хочу сюди!
 

Тетяна

43 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 38-45 років

Замітки з міткою «історія»

Із історії Юлії Тимошенко (ч-3).



КАК НАЧАЛИСЬ СТИХИЙНЫЕ БУНТЫ
И вот пружина сжалась до предела, народ увидел, что Янукович ведет страну в пропасть, что «парламентскими выборами» ничего не решить через подтасовки, фальсификации и народ в конце 2013 года, с невиданным упорством, стал выходить на Майданы и протестовать против узурпатора и его «подельников». Ради справедливости надо сказать, что толчок к революции был сделан олигархатом, который недолюбливал Януковича и его криминальные замашки. Об этом заявлял Сергей Левочкин - Глава Администрации Президента Украины Януковича в 2010—2014 годах.
Олигархи, в том числе и с окружения Януковича (Лёвочкин, Фирташ), и «адвокат Януковича в Евросоюзе» Порошенко — все они уговаривали Януковича «не разгонять Евромайдан», не портить имидж Украины. В обмен они обещали, что на Евромайдане не будет «влияния Тимошенко» (которую Янукович только и боялся). Поэтому на Евромайдане существовали проплаченные активисты с группами поддержки, которые занимались критикой Тимошенко и создавали фон ее непринятия.
Это были «вчерашние сторонники Януковича», такие как Мочанов, невеста которого Яна Клочкова была «главным лицом плакатов "за Януковича" в 2004 году».
Такие, как Олег Рыбачук, который выключил микрофон на сцене, когда майдановец объявлял о ночной зачистке беркутом студентов, а потом эта свора обвинила Руслану, будто бы она помешала сделать объявление.
Они «били себя в грудь» и доказывали, что Евромайдан должен быть не политическим и выступать против всех политиков, чтобы сделать Майдан толпой. 

Были и такие, как Егор Соболев, который вместо того, чтобы предупредить студентов, в ночь на 30 ноября 2013, об опасности, исходящей от беркутни, которые стали прибывать на Майдан, он начал успокаивать студентов – «Не бойтесь беркута, они хорошие».  Есть видео этого выступления.  Как известно, студентов жестоко избили.

ПОЗИТИВ ЕВРОМАЙДАНА.
Евромайдан-2014 называли «сытым Майданом», так как с самого начала у него была большая поддержка крупного и среднего бизнеса. Но на Евромайдане ярко проявились инициативы самих масс»:
1) В первый месяц «мотором Евромайдана» была певица Руслана, которая заявила, что сожжёт себя на Майдане, если в стране ничего не изменится.
В самом начале протестов, в ноябре-2013 Руслана поднимала студентов (выводила их прямо из ВУЗов) и многие ночи со сцены руководила ими. Это Руслана ввела правило: начало каждого часа на Майдане отмечать хоровым исполнением гимна Украины.
2) Потом (с 18.1.2014) в атаку на ул. Грушевского пошёл, взявшийся ниоткуда, «Правый сектор» (истоки его появления не ясны) и Украина впервые услышала об этой политсиле.
3) Но в целом на Евромайдане было с десяток групп и их лидеров. А «рядовые участники Евромайдана» критически относились к «тройке лидеров парламентской оппозиции» (Яценюк, Кличко, Тягнибок) — и это не позитив, а показатель разброда и шатания. На Евромайдане не было единого лидера, а существовали совещательные органы, а также закулисные, которые принимали решение.

УКРАИНА НЕ ВЕРНУЛАСЬ ДАЖЕ НА УРОВЕНЬ ЯНВАРЯ 2010 ГОДА.
Евромайдан выгнал Януковича и победил, но потери от правления Януковича оказались колоссальными. Украина не исправила ситуацию даже до уровня января-2010 — тогда у нас был Крым, не было войны в Донбассе. За 2010-2013 года выведено в офшоры около 68 млрд долларов. В марте-2014 гривна упала в полтора раза и правительство - президент не собирались её поднимать. В стране сплошное недоверие к лидерам — «вожди Евромайдана» не пользуются доверием, которое имели Ющенко и Тимошенко, сразу после «Оранжевой революции». До сих пор Украина «отхаркивает» предательство Ющенко и проти-всихов, включая Порошенко, которые привели Януковича к власти в 2006 и 2010 годах.


11 военных автомобилей времён 1-й мировой войны


Хотим представить вам список из 11 военных автомобилей времён 1-й мировой войны, произведённых до 1918 года, в это число вошли боевые машины, бронированные автомобили и бронетранспортеры. В своём большинстве эти машины прошли 1-ю мировую войну, которая началась 28 июля 1914 года и окончилась 11 ноября 1918 года.

