Драконяча історія або пригоди лицарів... № 16



Подорож додому
Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 
Приємного читання!

       Сер Гуіл, лицар Круглого Столу та лорд Манору на Вікхемі-при-Зеленій пустощі-коло-Стратфорду, саме їхав з Камелоту, коли він поглянув униз і побачив, що під ним була корова. Він зліз і покликав свого піхотинця, Джефа. 

       "Джефе, хороший чоловіче, я, здається, їду на корові, а не на моєму вірному коні". 

       Джеф теж це бачив. Він не міг говорити, оскільки захекавшись намагався йти в ногу, а також намагався втриматися від голосного сміху. Останнє напевно мало б своїм наслідком те, що його голова втрапила б на плаху. 

       "Так, мій лорде, це дійсно виглядає саме так", Джеф, нарешті, спромігся хоча б щось вимовити. 

       "І все ж, мій добрий друже, я знаю напевне, що залишив Камелот саме на коні". 

       "Так, сер Гуіл, саме так Ви й вчинили. Це не викликає сумнівів". 

       "Чи можеш ти пояснити, як я опинився верхи на корові?" 

       "Ну, можливо, відьма зурочила Вас й перетворила коня в корову". 

       Сер Гуіл поділяв цю думку. Вона видавалася цілком логічною. Відьми робили подібні речі. Це як хоббі. Однак, він не хотів аби звичайний піхотинець спромігся показати себе розумнішим порівняно з ним. 

       "Ні, я гадаю, й це можливо, що було зурочено нас обох аби змусити нас думати, що я верхи на корові. Я вважаю, що корова, котру ми бачимо, або ж, скоріше, думаємо, що ми бачимо, досі є моїм вірним конем. Ось що я думаю. Чи згодний ти? " 

       Звичайно ж, ні. Чому б відьмі зачаровувати піхотинця? Те, що лицар їде на корові, жодним чином не впливає на життя піхотинця. Ні, тоді це була б дурна ідея. 

       "Так, мій лорде, я гадаю, що Ви кажете цілком вірно". 

       "Так. Я вважаю, що я правий. Ні, відьмі не перехитрити мене. Рушаймо". 

       Сер Гуіл під'їздив до Манору і завважив селян, власних селян, котрі дивилися у протилежний від нього бік. Він мав би поговорити з ними про це. Коли він під'їздив до маєтку, то почув мукання, що долинало від кріпаків. Він вирішив, що й справді поспілкується з ними з цього приводу. 

       Сер Гуіл був першим ковбоєм.
За оригінальний текст оповідки хочу висловити вдячність


© Don Roble, 2000-03
Тім:
 - Рушайте... Але... Рушайте лишень якщо ви люди мужні. Вхід до цієї печери охороняє істота лиха, настільки  жорстока, що жодна людина, котра боролася з нею, не лишилася серед живих.
 Кістки не менш аніж п'ятдесяти чоловіків лежать розкидані у його лігві.
 Так, мужні лицарі, якщо
ви маєте сумніви щодо Вашої сміливості й вашої сили, не йдіть далі, сама смерть чекає на усіх вас зі страхітливими, великими, загостреними зубами.
Король Артур:
 Що за ексцентричний виступ.
Як на мене, доволі промовистий скетч з шоу Монті Пайтона. Чимало людей, чимало справ. Усі ми робимо щось, що в подальшому тією чи іншою мірою відобразиться у житті, самій долі. Чи є тут закономірності, чи є тут втілення ідеалу... Хто знає... Певно, відповідь в кожного буде своя.
За цей цікавий малюнок та можливість його використання при оформленні замітки хочу висловити вдячність його автору, а за тим й застільникові Круглого столу (4s) bigO914.


88%, 23 голоса

8%, 2 голоса

4%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 15

Розумію, що "багато написано", але й прошу зважити на ту обставину, як мені довелося помучитися з цим текстом... Загалом, сподіваюся, що ті "прихильники драконів", котрі вважали, що ця тема потребує детальнішого викладу, лишаться задоволеними... До речі, мені самому було цікаво доторкнутися ще й такого аспекту "драконячого життя"... Ну що ж... Очікую на Ваші відгуки.
       "Ой, і який бовдур сказав, що дракони - символ мудрості? Ні, сперечатися я з цим не збиралася, але... Якесь дивне у людей ставлення до мудрості".
       Я дотовпилася до печери й  за розтягнулася порогом. Насилу перевела дихання, оглянула ушкодження на моїй шкурі. А нічого такого, тільки гребінь подряпали.
       Фе, набридли ці мисливці недороблені.
       Спочатку по одному лицарі придибували.
 - Агов, ти, мерзенна повзуча тварюко! Виходь, прийшла твоя смертна година!!!
       Виходжу, дивлюся на це ходяче непорозуміння. Матусю моя! Цікаво, він дійсно вважає, що така кількість заліза робить його грізним і сильним? Особливо якщо врахувати, що дракон - істота вогнедишуча, метал - добре нагрівається, а зняти залізяччя самостійно - процес тривалий, лицар саме встигне зарум'янитися до ніжної кірочки...
- А тобі воно потрібно? - стомлено запитую його.
- Досить тобі, погане чудовисько, людей їсти, жити їм заважати та скарби ховати!
- Хочеш, я і тобі камінчик подарую, і розійдемося світом? А то мені потім твоє залізо та кістки від печери відтягати, важко усе ж.
- Ніколи, боязка тварюко! - патетично вигукує він, витягуючи з піхов меч.
       Ну ось, трохи що, так відразу обзиватися. А ще лицарем зветься. То ж і довелося повчити бідненького чемності-розуму.
       Залишки видатного воїна разом з проклятущим залізом я відтягла до лісу...
 
       Коли лицарям набридло, свої сили вирішили випробувати селяни. Ходили вони, правда, натовпом, але з озброєнням у них простіше, аніж у лицарів, оскільки це саме озброєння зазвичай добувалося в тому ж таки лісочку. Тож, один красувався кольчугою, другий, - шоломом, третій тягнув меч а інші - по-старому, в личаках і з вилами.
       Такі зазвичай брали камінчика, уклінно прощалися і з піснями вирушали геть - святкувати.
       З часом, вони стали ходити до мене, як на роботу.
- Тітонько Ірда, у Семки синок народився-то...
- І що? - заледве розплющивши око запитую я.
- Підмогни, а? Не те, це... Ми рать велику піднімемо...
- Ну, ви зовсім.. Син, кажеш? Гаразд, живи, - декілька золотих блиснуло на сонечку.
       "Чого не зробиш заради власного душевного спокою"?
 
       Я вже думала, угамувалися, нарешті. Лицарям я набридла, а з селянами ніби спільну мову знайшли.. Але ж ні, знову якісь психи з'явилися. У фіолетових балахонах, з квітами в руках і пісню якусь таку мерзотну горлопанять... А за ними - лучники із стрілами. І хороші лучники, щоб їх! Не прибрала б подалі хвоста - підстрілили б. Знову якась нова секта з'явилася? Може, звичайно, потрібно цікавитися міжнародним становищем, але це так складно... Та й яка мені різниця, де там за черговий король на троні влаштувався? Втім, тепер доведеться розбиратися що це за стрілки такі в мої краї забрели. Відчуваю, самі вони від мене не відчепляться, доведеться допомагати. На крайній випадок, звичайно, можна перебратися куди-небудь у гори, але з цим цілком можна почекати - не вистачало ще аби я, Я, по всій країні бігала через якихось там...
       Втомившись у цій безглуздій гонитві, я непомітно задрімала. Напевно останнім часом я вела занадто спокійний і розмірений спосіб життя. Раніше, пам'ятається, мене подібні облави тільки бавили, а тепер засмутили... Та й втомилася я, якщо відверто.
       Розбудили мене чиїсь тихі схлипування. Це ще що?! Взагалі-то моя печера не є місцем паломництва для нещасних і невтішних. Раніше, правда, мені намагалися приносити жертви..
 
       Приведуть до лігва яку-небудь гарну дівчину, прив'яжуть до найближчого дерева і щиро вважають, що я повинна радіти такому "подарунку".
       Стоїть, сльозами вмивається.
- І що я повинна з тобою робити?
- Ну...
- Та кажи, вже, гірше, ніж я думаю все одно не буде...
- Поглумитися і з'їсти, а натомість осяяти село благодаттю, - збентежено пояснює дівчина.
- Що? - вдавившись полум'ям і відпльовуючись димом, запитую. - Я їх зараз так осяю, мало не видасться! Я їх усіх, до пенька облагодію!
       Дівчина в путах зіщулюється і плаче ще гіркіше.
- Досить тобі, заспокойся. Давай розв'яжу. Заночуєш в мене, а зранку - додому. І щоб більше нікого - чуєш? - нікого з села тут не було. Та що з тобою, припини ревти.
- То я вам не подобаюся?
- Дитинко, я не їм людей - вони жорсткі і несмачні. А в тобі ще й їсти нічого.
- А... Поглумитися? - обережно уточнює вона.
- Уб'ю, - непоквапом обіцяю я, - того дурня, котрий пустив ці чутки. Я - дракониха. І дівчата мене жодним чином не хвилюють.
       Хлопців, втім, вони мені так і не надіслали... А даремно, бо у мене саме черговий металевий лицар вималювався...
 
       Але це було давно. Цей же плач мене неабияк спантеличив. Що це ще за жартики? Обережно висовуюся. На камінчику біля печери сидів хлопчисько років восьми-десяти і сердито розмазував сльози по брудних щоках.
- Ти тут звідки? - запитала я в нього.
- Не знаю, - нічого не скажеш, вичерпна відповідь. Дитина когось з сільських? Ой, не схоже. Та й усіх хлопчиськ його віку я хоч раз, та бачила. Бо який нормальний хлопчисько утримається від спокуси подивитися на живу дракониху, незважаючи на усі заборони батьків? Пам'ять же в мене хороша. Цього жука я ніколи не бачила. Він був справжній жук: худий, неоковирний з блискучим волоссям і очима.
- Ти чий?
- Я - нічий, я - король, - обурився він.
- А, ну так, звичайно. І ваш замок знаходиться там? - я кивнула на село.
- Ні, мій будинок у Шадрі.
- Ого, - здивувалася я. Шадр - столиця нашого чудового королівства, не менше дня летіти.
- А як ти потрапив до моєї печери?
- Я втік.
- Звідки?
- Не знаю.
- Ясно. Давай по порядку. Тебе, король, як називати?
- Не скажу. Я - Його Високість. Звати мене по імені має право тільки мама.
- Гаразд, високість, я тобі, звичайно, не мама, але і не піддана. З'їм і безіменним.
- Не з'їси, - впевнено сказав малюк. - В усіх казка дракони - добрі і мудрі.
- Грубі лестощі. Гаразд, дрібний, може і не з'їм. Якщо мені не набридатимеш. То яким вітром тебе до мене занесло?
       Дитина наполегливо мовчала. Ну що ж, не хоче - не потрібно. Я повернулася до печери. Ззовні пролунали ще сумніші схлипи. Мене вистачило хвилини на три.
- Так, дитя, або ти негайно затикаєшся і йдеш чимдалі від печери, або ти мені розповідаєш, що з тобою сталося, і ми намагаємося допомогти твоїй проблемі разом. Вибирай.
- Мене звуть Горд.
       Хоч щось. Цікаво, а яке відношення насправді він має до Шадру і королівської сім'ї?
- Я - король. Ми з мамою і сестрою живемо в палаці. Мама завжди каже, що коли я виросту, то займу місце батька. А ще у мене є учитель Вірсан. Одного дня після вечері, коли я вже лягав спати, він зайшов до мене і сказав, що на мене очікує мама. Я пішов до неї, але мене хтось схопив ззаду... Я намагався битися, кусався, але мене все одно запхнули до карети. Ми довго їхали, ночували в лісі... А учора вони забули замкнути карету, і я втік... Але мені важко далеко йти, - розповідаючи, хлопчисько знову захлюпав носом.
       Я вклала дитину в печері на шкурах, а сама - швиденько до села. Три хвилини лету - дрібниця яка. І нічого. Ні про яке Горда там нічогісінько не чули.
- Знаєш що, Ірдо, - під кінець бесіди повідав мені старійшина, - тебе тут якісь розшукували. У балахонах, з лучниками. Мовляв, живе у ваших краях моторошне чудовисько, вкажіть нам його лігво і звільнитеся назавжди. Ну, ми спочатку повіднікувалися, а потім і вказали. Ге-е-ен туди - він махнув рукою. Я гмикнула. У тій стороні була непролазна гущавина.
- Спасибі.
- Нема за що. Ми своїх не кидаємо, - гордо відповів він.
       Ну треба ж, вже й "своїх". А то усе "погана тварюка" та "тварюка повзуча".
- А потім вони повернулися. Злі, як собаки. І усе нишпорили чогось, та й ніби щось згубили. Хотіли по будинках піти, але наші хлопці їх миттю відвадили.
- Ой, дивіться, не було б біди, - селян мені було навіть шкода - село хороше, з багатьма я особисто знайома була. Та й не видали вони мене - теж приємно. - У них лучники ті ще, якби з більшою кількістю не повернулися.
- Як повернуться, тоді й розбиратися будемо, - махнув рукою старійшина.
 
       У печері на мене очікував сюрприз: прокинувшись, Горд натужно намагався відсунути камінь, котрий приховував вхід до скарбниці. Треба ж, яка талановита дитина, досі ніхто навіть не помічав, що цей камінчик чимось відрізняється від інших.
- Дзусь звідси - шикнула я на нього. - Я тобі що звеліла? Лежати тихо й нікуди не потикатися, а ти?
- Але ж просто так лежати нецікаво! І взагалі, мені мама перед сном завжди казку розповідає. Розкажи казку! - зажадав Горд, деручись по моєму гребеню вгору. Легким рухом я його скинула на шкури. Хлопчисько радісно засміявся й поліз знову. Схоже, гра йому сподобалася. Коли він дістався майже до шиї, я не витримала і скинула його знову.
- Тихо. Давай вкладайся, а я, коли на те, розповім тобі казку.
- Розкажи-розкажи, - радісно вигукнув він і спробував узяти мене штурмом ще раз.
- Цить. Або ти лягаєш, або нічого не почуєш. Ну! - грізно спохмурніла я. - Далеко-далеко в горах жив-був маленький, але веселий і меткий дракончик. І були в нього батьки, мама і тато...
       Коли Горд нарешті заснув, я замислилася. Шкода, не запитала я, як же то короля нинішнього звуть? Та й нащадка його. Невже повірила дитячим вигадкам? А таки повірила, схоже. Я влаштувалася поряд з Гордому і непомітно задрімала.
 
       Удосвіта мене розбудив вісник з села. Семка. Синові, його, тільки подивуйте, вже років три буде. А як на мене, так краще б дівчинка народилася.
- Що там ще?
- В село лицар якийсь черговий заявився. Тільки його не ти - дитина цікавила. Мовляв, чи не бачили ви такого-то, років десяти, чорнявенького. Гордом звати. Ну, усе як ти розповідала. А ще він про тих, в балахонах запитував. Як дізнався, що вони тут вже були, з села - шасть, і до лісу. Між іншим, у бік твого лігва. Отже дивися, як би він залізом своїм у тебе перед носом махати не надумався..
- Не надумається. А якщо раптом - і йому місце знайдеться. Лісок-то не маленький. Тримай, синочка порадуєш, - я підкинула пару золотих. - Та старійшині - спасибі. І, до речі, трохи знову не забула. Ти часом не знаєш, хто у нас нині в королях ходить?
- Король наш помер, вже як років чотири. Тепер на троні дружина його, а спадкоємець підростає. Років дванадцять йому, може, а може і десять - не знаю.
- Дякую. Ну, йди... Сім'ю бережи, - напучувала Семку я.
       Може і насправді, не брехав хлопчисько?
 
       Лицар проламувався прямо через кущі. Усе як має бути: в залізі, з мечем. Спорядження, правда, погірше, аніж в його попередників, лишень кольчужка, але загальний вигляд був суворий і грізний.
- Чого, добрий молодче, шукаєш? Вже чи не мене? - кокетливо запитала я. - Ось тільки даремно стараєшся. Немає у мене анінайменшого бажання чесний бій провадити. Краще сам ген в той лісок іди...
- А мені воно потрібно?
- А навіщо тоді ти тут?
- Заблукав, - абсолютно не соромлячись, лицар сів на землю і зняв чоботи. - Фе, втомився. А у тебе поїсти нічого немає?
- Людинятини захотілося? - єхидно запитала я.
- Ти її їси? Вона ж несмачна, - з виглядом ображеного гурмана, відповів лицар.
- Ну ти, чоловіче, даєш, - здивувалася я, але все ж винесла йому сухарів у мішечку - в селян узяла, люблю іноді похрускувати на дозвіллі.
- Ти хто? І що тут робиш? - більш-менш мирно поцікавилася я.
- Я - Верст, лицар Її Величності Королеви Солекей. Подорожую по країні. А як тебе звуть?
- Ірда, - лицар так смачно хрускотів сухарями, що мені негайно захотілося теж.
- І що королева? - запитала я в нього.
- Править мудро і справедливо, - з гідністю відгукнувся лицар.
- А-а-а, - протягнула я і зітхнула. Напевно, в такому "дусі" ми поговорили б ще довго, але тут з печери висунувся Горд.
- Ірда, мені нудно.
       От паршивець дрібний! Мало того, що навадився мене по імені називати, так ще й нянькою зробити норовить.
- Горд, - вдавився лицар, - Ваша Високість...
- Верст, - радісно вигукнув хлопчисько і повис у нього на шиї.
       Через деякий час, після взаємних докорів, радощів, вересків та криків з'ясувалося наступне: Горда викрала група фанатиків, котрі мріють зробити нашу країну релігійною-релігійною. А вчителя просто підкупили. Напад на палац вдалося відбити, секту розігнали, але спадкоємця на той час відвезли далеко. Верст, істинний лицар королеви був одним з багатьох, хто відправився на пошуки...
       До вечора, коли дитину вдалося, нарешті, вкласти (почесний обов'язок розповідати казку узяв на себе Верст), ми з лицарем сиділи біля багаття і думали, що робити далі. Або ж він думав, а я просто милувалася. Я дуже люблю сидіти біля багаття. Ну і що, що я вогнедишуча - хіба це може мені перешкодити оцінити спокійну силу чорно-червоного вугілля?
- Ти зможеш довезти нас до Шадра?
- Так. Але на це буде потрібно днів три, не менше. Я зараз не в кращій льотній формі.
       Хто не знає пояснюю: в повітрі дракони тримаються завдяки особливій, властивій тільки їм магії. Але вона швидко витрачається і повільно поповнюється. Отже, до столиці я дійсно могла долетіти за день, коли б не необхідність робити зупинки.
- Три, так три - сумирно погодився лицар і теж ліг спати.
- Залізо знімай, - наказала я лицареві вранці перед відльотом.
- Це ще навіщо? - приголомшено запитав він.
- Мені й так вас двох на своєму хребті нести, а ти ще й вантаж на мене приторочити  збираєшся? Знімай, кому сказала або ж тут залишишся. Хлопчиська я вже як-небудь і сама довезу, дорогу до Шадра знаю.
       Лицар зітхнув, пробурчав щось, але покірно зняв залізяччя.
- А ось тепер - полетіли.
- Н-но, - прямо у вухо заволав Горд, котрий вже сидів на гребені.
- Дрібний, волатимеш - скину, - попередила я, прагнучи не скривитися, коли разом з дитиною здерся лицар. Важкий, собака!
- Я не дрібний, я - Його Високість, - я скосила одне око. - Ну хоч би Горд...
 
       До Шадра ми дісталися за три дні. З піснями, жартами і примовляннями, вже трохи чи не найкращими друзями. Ну так, що ж їм, це ж я їх на собі тягнула, не вони мене... До печери на мене очікував такий самий шлях...
       Я зупинилася в приміському ліску. Нічого, тут тепер зовсім недалеко, самі дістануться. А то мене ще ненароком підстрілять захисинички Батьківщина і королеви...
- Дякую, Ірдо, - Верст був ввічливий і благородний.
- Тітко Ірдо, ти тільки нікуди не йди, я скоро повернуся, - вхопилася за мою шию дитина.
- Ну усе, йдіть. Вас там мама чекає. Будь хорошим хлопчиком і королем, Горде!
- Не йди нікуди, почекай на мене, - крикнув вже на ходу хлопчисько.
       "Ага, зараз! Саме дочекаюся елітного загону лучників"...
 
       Через 15 років.
- Тітко Ірдо, ти тут? - пролунав трохи хрипкий чоловічий голос.
- Чого тобі, дрібний?
- Я не дрібний. Нині я - Його Величність Горд V.
- Ну-ну. З чим завітав?
- У мене донька народилася, - урочисто повідомив мені він.
- Поздоровляю...
- Дякую. А ще я хотів тебе попросити... Не візьмеш мого старшого на канікули? Тобі Верст допомогти обіцяв...
       Я тільки посміхнулася...

За оригінальний виклад цієї чудової оповідки хочу висловити свою щиру вдячність та захват
© Ли, 2006.



52%, 11 голосов

43%, 9 голосов

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Армійські будні (№ 5)

Розумію, що подібна тематика дещо неочікувана, але вирішив, що тема антивірусів є "злободенною"... Та й "лицарство" також деякою мірою зачіпається... Хоча були зауваження з приводу "драконихи", вважаю за краще цю тему дещо відкласти аби краще "сформулювати проблему" та обміркувати деталі... Також є на думці дещо з приводу "Ірландії", але так само немає бажання спішити (вибачте, що так затягую, - можливо, таки натхнення "візьме своє")...
У будь-якому разі, сподіваюся, що запропонований "аналіз" так само викликатиме посмішки.


Каспєрський

Піхотний батальйон. Стає табором навколо комп'ютера, риє окопи і протитанкові рови, мінує усе до бісової матері, обмотує колючим дротом у сорок рядів, розподіляє сектори обстрілу гармат і кулеметів. Оборону, що вийшла, можна прорвати лише при п'ятикратній (як мінімум) чисельній перевазі і тільки після багатогодинних бомбардувань.
Переваги: ворог зможе пройти лише одним способом - перетворивши комп'ютер на випалену пустелю.
Недоліки: солдатів потрібно годувати, а мінні поля і окопи ускладнюють переміщення цивільних, так що від ресурсів системи не залишається майже нічого.

AVG

Батальйон "фольксштурму". Озброєний до зубів, але користуватися зброєю не вміє абсолютно, періодично стріляючи по своїх і накриваючи артилерією зовсім не ті квадрати, від чого дуже часто страждають цивільні. При появі на горизонті супротивника починає судомно розгортатися в бойовий порядок і намагається рити окопи прямо під кулями, оскільки абсолютно не потурбувався про завчасну організацію оборони. У підсумку нічого зробити не встигає, плює на усе і "гатить" по наповзаючим танкам з рушниць - зрозуміло, без особливого ефекту.
Переваги: "фольксштурмівці" обходяться підніжним кормом, так що ресурси системи практично не страждають.
Недоліки: безладна стрілянина по своїх і по цивільних, висока вірогідність здати позиції за лічені хвилини при появі реального супротивника.

Avast

Артилерійська батарея. Ефективна проти лобової атаки - ворога, котрий наступає на неї з фронту, здатна перемолоти практично в будь-яких кількостях майже без втрат для себе. Проте для ударів з флангу і, тим більше, проти закинутих у тил диверсантів, дуже вразлива. 
Зрозуміло, після того, як гармати буде розгорнуто в потрібному напрямі, перемелюються і диверсанти, але на це потрібний час.
Переваги: артилеристи годують себе самі. Не запитуйте, як - не знаю. Але система залишається майже недоторканою.
Недоліки: низька оперативність.

Panda

Жіночий батальйон. Сформований з інституток, озброєних старенькими рушницями. При щонайменшому шереху починають нестямно вищати і "шмаляти" навмання
(зазвичай - в небо). Побачивши супротивника непритомніють або розбігаються.
Переваги: практично не помітний.
Недоліки: корисний ефект теж не помітний.

NOD32


Кавалерійський ескадрон. Оборону тримати не навчений зовсім, побачивши ворога 
одразу ж кидається на нього в атаку. Намагається "узяти нахрапом", зазвичай - 
психічною атакою з "шашками наголо". Якщо це не вдається з першого разу, -
розсіюється по ярах, йде в партизани і чекає відповідного моменту щоб повторити процедуру.
Переваги: краща оборона - це напад, так що подібна тактика 
спрацьовує завжди, хай і не з першого разу.
Недоліки: іноді доводиться чекати дуже довго.

Avira AntiVir

СС батальйон "мертві голови". Було засновано ще в далекі 30-і роки в нацистській Німеччині як дивізію моторизованої піхоти. За деякими джерелами сам Гітлер дав наказ на створення батальйону. Головною метою СС батальйону "Авіра антивір" є знищення євреїв-шкідників (і не шкідників теж) та "чорнозадих зловмисників", які, на їх думку, непомітно захоплюють управління світом, коли світом повинні управляти вони! Після поразки Німеччини в 45-му році батальйон "мертві голови" був таємно перейменований в метео-загін "Криваві парасольки", але цілі залишилися тими ж. З початку 50-х усі метеоцентри світу знаходяться під їх чітким управлінням, а штаб розташовано в одному з них. Вони навчилися відмінно відстежувати погодні умови, хоча іноді замість грози і шторму вони прогнозують дрібний дощ і легкий вітер. 
Переваги: готові йти по трупах нависніючих ворогів. 
Недоліки: головне, щоб не посковзнулися в калюжі ранкової крові ворога.

McAfee

Танкова бригада. Гарчать мотори, пахне мастилом, замурзані танкісти хапають дівчат, котрі пробігають повз них, за округлі місця, і десь за лісом чутно стрілянину. Виглядає переконливо і вагомо, в бою працює швидко, ефективно і безжалісно. Ворог всередину поникнути не може хоч би просто від страху.
Переваги: надійність.
Недоліки: танкове мастило нині дуже дороге, не кажучи вже про снаряди
і пальне. Іноді забувають про ворогів, якщо навкруги занадто багато дівчат.

Norton

Ворожа окупаційна армія. Офіцери на правах переможців безкоштовно п'ють шнапс в розкішних ресторанах, солдати бігають по дворах, реквізують їстівне, лапають жінок і займаються дрібним побутовим мародерством. Інший-то ворог в країну, звичайно, вже не пролізе, це так. Але і життя в умовах окупації чи знаєте, теж не цукор.
Переваги: кордон на замку... Намертво.
Недоліки: ворог вже всередині.

Dr. Web

Батальйон карателів. Оточує комп'ютер подвійним очепленням, запроваджує воєннний стан, цілодобове патрулювання, комендантську годину і розстріл на місці за щонайменшу провину. Карателі хапаються за зброю з будь-якого приводу, і навіть якщо приводу немає, просто жорстоко б'ють прикладами і кованими чобітьми усіх, хто видасться їм підозрілим, навіть якщо це сам господар. Коли ж ходити з піднятими руками повільним кроком і повісити на груди перепустку, є шанс, що бити будуть не сильно і не дуже довго.
Переваги: ворог не пройде.
Недоліки: гості і господарі теж.

Trend Micro OfficeScan

Батальйон найманців-професіоналів. Працюють швидко, чітко і стовідсотково
ефективно, але тільки за гроші. Не слухають нікого, окрім свого центрального офісу. Готові спалити навіть дитячий садок або ясла разом з усіма "мешканцями" якщо з центрального офісу повідомлять, що це - ворожий опорний пункт.
Переваги: "Nothing personal, just business" ("нічого особистого, тільки бізнес").
Недоліки: "Грошей немає? Контракт розірвано, усі питання до менеджера".

ClamAV на UNIX -сервері

База інопланетян. Здійснює вхідний контроль. Мають імунітет до земних 
хвороб, невразливі до земної зброї. Не дуже добре розбираються в 
обличчях і формі землян, в сумнівних випадках пропускають.
Переваги: ресурси системи не витрачаються, вірніше, витрачаються на сервері.
Недоліки: іноді пропускають ворогів.

AVZ


Професіонал-одинак. Справжній "комісар" з революційним чуттям. Десантується з флешки, знищує війська, які наступають, напалмом, вираховує шпигунів п'ятої колони в тилі, побіжно  проводячи фейс-контроль щодо усіх солдат та командирів союзників. Швидко лагодить пошкодження, спричинені шкідниками, дає купу порад з підвищення революційної пильності - і не лишаючи слідів йде у напрямку червоного заходу.
Переваги: готовий вступити в бій без будь-яких підготовок і риття окопів.
Обвішаний купою зброї, яка може згодитися і для мирних цілей. 
Працює виключно за ідею і дуже, дуже швидко.
Недоліки: одинак, з усіма витікаючими.


 
За оригінальний текст "дослідження" хочу висловити подяку


та користувачу "Degenerolog"






3%, 1 голос

88%, 28 голосов

9%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 14

Що ж... Вирішив опублікувати ще одну оповідку про дракона та лицаря... До деякої міри вже звично, хоча й дехто вважає, що слід було б трішки підкоригувати тематику... Не знаю, на цей момент немає ні відповідного настрою, ані натхнення. Власне, сподіваюся, що ця оповідка сподобається не менше аніж попередні... Тож... Бажаю приємного читання... Та прослуховування.


       Дракон був маленький, не більше кішки. Він неквапливо вибрався з печери і влаштувався на пласкому камені.
- Н-ну? 
       Лицар не відразу зрозумів, що це говорить дракон. Тонким голосом - але не дитячим, а як горбань на ярмарку. Трохи надтріснуто.
- Повтори, що ти там кричав. А то я не усе розчув, - маленьке чудовисько задерло голову, і в такт словам з пащі трохи висовувався роздвоєний язик. 
       Лицар невпевнено повторив:
- Виходь на чесний бій, о злісне і підступне чудисько.
- А далі?
- Викрадач дів. Руйнівник маєтностей. Прокляття мирного краю.
- Відмінно! - захопився дракон. - Ну, давай!
- Що давати? - не зрозумів лицар.
- Битися! - дракончик підстрибнув і видихнув золотаву стрічечку полум'я.
- А-а іншого дракона тут немає? - лицар спробував зазирнути до темряви лігва.
- Ні. Лише я. Ну, давай битися. За усіма правилами, - дракончик набув поважного вигляду і все тим же несолідно-пискливим голоском заговорив: - Послухай же, о жалюгідний смертний, слова спадкоємця древньої раси. Віднині правлю тут я, і усе, що навкруги - моє. І пребуде моїм навіки. Якщо не бажаєш ти визнати моє священне право на цю землю, бийся зі мною, і будь переможений та зганьблений.
- Ти це серйозно? - лицар досі не міг повірити, що це і є тутешній дракон.
- Так, мені набри.. Я стомлений бесідою! І матиму честь атакувати вас, тільки-но ви повідомите мені, під яким ім'ям або кличкою відомі, щоб ваша загибель не виявилася марною.
- Що-що?
- Ім'я своє назви, бовдуре. Увійдеш до легенд. Як тридцять сьомий лицар, переможений мною. На коня можеш сісти. Е-е, почекай, звати тебе як?
- Джоджо.
- Не той, - радісно заявив монстрик. Дочекався, поки здивований супротивник здеретося на сідло. І злетів. 
       У такому безглуздому поєдинку Джоджо брав участь уперше. Дракон був буквально всюди. Він вився навкруги. Він видихав полум'я - несильне, але пекуче. Він налітав, пашів вогнем і вправно підносився геть. 
       Дістати його списом не було анінайменшої можливості. Навіть відмахнутися не виходило. Вірний кінь ледве слухався поводів - пританцьовував, хропів, мотав головою. Лицар випустив безглуздого списа і дістав меч. Краще не стало: він вже стомився, та й дракон допік його сильно. В буквальному розумінні допік, крізь щілини в обладунках. Піт заливав очі, опіки боліли, у голові паморочилося. 
       Дракон припинив атаки. Завис у повітрі, швидко тріпочучи крилами. Джоджо змахнув мечем. Не дістав. Дракон не зрушив з місця.
- Здайся.
- Ш-що?
- Здайтеся, сер лицар. Визнайте себе переможеним.
- Ні за що! - лицар підвівся на стременах, сподіваючись застати дракона зненацька. Той легким піруетом вислизнув від атаки і злетів вище, так що лицар втратив його з виду. Шолом заважав дивитися - а без шолома давно б волосся згоріло. 
       Кінь побачив небезпеку раніше, аніж вершник. Благородній тварині теж не подобалося, що на неї пашать полум'ям. Кінь відпрянув убік, спіткнувся, і вершник не втримався у сідлі. Він зрозумів, що летить і з гуркотом звалився на камені. 
       Лицар розплющив очі. Першим, що він побачив, був дракон, котрий сидів на камені неподалік самого його обличчя. Першим, що він почув, був голос дракона.
- Живий. Ось і чудово. Чи визнаєте ви себе переможеним у чесному бою, сер лицар Джоджо?
- Не визнаю. Бій нечесний.
- Далі битимемося? 
       Лицар сів. Зняв шолом і панцерні рукавиці. Помацав ґулю на голові. Шиплячи від болю, почав розстібати ремінці кіраси.
- Битимемося?
- Не будемо.
- Тоді здайся.
- Коня мого не бачив, а? Гаразд, гаразд, здаюся, - оскільки дракон знову видихнув вогонь, трохи не обпаливши лицареві волосся.
- За усіма правилами здайся.
- Визнаю себе переможеним і віддаю себе на милість переможця, сер дракон, не знаю Вашого імені.
- Обійдешся, ім'я йому ще.. Контрибуцію давай.
- Чого-о?
- Матеріальні та інші цінності. Викуп. За збереження твого життя. А то з'їм. 
       Дракон не жартував. Він злетів і завис, тріпочучи крилами, за кілька кроків від лицаря. 
       Лицар зітхнув.
- Коня не віддам. Хоч з'їж мене. Без коня нікуди.
- Потрібний він мені... Та ти його упіймай спочатку. До речі, упіймай. У тебе в сумках напевно що-небудь корисне знайдеться.
- Ніа, - лицар був білявий і молодий, зараз він здавався зовсім хлопчиськом.
       Обличчя у нього було червоне. - Сорочка, плащ, хліба небагацько. Ну, ще міді трохи.
- Золота немає? - розчаровано примружився дракон.
- Вибач.
- Що ж з тобою робити? Хліб давай сюди.
- Навіщо? - здивувався Джоджо. - Невже Ви, сер дракон, черствим хлібом живитеся?
- І сиром теж. Не брешіть, сер лицар, сир у вас теж є. Ловіть свого коня.
- А якщо я коня упіймаю і ходу звідси? 
       Дракон сторопів:
- Ти ж мені здався, диво. Це не за правилами буде. Свої ж лицарі тебе не зрозуміють.
- А вони дізнаються?
- Обов'язково, - поважно відповів дракончик, - ти тут не лише не перший. Ти ще й не останній. Знову ж таки, звідкіля ти знаєш - раптом я літаю швидше, аніж твоя шкапа скаче. 
       Джоджо кивнув. 
       Він пустив коня пастися а сам розділив з драконом їжу й жував всухом'ятку. Дракон набив черево. Сумно подивився на лицаря. Пішов до печери. Задкуючи, витягнув булькаючу барильце - завбільшки куди більше від себе.
- Пригощайтесь, сер переможений. Репарації.
- Теж від лицарів?
- Від місцевого селянства. Хіба вам не розповідали, що злісне чудисько обклало їх непомірними податями?
- Розповідали. Тільки...
- Тільки селянинові теж жити якось потрібно. Я доки маленький, багато не з'їм. Хоча на апетит не скаржуся. А баронові завжди можна сказати, що оброк платити нічим, дракон усе пожер. З дракона який попит?
- Відомо який. Знайдеться герой, переможе.
- Досі не знайшлося, - дракон позіхнув. - Тебе ж теж барон найняв?
- Угу. Тільки ніхто не сказав... - лицар зам'явся.
- Що я маленький, - допоміг йому дракон. - І це правильно. Ти теж усім кажи, що я зростом зо два коні, а завдовжки з чотири. І увесь в лусці, і вогнем дихаю.
- Чого б це?
- Ні, ну можеш УСЮ правду розповісти. Що переміг тебе дракон завдовжки в лікоть. Репарації узяв. Пивом пригощав.
Білявий замислився.
- А ти розумний!
- Не скаржимося, - скромно відповів дракон. 
       Вони помовчали. І ще помовчали.
- Ну що ж, бувайте здорові, сер лицар, - нарешті висловився дракон, - Вам пора.
- Точно?
- Точніше не буває. Сподіваюся я, що поняття честі не порожній звук для вас, і не скористаєтеся ви перемир'ям, щоб вдарити мені в спину. 
       Лицар поперхнувся пивом. Утер губи і встав:
- Я-то не скористаюся. Але може знайтися яка-небудь сволота. Спробує.
- Нехай спробує, - відгукнувся дракончик. - Думаєш що-небудь вийде? 
       Лицар доніс барильце, що неабияк полегшало, до печери. Потоптався. Зітхнув:
- Бувайте здорові, сер дракон...
 

 За оригінальний текст оповідки хочу висловити подяку
 

© Red 2 the Ranger

38%, 8 голосов

38%, 8 голосов

24%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 13




Отже... Хто бажає, - можете ознайомитися з ще однією "лицарською оповідкою"...  Сподіваюся, вона так само припаде Вам до вподоби, як і більшість попередніх... У будь-якому разі, дракон укотре виявляє силу волі, а лицар, - характер, котрий йому вже дістався у спадок. Час та реалії вимагають від героїв належного підходу й активної  діяльності. 

 

- Ну? - запитав дракон.
- Ну, якось сутужно, - чесно зізнався лицар, - удруге вони на одні й ті ж граблі навряд наступлять. Ось, в правилах турніру чітко вказано: "Ім'ям короля використання драконів у якості тварин для їзди найсуворіше забороняється"!
- Але ж тільки "у якості тварин для їзди", - хмикнув ящір і з натяком підморгнув партнерові.
- Але... Це якось не чесно, - навів останній аргумент лицар.
- Слухай, йдеться про офіційні змагання - здивувався дракон, - до чого тут чесність?!

За півгодини опісля 


- Сподіваюся, сер, чотири останні покоління ваших предків були вільними людьми? - гризучи яблуко біля входу до іподрому, герольд з сумнівом оглянув одяг новачка, котрий видавався дещо завеликим як для нього.
- Так.
- Хо-хо, і у сера навіть є свій герб? - єхидно поцікавився сквайр в розкішно розцяцькованій чепурній котте.
- Так.
- А як щодо свити? Ну, там - пажі, зброєносці, блазні, кухарі, лікарі?
- Ні.
       За спиною лицаря хихикнули.
- Кінь?
- В мене його немає. Я змагатимуся пішим.
       За спиною лицаря хихикнули голосніше.
- Чи приготували ви, сер, хороші обладунки? Я не кажу про максиміліанівські, але хоч щось попристойніше надітої на вас іржавої кольчуги?
- Ні, - знову відповів лицар, збентежено почервонівши.
       За його спиною вже навіть не хихикали - іржали уголос.
- Але вже, звичайно, ви припасли для турніру добрий клинок? - герольд підкреслено перестав звертати увагу на того, хто стояв перед ним, цілком зосередившись на яблучному м'якуші.
- Е-е-е. Ні.
- Ииии! Голодранець! Нуб! - заревли за спиною хором глядачі.
- Тоді, дозвольте довідатися, сер, де ж та холодна ручна зброя, якою ви збираєтеся битися? Не інакше - в ломбарді?
       Позаду лицаря вже навіть не кричали, а просто улюлюкали й каталися по землі.
- Та ні. Вона десь тут. Спить в тіні, - глитнувши, признався лицар.
       І свиснув.
       З сусідніх кущів з хрускотом з'явилася драконяча туша.
       Герольд вдавився недогризком. Радісна істерика за спиною лицаря миттєво змінилася панікою.
- Що, напарнику? Вже пора? - поцікавився ящір, оглушливо позіхнувши. Потім дракон огледівся і ударом хвоста розніс вщент колоду завтовшки в два обхвати. Так - задля розминки.
- Не ця ж зброя, - приглушеним голосом брязкнув сквайр, задкуючи за сусіднє шатро.
- Хочете посперечатися? - з шаблезубою посмішкою поцікавився дракон.
       Сквайр зойкнув і кинувся навтьоки.
       Проте, герольд виявився сміливішим:
- Але, сер нехай це... Цей. Нехай цей - ваша зброя. Але вона не холодна і не ручна!
- А ось це ви даремно, - гмикнув лицар, - По-перше, дракон, як і будь-який плазун - холоднокровний. Що ж до другого... Дракон, до ноги! Сидіти! Лежати! Слід! Ось, а ви кажете "не ручний".
- Але...
- Досі не вірите? Добре. Останній аргумент. Дракон, фас!

Годиною пізніше


- І все ж, є в цьому щось неправильне, - вимовив лицар, приторочуючи до дракона шосту скриню з призами.
- Ой я вас таки благаю, - дракон знизав лускатими плечима, - Що? Що "не правильне"?
- Ну, якось це не за правилами.
- Не за правилами? "Ім'ям короля у разі нез'явлення однієї із сторін на іподромі, іншій зараховується повна і абсолютна перемога", - по пам'яті процитував ящір, - Так що, напарник, замовкни і тягни сьому скриню.
- Припустимо, ти правий, - спроквола погодився лицар, - проте, в мене лишилося ще одне питання.
- Яке?
- Чому нам услід кричали не "чемпіони", а "читери"?
- По-перше, їм завидно, - розсудливо заявив дракон, - По-друге, ці люди нічого не розуміють у підготовці до офіційних змагань!

За оригінал оповідки хочу висловити подяку

© Red 2 the Ranger, 2010

http://groza.ru/forum/showthread.php?&t=56900


29%, 5 голосов

59%, 10 голосов

12%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Рибальська "приманка" та трішки філософії


Присвячується "Mamay_"

Ну що ж, цього разу, як декому й обіцяв, додав ще кілька оповідок на рибальську тематику... Сподіваюся, що ні в кого не викличе заперечень їхня "яскраво виражена нагальність"... Хоча разом з тим може виникнути питання щодо причини та наслідку, але це вже я віддаю на Ваш розсуд. Сподіваюся, що наполегивість та цілеспрямованість не полишатимуть Вас на шляху до здійснення того, що прагнеться найбільше... Якщо воно відповідає здоровому глузду, звісно.

 "Про лицарів" також пам'ятаю, тож, з часом сподіваюся ще дещо опублікувати... До речі, дякую, що нагадали.


       Двоє молодих чоловіків ловили рибу неподалік від дороги. І от... Зненацька... Інспектор рибного нагляду вискочив з-за кущів.


       Одразу ж, один з чоловіків покинув свою вудку й чкурнув через лісові насадження так, ніби за ним гналося щось з самого пекла. Інспектор рибного нагляду був гарячковий й одразу ж кинувся навздогін.


       Опісля того, як вони проминули десь половину милі, молодий чоловік зупинився і нахилився обіперши руки об стегна й затамувавши подих. Відтак, інспектор рибного нагляду усе ж його упіймав.


       "Покажи свою рибальську ліцензією, хлопче"! - "начальник" аж задихався.


       Натомість, чоловік витягнув свого гаманця і дав інспекторові рибного нагляду  дійсну рибальську ліцензію.


       "Добре, синку" сказав інспектор рибного нагляду. "Певно, ти є такими же тупим, як і коробка повна каміння! Тобі не потрібно було тікати від мене, якщо ти
маєш дійсну ліцензію"!


"Так, сер" - відповів молодий чоловік -  "але мій друг, котрий лишився на березі, нажаль, не має такої".


 

       Одного дня рибалка лежав на березі й позирав на свою увіткнуту в пісок вудку з  єдиним поплавцем, котрий погойдувався на блакитних хвилях. Він радів теплу післяполуденного сонця і майбутньому улову.


       Приблизно у цей самий час аби трохи звільнитися від напруги робочого дня, надумав прогуяться берегом і один бізнесмен. Він помітив рибалку, котрий сидів на березі, і вирішив дізнатися, чому той рибалив замість того, щоб наполегливо працювати і забезпечити гідне життя собі та своїй родині.

        "Небагато риби ти упіймаєш таким робом", - сказав він рибалці. - "Ти  повинен  більше працювати, аніж лежати на березі"!

       Рибалка поглянув на бізнесмена, посміхнулася і відповів: "І яка мені буде за це нагорода"?

        "Ти зможеш купити велику сітку й ловити більше риби", - відповів бізнесмен.

        "І яка ж буде мені вигода з цього"? - запитав рибалка, продовжуючи посміхатися.

       "В тебе будуть гроші, ти зможеш купити човен і у підсумку більше ловити риби", - сказав бізнесмен.

        "Ну і тоді в чому моя вигода"? - знову запитав рибалка.

        Бізнесмена почали дратувати питання рибалки... "Тоді ти зможеш купити корабель і найняти робітників, щоб вони працювали на тебе"! - сказав він.

       "І в чому ж буде моя нагорода"? - повторив рибалка.

        Бізнесмен розсердився. "Не розумієш? Ти зможеш побудувати риболовецький флот, плавати по всьому світу, і люди, яких ти наймеш, ловитимуть для тебе рибу!"

       Коли ж рибалка знову запитав: "Що ж я матиму з цього?", бізнесмен, червоний від люті, закричав на рибалку: "Не розумієш? Ти можеш стати таким багатим, що тобі ніколи не потрібно буде більше працювати. Ти зможеш цілими днями відпочивати на цьому березі і милуватися сонячним заходом. В тебе не буде ніяких турбот"!


       Рибалка продовжуючи посміхатися, подивився на бізнесмена і сказав: "А що, по-вашому, я роблю зараз"?


P.S. Сподіваюся, що відео, як і звуки моря припадуть Вам до вподоби.

За оригінали цих чудових оповідок висловлюю подяку наступним джерелам:

@ http://www.jokejam.com/fishing_jokes.htm @
Yoga and Coping with Harmful Addictions. Part 1 /D-r Karel Nespor 
(Sannyasi Swaroopmurti). - Yoga. - 2001. - September-October. - Year 12, Issue 5. - P.39-47.

  


21%, 6 голосов

69%, 20 голосов

10%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Рибальська оповідка

  Різні люди можуть по різному ставитися як до оточуючого, так і до тих речей (та цінностей), якими вони володіють. Якщо ж подивитися тверезо (у різних відношеннях), то можна завжди побачити що цінності, які вкладаються у будь-яку справу не обов'язково принесуть той результат, який прагнувся з самого початку. Але це аж ніяк не применшує вагомості самих цінностей... Адже задля того щоб ними скористатися й виправдати власні ж очікування дуже часто потрібно щось нематеріальне... Як гадаєте з цього приводу?

О... Сподіваюся, що у Вас не закрутиться глова, - якщо так, то спробуйте відволіктися від цієї "морської тематики".

       Двоє пожадливих "до цієї справи" рибалок вирушили у подорож аби упіймати найбільшу рибину. Вони винайняли усе необхідне устаткування: котушки, спеціальні вудки, костюми, які не пропускають вологу, човен, автомобіль, і навіть дерев'яний будиночок. На це усе вони витратили невеличкий статок.

       Першого дня вони пішли на рибалку, але нічогісінько не вловили. Те ж саме трапилося наступного дня, і на третій день теж. Це тривало й надалі майже протягом усієї подорожі. І ось, останнього дня їх відпустки, один з них упіймав рибину.

       Повертаючись додому, вони почувалися пригніченими. Один чоловік повернувся до іншого й сказав: "Ти усвідомлюєш, що ця єдина нещасна рибина, яку ми упіймали, коштувала нам п'ятнадцять сотень доларів"?

       Інший натомість відповів: "Вау! Це ж як добре, що ми не упіймали більше"!

Мораль: не полінуйтеся витрачати ще й час аби Ваш статок таки дозволив Вам досягнути мети.

Даїшник зупиняє машину. - Ви їхали із швидкістю 80 км. А тут можна лише 60. - Але ж весь потік йде з швидкістю 80, чому ви лише мене затримали? - А ви рибак? - Ну, рибак. - А вам коли-небудь вдавалося виловити усю рибу в ставку?

Жінка, яка ніколи не бачила свого чоловіка за вудінням риби, не має уявлення, за яку терплячу людину вона вийшла заміж.

 Едгар Хау

~~~~~~~ Найбільшими із спійманих риб завжди бувають ті, що зірвалися з гачка.

Юджин Філд

~~~~~~~ Усі чоловіки - чудовиська. Залишається одне - годувати їх трохи краще.

Оскар Уайлд

~~~~~~~ Рибалка - це лінгвістичний процес,  котрий доводить недоконаний вид дієслова ЛОВИТИ.

 Лев Френклах

Відпочинок повинен не тільки відволікати нас від повсякденних турбот, але й приносити естетичну насолоду. Сподіваюся, що Вам припали до вподоби звуки морських хвиль, котрі накочуются на берег, пригадалися приємні миттєвості з минулого. У будь-якому разі, життя триває й найрізноманітніші його каверзи та відтінки так чи інакше будуть насичувати майбутнє... А море лишатиметься свідком цього нестримного коловороту.

За оригінальний текст оповідки висловлюю подяку сайту

 http://www.jokejam.com/fishing_jokes.htm  


76%, 22 голоса

7%, 2 голоса

17%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Армійські будні (№ 4)



Розумію, що вже давненько нічого нового не публікував, та й  бажання такого в мене не виникало... Як і натхнення на створення чогось нового... Але разом з тим досі є деякі задуми щодо "Ірландської" серії, та й подекуди доводиться натрапляти на історії та оповідки, які можуть слугувати гарним підґрунтям для роздумів. Скажімо, у цьому випадку мою увагу привернула тема “ну дуже розумних людей”, котрі можуть і не помічати деяких нюансів дійсності...

       Капітан Повітряних Сил і армійський капітан сиділи поряд у пасажирському літаку. Капітан Повітряних Сил нахилився до армійського капітана і запитав, чи той не проти зіграти у одну гру. Армійський капітан хотів спати, тож він ввічливо відмовився, відвернувся і спробував заснути.


       Капітан Повітряних Сил не полишив свого наміру і пояснив, що це дійсно легка гра. Він сказав: "Я ставлю питання і якщо ви не знаєте відповідь, то платите мені $ 5. Потім ви ставите мені питання, і якщо я не знаю відповідь я заплачу вам $ 5".


       Знову армійський капітан ввічливо відмовився і спробував заснути.


       Капітан Повітряних Сил, аби усе ж зацікавити співрозмовника, сказав: "Добре, якщо ви не знаєте відповідь, ви платите мені $ 5, і якщо я не знаю відповідь, я плачу вам $ 50"!


       Одразу ж це привернуло увагу армійського капітана і він погодився зіграти.


       Капітан Повітряних Сил поставив перше питання. "Що таке - відстань від землі до місяця"? Армійський капітан не сказавши й слова потягнувся до свого гаманця і вручив капітанові Повітряних Сил $ 5.


       Після цього настала черга армійського капітана. Він запитав у капітана Повітряних Сил: "Що піднімається на пагорб з трьома ногами і падає на чотири"?


       Капітан Повітряних Сил подивився на нього із спантеличеним виразом обличчя, вийняв свій ноутбук й спробував знайти відповідь за різними посиланнями. Після того як проминуло півгодини, він розбудив армійського капітана і вручив йому $50.
Армійський Капітан ввічливо узяв $ 50 й відвернувся аби знову заснути.


       Капітан Повітряних Сил, дещо розсердившись, сказав: "Добре, то якою ж є відповідь на це питання"?


       Не сказавши й слова, армійський капітан потягнувся до свого гаманця, віддав $ 5 Капітанові Повітряних Сил, відвернувся й знову спробував заснути.

Дуже вдячнй, що навідуєтеся та не забуваєте...

 Без підтримки оточуючих життя не завжди  виявляє свої барви.

За оригінальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://usmilitary.about.com/library/miljokes/blgames.htm.


29%, 5 голосов

29%, 5 голосов

41%, 7 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 12

 

Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 


    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!


    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".


    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".


    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!


    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...


    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.


    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".


    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.


    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.


    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.


    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.


82%, 18 голосов

5%, 1 голос

14%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 11

Білий Лицар


     Навчання  Ґарта (Garthe) скінчилося. Він був готовий стати Білим Лицарем, дійсним членом Товариства Білого Лицаря. Тоді б його називали "сер Ґарт". Він мав би право битися з Чорними Лицарями. Білі Лицарі були упевнені, що він може упоратися з подібною роботою.


- У битві з Чорним Лицарем я дав би йому 50 на 50, якщо Чорний Лицар не буде таким вже й хорошим бійцем" - сказав один з Білих Лицарів .


       Одного дня, незадовго до посвяти у лицарі, наставник сказав Ґарту, що йому слід зайнятися "вправлянням" свого коня. Ґарт ненавидів подібне. Під цим малося на увазі ходіння поруч з конем по дорозі, через луги і назад. Це було нудно. Тільки-но він перетнув один з лугів, як озирнувся і не побачив табір. Добре, якщо він не міг бачити табір, то "табір не міг бачити і його", а чому б йому тоді йти пішки?


       Він скочив на коня ззаду і вдарив його по ребрах аби той почав рухатися. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта. Потім він вкусив Ґарта за ногу і допоміг трішки відпочити на землі.


       Ґарт, підвівшись, втупився у коня. Кінь відповів тим же. Ґарт подумав про свої 150 фунтів та конячі 700 фунтів. Далі він подумав про яблуко, яке узяв аби трішки перекусити. Він простягнув яблуко коню, чухаючи йому за вухами. Ґарту здалося, що кіньське "муркотіння" подібне до муркотіння новонародженого кошеняти. Ґарт знову заскочив на коня. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта.


- Ні-ні. Тільки-но надумаєшся, можеш іти куди забажаєш. У жодному разі бити не буду, я обіцяю.


       Тоді кінь перейшов на галоп. Ґарт міг тільки триматися. Кінь промайнув над луками подібно до торнадо і поскакав галопом по дорозі. Курява летіла вусібіч. Потім, кінь зненацька виставив передні ноги вперед аби зупинитися. На дорозі стояла черниця. Кінь зупинився лишень за два фути від черниці. Ґарт зупинився не набагато далі порівняно з конем.


       Ґарт встав і привітав черницю.


- Доброго ранку, сестра", сказав він.


- Хм... Так, доброго. Подивіться лишень", - вона відповіла і вказала за спину Ґартові.


       Ґарт повернув голову, щоб подивитися. Не побачивши чого-небудь, він сказав про це "святій сестрі".


- Ви не бачите цю нечепуру? Ви сліпі? - вона відповіла неприємним тоном.


       Ґарт озирнувся. Так, неподалік була нечепурна на вигляд дівчина. Він подумав, що вона є кам'яною, коли уперше подивився у той бік. Це було найнеприємніша нечепура, яку він коли-небудь бачив. Він подивився на нечепуру і нечепура подивилася на Ґарта. Ґарт озирнувся і сказав черниці,
що він бачив нечепуру.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт.


- Насправді вона не така. Це Чарівна Принцеса. Зла Відьма перетворила її на нечепуру... І вона такою лишатиметься допоки не зустріне на своєму шляху красивого, молодого принца, котрий поцілує її. Потім вона перетвориться знову на Чарівну Принцесу і вони заживуть довго та щасливо.


       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт. Потім він сказав це саме черниці.


       Черниця відповіла Ґартові, що він не є красивим, молодим принцом, але йому доведеться це зробити. Вона сказала йому піти й поцілувати нечепуру. Ґарт подумав десь майже секунду й відповів: "ні"! Черниця після цього попорпалася у своїх широких рукавах і витягла звідти не паличку, але довжелезну лінійку.


        "Ого!", - подумав Ґарт. "Ого!", - подумав кінь.

 

- Не змушуйте мене використовувати це, - "добра сестра" сказала Ґарту.


       Ґарт підійшов і нахилився до нечепури. Він трішки подивився на неї... Нечепура подивилася на Ґарта. Потім Ґарт швидко поцілував нечепуру і відскочив назад й убік. Нечепура відскочила так само. Потім Ґарт почекав коли нечепура знову перетвориться на Чарівну принцесу. Разом з тим невідомо, на що чекала нечепура. 


       Ґарт почув квоктання позаду себе. Він повернувся, щоб бачити одяг черниці, що впав на дорогу. Він тільки зараз побачив, що "черниця" й була саме тією Злою Відьмою.


       "Ти дурень. Я не перетворюю чарівних принцес на нечепур. Я перетворюю їх на жаб. Ти тільки-но цілувалися з нечепуою і став таким же"... Й сміючись вона відлетіла на своїй мітлі.

       ... Дракону лишалося тільки посміхатися споглядаючи на цю сценку з висоти його польоту.

P.S. Чергова оповідка з цієї "лицарської серії" може видатися не зовсім однозначною, але в мене було значне бажання відпочити й не перейматися "тонкощами та нюансами". Загалом, не вважаю, що ця історія когось до чогось зобов'язує чи створює якісь "недоречні уявлення щодо належного стану речей"... Та й навряд вона якось вплине на "світобудову чи політику"...

Отже, можу лише сподіватися, що ознайомлення з нею видалося Вам приємним.

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://www.dizzydragon.com/whiteknight.html.

© Don Roble..2000-03


33%, 7 голосов

24%, 5 голосов

43%, 9 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая