хочу сюда!
 

Вика

36 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 35-40 лет

Заметки с меткой «герман»

Де Ганна Герман?

Прошу відгадати.  Хто з жінок у  кабінеті пластичного хірурга Ганна Герман?

Ще на тему пластичної хірургії.

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО

Герман:держбюджет-2012 має велику корупційну складову

Опозиційна риторика...владних політиків наростає. ПРозріння чи внутрішньовидова боротьба... Державний бюджет 2012 року повинен передбачати окрему статтю на розвиток української мови. Про це заявила радник президента – керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації президента Ганна Герман, повідомляє прес-служба глава держави.

«Якщо в минулому бюджеті передбачалися окремим рядком видатки на забезпечення розвитку української мови, то в цьому бюджеті все збили докупи... Різні програми йдуть в одному блоці, єдина цифра – це буде давати можливість для якихось непрозорих рішень», – зазначила Герман.

Радник президента також звернула увагу на відсутність у держбюджеті-2012 окремої статті видатків на стипендії студентів. «Це збурює студентське середовище, студенти не знають, чи будуть індексованістипендії», – сказала вона. 

«Є така тенденція, що в цьому бюджеті буде менше прозорості, більше можливостей для корупції, для непрозорих рішень, для ручного розподілу коштів, ніж було в минулому», – вважає Герман.   

«Дуже важливо буде збільшувати контроль, аби під час перегляду Держбюджету врахувати ці моменти, бо вони  принципові. Це те, що нас турбує, це те, що турбує президента ( ??? ), коли йдеться про потребу перегляду бюджету в найближчий час», – підкреслила Герман.

Як повідомлялось, у держбюджеті приховали видатки на закордонні візити та на медичне обслуговування народних депутатів та керівників органів державної влади. 

Президент Віктор Янукович виступає за якнайшвидший перегляд держбюджету-2012.

28 грудня закон про державний бюджет на 2012 рік, підписаний президентом, опубліковано у парламентській газеті "Голос України".

Тиждень

Тепер в Україні нема секса?

Герман каже, що в Україні нема політичних в’язнів

Радник президента Анна Герман каже, що сьогодні в Україні нема людей, які ув’язнені за свої політичні погляди, бо ті, хто перебуває за гратами, порушували закон.

Про таке вона сказала в ефірі "5 каналу" у вівторок.

"Я не знаю кримінальних справ порушених за політичними мотивами. Я знаю політичного в’язня в Україні Левка Лук’яненко, який свого часу сидів як політичний. Я не знаю в Україні зараз людей, які сидять за політику, я знаю, що люди сидять за те, що люди порушували закон, і закон кримінальний", - сказала пані Герман.

За її словами, екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко добре знає, що таке політичні репресії.

"Він, і мене в тому числі, по телевізору викликав на допити, і моїх колег кидав за грати", – додала Анна Герман.

Забула додати Ганна Миколаївна якій закон порушив Юрій Луценко та ще одна популярна в усьому світі особа. Хтось знає якій закон порушив Юрій Луценко?

81%, 13 голосов

0%, 0 голосов

19%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Обов"язкова Інформація для Г.Герман та І.Богословської.

Шановні п. Ганно та Інно! Ця стаття  особисто для Вас написана.  Для Вас та таких як Ви, хто свого часу "...отмывал Черного кобеля  до бела"! Тобто створили короля.  Але настане час, коли за свої вчинки треба буде відповісти. Бог все бачить і нічого не пробачить, якщо не Вам, то вашим дітям. Чи вони вже перебралися за кордон  насолоджуватися плодами західної демократії. Хтось волав  про  авторитатизм Тимошенко!. Я переконаний, що вона  не будувала би  навколо себе шестиметрові паркани, не перекривала би рух транспорту, не виставляла би охорону з міліціонерів через кожні 50 метрів по дорозі від Мижгір"я до Банкової, не будувала би  у лісах півночі Київської області сфальтовані дороги з розміткою. Тепер Вам дітись вже нікуди, треба  триматись Президента, як воша кожуха. Бо розчавлять.

А тепер читайте та переймайтеся жахом відповідальності!

Действия президента Януковича привычно и уверенно становятся предметом шуток, колкостей и карикатур. Новые кадровые назначения на важные силовые должности из числа все тех же "донецких". Уже ставшие классическими литературные и географические "таланты". Наконец – заявления о том, что а) в стране идет "скупка оружия" и подготовка к вооруженному захвату органов власти, и б) протестующие "люди потеряли страх и совесть".

К сожалению, повода для шуток в последнем случае мало: у нашего президента, кажется, серьезные проблемы личностного порядка – психологического. Он теряет самообладание и совершает ошибки, что неизбежно сказывается на качестве управления страной.

Стремительно теряя поддержку своих бунтующих избирателей, Янукович пытается опереться на более надежную опору – черные мантии, черные маски и черные шлемы. Под управлением исключительно своих, "донецких".

При этом стоит только внимательно присмотреться к этим лицам, ловишь себя на мысли, что правящий класс сейчас формируется за счет нового антропологического подвида.

Назовем его Homo donetskus. Очень уж выразительные и своеобразные физиономии!

Почему для президента Януковича кадровый вопрос имеет такое принципиальное значение? Не будем здесь подробно останавливаться на экономических и политических мотивах – стремлении с помощью своих креатур из Партии регионов монополизировать контроль над материальными и политическими ресурсами страны.

Тут всё ясно – под прикрытием разговоров о реформах идет концентрация абсолютной, почти монаршей власти, для безудержного захвата и перераспределения собственности.

Что же касается ценностного обоснования реформ, их социальной и культурной санкции – это для "донецких" "неформат". Потому что для них модернизация страны – не социальная проблема, а технократическая задача. Главное – до конца каденции, лучше второй, – во что бы то ни стало выйти из кризиса "победителем, которого не судят".

А то ведь если не получится, так только за конституционный переворот 2010 года – верная тюрьма. И не только одному Януковичу.

Но, с другой стороны, нет сомнений, что такая рискованная игра ва-банк не по душе и многим из правящей команды, кто хоть немного выше уровня чечетовых-лукьяновых: можно ведь и доиграться.

Нам же, гражданам страны, важно понимать природу и возможные последствия этих иррациональных мотивов политических шагов первого лица государства. В этом смысле важно учитывать личностные качества президента, его психологическое состояние.

Для наброска "служебного" психологического портрета Януковича удобно использовать понятийный арсенал социальной психологии Эриха Фромма и аналитической психологии Карла Юнга.

Сразу оговорюсь: этот набросок в известной мере достоверен и для многих иных "важных лиц" правящей бюрократии – увы, в эпоху массового производства и авторитарного правления служебная физиономия "массового человека" становится серийной, как деталь автомобиля.

Итак, присмотримся к Януковичу, к его мимике, жестам, речи, к спонтанным проявлениям внутреннего душевного строя.

Бросается в глаза отсутствие свободы выражения чувств, нормальной человеческой впечатлительности, естественной эмоциональности. Его лицо – каменный монумент. Улыбка, если и появляется, то в виде гримасы, как вычурный жест плохого актера.

В голосе преобладает сварливая интонация, речь лишена образности, метафор, культурных реминисценций – только бюрократическая рефлексия самого плоского позитивизма. Смысловая структура речи не предполагает диалога, она монологична и рассчитана на манипуляцию сознанием других. "Другой" для него – всего лишь объект управления, величина, производная от его власти.

Манера общения "на мероприятиях" – чопорная, отчужденная. Едва усевшись в "президиум", он как будто к чему-то принюхивается – будто его преследует запах тления. Преобладают дежурные казённые фразы, ритуальные посулы или публичный разнос и "порка".

На встречах с журналистами он не терпит никакой "самодеятельности", и потому избегает встреч с ними. Его раздражает любая неконтролируемая ситуация. Поэтому брифинги с их демократической, свободной атмосферой просто исчезли.

Для сравнения. На одном из телеканалов я недавно просмотрел архивную запись, посвященную Михаилу Горбачёву. Невольно бросилось в глаза, насколько разителен контраст между моделью социального поведения еще могущественного тогда, в середине 80-х, генсека и нашего межигирского затворника.

