хочу сюда!
 

Маргарита

46 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 43-50 лет

Заметки с меткой «особистості»

8 успішних людей, які були в кроці від повного провалу

Изображение
1. Винахідник Томас Едісон
Учитель Томаса Едісона назвав його «занадто дурним, щоб вивчити щось». Едісон ходив до школи тільки 3 місяці, після цього батьки дозволили йому залишити школу і отримувати освіту вдома. Так Едісон з самих ранніх років почав займатися різноманітними експериментами, в 22 роки - отримав перший патент, а за все життя запатентував більше тисячі винаходів, включаючи лампу розжарювання і певий прилад для звукозапису і відтворення звуку - фонограф.

Изображение
2. Мультиплікатор Уолт Дісней
Творця компанії Disney Уолта Діснея звільнили з газети через те, що у Діснея, за словами видавця, «не вистачало уяви і хороших ідей». Крім того, перша студія Діснея Laugh-O-Gram, заснована в Канзас-Сіті, загрузла в боргах і прогоріла. Тим не менш, це не зупинило мультиплікатора переїхати до Голлівуду, щоб продовжити кар'єру..

Изображение
3. Режисер Стівен Спілберг
Спілберг з дитинства хотів стати режисером, проте його не прийняли в Школу кіномистецтва Університету Південної Кароліни через його низькі оцінки. Спілберг поступив в інший університет на спеціальність «англійська мова», але паралельно працював стажером у студії Universal Studios. Пізніше він дістав можливість зняти короткометражний фільм Amblin ', який настільки вразив віце-прездідента студії, що Спілбергу був запропонований семирічний контракт. Він залишив коледж і почав професійно займатися створенням телепродукту..

Изображение
4. Дизайнер Віра Вонг
Всесвітньо відомий дизайнер весільних суконь Віра Вонг почала займатися дизайном тільки в 90-х, коли їй виповнилося 40. До цього вона 17 років працювала редактором у журналі Vogue, проте покинула видання, коли їй відмовили у підвищенні і вона не змогла зайняти пост головного редактора. Після цього Вонг відкрила власний бутик суконь. За час роботи вона пошила весільні вбрання для багатьох знаменитостей, таких як Шерон Стоун, Ума Турман і Мерайя Кері.

Изображение
5. Актор Харрісон Форд
Початок кар'єри Харрісона Форда було вкрай невдалим - він отримував маленькі ролі, і його ім'я навіть не вказувалося в титрах. Подейкують, що один із режисерів навіть сказав Форду, що тому ніколи не стати актором. Втомившись від цих невдач, Форд вирішив взятися за щось інше і зайнявся виготовленням меблів. Це допомагало йому утримувати сім'ю. Проте пізніше він потрапив на прослуховування на фільм «Американські графіті», де зміг привернути увагу Джорджа Лукаса, фільми якого, зокрема роль Хана Соло в «Зоряних війнах», у підсумку принесли Форду світову славу.

Изображение
6. Співак Елвіс Преслі


Елвіс Преслі на початку своєї кар'єри отримав чимало відмов. Спочатку Преслі не взяли до місцевого квартет Songfellows в Мемфісі, порахувавши що він «не вміє співати». Працюючи водієм вантажівки, Елвіс прослуховувався ще в одну групу, однак також отримав відмову. Після прослуховування вокаліст гурту Едді Бонд порадив йому й далі водити вантажівку, так як він «ніколи не зможе стати співаком».

Изображение
7. Інженер Генрі Форд
Перші дві автомобільні компанії, створені Генрі Фордом, - прогоріли. Форд був захоплений створенням «транспорту без коня», він зумів створити перший проект автомобіля, переконати групу бізнесменів підтримати його, однак він нічого не знав про ведення бізнесу, що в результаті вилилося в невдачу. Однак це не зупинило підприємця і його третя компанія, яка стала основою Ford Motor Company, стала успішною. Через кілька років після створення, компанія створила автомобіль, який став найбільш продаваним в країні, а через рік представила легендарну Model T, яка відразу «захопила» американські дороги.

Изображение
8. Співак Джон Леннон

Оцінюючи талант і майбутні перспективи знаменитостей, помилялися не тільки представники індустрії, а й найближчі люди. Приміром, фраза тітоньки легендарного співака The Beatles Джона Леннона буквально увійшла в історію: «Гітара це, звичайно, добре, Джон, але цим ти ніколи не заробиш собі на життя». Це, проте, не зупинило музиканта. 
7381АК

В ім’я ближнього свого ...

Серед творців літопису медичної галузі Великоберезняського району Закарпатської облатсі  ім’я Івана Сокача - особливо шановане, осяяне промінням вдячності пацієнтів, глибокої поваги колег. Йому випала нелегка справа організації системи охорони здоров’я у бідному гірському краї, він єдиним на Великоберезнянщині удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, його згадують шанобливо сотні пацієнтів, які зверталися по його допомогу, віддаючи перевагу над багатьма авторитетами обласних клінік. Визнання професійності, глибокої людяності і високої відповідальності ширилося далеко за межами району. Воно живе у пам’яті колег, земляків, відроджується штрихами досягнень молодих спеціалістів, спонукає вклонятися подвижництву людини, котра своє життя присвятила продовженню інших життів, своє серце поклала на олтар служіння найвищому мистецтву… 



   Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині,  котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту  не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки  обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги  грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими.  І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар  і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії  їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач,  і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після  стажування  молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…



   Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення,  завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…
    


    Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район  сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити  страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ?  Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися  дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів,  а відтак - амбулаторій.
      Якось так  складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну,  Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.



    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим.  То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
 Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою:  1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора.  Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами  медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів  його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували  проблеми з  самопочуттям. Ерудований у  різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.



     Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я  перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості  подвижництва в ім’я ближнього свого…
Ганна Герич  (Газета "Карпатська зірка" - 2009, №36)



М. Романищин: витоки формування мистецьких уподобань

       Готуючи матеріали про Михайла Романишина (народився 16 серпня 1933 , помер 12 жовтня 1999 року), не міг припустити, наскільки протиприродним виявиться вживання минулого часу. Адже і досі не полишає відчуття присутності Михайла з його натхненним обличчям і доброзичливою усмішкою, пишним, просрібленим кучером, чистотою і багатством мови, дзвінким звучанням голосу. Не перестає виринати в пам’яті його образ, нагадуючи наше повоєнне дитинство, заняття малюванням і музикою, його щирість, чесність, товариськість і жертовність.




     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».
В. Шелепець
"Карпатська зірка" -2008.

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали  довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня  1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації  заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю  і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем  Ужгород відійшов до Угорщини.


    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)


Для них війна почалась у 1938-му…

 Ілько Боднар (1921 – 1994) – письменник. Наш, верховинський, родом з Люти (Великоберезняського району Закарпатської області). Ровесник наших батьків і дідів, юні літа котрих обпекли події Другої Світової. Війна розпочалася для нього, як ідля інших сподвижників національної ідеї задовго до 1 вересня 1939-го …




          17 березня 1939 року Люту окупували хортистські вояки. Як і кожна нова влада, окупанти мали своїх прихильників, що вітали їх при вході у село. Новий режим найбільшому тоді населеному пункту Великоберезнянщини, звичайно ж, «повернув історичне мадярське ім’я – Говошкийз», чехів назвав окупантами, а свій прихід – визволенням і возз’єднанням у лоні свято – стефанської корони. Місцеві ж воїни – січовики, як  і всі адепти Карпатської України, мали бути знищені фізично.
            Реальна загроза кривавих розправ нависла над Лютою ще й тому, що в листопаді 1938-го поблизу села знайшла свою безславну загибель терористична мадярська банда. Але новий режим тих дванадцятьох покійних терористів возвеличив до рангу героїв – передвісників і апостолів наступного «визволення історичних теренів Великої Мадярщини».
            Тоді Ількові минуло вже сімнадцять років, із котрих три провів у горожанці Великого Березного, де переважав тоді український національний дух. Та й у Лютій працював учителем Микола Виноградський (Вайнбергер), що ширив українство. Вайнбергер був родом із малоберезнянських євреїв, але сприйняв українську національну ідею, віддано й фанатично їй служив. Від І. Боднаря він був старшим всього на три роки. Мадярська окупаційна влада звинуватила М. Вайнбергера в організації знищення згаданих вище дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів». Молодий лютянський учитель після жорстоких  середньовічних катувань сконав у с. Тур’я Ремета 20 березня 1939 року. А вже у квітні, коли верховинськими селами ширилися чутки про жахливі звірства окупантів у Тур’їх Реметах, Ілько Боднар написав вірш «В неволі» :
А Карпати наші голубіє
Обступили люті вороги
Від Бескида до Чорної Тисы
Вже криваві ріки потекли.
Тяжко гине наш народ в неволі,
Ось на смерть Вайбергера ведуть
Верховинця, хлопця молодого
В домовину вороги кладуть…
          А війна – велика, світова, була тоді ще попереду. У вересні 1939-го червонозоряні вояки перенесли кордон Радянського Союзу аж на Гуснянські полонини. Здавалося тоді їм, молодим, що достатньо перебігти через Тихий і Гусний, й з ненависною неволею покінчено…
          Але подальша доля І. Боднаря була іншою.
          Був засуджений за нелегальний перехід радянського кордону і відбував покарання у Воркуті (1940 – 1942 рр.). Порятунком для нього, так само як і для інших чехословацьких громадян в СРСР, стало формування військової частини під командою Людвіка Свободи.
У 1943-1945 роках І. Боднар – на фронтах війни, свідок боїв на шляху від Соколова до Праги. Вже тоді пише нариси й оповідання, друкується у фронтовій газеті чехословацьких вояків «Наше войсько в СРСР».
          По війні залишився у Празі, працював залізничником, мешкав у Дєчіні. Твори його друкувалися у періодиці Словаччини, України, Югославії, Канади, чеською – у Празі…
Незабутня Олена Рудловчак у 1965-му та у 1974-му впорядкувала і видала у Пряшеві два збірники віршів та прози, до котрих включила й цикли творів Ілька Боднаря. Його спогади «Дєчінські скали» досі не опубліковані…
Іван Циганин.
Газета "Карпатська зірка" - 2008 рік №17

Від учителя до прем’єра

30 років тому, 30 квітня  1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…

            Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові.          Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша…          У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок.        На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем.       Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року».      Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови.      Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало.       Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту.       Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…».      Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання».      У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний…  У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…».     Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…».     Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая.      Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %...     6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму.     Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…

Іван ЦИГАНИН,

"Карпатська зірка" - 2009.

 

Благородний слід на культурній ниві (Іван Раковський)

Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.

Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сімї ставненського урядовцянотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був  у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.

Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській семінарії.

Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася  у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.

На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення  із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам  редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.

У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».

У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».

Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.                       

                                                                                                                                                            Іван Циганин.