хочу сюда!
 

Лида

34 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «проблема»

Як казав дядько Ейнштейн...


МИ ВІРИМО В ПУЛЬТ!

З вами ніколи не траплялося таке, коли ваша дитина, отримавши живу істоту, - кошеня, наприклад, або черепашеня, запитало б вас: “А де пульт?”

Не було? Ну нічого, ще не вечір… Трапиться, - якщо й не у вас, то у ваших дітей, коли в них будуть підростати їхні діти та онуки.

Щодня на Землі зникають більш ніж 70 видів тварин і 50 тисяч гектарів лісу. 20 тисяч гектарів сільгоспугідь щодня перетворюються на пустелю внаслідок ерозії ґрунту. Затоплюється, сохне та зникає… Ну просто речитатив з дешевої трагедії, слово честі.

Вільям, де ти? З’явися! Що там тобі до тих отеллів, гамлетів та лірів? У нас тут, повір, матеріал набагато дебеліший. Просто скласти з нього такі твори, щоби сцена ООН здригнулася і нафтовий магнат сльозу пустив би, - вже немає кому. А ти зміг би…

Мовчить Вільям. Чує, мабуть, що немає йому задля кого й перо в руки брати.

То що ж нам робити? Чи може бити тривогу?

Не треба її бити. Вона зазнає биття вже десятки років з боку солідних міжнародних установ з величезними бюджетами, а також з боку багатьох серйозних і поважних людей. Проте, мовчить як партизан. Нам жити й досі не тривожно на землі, яка зникає.

Сказати чому? Та ні, дарма, ви не повірите… Сказати? - ну ладно.

Ми, немов та дитина, яка описана на початку цієї оповіді, віримо в Пульт.

У те, що все на світі, усе в нашому житті можна вилічити, вирахувати алгоритм його дії, а отже, - виготовити пульт і посібник для управління ним. Розробити методику вирішення будь-якої проблеми, скласти гарний дохідливий курс, долучити до нього професійно зроблену покрокову інструкцію в медіаформаті.

Для всього, буквально для всього.

 

ТУНЕЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

І ви думаєте, що наше дитяче, міфологічне сприйняття дійсності цим і обмежується? Еге…

У міфах, та навіть у казках, немає ж просто річки або просто вітру. У казках все персоніфіковано, або ж, принаймні, керується якимись персонами. Котрих треба розшукати і з ними по-свійському розібратися.

А що це означає? А це означає, що пульт вже існує! До кожної з проблем. Але він - у злих руках.

І для нас, розумненьких діточок, зовсім не важко вирахувати, чиї це руки. Ми ж отримали від наших вчителів універсальний ключ до серця будь-якої проблеми. А зветься він “дивись, кому вигідно”.

Просто чарівний ключик! - адже чого бажає розумненька дитинка? Відчувати себе розумненькою, якомога частіше дістаючи тому підтвердження. Як цукерку.

І от, щоразу, сидячи перед телевізором, або й у колі знайомих, з виглядом чи то нудьги чи то обурення, - маску можна підібрати, - ми переліковуємо винуватців усіх світових проблем. У тому числі і проблем планети Земля.

І кожна фраза - як цукерка. Ключик же золотий! Нічого навіть не варто доводити та пояснювати. Треба просто натякнути, чим саме вигідно тим чи іншим “персонам” те чи інше нещастя. І все.

Тема вичерпана, проблема розв’язана. Можна пити пиво, злегка зітхаючи про те, що якби навіть не ті “персони”, все одно проблеми б існували, бо просто немає кому ними зайнятися. Немає кому найняти справжніх профі для їх розв’язання. А от вони вже виготовили б пульт і для управління Сахарою, щоб не бешкетувала, і аби вгамувати танення льодовиків, і земну вісь підрихтували б, а то подейкують, що вона, нібито, не туди кудись хилиться.

Винуватці  - пульт, пульт - винуватці… Тунельне мислення. Нам затишно в ньому!

Настільки нам у ньому спокійно, що навіть цей малюнок у стилі демотиватора, котрий намагається донести до нашої свідомості карикатурність світу майбутнього, - не претендує на зміну позиції глядача.

