Я вже не блаженствую, коли ми кохаємось, ба мені навіть байдуже. Це вже – механіка. Це виглядає
навіть гірше, аніж з випадковою жінкою, гірше аніж навіть з повією...
Так сталося.
Факт.
Я тебе не хочу!
Звичайно, я не розлюбив тебе. Так не буває.
В усякому разі, не буває так швидко. Особливо з
чоловіком, який вибирав тебе довго, ретельно, дуже уважно, критично... вибирав з тисячі! Одну єдину. Най-най-най…
І ти для мене така. Була, є… і, сподіваюся, будеш.
Ось хіба що...
Ти така ж красива, а
може, навіть і краща.
Доглянута, зріла, упевнена в собі жінка. Ти розумниця, і я ніколи не бачу тебе
з моторошною зеленою маскою на обличчі, в халаті жахливого кольору, з немитою головою.
І я тобі вдячний за те, що ти мене шануєш і бережеш
від цих гнітючих картин. Проте на пошані не базується пристрасть!
Що ж з нею сталося?
Ти даремно плачеш, рідна... Немає у мене коханки, я не розважаюся в саунах, не
бавлюся з випадковими дівчатами. Зрозумій, я переріс це, мені це не цікаво. Мені
потрібна ти. Ніжна, чуттєва, солодка дівчинка, моя і тільки моя.
Але де ж вона?! Агов, а-а-а-аг-о-о-ов!
Мене зустрічає незалежна, амбітна, зухвала красуня.
Тягнуся губами для абсолютно природного вітального поцілунку. Ти, як завжди, встигаєш ухилитися, і замість м'яких соковитих губ я
клюю тебе в щоку. Натикаюся на штучний запах. На штучний смак.
"Як пройшов день, кохана"? – запитую, поки ти закидаєш в мікрохвильову піч
напівфабрикати. З тугою думаю, який біс мене смикнув купити цей пекельний
агрегат і тим самим позбавити нас принад домашньої кухні? Бачу по твоїй
напруженій спині, що ти знервована, розгнівана. Підходжу і обіймаю. Мої руки
звично ковзають по стегнах, на живіт, до грудей. У тебе такі гарні груди! Хочу поцілувати твою потилицю, заритися в
м'яке запашне волосся...
Але що це?! У ніс уривається суміш хімії і парфюма,
немов павутина з тонких металевих лозин. Що з твоїм волоссям? Ах так. Вибач.
Зачіска. Лак. Гель. Не продовжуй…
Але усе це ще можна було б пережити. Ти стежиш за
собою, це похвально! Ти чудова. Але у той
момент, коли я пещу тебе, крижаним тоном вимовити: "Ти знову забув купити
котячий корм"? – це вже
серйозна помилка. Це взагалі найглобальніша помилка: майже щодня зустрічати
мене претензіями.
По дрібницях. Адже очевидно, що ти могла б подзвонити
і нагадати. Але тобі набагато приємніше мені докоряти. Можливо, тебе це здивує,
але твоє моральне "пиляння"
вбиває мене – передусім як чоловіка.
Ніхто не любить почувати себе винуватим. І коли це
перетворюється на систему, я починаю чинити спротив.
Не треба намагатися мене виховувати, як цуценя!
Я не хлопчисько, я переріс щоденне вичитування
матері. А ти стаєш такою ж як вона...
А пізніше… пізніше буде зовсім пізно.
Я перестану навіть прагнути тобі догодити.
Сенс?
Адже ти обов'язково знайдеш причину мені докорити. Не бачу бруду на
робочому столі… Забув купити хліб…
Але я чоловік! Я обов'язково щось забуду, чогось не
побачу. Я такий, який є. Я доросла людина, що сформувалася вже давним-давно, ще до зустрічі з тобою. І або ти
мене приймаєш таким, або…
Якийсь час я
справлявся. Рутинно і нудно. Чесно виконував подружні обов’язки. І це замість того, щоб літати! Кохатись!
Я намагався таким чином примирити тебе зі своїми
недоліками.
Але тепер... пробач.
Після того, як ти стала влаштовувати показові виступи
у вигляді усунення мене від тіла, щось усередині мене обірвалося.
Померло. Тому що ти посміла усю нашу божевільну
пристрасть, увесь приголомшливий еротизм злягання, гармонії наших душ і тіл
використовувати у вигляді батога і пряника!
І ти неначе перестала
бути рідною.
І я вже не блаженствую.
Це вже - механіка. Це те, що може дати будь-хто.
Чи можливо усе реанімувати? Напевно, так. Адже оскільки я ще досі шукаю слів для
пояснень, значить, ще жадаю розуміння.
Значить, ще щось жевріє усередині. Надія зникає останньою…
Хоч бачу – его перемагає.
P.S. L
[ 
