МИ ВІРИМО В ПУЛЬТ!

З вами ніколи не траплялося таке, коли ваша дитина, отримавши живу істоту, - кошеня, наприклад, або черепашеня, запитало б вас: “А де пульт?”

Не було? Ну нічого, ще не вечір… Трапиться, - якщо й не у вас, то у ваших дітей, коли в них будуть підростати їхні діти та онуки.

Щодня на Землі зникають більш ніж 70 видів тварин і 50 тисяч гектарів лісу. 20 тисяч гектарів сільгоспугідь щодня перетворюються на пустелю внаслідок ерозії ґрунту. Затоплюється, сохне та зникає… Ну просто речитатив з дешевої трагедії, слово честі.

Вільям, де ти? З’явися! Що там тобі до тих отеллів, гамлетів та лірів? У нас тут, повір, матеріал набагато дебеліший. Просто скласти з нього такі твори, щоби сцена ООН здригнулася і нафтовий магнат сльозу пустив би, - вже немає кому. А ти зміг би…

Мовчить Вільям. Чує, мабуть, що немає йому задля кого й перо в руки брати.

То що ж нам робити? Чи може бити тривогу?

Не треба її бити. Вона зазнає биття вже десятки років з боку солідних міжнародних установ з величезними бюджетами, а також з боку багатьох серйозних і поважних людей. Проте, мовчить як партизан. Нам жити й досі не тривожно на землі, яка зникає.

Сказати чому? Та ні, дарма, ви не повірите… Сказати? - ну ладно.

Ми, немов та дитина, яка описана на початку цієї оповіді, віримо в Пульт.

У те, що все на світі, усе в нашому житті можна вилічити, вирахувати алгоритм його дії, а отже, - виготовити пульт і посібник для управління ним. Розробити методику вирішення будь-якої проблеми, скласти гарний дохідливий курс, долучити до нього професійно зроблену покрокову інструкцію в медіаформаті.

Для всього, буквально для всього.

ТУНЕЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

І ви думаєте, що наше дитяче, міфологічне сприйняття дійсності цим і обмежується? Еге…

У міфах, та навіть у казках, немає ж просто річки або просто вітру. У казках все персоніфіковано, або ж, принаймні, керується якимись персонами. Котрих треба розшукати і з ними по-свійському розібратися.

А що це означає? А це означає, що пульт вже існує! До кожної з проблем. Але він - у злих руках.

І для нас, розумненьких діточок, зовсім не важко вирахувати, чиї це руки. Ми ж отримали від наших вчителів універсальний ключ до серця будь-якої проблеми. А зветься він “дивись, кому вигідно”.

Просто чарівний ключик! - адже чого бажає розумненька дитинка? Відчувати себе розумненькою, якомога частіше дістаючи тому підтвердження. Як цукерку.

І от, щоразу, сидячи перед телевізором, або й у колі знайомих, з виглядом чи то нудьги чи то обурення, - маску можна підібрати, - ми переліковуємо винуватців усіх світових проблем. У тому числі і проблем планети Земля.

І кожна фраза - як цукерка. Ключик же золотий! Нічого навіть не варто доводити та пояснювати. Треба просто натякнути, чим саме вигідно тим чи іншим “персонам” те чи інше нещастя. І все.

Тема вичерпана, проблема розв’язана. Можна пити пиво, злегка зітхаючи про те, що якби навіть не ті “персони”, все одно проблеми б існували, бо просто немає кому ними зайнятися. Немає кому найняти справжніх профі для їх розв’язання. А от вони вже виготовили б пульт і для управління Сахарою, щоб не бешкетувала, і аби вгамувати танення льодовиків, і земну вісь підрихтували б, а то подейкують, що вона, нібито, не туди кудись хилиться.

Винуватці  - пульт, пульт - винуватці… Тунельне мислення. Нам затишно в ньому!

Настільки нам у ньому спокійно, що навіть цей малюнок у стилі демотиватора, котрий намагається донести до нашої свідомості карикатурність світу майбутнього, - не претендує на зміну позиції глядача.

НІХТО Й НЕ ПЕРЕХОДИТЬ НА ОСОБИСТОСТІ…

А чому ж не претендує? А згідно з відомим принципом, сформульованим одним дядьком на ймення Альберт Ейнштейн. Принцип цей стверджує, що проблему неможливо розв’язати на тому рівні, на котрому вона утворилася.

Означає це, що і наше знущання над природним середовищем, у котрому живемо і котрим користуємося, і наслідки такого ставлення до нього не можна скасувати ані биттям тривоги, ані інтелектуальними потугами у пошуку винуватців та у створенні “пультів”. Хоч криком кричи, хоч підписуй резолюції, а хоч і увагу громадськості привертай. Нічого, крім галасу, з цього не буде, як у Жванецького: “А що це там за шум, галас і несамовиті зойки? А там саме привертають увагу громадськості”.

То як же ці проблеми знайдуть своє вирішення ? Як це “як”? Так, як і має бути, - підйомом на рівень вище.

А хто і що у нас там, на “рівень вище”? А там у нас - ми. Точніше, стосунки між нами, людьми.

Що ви хочете цим сказати, авторе? Автор бажає цим сказати, що саме звірячі та егоїстичні стосунки між людьми призводять до смерті природи. Вона та її проблеми є нижчим рівнем, і тому залежить від розв’язання проблем на рівні вищому, - у нас з вами. Тобто, повторимося: не егоїстичне ставлення до природи, а егоїстичні основи міжлюдських стосунків.

Хто хоче, хай називає це пошкодженням ноосфери, котра зв’язана з усіма іншими планетарними сферами, хто хоче – якось інакше. Але коли ми почнемо вибудовувати наші стосунки, принаймні, на основах “не роби іншому того, що ненависно тобі” (“полюби ближнього” варто поки що й не зачіпати), - природа почне відрождуватися.

Сахара разом з Гольфстрімом і з льодовиками самі між собою домовляться і самі все налагодять. Без наших з вами пультів і без мільярдних інвестицій у ніщо. Пробачте, - “в екологію”.

Зачекайте, - має право запитати читач, - то це виходить, що я і є тією самою “персоною”, яка злісно тисне на пульт керування кліматом?

Ні, ну навіщо так… Ніхто й не переходить на особистості.

   «Нас спонукають на неординарні поступки, а значить, треба діяти. Траса від нас 500 метрів, а залізниця  – 100. Як порадите?»  Такими словами розпочинався колективний лист жителів селища Шостаківка  в редакцію газети «Україна Центр» , ще в далекому 2008 році. Тоді в газеті на тему листа була надрукована стаття  «Кто поможет Шестаковке?» . Проблема яка довела людей до відчаю – відсутність води. Селище стоїть на гранітній плиті , тому ні колодязів  , ні джерел тут немає , немає навіть річки поблизу.  Пробували  звичайно бурити колодязі в граніті , але вода у них була не те що не питною, а навіть не технічною - червоного кольору . Було вирішено провести водовід з сусіднього села Українки , яка в трьох кілометрах від Шестаківки . У чомусь допомогла сільрада, в чомусь – місцеве підприємство «Заготзерно», але більшу частину роботи виконали самі жителі - вручну рили канави , прокладали труби. Значна частина сьогоднішніх жителів селища - це ті самі будівельники , які своїми руками проклали водопровід. Сьогодні вони, правда, вже зовсім старенькі ...

    За словами місцевих жителів, перебої з водою почалися після того, як до водонапірної вежі стали підключатися нові користувачі. Спочатку це був інтернат, але ніхто не заперечував - діти все-таки. Потім овочева база - теж поставилися з розумінням. Пізніше - місцеві фермери  і нафтопереробне підприємство. І все, потужності водопроводу стало не  вистачати , щоб забезпечити селище.

Они приходят в жизнь неожиданно, без предупреждения и очень часто тогда, когда ты не готов. Как маяк. Как ориентир. Как стимул.

 Они больше умеют, больше знают, лучше чувствуют свою связь с Космосом, лучше понимают себя и по-доброму относятся к миру. Они вступают с тобой в отношения. Нельзя сказать, чтобы ты сознательно хотел быть в отношениях с человеком, до чьего уровня не дотягиваешь.

 Скорее, это твой дух, твоя глубинная сущность нуждается в помощи, в росте, в осознании себя и происходящего. И зовет… Того, кто может помочь. И человек-шанс приходит. А поскольку другого механизма у Вселенной, кроме любви, нет, то между людьми происходит замыкание. И из двоих один однозначно будет уровнем (или даже не одним) ниже по своему развитию, а другой будет старательно тянуть того, кого, как он думает, любит.

 Человек-шанс понимает другие механизмы, он видит реальность глубже и тоньше, картина мироздания для него открывается полнее и многограннее. Он знает, что любовь – это равноценность. Это один уровень. Все остальное больно и мучительно. Поэтому дорисовывает, допридумывает, достраивает то, чего в другом человеке нет. Он хочет избежать дисбаланса. Ему остро нужен человек такого же уровня, а с тем, на кого выпала карта, гармонии не получается. “Рожденный ползать летать не может”.

 Парадокс в том, что тот, кто призывал помощь на уровне духа, на уровне личности этого не помнит. И его эго начинает бой. За автономию. За отстаивание ценностей своего уровня – в них комфортнее. За навязывание этих ценностей тому, кто их уже перерос, – так можно не чувствовать свою недостаточность. Можно было взлететь… Понять о себе многое… Достичь высокого… Но старое держит.

 Если бы эго так не активничало и не создавало проблемы там, где их не бывает, когда себя слышишь, то человек бы понял – шансы Вселенная дает редко. Приходит тот, у кого можно учиться и идти за ним, причем это будет нежно и с любовью. Но не случается. Эго кричит человеку: “Мы сами с усами, нам ничего вашего не нужно. А если и нужно, то скрасить наше существование на том уровне, где мы есть”. И чем больше расстояние между ступеньками, тем сильнее кричит.

 Помогающая душа начинает страдать. Ее давят, прессуют, ставят в рамки, в которых она не просто счастливо, никак существовать не может – это не ее уровень и не ее среда. А поскольку этот человек уже хорошо умеет себя слышать, начинается внутренний конфликт: быть собой или сохранять отношения.

 Сохранять отношения – это впасть в глубокую эмоциональную созависимость. Один человек будет постоянно придавлен другим, потому что превосходит по многим параметрам и его будут опускать на свой уровень, другой – будет ощущать свою ущербность и отыгрываться за это. Этот человек тоже страдает: над ним совершается насилие – его тянут туда, куда ему не надо. Тяжелый, мучительный путь, развитие которого видно с самого начала.

 Здесь нет рецептов. Каждый сам складывает пазлы своей жизни и своего духовного развития. Но я уверена, отступление от своей сути наказуемо (можно и так сказать), пребывание в мире с осознанием, кто ты и для чего ты, – это счастье и к счастью. Пусть не сию секунду… Надо только подождать чуточку дольше… душу своего уровня… или душу-шанс, если ты к нему готов.

Ист.: http://vocrugdaocolo.ru/est-lyudi-shansy-oni-prihodyat-togda-kogda-ty-ne-gotov/