11. Бронеавтомобиль Гарфорд - Путилов

Гарфорд - Путиловский броневики были одним из видов бронированной боевой машины, которые производились в России в эпоху Первой мировой войны . 
Хотя Путиловец был очень прочным и надёжным аппаратом, на самом деле был не вполне пригодным. С его огромным весом в 11 тонн, он имел всего навсего 30 л/сил и имел максимальную скорость 15 км/ч. И сам дизайн броневика был слишком громоздким, были очень ограничены внедорожные возможности.

10. Эрхардт E-V/4

EV/4 Эрхардт был одним из первых высоких бронированных немецких автомобилей, которые использовались вплоть до начала Второй мировой войны для внутренней полиции Германии. Авто весил почти 9 тонн, при этом в нем одновременно могли находиться до девяти человек и до трёх пулемётов.

9. Бронеавтомобиль Остин.

Остин был произведён в Британии во время Первой мировой войны. Но был на вооружении российской армии, как во время войны с Германией, так и во время Гражданской войны.

8. Bssing A5P

Bssing A5P был бронированным автомобилем, произведенным в Германии в годы Первой мировой войны, производство A5P началось в 1916 году и производилось в ограниченном количестве. Броневик работал на 6-цилиндровом двигателе грузовиков Bssing. У него был огромный бронированный стальной корпус и вмещал 10 человек экипажу, 6 из них управляли тремя пулемётами 7,92 -мм МГ 08 или MG 15. На некоторые устанавливали 20 мм пушки.
A5P служил на Восточном фронте до 1917 года.

7. Бронеавтомобиль Джеффри-Поплавко

Пулемётный бронеавтомобиль Русской императорской армии. Является первым полноприводным бронеавтомобилем, принятым на вооружение войск Российской империи[1]. Создан на базе полноприводного грузового автомобиля Jeffery Quad 4017 производства американской фирмы Thomas B. Jeffery Company. Проект бронеавтомобиля разработан командиром 26-го АПВ штабс-капитаном Виктором Поплавко. Всего за 1916—1917 годы Ижорским заводом был собран 31 серийный бронеавтомобиль, ограниченно применявшийся частями Русской императорской армии в ходе Первой мировой войны и обеими противоборствующими сторонами в ходе Гражданской войны

6. Бронеавтомобиль Lanchester

Бронеавтомобиль Lanchester был британскийм бронеавтомобилем произведённым в годы Первой мировой войны. В 1914 году Lanchester был вторым самым многочисленным автомобилем на вооружении армии после Rolls-Royce. Первоначально он был разработан для поддержки военно-воздушных сил для спасения сбитых пилотов.

5. Бронеавтомобиль Rolls-Royce, 1914 год

Этот британский бронеавтомобиль разработан в 1914 году и использовался в Первой мировой войне и в начале Второй мировой войны. Rolls-Royce в основном использовался на ближневосточном фронте. Автомобиль был модернизирован в 1920 году и в 1924 году, в результате чего были созданы Rolls-Royce 1920 Pattern и Rolls-Royce 1924 Pattern. В 1940 году 34 транспортных средств, которые служили в Египте в 11-м гусарском полку были сильно изношены и их заменили на Rolls-Royce с несущим противотанковым ружьем , 0,303-дюймовым Брен-пулеметом и дым-гранатометами.

4 . Charron, Girardot et Voigt, 1902 год

Charron, Girardot et Voigt 1902 года был французским бронеавтомобилем, разработанный грузинским инженером Михаилом Накашидзе в 1902 году. Он был оснащен пулеметом Hotchkiss, и с 7 мм броней для наводчика, скорость автомобиля составляла около 50 км/ч.

3. Бронеавтомобиль Дэвидсон

Один из первых американских бронеавтомобилей был построен в 1915 г. тридцатью кадетами Северо-западной Военной Академии (Хайленд Парк, штат Иллинойс) под руководством полковника Рояла Дэвидсона больше для демонстрации военной мощи Америки. Эта машина создавалась на шасси обычного коммерческого автомобиля Cadillac с колесной формулой 4х2, путем установки на него бронекорпуса, лобовая часть которого имела рациональный угол наклона. Экипаж машины, называемой теперь Davidson-Cadillac 1915 Armored Car состоял из трех человек. В передней части размещался водитель, над головой которого, для лучшего обзора, был сделан купол. В средней части корпуса, размещался пулемет Browning M1895 прикрытый 5-мм бронещитом, который обслуживали два человека. В бортах корпуса были выполнены вырезы для ведения стрельбы из личного оружия (пистолета или винтовки).

2. Симмс Мотор Уор Кар, 1899 год

Симмс Мотор Уор Кар был первым в мире реальным броневиком. Он был спроектирован и построен британским изобретателем Симмсом в 1899 году. Машина имела броню Vickers толщиной в 6 мм и был приведен в действие четырьмя цилиндрами 3.3-литровым, 16 л.с. двигателем. Максимальная скорость около 14,5 км / час. Силовой агрегат помещался в центральной части шасси рядом с водителем, который наблюдал за дорогой при помощи системы зеркал. По первоначальному замыслу бронеавтомобиль с экипажем из 12 человек предполагалось оснастить двумя поворотными башнями спереди и сзади и еще одним пулеметом среднего расположения, но единственный опытный образец получил два станковых пулемета «Максим» калибра 7,69 мм. С окончанием войны в Южной Африке британское военное ведомство потеряло интерес к работам Сим-мса и его проекты были забыты.

1. Бронированный Квадрицикл , 1898 года

Это был легкий квадрицикл фирмы «Бистон Мотор Сайкл» (Beeston Motor Cycle) с одноцилиндровым 1,5-сильным мотором «Де Ди-он» (De Dion) и пулеметом «Максим» (Maxim), установленным на месте переднего пассажира. Для испытаний его отправили на англо-бурскую войну. Также был оснащен железным щитом в передней части автомобиля для защиты водителя.

Шабо (shabo)


ШАБО  (SHABO) - помітний  центр  виноробства,  включений  ЮНЕСКО  до  європейского  винного  маршруту  (єдиний  в  Україні).

Історія  центру  виноробства  бере  початок  з  переселення  швейцарських  колоністів  за  царизму.

Сьогодні  це  сучасне  виробництво  з  використанням  найпередовішого  європейського  обладнання  та  стародавніх  традицій.

Історичні  бурі,  що  пронеслися  над  краєм  (перша  світова  війна,  революції,  друга  світова  війна)   кидали  його  в  обійми  різних  правителей-диктаторів.  По  закінченні  другої  світової  війни  швейцарська  колонія  припинила  своє  існування  з  причини  репресій...

Центр  виноробства  ШАБО  (SHABO)  має  всі  підстави  (сучасне  обладнання,  власні  виноградники,  сертифіковані  технології,  стародавні  традиції)  увійти  до  когорти  європейських  виробників  благородного  напою.

Трохи  більше  тут:  http://www.wine-center.shabo.ua/

Міністерство Освіти України (підпільне)



                              Зміст
І. Перші визвольні змагання                    4
ІІ. Місце України в версальській системі       8
ІІІ. Зміна зовнішньополітичної орієнтації СРСР
     та наслідки для України                   12
IV. Україна в Другій світовій війні            16
V. Другі визвольні змагання                    25
VI. Проблема західного кордону України         28
VII. Від УРСР до України                       33
Навіщо Міністерству освіти України потрібна
«велика вітчизняна війна»                      35

В Ім‘я Отця і Сина і Святого Духа!
Амінь!
Браття і сестри! Міністерство освіти України, яке відверто
служить Москві та мамоні, нав'язує брехливі концепції
української історії. Викидайте та паліть на шкільних подвір’ях
підручники і методичні посібники, видані богопротивним
міністерством Табачника!
БРАТСТВО дарує вам правдиві тези до історії України ХХ ст.
Уважно вивчайте їх, роздруковуйте, користуйтеся ними в своїй
нелегкій подвижницькій боротьбі з учнями, поширюйте їх від
класу до класу, від школи до школи, від серця до серця!


скачать : metodichka_z_istorii_ukrainy.pdf

Табачник не наважився показати новий підручник з історії

Міністерство освіти відмовилося надати текст підручника з історії України для 11 класів, який готується до друку.

У відповіді на депутатський запит В’ячеслава Кириленка з вимогою надати для ознайомлення текст підручника з історії, міністр освіти лише вказує авторів підручників для 11 класу з історії України й повідомляє, що "підручники для 11 класу знаходяться у видавництві і готуються до друку".
На думку Кириленка, відмова надати для ознайомлення тексти підручників з історії ще раз підтверджує, що міністр Дмитро Табачник "переписує українську історію", повідомляє прес-служба партії "За Україну!".
"Ми неодноразово чули від українських науковців заяви про те, що МОН вимагає вилучити з підручників історії розділи про героїв Крут, Українських Січових Стрільців, визвольну боротьбу УПА в роки Другої світової війни тощо", - зазначив лідер партії "За Україну!".  "Відмова надати для ознайомлення текст підручників з історії для 11 класів, які уже знаходяться у друкарнях, на жаль, лише підтверджує слова істориків", - стверджує Кириленко.
Ще 17 березня він звернувся із депутатським запитом до прем’єр-міністра Азарова з вимогою надати для ознайомлення тексти нових підручників з історії України."Зважаючи на неодноразові заяви та дії Дмитра Табачника, спрямовані на перегляд змісту підручників, й викликану цим напругу в середовищі фахівців-істориків і в суспільстві в цілому, загрозу політичного цензурування текстів підручників, прошу дати доручення міністру освіти й науки, молоді та спорту Дмитру Табачнику надати мені як народному депутату України вищезгадані тексти підручників для ознайомлення", - зазначається у ньому.

Помста! Частина четверта. Кінець.

Ідея цієї розповіді в мене виникла давно. Хотів спочатку написати цілий роман, про те я вже маю одну книгу яку почав писати і закинув, тому вирішив її викласти тут. Думаю три замітки мені вистачить для цієї історії. А історія ця про одного хлопця, іваліда з дитячим церебральним паралічем. Ну, анотацій я писати не вмію просто пам,ятайте що, головний герой інвалід!

Перша чатина тут, друга тут, третя тут.

Далі буде вестися мова не від головного героя, а від автора.

Після того як Олег (назвемо його так) запроторив своє шкільне кохання, можна сказати, на самий край землі, він заспокоївся. Олегові стало бридко за свої вчинки, про те виправляти все він не збирався, так само не збирався мститися тій, яку дуже сильно кохав коли навчався в інституті. Та доля вирішила інакше, хоч він в неї і не вірив.
Її звали Аліна, незвазаючи на свою тендітну зовнісність вона займалась важкою атлетикою. Вона мала сильний характер, силу волі та цілеспрямованість. Дякуючи цьому вона досягла великих успіхів у спорті і стала досить відомою!
Однго дня Олегові прийшло запрошення на церемонію вручення нагород за великі досягнення та розвиток спорту на волині. На той час Олег мав чим пишатися! Щоденні важкі тренування та робота над собою дали свої плоди, ознаки ДЦП майже зникли! Тим більше  нас герой любив славу, любив бути в центрі уваги, тому дуже зрадів цій події. Та він навіть не підозрював що на церемрнії буде Аліна, хоча й міг здогадатися! Олег слідкував за кар`єрою Аліни, переважно з ЗМІ, тому міг припустити що на такому заході буде вона.
Так сталося що на церемонії Аліна побачила Олега тоді, коли він виголошував свою промову. Вона сиділа і не вірила власним очам, це був той самий хлопець який в інституті до неї залицявся. За кафедрою стояв впевнений в собі чоловік, з широкими плечима, дорогому піджаку та дикцеєю радіоведучого! Сумніваючись вона в когось спитала ім`я, того чоловіка що на сцені, їй таки підтрвердили що це саме він.
Після урочистої частини, вона таки наважилась до нього підійти. Вони розговорились, спочатку розказували хто що здобув, потім почали згадувати студенські роки. Він намагався бути спокійним, проте всеридині нього була буря. Олег дивився в її чорні очі, на її посмішку і його сердце тікало десь в п`ятки, він ще й досі її кохав!
Аліна зрозуміла що Олег такий же сильний духом та характером як вона, саме такий чоловік їй був потрібен, він зможе захистити її від всіх бід та напасть! Вона взяла справу в свої руки, вона відчувала вину що поступила з ним так в минулому, він їй тоді подобався про те він був інвалідом! Вже за тиждень вони почали зустрічатися.
Був початок літа, Олег давно мріяв про авто з відкідним верхом, Аліна допомогла з вибором. Це став їх улюблений автомобіль. Вони любили їздити з відкритим верхом вулицями нічного луцька, йому подобалось коли потік повітря куйовдив її волося, їй також це подобалось. Цим авто вони поїхали на Світязь.
Олег нарешті був щасливий! Він багато чого добився в житті, його поважали, поряд з ним була дівчина його мрії. Він хотів бути чесним з Аліною, тому йому не давали спокою його жорстокі вчинки.
Тоді був чудовий день, погода була хороша а Світязь теплим! Цілий день вони купалися, засмагали, їли морозиво. Над вечір вони пішли трохи поспати щоб потім прийти на Світязь і подивитися на захід сонця.
Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...
Він розповідав а вона слухала і мовчала, після закінчення розповіді вона мовчки встала і пішла в номер готелю, він залишився на березі...

Кінець залишаю відкритим. Ви напишите свій кінець, який вам довподоби!

Похвала князю Острозькому

Цей панегиричний (хвалебний) твір було написано староукраїнською - руською мовою (Ђ=і) 

після перемоги русько-литовсько-польских військ, під командуванням гетьмана Костянтина Осторзького, над московітами, під Оршею (8 вересня 1514 р).

Як бачимо, руськими воїнами в 16 ст. були сучасні українці. Сучасні росіяни були московітами - "москвічами"... Присвячується всім апологетам теорії "єдінава народа" та "рускава міра" (так співпало).

 

 

Индикт 2, августа 1 день, в лЂто 7023 году Василей Иванович,

великий князь московскый,

преступив докончаніє и крестноє своє цЂлованіє,

от меншаго на болъшоє зло подвигнулся,

имЂя ненасытную утробу лихоимЂніа:

некоторыи городы, очину и дЂдину великаго,

славнаго государя Жикгимонта короля полского

и великаго князя литовского и руского,

княжати пруского, жомоитского и иных,

почал поседати, и славный великий град Смоленскъ взялъ.

Бо нетъ пущаго человеку, как въжделенє чужого имЂніа:

и кроткаго, и смирЂнаго немилостива и некротка чинить!

Оный великославный король Жикгимонтъ

свою правду  держалъ єму непорушно и невыступно въ всем,

и видячи єго насилованиє

и хотячи боронити своєє очины — Литовскоє земли,

вьзма Бога на помочь и свою правду перед собою иміа,

зъ своими князи и паны и храбрыми

вдатными витязи своєго двора кралевского

напротивъ єго пошелъ, помянувше слово пророчьскоє,

што Господь гръдымъ противится,

а смиренным милость и помощь посылаєть.

И пришед, и стал в Борисо†на великой рЂце БЂрезыни,

и напротивъ неприятЂля своєго

великого князя московского отправил и послал своєго великаго воєводу

и славнаго и великоумного гетмана князя Костянтина Ивановича Острозского,

пана виленского, старосту луцкого и бряславльского и иных,

маршалка Волынскоє земли,

c некоторыми велможами,

князи и панырадами своими,

и з своєго двора вдатными и храбрыми вои литовскыми и рускыми.

И в то врЂмя приєхали до великого короля Жикгимонта

на помоч панове лядскии и дворяне вдатныи, рицери коруны Полскоє.

И вси посполе, возма Бога на помоч

и вооружени бывше господаря своєго Жикгимонта наукою,

сміло дръзнуша и поидоша навпротивку

много множества людей великого князя московского.

Оным же в то ж врЂмя будучим на Дрюцких поліх,

и вслышавши силу литовскую,

оттоля отступиша за Днепръ, реку великую.

Успомянем слово великого Нифонта,

как пишеть к вЂрным христіаномъ:

«Тайну цареву годно таити» — рекучи —

«рады господарьскоє замкнутоє негодно всим повЂдати;

але дЂло и храбрость мужства доброго

и смЂлого человЂка годно всим объявляти,

абы напотом иншии тому вчили и смЂлость мЂли».

Как же и въ нынЂшнеє врЂмя случися нам видЂти того доброго

а храброго воина пореклом стратилата

князя Костянтина Ивановича Острозского,

навышшего гетмана литовского.

Напрьвій Божею помочю и приказанєм и наукою господаря своєго

великого короля Жикгимонта слушноє исправленьє войска,

братскоє любовъноє соєдинение ласкаве злучил и поставил.

И како преиде до реки Днепра под Оршою,

градом каменым, и виде,

яко бысть не борзо преходимъ путь водный.

И яко богобоязливый муж и справца воєнный

тот славный великый гетман князь Костянтинъ Иванович

бегъ до церквий святои живоначалнои Троици

и к святому великому чюдотворцу Христову Николе и пад, помолися Богу.

И въспомяну справу и смЂлость храброго Антиоха

и великого гетмана царя Александра Македонского;

како он войску персидскому реку Арсинарскую прейти повелЂ:

пръвіи сквасишася, а последніи, яко по суху, преидоша,

так теж и он передним людем плыти повелЂ,

a послЂдніи вже яко по броду преидоша.

И тако спішно на великом поли рошском

напротиву москвич въоружишася.

О великий вдатныи витязи литовскии!

уподобилися єсте своим мужством храбрым македоняном,

справою и наукою князя Костянтина Ивановича,

второго Антиоха, гетмана войска македоньского!

И так своєго человічьства смЂлость вказал яко храбрый рыцарь

и вЂрный слуга своєго господаря:

c тыми велико-многомножными вои литовскыми,

не щадячи  самими себе на великоє множество

людей неприятілских сягнули и вдарили,

и множество людей войска єго поразили

и смерти предали — на осмъдесят тысяч!

A иных живых въ плЂнъ поймали  —

их же имЂн здЂ вписати не вмістихом.

Так своєю вЂрною послугою господарю своєму

великому королю Жикгимонту радость вчинил:

напръвЂй церкви божьи христианьскии,

и многих мужей и жон от их насилованья оборонилъ.

Зді исполнилося слово святого отца Єфріма:

«Силный изнеможе, а здоровый разболЂся,

а радовый ся въсплака, а дръжай погуби».

МнЂ ся грЂшному видить:

ныне все то ся стало великому князю Василю московскому.

Помянем слово пророка Исаия,

сына Амосова, што пророчьствовал о послЂдних днех,

провидевъ Духом Святым, так рече:

«За умножениє злобы людей и многыи их неправды

пролиєтся кров их яко вода силна;

хоробрыи и гръдыи от мЂчов падуть:

одинъ ратный справедливый погонитъ несправедливых 100,

а от ста побЂгнет 1000, и плоть их будет на снЂдь звЂрем и птицам,

и кости их на позор всякому животу».

Ныне тым пророчьством подарил Бог

князя Костянтина Ивановича, навышшего гетмана литовского —

што єго справою и зражениємь войска плъков

и єго смЂлого сердца и рукы сягненьєм

люди Московського побили;

и тых збитых плоти звЂри и птици ядять,

по земли кости волочачи,

а стоплених водами рыбы клюють.

О пречестная и премудрая главо!

Како тя нареку и похвалю?

Коротъкостию языка моего

и художством ума моєго

не могу ся домыслити,

кую славу и честь въздати

твоего справленію дЂлу!

Мужества твоєго крЂпость

равна єсть великому царю индійскому Пору,

котрому ж многи цари и князи

противній быти не могоша.

Єго ж дьлу и чести

обличность твоєго велможства показується,

как же нынЂ милостію Божією

и теж щастьєм великославного господаря Жикгимонта,

короля и великого князя

таковому силному пану,

великому князю московскому,

отпоръ вчинили єсте своихъ рукъ дЂломъ,

и з храбрыми рыцери оными

вдатными витязи,

c князи и c паны и з дворяны господарьскыми,

великого княжества Литовского и Руского

и c пособлю великославных и шляхотных рьцарей,

вдатных панов поляков, посполите

съ всими своими  добрыми помочникы и вЂрными

яко одны от добрых вой своє мужство показали єсте,

и многыи замкы столечныи и мЂста славныи

великого княжества Литовского и Руского привпокоили єсте.

За што ж ты, великославный гетмане, от господаря твоєго

великоє и высокоє чести достоєн єси!

Прировнани єсте великым храбрым рыцерем

славнаго града Родоса,

которыи иж своим мужством

многии замки христіаньскии

от поганских рук впокойны чинять, —

вашего мужства отпором

такорому силному пану

тоє ж славы и чести сподобили ся єсте

тою вашою послугою

господарю своєму

великому королю Жикгимонту

радость вчинили єсте.

За таковый вчинок не толко здЂшних великых столечных городов —

на них сЂдети достоин єси,

але и самого Божьяго града Ієрусалима достоин єси владети.

Мужства твоєго крЂпость

от Востока до Запада слышати будет —

не токмо єдиному собЂ,

але и всему княжеству Литовскому

тую славу и высокость мужства вчинил єси.

Єще ти приложу смЂлости и храбрость:

уподобился єси сыну Ровоавову Авию,

што воєвал на десять коленъ Ізраилевъ

и въбил з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тисячь.

Єго ж дЂлу и ты наслЂдникъ явися,

москвич избиваа, не в цЂлый день,

але въ дни 3 годины на осмъдесят тисячъ побил!

И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису,

царю арменскому, о котром же премудрый философ Фролос от Ливия пишеть:

пришедши Тигранис, царь арменский,

и сьсеклъся съ Антиохом и измог войско єго

и самого из града выгнал,

Антиоху бьжавшу пред ним в Перекую сторону.

Тако и ты, честная и вЂлеумнаа главо,

сътвори сЂчу з великим князем Васильєм московскимъ

и побил войско людей єго, и самого выгнал з града Смоленска,

великому князю Василю пред тобою бежавшу у Московскую сторону,

у свои восточныи грады.

Князю ж Костянтину бывши под Смоленьском

и от Смоленска възвратившуся, и взял грады тыи,

которыи вже служили великому князю московскому:

Мьстиславль, Кричевъ, Дубровну.

И повелЂ им по пръвому служити

великому княжству Литовскому,

а сам поиде в Литовскую землю къ господарю своєму

великому королю Жикгимонту. Король же,

услышавши приєханьє єго

и всих вой своих литовских и рускых вдатных витязей,

принял их з великою честию

у своєм столечном градЂ Вилини дек. З день,

на святого пророка Софониа.

Великославному господарю

королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂки,

побЂдившему недруга своєго

великаго князя Василіа московского!

А гетману єго вдатному

князю Костянтину Ивановичу Острозскому

дай Боже здоровьє и щастьє впред лЂпшеє!

Как нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ их бессурменьскую!

Символи на давніх печатях Великоберезнянщини

Існує чимало відтисків давніх сільських печаток нашого краю. Поле кожної з них заповнено відповідними символами, який відтворює історичний, господарський, природний колорит конкретного населеного пункту.


      Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
       Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього  поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
       На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним  поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
       На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
       Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
      Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
      Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" -2008 р.

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали  довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня  1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації  заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю  і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем  Ужгород відійшов до Угорщини.


    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)


Колективізація у світлі документів і долі горян

60 років тому на Ужанській Верховині створили перші колгоспи.
Саме 1948-1949 рр. стали для нашого краю початком суцільної або, як кажуть тепер, тотальної колективізації


         Господарська книга Сухівської сільської ради (Великоберезнянський район Закарпатської області) за 1946-1947 рр. дає нам уяву про стан господарств сухівських селян перед створенням «колгозу». Соціалістичні зміни тоді ще не були помітними. Так само, як і давніше, селяни мали у своїх господарствах усе необхідне, починаючи від зернових культур і аж до льону і коноплі, для виготовлення домотканого полотна. Інакше кажучи, той сільський уклад, що творився упродовж попередніх віків і натуральний характер господарювання у перші два роки радянської епохи не змінився. У селі Сухому тоді тільки вісім чоловік володіли земельними ділянками. Меншими одного гектара. Від 1 до 2 га мали 35 дворів, а від 2 до 3 га - аж 42. Володіння від 3 до 4 га були у чотирьох господарів Сухого,  а два газди - Іван Бортованець та Станко Павлик давали раду 5-гектарним угіддям. Стефан Пазяк 1896 р. н. (дружина - Анна Мицьо 1917 р.н) мав тоді близько 7 га землі, 4 голови ВРХ, 2 кобили, 8 овець, вівса на площі 2,88 га, жита - 0,29 га, картоплі - 0, 58 га, капусту, льон, коноплі… Всі показники цього господаря у порівнянні із минулим, 1946 роком, зросли. Тоді у Сухому найбільшим було господарство Івана Мищака (дружина Олена Кречко, 1900 р. н.). Це - 12 га землі, 3 коні, 2 корови, 4 вівці, молотарка, віялка, вози, плуги. У 1946 році газда Іван Мищак засівав вівса на площі 4,6 га, жита - 0,58 га, ячменю - 0, 26 га. Картоплі - 1,15 га, а також невеликі площі під капустою, льоном, коноплею. У 1947 році показники господарювання землероба зменшилися на половину через те, що його зарахували до прошарку «куркулів». Ще 1945 р. такими вважали власників 28 га гірської землі, а наприкінці 1946 р. куркулями називали володарів 10 га,  а із 1947 р. - 8 га земельних наділів. Окрім володіння землею, критерієм для визначення цього статусу було і «використання найманої праці». У червні 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, котра передбачала посилене оподаткування куркулів. Їх позбавляли всіх пільг, за несвоєчасну сплату непосильних податків - штрафували, за несплату - притягали до кримінальної відповідальності. Тодішньою мовою усе це називалося «економічна ліквідація куркулів як класу».
         Процес створення у верховинських селах організацій, заснованих на колективній власності, був явно примусовим. На місцях насильно створювали так звані «ініціативні групи з організації колгоспу». У Тихому така група була створена у вересні 1948 року. Її керівниками стали безпартійний селянин Михайло Федорнак, 1912 р. н., та колишній член компартії Закарпатської України Михайло Лущак, 1909 р. н.. Наприкінці грудня того ж 1948 року проголошено про створення у Тихому колективної сільгоспартілі «Червоний партизан». Фактично ж вступати до новоствореного колективного господарства продовжували і впродовж 1949 і 1950 рр. Сам ініціатор і перший голова артілі став її дійсним членом аж 11 березня 1949 року.
         Подібні процеси під опікою Великоберезнянського райкому ВКП(б) відбувалися й у Сухому та Гусному. Там також «само організувалися» колективні господарства імені Хрущова та імені Щорса. Перший голова артілі імені легендарного командарма Михайло Вірван, 1913 р. н., подав заяву про вступ у колгосп 2 липня 1949 року, а наприкінці того ж місяця його приклад підтримали усі 80 дворогосподарств Гусного.
          Усі межі земельних ділянок тих, хто вступав до сільгоспартілі, ліквідовувалися, земля переходила у колективне користування і закріплювалася за колгоспом державним актом «навічно». Із «усуспільнених» земель у користування колгоспного двору виділяли до 50 соток землі. Намагання отримати хоча б цю «підсобну» ділянку поближче від оселі та кращої якості і стало основною спонукою для багатьох верховинців для вступу у сільгоспартілі. Серед організаторів нових сільгоспгосподарств та перших їх членів бачимо і заможних газдів сіл Тихого, Сухого, Гусного. Їх лякали «розкуркуленням», а вступ до колгоспу був порятунком від розправи над багатством.
У статті сільгоспартілі вказувалося, що ті селяни, котрі перед вступом у колгосп продали свою тяглову худобу або ж не мають насіння, отримують членство із зобов’язанням упродовж 6 років внести вартість худоби або насіння натурою. Але і тих, хто віддав колгоспу реманент, тяглову худобу і насіння, не нагороджували щедрими заробітками за працю. Збереглися книги обліку трудоднів колгоспників Тихого, Сухого, Гусного за 1950 рік. За три-чотири дні виснажливої праці «счетоводи» нараховували один трудодень. Недаром саме тоді відродилася приказка «робити за палички», приказка із часів Марії Терезії, коли відроблений день панщини позначали «паличкою». Службовці колгоспних контор заробляли більше. Так, кількість трудоднів рядових колгоспників артілі імені Хрущова далеко менша у 1950 році, ніж у її голови Івана Чуми.
           Але і тоді не вдалося поголовно всіх затягти до колгоспу. Були і такі, у кого любов до власного клаптика землі і звичка газдувати на ньому самостійно виявилися сильнішими за всі залякування і тиск державної машини.
            18 березня 1950 року у приміщенні сільради с. Сухий окружний «уполномочений» присилував таки Михайла Галагурича, 1906 р. н., написати заяву про вступ до колгоспу ім. Хрущова. Того ж дня на цьому грунті  у сім’ї Галагуричів (дру-жина і дві дорослі доньки) виникла суперечка.
Навколишні гори тоді вже звільнилися від зимового полону, тільки полонини Рівна і Остра сяяли ще сліпучими снігами. І М. Галагурич пішов із дому. Пішов, і більше не повернувся. Через кілька днів у горах над по-током односельці знайшли багато недокурених цигарок. Поруч, на самій верхівці похиленого де-рева, вітер гойдав бездиханне тіло М. Галагурича.
Не захотів вступати до колгоспу і мешканець Гусного Юрій Миколайович Касич. Усе життя його так і звали - «єдиноличник». Два «єдиноличники» були і в Тихому. Олексій Герзанич, 1907 р. н. у 1955 році володів 0.77 га власного пасовиська і 0,20 га земельної ділянки, 2 коровами. 2 вівцями, 1 кобилою, 1 свинею, 1 плугом, 1 бороною, 0,20 га вівса, 0,20 га картоплі. Платив за це державі непомірно високі податки.
            Тоді ж Михайло Крайнянський, 1907 р. н., і його дружина Марія Куклишин, 1910 р. н., мали сім’ю, що складалася із 8 чоловік. І на всіх - 3 голови ВРХ, 0,30 га вівса, і 0,69 га власної толоки-пасовиська. А ще - немилосердні податки… «Єдиноличники» закупляли зерно, аби здати державі… Бідували ми, йой,  як бідували!..», - так згадують ті часи самі одноосібники.  
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів». Отже, завершення тотальної колективізації на Верховині співпало із процесом укрупнення колективних господарів,  котрий завершився аж 1952 року. Нам вдалося знайти примірний статут сільгоспартілі із штампом «Червоний партизан» і таким написом: «Основний закон колгоспного життя - Сталінський Статут сільгоспартілі «Червоний партизан», загальними зборами укрупненого колгоспу сіл Тихий, Сухий, Гусний, у кількості  730 членів, прийнято і затверджено (протокол №12 від 2 листопада 1952 року)». Підписи: Боринський, Русин, Лущак, Шушко, Готра, Куцик, Циганин, Гебрян…
Згадують, що вказаного року збори селян трьох згаданих сіл відбулися під відкритим небом поблизу хреста на місці теперішньої будови Тихівської сільради. Головою укрупненого колгоспу обрали Юрія Боринського, 1919 р. н., а бухгалтером - Юрія Головачка., 1926 р. н.. Розміром для зарплати для обох збори встановили  середнє число трудоднів, вироблених всіма колгоспниками. За колгоспом було залишено назву «Червоний партизан». Станом на 1.01.1953 р. господарство нараховувало 3491 га угідь, із них орної землі - 591 га, сінокосів - 617 га, пасовищ - 1065 га. Колгосп мав також 195 голів ВРХ, 800 овець, 247 коней, 40 - свиней. Того ж 1953 року у артілі зібрали 6732 центнери картоплі.  
                  Але за всіма цифрами - нужденний рабський труд, сльози згорьованих людей.
    Іван Циганин
Газета «Карпатська зірка» - 2008 р. №48.
Фото з Інтернету.