У жертовному вогні Великої війни ...

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...



      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».








На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович


Іван Циганин.
P.S. Автор висловлює щиру вдяку завідуючій Сухівської
школи Мар’яні Марич за допомогу у підготовці публікації.

Газета "Карпатська зірка №17 від 23 квітня 2010 року

Волонтер, камарадо Варгулич

  Іван Андрійович Варгулич (1909-1942) із верховинського села Бистра був серед тих, хто зі зброєю в руках став на шляху коричневої чуми фашизму ще в 1936-1939 рр.. на теренах Іспанської республіки.



     Народився і виріс майбутній антифашист у гірському селі нашого краю Верховина Бистра (Великоберезняського району Закарпатської області). Його родина належала до малоземельних, тому Іван був змушений податися на заробітки.
     Спочатку опинився у словацькому містечку Міхаловце, а потім емігрував аж у Бельгію. Тут, у місті Льєж, пішов працювати на вугільну шахту, а потім через скорочення шахтарів став безробітним. Без довгих вагань записався добровольцем іспанської республіканської армії.
      Документально засвідчено, що у 1938 році Іван Варгулич воював у Іспанії в складі інтернаціональної бригади 45-ої дивізії, тричі був поранений. Сам про один з епізодів маловідомої для наших сучасників війни розповідав так:
     «Коли надійшла команда про відкликання інтернаціональної бригади з Іспанії, розпочалася евакуація у напрямку до французького кордону. Але війська профашистського диктатора Франко наступали дуже швидко. Тоді командування республіканської армії  звернулося до нас з проханням зупинитися і стримати наступ франкістів, прикривши таким чином організований відступ республіканців до Франції. Кожен вирішував за себе добровільно. У числі добровольців опинився і я. У наступному бою мене поранило у шию та ногу...».    Цілком очевидно, що мова іде про заключні акорди громадянської війни в Іспанії і, зокрема, про бої у грудні 1938-го та лютому 1939-го у провінції Каталонія на північ від міста Барселона.
   Подальша доля іпсанського волонтера  з Ужанської Верховини була наступною: концтабори Аржелес в Іспанії і Боре на півдні Франції, звідки волонтерів інтернаціоналістів відправили по своїх країнах. Так учорашній камрадо (по-іспанськи товариш) Варгулич знову опинився у бельгійському місті Льєж. Знову працював там у шахті, а коли німецькі фашисти окупували країну, переїхав до німецького міста Гельсінкірхерхорст. Звідси попросився у відпустку до рідного села.
   Була вже осінь 1940-го. Деякий час Іван перебував у своїх сестер, але ті жили бідно і бути на утриманні їх сімей невдовзі не схотів. До того ж, ним зацікавилися мадярські жандарі.
     А сталося це так. Василь Вудмаска, бойовий побратим Івана по іспанській війні і його земляк, розповів про їх пригоди у далекій Іспанії своїй дружині Олені Лукан, а та довела все до відома жандарів. Не чекаючи арешту,  11 березня 1941 року поблизу с. Сянки Іван Варгулич перетнув кордон СРСР. Червоні прикордонники повезли його у селище Сколе. І почалися довгі допити. Та обставина, що Іван перебував і працював деякий час на території Німеччини, давала змогу енкаведистам підозрювати його у шпигунстві. Не допомагала і участь у боротьбі із фашистами в Іспанії...
   16 грудня 1941 року «особлива нарада» засудила І. А. Варгулича  на 5 років ув’язнення і вислала у Вятський табір, де 30 липня 1942 року він помер. Так радянська влада оцінила діяльність добровольця-антифашиста.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" №13 від 26 березня 2010 року

Вузькоколійки Великоберезнянщини

      Починаючи з 60 – 70-х років ХІХ століття, в Європі, в тому числі й на Закарпатті, розпочалося бурхливе будівництво залізниць. Не винятком стала і Великоберезнянщина. Так, залізниця Чоп – Ужоцький перевал будувалася поетапно ще за часів входження Закарпаття відповідно до складу Австро – Угорщини та Чехословаччини. Колії: Чоп – Ужгород (1872 – 1895), Великий Березний – Ужоцький перевал (1905 – 1917).


     За спогадами старожилів району ділянку залізниці Великий Березний – Ужоцький перевал будували майстри з Італії вздовж річки Уж майже 12 років. Підсобними робітниками на цих роботах були жителі навколишніх сіл. Вони підвозили каміння, пісок та інші матеріали для будівництва залізничної колії, мостів через Уж та з однієї гори на іншу, тунелів, підпорних стінок, які донині виконують свої функції. Кожен камінь, укладений у цементний розчин (бетон), старанно чистили залізними щітками, обмивали чистою водою.
     Паралельно з будівництвом основної стандартної залізниці Чоп – Ужоцький перевал завширшки 1668 мм будувались на Великоберезнянщині, як і всіх гірських частинах краю, так звані вузькоколійні залізниці шириною колії 700 – 760 мм, рух якими здійснювався за допомогою кінської, локомотивної або ж моторної тяги. Ці вузькоколійки будувались долинами гірських річок або потоків для вивезення деревини з лісосік на пилорами, деревообробні підприємства та хімзаводи (Перечинський).
     У той час наші ліси були багаті пралісами і завжди приваблювали іноземців, під владою яких перебував на той час наш край (Австрії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини) як дешева сировина.
     Більшість цих вузькоколійок були тимчасовими і припиняли свою діяльність після використання лісосік.
     На Великоберезнянщині найдовше існувала вузькоколійна залізниця Дубриничі – Чорноголова – Люта, простягнута долиною річки Лютянка. Вона належала до первістків, побудованих у 90-х роках ХІХ ст. Починала вона працювати на кінській тязі і складала 7,2 кілометри. Після побудови фірмою „Бантлін„ у 1902 році Перечинського лісохімічного заводу вузькоколійка стала власністю фірми, котра перевела її на парову локомотивну тягу. Ця вузькоколійка шириною колії 760 мм починалася в Дубриничах, де мала сполучення із стандартною залізницею Ужгород – Перечин – Великий Березний.
    У 1906 році, коли фірма „Бантлін „ закупила ліс в околицях Чорноголови, вузькоколійка сягала 30 км довжини. Перед Чорноголовою вона мала два відгалуження: одне йшло долиною Бачави  під вершину Чело висотою 623 м над рівнем моря, друге – паралельно з основною гілкою до складу Лютянки.
    У 1917 – 1918 роках на цій залізниці працювали 4 локомотиви, що свідчить про інтенсивне вивезення деревини на деревосклад у Дубриничах, а звідси для переробки широкою залізницею на Перечинський лісохімзавод.
    У 1933 році у Дубриничах через Уж звели залізний міст, через який проходила і вузькоколійка. У 1937 – му  вузькоколійка Дубриничі – Чорноголова – Люта вже мала 44 вантажні вагони, один службовий та два вагони для перевезення робітників.
Закрили вузькоколійку у 1974 році як нерентабельну.
    На початку ХХ століття з Малого Березного долиною Ублянки перевозився ліс трьома гілками вузькоколійки, що належали угорській королівській лісній управі. У 1900 році вона мала довжину 7,2 км, ширину колії 700 мм і працювала на кінській тязі.
    Через два роки її продовжили до села Убля (нині Словаччина) і була вона довжиною до 10,5 км, налічувала до десяти вантажних вагонів.
    У 1904 – 1914 роках ця вузькоколійка мала вже три відгалужені гілки завдовжки 3,8,5,5 та 5,4 км, на яких працювали 12 ва-нтажних вагонів. Після використання лісосік у долині Ублянки вузькоколійку розібрали.
   У 1907 році в Заброді по-будовано пилораму. Щоб довозити до неї ділову деревину, в долині річки Уличанки підприємці спорудили вузькоколійку Забро-дь – Улич – Крива, Збой, Нова Седмиця (нині Словаччина) до урочища Глибокий потік. Довжина вузькоколійки становила 28 км.
   Восени 1944 року під час бойових дій пилорама у Заброді згоріла, а в червні 1945 всі ці села, крім Заброді, відійшли до Словаччини і залізниця перестала існувати.
   У 1916 році нижче Кострини (2,5 км) відкрили пилораму та склад, згодом названий Іванцюським. Тоді і було споруджено вузькоколійку, що мала дві колії. Перша простягалася на північ долиною Іванцюського потоку на 5, 5 км, друга (3,5 км ) проходила мостом через Уж і закінчувалася під горою Яво-рником. Вона мала два відгалуження – в долини Коровлянського і Ростоцького потоків. На схід від Домашина від Іванцюського складу йшла окрема колія долиною Глибокого потоку.
   Загальна довжина вузькоколійки на локомотивній тязі, що виходила з Кострини, становила 16 км 216 метрів.
   У 1934 році ці вузькоколійки закрили у зв’язку з припиненням використання лісосік.
Вузькоколійка Жорнава – Загорб – Стужиця зведена у 1924 – 26 роках, починалася з подвір”я новозбудованої пилорами, розта-шованої неподалік колії Чоп – Ужок – Львів у Жорнаві. До зупинки с. Загорб вона проходила паралельно головній залізниці, відтак повертала праворуч на північний захід вверх долиною гірського потоку сіл Старої і Нової Стужиці і закінчувалася під верхами гір Кременарош та Равка. Далі залізниця мала відгалуження в долини потоків Бистрий, Тихий, Папоротний, Жидовський.
   Від пилорами у Жорнаві вниз на південь виходила друга гілка вузькоколійки до Панського лісу долиною Жорнавського потоку і доходила до висоти 700 метрів над рівнем моря.
   У 1927 році цими двома гілками з вузькоколійок їздило кілька локомотивів і дрезин, котрі тягли 58 вагонів, чотири з яких призначалися для перевезення робітників.
   З липня 1930 року вузькоколійка перейшла під патронат міністерства народної оборони Чехословаччини, згодом – під нагляд чехословацьких залізниць. Вона перестала діяти у березні 1938, коли все Закарпаття перейшло до рук влади Угорщини.
   Із спогадів жительки Великого Березного Терези Близнець (1895 – 1969рр.) відомо, що саме в 20 – 35 роках ХХ століття діяла і одна з найкоротших вузькоколійок на кінській тязі довжиною 3 – 4 км: Великий Березний – підніжжя гори Яворник. Вона починалася із залізничної станції, проходила біля верхнього цвинтара селища Великий Березний, урочищем Форянки, через дерев’яний міст річки Уж, нажче Заброді і далі вверх долиною гірського потоку Термачув – під гору Яворник на рівну луку урочища Кошари. Порожні вагони залізницею тягли вверх коні – ваговози. А завантажені деревиною спускали вниз вузькоколійкою аж до станції у Великому Березному саморухом, пригальмовуючи їх. На залізничній станції деревину перевантажували у вагони основної залізниці Львів – Чоп і відправляли в Угорщину.
    Після використання лісосік південно- східної частини Яворника цю залізницю розібрали. Припадало це десь на 30 - 40 роки минулого століття.
    Загальна довжина всіх вузькоколійок Закарпаття, споруджених в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. ся-гала 1000 кілометрів. З них на Ужанській (включаючи й Турянську) долині – 233 км. На території Великоберезнянщини (включаючи й теперішню частину території Сх-ідної Словаччини) вона дорівнювала 76,5 км.
   Діючими вузькоколійки Закарпаття залишились лише на Іршавщині: Берегово – Іршава – Довге - Кушниця, Виноградів – Хмільник – Іршава.  Правда, працюють вони обмежено і вважаються нерентабельними.
    Якби хоч окремі вузькоколійні залізниці Закарпаття, в тому числі й деякі в нашому районі, можна було відновити, їх можна було б використати під туристичні маршрути. Це стало б своєрідною екзотичною привабливістю для закордонних туристів, котрих так манять чарівні куточки Карпатських гір, його історія і традиції, звичаї добрих, щирих, працьовитих і гостинних людей Срібної землі.
Августин Близнець
Газета "Карпатська зірка"-2006 (№37).







Ужоцький курорт

  Здавна мешканці Ужанської Верховини (Великоберезняський район, Закарпатської області) використовували мінеральні , вуглекислі, солоні й сірководні джерела для пиття, купання і лікування. Але тільки в с.  Ужок використання мінеральних джерел було настільки інтенсивним, що дає  підстави говорити про справжній курорт, хоча  нині у цьому селі про нього залишилися хіба що перекази та кілька пов’язаних із ним топонімів…

      Водолікувальна установка в Ужку була розташована впритул до однойменного перевалу на висоті 563 метри, закрита від холодних вітрів вершинами, порослими колись смерековими лісами. Тут на правому березі Ужа з давніх – давен були відомі людям джерела «квасної води».
     Пишуть, що було їх сім. З тих семи три джерела використовувалися для пиття, а чотири інших завдяки температурі близько 11 градусів за Цельсієм, підігрітих для купання, допомагали при різних недомаганнях, неврозах, катарах дихальних шляхів, у гінекології.
    Свого часу ужоцькі мінеральні джерела мали й назви – Берченій, Геркулес, Бела, Ласло… Перша із перерахованих назв засвідчує, що ужоцькі купелі належали колись графу Міклошу Берчені, котрого і вважають засновником курорту в Ужку. Після 1711 року всі маєтки М. Берчені конфіскувала австрійська держава. Очевидно і купелі на Ужку перейшли тоді у володіння Унгварської казенної домінії.  В усякому разі її урбарій 1793 року згадує в Ужку «тутешні квасні води ».
    «Золотий вік» ужоцького водолі-кувального курорту припадає на ХІХ століття. Забезпечені модерним на ті часи купельним обладнанням, достатньою кількістю будов, липово – смерековим парком із фонтанами і статуями, ужоцькі "квасні води" вабили до себе не тільки місцевих урядників і духовників, але й представників аристократії великих міст, переважно польських.
   Від початку ХІХ століття поляки частіше за інших відвідують Ужоцький курорт ще й тому, що хорошої дороги із Унгвару до Ужка тоді практично не було. Непогода і підняття рівня води в Ужі нищили всі комунікації. І лише до 1858 року побудували таки дерев’яні мости і привели у задовільний стан шлях Великий Березний – Ставне…
    У краєзнавчій літературі є згадки про дві статуї – Геркулеса (на фото) і Венери (Геракла і Афродіти). Першу вважають навіть найдавнішою пам’яткою залізоливарного мистецтва Закарпаття» (1842 р.). Нині вона – в Ужгородському замку.




    Про «богиню краси» з Ужоцького курорту відомості дуже скупі. У записаній 1991 року Іваном Сеньком легенді сказано, що ужоцьку Афродіту «розбили» під час боїв, що проходили тут у 1914 – 1915 рр. Однак то тільки легенда … Мешканці Ужка і навколишніх сіл у своїх переказах по різному іменують статуї згаданих персонажів давньогрецької міфології. І «моцний хлоп» та «файна жона» і «желізний Іван» та «желізна діва », і навіть іронічно – «смолавий дідо» й «гола баба» …
    Поширена думка, що Ужоцький курорт пропав внаслідок боїв Першої світової війни. Однак його занепад почався задовго до цього у зв’язку із зміною власників. Війна тільки довершила справу і привела до його повного запустіння. У тридцятих роках минулого століття багато писали і про необхідність відродження Ужоцького курорту, і про те, як він виглядав раніше:
  «Поблизу "Квасного Потоку" були два купельні будинки із 28 кабінами, а недалеко на пагорбі була розташована прекрасно устаткована водолікувальна установа із залами для гімнастики й фізкультури та 5 особняків із 60 покоями. Внаслідок боїв у 1914 – 1915 рр. п’ять будов були зруйновані, однак джерела залишились неушкодженими»
  Відродженню Ужоцького курорту у 30-х рр.. ХХ ст. заважали ще й такі обставини: «Нині Ужоцькі купелі є маєтком польського громадянина, котрий має у Кракові повноправного заступника Тадеуша Якубовського» (1935 рік).
   До повного запустіння Ужоцького курорту радянські часи додали ще й повне забуття його минулої слави. А поряд з іншими обставинами саме вона, майже забута колишня слава,  могла слугувати одним із перших кроків до відновлення водолікувального курорту на Ужку і його прекрасною рекламою та історичною візиткою до використання мінеральних вод всієї Ужанської Верховини.
Іван Циганин, с. Тихий.
Газета "Карпатська зірка" - 2006. (№37)

Легенди Адамового Лісу

   (Закарпатська обл., В. Березняський р-н. с. Тихий)
  Щоб зберегти цінні для лісової науки пралісові фітогенози, австро-угорські лісівники створили в 1908-1913 рр. Буково - ялицевий резерват «Тиха» ( 14, 9 га ). У 30-х роках минулого століття за ініціативи відомого чеського лісівника – професора А. Златніка цей резерват розширено на 110,3 га. На жаль, у роки другої світової війни й після неї буково-ялицеві праліси у Тихому були зрубані. Із того, що залишилося у важкодоступних місцях, 1966-го року створено новий дендрологічний резерват «Тихий» площею 25 га. ( Із видання: Стойко С.М., Копач В.О. « Сто років створення природних резерватів в Українських Карпатах», 2009 р. ).


  Десь наприкінці позаминулого століття серед заможних городян тодішньої Австро-Угорщини стовало модним полювання, а чи й просто прогулянки в Карпатських горах. Одним із таких «райських» куточків, котрий часто навідували мадярські й австрійські пани, були околиці полонин Рівна та Остра. Неповторні краєвиди, громадні поляни посеред правічних лісів милували зір, вабили своєю первісно-дикою красою. Та найбільше вражали панів і панянок тутешні ліси. Велетенські смереки і буки неначе зійшли сюди зі сторінок відомих романів Фенимора Купера. І вже не в уяві  були ті дерева, а поруч – до них можна було доторкнутися руками. Скільки їм літ? Двісті? Триста? Чи й тисяча? А, може, вони, як і ці гори, вічні? Із часів Адама?..
  Ще року 1900-го міністерство землеробства Австро-Угорщини за порадою природолюбів видало циркуляр про охорону природних урочищ із віковими деревами й пралісами та їх збереження шляхом створення резерватів. У 1908 році серед перших удостоєно охоронного статусу урочище Адамів Ліс поблизу Тихого. Цей флористичний заповідник площею майже 15 га був розташований трохи вище теперішнього урочища Кошарки – праворуч лісової дороги Тихий – Лютки. Через заповідний ліс тягнулася гарно облаштована пішохідна доріжка. Місцеві селяни називали її « Грофкиня» за традицією, що започаткувалася, ймовірно, у ті часи, коли володарями тихівських лісів були графи Друге ти.
  Та особливої краси і неповторності надавали заповіднику велетенські ялиці, чимало із яких були ще й розплідниками диких бджіл. Тому навесні і влітку ліс сповнювався дивовижним гулом невтомних комах. Заповідний праліс викликав захоплення не тільки заїжджих любителів природи, а й місцевих селян. Прямуючи у своїх ґаздівських справах на полонини, або вертаючи звідти, кінні чи піші, зупинялися вони тут, щоб відчути велич земної краси, відпочити і набратися сил. І було це щось подібне до ритуалу, до звичаю. Місце того ритуалу понині називають « Спочиванка».
   В часи Чехословацької Республіки заповідна територія тихівських пралісів була значно розширена. Також заповідними стали ялицево-букові й буково-ялицеві ліси на північно-східних схилах гір Високий ( 1062 м ) і Волосань ( 1030 м ). Створення чеськими лісівниками справжнього флористичного заповідника на південній околиці Тихого було дуже вчасним, бо вже тоді ліси довкола села інтенсивно вирубували. Цьому сприяла і робота місцевого лісопильного заводу. Від перших його власників ( « Санто і компанія» ) завод викупив єврей Бергер Янкель. Він запровадив роботу лісопильні у дві зміни по 12 годин, а пиломатеріали поставляв у кілька європейських країн. Остання обставина була врахована року 1939-го . Мадярським «визволителям» позаріз потрібна була деревина, багато кубометрів деревини. І вони подалися у заповідні ліси. І падали із останнім зойком лісові велети, розламувалися від страшних ударів об землю. І стікали кров’ю – золотистим диким медом… Нині це видається легендою, але очевидці свідчили, що тоді насправді потоком тік мед. Як пам’ять про це на околиці Адамового Лісу досі живе назва « Медяний Потік»… Щоб прискорити рубки, у Тихий привезли і професійних лісорубів із Марамороша. Понині місце, де вони проживали, має наймення «Мараморошські Колиби». Але навіть мадярські зайди залишили первісний праліс, котрий іменували «Адамовим». Знищили його радянські марксисти. Може, тому, що Адама не визнавали, а, значить, і лісу такого бути не могло? А може, через те, що були важкі повоєнні роки і всюди не вистачало деревини? Так чи інакше, але у 1948 році, рівно через 40 років після проголошення заповідного статусу, Адамів Ліс, як пам’ятка природи, зник, залишивши по собі хіба що горду назву. І легенди…
    А вже в середині п’ятдесятих років із оголених схилів Високого і Волосані на село ринули повеневі води, яких ніколи перед тим не було. Це була чи не найперша відплата природи мешканцям Тихого за те, що у важкі часи не стали на її захист.
Іван Циганин.
"Карпатська зірка" №8 від 19.02.2010


В ім’я ближнього свого ...

Серед творців літопису медичної галузі Великоберезняського району Закарпатської облатсі  ім’я Івана Сокача - особливо шановане, осяяне промінням вдячності пацієнтів, глибокої поваги колег. Йому випала нелегка справа організації системи охорони здоров’я у бідному гірському краї, він єдиним на Великоберезнянщині удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, його згадують шанобливо сотні пацієнтів, які зверталися по його допомогу, віддаючи перевагу над багатьма авторитетами обласних клінік. Визнання професійності, глибокої людяності і високої відповідальності ширилося далеко за межами району. Воно живе у пам’яті колег, земляків, відроджується штрихами досягнень молодих спеціалістів, спонукає вклонятися подвижництву людини, котра своє життя присвятила продовженню інших життів, своє серце поклала на олтар служіння найвищому мистецтву… 



   Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині,  котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту  не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки  обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги  грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими.  І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар  і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії  їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач,  і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після  стажування  молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…



   Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення,  завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…
    


    Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район  сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити  страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ?  Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися  дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів,  а відтак - амбулаторій.
      Якось так  складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну,  Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.



    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим.  То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
 Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою:  1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора.  Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами  медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів  його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували  проблеми з  самопочуттям. Ерудований у  різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.



     Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я  перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості  подвижництва в ім’я ближнього свого…
Ганна Герич  (Газета "Карпатська зірка" - 2009, №36)



М. Романищин: витоки формування мистецьких уподобань

       Готуючи матеріали про Михайла Романишина (народився 16 серпня 1933 , помер 12 жовтня 1999 року), не міг припустити, наскільки протиприродним виявиться вживання минулого часу. Адже і досі не полишає відчуття присутності Михайла з його натхненним обличчям і доброзичливою усмішкою, пишним, просрібленим кучером, чистотою і багатством мови, дзвінким звучанням голосу. Не перестає виринати в пам’яті його образ, нагадуючи наше повоєнне дитинство, заняття малюванням і музикою, його щирість, чесність, товариськість і жертовність.




     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».
В. Шелепець
"Карпатська зірка" -2008.

Село на нашій Верховині: Волосянка

Волосянка розташована у верхів’ї річки Уж, у підніжжі гір Бескид та Кучери, за п’ять кілометрів від Ужоцького перевалу, 40 км від районного центру, 186 км – від обласного центру.
Через населений пункт проходять залізнична і шосейна магістралі міжнародного значення Ужгород – Львів.




     Знається кілька легенд заснування цього поселення. Одна з них говорить про те, що втікач від феодала подався в глибокі ліси, де і  вирішив пожити вільним життям. Одного разу феодал пішов на полювання. З вершин гір побачив дим у пониззях річки. Він подумав, що у його володіннях полює хтось інший і навідався з своїм людом до вогню. Підійшовши ближче, побачив дивне. Серед втікачів був його, недавно зниклий, Янко. Феодал наказав слугам упіймати його і прив’язати за волосся до хвоста коня. Так він вирішив доставити втікача до мешкання. Жителі, які бачили це, дуже жалкували. Волосся Янка було надто гарним.
      Коли стало питання про назву села, громада вирішила, що найкраще буде назвати село Волосянкою, що походить від слів «волос Янка».
      Інша легенда описується у вірші Петра Куртанич.
      В історичних джерелах назва населеного пункту вперше згадується в 1691 році в документах Ужгородської домінії, де сказано, що воно засноване ще в 1549 році.
Більшість істориків вважають Волосянку одним із давніх сіл Закарпаття. Так, відомий дослідник історії Закарпаття М.М.Лелекач у своїх працях вказує 25 населених пунктів, в тому числі і Волосянку, які угорський король Андрій ІІІ передав у володіння Ужгородському жупану Петру Пітуні, володіння якого у 1320 році перейшли до феодалів Другетів, тобто до графа Берчені.
     Після війни 1703 – 1711 рр. все багатство Берчені було передано Ужгородській казенній домінії, котра володіла ним аж до відміни кріпосного права (1849 р.).
      Селяни діставали від домінії невеликі земельні ділянки, за користування якими платили натуральні і грошові податки. Крім цього, вони мали працювати на панській землі, випасати худобу тощо.
      Маловрожайна земля не приносила селянам належних доходів. Тому голод і злидні завжди були супутниками горян – волосянківців.
      Після відміни кріпосного права у 1849 році Волосянка почала економічно розвиватися.
      Розпочалося будівництво залізниці Ужгород – Самбір. Жителі, щоправда, були зайняті на найважчих роботах…
      У роки Першої світової війни 1914 – 1918 рр. Волосянка знаходилась у зоні військових дій. У населених пунктах квартирував військовий гарнізон.
      У січні 1919-го село, як і інші, стало частиною Чехословацької республіки. У березні 1939 року його окупували війська Угорщини.
      У червні – жовтні 1944 року в околицях села діяв партизанський загін Героя Радянського Союзу А.В.Тканка. 14 серпня 1944 він підірвав на перегоні Ставне – Волосянка ворожий потяг. У вересні за допомогою жителів було звільнено 60 військовополонених, яких перевози-ли залізницею до Німеччини. Волосянку визволили 16 жовтня 1944 року воїни  Радянської Армії. 23 жителі села влилися добровольцями до Червоної Армії, більшість з них  за мужність нагороджена урядовими нагоро-дами. 12 волосянківців загинули у боях із фашистами. Вічна їм пам’ять! Вдячні го-ряни їхній подвиг не забудуть повік.
     … Нині Волосянка нараховує 510 дворів, де мешкають 1060 чоловік. Площа населеного пункту 312 гектарів.
      До 1990 року у селі діяв колгосп ім. Ілліча, до якого входили Верховина Бистра, Ужок та Луг. В основному колгосп займався вирощува-нням великої рогатої худоби та рослинництвом. Окрасою села був радіозавод «Хвиля»  на якому  працювало близько 400 чоловік. Жаль, що із розпадом Радянського Союзу це підприємство припинило свою роботу.
      Нині на території села діють мостопоїзд 61, ПЧ – 16, підроз-діли Ужанського національного природного парку, держлісгоспу, гірськолижна база «Ужок».  Чима-ла проводиться робота стосовно розвитку зеленого туризму, взагалі туристичної галузі. Зокрема, укладено договір про співпрацю із с. Піхне сусідньої Словаччини.
       Лікувально – профілактичну роботу серед населення успішно здійснюють працівники сімейної амбулаторії – два лікарі та сім спеціалістів.
340 учнів навчаються у початковій та ЗОШ І – ІІІ ст. В селі є дитячий садок, Будинок культури та бібліотека, шість торговельних закладів.
       З Волосянки вийшло у світ багато видатних постатей. Так, уродженцем села був активний діяч Комуністичної партії Чехословаччини Михайло Лялько. У непростому з політичних міркувань 1939-му він емігрував до СРСР. Воював у складі 1-го Чехословацького військового корпусу Людвіга Свободи. Після війни очолював обласну міліцію. На пенсію вийшов, маючи звання генерала міліції. Михайло Лялько написав кілька книг про рідний край. Помер у 1990 році. Похований на його прохання у рідній Волосянці.
       Пишається Волосянка також художником Василем Галушканичом, який народився 1924 ро-ку. У період війни брав участь у партизанському русі на території Словаччини. Після займався мирною працею. Трудив-ся у школі, у вільний час малю-вав картини. Його твори неодноразово отримували високі оцінки обласних виставок, прикрашали музеї, виставкові зали, перебувають у приватних колекціях.
Іван Пазяк, історик,
Ганна Олень.
"Карпатська зірка" - 2007.

Гіадор Стрипський про Великоберезнянщину

       Гіадор Миколайович Стрипський (1875 – 1946), син греко-католицького священика, родом із Шелестовa на Мукачівщині. По закінченні королівської гімназії в Унгварі вчився на гуманітарному факультеті Будапештського університету, а далі – у Коложварському університеті Ференца Йосифа та у найвищій школі Львова. Тут слухав лекції знаменитих М. Грушевського та О. Колесси, познайомився з Іваном Франком та відомими етнографом В. Гнатюком, з котрим проживав на одній квартирі. А після університетських студій у Львові разом із Степаном Томасівським служили один рік в австро-угорському війську у м. Кошіце.



      До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Ві-дтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст.) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських ру-кописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайо-вича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук.
      У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Україна» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – худо-жньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.
      Від описів чудової природи і неповторних верховинських пейзажів віє справжнім захопленням. Разючим контрастом на цьому фоні виглядає важке життя верховинців. Як етног-раф, Стрипський вміло описав побут і звичаї горців, їх дере-в’яні хати, обряди і приготування верховинських страв, спосіб господарювання. Не обминув і негативу: злиднів, голоду, неграмотності, пияцтва. Відмітив і панування в усьому якоїсь безнадійсноті. «Сам Бог махнув рукою на Верховину», - пише автор. Цю народну приповідку він почув, очевидно, саме на Верховині. Пізніше Михайло Лялько у книзі «Під Бескид-горою» подав приповідку так: «Старі люди говорили, що Ісус Христос, коли іще по землі ходив, дійшов лем до нижнього кінця Волосянки, подивився вгору і махнув рукою – далі вже не йшов. Так і зістала Волосянка і вся Ужанська Верховина забута Богом…».  Вихід Г. Стрипський бачив у тому, щоб «розпознати теперішньоє життя руснака» і «навчити єго на ліпшоє життя».
Для сучасних етногра-фів й істориків «Записки із Верховини» є безцінним образником народного життя поч. ХХ століття.
      У тому ж 1907-му на сторінках унгварської газети «Наука» Стрипський друкує першу свою філологічну працю «Старша руська письменность на Угорщині», де доводить, що у ХУІІІ ст. на Підкарпатській Русі писали читано-народною мовою, більш простою і зрозумілою, ніж «язичіє» ХІХ ст. Серед старших рукописів і стародруків Г. Стрипський згадує й «Казаня із ХVІІІ ст.», яке Іван Франко у 1900 році назвав «Унгварським рукописом». Із такою припискою: «Назву рукописові дав др. Франко с тою заміткою, што рукопис належить до бібліотеки василіанського монастиря в Унгварі…».
       Далі Стрипський пише, що згадане «казаня» знаходилось десь інде «бо в Унгварі такого монастиря не є». Але якщо Іван Франко мав на увазі не м. Унгвар, а Унгварську жупу, тоді це «казаня» - із монастиря Малого Березного.
      Ось зразок народної мови ХVІІІ ст. з Унгварського (Малоберезнянського -?) рукопису: «А коли святый апостол Петр пришов єдиного днє до Симона волхва, а было при єго дворі повно стражи. Тота сторожа не хотіла пустити святого Петра до Симона волхва. Святый Петро рече ко тому псу, который лежав там чорній: « повіж пану свому, иж Петро идее до тебе…».
Про величезне значення топоніміки для вивчення іс-торії нашого краю Г.М. Стрипський розповів у книзі « Гдє документы старшей исторіи Подкарпатськой Руси», видрукованій у 1924 році. Епіграфом до цієї праці вченого можна поставити його ж слова із першого розділу: «Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу позбирати найстаріші документы нашої минувшини – МІСЦЕВІ ТОПОНІМИ. Без них будете мати не історію, а пустословіє».
Гори і ріки отримували, зазвичай, свої назви скоріше, як село, тому часто назва річки чи гори давалася іменем села, що тут виникало, - вважав Гіадор Стрипський. Він часто згадує на сторінках книги і великоберезнянські топоніми. Зокрема, наймення «Городище» у Лютій і Великому Березному. Ця назва стрічається у письмових документах, починаючи із ХІІІ ст. і за визначенням Стрипського означало добре обгороджене місце із засіками та іншими укріпленнями для захисту від чужинців й диких звірів…
Згадується у книзі й топонім «Дворище», який острічаємо у наших селах. Вчений вважає, що наші гори і полонини були залюднені задовго до того, як це згадують письмові грамоти, коли ще не було культури землеробства, а «були тільки пастуші громади і добре розвинуте скотарство». Цe «єдині документи», що можуть розповісти про ті часи – місцеві топоніми, які автор книги називає «межевыє названия».
Чимало сторінок книги присвячено топонімам романомовного походження. Стрипський вважав, що вони нагадують нам про румунів – попередників русинів у наших краяк. Вчений детально розглядає кожен із таких румуні змів: Кучера, Мензул, Магура. При цьому зауважує, що Мензул на Ужанщині звучить як Мынчул, Мынчіл, Мынчів, Мынчув… «По видимому і наш Бескід єсть румунського кореня», - пише автор.
     З інших ужанських топонімів румунськими Стрипський вважав: Синаторія, Лумшори, Лікіцари, Петричел, Волоський луг і Дубруц в с. Улич, Черемошна в Тополі і т.п. На думку Г. Стрипського, давні румуни – волохи потім русифікувалися так само, як мадяризували ся ті русини, котрі жили між мадярами. Але після таких висновків вчений доводив, що такі географічні імена як «Унг» і « Унгвар» мають болгарське походження, а без носова – Уг, Угоча походить від предків нинішніх русинів; Ужок є не що інше, як зменшувальна форма від слова Уг, тобто «малий Уг». Стрипський, отже, назву Ужгорода і Ужка пов’язував із словом «усол», яке співпадає із латинським «ангулус», але не вважав цю назву румунською.
     У 40-х роках минулого століття Стрипський знову активно займається топонімією Закарпаття, вивчає походження імен і населених пунктів краю. У зв’язку із цим цікавий його лист до відомого мовознавця Яноша Меліса від 24 вересня 1942 р., де згадано й « село Ставный». Саме таку форму назви Стрипський вважав правильною, бо саме так звучить вона « в устах народа».Тут же вчений висловив й цікаву думку про походження цього ойконіма: Ставный названый уд мытного уряда, де ставали платити мыто на переходы до Польщі»…
     Г.М.Стрипський не вказував, на підставі чого зробив такий висновок. Але, враховуючи, що трудився він тоді і над польсько- мадярським словником, такою підставою могли послужити якісь польські джерела про давній перехід через Бескід.
Іван Циганин, с. Тихий.
Ксерокопія: титульна сторінка
книги Г.М.Стрипського,
що видана
85 років тому.


Символи на давніх печатях Великоберезнянщини

Існує чимало відтисків давніх сільських печаток нашого краю. Поле кожної з них заповнено відповідними символами, який відтворює історичний, господарський, природний колорит конкретного населеного пункту.


      Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
       Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього  поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
       На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним  поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
       На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
       Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
      Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
      Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" -2008 р.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая