хочу сюда!
 

Юля

35 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «книга»

"Скованные одной Сетью", ч. I, Гл. 7 "День одинадцатый", ч.2

"СКОВАННЫЕ ОДНОЙ СЕТЬЮ"

ЧАСТЬ ПЕРВАЯ

«КЛИЕНТ» 



ГЛАВА СЕДЬМАЯ

«ДЕНЬ ОДИНАДЦАТЫЙ»

Часть 2.


ToXan, [23.10.19 21:41]

Однажды в школе, не помню какой класс, но помню, что была пятница и был урок пения, потому что за пение я получил неуд. Тоже получил и один пацан, с которым мы всегда возвращались вместе из школы.

Домой идти не хотелось. Мы пошли в парк по деревьям лазить. И я не рассчитал с прочностью ветки. Она сломалась, и я как висел на ней, уцепившись ногами и руками так и бухнулся на землю. На спину. И стал задыхаться. И. е. набрать в лёгкие воздух мог, но выдохнуть не мог. Пацан бегал вокруг меня, весь перепуганный и кричал: - Антон! Что с тобой?! А я понимаю, что ещё немного и я просто задохнусь, но сказать ничего не могу, воздух не выходит. Ощущение близости смерти, беспомощности и... отсутствие страха.

- Ооо, какая знакомая ситуация. Блин, а можно голосом?

- Да, ща попью чай и лягу, тогда поговорим.

- Пойду тогда сделаю чай чтоль.

- )))

***

Наушники, побывавшие в ванне, перестали работать. Ты хотела слышать мой голос, но я мог только писать. И вот что из этого получилось:

ToXan, [23.10.19 23:46]

Ты же наглая, говорила. Откуда у наглой стеснительность?

Скромная наглота это феерия фантастики.

Лан. Скромняшка. Но ты не вызываешь во мне желания тебя раздушить. Только целовать, гладить, прикасаться. Наверное, мне б было сложно даже ущипнуть.

Хм. Интересный вопрос.

Наверное, здесь всё больше зависит от тебя. Мне нужны эмоции. Скучность и серость для меня убийственны. Если в тебе будут эмоции, если ты будешь выдавать их, изливать на меня, будешь творить, то вряд ли когда-либо сможешь надоесть. А, кроме того, я надеюсь, что и для меня ты останешься источником вдохновения.

Мне это нужно.

Скорее я тебе надоем.

Ты уже улеглась?

Та же фигня. Я редко вдохновлялся позитивом.

Ты любишь грызть себя, ты самоед. И я люблю. Скорей всего это и будет источником наших конфликтов. Других пока не вижу. Но благодаря взаимозависимости, потребности друг в друге, мы не сможем расстаться.

Да.

С самого начала ты узнавала о моих чувствах, а я искал твои. Значит так и должно быть. Ты уверена в моих чувствах, я всегда буду бояться потерять тебя. Ты явный доминант в этих отношениях. Расслабься и не переживай.

Не совсем понял вопрос

Я понял. Ты хочешь знать, почему перемена произошла резко и мгновенно?

Я для себя могу это объяснить законом диалектики перехода количественных изменений в качественные. Тебе необходимо было накопить в себе необходимое к-во ощущений. И потребовался лишь толчок чтобы они перешли во что-то качественно иное.

Это логическое объяснение. Но не истина в последней инстанции.

А как ты объясняешь это для себя?

Я плохо слышу, Ань.

Вот так ок.

Просто всё должно идти своим чередом, всё должно наступать в свой черёд.

У тебя ещё будет возможность меня убить.

Но я хочу верить, что ты будешь любить, а не убивать. Хотя любовью тоже можно убить.

Кто хреновый?

Это хорошо.

У меня наоборот. Я строю планы, но всегда помню о том, что они могут рухнуть в любой момент. И зачастую не без моего собственного участия.

Ты - моя судьба. Это много. И это очень важно для меня. Ну, это ж естественно.

Я тебе говорил. Частично, но достаточно много - Алле. Богдану я рассказал о новых отношениях, но конкретно ничего не говорил.

Чего ты ждёшь от того что между нами сейчас?

И жили они долго и счастливо.

Ты считаешь, что я именно тот, кто тебе нужен всегда?

Неужели ты не встречала парней близких тебе так же, как и я?

Что именно впервые?

Какие шаблоны?

Чем?

Молчу.

Может это всего лишь эффект вирта, виртуальных отношений?

Я не знаю, как это у меня получилось. Вообще-то я ничего особенного не делал и делать не собирался. Я просто общался.

Да... Всё и сложно, и просто одновременно. У меня таких отношений не было.

Люби меня если любиться, злись на меня, но не закрывайся, не прячься.

В смл?

Как что?

Да. Конечно. Пиши всё и сколько хочешь.

Чтобы я тебя задалбливал?

Я думаю о тебе практически круглосуточно. Это тоже не есть гуд. Но да, я попробую преодолеть в себе это чувство того, что я мешаю, отвлекаю...

Что?

Хаха

Есть такая тема

Люблю тебя! И хочу очень!

Попрактикуйся.

Ну, подойди в универе к самому задроту и скажи: так, пацик, мне нужно тут попользовать тебя с определённой целью. Встань прямо, открой рот...)))

Я представил эту картину

Зашло.

Ну с подушкой

Блин, а шо ж тада делать? )))

Ну значит не будем целоваться, а сразу перейдём к неофициальной части мероприятия…

Будем бухать.

Ты лягла уже?

Ложись. Завтра доделаешь.

Вот блин!

То ты что на всенощную заходишь сегодня?

Гениальный план!

ToXan, [24.10.19 01:14]

Кто б говорил. Сама не спит сутками...

Я знаю, что и я виноват.

Не буду больше делать это вместе с тобой...

по ночам

Буду терроризировать тебя на парах

)))

Зато по ночам здоровый крепкий сон будет

Хочу

Katana777, [24.10.19 01:24]

Твоё «хочу» как призыв к действию... Ибаный афродизиак!

- Ну я ж не виноват. Это ты такая, что не даёшь уснуть...

Я ведь не в общем хочу, я тебя такую прелесть хочу

Твои губы, твой язычок, твои ушки, шейку, плечи, грудь, сосочки, животик...

Хочу!

- Эта прелесть постоянно тебя жаждет..., видишь, ей достаточно просто слова и снова волна желания

- Так сделай это!

Я люблю тебя, да!

Давай!

О, да! И всё равно вместе!)))

Кайф! От каждого вздоха кайф! И я люблю тебя, Ань!

Как же я люблю это делать с тобой!

Katana777, [24.10.19 01:42]

*восторг и эйфория*

ToXan, [24.10.19 01:43]

Знаешь, это уже перерастает в какую-то зависимость.

- В утешенье могу сказать, что ты в ней не один.

- Я заметил и это-то ещё больше возбуждает. Кто из нас кролик ещё большой вопрос.

Книга будет называться "Кролики в ночи"

- Я хочу тебя. Я люблю тебя. Ты мой. Я твоя.

- Да, ты моя, а я твой и для тебя. Люблю! Никто не сможет так сильно любить тебя как я! Никто!

Хорошо. У меня не было жизни, пока не появилась ты. У меня её не будет, если не будет тебя.

Он откинулся на спинку кресла и стал перечитывать.

"Скованные одной Сетью", ч.I, гл.7 "День одинадцатый", ч.1

"СКОВАННЫЕ ОДНОЙ СЕТЬЮ"

ЧАСТЬ ПЕРВАЯ

«КЛИЕНТ» 



ГЛАВА СЕДЬМАЯ

«ДЕНЬ ОДИНАДЦАТЫЙ»

Часть 1.

Katana777, [23.10.19 08:51]

Доброе утро, как ты?

ToXan, [23.10.19 09:39]

Как ты себя чувствуешь, Ань? Ты спала?

- Под утро. Я хотела остаться с тобой, но уснула. Хэх..

Всё хорошо, я в порядке. Главное сейчас твоё состояние.)

- Я помню ты говорила, что любишь меня и плакала. Я думал, что у меня пьяный бред и галлюцинации... Неужели это всё не сон и происходит со мной?

Katana777, [23.10.19 09:46]

Спасибо, что помнишь. Хотя если бы ты забыл, я бы ещё раз 1000 и более повторила. Я люблю тебя, кролик, я люблю тебя, люблю тебя, очень сильно тебя люблю!

Katana777, [23.10.19 09:50]

Извини, что не так поэтично и без всяких историй. Немного иначе представлялось в голове, легче, тоньше, как нечто вуальное, слово шлейф после духов.

Но теперь это не имеет значения, суть тут важнее подачи.

ToXan, [23.10.19 09:52]

Я не знаю, что сказать. Я не могу понять, что со мной и что я сейчас чувствую. Меня знобит. Это, наверное, алкоголь выходит... или это от твоих слов? Мне нужно привыкнуть к этим твоим словам.

Я не думал, я совсем не думал, что их услышу.

***

ToXan, [23.10.19 20:33]

Ань, ты дочитала «Шестой с половиной»?

- Нет. Не до манги было. А что?

- Хах, проверка связи.

- Ору. Оригинально.

- А я, кажется заболел. Меня лечат и мозг за одно

- Ты дурное создание, ну и какого, Тоха?

Кажется? Как себя чувствуешь? Есть температура?

- Есть. Самая паскудная, 37, 8. Мы ж, по сути, на улице пили. В сарае. Холода не чувствовал. Даже жарко было... Голова болит. А так вроде больше ничего.

Фигня. Думаю, завтра уже всё будет норм.

Будешь мне на ночь сказки рассказывать? Ты выспалась хоть чуть-чуть?

- И ты ещё про меня умудряешься подумать? В сарае, бл, охиренно. Аспирин не помогает? Усё, капец, постельный режим и немеренное количество жидкости. Хорошо на ночь молоко с мёдом. Тебе нужно нормально и МНОГО спать.

Я поспала чутка на лекциях, хах.

- Я не знаю, ма чёт дала и жизни учила пол вечера. Я ненавижу тёплое молоко, даже с мёдом.

Это тебе надо спать. Я и так почти весь день дрыхну.

- Ща я ещё буду тебя учить, мудло ты эдакое!)

- Не над, Ань! Лучше скажи, что любишь меня и температура сама спадёт.

Katana777, [23.10.19 20:55]

Люблю, очень люблю, и поэтому так сильно беспокоюсь. Не делай так больше.

ToXan, [23.10.19 20:56]

Не беспокойся. Я ж не раком болен. Блин, каждый имеет право на простуду осенью.

- Чудо, блин, имеет, но не значит, что обязан обязательно подвергаться.

- Это как побочный эффект. У всех таблеток есть побочный эффект. У пьянки - тоже.

- Оно того стоило?

- Всё, давай закроем. Ты мне расскажи лучше о себе. Знаешь, ты ведь о детстве ничего не рассказывала. Две фразы буквально. Ты родилась в *****? Ходила в садик? Что запомнилось тебе из того периода? Пыталась ли ты вспомнить самое раннее своё воспоминание? Бабушки, дедушки есть, живы?

- Тебе также придется на это всё ответить.

- Ты прям мах на мах. Ты мне, я тебе.) Я понимаю, что твоя меркантильность уже выходит за рамки меркантильность, но зачем же кидаться в крайности? ))

- Не будь ко мне так жесток, мне о тебе хочется знать как можно больше.

- А я пелвый спасиль!

- Ахахахаах, давай ещё начнём спорить кому отвечать!!)))

- Ты, ты, ты!

- Ахах, галантно уступаю!)

Я родилась в России, в ****** ******* и жила там до почти двух лет. Всю остальную часть жизни провела в *****. Ходила в садик, запомнила своё любопытство, желание чтобы со мной дружили и игры до пролития крови.

Пыталась вспомнить как можно больше, и есть пару воспоминаний, но я не знаю возраста, периода, и потому вряд ли смогу сказать какое самое раннее.

У меня есть 2 бабушки.

ToXan, [23.10.19 21:27]

Я тоже ходил в садик. Две бабушки и дед. По отцовской линии живут в *********. Это Россия, К-ский край. А одна бабушка живёт в *****. Это мамина мама.

Самое раннее воспоминание, которое мне удалось вспомнить это ясельная группа. Это не столько картинка, сколько ощущение. Нас ведут почему-то по длинному коридору строем по парам. Я кого-то держу за руку. С боку кажется две здоровенные громадины идут. Очень высокие и в белом. Чтобы увидеть их лица необходимо высоко задирать голову, и я периодически это делаю. Просто поражаясь их гигантскости. Наконец комната и два ряда горшков. С меня одна из белых громадин снимает колготы вместе с трусами и садит на горшок. Ощущение чего-то твёрдого и холодного на попе и вспомнилось мне первым из всего этого. Мы делаем свои дела друг на против друга. Это скучно и хочется поговорить... о жизни, о любви... )))

Ма говорит, что я был болтлив до школы. В школу пошёл - болтливость как рукой сняло.

- Ахаахах. Вот на счёт горшков, я сильно этого не любила. Было ужасно неловки и я не понимала, почему нельзя было сделать раздельно.

Я помню, как меня садят, а там все, и я думаю, а может не так уж и хочется? Ахах, потом, когда уже все спать будут.

ToXan, [23.10.19 21:31]

)))

Katana777, [23.10.19 21:31]

Вообще много забавного было в садике.

Перша квітка


СУСІДСЬКА ДАЧА У ДОЕЛЕКТРОННУ ДОБУ

Пам’ятаю одну невтішно-потішну дачну оповідь, на одному з форумів, про двох хлопчаків з сусідньої дачної ділянки. Потіха там була, власне, крізь сльози, проте…

Було це у ті, давні й прості, часи, коли за слово “гаджет” людина могла й образитись.

Так от, хлопчаків тих, двох братиків, начебто й залишали на цілий тиждень самих, - літо, воля, гуляй скільки завгодно! - але ж при цьому, старшенькому наказали стежити все літо за тим, щоби менший читав. Меншенький, бачте, схопив погану оцінку з читання, - ну й ось таке покарання від батьків на всі канікули.

Але ж вигадливі батьки на цей раз промазали: покараним став той, кого призначили виконавцем батьківського вироку, тобто старший.

І цілісіньке літо, день у день, автор оповіді чув із-за огорожі тужливі крики екзекутора: “Чита-ай! Чита-а-ай! Сашко-о, читай, я сказав! Чита-а-а-й!”

Книга як засіб покарання. Книга, як (не побоїмося цього слова) катівське знаряддя для двох юних створінь, які ще ні перед ким і ні в чому не встигли завинити.

Ось яке невимовно сумне життя було у доелектронну добу. Сьогодні навіть важко уявити, який то був жах несвітський…


ЗГАДАЙ ДИТИНСТВО ЗОЛОТЕ…

А зараз? Зараз це ж навіть не життя, а просто якесь нескінченне свято читання!

Дітлашня захоплено переглядає маси картинок у соціальних мережах, на а разом з ними, - хай і коротенькі, але ж написи. А спілкування! Матінко рідна, та вони ж увесь час тільки й роблять, що спілкуються, і головне - текстами!

Людина, воно ж відомо, істота слабка, вона не може жити, не перегукуючись із собі подібними, - так будь ласка, роздолля: ватсапи, есемески, чати… Зрозуміло, що там найінформативніша частина це смайлики, картинки, і “ваууууу”, “о-о-о!” і “хахаха”, але всі ці вау все одно ж прочитати треба!

Перемовлятися один з одним вже не в моді. Та і як ти усе різноманіття емоцій, що ллються на тебе з екрану, передаш комусь, якщо відірвешся від їхнього джерела? Промовляти якісь звуки, дивлячись на його писок? Тю…

Тому, коли й говорять щось один одному, випірнувши у цей нудний світ з тієї, багатобарвної й насиченої емоціями реальності, то тільки щоб повідомити, що там щойно побачив, і сказати: “Ось я тобі перекину”, - і знову пірнути крізь віконце смартфону в той, справжній, світ. Де багато стежок-посилань, і треба вгадати, якою піти, де багато написів, в хащах яких треба швидко зорієнтуватися, де сила-силенна життя, де “вау!!!”, “о-о-о!!!” і “хахаха!!!”

А що, комусь заздрісно? Може хтось там намислив боротися з цим? Хтось дійсно хоче висмикнути бідних діточок звідти у нашу тоскну матрицю, де усі як із заліза та пластику зроблені, і діють як роботи, за програмою? Тоді нехай той зловмисник згадає, як його в дитинстві намагалися відірвати від тієї книжки, якою він захопився… Як почувався ти тоді, гонителю, га? Згадай. От-от…Відчував, що тебе силоміць витягають, - ти брикаєшся, пручаєшся, а тебе тягнуть, - із справжнього, живого світу у неймовірну нудоту.


ЧИ Ж ВИ НЕ ВІДЧУВАЄТЕ? - ЦЕ Ж ЕПОХА!

Тому, для всіх, хто полюбляє мордувати бідних діточок читанням, - утішливий висновок: не страждайте, панове, сучасні діти живуть у насиченому електронно-вербальному середовищі, вони увесь час пишуть (ну гаразд, - друкують), і - читають, читають, читають!

А музика! Назву диску - її ж прочитати треба… Хай частіше й англійською, то й що?.. А відеокліпи, - також підхожий не навпомацки вибиратимеш. А субтитри! А ігри! Та це ж ціла тобі енциклопедія підписів і написів густим шрифтом. Не кажучи вже про мануали…

Коротше кажучи, настала епоха загальної писемності та безупинного читання.

І вже неможливо уявити собі батьків, які б суворо наказували дитині своїй: “Щоб сьогодні ж, - чуєш? сьогодні! - прочитав усі написи і підписи у грі, яку я тобі вчора завантажив!” Смішно навіть помислити, щоб старшенький ходив по садовій ділянці за меншеньким, який уткнувся у стовпчик повідомлень у своєму смартфоні, і нив би: “Читай, я сказав!.. Чита-ай!”


СПЛАКНЕМО

І те, чим нас раніш, - кого мучили, а кого й дорікали, забираючи, щоб зір не псував, те, звідки ми черпали масу сюжетів пригод, казкових і героїчних, у рядки чого ми в дитинстві вдивлялися в темній комірчині, або й взагалі під ковдрою після “відбою”, наше джерело інформації і наш мучитель, - книга, - відплила у світ забуття. Викрутіть мокрі від сліз хусточки і висякайтесь у них востаннє.

Книга… Вічна їй пам’ять…

Прийшов час писати на цю тему спогади, і малювати до них ілюстрації, - про тяжку дитячу долю в часи доелектронні, - писати опери, квести і прощальні гімни.

Проте, - не видно ще поки напливу бажаючих митців, композиторів і гейммейкерів.

Ну що ж, принаймні нехай ця карикатура буде першою поминальною квіткою до підніжжя пам’ятника дивному і незбагненому явищу цивілізації, котре пішло собі геть, у небуття, і ім’я якому - “книга”.

Нам не все равно!

 

Мало кто знает, что знаменитое выражение «Не бойся врагов своих – максимум, что они могут сделать – это тебя убить. Не бойся друзей своих – максимум, что они могут сделать – это тебя предать. Бойся равнодушных – по их молчаливому согласию, совершается предательство и убийство», принадлежит польскому писателю Бруно Ясенскому. Осевший (после долгих скитаний по Европе) в СССР, будучи яростно- неравнодушным коммунистом, он был равнодушно «шлепнут» теми же (но только абсолютно равнодушными) коммунистами в 37-м году. Но его вышеуказанный афоризм продолжает жить и поныне и как нельзя лучше может быть предисловием к книге Натали Гречкиной «Нам не все равно». Что примечательно: в этом произведении сотканном из дюжины небольших рассказов – все истории реальны . Натали их где то их видела, слышала, или была их прямой участницей и просто придала им блестящую литературную форму, с тем оттенком чувства юмора, присущего только ей. К примеру, чего только стоит начало рассказа «Манифест работодателям».


Беседуют два директора.

— Ты своим зарплату платишь?

— Нет.

— И я не. А твои на работу ходят?

— Да.

— Слушай, а давай им вход платный сделаем?

Через неделю встречаются.

— Ну как, ходят на работу?

— Ходят, да только, суки, экономят.

— Как это?

— Утром в понедельник заходят, а в пятницу вечером уходят!

 «Нам не все равно» — читается на одном дыхании, буквально за один день – а это уже показатель знака качества. Многообразие сюжетных линий, характеров героев, иногда просто размышления автора на темы «БыНеБытия» – большей частью сводятся к идее, что в мире тотального равнодушия, находятся люди, которым НЕ ВСЕ РАВНО. И они не Бэтмены, Павлы Корчагины и Марии Терезы, а обыкновенные, как проза жизни. И если «героизм» последних заключатся, в том, что можно просто сострадать, бескорыстно любить и помогать, не требуя ничего взамен, размышлять о серости будней, которые отравляют жизнь даже заурядных людей (а что уже говорить о таковых с приставкой «не») – то это, именно та книга.

Алексей Глуховский, журналист 

"Волшебники" – 4-я книга автора Огнена Сказочная

Добрый день, ДРУЗЬЯ!
"Волшебники" – 4-я книга автора Огнена Сказочная,  продолжение  книги  «Сказка про Любовь»
Это электронная интерактивная книга, там ссылки с переходом на сайт, картинки цветные. Если Вам будет интересно – пишите, спрашивайте!
-вот презентация самой книги
-вот сайт
http://ognena.io.ua/
-вот группа   https://vk.com/club65261968
Спасибо за внимание!

Сериалы - наше все...

Господи, как же бывает сложно сосредоточиться на какой то работе, если у тебя есть начатый сериал или книга. Вот даже сейчас, я пишу эту заметку и параллельно слушаю сериал. Это так мешает, но одновременно с этим ты не можешь остановиться. Сериалы - как наркотик, посмотрев первую серию, не сможешь сосредоточиться. Вроде бы умом понимаешь, что если сейчас не сделаешь работу, то потом уже будет поздно, но все равно говоришь себе:"все, это последняя серия.". И так всегда... Много нас тут таких?

30%, 3 голоса

30%, 3 голоса

40%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про инетмагазины .

   Мне всегда не везет с покупками в нете . Ну почти всегда .  Сейчас возгорелась купить бумажную Устинову "Земное притяжение" . Одну в самом ЭКСМО за 170 грн и в Книгограде вроде бы то же самое за 95 грн .   Кто покупал  настоящие  книги в Нете . может присоветуете магазин . 

Книга про «жорстоку любов» США до України

Посол США написав про «жорстоку любов» до України
 
05.09.2017
Микола Бєлєсков 




Стівен Пайфер
  
Поява в США книги, де Україна фігурує одним із головних предметів дослідження є відносною рідкістю.

Навіть незважаючи на значне пожвавлення інтересу до України із початком російської агресії, нові книги губляться на фоні тієї кількості досліджень, які з’являються щодо КНР, військових і економічних питань. Тому книга колишнього посла США в Україні (1998-2000), а нині – директором Інституту Брукінгса - Стівена Пайфера «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» є унікальною відразу із декількох причин.

По-перше, важко згадати інше дослідження, де докладно аналізуються саме українсько-американські відносини протягом більшої частини їх 25 річної історії. Тим паче, автором цього дослідження є людина, яка впродовж перших 14 років двосторонніх взаємин, була одним із відповідальних за формування і реалізацію політики США щодо України на різних посадах в американському уряді. Тому згадана книга – це в першу чергу можливість заглянути за закриті двері, за якими відбувалися важливі зустрічі і переговори.

Стівен Пайфер присвятив 7 із 8 розділів книги відносинам протягом 1991-2005 років, коли автор перебував на дипломатичній службі і безпосередньо мав справу із офіційним Києвом як представник Вашингтону. Такий підхід є логічним: він дає змогу не тільки повернутися до тих років, які давно відійшли на другий план на фоні останніх подій в Україні і навколо неї, а й зрозуміти, яким чином розвивалися відносини на одному із ключових напрямів національної зовнішньої політики.

По-друге, книга безперечно цікава своїми деталями, які важко знайти зібраними разом в одному джерелі. І в цьому плані книга буде цікава абсолютно для всіх. Однак на певних моментах, які описані в книзі можна зупинитися докладно, оскільки вони гарно контрастують із тим їх сприйняттям, яке сформувалося в Україні.

Перший такий момент стосується відомої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР на початку серпня 1991 року, в якій тодішній Президент США закликав Україну не виходити із складу СРСР. Цей факт згадують, коли критикують загалом політику Вашингтона щодо України. Стівен Пайфер переконує, що США насправді дуже цікавили події, які розгорталися в Україні в той період. Тому на початку 1991 року в Києві було відкрито консульство. Окрім того сама поява Джорджа Буша-старшого в Києві після саміту із Горбачовим була задумана США як спосіб продемонструвати, що американці починають рахуватися із окремими республіками, а не лише з союзним центром. Показовим є і те, що проти візиту Буша-старшого до столиці УРСР була Москва. А тому, виходячи із цієї ситуації, сама присутність тодішнього Президента США вже була позитивом для України, переконує автор. Щоправда, потім сам визнає, що США не були готові до дезінтеграції СРСР і займали більше вичікувальну позицію з цього питання.

Окремий розділ (Розділ №2) займають питання ядерного роззброєння. Для США питання ядерної зброї і її нерозповсюдження були і залишаються одним із головних пріоритетів. У таких умовах Вашингтон не міг допустити, що після краху СРСР кількість офіційних ядерних держав збільшилася б. І тому не дивно, що протягом 1992-1994 років приорітет Вашингтона полягав у вирішенні саме цього питання.

Показовою є деталь, яку наводить Стівен Пайфер в цьому контексті. Коли навесні 1993 року міжвідомча група уряду США розробляла стратегію щодо України, у ній було чітко визначено, що майбутнє відносин має бути поставлене в залежність від успішного ядерного роззброєння. Безперечно, в самій Україні дискусії щодо того, як Київ провів процес ядерного роззброєння, будуть тривати і надалі. Ми ж тепер маємо пояснення іншої сторони.

Не менш цікавий і інший період – 1995-1997 років, який можна назвати золотим часом українсько-американських відносин. Саме в цей час починається активний діалог, оформлений в «Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва» (листопад 1994 року). Цей документ формує широкий порядок денний,  прописується інституціоналізація співпраці на основі створення в 1996 році Комісії Кучма-Гор, підрозділи якої займалися окремими напрямками. Показово, що Україна на той час входила в четвірку країн колишнього СРСР за обсягами фінансової допомоги. Між США і Україною в цей час ведеться активний діалог щодо архітектури безпеки в Європі, результатом чого стало підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО і початок щорічних військових навчань.

Що попереду: політика чи економіка?Не секрет, що українсько-американські відносини стосуються перш за все стратегічних питань (європейської безпеки), при цьому економічна складова значно поступається політичній частині. Так було тоді, так залишається і сьогодні. Лише у 1998 році, як пише Пайфер, американці почали ставити питання щодо вирішення і бізнес-суперечок. Мова йшла про дискримінацію американських компаній в Україні. Однак офіційна влада не поспішала їх врегульовувати. Хоча від цього залежало отримання фінансування у рамках Freedom Support Act (1992) – Конгрес міг заблокувати цей процес, якщо Державний департамент у своїй доповіді не надавав докази успішного вирішення бізнес-суперечок.

Замість цього офіційний Київ, як згадує Стівен Пайфер, попросив у США прийняти так зване «політичне рішення» - тобто закрити очі на ситуацію, зважаючи на загалом важливість України. Це словосполучення було дивним для американського дипломата. Як і ідея що США мають закривати очі на те, що відбувається всередині країни, зважаючи на геополітичну важливість України – коли Вашингтон шантажували можливістю повороту «на Москву». Колишній посол Пайфер згадує щонайменше про два таких приклади – в 1999 році на фоні виборів Президента і під час так званого «Кольчужного скандалу» 2002 року. Хоча таких випадків було точно більше, якщо згадати зовнішньополітичні метання Віктора Януковича.

Попри те, стверджує Пайфер, Вашингтон зберігав позитивні настрої щодо України. Особливо вони були відчутними після виборів Президента в листопаді 1999 році і візиту Леоніда Кучми до США. Дані очікування лише посилилися із призначенням на посаду прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, який на той час мав імідж реформатора і позитивно сприймався у Вашингтоні. Однак позитивні очікування США зникли менше, ніж за рік. Вже у жовтні 2000 Стівен Пайфер, залишаючи посаду посла в Україні, пише так зване заключне повідомлення «в центр». І в цьому контексті він згадує, що особливих очікувань на прорив у відносинах із Україною в нього не було аж до періоду, коли Леонід Кучма залишить свою посаду.

У контексті кризи українсько-американських відносин упродовж 2002-2004 року, якою власне і закінчується історична частина книги Стівена Пайфера, цікаво відзначити іще одну деталь. В Україні прийнято вважати, що причиною цієї кризи стало резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і наростання авторитарних тенденцій в стилі правління тодішнього Президента України. Однак, як можна зробити висновок, для американців принциповими питаннями була невиконана обіцянка, яка була дана Кондолізі Райс під час її візиту до Києва в 2001 році, щодо припинення постачання озброєнь в Македонію. Також свою негативну роль зіграв «кольчужний скандал» - сама можливість постачання радарів до систем ППО ворожій США країні (Іраку).  Тобто, сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників викликала першу глибоку кризу українсько-американських відносин.

Аналітика і рекомендації

Однак книга «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» була б неповною, якби автор не намагався запропонувати відповідні рекомендації, як США мають вибудовувати в майбутньому політику щодо України. Цьому присвячений розділ №8 «Уроки і політичні рекомендації». Саме з нього, певно, і треба починати читати книгу представникам українського політичного істеблішменту. Оскільки автор ставить доволі невтішний діагноз – в Україні і досі не було жодного керівництва, яке було б повністю готове відставити в сторону власні політичні і економічні інтереси з метою реалізації реформ, що насправді переформують структуру управління країною.

При цьому Стівен Пайфер і далі наполягає на тому, що в інтересах США сприяти трансформації України у державу із функціональною демократією і ринковою економікою. В нинішніх умовах для реалізації цієї цілі Вашингтон постає перед подвійним завданням – допомога Україні у протидії агресії РФ і сприяння внутрішніх перетворенням.

Щодо українсько-російського конфлікту американський експерт говорить про необхідність продовження політики тиску на РФ із метою змусити виконати Мінські угоди. При цьому Україна могла б активно протидіяти звинуваченням у повільній реалізації цих угод прийняттям закону про місцеві вибори в ОРДЛО із усіма відповідними умовами.

Стівен Пайфер не бачить особливого сенсу у відмові від окупованих територій, оскільки, як він дуже влучно зазначає, Кремль цікавить не контроль за Донбасом, а інструментарій постійного тиску на Київ через ці території.

Також Стівен Пайфер акцентує увагу на тому, що не можна забувати про питання окупованого і анексованого РФ Криму, а також не можна допустити визнання факту окупації. При цьому він не бачить, на відміну від Донбасу, як можна було б хоча б гіпотетично вирішити ситуацію із Кримом на основі приписів міжнародного права.

Головним інструментом посилення звязків України із заходом Стівен Пайфер називає Угоду про асоціацію. Це необхідно пам’ятати на фоні вступу в дію цієї Угоди 1 вересня 2017 року, а також необхідності імплементації відповідних норм у національному законодавстві. Цей процес щонайменше займе близько 10 років, і від того, як успішно Україна із цим завданням справиться, буде залежати її майбутнє.

У питаннях відносин Україна-НАТО посол Пайфер радить робити наголос на практичних моментах співпраці, які можуть розглядатися як посилення обороноздатності України. При цьому він нагадує, що Київ уже має аналог ПДЧ, яким є Річна національна програма. А тому питання не в назвах, а в успішній реалізації цієї програми.

Щодо реформ, Стівен Пайфер визнає, що Україна здійснила більше прогресу із 2014 року, ніж до цього часу. Але він вкотре повторює, що цього може виявитися замало. Він рекомендує Вашингтону взяти на озброєння принцип «tough love» (жорстока любов) – поєднання більших вимог щодо прогресу в реформах із готовністю надавати більшу допомогу, в тому числі фінансову. Він визнає, що для успіху необхідним буде подолання існуючих інтересів окремих гравців, а отже - одночасного тиску міжнародних партнерів, реформаторів в Верховній Раді і громадянського суспільства. При цьому для боротьби із корупцією колишній посол США радить використовувати відмову у видачі американських віз і заморозку активів спільно США і країнами ЄС. В іншому випадку він попереджає про «втому від України» - третю в історії українсько-американських відносин.

Цей розділ певною мірою натякає про втрачені можливості і певну циклічність у відносинах Україна-США – ні того, ні іншого не можна допустити в майбутньому. Але не зважаючи на всі проблеми, Стівен Пайфер залишається оптимістом, хоча і визнає, що США мають не лише підтримувати Україну, але і більше тиснути на владу, яка має продовжувати реформи в країні. 

Книгу посла Пайфера розраховано не тільки на американську аудиторію. Вона, скоріше, потрібна нам. Щоб усвідомити прорахунки, які були в минулому - і надалі їх не повторювати. І врешті-решт зруйнувати цю «негативну циклічність». 


Казахстан - флагман движения за безъядерный мир

К пятилетию проекта «Атом» в Киеве также прошла презентация издания «Роль Казахстана в глобальных действиях против ядерного оружия».


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
28
предыдущая
следующая