Генофонд України.

Це моя відповідь на коментар №№11 та 14 в повідомленні http://blog.i.ua/user/3218950/958032/#p1
Копія статті Роберта Стешенко (С)

Декілька років тому мені вдалося витягти велику душевну майже сердешну занозу – жело: я реабілітував своїх батьків.
Ось історія моїх предків.
Мій прадід (по батьку) Петро більш століття тому приїхав із Таврії на Донеччину з п’ятьма синами, чотири з котрих були вже одружені. Ця родина купила біля станції Сіль 100 га землі і, хліборобствуя на ній, почала обживатися.
Щоб читач зрозумів, яка була ця родина, як і що вона будувала, приведу своєрідну фізіологічну довідку представника генофонду: мій зріст 190 см., спірометрія легенів 6500см3, вага більше 0,1 тонни. Такими ж є мої діти, онуки, такими були і мої батьки та діди. Я не хвалюся, Що є, то є. Редактор газети «СП» бачив мене.
Продовжимо. Працювали мої родичи і вдень і вночі. У діда Романа було 12 дітей, у мого діда Кирила «лише» дев’ятеро. Своїми руками дід зробив невеличку цегельню (обжигову піч) і послідовно на протязі декілька років побудував кожному з синів по садибі. Доречі, на кожній цеглині було клеймо «БС» – брати Стешенки. Якими були ті житлові приміщення, наприклад, спальня на 10-15 осіб, або їдальня, можна тільки здогадуватися. У мого діда (з розповіді сестри) будинок «виходив» на вулицю 5-ма вікнами, у двір садиби він збільшувався сільхозприбудовами, такими як клуня, конюшня та інше. Згідно архівної довідки у хуторі Стешенків у 1926 році проживало 58 українців, з них 29 чоловіків. Вперше я побував на хуторі десь наприкінці 60-х років. Там ще жив «останній з магікан» Сашко Романівський в одній із кімнат розореного дома. Вразили мене тоді дві речі: висота кімнати та… величезне поле перед будинком вщерть заросше колючками.
Трохи про землю. Хутір розташований на схилі долини де протікає річка Бахмутка. На протязі багатьох років, мабуть тисячоліть земля сповзала на городи хутора. Тобто, то було головне багатство мого роду – відомі на весь світ українські чорноземи. Казали родичи, що на тих землях можна було нагодувати пів Артемівська. А під землею – найбільше у світі родовище кам’яної солі.
Моя мати з родини Пісоцьких, хутір яких був розташований в декілька кілометрів на протилежному східному схилі бахмутської долини. Корені цієї родини походять з Наддніпрянщини, бабця була козацького роду. (Ті корені затопив Дніпрогес). Якщо у діда по батьку було «лише» дев’ятеро, то у діда по матері «тільки» п’ятеро. Про стан їхнього господарства у минулому свідчать два приклади: учні агрономічної школи з сусідньої станції Яма (перейменоване у Сіверськ, доречі, тут жив автор знаменитого вірша «Любіть Україну» В.Сосюра) проходили пізнавальну практику на тому зразковому господарстві і німці – колоністи пропонували дідові поїхати до Німеччини для розповсюдження українського досвіду та давали йому свої рекомендації.
У 30-х роках ціх хуторян було розкуркулено, заслано у Сибір на кордон Красноярського краю, господарство пограбовано, хутір знищено, землі занедбано. Материного брата вислали до м.Архангельск. І, люди добрі, ви не повірите, але це факт: дядько отсидів 10 років, почалася війна і його…, як порядного працьовитого фахівця, засудили… ще на 10 років!!! Він відсидів 20 років, повернувся на Україну у 1951 році. Його жінка, глубоковіруюча чемна людина добровільно поїхала за дядьком і майже чверть століття несла тавро дружини «ворога народу». Після смерті людожера Сталіна дядько звернувся до прокуратури з запитанням, за що його було засуджено. Я бачив ті піваркуша відповіді, якого він отримав, де було всього п’ять рядків і в кінці «…реабилитирован из-за отсутствия состава преступления». І ніяких, хоча б, вибачень! У дяді Шури були золоті руки, він переробляв збиті німецькі літаки «месершміти» на … морські катери, ремонтував любі автомашини. Пам’ятаю, як він, працюючи механіком в гаражі, приладнав двигун від американсбклго форда до старенького колгоспного трактора. Котрий потім очищав м.Сніжне від сніжних заносів. Привчив дядько і мене до слюсарства. Ну, хіба це не золотий фонд нашої нації?! В честь його я назвав свого сина Олександром.
Але ж, повернемося до історії батьківського хутора. Майже усіх хуторян було розкулачено. Мати розповідала, що при виселенні їх подружжя чекісти стягали з неї кожуха, яким вона обгортала свою дитину (мою старшу сестру 1928 року народження). Донька починала плакати, потім знов стягали, плакала сестра. І так декілька разів. 3-з (трьох) річне дівчисько відвоювало таки кожуха від… Я не знаю, як назвати тих істот, що відправляли родину до північного кола і стягали з дитини єдиного кожуха.
Розуміючи, що розмір газети обмежений, я наполягаю перед редакцією, щоб вона втисла у газету хоча б одну довідку з Росії, де передостаннім рядком зафіксовано «…дочь – Валентина, 3г. (На момент применения репрессии) » !!
Вдумайтеся, люди, 3 (три) роки!!! «На момєнт прімєнєнія рєпрєсії» Як не судити той, вибачте, цей ще існуючий й досі злочинський режим! Зверніть увагу на бланк довідки з Пермі: «комсомольський проспект, Свердловське відділення» ! А який тон: «…глава кулацкого хозяйства»!!! А тім молодятам було 23 і 27 років. І хоча б краплинка, не вибачення, (де вже там), а співчуття «старшого брата».
Після розкуркулення, вислання та знищення хуторян сюди завезли з Росії та Донеччини російську бідноту. Проголосили організацію комуни. Назвали її незвичайною для селян назвою «Сакко та Ванцетті». Ця назва є свідок живучості системи, є й до сіх пір на мапах Донбасу. Комуна проіснувала приблизно 1,5 року, розпалася, майно та сільськогосподарче обладнання розтягли, будівлі по цеглині розібрали. Частково цеглу використовували для побудови маленьких хаток. Залишилось від дідів зараз 3 добрячих погреби, та 2 колодязі. Всі викладені знаменитою іменною цеглою. Дещо використовують сьогоднішні дачники. Під час відвідень – оглядин нашою родиною залишків хутора до нас вийшла з холупки представниця «нових господарів» вдягнена у куфайчину на якій було безліч різнокольорових латок, як на тій російській ковдрі з клаптиків. Мати пом’ятаю, промовила: «Які вони приїхали, такими і залишилися», а сестра, мешканка Росії, додала «Такими были бы и мы тут. Спасибо товарищу Сталину, что освободил нас от этой земли!». Який відвертий, але ж страшний вислів! Відірвав таки від землі «товариш», закинув на чужину, лишив рідної мови, віри, ще й замість прокляття заробив подяку!
Мою родину вислали майже під полярний круг «милуватися північним сяйвом». Через деякий час вони втекли звідти. Мовчки, щоб не видати себе, дісталися до м.Горький, де потайки тимчасово перебували у однієї теж репресованої раніш людини. Батько з картоплини вирізав печатку, «виправив» собі документ і через якусь сільську артіль влаштувався на станко-будівельний завод «Фрезер», де і працював слюсарем, а потім виріс до механіка цеху. Про здібності молодого хуторянина–хлібороба досить привести один факт. У 1945 році йому присвоюють звання офіцера, дають на поміч півтора десятки слюсарів – солдатів і командирують на заводи Німеччини для вивчення, демонтажу та відправлення до Союзу нової німецької станко-техніки. Зберігаю їого лист-трикутник, у якому він пише з Берліну про передачу їхньої зони американцям. Не втік, ховаючись від енкаведістів, мій батько, повернувся до своєї родини. Хіба це не відмінний генофонд українства. Нажаль, раптово батько захворів, через відсутність ліків помер і був похований не «в рідній стороні».
Я народився у «Горькому» місті (зараз повернута назва Ніжній Новгород), добре що не в «Саках». Горьке місто запам’яталось нашій родині ще й голодом. Щоб я не вмер від нього, мати вимушена віддати мене у так званий дєтдом, де я пройшов добрячу життєву школу. Вперше я наївся хліба 20 травня 1947 року. Сестра на іспитах у школі падала від виснаження. Мати тяжко захворіла від праці у ливарному цеху. І врешті-решт ми майже попхалися на Україну. Єзуїтські закони того часу забороняли «ворогам народу» повертатися у рідні міста, навіть області. Розпорошені родини Стешенко – Пісоцьких зачепилися на самому краєчку України, тобто обрізаної України, та що була, як співається у нашому гімні: «…від Сяну до Дону». У Сніжному я став шахтарем. Вивчився. Потім у м.Торез виріс до керівника шахти. Мені, як представнику генофонду не соромно доповісти, що шахта стала зразковою у комбінаті, у мене не загинула ні жодна людина на протязі майже десятиліття, не було жодного вибуху газу, хоча й працювали як у пороховій діжці.
Десь я чув, або читав, що у людини на генетичному рівні викарбовується родинна пам’ять. Ця пам’ять ледь – ледь жевріє у якійсь клітинці мозку, а потім все ж-таки, просинається і стає провідним стимулом, напрямком у поведінці людини. Прийшов і мій час. Народжений у Росії, мешканець зросійщиного Сходу (не так склалося історично, а зроблено злочинним режимом) вирішив оволодіти рідною мовою. Користуючись нагодою перебування на лікуванні на Західній Україні я переходив на спілкування тільки українською мовою. Я такий вдячний нашим західним братам за те , що вони зберегли та примножили те мовне та духовне багатство, з якого я черпаю й до сих пір творчу наснагу. Працюючи на виборах 1999, 2002 роках у територіальних комісіях я єдиний (!) з 25 членів міст Сніжне, Торез та Шахтарського району, котрий спілкувався українською мовою.
Доречи, коли я вдруге (першого разу мене «отфутболили») взявся за реабілітацію батьків, то написав запити до архівів, судів, СБУ, адміністрацій міст, районів тільки державною мовою. І від кожної (!) сучасної чиновницької худоби я одержував відповіді чорномирдінською. Приходять конверти з листками. Адреси – українською, штемп на листках – українською, герб – тризуб, а відповідь – іноземною! Засідання реабілітаційної комісії я обов’язав проводити на державній мові. Перед комісією я поставив 4 питання: реабілітацію батьків та сестри, назвати чи адміністративну чи партійну структуру винну у злочині, повернути історичну назву хуторів, сплатити спадкоємцеві куркуля грошову компенсацію. Комісія навіть не розглядала питання «хто винен», відмовила у поверненні історичної назви хутору (є архівна довідка, я демонстрував речовий доказ – цеглину «БС» засновників хутора), посилаючись на необхідність проведення законного референдуму. Який абсурд! Чи був референдум у 30-му році? Хіба можна зібрати розпорошений, розвіяний по просторах імперії родовід? Чи потрібен завезеним чужинцям цей референдум? Це питання дуже нагадує сучасне становище з народним майном олігархів – грабіжників: повернення награбованого! Тільки демократичним шляхом?!, по закону!, через суд! Який там ваучер?! За незбережене, розграбоване майно, я , спадкоємець куркуля, одержав образливу компенсацію у сміхотворному розмірі… 112 грн 50коп!!! На ці гроші – грош? я вирішив справити Божу службу по майже знищеному українському роду у Українській Церкві, обійшов міста Сніжне, Торез, Шахтарськ і … ніде не знайшов української церкви! Вимушено пом’янув родичів у одній з російських церков московського патріархату.
Хіба це не геноцид нації у якої відрубані основні корені і викрадено майно, переселення, відрив від рідної землі, заборона рідної мови, винищення релігії?! Цей геноцид продовжується.
При розвалі імперії зла пограбовані всі, навіть діти, вкладники так званого державного ощадбанку.
Ще одна древньо – сучасна історія садиби мого діда. Мати розповідала, що поруч з городами у них стояла скіфська баба. Місцеві сучасні мешканці хутора свідчили мені, що недавно на хуторі були розриті 2 скіфських кургани. Я звернувся до місцевого Артемівського краєзнавчого музею за поясненням. Але ж, кріпка радянська влада! Музей мовчав. Вдруге звернувся. Знову мовчання. Тільки після 3-го звернення, у якому я попередив, що подам до суду (вказав статтю Закону про звернення громадян) і зафіксував юридично дату звернення і відповіді, музей, нарешті, «розколовся». Виявилося, що тут були поховання наших предків майже 3-х тисячолітньої давнини. Після експедиції під керівництвом бувшого директора музею залишилися величезні ями. Ніяких табличок, схем, макетів! Це ж майже ровесники єгипетських пірамід!!! Тут би музей, туристичний бізнес! Знищено! Яка там баба! Якщо нема господарів землі, кому вона потрібна, хто буде знати, де воно поділося. Нічого святого! За копію матеріалів розриття на наших городах мені… запропонували сплатити! Вандали!
Занедбано і кладовище біля хутора. Залишилися тільки холмики від могил моїх предків та бур’ян. Бур’ян, бур’ян. Філософський бур’ян!
Для увічнення усіх «і мертвих і живих та…» вирішив посадити на теренах хутора 5-ть дубів. Звернувся до Артемівського філіалу Інституту садівництва (пос.Опитноє) на замовлення дубів, написав для чого, поклав навіть зворотній конверт. Але ж і тут кріпка радянська влада! Відповіді не одержав.
Діди. Дуби. Пригадалися вірши нашої геніальної поетеси Л.В.Костенко:
І тільки при людях, мабуть,
Дерева дубіють від жаху,
Бо кращих із них повезуть
Ні за що, ні про що на плаху.
Звернувся до Бога. Бог милостивий.
Відпочиваючи у Святогіррі, я по сумісництву, у вільний від процедур час, як трудник, будував у монастирі (зараз Лавра) церкву. У її фундаменті на третьому ряду, пам’ятаючи християнську Трійцю, змонтував під олтарем у напрямі на хутір (вугол східної частини фундаменту) родову цеглину «БС». Цеглина як символ відродження. Наріжна. Все це зроблено з благословення керівництва монастиря. Оригінальна, як на мене, назва цієї церкви – «Всіх святих в землє російськой просіявших».
Я пишу цю статтю під впливом свого виступу на мітингу при відкритті меморіальної дошки у Донецьку в честь репресованих та жертв голодомору. Пишу при запаленому недогарку свічки, яка там горіла. Вважаю, що вогонь її не дозволить забрудненню статті кривдою та злом, а полум’я висвітлить шлях злагоди та порозуміння між людей.
Представник українського генофонду Стешенко Р.Г.

P.S. Для тих, хто збирає матеріали для міжнародного суду над комуністичним режимом, готовий додати документи, фотокартки та аудіо записи постраждалих.

Газета «Слово Просвіти», ч.18(343), 4-10 травня 2006р.
Назва статі «При світлі свічки»

Коментарі

serg020777

116.04.12, 16:39

Гість: Лютый Гриня

216.04.12, 16:40Відповідь на 1 від serg020777

І тільки при людях, мабуть,
Дерева дубіють від жаху,
Бо кращих із них повезуть
Ні за що, ні про що на плаху.

316.04.12, 17:04Відповідь на 2 від Гість: Лютый Гриня

РибачОК

416.04.12, 17:53

Мій батько родом із Росії із тамбовщини. Він розповідав що мого прадіда розкуркулювали аж тричі. Відбирали усе а він через короткий проміжок часу відновлював господарство. і все повторювалося. А в 47-му змушені були втікати звідти, рятуючись від голоду. Так і потрапили аж на Волинь. Люди поставилися з розумінням, допомогли хто чим міг. Жодних проблем з боку бандерівців.

Горянка