Коротка хроніка протистояння українського націоналістичного підпілля та УПА німецьким окупантам у 1941-1944 роках

30 червня 1941 р. У Львові проголошено Декларацію про відновлення Української держави, створено уряд – Українське Державне Правління, розпочалася організація місцевої державної адміністрації.

Початок липня 1941 р. Гітлерівці ліквідували український уряд; Я. Стецько і С. Бандеру до кінця війни ув’язнено в концтаборі, заарештовано членів крайового уряду та близько 300 членів ОУН, частину з них страчено.

Серпень 1941 р. Масові арешти і страти учасників націоналістичного підпілля в Україні та на території Німеччини (Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенігсберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт). Групи українських підпільників у Німеччині заарештовано також 20 вересня 1942 р., 23 вересня 1942 р., 11 грудня 1942 р., 6 січня 1943 р., 12 січня 1943 р.

Серпень – початок вересня 1941 р. Підпільна 1-ша конференція ОУН поставила завдання перейти на нелегальні форми роботи й розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани загарбання України. Через брак офіцерських кадрів і проблеми з постачанням підпільна 1-ша конференція ОУН відхилила постанову про негайний перехід до загального збройного опору. Було визначено такі найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність із підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір і зберігання зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи. Військова Референтура Проводу ОУН створила Крайовий Військовий Штаб, мережу військових референтів, яка охоплювала територію України на захід від Дніпра та окремі частини Східної й Південно-Східної України. Всі члени ОУН були зобов’язані пройти військові вишколи. Виникла мережа військових підрозділів ОУН – Української Національної Самооборони.

25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда з Києва видала наказ усім постам поліції безпеки і СД у Рейхкомісаріаті України затримувати і страчувати учасників українського націоналістичного руху.

Квітень 1942 р. На Волині організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН (б) на чолі з С. Качинським (Остап) та І. Перегіняком (Довбенко). Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА.

Липень 1942 р. Головна команда УПА видала наказ усім «летючим бригадам» негайно розпочати збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, особливо в системі транспорту та постачання фронту скрізь – від Чорного моря до Білорусії та Балтики. Фактично активні воєнні дії ОУН(б) розпочала 1943-го.

Літо 1942-го. УПА Бульби-Боровця (пізніше почала називатися Українською Народно-Революційною Армією) здійснила напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Костополя, Людвиполя, Бережного, Сарн, Рокитного. 19 серпня відбулася одна з найбільших операцій поблизу Шепетівки.

Осінь 1942-го. На Поліссі та Волині під егідою ОУН (бандерівського напряму) планомірно й організовано створювали збройні загони УПА, в тому числі шляхом підпорядкування формувань інших політичних груп.

7 лютого 1943-го. Загони УПА атакували німецький гарнізон у містечку Володимирець.

17-21 лютого 1943-го. На 3-й конференції ОУН офіційно проголошено зміну курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Сформульовано в загальних рисах стратегію «двофронтової» боротьби ОУН-УПА проти імперіалізмів Берліна та Москви. Командування УПА закликало населення не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та різними продуктами. Стрільці УПА ліквідовували німецькі «лігеншафти», а коней, худобу, зерно і все інше роздавали людям. Було розгромлено ґуральні, зерносховища та продовольчі склади. Після ліквідації адміністративних органів відділи УПА організували українську владу. Виникли великі партизанські зони, вільні від німецької залежності, де легально діяла ОУН, формували нові частини УПА.

Ніч із 10 проти 11 березня 1943-го. Відділ УПА напав на фабрику у с. Оржева, де була велика кількість зброї й амуніції. Знищено близько 60 німців. У бою загинув С. Качинський (Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців.

2 квітня 1943 р. Загони УПА захопили м. Горохів, який утримували два дні.

Ніч із 12 проти 13 квітня 1943 р. Відділ УПА атакував м. Цумань. Знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю, амуніцію, інші трофеї.

Перша половина квітня 1943-го. В боях з УПА загинули: у Вербі – 120 німецьких солдатів, у Шимовку – 24, Острозі – 32, в Мізочі – 11.

Ніч із 21 проти 22 квітня 1943 р. Атака УПА на Іванову Долину (Костопільщина). Містечко захопили, підірвано два залізничні мости, здобуто багато зброї, тонну вибухівки.

Травень 1943-го. Німецький загін (400 осіб) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою українських партизанів.

20 травня 1943 р. Атака УПА на німецький гарнізон у с. Чудель (Сарненщина), вбито 30 німців.

Травень 1943-го. Активні операції УПА в лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів: засідки, напади на військових, мітинги й агітація в селах проти німців і радянської влади.

Початок травня 1943-го. На шосе «Ковель-Брест» велика німецька автоколона потрапила в засідку, організовану УПА, і була розгромлена. Серед загиблих був один із найближчих соратників Гітлера, начальник штабу СА, обергрупенфюрер СА Віктор Лютце.

Травень 1943-го. Каральна експедиція німецької армії на Волині проти УПА. 9 травня бої за участю танків і штурмової авіації під Скабарівщиною. В лісовому масиві поблизу с. Лобечівка відбувся великий бій із німцями, що мали танк і три гармати. Бій тривав 10 годин, упродовж яких повстанці знищили вісім автомашин і близько 30 ворожих солдатів, захопивши багато зброї й амуніції. У бою під Колками, де знаходилися військові госпіталі УПА, вдалося евакуювати поранених.

26 червня 1943 р. У с. Хараїмовка Деражнянського р-ну в бою з УПА убито 11 німецьких вояків.

17 липня 1943 р. Захищаючи від пацифікації с. Хмелів, вояки УПА відігнали карателів і вбили 10 німців.

Липень 1943-го. Ліквідація силами УПА- «Південь» німецької поліцейської школи поблизу Житомира, розгром ворожих частин під с. Устинівка Потіївського району.

Липень-серпень 1943-го. Каральна операція проти УПА групи СС під командуванням фон дем Бах-Залєвського, до складу якої входили 50 танків і бронемашин, 27 літаків, артилерія, 5 бронепоїздів. У липні відбулося 35 сутичок, у серпні – 24, у вересні – 15; втрати повстанців становили 1237 бійців і старшин, німецькі втрати становили 3000 осіб. Одна з найвідоміших операцій: оборона бійцями УПА села Новий Загорів на Волині. 42 бійці «Чоти Берези» у стінах монастиря вели кількаденну успішну оборону проти багатотисячного підрозділу, підкріпленого артилерією, танками та літаками. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною.

Літо 1943-го. У боях з німцями загалом загинуло близько 1200 вояків УПА і близько 5000 мирних жителів. Втрати німців становили понад 3000 убитими й пораненими.

Серпень-вересень 1943-го. Атаки бійців Української Народної Самооборони (03.02.44 увійшла до складу УПА- «Захід») на охорону табору «Баудінст» у каменоломні поблизу м. Сколе; звільнення в’язнів; напади на інші групи німецьких військових. У помсту від 10 жовтня 1943 до кінця червня 1944-го, за вироком судів поліції безпеки, привселюдно, розстріляно 16771 українця.

Жовтень 1943-го. Рейд на східну Волинь загону курінного УПА- «Південь» Несуга. У восьмигодинному бою з німцями частина вояків разом із командиром полягли, намагаючись вибити гітлерівців із бункерів у м. Барші на Коростенщині. Основним завданням куреня було здобути складовану там зброю, «продемонструвати перед населенням силу УПА і задокументувати її ворожість до німців, тому що совітські партизани закидали УПА співпрацю з німцями».

Жовтень-листопад 1943. УПА провела 47 боїв із німцями.

27 листопада-12 грудня 1943 р. Три безуспішні операції нацистських карателів проти таборів УНС у Чорному лісі між селами Посіч і Завій; на Самбірщині та на Долинщині.

Початок 1944-го. Кількість бійців УПА сягає 100000 осіб.

Березень 1944. Бої УПА з німцями поблизу Деражні, Луцька, Ковеля, Крем’янця, звільнення полонених із луцького та ковельського таборів, в’язнів ковельської тюрми; бої в місцевостях Бічаль, Постійно, Ятополь, Чудви, Велика Любеша, Іванова Долина на Костопільщині; Березні, Новостав на Крем’янеччині; Білогородка, Судінка на Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Бугри, Жуків, Сергіївка на Рівенщині; Гурійська, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль і Горохів на Горохівщині.

Липень 1944. Шестиденний бій УПА- «Захід» із німцями біля сіл Кам’янки та Липа (Сколівщина), нацисти зазнали значних втрат.

Липень 1944. Бої на горі Лопаті в Карпатах між німецькою поліційною частиною та сотнями хорунжого «Різуна», старших булавних Черника та Благого; німці стратили майже 150 осіб.

Серпень 1944. Операції відділу УПА під командуванням «Різуна» у момент проходження фронту Бойківщиною: у селах Бистриці та Ясинці Турківського р-ну знищено близько сотні гітлерівців, 120 узято в полон, здобуто зброю, транспортні засоби. Із засідки атаковано відступаючий німецький обоз поблизу с. Ясінки, знищено 32 німецькі вояки, захоплено 107 полонених, здобуто зброю, ліки, взуття, обмундирування.

Підготував Андрій Павлишин

Джерела: Киричук Ю. Історія УПА, Тернопіль, 1991; Ліпкан А. Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом // Воєнна історія. – №5-6. – 2002; Муковський І., Лисенко О. Українська Повстанська Армія та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. – №5-6. – 2002

Промосковські історики кричать з усіх боків про УПА, приписуючи їй співпрацю з німцями, кричать щоб заглушити факти боротьби народів срср проти людиноненависницького комунізму та приховати існування у складі Вермахту російських формувань. Таких, як Російська Визвольна Народна армія (РОНА), Російська Національна Народна армія (РННА), Російська Визвольна армія (РОА, яка на кінець квітня 1945р., під командуванням генерал- лейтенанта РККА Власова, мала більше130О000 вихідців з Росії), Бойовий Союз Російських Націоналістів (БСРН). 
Кричать про українську дивізію СС «Галичина». Кричать, щоб заглушити правду, щоб менше людей почало замислюватися про найбільшу після німців кількість саме російських військ СС (Французькі частини СС за кількістю були на другому місці). Не бажають проросійські історики, щоб люди знали про 29 дивізію СС (1-ша російська), 30 дивізію СС (2-га російська), 15-й козацький кавалерійський корпус СС, 1-шу російську національну бригаду СС «Дружина», добровольчий полк СС «Варяг» та менші російські військові з*єднання СС. Ховають від громадськості факт існування на території Росії нерадянських державних утворень : Локотської республіки, Козацького Стану та республіки Зуєва. Мовчать російські історики і про російські німецькі організації: Російську Фашистську Партію (РФП), яка виникла в 1920р., у Маньчжурії і в 1943р. закрита японцями, Всеросійську Фашистську Організацію (ВФО), яка виникла в 1933р. в США та діяла до 1942р., Російський Націонал-Соціалістичний Рух (РНСД), який виник в 1933 р. у Німеччині. 
                                                                        Локотська республіка. 
В умовах краху фронту та безвладдя в покинутих Червоною Армією районах селяни почали ділити колгоспну землю. Вони озброювалися і утворювали загони самооборони, щоб захистити свої села від пограбування солдатами, які потрапили в оточення, та партизанськими загонами.
Після відступу Червоної Армії та ганебної втечи функціонерів районної радянської влади в вересні 1941 р., ще до появи німецьких військ, в Локті було організовано місцеве народне самоуправління, «Вічовий сход» представників всіх населених пунктів Брасовського району Брянської області та сусідніх районів Орловської області обрав губернатором Локтя «и сопредельной земли» Костянтина Павловича Воскобойнікова, викладача локотського лісотехнічного технікуму, а його заступником Броніслава Камінського, інженера локотського спиртозаводу.
Була утворена Локотська республіка. Її прапором став російський триколор з Георгієм Переможцем на червоному щиті в центрі.
Керівництво Локотської республіки 4 жовтня 1941 р. зустріло хлібом-сіллю передові частини Вермахту. Спочатку на окупованій німцями території під російським самоуправлінням існувала Локотська волость, потім вона була перетворена в Особливий Локотський уїзд зі значним прирощенням території. А в липні 1942 р. німецькою владою був утворений Особливий Локотський округ, який мав у своєму складі вісім районів: Дмитровський район Орловської області, Дмитрієвський район Курської області, Брасовський, Комарицький, Севський, Суземський, Навлинський, Михайловський райони Брянської області.
Німці залишили в Локті тільки невеликий гарнізон та декілька офіцерів для зв’язку, а самі пішли на схід. 17 жовтня 1941 р. німецьке командування призначило Воскобойнікова бургомістром волосної управи, а Камінського—його заступником.
Завдяки злагодженій праці команди однодумців, Локотська республіка на початку війни почала стрімко розвиватися.
Населення Локотської республіки досягло, за різними оцінками, від 581тисячи до півтора мільйона тільки місцевих мешканців, а з урахуванням біженців, яких притягувало сюди гарне життя, - до двох мільйонів людей. 
Загін народної міліції з 20 чоловік згодом виріс в «Русскую Освободительную Народную армию» (далі – РОНА). В 1942р. чисельність РОНА була біля 12 000 чоловік, а з урахуванням ополченців – біля 20 000.
До кінця 1942р., через рік після народження республіки, в складі тільки регулярних частин РОНА було 14 стрілецьких батальйонів, які мали на озброєнні гармати, міномети й кулемети, зенітну батарею, бронетанковий дивізіон, а також елітна винищувальна рота, охоронний та комендантський взводи. Є данні, що у червні 1942р. на сторону РОНА перейшло 427 червоних партизан.
Першою справою Локотської республіки було втілення в життя мрії селян – ліквідація колгоспів. При цьому майно та інвентар були роздані селянам порівну в залежності від кількості членів сім’ї. Одночасно для ведення підсобного господарства надавались земельні ділянки для сімей бійців народного ополчення, народної армії, поліції порядку, співробітників адміністрації, лікарів, вчителів, робітників заводів, фабрик, майстерень, найбіднішим категоріям населення, щомісячний прибуток яких був менше 250 карбованців. Від податків звільнялися всі інваліди та дуже старі люди, люди які не мали підсобного господарства, а також робітники з маленькою зарплатою.
Відкрилися школи, лікарні (по республіці було відкрито 9 лікарень та 37 медичних пунктів), театр, православні церкви... . Видавалася щоденна газета «Голос народу». Швидко почали відбудовуватися великі промислові підприємства, зруйновані Червоною Армією при відступі. 
В республіці функціонувала фінансова система, відкрився державний банк. В обігу були радянські карбованці. Курс карбованців був пропорційний успіхам або поразкам радянських військ на фронті. Щотижневі недільні базари працювали на товарно-грошових умовах. Завдяки галузевому плануванню Локотська республіка була забезпечена усіма необхідними товарами першої потреби.
До початку учбового року в 1942р. на території Локотської республіки було відкрито 345 шкіл. Усього в цьому учбовому році в цих школах навчалося 43 422 учні. Наказом Камінського семикласова освіта була встановлена обов’язковою.  А 25 листопада 1941 року в Локті був опублікований маніфест Народної Соціалістичної партії Росії «Витязь» («Вікінг»). Програма партії мала 12 пунктів, серед яких: повне знищення в Росії комуністичного та колгоспного ладу, безкоштовна передача селянству в довічне, спадкове користування всієї орної землі з правом оренди та обміну ділянок, вільний розвиток приватної ініціативи. 
В Москві досить швидко зрозуміли, яку свиню підклало радянській владі німецьке командування. НКВС почало активну диверсійну роботу проти Локотської республіки.
На початку 1942р. група диверсантів з НКВС провела напад на село Ігрицьке. 8 січня три спецзагони НКВС під командуванням чекіста Дмитрія Ємлютіна на 120 підводах з різних кінців напали на Локоть під час проведення установчого зібрання «Вітязя». Цей напад було відбито силами народного ополчення, радянські спецгрупи понесли серйозні втрати і втекли до лісу. Під час знищення однієї з груп диверсантів був смертельно поранений К. П. Воскобойніков. В грудні 1942р. в Локотській республіці був виданий наказ Б. В. Камінського, за яким селище Локоть офіційно перейменувалося в місто Воскобойнік.
Неодноразово чекісти намагалися знищити Камінського, але кожного разу йому вдавалось оминути розставлені пастки. 1 травня 1942 р. Кокоревський партизанський загін під керівництвом Чичеріна захопив Тарасівку і Щемякіно, де за п’ять днів партизанами було по-звірячому закатовано і вбито 115 чоловік, в тому числі багато жінок та дітей. 
За даними підпільного Орловського обласного комітету ВКП(б), в липні 1942р. на території Орловської області діяло 60 партизанських загонів загальною чисельністю 25 240 чоловік. Восени 1942р. в зв’язку із збільшенням зіткнень з партизанами Камінським була оголошена мобілізація чоловіків 1922 – 1925рр. народження. 
В травні-червні 1943р. німецькими військами при допомозі всіх Збройних Сил Локотської республіки була проведена операція по зачистці території Брянського лісу від партизан під назвою «Циганський барон».
З 5 липня до 23 серпня 1943р. східніше і південно-східніше цих місць відбулася Курська битва. В заключній фазі Орловської операції до 18 серпня лінія фронту якраз проходила по східній частині села Любощ.
Після провалу літньої операції німецьких військ в районі Курсько-Орловської дуги «Цитадель» почався відступ Вермахту від Курська, Орла, Брянська. РОНА забезпечувала прикриття відходу 2-ї танкової армії Вермахту та прикривала проведення планової евакуації Локотської республіки.
При евакуації Локотську республіку покинуло близько 50 000 людей. Закінчивши евакуацію, співробітники міської адмістрації взяли зброю і встали пліч-о-пліч з бійцями четвертого полку РОНА, а також з місцевими бійцями РОНА, які не бажали евакуюватися. Полк добровольців та місцева адміністрація вісім годин захищали місто Севськ, утримуючи наступ Червоної Армії, поки основні сили РОНА та біженці намагалися покинути район наступу.
В цей час на лівому фланзі танкові частини Червоної Армії прорвалися на захід, звідки назустріч їм вдарили загони партизан. Об`єднавшись, вони атакували села Лагерєвку й Тростну, що знаходилися на шосе «Севськ-Локоть», майже в двадцяти кілометрах західніше Комаричів, звідки ще не встигли евакуюватися тилові та технічні частини РОНА. Ці частини все ж таки змогли прорватися на південний захід, до Севська. Та доля четвертого полка РОНА була вирішена і у своєму останньому бою на руїнах Севська він був майже повністю знищений.
28 серпня 1943р. зруйнований Севськ був взятий Червоною Армією. Командир четвертого полку РОНА майор Райтенбах дістався червоним живим, вони прив`язали його тросом до танка Т-34 і волочили по вулицях міста, поки він не перетворився на брудний кривавий шматок м`яса. 
Після захоплення території Локотського округу Червоною Армією, РОНА була перейменована в 29-ту піхотну дивізію СС (російська №1) та передислокована в Білорусію. В цей період 29-та дивізія СС разом з бригадою Дирлевангера приймала участь в операціях по знищенню партизанського руху в Білорусії, за які Камінський був нагороджений «Залізним хрестом».
З Білорусії дивізія була переведена в Польщу. 1 серпня 1944р., коли Армія Крайова підняла повстання в Варшаві, 1-ша російська дивізія СС взяла активну участь в його придушенні. Її солдати відзначилися вбивствами цивільного населення і мародерством. В результаті безпосередньої участі росіян загинуло близько 250 000 мешканців Варшави. Після Варшавського повстання залишки 29 дивізії СС влилися в Російську Визвольну армію Власова.

Навіть з цих фактів видно суттєву різницю з УПА. Якщо з РОНА утворена була 29 дивізія СС, то УПА використовувала дивізію СС «Галичина» для того, щоб вишколити в ній свої командирські кадри. Вояки УПА ніколи не воювали на стороні Вермахту, а вела бої проти німецьких військ і загонів НКВС.

http://ru.wikipedia.org/wiki/29-я_гренадерская_дивизия_СС_«РОНА»_(1-я_русская)
http://ru.wikipedia.org/wiki/Кононов,_Иван_Никитич
http://ru.wikipedia.org/wiki/Русский_коллаборационизм_во_Второй_мировой_войне
http://nordman75.livejournal.com/396164.html?thread=1547140
http://rutube.ru/tracks/587206.html?v=9517f57392fe1bf28767b730577a6128
http://www.nazireich.net/forum/viewtopic.php?p=78411&sid=725ed45e78025002a477380347a5d483
http://war2.name/tag/rona/

(копіюйте зсилку повністю та вставляйте в браузер, не тисніть тільки на текст синім виділений)

Затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч. 7. з 1.VІІ.1944.

Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Унраїнським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. 

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. 
Буду виконувати всі накази зверхників. 
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. 
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. 
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.

http://oun-upa.org.ua/documents/mir_01.html

(Для тих хто не знає текст присяги воїнів УПА та спекулює спеціально плутаючи УПА та Ваффен СС "Галичина»" де служили 17 200 вояків і яка була майже повністю знищена http://video.i.ua/user/323465/45553/231120/ )

«Перша есесівська частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...", - Вадим Махно.

 

Задля політичної доцільності історіючасто перетворювали з науки на пропаганду. Друга світова війна з трагедії мільйонів людей ще до її закінчення стала міфом. Усі ці російсько-радянські фільми про героїчних оборонців Сталінграда, Ленінграда чи Москви і штандартерфюрера Ісаєва-Штірліца, які безперервно транслюються на російських і українських каналах з нагоди річниці форсування Дніпра, початку війни, звільнення Жмеринки тощо, - яскраве тому підтвердження. Радянський міф ВВВ, який плекався десятиліттями, мав на меті об'єднати необ'єднуване, створити радянський народ. Сучасний російський міф тої війни використовується як засіб пропаганди і всередині РФ, і за її межами.

Російський міф стверджує: героїчний радянський, він же російський, народ звільнив Європу і світ від фашизму. Тоді як деякі народи колишнього СРСР - у першу чергу, прибалти, кримські татари, а також Західна Україна - у той час воювали на боці німецького рейху. І, мовляв, зараз у цих країнах історію намагаються переписати: возвеличити зрадників та принизити подвиг радянських солдатів.

Як і в кожному міфі, тут є частина правди. Але лише частина - насправді, більшість так званих зрадників батьківщини - етнічні росіяни.

Містечко Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Тут на початку 1944 року відбулася одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни. Зараз про це нагадує лише музейна експозиція. Донедавна у музеї жодного слова не було про те, з ким саме воювала радянська армія. Нинішній директор Корсунь-Шевченківського заповідника Парасковія Степенькіна вирішила виправити помилку. Працюючи в архівах, вона з'ясувала, що на боці німців під Корсунем воювали також інші народи. Фламандська дивізія «Валонія» і ще кілька дивних, таємничих формувань: „За радянськими даними, які зберігаються в центральному архіві міністерства оборони РФ в місті Подольську, то там єсть в окремих документах, що в оточення потрапили 5-й полк кубанських козаків і 55-й полк зрадників, тобто такі дві одиниці, які були сформовані з числа радянських людей".

Дізнатися більше Парасковії Степенькіній не вдалося. Уся інформація про ці формування - у закритих архівах міністерства оборони Росії. Що ж це за такі таємні військові підрозділи з числа народів колишнього СРСР у складі німецького вермахту?

З 1942 року Німеччина через брак людського ресурсу почала залучати під знамена своєї армії добровольців з окупованих територій. Були створені естонські, литовські, латвійські, кримськотатарські підрозділи. На Західній Україні у 1943 році почалося створення 14 гренадерської дивізії «Галичина». Після репресій 39-41 років, вчинених НКВС на Західній Україні, німецьку армію в окремих селах зустрічали як визволителів. «Позбирали люди, думали, прийшли визволителі, позбирали яйця, кури, бо вже знали, що таке радянська влада, скільки поарештували... Мій тато, січовий стрілець, був за дивізію. Він військовий. Сказав - ну що ти в лісі будеш робити з тим обрізом? Німець така махіна і не розбила радянську владу. А ти хочеш обрізами воювати. Іди до дивізії, там вишколишся і тоді при нагоді перейдеш в УПА..» - згадує ветеран дивізії франківчанин Михайло Мулик.

У 44 році дивізію «Галичина», так звану Вафен СС, або ж СС зброя, німецьке командування кидає під Броди.

Під Бродами дивізія «Галичина» була вщент розбита радянськими військами. Згодом її намагалися відновити уже під виглядом Української національної армії. Нюрнберзький процес, до речі, не знайшов у діях «Галичини» військових злочинів чи злочинів проти мирного населення.

Однак дивізія «Галичина» була далеко не першим військовим формуванням німецької армії з числа громадян Радянського Союзу. У Севастополі, який ще полюбляють називати містом «руской слави», я зустрівся із відставним моряком, військовим істориком Вадимом Махном. Він стверджує, що ще влітку 42 року, одразу після здачі міста німцям, у Севастополі була створена російська допоміжна поліція СС. Кожен 8-ий мешканець «города руской слави» співпрацював з німцями - чи то в поліції, чи у військових формуваннях: „Перша СС-ка частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...".

Вадим Махно - автор книги-довідника «Повний перелік об'єднань та з'єднань третього рейху з громадян СРСР і емігрантів». Називаючи десятки російських дивізій і корпусів, сотні батальйонів і полків, Вадим Махно послуговувався винятково даними російських істориків. Одного з них - Сергія Дроб'язка - я відшукав у Москві. Дроб'язко підтверджує: переважна більшість із тих, хто воював на боці німців, - росіяни: „У складі східних легіонів вермахту служили представники всіх національностей Радянського Союзу... Можна сказати, що близько 50% становили росіяни, 20% українці, 7% білоруси, ну і решту - це кавказці, середньоазійці...»

Відносно відкритою є інформація лише про частину російських формувань, які діяли на боці Німеччини. Більшість людей при розмові на цю тему згадують прізвище радянського генерала Власова. Про створені ним дивізії дозволялося говорити навіть у Радянському Союзі. І на це були причини. Генерал Власов був захоплений у полон у 1942 році. Після зустрічі з німецьким командуванням і особисто з Гімлером Власов дає згоду на формування з числа радянських військовополонених, з мешканців окупованих територій та емігрантів так званої Російської визвольної армії, також відомої під іменем РОА. Дроб'язко каже: роль РОА в роки війни перебільшувалася: „З початку 43 року починає розгортатися повним ходом пропагандистська кампанія під знаменом російської визвольної армії. У Радянському Союзі серйозно починають вірити в цей фантом. У партизанських звітах вже можна зустріти повідомлення, що в такий-то район перекинуто 3 дивізії РОА, чисельність її визначають в мільйон. Хоч насправді ніякої РОА тоді не було. Були тільки частини німецької армії, які називалися східними легіонами...»

Реально ж дивізії РОА були сформовані аж у 1944 році. Тут була і авіація, і танки. У 45 році, розуміючи невідворотність поразки Третього рейху, дивізія Власова просто втікає з фронту.

Частині вояків РОА вдається здатися американцям, частина потрапляє в полон до радянської армії. Власова і ще кількох його офіцерів на закритому процесі в Москві у 45 році засуджують до страти через повішання. Дивізії СС Власова наприкінці війни перестали виконувати накази німецького командування, і тому згадки про них в радянський час і в сучасній Росії хоч і не бажані, проте дозволені. Інша справа - Російська визвольна національна армія, так звана РОНА, заснована росіянином з польським та німецьким корінням Броніславом Камінським. Сергій ДРОБ'ЯЗКО: „РОНА спочатку виникла як невеликий загін міліції чи самооборони в селищі Локоть... Камінському вдалося розширити своє формування і поширити контроль на декілька районів. Місцеве німецьке командування, підтримавши цю ініціативу, передало в управління Камінському 8 районів Брянської та Орловської областей, дозволило створити фактично власні озброєні сили, які до літа 43 року виросли до 12 тисяч, мали артилерію, навіть танки."

У 1943 році стається унікальна в історії Другої світової війни подія: німці дозволяють Камінському створити на території сучасної Брянської області державне формування - Брянськ-Локотську республіку. З відступом німецької армії відходять на Захід і дивізії СС РОНИ. У 44 році їх кидають на придушення Варшавського повстання. Там, за словами Дроб'язка, каміньці особливо „відзначилися": „Там «камінці» відзначались мародерством, звірствами стосовно громадянського населення, в тім числі й німецьких підданих. Це переповнило чашу терпіння німецького командування. Камінський був викликаний з Варшави у Лодзь. Постав перед судом, трибуналом СС і був розстріляний...„

Вояки РОНИ чинили злочини проти мирного населення. Десятки тисяч убитих мирних жителів - це доведений факт. На Нюрнберзькому процесі німецькі генерали навіть наводили розстріл Камінського у своє виправдання.

Третім великим формуванням СС з етнічних росіян був 15 кавалерійський козачий корпус. Саме козачі формування найбільше «відзначились» на території України.

Як кажуть історики, внаслідок певних маніпуляцій в середині Рейху російські козаки були оголошені майже німецьким народом, нащадками готів, які не мали нічого спільного з слов'янами, і їх можна було набирати в легіони... У 42 році в російському місті Новочеркаськ за згодою німецької влади відновлюється напівдержавне утворення Козачий стан. Паралельно на окупованих територіях Росії та України з усіх, хто називає себе козаками, формуються військові частини. В Україні російські козачі частини формуються в Криму, Херсоні, Кіровограді, на Черкащині; кожен, хто називає себе козаком, звільняється з переповнених таборів для радянських полонених і одягає німецько-козацьку форму. Більше інформації про це - у галузевому архіві Служби безпеки України. Між стелажів зі справами потрібна №65668. Олександр Пагіря, головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху галузевого державного архіву СБУ, розповідає: „Ось, зокрема, ця справа - на учасників 570-го козачого батальйону, який розташовувався на території Волині. Один з його членів, Борсуков, росіянин, він був в складі 2-го донського козачого полку, сформований у травні 43 року для боротьби проти радянських партизанів та українських повстанців на території Волині. Ось він описує одну з акцій проти повстанців, він говорить, що 12 чоловік з групи виїхало в село Майків Рівненської області для реквізиції худоби. Однак на них тут напала озброєна група місцевих жителів, очевидно, це свідчить про повстанців або групу самооборони, яка існувала в селі, з якими ця група вступила в бій.

За рік бойових дій цей полк скоротився з 10 до 4 рот і був виведений. Він був повністю розбитий і розкладений..."

Інші козачі частини мали завдання конвоювати українську молодь для примусових робіт у Німеччині. Живих свідків цих подій мало. Проте у містечку Городище на Черкащині мені вдалося знайти місцевого краєзнавця Володимира Чоса, якому колишній остарбайтер Микола Василенко, нині покійний, розповідав про свої невольницькі будні. Зокрема, за словами Миколи Василенка, облави на українців для примусової відправки в Німеччину організовували саме російські козаки. Перед новим 44 роком донські козаки повели майбутніх остарбайтерів пішки з Городища на Умань. Чос дослівно записав таке: „Дорогою ночували в сараях, їли сніг... І нас охороняли, супроводжували ті ж самі донські козаки, вони були на конях, при собі мали кулемет. Хто відставав, того пристрілювали. Убитих клали на сани і везли з собою, бо їх треба було здати для звітност".

У 44 році триває відступ німецької армії територією України. За кільканадцять кілометрів від лінії фронту відступ прикривають козачі частини польової поліції.

Автор книги про російські дивізії СС і вермахту Махно стверджує: палили українські села не німці, а росіяни в німецькій формі: „У групі армії «Південь і Південна Україна» була бригада і дивізія польової поліції, і вони відповідали за те, щоб солдати не тікали з фронту, і за те, щоб при відступі земля була знищена. В Україні знищено 1377 сіл. З них 1000 сіл на совісті східних частин. Палили не німці, палили свої ж. Ось мою Черкаську область теж спалила російська козача дивізія". Дві російські козачі бригади польової поліції при відступі німецьких військ знищили, за даними Вадима Махна, приблизно 1000 українських сіл разом із мирним населенням. Зупинився терор лише на Волині, «а потім ці хлопці дійшли - 9 тисяч чоловік в дивізії, 5 тисяч в бригаді - вони дійшли до бандерівських сіл. Є така звичка російська, козацька, фашистська - спалювати українські села, а цьому хлопці в схронах не зраділи. Від дивізії фон Шуленбурга залишився один полк, три полки розформовані через втрати. Від бригади Духопельнікова із 5000 чоловік до Львова добігло 500. Хлопці спіткнулись на бандерівські села. Їх почали тупо різати. І вирізали».

Нещодавно на екранах кінотеатрів з'явився російський фільм «Адмірал», який героїзує російського імперського флотоводця Колчака. Мало хто, однак, знає, що син Колчака під час Другої світової війни був майором вермахту. Вадим Махно: „Колчак-майор вермахту, Колчак молодший, командував 813 вірменським батальйоном. Він звірів на півдні України, в Херсонській, Полтавській, Донецькій областях. Карателі. 813 вірменський батальйон вермахту. Командир Колчак-молодший. Ну карателі, що тут казати."

У 45 році рештки козачих формувань здалися англійським військам у Австрії. Згодом більшість із них була видана Радянському Союзу. У 47 році козачі генерали Краснов, Шкуро і фон Панвіц були засуджені до страти і повішені. Зараз ставлення до кількамільйонної армії радянських і російських колаборантів різне. Від засудження до цілковитого схвалення. Офіційна російська влада існування десятків російських дивізій у складі СС, вермахту та навіть розвідки Абверу просто замовчує. Водночас у Москві на території Храму Всіх Святих встановлено пам'ятник - борцям «солдатам і офіцерам 15 кавалерійського козачого корпусу, за вєру і отєчєство!». Ініціатором будівництва цього знаку, кажуть, був нині покійний Патріарх Російської Православної Церкви Алєксій Второй. Є ще один такий пам'ятник - у Ростовській області. Про все це російська пропаганда у міфі Другої світової війни не згадує. Як чомусь не згадують і українські ЗМІ, які продовжують тиражувати „героїзацію" сталінської перемоги над гітлеризмом. Утім, можливо, український міф (чи його відсутність) Другої світової сформує нове покоління українців. Яким прізвище Сталіна чи Гітлера взагалі нічого не каже.

                                                                                                                                 http://www.gk-press.if.ua

Начинается в 22-00 на канале ICTV. 

В долгосрочном плане публика не уважает лидеров, любующихся собственной неуверенностью или видящих лишь симптомы кризисов вместо долгосрочных тенденций. Роль лидера заключается в том, чтобы принять на себя бремя действия, а для этого необходим дар предвидения и способность влиять на ход событий. В противном случае кризисы будут размножаться, а это означает одно – лидер утерял контроль над происходящим.

Падение режима – обычно результат не столько усилий революционеров, сколько бессилия и неспособности к созидательной работе самого режима».

Бездумие обходиться очень дорого государственному деятелю, и эту цену рано или поздно придется платить. Действия, принимаемые под влиянием настроении в данный момент и не согласующиеся со стратегией общего плана, не могут быть терпимы до бесконечности.

Страна, которая ищет великих перемен и у которой отсутствует готовность идти на столь же большой риск, обрекает себя на бесплодное существование.

Ну и так далее. Это так, для связок.