Сталін капут!
- 28.12.10, 22:04
- Ми любимо тебе, Україно!
Шановний Валерію Івановичу!
Нам стало відомо, що на території України, Службу Безпеки якої Ви очолюєте, почастішали випадки вшановування, шляхом встановлення пам’ятників, відкриття музеїв, наіменування вулиць, населених пунктів, навчальних закладів та сільськогосподарських підприємств, проведення тематичних вечорів, урочистих концертів, мітингів та інших масових заходів, шляхом вивчення творів та розповсюдження портретів (в тому числі й через друк на банкнотах національної валюти), колишнього державного злочинця, націоналіста і ксенофоба, Шевченка Тараса Григоровича.
Так звана творчість вищеозначеного Тараса Григоровича – це суцільний потік ксенофобії, агресивного націоналізму, анархічного мілітарізму та прямих закликів до фізичного знищення українцями представників інших національностей без розбору. При цьому пан Шевченко культивує, а скоріш за все – явно пропагує, використання різних типів холодної зброї. В якості прикладу можемо навести фрагмент одного із його текстів:
За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили.
Особливо небезпечними, на наш погляд, є твори, в яких автор занадто реалістично і правдиво описує стан сучасної України. Ось один із уривків вірша “Розрита Могила”, в якому цей писака, фарбомаз, цей кар’єрист, вискочка, колишній кріпак, який хитрощами та інтригами потрапив у вищі кола столичної еліти, принижує громадян України зневажливим звертанням “нерозумний сину”:
Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю…
…Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати.
Як бачимо, автор ніяк не може утриматися ні від ксенофобської риторики, ні від образ на адресу людей, які не словом, а ділом сприяють побудові нової країни на теренах колишньої – архаїчної і безпорадної – України!
Особливу увагу просимо звернути на писання Тараса Григоровича, в яких він, на власному прикладі, не лише заохочує до протиправних дій, спрямованих на революційні зміни в державі та встановлення соціальної справедливості:
Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави…
…Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані І у ченця, як трапиться, Нехай не гуляє, А Святе Письмо читає, Людей поучає, Щоб брат брата не різали Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали.
але й викладає план розгортання цих масових протиправних дій, вказує на основні джерела соціальної напруги й нестабільності та відверто називає імена зачинщиків:
Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині…
З метою возвеличення націоналістичних ідей та героїзації державних злочинців, підданих анафемі ще за велінням відомого гуманіста і просветителя Петра Першого, добродій Шевченко Т.Г. звертається зі своїми “батьківськими повчаннями”, написаними в дусі кращих зразків гебельсівської пропаганди, до всіх псевдопатріотів України. При цьому тексти явно спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі та людиноненависницьких настроїв, так як під виглядом “патріотичних закликів”, ховають у собі пропаганду і вихваляння націоналізму, колабораціонізму та ксенофобії:
В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!..
…Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!
Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!
Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!..
Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.
Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу!
Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку.
Просимо також звернути увагу на блюзнірське заперечення паном Шевченком, цим німецьким наймитом, таким собі козачком – натирачем енгельгардтівських чобіт, найновіших тверджень сучасної української історичної науки. Більше того, “вельмишановний” Тарас Григорович ще й безпідствно ображає усіх тих, хто ці історичні твердження проголошує, і погрожує цим чесним людям розправою:
«Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в наший истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви — розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.
Викладені вище тексти зневажають пам’ять числених жертв, які здійснювали злочини проти українського народу впродовж всієї історії його існування.
Враховуючи все, викладене вище, просимо Вас хоча б забезпечити виконання Конституції України.
- 1667 г.Андрусовский мир. Составляя договора с поляками, московский царь Алексей ставил такие условия касательно украинских книг, их авторов и издателей показывающий уровень московской дикости "Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини называли укранские книги) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни".
- 1677 р. Указ патриарха Іоакима вырвать из украинских книг листы"не сходные с книгами московскими".
- 1690 р. "Сугуба, трегуба і многогуба" "анафема" Московского соборана книгиС.Полоцкого, П.Могилы К.Ставровецкого, І.Галятовского, Я.Барановича, А.Радивиловского, І.Славинецкого. - 1693 р. Запрет патриарха Андриана привозить украинские книги в Москву.Его письмо в Киево-Печерськую лаври про запрет ЛЮБЫХ книг наукраїнськом языке.
- 1720 г.Указ царя Петра І: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было". - 20 декабря1720 году Петр І издал указ киевскому губернскому князю Голицину, чтоб "...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".
- 1750 г После ликвидации Канцелярии минитерского правления малоросийских дел у г.Глухове с неё были изъяты и перевезены в Россиюдела тайного делопроизводства. Документы архіва Запорозкой Сечи, найденых во время"разорения Сечи генерал-поручиком Текелеем в комодепод престолом сечевой церкви", оказались у Московскомотделеннии общего архіва Главного штаба. (согласно последним сведениям,не разобраны ДО СИХ ПОР,о возщвращении речи вообще нет)Найден архив П. Калнышевского и И. Мазепы в Гатчине!http://www.muzei-oruji.ru/nayden-arhiv- ... yvaem.htm
- 1777 г.- После смерти 13 марта от преследованийи нищеты гениального украинс кого композитора, академика Болонськой музыкальной академии Максима Березовского (р. 1745 г.вСлухове) власть запрещает исполнять его произведения и уничтожает много его рукописей.
- 1780 г. - Сожжение библиотеки Киево-Могилянской академии, которая собиралась более 150 лет и была одной из наибольших библиотек Руси-Украины.
1833 г. -Военные власти по приказу из Петербурга в один и тот же день во всех мечетях Крима конфисковали все письменные документы, книги, исторические манускрипты татарського, турецького та арабського,языка, среди них было много материалов, что касалось Руси-Украины и её отношений с южными народами. На центральных площадях запылали костры. http://politiko.com.ua/blogpost43147У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.
Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.
— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.
Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.
Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.
”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.
Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.
У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.
Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.
Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.
Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.
1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:
"Полуночниі тиж краї будуть памятати
Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.
Великого звіжества там доказуючи,
Мєста і городи іх моцниє псуючи."У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”
Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.
Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.
Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.
У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.
Гетьман ніколи не напивався п’янимПетро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.
Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.
В грудні 1917-го року Симон Петлюра пропонував провести військову операцію проти більшовиків скориставшись залізницею і таким чином вийшовши до тилів «червоних» - на лінію Харків-Курськ. Звісно-ж слабка й недалекоглядна влада Центральної Ради жодним чином не відреагувала, й навіть відіслала Петлюру у відставку. За півтора місяці більшовики скориставшись залізницею вийшли до тилів українських частин й розбили їх. Я зараз проектую варіант, що Петлюра все-ж таки бере ініціативу в свої руки і переходить в наступ.
Отож: армія УНР не було занадто боєздатною – в цілому УНР мала в своєму складі від 120 до 150 тисяч чоловік, але проблема була в тому, що близько 70 тисяч це національні корпуси – чехословацький, польський, сербський, що зголосилися воювати виключно проти Четвертного союзу. Інша частина військ не була надто боєздатною, окрім військового корпусу генерала Скоропадського , що налічував 12 тисяч чоловік й кількох окремих з’єднань – офіцерські та сердюцькі загони. Всього боєздатні війська УНР мали чисельність близько 20 тис. чоловік.
В грудні 1917-го передові загони військ УНР на потягах наближаються до Харкова. В цей час в Харкові налічується близько 10 тисяч більшовицьких військ. Однак парадокс в тому, що місцеві загони червоної гвардії самі готові вступити в бій проти більшовиків (прибувши з Росії більшовики починають грабувати місцеве населення), тому прибуття корпусу Скоропадського в Харків стало дуже неприємною несподіванкою для Муравйова. Дисципліновані загони Петлюри і Скоропадського майже без проблем розібралися з недисциплінованою ордою п’яних росіян. Червона гвардія дивиться збоку і не встряє в конфлікт. Війська УНР перемагають. З противників більшовиків формуються нові загони і поповнюються війська. Українська армія за місяць наступу зростає до 30 тис.. Фактично територія Сходу України зайнята без боїв.
Більшовики вимушені укласти перемир’я з УНР – загострюється боротьба всередині Росії. Війська Петлюри і Скоропадського входять до Курська.
Центральна Рада намагається прибрати військового міністра і генерала. Однак в ніч з 6-го грудня на 7 січня війська Петлюри й Скоропадського таємно прибувають в Київ. За святами ніхто не помічає скупчення військ на людних вулицях Київа. 7-го січня 1918-го року в Київі починається військовий переворот – в результаті в країні встановлюється диктатура. Військовий міністр Петлюра оголошується головним отаманом «до стабілізації міжнародних взаємовідносин», його заступником й начальником Генштабу стає Скоропадський. Центральна Рада формально залишається при владі. Ніхто не чинить опір петлюрівцям, авторитет міністра незаперечний.
В кінці січня до Петлюри приїздить делегація Антанти. Петлюра розповідає про те, що українська армія налічує 400.000 чоловік і готова до бою з Четвертним союзом. Реально армія налічує 150.000. Паралельно з відома Петлюри Скоропадський починає таємні перемовини з Віднем і Берліном. УНР тягне час. Тим часом Петлюра формує нові військові загони, українська армія зростає.
Перемовини з Четвертним союзом тривають, в лютому 1918-го УНР відсилає в Брест делегацію. Делегації вдається затримати перемовини ще на місяць. Тим часом армія УНР зростає і налічує близько 200.000. В військах вводиться жорстка дисципліна. Антанта вимагає, вимолює і погрожує аби УНР перейшла у наступ, оскільки на Заході тупикова ситуація. Петлюра виправдовується тяжкою внутрішньополітичною ситуацією і вимагає визнання УНР Антантою, а також її прав на Крим, Кубань і Дон. Антанта обдумує.
16 лютого 1918-го року проголошується Кубанська Рада. До Кубані одразу-ж вирушає українська делегація. Тим часом 10-тисячний корпус захоплює Крим, Чорноморський флот підіймає українські прапори. З цього моменту в УНР з’являється флот. За кілька днів до Кубані вирушає 16-ти тисячний корпус – в середині березня Кубань увійшла до складу України, як суб’єкт федерації.
Німці оголошують ультиматум до 1-го квітня, або вони переходять у наступ. Тим часом Румунія вагається поміж війною і перемир’ям. Радянська Росія заключила мир в Бресті 2-го лютого.
До 1-го квітня армія УНР нараховує близько 300 тисяч чоловік. «Білі» починають перемовини з Петлюрою, але вони закінчуються нічим – адже принцип «Неділімой Росіі» не влаштовує Петлюру.
Однак не дивлячись на висунутий ультиматум війська Четвертного союзу не наважаються наступати – розвідка доносить досить різні й протиречиві факти. З одного боку зрозуміло, що після внутрішньої війни армія УНР не може бути багаточисельною, а з іншого розвідка доносить про майже мільйонну українську армію. Німці починають перемовини з Скоропадським – про можливий військовий переворот
Агенти Петлюри перехоплюють цю інформацію. 11 квітня Петлюра відсторонює Скоропадського від військ і призначає його головою Київської Військової Академії.
Австро-угорські війська при підтримці німецьких корпусів переходять у наступ – чисельність наступаючих близько 250-ти тисяч. Війська Четвертного союзу виявилися більш міцним горішком, аніж більшовики, але тим не менш наступ захлинувся. До червня відбувалося повне затишшя. В червні армія УНР вже налічувала більше 400-т тисяч.
27 червня почався Волинський контрнаступ армії УНР. В липні українські війська змогли просунутися вглиб австрійської території та зайняти частину Галичини й Буковину. Тим часом до Чернівців підійшли румунські війська, але побачивши українські прапори відішли назад, однак частина Буковини була окупована румунами.
Тим часом на Західному фронті перейшли у наступ союзницькі війська. Восени 1918-го року війна скінчилася.
В ніч з 31-го жовтня на 1 листопада легіон Українських Січових Стрільців проводить у Львові військовий переворот і створює ЗУНР. Одразу-ж починаються перемовини між Петлюрою і Петрушевичем.
Тим часом Польща починає війну проти ЗУНР. Нова 110-ти тисячна польська армія, що сформована у Франції швидко переходить у наступ. Починається позиційна війна. В грудні 1918-го війська УНР приходять на допомогу ЗУНР – в січні українська армія виходить на кордон з Польщею. Війна скінчилася. 22 січня 1919-го відбувається урочистий акт злуки УНР і ЗУНР.
Починається Паризька мирна конференція. Делегація УНР відправляється в Париж. В українському варіанті від Кубані до Карпат простирається нова держава – Україна.