 

НІХТО Й НЕ ПЕРЕХОДИТЬ НА ОСОБИСТОСТІ…

А чому ж не претендує? А згідно з відомим принципом, сформульованим одним дядьком на ймення Альберт Ейнштейн. Принцип цей стверджує, що проблему неможливо розв’язати на тому рівні, на котрому вона утворилася.

Означає це, що і наше знущання над природним середовищем, у котрому живемо і котрим користуємося, і наслідки такого ставлення до нього не можна скасувати ані биттям тривоги, ані інтелектуальними потугами у пошуку винуватців та у створенні “пультів”. Хоч криком кричи, хоч підписуй резолюції, а хоч і увагу громадськості привертай. Нічого, крім галасу, з цього не буде, як у Жванецького: “А що це там за шум, галас і несамовиті зойки? А там саме привертають увагу громадськості”.

То як же ці проблеми знайдуть своє вирішення ? Як це “як”? Так, як і має бути, - підйомом на рівень вище.

А хто і що у нас там, на “рівень вище”? А там у нас - ми. Точніше, стосунки між нами, людьми.

Що ви хочете цим сказати, авторе? Автор бажає цим сказати, що саме звірячі та егоїстичні стосунки між людьми призводять до смерті природи. Вона та її проблеми є нижчим рівнем, і тому залежить від розв’язання проблем на рівні вищому, - у нас з вами. Тобто, повторимося: не егоїстичне ставлення до природи, а егоїстичні основи міжлюдських стосунків.

Хто хоче, хай називає це пошкодженням ноосфери, котра зв’язана з усіма іншими планетарними сферами, хто хоче – якось інакше. Але коли ми почнемо вибудовувати наші стосунки, принаймні, на основах “не роби іншому того, що ненависно тобі” (“полюби ближнього” варто поки що й не зачіпати), - природа почне відрождуватися.

Сахара разом з Гольфстрімом і з льодовиками самі між собою домовляться і самі все налагодять. Без наших з вами пультів і без мільярдних інвестицій у ніщо. Пробачте, - “в екологію”.

Зачекайте, - має право запитати читач, - то це виходить, що я і є тією самою “персоною”, яка злісно тисне на пульт керування кліматом?

Ні, ну навіщо так… Ніхто й не переходить на особистості.

Не “я” і не “ми”, а “стосунки між нами”. То є така цікава субстанція, котру начебто ми самі й формуємо, але вона ж, при цьому, формує нас. А коли доведе нас до ладу, спуститься на поверх нижче і почне займатися природою.

Хто допоможе Шостаківці ?

Хто допоможе Шостаківці ?


   «Нас спонукають на неординарні поступки, а значить, треба діяти. Траса від нас 500 метрів, а залізниця  – 100. Як порадите?»  Такими словами розпочинався колективний лист жителів селища Шостаківка  в редакцію газети «Україна Центр» , ще в далекому 2008 році. Тоді в газеті на тему листа була надрукована стаття  «Кто поможет Шестаковке?» . Проблема яка довела людей до відчаю – відсутність води. Селище стоїть на гранітній плиті , тому ні колодязів  , ні джерел тут немає , немає навіть річки поблизу.  Пробували  звичайно бурити колодязі в граніті , але вода у них була не те що не питною, а навіть не технічною - червоного кольору . Було вирішено провести водовід з сусіднього села Українки , яка в трьох кілометрах від Шестаківки . У чомусь допомогла сільрада, в чомусь – місцеве підприємство «Заготзерно», але більшу частину роботи виконали самі жителі - вручну рили канави , прокладали труби. Значна частина сьогоднішніх жителів селища - це ті самі будівельники , які своїми руками проклали водопровід. Сьогодні вони, правда, вже зовсім старенькі ...

    За словами місцевих жителів, перебої з водою почалися після того, як до водонапірної вежі стали підключатися нові користувачі. Спочатку це був інтернат, але ніхто не заперечував - діти все-таки. Потім овочева база - теж поставилися з розумінням. Пізніше - місцеві фермери  і нафтопереробне підприємство. І все, потужності водопроводу стало не  вистачати , щоб забезпечити селище.

   Через рік журналісти газети  «УЦ» знову навідались до Шестаківки і  в травні 2009 року, з’явилась  наступна стаття на цю тему  «Шестаковка: вода взаймы» , але судячи із статті газети «Сухие колодцы Шестаковки» -  проблема і в 2013 році була не вирішена. 
   Пройшло вже десять років як жителі селища Шостаківка  вперше благали про допомогу ,  але проблема і досі не вирішена, сільська рада намагається , на скільки це в ії фінансових силах , посприяти у вирішені цього питання ,але таких великих грошей , які вирішили б ситуацію раз і на завжди в бюджеті сільської ради немає. Але проблему все одно потрібно вирішувати – вона сама не щезне ……

Яд еды.







Куда ни глянь,одни добавки,

Но,как же кушать то дерьмо?
Пошли по телу сыпь и вавки,
В глазу соседки есть бельмо!


Вот йогурт! Из чего он сделан?
Из сливок,ягод,молока?
Рецепт давно уже утерян,
На что-то он похож слегка!


А колбаса? Одно названье,
В ней вместо мяса сои фарш,
Её вообще состоянье,
Вкус чуткий,огорчит лишь ваш!


Везде тут пальмовое масло,
Крахмал,краситель,ГМО,
Чтоб ваше чувство не угасло,
В красивом фантике дерьмо!


Едим мы то,что есть не нужно,
И пьём напитки-суррогат,
Нам отказаться всем бы дружно,
От всей еды,несущей яд!

Как справится с ситуацией в которой ты-"слабое звено"?

Есть люди-шансы…Они приходят тогда, когда ты не готов

Они приходят в жизнь неожиданно, без предупреждения и очень часто тогда, когда ты не готов. Как маяк. Как ориентир. Как стимул.

 Они больше умеют, больше знают, лучше чувствуют свою связь с Космосом, лучше понимают себя и по-доброму относятся к миру. Они вступают с тобой в отношения. Нельзя сказать, чтобы ты сознательно хотел быть в отношениях с человеком, до чьего уровня не дотягиваешь.

 Скорее, это твой дух, твоя глубинная сущность нуждается в помощи, в росте, в осознании себя и происходящего. И зовет… Того, кто может помочь. И человек-шанс приходит. А поскольку другого механизма у Вселенной, кроме любви, нет, то между людьми происходит замыкание. И из двоих один однозначно будет уровнем (или даже не одним) ниже по своему развитию, а другой будет старательно тянуть того, кого, как он думает, любит.

 Человек-шанс понимает другие механизмы, он видит реальность глубже и тоньше, картина мироздания для него открывается полнее и многограннее. Он знает, что любовь – это равноценность. Это один уровень. Все остальное больно и мучительно. Поэтому дорисовывает, допридумывает, достраивает то, чего в другом человеке нет. Он хочет избежать дисбаланса. Ему остро нужен человек такого же уровня, а с тем, на кого выпала карта, гармонии не получается. “Рожденный ползать летать не может”.

 Парадокс в том, что тот, кто призывал помощь на уровне духа, на уровне личности этого не помнит. И его эго начинает бой. За автономию. За отстаивание ценностей своего уровня – в них комфортнее. За навязывание этих ценностей тому, кто их уже перерос, – так можно не чувствовать свою недостаточность. Можно было взлететь… Понять о себе многое… Достичь высокого… Но старое держит.

 Если бы эго так не активничало и не создавало проблемы там, где их не бывает, когда себя слышишь, то человек бы понял – шансы Вселенная дает редко. Приходит тот, у кого можно учиться и идти за ним, причем это будет нежно и с любовью. Но не случается. Эго кричит человеку: “Мы сами с усами, нам ничего вашего не нужно. А если и нужно, то скрасить наше существование на том уровне, где мы есть”. И чем больше расстояние между ступеньками, тем сильнее кричит.

