нашої руки не втечуть.

 

КОРЕКТИВ ДО РОЗРАХУНКІВ

А тепер давайте роздивимось те ж саме, але набагато точніше.

Отже, - як зазвичай пишуть, “задовго до описуваних подій”, - існувала одна наука, називана кабалою. Нетямущими плагіаторами якої і є цей пістявий гурт релігій, теологій тощо.

Так от, кабала, будучи наукою, ще в далекі часи дивилася на все і простіше і реальніше. Оскільки зрозуміла, що час є змінною величиною, якою не тільки що можна, а й треба знехтувати під час дослідження світобудови. Тобто, усвідомила те, що сучасні вчені збагнули тільки у 20-му сторіччі. І від такого усвідомлення картина світобудови робиться незрівнянно яснішою.

Самій кабалі цей коректив до розрахунків дав можливість побачити мету об’єктивного процесу розвитку того рівня світобудови, який зветься, загалом, “людина”. Побачити те, що об’єктивні природні закони, не києм то палицею, примусять цю різношерсту метушливу юрбу егоїстів, людство, почати триматися один одного, - усіх. Чому? – тому що зрозуміють трагічність типової своєї помилки, - заперечення того, що всі ми є лише орган в єдиному живому організмі природи.

Але ж - спробуй скажи це комусь ще тоді, коли всі були захоплені “перспективами”. Коли тільки за сумнів у цих “перспективах” могли на порох стерти кого завгодно. Тож довелося кабалі залишитися тайною наукою. Зате невправні наслідувачі її положень, ті ж релігії, захопившись, почали робити з себе рай на землі і завзято заганяти до себе, в “рай”, людство. А чого там ще чекати? - життя, воно коротке, а облагодіяти за будь-яку ціну, та обов’язково ж усіх, хочеться вже тепер.

 

ГОДІ, НАТЕРПІЛИСЯ

Ну, а що було далі, - це вже ми всі на власній шкірі… Людство, - яке близько до нашого часу вже усвідомило себе таким, - осліпло від постійних спалахів “перспектив” і від мертвущого мороку, який настає за ними. І куди йти, вже дійсно не знає. Планувати на довгий термін здатні вже тільки ті, кому за це планування світять великі гроші. А насправжки вже ніхто попереду нічого доброго не бачить.

Ось тут і стає в нагоді те, що кабала побачила ще тисячі років тому. А саме - майбутня неминуча картина світу. Яка? - та ось вона: людство, - ну, в найгіршому разі, те, що від нього залишиться, - живе в дусі практичної взаємної допомоги і взаємної підтримки. Як одна людина з одним серцем.

У таке життя батогом не заженеш. І пряником вільного ринку не заманиш. Такого життя треба захотіти. Можна заперечити: як тут захотіти чогось, коли ми всі вже осліпли від війн і оглухли від тріскотіння бірж і ідеологій?

Та воно так… Тобто, якби було в світі, між нами, трохи менше тріскотіння й галасу, може ми й згадали б, що час є лише змінною величиною. І що зовсім не обов’язково його терпіти, а можна добрим бажанням зменшити його просто до нуля.

І тоді, незважаючи на всі перешкоди, почути його, майбутнього людства, голос: “Не бійся, я з тобою!”

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая