хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «історія»

Теорія великого успіху. Альтернатива української революції. Ч.1

  Є в Україні так звана «п’ята колона», що ностальгіє за «совком» з усіма присущими ознаками і фразами типу: «у України не було-б сього, цього і оттого…». Давайте візьмемо і проаналізуємо такі події: в 1917-му році Українська держава відстоює свою незалежність. Кілька слів про передумови.

   В грудні 1917-го року Симон Петлюра пропонував провести військову операцію проти більшовиків скориставшись залізницею і таким чином вийшовши до тилів «червоних» - на лінію Харків-Курськ. Звісно-ж слабка й недалекоглядна влада Центральної Ради жодним чином не відреагувала, й навіть відіслала Петлюру у відставку. За півтора місяці більшовики скориставшись залізницею вийшли до тилів українських частин й розбили їх. Я зараз проектую варіант, що Петлюра все-ж таки бере ініціативу в свої руки і переходить в наступ.

   Отож: армія УНР не було занадто боєздатною – в цілому УНР мала в своєму складі від 120 до 150 тисяч чоловік, але проблема була в тому, що близько 70 тисяч це національні корпуси – чехословацький, польський, сербський, що зголосилися воювати виключно проти Четвертного союзу. Інша частина військ не була надто боєздатною, окрім військового корпусу генерала Скоропадського , що налічував 12 тисяч чоловік й кількох окремих з’єднань – офіцерські та сердюцькі загони. Всього боєздатні війська УНР мали чисельність близько 20 тис. чоловік.

   

   В грудні 1917-го передові загони військ УНР на потягах наближаються до Харкова. В цей час в Харкові  налічується близько 10 тисяч більшовицьких військ. Однак парадокс в тому, що місцеві загони червоної гвардії самі готові вступити в бій проти більшовиків (прибувши з Росії більшовики починають грабувати місцеве населення), тому прибуття корпусу Скоропадського в Харків стало дуже неприємною несподіванкою для Муравйова. Дисципліновані загони Петлюри і Скоропадського майже без проблем розібралися з недисциплінованою ордою п’яних росіян. Червона гвардія дивиться збоку і не встряє в конфлікт. Війська УНР перемагають. З противників більшовиків формуються нові загони і поповнюються війська. Українська армія за місяць наступу зростає до 30 тис.. Фактично територія Сходу України зайнята без боїв.

     Більшовики вимушені укласти перемир’я з УНР – загострюється боротьба всередині Росії. Війська Петлюри і Скоропадського входять до Курська.

     Центральна Рада намагається прибрати військового міністра і генерала. Однак в ніч з 6-го грудня на 7 січня війська Петлюри й Скоропадського таємно прибувають в Київ. За святами ніхто не помічає скупчення військ на людних вулицях Київа. 7-го січня 1918-го року в Київі починається військовий переворот – в результаті в країні встановлюється диктатура. Військовий міністр Петлюра оголошується головним отаманом «до стабілізації міжнародних взаємовідносин», його заступником й начальником Генштабу стає Скоропадський. Центральна Рада формально залишається при владі. Ніхто не чинить опір петлюрівцям, авторитет міністра незаперечний.

    В кінці січня до Петлюри приїздить делегація Антанти. Петлюра розповідає про те, що українська армія налічує 400.000 чоловік і готова до бою з Четвертним союзом. Реально армія налічує 150.000. Паралельно з відома Петлюри Скоропадський починає таємні перемовини з Віднем і Берліном. УНР тягне час. Тим часом Петлюра формує нові військові загони, українська армія зростає.

   Перемовини з Четвертним союзом тривають, в лютому 1918-го УНР відсилає в Брест делегацію. Делегації вдається затримати перемовини ще на місяць. Тим часом армія УНР зростає і налічує близько 200.000. В військах вводиться жорстка дисципліна. Антанта вимагає, вимолює і погрожує аби УНР перейшла у наступ, оскільки на Заході тупикова ситуація. Петлюра виправдовується тяжкою внутрішньополітичною ситуацією і вимагає визнання УНР Антантою, а також її прав на Крим, Кубань і Дон. Антанта обдумує.

    16 лютого 1918-го року проголошується Кубанська Рада. До Кубані одразу-ж вирушає українська делегація. Тим часом 10-тисячний корпус захоплює Крим, Чорноморський флот підіймає українські прапори. З цього моменту в УНР з’являється флот. За кілька днів до Кубані вирушає 16-ти тисячний корпус – в середині березня Кубань увійшла до складу України, як суб’єкт федерації.

    Німці оголошують ультиматум до 1-го квітня, або вони переходять у наступ. Тим часом Румунія вагається поміж війною і перемир’ям. Радянська Росія заключила мир в Бресті 2-го лютого.

    До 1-го квітня армія УНР нараховує близько 300 тисяч чоловік. «Білі» починають перемовини з Петлюрою, але вони закінчуються нічим – адже принцип «Неділімой Росіі» не влаштовує Петлюру.

    Однак не дивлячись на висунутий ультиматум війська Четвертного союзу не наважаються наступати – розвідка доносить досить різні й протиречиві факти. З одного боку зрозуміло, що після внутрішньої війни армія УНР не може бути багаточисельною, а з іншого розвідка доносить про майже мільйонну українську армію.  Німці починають перемовини з Скоропадським – про можливий військовий переворот

    Агенти Петлюри перехоплюють цю інформацію. 11 квітня Петлюра відсторонює Скоропадського від військ і призначає його головою Київської Військової Академії.

    Австро-угорські війська при підтримці німецьких корпусів переходять у наступ – чисельність наступаючих близько 250-ти тисяч. Війська Четвертного союзу виявилися більш міцним горішком, аніж більшовики, але тим не менш наступ захлинувся.  До червня відбувалося повне затишшя.  В червні армія УНР вже налічувала більше 400-т тисяч.

   27 червня почався Волинський контрнаступ армії УНР. В липні українські війська змогли просунутися вглиб австрійської території та зайняти частину Галичини й Буковину. Тим часом до Чернівців підійшли румунські війська, але побачивши українські прапори відішли назад, однак частина Буковини була окупована румунами.

    Тим часом на Західному фронті перейшли у наступ союзницькі війська. Восени 1918-го року війна скінчилася.

    В ніч з 31-го жовтня на 1 листопада легіон Українських Січових Стрільців проводить у Львові військовий переворот і створює ЗУНР. Одразу-ж починаються перемовини між Петлюрою і Петрушевичем.

   Тим часом Польща починає війну проти ЗУНР. Нова 110-ти тисячна польська армія, що сформована у Франції швидко переходить у наступ. Починається позиційна війна. В грудні 1918-го війська УНР приходять на допомогу ЗУНР – в січні українська армія виходить на кордон з Польщею. Війна скінчилася. 22 січня 1919-го відбувається урочистий акт злуки УНР і ЗУНР. 

    Починається Паризька мирна конференція. Делегація УНР відправляється в Париж. В українському варіанті від Кубані до Карпат простирається нова держава – Україна. 

Файл:Carte de ukraine 1919.jpg

Із древності

   Казати про те що українці є прямими нащадками трипільців - це по меньшій мірі дуже некоректно.
   Однак не треба забувати, що трипільці зникли не унаслідок жорстокого завоювання, а у наслідок асиміляції і споріднення з іншими сусідніми племенами, що вібрали в себе частину трипільської культури і передали її своїм нащадкам далі.

   http://ib1.keep4u.ru/b/071118/aba160e1c7be5d4f37.jpg
ЦЕ ПРИКЛАД ТРИПІЛЬСЬКОГО ГОНЧАРСТВА




А ЦЕ РЕКОНСТРУКЦІЯ ТРИПІЛЬСЬКОГО ЖИТЛА. ТАКІ ХАТИ Й ПОНИНІ МОЖНА ЗНАЙТИ В СЕЛАХ УКРАЇНИ Й МОЛДОВИ...

   Отож стверджувати про пряме родство українців і трипільців не можна, але факти говорять самі за себе. В УКРАЇНЦЯХ ТЕЧЕ ДОБРА ЧАСТИНА ТРИПІЛЬСЬКОЇ КРОВІ.

   П.С. Якщо монгольська орда приєднавши до себе кілька слов'ян стала називати себе нащадком Русі і слов'янським народом - то ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ МОЖУТЬ ЗВАТИ СЕБЕ ПРЯМИМИ НАЩАДКАМИ ДРЕВНІХ ТРИПІЛЬЦІВ?

Генофонд України.

Це моя відповідь на коментар №№11 та 14 в повідомленні http://blog.i.ua/user/3218950/958032/#p1
Копія статті Роберта Стешенко (С)

[ Читати далі ]Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Історія без міфів.

«Перша есесівська частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...", - Вадим Махно.

 

Задля політичної доцільності історіючасто перетворювали з науки на пропаганду. Друга світова війна з трагедії мільйонів людей ще до її закінчення стала міфом. Усі ці російсько-радянські фільми про героїчних оборонців Сталінграда, Ленінграда чи Москви і штандартерфюрера Ісаєва-Штірліца, які безперервно транслюються на російських і українських каналах з нагоди річниці форсування Дніпра, початку війни, звільнення Жмеринки тощо, - яскраве тому підтвердження. Радянський міф ВВВ, який плекався десятиліттями, мав на меті об'єднати необ'єднуване, створити радянський народ. Сучасний російський міф тої війни використовується як засіб пропаганди і всередині РФ, і за її межами.

Російський міф стверджує: героїчний радянський, він же російський, народ звільнив Європу і світ від фашизму. Тоді як деякі народи колишнього СРСР - у першу чергу, прибалти, кримські татари, а також Західна Україна - у той час воювали на боці німецького рейху. І, мовляв, зараз у цих країнах історію намагаються переписати: возвеличити зрадників та принизити подвиг радянських солдатів.

Як і в кожному міфі, тут є частина правди. Але лише частина - насправді, більшість так званих зрадників батьківщини - етнічні росіяни.

Містечко Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Тут на початку 1944 року відбулася одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни. Зараз про це нагадує лише музейна експозиція. Донедавна у музеї жодного слова не було про те, з ким саме воювала радянська армія. Нинішній директор Корсунь-Шевченківського заповідника Парасковія Степенькіна вирішила виправити помилку. Працюючи в архівах, вона з'ясувала, що на боці німців під Корсунем воювали також інші народи. Фламандська дивізія «Валонія» і ще кілька дивних, таємничих формувань: „За радянськими даними, які зберігаються в центральному архіві міністерства оборони РФ в місті Подольську, то там єсть в окремих документах, що в оточення потрапили 5-й полк кубанських козаків і 55-й полк зрадників, тобто такі дві одиниці, які були сформовані з числа радянських людей".

Дізнатися більше Парасковії Степенькіній не вдалося. Уся інформація про ці формування - у закритих архівах міністерства оборони Росії. Що ж це за такі таємні військові підрозділи з числа народів колишнього СРСР у складі німецького вермахту?

З 1942 року Німеччина через брак людського ресурсу почала залучати під знамена своєї армії добровольців з окупованих територій. Були створені естонські, литовські, латвійські, кримськотатарські підрозділи. На Західній Україні у 1943 році почалося створення 14 гренадерської дивізії «Галичина». Після репресій 39-41 років, вчинених НКВС на Західній Україні, німецьку армію в окремих селах зустрічали як визволителів. «Позбирали люди, думали, прийшли визволителі, позбирали яйця, кури, бо вже знали, що таке радянська влада, скільки поарештували... Мій тато, січовий стрілець, був за дивізію. Він військовий. Сказав - ну що ти в лісі будеш робити з тим обрізом? Німець така махіна і не розбила радянську владу. А ти хочеш обрізами воювати. Іди до дивізії, там вишколишся і тоді при нагоді перейдеш в УПА..» - згадує ветеран дивізії франківчанин Михайло Мулик.

У 44 році дивізію «Галичина», так звану Вафен СС, або ж СС зброя, німецьке командування кидає під Броди.

Під Бродами дивізія «Галичина» була вщент розбита радянськими військами. Згодом її намагалися відновити уже під виглядом Української національної армії. Нюрнберзький процес, до речі, не знайшов у діях «Галичини» військових злочинів чи злочинів проти мирного населення.

Однак дивізія «Галичина» була далеко не першим військовим формуванням німецької армії з числа громадян Радянського Союзу. У Севастополі, який ще полюбляють називати містом «руской слави», я зустрівся із відставним моряком, військовим істориком Вадимом Махном. Він стверджує, що ще влітку 42 року, одразу після здачі міста німцям, у Севастополі була створена російська допоміжна поліція СС. Кожен 8-ий мешканець «города руской слави» співпрацював з німцями - чи то в поліції, чи у військових формуваннях: „Перша СС-ка частина, сформована в Україні, - це севастопольське відділення „русской криминальной полиции". Взагалі, Севастополь - унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні...".

Вадим Махно - автор книги-довідника «Повний перелік об'єднань та з'єднань третього рейху з громадян СРСР і емігрантів». Називаючи десятки російських дивізій і корпусів, сотні батальйонів і полків, Вадим Махно послуговувався винятково даними російських істориків. Одного з них - Сергія Дроб'язка - я відшукав у Москві. Дроб'язко підтверджує: переважна більшість із тих, хто воював на боці німців, - росіяни: „У складі східних легіонів вермахту служили представники всіх національностей Радянського Союзу... Можна сказати, що близько 50% становили росіяни, 20% українці, 7% білоруси, ну і решту - це кавказці, середньоазійці...»

Відносно відкритою є інформація лише про частину російських формувань, які діяли на боці Німеччини. Більшість людей при розмові на цю тему згадують прізвище радянського генерала Власова. Про створені ним дивізії дозволялося говорити навіть у Радянському Союзі. І на це були причини. Генерал Власов був захоплений у полон у 1942 році. Після зустрічі з німецьким командуванням і особисто з Гімлером Власов дає згоду на формування з числа радянських військовополонених, з мешканців окупованих територій та емігрантів так званої Російської визвольної армії, також відомої під іменем РОА. Дроб'язко каже: роль РОА в роки війни перебільшувалася: „З початку 43 року починає розгортатися повним ходом пропагандистська кампанія під знаменом російської визвольної армії. У Радянському Союзі серйозно починають вірити в цей фантом. У партизанських звітах вже можна зустріти повідомлення, що в такий-то район перекинуто 3 дивізії РОА, чисельність її визначають в мільйон. Хоч насправді ніякої РОА тоді не було. Були тільки частини німецької армії, які називалися східними легіонами...»

Реально ж дивізії РОА були сформовані аж у 1944 році. Тут була і авіація, і танки. У 45 році, розуміючи невідворотність поразки Третього рейху, дивізія Власова просто втікає з фронту.

Частині вояків РОА вдається здатися американцям, частина потрапляє в полон до радянської армії. Власова і ще кількох його офіцерів на закритому процесі в Москві у 45 році засуджують до страти через повішання. Дивізії СС Власова наприкінці війни перестали виконувати накази німецького командування, і тому згадки про них в радянський час і в сучасній Росії хоч і не бажані, проте дозволені. Інша справа - Російська визвольна національна армія, так звана РОНА, заснована росіянином з польським та німецьким корінням Броніславом Камінським. Сергій ДРОБ'ЯЗКО: „РОНА спочатку виникла як невеликий загін міліції чи самооборони в селищі Локоть... Камінському вдалося розширити своє формування і поширити контроль на декілька районів. Місцеве німецьке командування, підтримавши цю ініціативу, передало в управління Камінському 8 районів Брянської та Орловської областей, дозволило створити фактично власні озброєні сили, які до літа 43 року виросли до 12 тисяч, мали артилерію, навіть танки."

У 1943 році стається унікальна в історії Другої світової війни подія: німці дозволяють Камінському створити на території сучасної Брянської області державне формування - Брянськ-Локотську республіку. З відступом німецької армії відходять на Захід і дивізії СС РОНИ. У 44 році їх кидають на придушення Варшавського повстання. Там, за словами Дроб'язка, каміньці особливо „відзначилися": „Там «камінці» відзначались мародерством, звірствами стосовно громадянського населення, в тім числі й німецьких підданих. Це переповнило чашу терпіння німецького командування. Камінський був викликаний з Варшави у Лодзь. Постав перед судом, трибуналом СС і був розстріляний...„

Вояки РОНИ чинили злочини проти мирного населення. Десятки тисяч убитих мирних жителів - це доведений факт. На Нюрнберзькому процесі німецькі генерали навіть наводили розстріл Камінського у своє виправдання.

Третім великим формуванням СС з етнічних росіян був 15 кавалерійський козачий корпус. Саме козачі формування найбільше «відзначились» на території України.

Як кажуть історики, внаслідок певних маніпуляцій в середині Рейху російські козаки були оголошені майже німецьким народом, нащадками готів, які не мали нічого спільного з слов'янами, і їх можна було набирати в легіони... У 42 році в російському місті Новочеркаськ за згодою німецької влади відновлюється напівдержавне утворення Козачий стан. Паралельно на окупованих територіях Росії та України з усіх, хто називає себе козаками, формуються військові частини. В Україні російські козачі частини формуються в Криму, Херсоні, Кіровограді, на Черкащині; кожен, хто називає себе козаком, звільняється з переповнених таборів для радянських полонених і одягає німецько-козацьку форму. Більше інформації про це - у галузевому архіві Служби безпеки України. Між стелажів зі справами потрібна №65668. Олександр Пагіря, головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху галузевого державного архіву СБУ, розповідає: „Ось, зокрема, ця справа - на учасників 570-го козачого батальйону, який розташовувався на території Волині. Один з його членів, Борсуков, росіянин, він був в складі 2-го донського козачого полку, сформований у травні 43 року для боротьби проти радянських партизанів та українських повстанців на території Волині. Ось він описує одну з акцій проти повстанців, він говорить, що 12 чоловік з групи виїхало в село Майків Рівненської області для реквізиції худоби. Однак на них тут напала озброєна група місцевих жителів, очевидно, це свідчить про повстанців або групу самооборони, яка існувала в селі, з якими ця група вступила в бій.

За рік бойових дій цей полк скоротився з 10 до 4 рот і був виведений. Він був повністю розбитий і розкладений..."

Інші козачі частини мали завдання конвоювати українську молодь для примусових робіт у Німеччині. Живих свідків цих подій мало. Проте у містечку Городище на Черкащині мені вдалося знайти місцевого краєзнавця Володимира Чоса, якому колишній остарбайтер Микола Василенко, нині покійний, розповідав про свої невольницькі будні. Зокрема, за словами Миколи Василенка, облави на українців для примусової відправки в Німеччину організовували саме російські козаки. Перед новим 44 роком донські козаки повели майбутніх остарбайтерів пішки з Городища на Умань. Чос дослівно записав таке: „Дорогою ночували в сараях, їли сніг... І нас охороняли, супроводжували ті ж самі донські козаки, вони були на конях, при собі мали кулемет. Хто відставав, того пристрілювали. Убитих клали на сани і везли з собою, бо їх треба було здати для звітност".

У 44 році триває відступ німецької армії територією України. За кільканадцять кілометрів від лінії фронту відступ прикривають козачі частини польової поліції.

Автор книги про російські дивізії СС і вермахту Махно стверджує: палили українські села не німці, а росіяни в німецькій формі: „У групі армії «Південь і Південна Україна» була бригада і дивізія польової поліції, і вони відповідали за те, щоб солдати не тікали з фронту, і за те, щоб при відступі земля була знищена. В Україні знищено 1377 сіл. З них 1000 сіл на совісті східних частин. Палили не німці, палили свої ж. Ось мою Черкаську область теж спалила російська козача дивізія". Дві російські козачі бригади польової поліції при відступі німецьких військ знищили, за даними Вадима Махна, приблизно 1000 українських сіл разом із мирним населенням. Зупинився терор лише на Волині, «а потім ці хлопці дійшли - 9 тисяч чоловік в дивізії, 5 тисяч в бригаді - вони дійшли до бандерівських сіл. Є така звичка російська, козацька, фашистська - спалювати українські села, а цьому хлопці в схронах не зраділи. Від дивізії фон Шуленбурга залишився один полк, три полки розформовані через втрати. Від бригади Духопельнікова із 5000 чоловік до Львова добігло 500. Хлопці спіткнулись на бандерівські села. Їх почали тупо різати. І вирізали».

Нещодавно на екранах кінотеатрів з'явився російський фільм «Адмірал», який героїзує російського імперського флотоводця Колчака. Мало хто, однак, знає, що син Колчака під час Другої світової війни був майором вермахту. Вадим Махно: „Колчак-майор вермахту, Колчак молодший, командував 813 вірменським батальйоном. Він звірів на півдні України, в Херсонській, Полтавській, Донецькій областях. Карателі. 813 вірменський батальйон вермахту. Командир Колчак-молодший. Ну карателі, що тут казати."

У 45 році рештки козачих формувань здалися англійським військам у Австрії. Згодом більшість із них була видана Радянському Союзу. У 47 році козачі генерали Краснов, Шкуро і фон Панвіц були засуджені до страти і повішені. Зараз ставлення до кількамільйонної армії радянських і російських колаборантів різне. Від засудження до цілковитого схвалення. Офіційна російська влада існування десятків російських дивізій у складі СС, вермахту та навіть розвідки Абверу просто замовчує. Водночас у Москві на території Храму Всіх Святих встановлено пам'ятник - борцям «солдатам і офіцерам 15 кавалерійського козачого корпусу, за вєру і отєчєство!». Ініціатором будівництва цього знаку, кажуть, був нині покійний Патріарх Російської Православної Церкви Алєксій Второй. Є ще один такий пам'ятник - у Ростовській області. Про все це російська пропаганда у міфі Другої світової війни не згадує. Як чомусь не згадують і українські ЗМІ, які продовжують тиражувати „героїзацію" сталінської перемоги над гітлеризмом. Утім, можливо, український міф (чи його відсутність) Другої світової сформує нове покоління українців. Яким прізвище Сталіна чи Гітлера взагалі нічого не каже.

                                                                                                                                 http://www.gk-press.if.ua

Святослав Хоробрий



Не було у нашій офіційно визнаній історії постаті більш яскравої й
цільної, аніж останній князь-язичник Русі Святослав Хоробрий. Навіть
ченці-літописці через десятки літ по його загибелі підпали під вплив
цього богатирського образу, про що свідчить захоплений панегірик
князю-воїну в "Повісті літ минулих". Однак - та сама літописна традиція
змальовує Святослава темним варваром та нікчемний політиком, а укладач
Іоакимівського літопису навіть зловтішно висловився з приводу загибелі
Великого Князя: "Так прийняв кару від Бога".
Ближчі до нашого часу
історики також перейняли це дещо зневажливе ставлення. Навіть М.
Грушевський, хоч і називав Святослава "козаком на престолі", однак теж
відмовляв йому в політичній далекоглядності. На думку цього видатного
історика північно-східні походи Святослава були його непоправною
помилкою. Грушевський вважає, що зруйнувавши Хазарський каганат, князь
відкрив доступ на Русь кочовикам степу.
Однак, Хазарський каганат
ніяк не годився на ролю благодійника слов янських народів. Слов яни весь
час воювали з хазарами, а певний час були змушені навіть платити їм
данину. Данина ця складалася не лише з дорогоцінних хутр і не менш
дорогоцінної зброї - данину брали юними дівчатами. Збереглася легенда
про доньку чернигівського князя Чорну, котра кинулася з вежі городища,
не бажаючи стати живою податтю.
Дещо про хазарське іго збереглося і в
офіційно визнаних джерелах. Так Іоакимівський літопис нагадує, що свого
часу  "Слов яни, котрі жили по Дніпру терпіли утиски від хозар, котрі
обклали їх та Київ-град важкими податями та мучили люд тяжкими
роботами". Проти хозар ходив воювати князь Оскольд і повернув Києву
волю. Однак хозари у відповідь нацькували на Київ орди чорних булгар та
мадярів. Далі той же самий Іоакимівський літопис сповіщає, що Оскольд
відбив напад печенігів, на той час - хазарських вірних васалів та
найманців.
"Хозари дійшли до граду Київського і там усілися -
свідчить і "Велес Книга" - ті ж русичі, котрі не воліли бути під
хозарами, пішли у степ, до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж не
чіпали звичаїв наших і рабів не брали, і так лишили русичам життя
руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло
творили".
Почав визволяти наших пращурів від хозарського лиха князь Олег. А закінчив - Святослав.
Чому
ж тепер історики воліють не помічати згадок про хозарське зло, про яке
згадують Іоакимівський літопис, літописи народів Закавказзя?
Причин
напевне три. Перша - збереження "іміджу" нашого народу (адже,
сподіваюся, ніхто з мислячих людей не сумнівається, що русичі є прямими
предками сучасних українців) як народу-жертви, народу-християнина,
котрий тільки й робив, що терпів муки і страждання, "тільки захищався"
від ворога, а в завойовницькі походи ніколи не ходив. Саме цей імідж
жертви, старанно культивований нашими істориками, і приводить до того,
що про деякі історичні моменти воліють не згадувати.
Друга причина -
хозари були народом тюркської крові, котрий прийняв юдаїзм. Власне вони є
пращурами частини європейських євреїв. Діяння Хазарського Каганату
свого часу були дуже огидними навіть для жорстокого середньовіччя. А
оскільки єврейська тема у нашої інтелігенції завжди була під негласною
забороною, то про слов янсько-хозарські війни наші історики воліють
мовчати.
Третя причина - воювали з хозарами і добряче їх били
князі-язичники. А нам намагаються довести, що історія Русі-України
почалася з 988 року, в крайньому разі з "хрещення Аскольдового". До того
ж, часу якщо вірити воцерковленим історикам, наші пращури були темними
неписьменними дикунами.
Оскільки образ Святослава-воїна вдрузки
розбиває "мильну оперу" нашої офіційної історії, то і історикам і навіть
націоналістам, котрі звикли щиро жаліти "сплюндровану неньку-Україну",
вигідніше вважати войовничого князя дурнем, авантюристом, міфом, в
крайньому разі - "козаком на троні", але не державним діячем.
Не буду тут докладно передавати життєпис юності Святослава - він є достатньо відомим, тому почну одразу з хозарської війни.
964-965рр.
Святослав вирушає походом на Волгу через землі в ятичів. Арабський
історик ібн-Хаукаль подає доволі яскраву картину бойових дій - спершу
Святослав розгромив підневільних союзників Хозарії - поволзьких булгар і
буртасів. Далі військо русичів спустилося Волгою і взяло на меч столицю
Хазарського каганату Ітиль. До цього, як свідчить ібн-Хаукаль, між
Святославовим військом та військом хазарського кагана сталася "велика
битва в чистому полі" котра закінчилася перемогою русичів. Потім
Святославове військо швидкими переходами дісталося до узбережжя Каспію і
знищило стародавню столицю Хазарії - Семендар. Пройшовши землями
Північного Кавказу Святослав переміг ясів та касогів і повернувся до
Сурожського (Азовського) моря. Останньою битвою цієї війни був перехід
військ Святослава до Дону і знищення останнього з великих хазарських
міст - Саркелу.
Оскільки хазари були відомими в тодішньому світі
работорговцями, і творили на руських землях багато зла - шкодувати за
ними, думаю, не варто. Недарма каганат увійшов в наші казки як
страхітливе Чудо-Юдо, у якого відростають відрубані голови. Вірно - адже
замість однієї найманої орди степовиків, якщо вдавалося її розбити, на
слов янські землі накочувались друга. Хвиля за хвилею.
Кочівники
дійсно нападали на Русь і опісля Святослава. Однак, з печенігами русичі
впоралися - а воювали з ними, як ми бачимо, і за існування каганату, а з
торками і половцями, опісля періоду воєн,  навіть почали родичатися. За
існування ж Хазарії, наші землі півтори сотні літ були для каганату
джерелом багатств і "живого товару".
Опісля "Північно-Східної
кампанії" Руссю зацікавилася Візантійська Імперія. Візантійцям було
вигідно зіштовхнути державу Святослава з Дунайською Болгарією, а потім,
як зазвичай, вчепитися в горло ослабленому боями переможцю. Святослав в
свою чергу теж зацікавився землями на Дунаї - адже болгари, нарід
мішаної слов яно-тюркської крові, зовсім недавно був насильно хрещений
"огнем і мечем" власним правителем і знемагав в міжусобних війнах. На
Святослава в Болгарії явно очікували - 80 укріплених градів здалися
грізному "царю скитів" майже без опору. Князь зробив своєю резиденцією
місто Преславу і почав подумувати про знищення Візантії і створення
власної Імперії - "се буде середина землі моєї". Принаймні він заявив
киянам, що перенесе свій стольний град на Подунав я, ближче до місця
майбутніх подій.
Спеціяльно для моїх сучасників - не треба дивитися
на дії особи з 10 століття зором людини, котра звикла жити в країні з
чітко окресленими кордонами, і лише землю в межах цих кордонів вважати
"своєю". В 10-му столітті кордони держав перекраювались мечами, і на ті
часи це було цілком нормальним. Якби Святослав заснував свою імперію, то
ми б вважали своєю землею і сучасну Болгарію. А може й не вважали б -
середньовічні імперії швидко виникали і швидко руйнувались.
Візантійці
зрозуміли - ситуація вийшла з-під контролю. Могутній ворог опинився
біля їхніх кордонів зовсім не ослабленим, а повним сили і завзяття. Вони
посилають до печенізької орди послів з багатими дарами - і печеніги
вирушають на Київ.
Святослав зоставляє на Дунаї військові залоги, а
сам повертається на береги Дніпра з кінною дружиною. У блискавичній
сутичці він розбиває печенігів і по лицарські відпускає на волю
полоненого хана Курю, того самого, з ким звела його доля опісля - в
останній битві. Швидко навівши лад у стольному місті, князь русичів
повертається на Подунав я, щоб вступити у боротьбу з Візантією.
В цій
боротьбі переможців не виявилось. Обидві сторони виснажились -
Святослав взяв кілька укріплених міст, зітнувся з візантійцями під
Адріанополем: в Царгороді вже почали пакувати речі, однак битва
закінчилась "внічию". Зиму князь перебув у Доростолі, а навесні почалася
нова кампанія.
Під час облоги Доростолу візантійцями Святослава
трохи не настигла смерть. Російський історик Татищев, спираючись на
болгарські джерела, говорить, що причиною невдачі була зрада частини
болгарських воєвод, котрі присягнули новому володарю, однак християнська
віра, як відомо, дозволяє ламати присягу, дану язичнику. Цим
скористались візантійські вивідачі, які перетягли на свій бік не лише
цих осіб, але й загін хрещених русичів під проводом особи на ім я Гліб,
яку літописи називають родичем Святослава.
Відомо, що мислення
хрещеної людини 10-го століття ставило узи віросповідання вище за узи
крові. Тому нема нічого дивного, що цей Гліб піддався на умовляння -
адже для його безсмертної душі було корисніше допомагати одновірцям, а
не однокровникам. І нема нічого дивного в страхітливих репресіях, яким
піддав вцілілих зрадників зранений Святослав. Для язичника-воїна слово
чести було святинею, тим більше - для такого воїна, як Святослав, котрий
попереджав ворога коротким "Іду на ви" про наступний напад. До того ж
згадаємо, що візантійці, наприклад, піддавали тортурам не зрадників, ні,
звичайних бранців. Такі тоді були часи - людина з 10-го століття, яка
вважала страту зрадника нормальним явищем, можливо вжахнулася б з того,
що вважається нормальним в столітті 21.
Опісля цієї битви Святослав
був змушений укласти з Візантією мирну угоду і відвести війська.
Одночасно до хана Курі вирушив з Царгороду архієрей Феофіл з певною
таємною місією.
Загибель Святослава на Крарійській переправі в виду
Хортиці сповнена загадок. Основне військо відстало від авангарду на
кілька днів дороги - чому? Син Святослава Олег вбив сина Свенельда,
воєводи основного війська, тільки-но дізнався, як того воїна звати, і
чиїм він є сином... В літописах відзначено, що печеніги зробили з черепа
Святослава чашу, окуту золотом, на якій язичник-печеніг Куря нібито
звелів вибити цілком християнську сентенцію "Чужої землі шукав - свою
втратив". Цікаво - якою мовою і якою буквицею...
В 30-ті ж роки 20-го
століття археологами було розкопане поховання, яке називали "Кічкаським
скарбом" З ями підняли 15 кг золотих речей болгарського і
візантійського походження, датовані археологами кінцем 10-го століття. З
золота стирчало три схрещених меча.
Під скарбом були рештки
вогняного поховання. В лодії - як і належить. Професор Міллер та його
асистент Грищенко були впевнені - вони знайшли могилу князя Святослава.
А
потім за археологами прийшли люди в чорних шкірянках... Адже - не
забуваймо три причини, вказані вище. Сенсація про віднаходження
Святославового поховання (до речі Міллер стверджував, що серед обгорілих
кісток були і рештки черепа) була абсолютно невигідна тодішній та й
теперішній офіційній історії.
Що ми знаємо про Святослава?
Свого
часу мені трапив на очі вірш - на жаль забув ім я авторки, запам ятав
лише, що це була жінка, наша сучасниця. Зміст вірша приблизно такий -
Святослав, мовляв, надсилав ворогам оте своє "Іду на ви", але зовсім не
думав, що бідолашного воїна, котрий стане перед ворогом з таким
посланням, піддадуть жахливим тортурам. Жінка щиро жаліє "підневільного
солдатика" - і не поїхати не можна, стратить грізний князь, і поїхати -
смерть.
Ми нічого не знаємо про тих людей. Тільки прадавні сказання
говорять нам, що в ті часи не вбивали послів, а якщо посланник навіть
знав, що має їхати до осіб без совісті і чести на вірну смерть, то
вважав це відзнакою. Адже воїни вважали, що немає кращої смерти як за
свого володаря. "Княже, де твоя голова поляже, там і ми загинемо".
Невже Святослав Хоробрий був негідним таких дружинників? Чи вояцька честь є міфом, хоробрість дурістю, а відвага - авантюризмом?


Драконяча історія або пригоди лицарів... № 10

       Дракон піднявся, трішки огледівся та пішов уздовж гірського схилу... Спробував злетіти, але в голові запаморочилося, й він, спересердя плюнувши, вирішив за краще не ризикувати принадами місцевого ландшафту. Уже неподалік розпочиналася пустеля, яка не дуже приваблювала його своїми обрисами. Опісля того, як йому так вдало пощастило позбутися клопотів з одним невеличким королівством, він запрагнув усамітнення в якій-небудь безлюдній місцевості. Якщо й шукати для себе якусь принцесу, то нехай краще подібним займуться лицарі... Адже їм потрібні королівства. Тим паче, що далеко не кожна принцеса здатна осягнути мистецтво співжиття з драконом. З такими думками він підняв голову й огледів свої нові володіння. Через віддаленість від торгівельних шляхів та просто значну відстань від "цивілізації", що доповнювалися "принадами" досить великої пустелі, ця місцевість викликала захват. Фактично, це була значна за розмірами оаза, котра відзначалась як зеленою рослинністю, так і чималим озерцем, яке своєю дзеркальною поверхнею милувало око. Удалині щось зблиснуло на сонці, але дракон не зважав на подібне, цілковито віддавшись післяобідньому сну.

       Останній похід закінчився для загону лицаря не найкращим чином. Якщо висловитися точніше - відправкою майже в повному складі (окрім нашого лицаря) до кращих місць, які були набагато ближче до Господа, аніж ця пустеля разом із пекучим сонцем та деякими іншими "принадами буденності". Барону Ґільдену, який був задумав похід супроти сусіднього вождя магометанського племені, не пощастило зовсім трішки - досить малочисельний загін легкої кінноти, який відзначався вірністю вождю, саме повертався після важких боїв з "невірними", яким заманулося підняти повстання. Хоча сил було витрачено чимало, бунт вдалося придушити. Ті воїни, які вижили після боїв із заколотниками, прагнули якомога швидше повернутися й відпочити. Значні втрати були викликані не просто гарними діями заколотників (яким пощастило відійти в "ліпший світ"), а передусім вдалими засідками, котрі виявилися в багатьох випадках дуже неочікуваними для кінноти. Відчуваючи сильне бажання помститися, навчені гірким досвідом воїни не дуже розбирали, хто там трапився на їхньому шляху. Самотньому лицарю вдалося вижити лише через те, що його оглушило вже на початку бою, а в подальшому вороги визнали його мертвим, так само, як інших підлеглих барона.

       Лицар підійшов ближче до озера... Спрага була просто неймовірною. Неподалік лежав дракон, який, однак, видавався не дуже доречним доповненням до ландшафту. Зброя нагадала про себе звичним брязкотом. Дракон розплющив одне око й сумирно подивився на чоловіка. Той витягнув меча та спробував підійти ближче й встромити його в звіра. Натомість, дракон підвівся та змахнув крилами. Лицар кинувся до нього з жахливим криком… Після першої години поєдинку дракон запропонував опоненту короткий перепочинок. Це викликало цілковите розуміння, але було з відразою відкинуто. А вже опісля другої години бою в лицаря макітрилося в голові, й зважаючи на це, дракон дещо відступив. Озброєний чоловік, хилитаючись, спробував поворушити пересохлим язиком:

- Пити хочу!

- То хто ж тобі не дає!? - щиро здивувався дракон.

       Лицар підповз до озера й припав до води… Принцесам далеких країн залишалося тільки очікувати на драконів, своїх лицарів та щасливий порятунок.

Мораль: не кожен дракон насправді є перепоною на шляху до здійснення мрій. Подекуди "перешкоди" закладено в нас самих.

P.S. За чудовий малюнок з драконом висловлюю подяку сайту  "http://www.wallcoo.net".

P.P.S. В основу сюжету цієї оповідки було покладено один з поширених анекдотів про лицарів та драконів. Дуже сподіавюся, що читачам подібна спроба викладу буде цікавою.

Р.P.P.S. хочу висловити також вдячність за деяку допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


74%, 23 голоси

10%, 3 голоси

16%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Чорна хмара над Україною До 75-річчя Великого терору

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

 

НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР МИКОЛА ЄЖОВ, НА СОВІСТІ ЯКОГО — КРОВ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЖЕРТВ. СТАЛІНСЬКА М’ЯСОРУБКА ЗНИЩИЛА І ЙОГО

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937—1938-го — другої після Голодомору 1932—1933 рр. більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

ПОЧАТОК

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1 500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 000 активістів НКВС в середньому на 10 днів з платою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.».

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, вказано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовані етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріалів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

ЯК МОСКВА ГОТУВАЛА ТЕРОР

На місцях спочатку не збагнули масштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня 1937 року писав М. Єжову: «Дані про Донбас і Дніпропетровськ очевидно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені». Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: «Числа повідомимо через кілька днів».

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до «першої категорії» (так були закодовані розстріли) збільшилося в 10 разів — 2 500 осіб проти 234-х у першому списку. Після цього з місць надійшли прохання про збільшення числа осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й тим, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих — 56,7 відсотка. НКВС Української РСР наказав «розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект».

10 липня 1937 року з Києва був розісланий дозвіл трійкам «розпочати працю». Це стривожило Москву. Ініціативу Києва було скасовано, Москва повинна була навчити виконавців певним правилам терору, щоб їхню діяльність не розголосили за кордоном, як це сталося у випадках під час Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, де М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітності. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих ще й «учасників повстанського опору радянській владі». Москва погодилася, бо в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної кампанії були враховані у наказі М. Єжова № 00447, спрямованому на «остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу». Там зазначалися прізвища членів 64-х «трійок», які мали стати головними виконавцями репресій. «Трійки» збиралися вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання «трійок» не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Зазвичай вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення: «10 років виправних робіт без права листування». Насправді — розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом № 00447 М. Єжов доручив з 5 серпня розпочати акцію «з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників». Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

ДРУГИЙ ЕТАП ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: 1938 РІК

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану «куркульську операцію», Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціативу областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб, засуджених до розстрілу. Термін виконання — до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВС 122 274 особи і понад 73 200 осіб — до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування «інших контрреволюційних елементів», тобто інтелігенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє «повстанчество» і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ — Олександр Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3 200 осіб з 3 427-х арештованих за цей час. Особливу увагу НКВС приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

Загалом другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити подальші розстріли. М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і різко розкритикував НКВС Української РСР, насамперед за розстріли другорядних «ворогів», тоді як «куркульсько-націоналістичні» керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин: поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців, громадян СРСР та інших держав. «До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом № 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства», — писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВС УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії виказувачів: «В усіх УНКВС областях організувати спеціальні приймальні, куди дозволити вхід без спеціальних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомості». На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВС у Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав «переглянути архівні і особові справи агентури і освідомлення, раніше відсіяні з різних причин, для визначення їхньої цінності і доцільності відновлення зв’язків з ними». НКВС шукав нових «стукачів». У книзі наведено ряд документів НКВС, які починаються зі слів: «На підставі агентурних даних...». «Стукачі» діяли скрізь. Ось кілька доносів із Житомирської області: «Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть».

Учениця 4-го класу сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: «Фашистський терор, злидні та безробіття — ось доля трудящих в країні соціалізму».

«Проживаючи в селі Мала Пиля, дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і проводить серед них антирадянську агітацію».

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерті Георгія Орджонікідзе сказав: «Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали». 28 січня 1938 року І. Дем’яновський був розстріляний, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КДБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

17 листопада 1938 року масовий терор був загалом завершений. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган — Особлива нарада при НКВС СРСР, що діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13 021 особу, в 1940 році — 42 912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і на 20 років позбавляти волі. У період 1934—1953 років Особлива нарада винесла 10 101 смертний вирок і 442 531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальності за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВС УРСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на «відновлення соціалістичної законності». Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: «Забезпечити усіх оперативних працівників НКВС примірниками кримінальних кодексів». Нарешті вони почули про деяку законність...

У КАТІВНЯХ НКВС

У двотомнику документів «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.» є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВС. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, що розраховані на 24 755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу засуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5 000 працівників, як це передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити «партійну мобілізацію». У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб «розвантажити» табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30 178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і «купували спиртні напої, які вживали під час і після проведення розстрілів», — зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосип Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових «лімітах» засуджених до страти. Ось лише одна — від 15 серпня 1937 року: «Т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін».

Коли начальник управління НКВС у Чернігівській області Корнєв (насправді — Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць хворими і старими людьми, той відповів: «Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!».

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВС «працювали» цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували «засоби фізичного впливу». Слідчі мали «штатних» свідків, котрі засвідчували усі «злочини», що вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області «молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини». Ось ще цитати: «Приїздив з Москви заступник народного комісара Бєльський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації — все одно буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе — дайте йому в морду. Чому не можна?».

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВС Микола Вронський «задавав тон для допитування по-звірячому і записування до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений».

У Вінниці: «Вся праця йшла швидким темпом. Увечері начальнику управління НКВС доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. У кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли: сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За невелику кількість начальникам перепадало».

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. У постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року зазначалося: «Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну роль у забезпеченні дальших успіхів соціалістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами».

На той час попередніх карателів змінили нові, і постанова відкривала їм шлях до подальшого винищення народу.

АРХІВИ ЗБЕРЕГЛИ ІМЕНА КАРАТЕЛІВ

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в УРСР наказів Москви про масове знищення селян, інтелігенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВС, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВС Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР — Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в УРСР очолювали почергово народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в УНКВС співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександр Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліан Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВС в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, теперішній Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександр Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, теперішній Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, теперішня Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо варто згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх кількість була значною. У збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВС в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув у 1941 році під час Другої світової війни. Олександр Шашков був комендантом НКВС Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, аби не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Пізніше він працював заступником начальника управління НКВС у Миколаївській області. Подальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: «На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріалів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом № 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше». Вони зазначили, що «саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору».

Висновок може бути лише такий: у 1937—1938 роках московські більшовики за участі своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932—1933 років, геноцид українського населення, і особливо болючий саме тому, що була знищена найактивніша частина народу — його еліта.

http://www.day.kiev.ua/227765

В цей день...

24 липня 1990го за рішенням президії
Київської міськради на флагшток перед нинішньою мерією
урочисто підняли майбутній Державний прапор України.

http://www.slovo.crimea.ua/images/09.12.4%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80.jpg


Слава Україні!