 Помогающая душа начинает страдать. Ее давят, прессуют, ставят в рамки, в которых она не просто счастливо, никак существовать не может – это не ее уровень и не ее среда. А поскольку этот человек уже хорошо умеет себя слышать, начинается внутренний конфликт: быть собой или сохранять отношения.

 Сохранять отношения – это впасть в глубокую эмоциональную созависимость. Один человек будет постоянно придавлен другим, потому что превосходит по многим параметрам и его будут опускать на свой уровень, другой – будет ощущать свою ущербность и отыгрываться за это. Этот человек тоже страдает: над ним совершается насилие – его тянут туда, куда ему не надо. Тяжелый, мучительный путь, развитие которого видно с самого начала.

 Здесь нет рецептов. Каждый сам складывает пазлы своей жизни и своего духовного развития. Но я уверена, отступление от своей сути наказуемо (можно и так сказать), пребывание в мире с осознанием, кто ты и для чего ты, – это счастье и к счастью. Пусть не сию секунду… Надо только подождать чуточку дольше… душу своего уровня… или душу-шанс, если ты к нему готов.



Ист.: http://vocrugdaocolo.ru/est-lyudi-shansy-oni-prihodyat-togda-kogda-ty-ne-gotov/

Глубокая мысль.

0.11.21. «Глубокая мысль».
«Когда я начинаю борзеть – делать то, что не нужно мне делать, то сразу внешние факторы, в особенности: действия посторонних людей начинают создавать мне проблемы. А это происходит для того, чтоб мне дать понять, что я «загоняюсь», и не обязательно именно в этих действиях «загоняюсь», а в каких-то других. К примеру: когда сорюсь с женой, сильно сорюсь, хотя мог и не сориться, то сразу случается какое-то событие, проблема, которая серьёзней этой ссоры, и она нас автоматически объединяет. А если б не сорился, то, возможно эти проблемы и не появилась бы».

2010г. Душ.

Театр збудовано, а драма - навколо нього

Архітектор театру на Подолі: Дискусія про будівлю в мережі – колосальна дикість



Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян

Елена Панченко Середа, 30 листопада 2016, 19:22

Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян Архітектор Олег Дроздов Фото: Костянтин Чегринський/KHARKIV Today

Цього тижня в епіцентрі великого скандалу опинився театр на Подолі. Не всім киянам сподобалося нове приміщення, яке звели на Андріївському узвозі. У мережі споруда вже обізвали "енергоблоком" і "крематорієм". "Апостроф" поспілкувався з автором проекту будівництва театру, харківським архітектором ОЛЕГОМ ДРОЗДОВИМ. Він розповів про всі перипетії і визнав, що краще було б зовсім не починати будувати в цьому місці. Резонанс, який викликав фасад нового театру в соціальних мережах, архітектор пов'язує з політикою і ізоляцією України від цивілізованого світу.

- Для початку розкажіть передісторію. Як до вас потрапив цей проект?

- Насамперед, проект називається "Завершення будівництва будівлі театру на Подолі". Взагалі, ініціатива бере свій початок ще в початку 1990-х, коли театр з театру-студії трансформувався в драматичний і став відомим, міським начальством того часу було вирішено побудувати театр. І був обраний будиночок, такий купецький двоповерховий, схожий на ті, які стоять праворуч і ліворуч від театру.

А ще раніше, на початку 1980-х, Андріївський узвіз став культовою вулицею і остаточно сформувався в туристичний атракціон, яким не був до цього часу. До цього він був більш секретний. Вже в перебудовний час на Андріївському узвозі почали проводити різні фестивалі, і, як завжди, таке бурхливе життя призвела до того, що все почало змінюватися.

І тоді було вирішено поруч з існуючим театром-студією, котрий вміщував 70 місць, побудувати традиційну будівлю театру з усіма його атрибутами, колосниками і так далі. Працювала команда, яка вибрала псевдоісторичну естетику з безліччю деталей. Тоді й сформувався подальший шлях пенопластового історизму. Фінансування то починалося, то припинялося, загалом, щось там відбувалося. Від перших ескізів, які є в інтернеті, він став сильно відрізнятися – він став в три рази більшим. Проте в самому залі на вузьких лавочках, як для профспілкових зборів, могло розміститися всього 170 осіб. Будівля була дуже лабіринтовою, і у неї був образ житлового будинку багатої людини, а не театру. Наприклад, в зал виходили три скляних вікна. Така ось симулякра, в якій повинен був оселитися театр.

