хочу сюда!
 

Наталия

29 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 25-38 лет

Заметки с меткой «сагайдачний»

Гетьман перемог. Петро Конашевич-Сагайдачний.

Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.

Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".

Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.

Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.

Сагайдачний - воїн-оборонець

Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.

Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.

Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті

За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".

На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію.  Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.

Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль.  Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного".

Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах. 

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.

Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце.  Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.

Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. 

Сагайдачний - політик

Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.

Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.

В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".

Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.

Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.

Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.

"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. 

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.

Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури

Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя.  Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.

Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. 

Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши  майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.

Як Сагайдачний москалів бив

264831_1_361.jpg

У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375