Там было неподдельное стремление выйти из лимузина к людям, поговорить с ними без посредников, объяснить смысл политических инициатив перестройки и опереться на их поддержку в роковом противостоянии реформатора с еще более могущественной силой ретроградной номенклатурной бюрократии. И неважно, чем это закончилось...

Здесь мы наблюдаем иное противостояние – с теми, кто, как выразился президент, "потерял страх и совесть". С самим народом. Отсюда патологическое стремление к самоизоляции и невротические фобии. Януковичу, видимо, достаточно общения с дикими кабанами на природе.

Обратная сторона этой медали – болезненная склонность президента к нарциссизму, к "знаковой" барской роскоши апартаментов, дач, машин. Совершенно гротескные формы приобретает его постоянная установка на демонстрацию собственной значительности – с помощью "царских" кортежей, избыточных затрат на охрану и прочие феодальные забобоны. За всем этим на самом деле скрывается глубоко запрятанное чувство неуверенности в себе человека на высокой должности, мало образованного даже в рамках школьной программы.

Описывая психические комплексы таких руководителей, Карл Юнг отмечал, что настоящая опасность подобной ситуации в условиях кризиса состоит в том, что между подобными лидерами и обществом устанавливается глубинная психическая связь. Для придания себе значительности и привлекательности лидер отождествляет себя, причем "без тени юмора", с исполняемой должностью или титулом.

На другом полюсе этой психической связи – комплексы "жителей Донбасса", которые не имеют гарантий сохранности своей собственности и работы. Лишенные способности повлиять на ход событий, когда их права и саму жизнь некому защитить, люди ищут выход из этого невыносимого враждебного хаоса в иллюзорном мире, запрашивая на иррациональном уровне "сильную руку" вождя. При этом лидер воспринимает направленные на него "сигналы-проекции" массовых ожиданий, и интегрирует их в состав своей личности.

В таких условиях неизбежно происходит то, что Юнг называл психической инфляцией – "расширение" личности лидера, разбухание его личностной сферы за счет присвоения воображаемых качеств, которые "обязаны" по должности, хотя их нет в действительности.

Разбухшие амбиции, завышенная самооценка, архетипическая "поза воина", ложный статус – становятся "второй натурой".

В результате "за внушительной оболочкой скрывается маленькое жалкое существо", трансформирующее свои невротические реакции в политические решения. И вот сейчас, когда рейтинг Януковича упал до 10%, "инфляционный пузырь" личности схлопывается на глазах.

Его непродуманное заявление о "скупке оружия", его высокомерие в отношении протестующих граждан – указывают на то, что его личностный кризис становится опасным для страны. А его воля к власти принимает явно гипертрофированные формы бонапартизма, ни на чем не основанные.

Всё это самым неблагоприятным образом уже сказывается на внешней и внутренней политике государства.

Ситуацию надо срочно менять.

Президент потерял легитимность и не соответствует занимаемой должности. А его Партия регионов за эти два года превратилась в партию похитителей ренты – источник обогащения избранных Homo donetskus и нанесения ущерба благосостоянию общества.

P.S. Употребляя условный термин "Homo donetskus", прошу трудящийся народ Донбасса не обижаться – к вам это не относится. А "жителей Донбасса" в известном смысле полно и в Галичине.

Николай Козырев, народный депутат СССР в 1989-91 годах, специально для УП

Кадровая революция Януковича

Януковичу лично придется взбунтоваться против собственной челяди.

Мистические, знаковые события в стиле Булгакова стали происходить в рядах регионалов.

То депутат Колесниченко заявляет, что госдеп США обкурился и обдолбался, то советник Президента Герман обвиняет государственный департамент США в неосведомленности и непрофессионализме по отношению к Украине, то члены Партии регионов во главе с руководителем Черновицкой райгосадминистрации избивают битами простых рыбаков, «великолепный» полет на «Ламборджини» прямо в стенд со взлетевшими ценами на бензин со смертельным исходом совершает депутат-регионал, государственный мультимиллинер Лисин, то глава управления регуляторной политики Бродский фактически становится совестью правительства, обличая и неблагодарный народ, и журналистов. Апогеем становится покупка самого дорогой квартиры в Лондоне любимцем Януковича – Ахметовым, всего за 200 миллионов долларов без ремонта, а Азаров рекомендует всем брать лопаты и копать.

И все это кадры Президента. И позорят они не лично себя, а именно Виктора Федоровича Януковича.

Не знаю, каким он видит себя со стороны, но воспринимают его люди через эти знаковые события, происходящие последнее время практически каждый день. Поэтому Януковичу нужна кадровая революция, причем достаточно жесткая, иначе все эти стихийные разбушевавшиеся нувориши просто потеряют контроль над государством.

Какая разница, что говорят Чечетов, Бродский, Тигипко, если все, что они говорят, не воспринимается как осмысленная речь? Какая разница, как отбеливает Януковича Герман, или как ведет образовательную политику Табачник? Ведь у них просто нет кредита доверия.

Кадровая революция Януковичу нужна еще и потому, что в само государственное устройство нужно вносить революционные перемены. У него просто нет выбора, иначе его ждет народный бунт.

Ганя Герман - агент КГБ під псевдонімом "Тереза". Правда чи міф.

Агент “Тереза” или кто есть кто в “эскорте” Януковича?













Шмата

Жила-была девочка Галя. Жила она плохо, в селе в Львовской области, где
мама работала в местном колхозе на буряковых плантациях, не разгибаясь с
утра до ночи. Гале на буряки не хотелось категорически, Галя хотела
жить красиво.

Для того, чтобы жить красиво, надо было вырваться из родного села,
подальше от цукристых плантаций. Но как-то не получалось. Пыталась Галя
два раза поступить учиться — дальше первого экзамена не получалось. И то
понятно — гуси, куры, сельская школа, откуда там знаниям взяться.
Наконец, удалось от ненавистных буряков сбежать, правдами и неправдами
устроиться в районной газете машинисткой. Но, как оказалось вскоре,
работа машинисткой не слишком отличалась от колхозных плантаций.

Требовался гениальный ход. Ход, как обычно, подсказали старшие товарищи.
Газета, где работала Галя, была органом Миколаевского райкома партии. К
местным партийцам проверить и наставить, а то и просто отдохнуть в
живописных предгорьях Карпат регулярно наведывались ответственные
товарищи из руководящих инстанций разного рода и калибра. После поучений
и наставлений всем этим товарищам требовалось отдохнуть и расслабиться,
отойти немножко от дум державных. Вот тут и Галя понадобится — песни
там спеть, на столе станцевать, то да се…

Вот так стала Галя главным специалистом по оказанию, так сказать,
номенклатурных эскортных услуг. Вначале — на районном уровне, потом — на
областном, наконец — на республиканско-союзном, когда простую сельскую
девочку подвозили вечерком и до утра во всесоюзную здравницу Трускавец,
где отдыхали наивысшие чины партийно-советской номенклатуры из Киева и
Москвы. И жизнь значительно улучшилась, жизнь удавалась — ушли даже
ночные кошмары, где Гале снилось как она в позе «зю» машет тяпкой на
бескрайнем буряковом поле.

Следующий шаг Галя сделала сама. Она обнаружила среди многочисленных
«эскортируемых» некую особую породу, с особым вниманием выслушивающую ее
обычные бабские жалобы на соседей, сотрудников и начальников. Причем,
эти люди, как оказалось, исключительно «с горячими сердцами и чистыми
руками», готовы были не просто выслушивать Галины бредни, но и оказывать
взамен серьезные услуги.

Вот тут-то жизнь и начала налаживаться. «Эскортируя и закладывая», Галя понеслась по жизни, покоряя все новые и новые высоты.

Сначала Гале открылись двери того самого недоступного высшего
образования. И не какого-нибудь, а самого Львовского университета, да
еще и самого престижного факультета журналистики. Причем, двигала Галю
настолько серьезная организация «на три буквы», что приемная комиссия
даже не заметила в ее вступительном сочинении более двадцати грубых
грамматических ошибок.



