У творенні російської минувшини наші сусіди не гребують навіть підміною історії свого народу історією чужого. Йдеться про намагання російських істориків минулого і сьогодення присвоїти собі «древнее право на земли Киевской Руси». Насправді не було ніякої історії великоросів на середньому Подніпров’ї, на землі Київській. Відомо, що історія великоросів починається в землях Залісся, Московії, де проживали фінські племена меря, весь, муром та інші. А ці землі, як відомо, ніколи не були Руссю. Приміром, знамениті російські історики Соловйов і Ключевський таки визнають цей доконаний історичний факт. А от сучасні історики здебільшого — ні. Інакше як можна прокоментувати появу підручника для російських школярів і абітурієнтів «Вся история в одном томе» (автори–укладачі Родін і Піменова, Москва, 2002), де історія Росії починається... з Київської Русі. Ось так.

Досі серед російських істориків існує проблема оцінки Переяславської ради і договору. Що це була за подія, що вона означала і що засвідчила? Російські історики як у минулому (в дореволюційний та радянський періоди), так і сьогодні цю подію оцінюють як акт возз’єднання, включення України–Малоросії до складу Росії, об’єднання південноросійської гілки слов’янства (малоросів) з великоросами. Що це було за «возз’єднання», 3 вересня 1991 року відверто писала авторитетна в СРСР і сучасній Росії газета «Ізвєстія»: «...начиная с 1654 года,.. велась планомерная, последовательная политика уничтожения Украины как национального государства...»

Президія НАН України до 350–річчя Переяславської ради дала таку оцінку переяславським домовленостям. По–перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої. По–друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави. По–третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання всіх етноукраїнських земель у кордонах національної держави. По–четверте, він виступав у свідомості національно–політичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України». Ось така різниця в підходах до визнання суті рішень Переяславської ради російської й української сторін.

Не можна не погодитися з висновком російської дослідниці з Санкт–Петербурзького університету Тетяни Яковлєвої про те, що біографія Мазепи наскрізь просякнута «стійкими штампами», головний з яких для російської історіографії — «Мазепа — зрадник». «Зрадниками» деякі російські історики іменують й Івана Виговського, і Юрія Хмельницького, й інших гетьманів. До речі, Яковлєва визнає, що Андрусівське перемир’я (1667р.) та Вічний мир (1686 р.), заключені між Московією та Річчю Посполитою, теж можна кваліфікувати як «зраду» Москви щодо України та очевидним порушенням всіх договірних домовленостей, починаючи з Переяславського договору 1654 року.

Російська православна церква піддала Мазепу анафемі, пішовши на політичний крок. А в той самий час, як пише у своїх мемуарах Павло Скоропадський, у Києві відбулася парадоксальна подія, пов’язана з цим актом: «...у Софіївському соборі Мазепу піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму підносять молитви про упокоєння його душі». Народ, як його не зомбували, проніс через віки і дав свою оцінку гетьману Мазепі у відомій поговірці «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Відомо, що на ІІІ Надзвичайному з’їзді ОУН (б) у 1943 році було прийнято рішення про боротьбу проти двох імперіалізмів — Москви та Берліна — і підтримку та освячення боротьби Української повстанської армії. Як зазначають дослідники, основуючись на свідченнях німецьких документів, українські повстанці провели близько п’яти тисяч бойових актів проти німецьких окупаційних властей. Що стосується Степана Бандери, то його у вересні 1941–го було затримано і невдовзі відправлено до концтабору Заксенхаузен, де він перебував до вересня 1944 року.

Мені хотілося б тут привести один документ, який проливає світло на справжню роль УПА як третьої сили, що боролась за незалежність України вконкретній історичній ситуації і була повстанською армією, а не бандою,та спиралась на підтримку народу. Йдеться про лист секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова в ЦК ВКП(б) Сталіну в червні 1945 р. Наведемо промовисті фрагменти з цього листа: «За час від дня визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року вбито бандитів — 90 275, взято в полон — 93 610 і з’явилось із повинною 40 395. За цей час захоплено у бандитів: гармат — 40, мінометів — 449, станкових кулеметів —566, ручних кулеметів — 445, автоматів і гвинтівок — 4235». Хіба могла банда бути настільки чисельною та дозволити собі таке озброєння? І далі:«На 1 червня 1945 р. із західних областей виселено 9615 сімей бандитів та їхніх посібників, загальною кількістю 24 888 чоловік».

Щодо соціальної бази УПА, то переважну більшість там становили селяни. В УПА також боролись представники 51 національності. Тут діяли національні збройні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, узбеків, татар та ін. В УПА було сформовано єврейський курінь, який складався в основному з лікарів. Дивно, що УПА досі не визнано воюючою стороною, а справжніх борців за незалежну Україну належним чином не пошановано. Та це біда українського розколотого суспільства, зомбованого значною мірою стійкими радянськими стереотипами про «зрадників–націоналістів» і «бандитів» УПА.

Про Крим як «ісконно русскую зємлю» стверджує російська сторона кримської дискусії. Хоча добре відомо, що кримське ханство, де не було росіян, але, за турецьким переписом 1666 року, жило там 920 тисяч українців, було завойоване і ввійшло до складу Російської імперії в 1783 році, тобто трохи більше 200 років тому.

Нагадаємо, що Московська держава утвердилася тільки в XVI—XVII столітті. І вона не лише жодного відношення до Криму не мала, а й платила кримському хану дань. Коли Іван IV (Грозний) вінчався на престол царем та оголосив себе самодержцем усія Русі, розгніваний кримський хан прислав послів з обуренням: як смієш ти, наш рабе, об’являти себе рівним мені, царю? І зажадав негайно публічно відмовитися від свого царського титулу і виплатити збиток, що й було зроблено Іваном Грозним. Проте росіяни у вищезгаданому виданні «Вся история в одном томе» пишуть,мовляв, незрозуміло, чому в 1574 році Іван Грозний раптом відмовився від царського титулу. «Странний он какой–то был», резюмують російські історики. Хоча вони чудово знають, чому саме Грозний був «странний».

Українсько–кримські ж зв’язки, як свідчать історичні джерела, сягають у сиву давнину — в період Візантії й Київської Русі. Про це свідчить бодай знайдена під Керчю мармурова плита, на якій викарбувано, що там князь Гліб Святославич у І068 році міряв по льоду відстань от «Тмутороканя до Кърчева», тобто ширину Керченської протоки...

До речі, утвердитися на своїй «ісконно русской» території росіянам допомагали й українці. Йдеться про Чорноморське морське козацьке військо, яке брало участь у Російсько–турецькій війні 1787—1791 рр. І саме козаки на чолі з Антоном Головатим вирішили ключове завдання щодо взяття фортеці Ізмаїл, падіння якої знаменувало кінець війни. За мирним договором 1791 року, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 року Чорноморське козацьке військо милостиво отримало землі між рікою Кубань та Чорним і Азовським морями. Козаки мали боронити цей край по кубанській лінії та узбережжю, за що отримували платню за службу й боєприпаси. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, а згодом — станицями. Так Краснодарський край був заселений запорожцями, нащадки яких донині зберегли рідну мову, традиції, пісні. Хоча в 1932 році їм і поміняли паспорти, написавши в графі «національність» «росіянин».

Севастополь, дійсно, місто слави, але військово–морської. Адже творила цю славу Російська імперія, зокрема, й руками та життями українців. Для прикладу візьмемо Кримську війну. Якщо звернутися до історичних документів, то легко переконатися, що учасники героїчної оборони Севастополя були здебільшого українцями. Пошлемося на російського історика зі світовим ім’ям Євгена Тарлє, в якого знаходимо таке свідчення: один із відомих учасників оборони Севастополя полковник Васильчиков пише своєму другові Мінькову, що адмірала Нахімова — одного знайпопулярніших керівників оборони — матроси перейменували на Нахіменка, щоб більше було схоже на матроське прізвище. А провідний науковий співробітник Музею оборони і визволення Севастополя Елла Голікова навіть свою статтю в російському історичному журналі «Родіна» назвала: «Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Берелев».

А Юрію Лужкову, якому Севастополь усе ніяк не дає спокою, я б порадив зайти на севастопольське військово–морське кладовище і поклонитися праху тільки трьох тисяч волинян, які брали участь у Кримській війні. Знаменитий волинський полк там майже весь поліг...

Міф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовєнькоє», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953р., після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Малєнков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?

Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення — татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії,з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», —пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картоха тут не росте», «капуста в’яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» — питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі».

Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южанє нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а нє картошку», — переконував він.

Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв’язку із 300–річчям возз’єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цейміф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.

Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні — 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві — врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах — 86%, по виноградниках — 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві — колгоспи і радгоспиКриму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%.У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо–рибних, 8 — молочних, 28 — книжкових, 2 магазини  тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.

Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946–47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв’язанню найболючішої на півострові проблеми — водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.

Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.

Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п’ють практично всі містаКриму. А що дала зрошувальна система півострову — зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні — 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.