Пізніше знайшовся відповідальний спонсор, який вирішив все-таки цей театр добудувати. Був конкурс портфоліо, який проводив директор театру разом з меценатом. Вже далі ми працювали одночасно з командою театру і командою "Рошену".

- Які були основні складності у вашій роботі?

- Коли ми взялися за цей проект, це був такий лабіринт, що нам здавалося, місія нездійсненна. Але ми пропрацювали певний час і увірували в те, що у нас все виходить. Ми щосьзнесли, всередині якось спростили, бо для двохсот глядачів там було багато дуже-дуже дивного і незручного: треба було піднятися, щоб спуститися, перетиналися всі потоки, коли ти з гардеробу повертаєшся в зал, зустрічаєшся з тими, хто заходить... загалом, якась була страшна плутанина, але ми загалом впоралися. І нам це сподобалося.

- У чому була ідея вашого проекту?

- Про що був наш проект? Звичайно, про контекст Андріївського узвозу. Наша концепція була така, що одна з найцінніших речей – це якраз ступінчаста структура маленької парцеляції, ритміка цегляних будиночків, які, як правило, будувалися навіть без архітектора, артілями, і які мають свою принадність. І це якраз підкреслює те, що ми опустили наш карниз до цієї сходинки, виконаної із старовинної київського цегли, котру купували на різних звалищах. Це була окрема робота. Ідея була – успадкувати саму плоть, абсорбувати, щоб це була не якась підробка, а щоб плоть була справжня.

Друга ідея, яка доповнювала першу, це зелений пагорб, біля підніжжя якого знаходиться театр. Він у багатьох ракурсах зливається з нашим будинком, і для цього ми обрали такий природний матеріал – цинк-титан. Це не фарбування, це такий сплав, який з часом окислюється. Можете собі уявити які-небудь бронзові скульптури зі стажем більше 5-6 років, які, умовно, не сідають на коліна. Ось і цей матеріал отримає таку патину, стане схожим за своєю суттю, текстурою.

- Журналісти говорили, що архітектурно-містобудівна рада винесла певні зауваження, які ви не врахували. Прокоментуйте, будь ласка.

- Там були різні думки. Юридично вони носили рекомендаційний характер. Ми вислухали, напевно, дві третини виступів. З негативних там були, скажімо, думки про те, що "харків'яни не можуть зрозуміти київських скреп". Якісь конструктивні речі були, були версії, які ми перевіряли. Загалом, якісь ще зміни ми внесли, але використовували той же інструментарій, який у нас був, трохи змінили пропорції – нижню частину зробили трохи вищою і більшою. Десь знайшли можливість прибрати метр-півтора в одній частині, що ближче до Андріївського. А так всі геометричні параметри, які були, вони ж і залишилися. Він не став більшим чи меншим.

- Вам самому подобається ваш проект?

- Ви знаєте, це питання з розряду: а чи любите ви своїх дітей? Ми віддали цьому проекту дуже багато часу і віддали його для того, щоб знайти максимально професійне рішення. Це дуже важливий проект для нас, і нам він дуже близький. Там вже стоять наші підписи.

- А скільки людей працювало над цим проектом?

- Я думаю, що десь близько 30-40 осіб. Команда з 6-7 архітекторів в нашому офісі, група інженерів з усієї України – від інженерів по акустиці до тих, хто забезпечує систему пожежної безпеки; конструктори, всякі різні служби, багато-багато різних людей. Режисер, колектив театру, інші служби театру. Загалом, це була велика колективна безперервна робота протягом двох років.

- Після відкриття фасаду головний архітектор Києва Олександр Свистунов заявив, що він може бути скоригований з урахуванням думки жителів міста. Як ви ставитеся до цього?

- Давайте подумаємо, як ці думки можна зібрати. Нам потрібно акумулювати цю думку і її представити. Повинен бути для цього якийсь релевантний механізм, це раз. А вийде майже як колективний живопис або колективна театральна постановка. Я собі це так уявляю. Інша справа - проводити якісь слухання, щоб відповісти на питання: так чи ні. Зараз же не обговорюється, бути театру чи не бути. А обговорюється, яким він повинен бути. Я, наприклад, собі це не дуже добре уявляю, як абсорбувати цю колективна свідомість і як її направити. Напевно, це можливо. Я просто не знаю як.

- Мер Києва Віталій Кличко навіть сказав, що поки не буде схвалення киян, це будівля не буде введена в експлуатацію.

- Це слова політика. І одне, і інше. Добре було б, якщо б цей алгоритм хтось пояснив. Можливо, були якісь прецеденти.

- Як ви взагалі ставитеся до того резонансу, який викликала ваша робота?

- По-перше, я хочу розібратися в його природі. Я приймаю це на свій рахунок і на рахунок всієї команди - і з театру, і з "Рошену". Ми не були досить публічними, не було інформаційного поля навколо цього театру. Це абсолютно точно наша помилка. Занадто сильно всі були занурені в питання творення. А ці питання були дуже важливими.

Другий момент – це дуже професійна маніпуляція свідомістю, тому що ті картинки, які були вкинуті, і ті слова, які були написані, - це абсолютно точно замовна штука. Судячи зі стилю і з усього іншого, людина так не може писати. Це дуже професійна робота.

Третій момент – це те, що наше суспільство переживає таку глибоку незадоволеність всією ситуацією в країні, пов'язану з тим, що були дуже високі очікування, за це було заплачено колосальними жертвами і були ніби як потужні зусилля спрямовані на те, щоб перейти на інший щабель, а ми залишилися, а то й відступили на кілька кроків назад. І як би нічого такого не відбувалося для того, щоб така була реакція. Це виявилося просто приводом для того, щоб вилити той негатив, який накопичився. Тим паче це виявилося ще якось політично пов'язано з меценатом, хоча, я б сказав, що "Рошен" діє як соціально відповідальний бізнес.

Наступний, більш серйозний момент, це повна ментальна ізоляція від цивілізованого світу. Ми досі представляємо собою якийсь ізольований острів в цивілізаційному плані. По-перше, те, як ведеться взагалі вся ця дискусія в інтернеті. Я перший раз з цим зіткнувся. Звичайно, це колосальна дикість. Другий момент пов'язаний з тим, що Київ залишається герметичним містом з точки зору професійної культури. Я думаю, що це пов'язано з тим, що старше покоління окупувало своїми смаками це місто, і нав'язується такий образ міста через те, що сталося за останні 25 років. Це місто, наповнене майже утопічного розміру гігантами, просто величезними будівлями. Найстрашніше – що це житло, в якому точно є міні-ком'юніті, - це такі величезні в'язниці, які люди купують за власний кошт. І друга крайність - це ось цей пінопластовий псевдоісторизм, абсолютно позбавлений смаку, ірраціональний. І він заполонив практично всю основну історичну частину Києва. І, напевно, на Подолі він є взагалі домінуючою плоттю. І заповідник всього цього – сусідня Воздвиженка. І, напевно, противники нашого підходу до історичного середовища якраз апелюють ось до такого. Взагалі це мало зрозуміло комусь ще за межами України. Таке ставлення до середовища, до історії, взагалі до місця, міста, тому що такої кількості підробок, симулякрів немає ніде на планеті.

Ще одна важлива тема нашого будинку – це правдивість. Ось з того, з чого він складається, - це і є суть. Цей будинок побудований в таке дуже-дуже складний час. Це чудово, що у цей складний час витрачаються гроші на культуру. Цей будинок і всередині, і зовні є дуже прагматичним, дуже якісним з точки зору технології, з точки зору всіх цих поверхонь і матеріалів, які там будуть, естетичних і стійких до часу.

Що мене вразило у всьому цьому, так це те, що майже ніхто з городян не говорив про те, що це будівля театру. Я постараюся провести аналогію: уявіть собі, що величезна п’ятимільйонна громада (я думаю, Київ зараз налічує не менше), величезна християнська громада не потребує церкви. Мені здавалося, що це такий дефіцит, така необхідність в цьому місці, цьому будинку, який всі чекають. Але про це взагалі не йшлося. Не випадково я таку аналогію провів, тому що церква має свою інфраструктуру, вона відрізняється від усіх сусідніх будинків, на ній дзвіниця, це певний публічний простір, який має свою оболонку. Театр – приблизно те ж саме. І колосники – це його дзвони, вони потрібні для того, щоб забезпечити світ перфомансу, світ вистави, диво драматичного жанру. Це місце для всіх. Це публічний будинок. З точки зору масштабів, якщо це театр – тут не треба цього соромитися, цього приховувати.

- Може, проблема якраз в тому, що театр не варто будувати на Андріївському узвозі?

- А тепер до вас питання, і я думаю, що кожен повинен на нього відповісти. Що треба було зробити з будівлею театру, яка зараз добудовується, на думку кожного? Я думаю, що, за сьогоднішніми цінами, будівля театру, котру ми переробляли. вже коштувала 5-6 млн доларів. Там колосальні роботи, там мільйони бетонів, палі, зміцнення схилів, які робили попередні будівельники, інженери. І що з цим? Місто повинен був продати це під офіс? Взагалі все це знести, засипати землею? Яка думка городян, цікаво, з цього приводу? Напевно, є місця, які найбільше могли підходити для цього. От якщо ми зараз уявимо, що не було нічого. Але ми напевно знаємо, що кожен клаптик землі в центрі, де хотілося б бути театру (а це не просто будівля, це успішна трупа, на чиї вистави квитки розкуплені заздалегідь), вже зайнятий. Ми говоримо зараз про сучасний театр з дуже високою сучасною технологією. Ось ми просто зважили одне і інше. Ми зробили свій вибір. Ці гроші, які витрачені (насправді їх було набагато більше, вони безсовісно розкрадені, там десятки кримінальних справ щодо будівництва цього театру), ці розкрадені гроші – це було даремно? Нам здалося, що соціально відповідально його закінчити. Та що там він може бути.

- А якби там не було нічого?

- То ми б рекомендували його не починати. Абсолютно точно.

- А крім всяких відгуків від "експертів" в соціальних мережах, напевно, ви почули якесь професійне думку з приводу проекту. Було таке?

- Ви знаєте, було. Є думки, які я поважаю і які мені близькі. Були там слова підтримки, була дуже тонка дискусія, тому що це пов'язано з тим, що важливо всю історію знати від початку і до кінця, те, в якому контексті ми працювали.
Елена Панченко
https://apostrophe.ua/ua/article/society/kiev/2016-11-30/arhitektor-teatra-na-podole-diskussiya-o-zdanii-v-seti--kolossalnaya-dikost-/8604


25%, 2 голоса

75%, 6 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Хто кого: честь-по-честі

Мішанка 13:16 29.10.2016



Побачив по телевізії про конфлікт між атошником і поліцаєм в Івано-Франківську через неправильну парковку і штраф за неї. Атошник показував синці на руках, які отримав під час його насильницької евакуації з відділку поліції силами його керівника. І я не зрозумів одного: чому атошник не показав по телебаченню головні докази насилля, над якими довго сміялась судекспертиза, а саме два відбитки підошов поліцеського черевика на двох сідницях атошника, отримані спершу для «виходу» з кабінету начальника, а далі – на виліт з самого відділку поліції.
Скажу відверто, що я беззастережно на боці поліції з двох причин: 1-ша причина: що то за рахіт з АТО, який за себе не може постояти, а 2-га та, що нарешті хтось в Івано-Франківську висловив привселюдно своє ставлення до атошників з добробату «Прикарпатртя», які спричинили своєю ганебною втечею з фронту трагедію Іловайська 2014 р. І давайте не будемо покривати смертями героїв з Франківщини підлісь дезертирів з того самого краю. Так, герої не вмирають! Але героями і не називають отаке убожество, що замість визнати свою провину ще починає "качати права" як класичний москаль-«визволитель».
Маю переконання, що всі по-справжньому учасники війни в АТО є взірцями доблесті і честі, тому якщо хтось з них вчинив правопорушення, то з нього має бути особливо суворе стягнення, яке він сам ретельно спокутує, сам!, тому що він є взірець майбутньої України –  тому що ВІН Є ВЗІРЕЦЬ!

Богдан Гордасевич
13:50 29.10.2016
Для роздумів:


Начальник патрульної поліції Івано-Франківська побив ветерана АТО, пораненого під Іловайськом
середа, 07 вересня, 2016 15:34
Учасник АТО, боєць батальйону спецпризначення "Івано-Франківськ", інвалід, який пройшов полон, Іван Чайковський обвинуватив начальника патрульної поліції Дмитра Міхальця у побитті. У ці хвилини ветеран дає свідчення в прокуратурі Івано-Франківська.


Про це повідомив на своїй сторінці у Фейсбук голова Спілки добровольців АТО Прикарпаття Василь Андріїв.

    "Знайомтеся, Чайковський Іван – пройшов Іловайськ.. у батальйоні спецпризначення "Івано-Франківськ" був важко поранений.. потрапив у полон.. Після каторги полону його вдалося визволити.. Зараз він удома.. має другу групу інвалідності.. Вчора його зупинила поліція за неправильне паркування.. він пішов оскаржувати протокол до голови поліції Дмитро Міхалець.. після словесної перепалки Міхалець зірвався із стільця, схопив інваліда за руки і кинув до підлоги під крісла..

    Зараз боєць знаходиться в прокуратурі.. дає свідчення по застосуванню фізичної сили з боку керівників поліції Івано-Франківська.. після їде на медичне освідчення.. забій голови, садна на руках, головокрутіння і погане самопочуття...

    Каже, як воював за Україну, ніколи не думав, що тут, у рідному місті, буде таке ставлення до учасників АТО.. Що просто в кабінеті його може побити той, хто мав би захищати.." – написав Василь Андріїв.

КУРСу вдалося поспілкуватися з Іваном Чайковським. Ветеран розповів, що днями привіз документи з МСЕКу до пенсійного фонду і припаркувався з порушеннням. Йому потрібно було тільки занести документи, що забрало приблизно 3 хвилини. Однак патрульні зафіксували порушення ПДР, що сам Чайковський визнає. Також його свідчили на алкоголь в крові – тест показав нульовий результат.

Вчора Чайковський помітив грубу помилку в протоколі: патрульні неправильно вказали знак. Це дало підстави звернутися до поліції про скасування протоколу. Чайковський прийшов на прийом до начальника управління патрульної поліції Івано-Франківська Дмитра Міхальця. Однак начальник відмовився визнавати помилку підлеглих. Між ними спалахнула суперечка. "Я сказав йому, що він не поважає ветеранів, а він просто кинув мною об підлогу і виштовхав з кабінету. Залишилися синці. Навіть не вибачився... " – розповів Іван Чайковський.

У прес-службі патрульної поліції факт сутички не заперечують, однак коментар від Дмитра Міхальця обіцяють згодом.
http://kurs.if.ua/news/nachalnyk_patrulnoi_politsii_ivanofrankivska_pobyv_veterana_ato_poranenogo_pid_ilovayskom_43835.html

Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації

Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації
18 жовтня 2016, 23:51

  (Рубрика «Точка зору»)

Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.

Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:

«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…

Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».

На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.

Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.

Використати мовний досвід Ізраїлю

Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.

Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.

В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.

І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.

Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.

У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.

Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.

А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.

В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.

Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.

Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.

Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.

Рецепти дерусифікації

Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.

Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.

Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.

І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.

Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.

Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?

Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.

Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.

Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.

Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.

Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.

П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.

Волонтери української мови

Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.

Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.

Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.

Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.

Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».

Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.

Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.

Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.

І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

   http://www.radiosvoboda.org/a/28060826.html
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая