Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень

Опозиційна риторика...владних політиків наростає. ПРозріння чи внутрішньовидова боротьба... Державний бюджет 2012 року повинен передбачати окрему статтю на розвиток української мови. Про це заявила радник президента – керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації президента Ганна Герман, повідомляє прес-служба глава держави.

24 августа 2011 года гражданка Украины Мария Олейник нарушила постановление Донецкого окружного админсуда – она организовала в центре Донецка митинг по случаю 20-летия Независимости Украины. За это М. Олейник была привлечена к административной ответственности Ворошиловским райсудом г. Донецка и оштрафована на 340 грн. Однако Апелляционный суд Донецкой области по жалобе М. Олейник штраф отменил, освободив ее от административной ответственности, ограничившись «устным замечанием»…

Когда Донецк перестанет быть «совковым» городом? Когда в нем перестанут судить за желание отметить День Независимости Украины? Когда права человека в Донецке перестанут трактовать «по-донецки»?

На эти и другие вопросы во время онлайн-конференции на сайте «ОстроВ» попытается ответить заместитель председателя Донецкой облорганизации Всеукраинского общества «Просвита», заместитель председателя облорганизации Конгресса Украинских Националистов правозащитница Мария Олейник - в среду, 28 декабря, с 14.00 до 15.00.

Вопросы можно задавать уже сейчас  ЗДЕСЬ.

Венеціанська комісія вважає, що в законопроекті "Про основи державної мовної політики" "регіоналів" Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка недостатньо гарантій використання та захисту української мови.

Про це повідомляє "Обком" з посиланням на УНІАН. За словами голови Відділу демократичних інститутів і

Він говорить і співає українською. На відміну від багатьох українських політиків...

Переглянути відео можна тут: http://wp.me/p1fDEz-3F

УП  П'ятниця, 28 жовтня 2011, 11:35 

Українська мова у Криму може становити загрозу для життя людей. Про це заявив генеральний консул Російської Федерації в Сімферополі Володимир Андрєєв в інтерв’ю "Севастопольській газеті". "Я багато разів висловлювався, що ситуація з російською мовою неприйнятна і штучно нав'язана", - говорить Володимир Андрєєв. "Всю Україну зараз не буду брати, це не моя територія... А в Криму російська мова має користуватися широкими правами, на рівні з державною. Це потрібно переважній більшості людей, які проживають тут. Це їхнє право і їхній інтерес", - сказав він. "Я ніколи не чув жодного серйозного аргументу проти надання російській мові статусу другої державної мови. Немає такого аргументу. Це очевидне рішення, яке зняло б багато проблем", - додав консул. За його словами, у Криму ситуація з російською мовою якась "неприродна, ненормальна". "Я ж дивлюся телевізор - в основному там українська мова. В аптеку заходжу і намагаюся купити якісь ліки, тільки по пам'яті згадую, що це проти цього. А так нічого не зрозумію, хоча в українській мовній сфері я живу півтора роки і більшість загальновживаних термінів розумію. Але не специфічних термінів", - розповів про свої проблеми з іноземними мовами Андрєєв. За його словами, ця проблема поглиблюється у літніх людей, у яких багато ліків. "Ось нові ліки, які стара людина має терміново прийняти. І що їй робити, коли вона сам на сам з інструкцією українською мовою? Це може становити загрозу для її життя", - переконаний консул, який за півтора роки не зміг вивчити мову країни перебування. Він також наголосив, що Росія не ставить в офіційних форматах питання російської мови "в належному ступені наполегливості".

http://uk.wikipedia.org/wiki/Василь_(Липківський)#.D0.A0.D0.BE.D0.B7.D0.B3.D1.80.D0.BE.D0.BC_.D0.A3.D0.90.D0.9F.D0.A6

Народився 20 березня 1864. Початкову освіту здобув в Уманській бурсі. У 1890 році — у віці двадцяти п'яти років — Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік — 20 жовтня 1891 року — його було висвячено на священика. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який своїм рішенням ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах.

Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР (Всеукраїнської Православної Церковної Ради) від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви. … 21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.

Всеукраїнський церковний собор, за практикою стародавньої Александрійської церкви — покладанням рук усього духовенства — висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнім християнським чином отець Василь (Липківський) став митрополитом і приступив до реформації УАПЦ.

 

 

 

 

          Громадянська акція «Калинова гілка»

          Мова калинова — пісня соловїна

    «Скору помащь» викликати — марна справа. Бензину катма. Для «швидкої допомоги» бензин ще є. Отже, в разі нагальної потреби, радимо викликати «швидку допомогу».

          * * * * *
    У лікарню потрапив тяжкохвориј. Терміново пријшла лікарка і почала лічіть. Лічила, лічила… Долічила до 3013. Серце хворого не витримало. За лічбу лікарку притягнуто до кримінальної відповідальності. Зараз вона у в'язниці лічить дні до звільнення. Відтепер хворих в Україні будуть лише лікувати. А коли їх вилікують, вони лічитимуть щасливі дні, гроші, добрі справи і все, що їм заманеться.

          * * * * *
    Порада. По спрафкі їдьте до Росії. Там же ви зможете придбати справачнікі. В Україні видаються лише довідки і продаються довідники.

          * * * * *
    Хлопці (і не тільки)! Чи знаєте ви, як відрізнити росіянок від українок? А от як: росіянки люблять «строіть ґласкі», а українські дівчата ј молодиці не вміють. Зате вони чудово пускають бісики, прядуть очима, моргають.

          * * * * *
    За листи, кинуті в поштові ящики, Укрпошта відповідальність не несе. Вчасно адресатам доставлятимуться лише листи, опущені в поштові скриньки.

          * * * * *
    З наступного тижня «заказні пісьма» на відділеннях зв'язку м. Черкас і реґіјону не пријматимуться. Рекомендовані листи пријмаються без обмеження.

          * * * * *
    Витяг з наказу міністра зв'язку: «Усі «поштальјони» в Україні з 1 грудня мають бути звільнені. На вакансії запрошуються листоноші або поштарки»…

          * * * * *
    Прохання: надалі на газету «Акцент» не підписуватися, а… передплачувати її. Хто передплатить, буде носити почесне звання, — передплатник газети «Акцент». Передплата трива.

          * * * * *
    Не треба катувати!
    У призначениј день пенсіјонерові не принесли пенсії. Дивно. Постукав до сусідки, щоб попитати в неї.
    — Хто там? — пита сусідка.
    — Аткројтє, буду вас питать…
    Почувши це, бідолашна жінка знепритомніла ј гепнулася на підлогу.
    Очевидно, сусід хтів похизуватися знанням української мови (чи зробити їј приємність, вживши українське слово) і замість «запитати» вжив «питать». Але ж українською це означа «мучити, мордувати, катувати»! Якби ж хоч не те, що свого часу її сусідонько служив в органах КДБ…

          * * * * *
    «Та ж свита, та не так пошита»
    Часом доводиться чути щось на кшталт: «Я атлічьна панімаю украінскіј язик, проста ґаваріть на ньом  нє хачю». Один такиј добродіј, збираючись на День народження до свого приятеля, порадився заздалегідь з јого родичами щодо подарунка. І одержав потрібну інформацію: іменинник мріє про гарну сучасну краватку. «С чєво би ета?» — здивувався добродіј. Та все ж, дарујте, припер… дитяче ліжечко. Уявляєте? Людина мріяла про галстук, а їј… ліжко!
    Звичајно, всі були шоковані, а зарозумілиј знавець «украінскава язика» присоромлениј. Можливо, цеј прикриј випадок послужить ще комусь уроком?

    Валеріј Куличів (матеріял виправлено з газети «Акцент»)

    Якою мовою панство розмовля?