Поднялась Галя по жизни так, что трудоустройством ее во Львове уже
занимался лично шеф львовской конторы той самой «горячесердечной и
чисторучной» организации Станислав Иванович Малик. Именно он позвонил
руководителю областной комсомольской газеты «Леншська молодь» и очень
настоятельно порекомендовал принять на работу нужного человека. Причем,
не просто принять, а поручить Гале кураторство неформальных молодежных
организаций, разных там «Братств Льва», «Клуба творческой молодежи» и
других, возникавших в ту пору, как грибы после дождя. А на робкие
возражения, что, мол, «ценная кадра» ни опыта, ни таланта не имеет,
рекомендующий жестко отрезал: «Вам бы такой опыт, как у нее. А тексты у
нас есть кому писать».

Собственно, кроме нескольких опусов авторства безымянных «писателей в
погонах», других журналистских подвигов за Галей на тот период не
числилось. Да до того ли было! Весь творческий порыв, вся энергия Гали
уходила на творения несколько другого рода — тех, что пишутся
обязательно от руки, а вместо подписи — оперативный псевдоним. Вокруг
было столько талантливых, неординарных, успешных людей. И всех их Галя
люто, от души ненавидела, и всех их надо было «заложить» — втершись в
доверие и обязательно с «патриотическим» огоньком в блудливых глазках —
ох, не пропал даром «эскортный» опыт! А то, что у всех этих людей, к их
беде повстречавших Галю на своем пути, жизнь начала ломаться — никогда
ее не интересовало.



В конце концов, Галя нацелилась на «крупную дичь», за сдачу которой
можно было и медальку отхватить. В конце восьмидесятых родной для Гали
«конторой» готовилось четвертое, по планам, последнее «дело Чорновила», в
котором Галя должна была исполнить сольную партию, но тут случилась
неприятность. Неприятность состояла в том, что вдруг, в один момент,
рухнула и страна, где процветала Галя, и сама «горячесердечная и
чисторучная» организация приказала долго жить.

И пошла Галя по новой — демократической — жизни, пользуясь навыками
ранее приобретенными, но обнаружилась еще одна закавыка — прорезалась
глубинная страсть к деньгам. Впрочем, старшие товарищи и раньше эту
страсть видели и даже дружески подначивали — регулярные
вспомоществования Гале выписывали только в сумме, кратной тридцати
рублям. Но тут выяснилось, что Галя одновременно пытается совместить и
«эскортирование», и тайную службу и личный приработок. В результате
начали конфузы получаться.

То Галя у начальства квартиру спионерит, то деньги, переданные
канадскими греко-католиками через Галю в Украину, «загадочно испарятся»,
и владыка Гринчишин никак ни Галю, ни денег найти не может, то члена
Римского клуба Гаврилишина по время интимных вояжей в Женеву чистила,
как липку, то афера майора Мельниченко, в пиар-обеспечении которой Галя
принимала деятельное участие, как-то не тем концом оборачивается.

В общем, почувствовала Галя, что земля под ногами начала дымиться и поменяла жизненные ориентиры.

Целью номер один стало: «Найти лоха». Целью номер два — «Присосаться к нему».

И снова все у нее сложилось. И лоха нашла, самого большого во всей
стране, и присосалась к нему. Даже регулярно обещает о лохе книжку
сочинить, но никак не получается. Признается друзьям и домочадцам, что
как только начинает писать первую страницу «про железную поступь
Хозяина» — от смеха давится, аж до икоты.

Службу совсем забросила, так, брякнуть чего-нибудь в телеэфире,
Тягнибоком поруководить, другую провокацию затеять. При этом непременно
«срубить с соратников» куш пожирнее. В общем, посолиднела Галя,
заматерела, требует именовать себя не иначе как «львовская пани».

Только никак Галя на «пани» не тянет.

Для таких, как она, в ее любимом галицийском диалекте есть более подходящее слово — «Шмата»...



Источник: Степан Горчишин, специально для «ГПУ»












__________________
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая