хочу сюда!
 

Alina

31 год, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «голодомор»

1933. Чому? І

Доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України            

  Валерій  Швець

 

Я належу до останнього покоління, батьки і матері якого особисто пережили голодомор 1933 року і розповіли про це своїм дітям. Я доволі рано дізнався про цю найбільшу трагедію українського народу від матері. Протягом свого життя вона не раз поверталась до цієї теми. Багато того, що я дізнався від неї і інших своїх родичів я виклав в одній із своїх статей [1]. Все моє життя думки про причини цієї трагедії не покидали мене. Нарешті прийшов час підвести підсумок власних пошуків і спробувати відповіді на питання ЧОМУ  це сталось.

Батько моєї матері – Василь Юхимович Мясковський був заможним селянином з непоганою, як на той час, освітою. Він рано зрозумів пануючі тенденції і одним із перших вступив до колгоспу, очоливши один з п’яти колгоспів села Мошняги (мудрий старець у перекладі з молдавської) Балтського району, що на півночі Одеської області. Батько мого батька – Петро Іванович Швець був швидше бідняком, ніж заможним, мешкав у тому ж селі, мав велику родину і нездолане прагнення  до самостійності. Обкладений неймовірними податками, як одноосібник, пройшовши через виселення з власної хати, чудом уникнувши виселення до Сибіру, у колгосп вступив можливо останнім у селі. Здавалось би різні життєві долі двох родин, але голодомор 1933 року виявися спільною бідою для них обох. В обох родинах діти пухли з голоду, обидві родини зазнали втрат. Тому дивним є число у 10 осіб, що загинули від голоду у великому селі Мошняги у 1933 році. Сама таке число містить Книга національної пам’яті України.

Два українці - один лояльний до радянської влади, інший ні, а доля їх спіткала спільна. Висновок: ступінь лояльності до радянської влади не мав принципового значення. Вироком смерті або спасіння була етнічна приналежність людей.

Селяни становили більшість населення України перед Другою світовою війною. Як змінилось їх життя у радянські часи порівняно з попередніми?

Досліджуючи свій родовід, я паралельно порахував середню тривалість життя у селі Мошняги. І тут зробив перше своє відкриття. За офіційними даними Російської імперії [2] на кінець дев’ятнадцятого сторіччя середня тривалість життя і чоловіків, і жінок була приблизно однаковою і знаходилась в межах 40 років.. У власних розрахунках я просто додав вік всіх померлих за рік і поділив на їх кількість. Середня тривалість життя виявилась на початку двадцятого сторіччя вражаюче малою - в межах 20 років (див. діаграму Мошняги). Така невідповідність офіційних даних і отриманих мною могла пояснюватись нетиповістю села Мошняги.  Тому я провів відповідні обчислення для села Оленівка, що розташоване на протилежному березі річки Кодими напроти Мошняг. З невеликими відхиленнями у той, чи іншій бік результат був той самий. Обчислення, виконані для довільно обраних сіл Балтського району, також давали схожі результати.  З чого довелося зробити висновок, що статистика класичної Московської імперії була такою ж брехливою, як і статистика її наступниці – комуністичної Московської імперії. Тому надалі спиратимусь на дані, отримані власноруч.

Як видно з діаграми, середня тривалість життя у селі Мошняги мала від початку ХХ сторіччя тенденцію до зростання. Різке зростання відбулось у 1916 році до 36 років, а найбільшого свого значення у 42 роки вона досягла у 1919 році. У 1918 році у селі вбили священика. Це означало, мабуть, що революція докотилась і до Мошняг. З цього моменту у реєстраційних книгах замість охайного каліграфічного почерку священика з’явились каракулі малописьменної людини. У 1920 році в один день було розстріляно п’ятеро молодих чоловіків, що, мабуть, означало встановлення у селі радянської влади. Чому максимум середньої тривалості життя прийшовся на 1919 рік? Думаю тому, що у село ще не прийшла радянська влада і життя селян відбувалось за природними законами без масового насильства і реквізицій продуктів. Після 1919 року спостерігається стрімке падіння середньої тривалості життя. Вона швидко скотилась до значень, характерних для початку двадцятого сторіччя і такою залишалась, за тими реєстраційними книгами, що збереглись в архіві, до початку Другої світової війни.

 

Проте чи такою? А що відбувалось у роки першої п’ятирічки, у роки колективізації? Тут ми стикаємось з відвертим бандитизмом. Всі реєстраційні книги за сім років – з 1927 року по 1933 рік за наказом влади були знищені. Це свідчення працівників архіву. Якою ж була середня тривалість життя у ці роки? Певне уявлення про це дає село Бензарі, розташоване впритул до Балти. Середня тривалість життя у 1936 році там склала лише 5 років. Що це було? Продовження голодомору чи епідемія на фоні загального виснаження населення у попередні роки? Я не знайшов реєстраційних книг за 1922, 1923 роки. Можливо вони також були знищені, щоб приховати наслідки голоду початку двадцятих років? Немає даних і за роки, що безпосередньо передували Другій світовій війні. Думаю, що середня тривалість життя у селах України за радянської влади у передвоєнні роки становила лише половину цієї тривалості у часи класичної Московської імперії. Отже, залучивши селян на свій бік у 1917 році обіцянкою поділити між ними панські землі (приблизно 20% наявної землі), більшовики згодом під виглядом колективізації конфіскували у селян практично всю їх землю і, фактично, перетворили у рабів з низькою тривалістю життя. У селян не було паспортів, вони не мали права відлучитись з села без дозволу навіть на декілька днів, за роботу у колгоспі, на відміну від панщини, їм нічого не платили, роками їм доводилось працювати без вихідних Чи слід дивуватись тому, що прихід німців у село Мошняги у 1941 році мешканці зустріли хлібом і сіллю.

А що було у часи Другої світової війни на окупованих територіях? Даних за цей період  мало. Реєстраційні книги в архіві існують але не за всі роки і не для всіх сіл. Стосовно села Мошняги я таких книг не знайшов. А от книги щодо інших сіл містили вражаючу інформацію. Середня тривалість життя на окупованій румунами території виявилась значно вищою довоєнної -  десь на рівні 1919 року. І це було моє друге відкриття – румунський окупаційний режим був для місцевого населення меншим злом, ніж радянська влада. Детальніше про життя на територіях, окупованих як румунами, так і німцями, я написав в статті [3]. Тут лише зазначу, що у селах, де проживали мої родичі і родичі моєї дружини, роки окупації не були чорною полосою, швидше навпаки. В якості узагальнюючої характеристики ситуації в зоні німецької окупації мені пригадуються спогади одного німецького офіцера, що служив у дивізії СС-Галичина: «Ми не повернули українським селянам землю. Єдине що ми можемо вважати своїм здобутком – це те, що ми забирали у них лише половину того збіжжя, що забирали більшовики». Але ж більшовики забирали практично все. От вам і різниця між «страшним» німецьким окупантом і «рідною» радянською владою. Ось вам і пояснення причин голодомору і низької середньої тривалості життя селян.

В сучасній Московії існує ціла інформаційна індустрія по приховуванню факту голодомору, викривленню інтерпретації його причин і наслідків. Нажаль, до цієї індустрії причетні багато істориків і публіцистів сучасної України.

Я не дискутуватиму з питання був, чи не був голодомор в Україні. Я просто оціню кількість його жертв, бо їх точне визначення – це завдання для цілого науково-дослідного інституту. Існуючі натепер точки зору дають число від 0 до 10 мільйонів осіб. Багато різних числових результатів з цього діапазону вважаються «науково обґрунтованими». За основу дослідження можна взяти статтю професора Арсена Хоменка «Людність УРСР у перспективному обчисленні», надруковану ним у кінці 1932 року [4]. В цій роботі на основі свого аналізу руху населення з 1927 року він зробив розрахунок кількості населення України на майбутню п’ятирічку. Спираючись на  базову кількість населення станом на 1 січня 1932 року  – 32.241 мільйона осіб й застосовуючи відповідний коефіцієнт приросту, цей дослідник спрогнозував, що на 1 січня 1937 року в УССР мало бути наявними 35.617 мільйона осіб.  Але 9 січня 1937 року відбувся Всесоюзний перепис населення, який зафіксував в Україні тільки 28.2 мільйона осіб. Тобто в Україні виявилось на 7.417 мільйонів осіб менше, ніж за прогнозом. Це число може служити реальною оцінкою масштабів катастрофи.

Проте кількість загиблих саме від голоду має бути меншою за наведене число, оскільки це число є сукупним результатом взаємодії трьох факторів. Перший з них це зниження народжуваності внаслідок різкого падіння добробуту, психологічної травми та фізичного виснаження населення, Другий – різке зростання кількості смертей від різноманітних хвороб, що вражали  населення, яке пережило голодомор. Третій – це власне смерть від голоду. Саме довільне маніпулювання цими трьома факторами і породжує різнобій у числах щодо кількості померлих від голоду людей. На мою думку, коли ми говоримо про голодомор українців, як злочин всепланетного масштабу, не слід розрізняти перераховані фактори. Кожний з них є наслідком тих самих злочинних дій радянської влади щодо українців. Тому число 7.417 мільйонів осіб слід дійсно вважати опорним числом для підрахунку масштабів голодомору. Саме це пропонує професор Володимир Сергійчук [4].

Результати перепису 1937 року не були визнані Сталіним за достовірні. Більшість відповідальних працівників, що керували переписом, були репресовані, деякі розстріляні. Загинув і згадуваний вище Арсен Хоменко. У 1939 році був проведений повторний перепис населення, який хоча і зафіксував зменшення чисельності населення України, але це зменшення було майже на два мільйони меншим. Якому з переписів слід вірити? На відміну від інших дослідників я думаю жодному. Другий перепис був очевидною підтасовкою результатів на фоні репресій щодо попередньої команди переписувачів. Але чи були об’єктивними результати першого перепису? Цей перепис відбувався у період розкручування маховика репресій у всьому Радянському союзі. Між пошуком правди і демонстрації своєї лояльності вищому керівництву країни практично всі керівники всіх рівнів зрозуміло обирали демонстрацію лояльності. Чи були винятком тут керівники переписної кампанії? Думаю, що ні. Вони прекрасно розуміли, що відбувся злочин, і, думаю, намагались його максимально приховати. Їх зусилля виявились недостатніми і вони пішли під ніж репресій. Радянський союз від початку базувався на тотальній брехні у всьому. Правдива інформація у ньому могла з’явитись лише у разі, якщо вона не зачіпала нічиїх інтересів. Можливо ми знаємо сьогодні кількість загиблих з боку Радянського союзу у Другій світовій війні? Сталін казав про 7 мільйонів, М. С, Хрущов – про 20 мільйонів, зараз найчастіше кажуть про 27 мільйонів, а деякі експерти вже називають число у 41 мільйон. А чисельність населення сучасної Московії ми знаємо? Ви впевнені? Відомий московський історик директор Центру руських досліджень Інституту фундаментальних і прикладних досліджень Московського гуманітарного університету А. І. Фурсов стверджує, що воно менше 100 мільйонів. Отже, число у 7.417 мільйонів осіб має бути збільшене приблизно на таке ж число, на яке результати другого перепису відрізнялись від результатів першого перепису, тобто приблизно на два мільйони. Але ж під час  голодомору в Україні шаленими темпами продовжувалась індустріалізація і в Україну сотнями тисяч завозились робітники із Московії, а у вимерлі села масово завозились сотні тисяч селян з тої ж Московії. Одне таке велике село я знаю особисто. А хіба постійний наплив прибульців з Московії не маскував вимирання корінного етносу? Звідки з’явилось на українській землі 20% етнічних московитів? Більшість з цих прибульців з’явились саме у часи голодомору, або у висліді голодомору. Саме тоді були закладені етнічні корені теперішніх подій на Донбасі. Там лінія фронту якраз відокремлює ту частину Донбасу, де етнічні московити становлять біля 50 % місцевого населення, від тієї частини, де їх значно менше. Скільки додамо до попереднього числа жертв? Ну, нехай лише 1.5 мільйонів осіб. Матимемо вже приблизно 11 мільйонів жертв.

В результаті голодомору українців їх етнічні території суттєво зменшились. Етнічні території московитів суттєво зросли. Тепер від московитів часто можна почути, що Донбас ніколи не був Україною. Насправді вони ще раз його завоювали у тридцяті роки і, одночасно заселили. перетворивши, в значній мірі, у свою етнічну територію. Чим не мотив голодомору – розширення життєвого простору одного етносу за рахунок іншого? Гітлер багато говорив про розширення життєвого простору німецької нації. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зменшився. Сталін жодного слова не сказав про розширення життєвого простору московитів. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зріс. Зауважу, що одночасно з Україною голодомор відбувався і на території Казахстану. Там загинуло до половини казахів. Правда у них забирали скот, який не мав жодного експортного потенціалу. Чи вписується це у викладену вище концепцію? Цілком. Україна заселялась прибульцями за свіжими слідами злочину, так як тепер активно заселяється окупований Крим. Казахстан з об’єктивних причин чекав такої участі 2 десятки років. Освоєння цілинних земель – це і було відкладене у часі подальше розширення життєвого простору московитів.

І ще одне. Коли ми говоримо про голодомор, слід розуміти, що у європейській частині Радянського союзу він був спрямований виключно проти українців. Але українські села були не лише в Україні. Вони були на Кубані, Ставропіллі, у Поволжі. Ці українців також не були обділені увагою влади. Мор був і на цих землях. Там, де українські села розташовувались упереміш з московитськими, вимирали виключно українські. Щоб розділи такі села, розташовані поряд, часто використовувались війська. Отже, слід говорити про голодомор не на території України, а про голодомор українців на всій території Радянського союзу в місцях їх компактного проживання. Додавши лише 1.5 мільйона втрат на цих землях ми матимемо приблизно 12.5 мільйонів жертв виключно серед українців. Такі втрати відповідають втратам населення України у часи Другої світової війни – 14 мільйонів осіб. Таким чином, українці пережили дві світові війни, а решта світу лише одну. В обох війнах втрати українців були безпрецедентними для цивілізованого світу.

Голодомор був спровокований об’єктивною нестачею продуктів харчування, чи цілеспрямованими діями влади? Якби у селян забирали лише зерно, що мало певний експортний потенціал, то можна було серйозно говорити про економічні причини голодомору. Але під час численних і регулярних обшуків у українських селян забирали всі наявні продукти харчування. Їм не дозволяли тримати корів і іншу худобу. Родина матері моєї дружини вижила лише через те, що тримала корову, переховуючи її у землянці. З причини конспірації траву для неї косили ночами. Отже дії влади були спрямовані саме на те, щоб максимально збільшити смертність серед українських селян. Це цілком вписується в розширення життєвого простору, про який теоретично так багато говорив  Гітлер, і який мовчки на практиці реалізовував Сталін.

Але ж Сталін був грузином. Чи міг він перейматись інтересами московитів? Сталін був імператором дикої імперії. Умовою його власного виживання було опертя на провідний етнос імперії, який століттями доводив свою придатність до її безмежного розширення. Сталін зумів стати душею московитів не лише у тридцяті роки, але, в значній мірі, і дотепер. Українцю дивно спостерігати за тим, що не тільки московська чернь, але і численна рафінована московська професура не соромиться відверто демонструвати свою відданість колишньому імператору. Безмежна експансія, світова імперія, «ідеальний» імператор-Сталін – ось коло ідей, з якими не може розпрощатись і ніколи добровільно не розпрощається пересічний московит і, навіть московит з дипломом професора. Людина, що мала за плечима лише три класи народної школи, які закінчила за шість років, і професор, що може бути у них спільного? Але, насправді, спільного може бути багато, якщо цей професор московит

 

1933. Чому? ІІІ

 Валерій Швець

800 мільйонів доларів на рахунку одного з провідних керівників Радянського союзу і 53 мільйони доларів, недоотримання яких могло б спасти від голодної смерті 10 мільйонів людей. Могли б спасти, якби метою дій влади було їх життя, а не їх смерть. До речі, 1933 рік – це рік найнижчих світових цін на зерно. Його необмежену кількість за символічною ціною можна було б купити за кордоном, якби в країні Рад дійсно не вистачало зерна. Це був ще один спосіб спасти життя мільйонів українців, якби метою дій влади було їх життя, а не їх смерть.

Про справжнє джерело індустріалізації ми могли б дізнатись, проаналізувавши платіжний баланс Радянського союзу у ті роки, але і досі він засекречений. Проте, оскільки мова йде про колосальні кошти, оскільки внутрішні джерела їх і близько не покривають, то залишається лише зовнішнє джерело їх надходження. Дуже сумнівно, що цим джерелом могла б бути зруйнована Першою світовою війною Західна Європа. Джерелом могла бути єдина країна, яка ту війну реально виграла з мінімальними втратами – це Сполучені штати Америки. І навіть не сама ця країна, а потужний світовий фінансовий центр, який і досі існує там, - Федеральна резервна система. Думаю, що не залишився повністю осторонь і другий за важливістю в світі Британський фінансовий центр.

Західний фінансовий капітал зробив ще одну послугу Радянському союзу. Він організував масштабну, а отже надзвичайно дорогу, кампанію з інформаційного прикриття голодомору. Єдина країна, яка наважилась вголос на весь світ говорити правду про голодомор в Україні, була націонал-соціалістична Німеччина. Навіть католицька церква, знаючи всі обставини цієї трагедії, залишилась нейтральною, а її голос міг би зберегти житті мільйонів українців.

Висновки:

1.Голодомор в Україні і поза її кордонами був геноцидом українського народу. Цей факт зокрема відображений у резолюції сенату США від 4 жовтня 2018 року [6]. Більшість провідних країн світу також дотримуються такого визначення [7].

2.Причиною геноциду було бажання московитів зруйнувати етнічне коріння української нації, унеможливити в майбутньому її національне відродження і розширити свій життєвий простір у Європейській частині Радянського союзу. Те, що наше нинішнє національне відродження сильно шкутильгає, - безпосередній наслідок цього геноциду.

3.До дійсно наукового визначення кількості жертв геноциду, доцільно вживати формулювання: «Понад 10 мільйонів осіб».

4.Голодомор не був викликаним економічними причинами, оскільки внесок експорту зерна в загальну вартість індустріалізації був незначним.

5.Голодомор мав потужне міжнародне інформаційне прикриття, у той час як Московія мала таку ж потужну економічну підтримку. Без першого і другого він був би неможливим. Ми повинні дослідити всі міжнародні аспекти голодомору.

6.Нинішня боротьба за Крим - це, з боку Московії, боротьба за спадок Золотої орди. До 1700 року Московія – це її тодішня офіційна назва платила данину спадкоємцю Золотої орди Кримському ханству. Після захоплення Криму вже всі території Золотої  орди стали частиною Московії. Крим без корінного населення – такою була політика Московитів. І у Криму тепер мешкає лише декілька відсотків кримських татар від їх загальної чисельності.

7.Нинішня війна з Московією – це також і війна за спадок Давньої Русі. Без України – справжньої і єдиної спадкоємиці Давньої Русі навіть сучасна назва колишньої Московії виглядає штучною. Україна без українців – такою була справжня політика всіх Московських імперій, аналогічно Криму без кримських татар. Геноцид 30-х природно вписується у цю політику.

8.Визнання голодомору геноцидом має правові наслідки для держави, від імені якої був здійснений геноцид. Юридичним спадкоємцем Радянського союзу нині є Російська федерація. Ось вона і має сплатити компенсацію Україні за всіх загиблих. Мова має йти про трильйони доларів. Тому не варто економити на дослідженнях голодомору. Ми маємо встановити поіменно всіх загиблих і не лише в Україні. Ми маємо розкрити і всі таємниці індустріалізації.

9.Війна українців з московитами триває вже 800 років. Вона триватиме і надалі. Геноцид тридцятих був лише одним епізодом цієї війни, де українці катастрофічно програли. Двадцять перше сторіччя має стати сторіччям наших перемог. Тільки вони є гарантом припинення цієї війни, принаймні тимчасового.

10.Історія України-Русі – так назвав свою десятитомну працю видатний український історик і перший президент Української народної республіки Михайло Грушевський. Це найкраща назва нашої країни Ми не маємо дати ворогу шансу ні на нашу землю, ні на нашу назву.

Посилання:

1 Валерій Швець. Розплата за поразку. Голодомор 1933-го  – мій рахунок. День. - 2011. - № 215 - 216. - 25 - 26 листопада. https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rozplata-za-porazku

2. Тривалість життя в Україні. Вікіпедія. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96

3. Валерій Швець. Рабство ХХ століття. Українське село у Другій світовій війні. День. - 2013. - № 110. - 27 червня.https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rabstvo-hh-stolittya

4.Володимир Сергійчук. Укрінформ. https://www.ukrinform.ua/rubric-ther_news/2181905-demografi-vrahovuut-ne-vsi-zertvi-golodomoru.html

5. Всеволод Голубничий. Причини голоду 1932 – 1933 року. Спільне. Commons.https://commons.com.ua/ru/prichini-golodu-1932-33-roku

7.Интерфакс. https://www.interfax.ru/world/631920

8.Музей голодомору. https://holodomormuseum.org.ua/ru/pryznanye-v-myre-holodomora-aktom-henotsyda/


Повний текст статті можна подивитись на ресурсі:

https://www.ar25.org/article/1933-chomu-realni-prychyny-golodomoru-i-nashi-zavdannya-na-maybutnye.html

1933. Чому? ІІ

Валерій Швець

Ще раз повернемось до питання, чи був геноцид українців викликаним економічними причинами, адже в країні відбувалась індустріалізація? Потрібні були гроші, багато грошей, для закупівлі обладнання, для проектування заводів, для оплати західних фахівців тощо. Одночасно з індустріалізацією розгорталась і конфіскація землі у селян, яка на прийнятій в Радянському союзі іншомові називалась колективізацією. Наступна діаграма «Експорт зерна» дає уявлення про експорт зерна з Радянського союзу [5]1929 рік. Колгоспів мало, селяни не голодують, але практично не продають зерно державі, експорт зерна незначний, хоча ціни на нього доволі високі. 1930, 1931 роки. Колгоспів вже доволі багато, колективізація ще не закінчена, селяни у колгоспах ще не голодують, але вже відчуваються проблеми з продовольством. Зерно у колгоспах просто забирають, експорт зерна стрімко зростає, проте у Західній Європі і Північній Америці з кінця 1929 року розгортається потужна фінансова криза, ціни на зерно падають, відповідно падають і прибутки від його продажу. 1932 – 1934 роки. У селян конфіскована практично вся земля. Здавалося б саме тепер виникли ідеальні умови для вилучення у них всього зерна і різкого збільшення експорту. Але, слідом за фінансовою кризою, на Заході розгортається потужна економічна криза. Фермери Сполучених штатів часто знищують врожай, оскільки продавати його не має жодного сенсу. За свідченням відомого московського економіста професора В. Ю. Касатонова, світові ціни на зерно у своєму мінімумі впали приблизно у шість разів. Продати зерно у економічно розвинуті країни стає практично неможливим. Саме з цієї причини, на мою думку, експорт зерна у зазначені вище роки стрімко скоротився.

            Легко спростовуються численні версії радянських і сучасних московських істориків про падіння експорту через неврожай, саботаж селян тощо. Отже, у найтрагічнішому для українців 1933 році за кордон було продано лише 1.6 мільйона тон зерна. Важко з’ясувати реальну вартість тони зерна у ті часи, тим паче, але на сьогодні середня закупівельна ціна становить доларів двісті. Отже, за 1.6 мільйона тон можна отримати 320 мільйонів доларів. Поділивши це число на шість, отримаємо 53 мільйони доларів. Але ж впали ціни і на промислову продукцію. Впали, але не в такій пропорції. Чи мала така сума валюти вирішальний вплив на перебіг індустріалізації? Абсолютно ні. Ви ніде не знайдете загальну вартість індустріалізації в Радянському союзі. Проте найобережніші оцінки вартості побудованих і обладнаних заводів, електростанцій і об’єктів інфраструктури (приблизно 9000 великих і середніх підприємств) обчислюється у трильйони доларів за теперішнім курсом. 53 мільйонів і, наприклад, 3000 мільярдів доларів. Непорівнянні числа. Проте 1.6 мільйонів тон зерна - це приблизно 440 грам зерна на кожний день для 10 мільйонів голодуючих протягом року. За недоотриманих від продажу зерна 53 мільйонів доларів можна було спасти життя всім, хто врешті помер від голоду. Очевидно, метою продажу зерна був не вирішальний внесок в індустріалізацію країни, а геноцид голодом українських селян.

            Хто ж вніс вирішальний внесок в індустріалізацію? Для цього було недостатньо жодного внутрішнього ресурсу, і навіть їх всіх у сукупності – це думка видатного московського економіста вже згадуваного вище професора В. Ю. Касатонова. Важливим джерелом отримання іноземної валюти для Радянського союзу могла стала ліквідація закордонних рахунків провідних більшовиків, так званої ленінської гвардії. Так, після вбивства Троцького на його закордонних рахунках виявилось біля 800 мільйонів доларів, а після розстрілу Зіновьєва -  ще одного провідного більшовика – 400 мільйонів доларів. Багато  більшовиків розстріляли, значна частина багатства розграбованої царської імперії, що опинилась на їх банківських закордонних рахунках, повернулась у казну, але знищення цієї зграї бандитів-«борців» за щастя людей праці відбулось у 1937 – 1938 роках. Їх гроші вже не могли вплинути на перебіг індустріалізації. Страхітливий промисловий монстр вже постав на кордонах Європи. На початок Другої світової війни кількість сучасного озброєння, яку він створив, перевищувала сукупне озброєння решти країн світу. Це і було метою індустріалізації.

           Повний текст статті можна подивитись на ресурсі:

https://www.ar25.org/article/1933-chomu-realni-prychyny-golodomoru-i-nashi-zavdannya-na-maybutnye.html

Голодомор: только факты и статистика


Голодомор: только факты и статистика
20:01, 23 листопада 1 14093

В разгар голода Кремль специальной директивой приказал не выпускать крестьян с территории Украины и Кубани в другие районы ... О том, что всех украинцев собирались выселить из Украины, на ХХ съезде КПСС признался Хрущев ...

Настоящей дискуссии относительно геноцидного характера Голодомора нет. И не может быть, потому что для дискуссии нужны факты. А фактов - нет у "конспираторов" Голодомора, которые уже договорились до того, что украинцы сами умирали миллионами (чего история ни разу не фиксировала на территории Украины даже в Средневековье).

А что же говорят факты?

Численность украинцев в СССР по всесоюзным переписям соответсвующих годов составляла:

1926 год - 31 млн 194 тыс 976,

1937 - 26 млн 421 тыс 212,

1939 - 28 млн 111 тыс 007,

1959 (после включения около 7 миллионов галичан, волынян, буковинцев и закарпатцев) - 37 млн 252 тыс 930.

Среднее соотношение населения СССР между переписями 1926 и 1937 годом (без учета пострадавших от голодоморов украинцев и казахов) составило 119,4%, т.е. прирост почти 20%.

Численность украинцев за это же время уменьшилась до 84,7% от численности украинцев в 1926.

То есть по состоянию на 1937 год число украинцев составило всего 70,9% от количества, которое должно быть в случае распространения на Украину общегосударственных тенденций. В таком случае потери Украины от Голодомора составляют 10 миллионов 844 тысячи.

За эту перепись 1937 года ее исполнителей расстреляли.

Дело в том, что Сталин на XVII съезде ВКП (б) уже назвал цифру численности населения СССР на конец 1933 г. - 168 млн. человек. В этих условиях данные переписи 1937 г., показывали гораздо меньшую цифру - 162 млн человек. Цифру решили подправить.

По данным новой переписи 1939 года количество украинцев сократилось с 31,195 миллиона в 1926 году до 28,111 миллиона в 1939, т.е. на 3,084 миллиона человек. За это же время произошел прирост количества русских в СССР на 21,8 миллиона (28%).

Население всего СССР выросло за это время на 23,5 миллиона (16%).

Если бы Голодомора не было, то численность украинцев, при условии распространения на него общесоюзных темпов прироста, в 1939 составила бы 36,19 миллионов, т.е. на 8,075 миллиона человек больше от имеющейся по данным переписи 1939 численности.

Подчеркнем, это заниженные данные, поскольку общесоюзные темпы прироста уже изначально занижены (за счет Украины и Казахстана).

В 1932-1933 годах более половины всех смертей в СССР приходились на Украину, при том, что население Украины составляло лишь пятую часть населения СССР.

В рядовом украинском селе от Голодомора погибло в 2-4 раза больше людей, чем во Второй мировой войне.

Следующая после 1939 перепись населения в СССР была проведена только в 1959 году. С 1926 года, т.е. за 33 года, количество украинцев выросло всего на 1,5 миллиона.

И это при том, что на рубеже 1930-1940-х годов Украина получила значительное вливание населения вследствие вхождения в ее состав Галичины, Закарпатья и Буковины.

Поляки помнят и чтят двадцать тысяч своих соотечественников, которых большевики расстреляли в Катыни.

Однако в Украине на протяжении голодного 1933-ого каждый день была такая "Катынь".

Такой вот союз и такие "общие корни".

Поэтому Голодомор - это именно геноцид украинского народа, а не "общая трагедия народов СССР", тем более, что вожди этих народов десятилетиями отрицали сам факт Голодомора, а некоторые отрицают до сих пор.

Еще в начале ХХ века Украину по скорости роста населения сравнивали с Китаем. А сегодня Украина - № 1 в мире по скорости уменьшения населения.

Сейчас Украина на 7-м месте в мире из 230 стран по скорости уменьшения населения. А среди соразмерных стран - на первом (все сравнительные данные - с СИА World Factbook).

Украинцы - на 6-м месте в мире из 223 стран по смертности на 1 тысячу населения; хуже нас 5 стран - Ангола, Афганистан, Южная Африка, Нигерия и Россия.

Украина на 198 месте по уровню рождаемости из 221 стран (позади нас из соразмерных государств только постиндустриальные Япония, Италия, Германия и Южная Корея).

Украина на 211 месте из 222 по количеству рождений на одну женщину ( из соразмерных государств позади нас только Япония и Южная Корея).

Кроме того, Украина - на первых местах по уровню заболеваемости социальными болезнями и болезнями, быстро распространяющимися в деморализованных обществах.

Это последствия не независимости, а именно СССР.

Депопуляция сельского населения Украины (то есть превышение числа смертей над рождениями) началась еще в 1979 году, и уже тогда стало понятно, что до перехода этой тенденции на город остались считанные годы.

Если посмотреть на статистические данные, то увидим, что лучшие социальные показатели в тех регионах, которые меньше времени были в "союзе".

Как же так случилось, что Украина, которую еще недавно сравнивали с Китаем по скорости роста населения, стала зоной демографической катастрофы? Куда же делись дети из украинских семей, как, например, у режиссера Александра Довженко, где он был четырнадцатый?

Дело в том, что по всему СССР в 1932-1933 годах лишь в Украине применялись военные операции по ограждению, с тем чтобы не дать населению спастись от голодной смерти.

Области Украины, населенные пункты, а также сама граница УССР в 1932-1933 годах были окружены военными отрядами, в столкновениях с которыми погибли многие беглецы. Этому есть масса доказательств, записанных свидетельств уже умерших и свидетельств еще живых людей.

Единственным регионом, кроме Украины, где в 1932-1933 годах были применены вооруженные силы для ограждения территорий после изъятия продовольствия у населения, стала Кубань - единственный регион СССР вне Украины, где в то время преобладало украинское население.

По всему периметру границы Украины, от Житомирщины до Луганщины, расположены многочисленные украинские села, которые вымирали от голода, а в нескольких километрах, за границей Украины, население других республик - России и Беларуси - не вспоминает жертв голодомора.

Только относительно населения Украины было принято постановление, которое ввело изъятие у крестьян не только зерна, а всех без исключения пищевых запасов.

В разгар голода 22 января 1933 Кремль специальной директивой приказал не допускать выезда крестьян с территории Украины и Кубани в другие районы, а "тех, кто пробрался на север" немедленно арестовывать, и, после того, как были выявлены "контрреволюционные элементы", высылать на места предыдущего проживания.

В разгар голодомора, 17 марта 1933 года, было принято постановление, согласно которому выход из колхоза допускался только с разрешения администрации на основе организованного набора рабочей силы.

Поселенцев из других республик и красноармейцев, которые заселялись на место вымерших крестьян, власть обеспечивала продовольствием, а местное население Украины и Кубани - нет. Об этом в Украине и на Кубани есть множество живых свидетельств.

Голодомор проводился параллельно с возобновлением масштабных репрессий против культурной элиты Украины и свертыванием украинизации в Украине и на Кубани.

О Голоде в Поволжье 1921-1922 годов в СССР можно было свободно писать, а о простом воспоминании о Голодоморе в Украине еще в 1980-х годах можно было попасть за решетку. В разгар Голодомора в Украине СССР называл сообщение о нем в мире "грязной клеветой" и продолжал так делать еще много десятилетий.
Во время Голодомора в Украине в 1932-1933 годах СССР экспортировал за границу миллионы тонн зерна и значительные объемы других продуктов, чему есть масса подтверждений в официальной биржевой статистике.

Убийство миллионов украинцев нанесло значительный ущерб экономике СССР. Наиболее уязвимыми к голоду являются дети. Они должны были стать продуктивным населением и основой экономического могущества страны. Однако СССР все равно пошел на их убийство. В украинских селах постоянно рождались люди, воспитанные на украинском языке в украинских традициях. Спасти их от голодной смерти стоило бы копейки по сравнению с тем, что эти люди ежегодно бы зарабатывали для страны. Однако руководство СССР их не спасло.

Наконец, спросим себя: неужели в такой стране, как СССР, где люди часто боялись говорить шепотом под одеялом, могли умирать от голода миллионами на протяжении почти двух лет без ведома и одобрения этого в Москве?

Иностранные дипломаты сообщали о частных заявлениях советских руководителей о том, что в Украине в результате голода "этнографический материал будет изменен".

Интересно, что свидетели разговора Сталина при участии Постышева и Косиора, заявляли, как Сталин похвалил их за отчеты в Москву о количестве умерших от голода в Украине и сказал Постышеву: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косиор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные".

Наконец, Советский Союз осуществил геноцидные действия в виде выселения против ряда народов Крыма и Кавказа. Неужели Сталин больше любил украинцев?

А еще есть материалы съезда КПСС о том, что Сталин решил выселить всех украинцев из Украины: "Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он (Сталин) и их бы выселил".

Эта идея была реализована в приказе народного комиссара внутренних дел СССР Берии и заместителя народного комиссара обороны СССР Жукова от 22 июня 1944 года о выселении всех украинцев в Сибирь.

В своих воспоминаниях советские генералы признались в существовании такого приказа и готовности его выполнить. О том, что всех украинцев собирались выселить из Украины, на ХХ съезде КПСС в 1956 году признался генеральный секретарь КПСС Хрущев.

Читайте также: Причина смерти — украинец: воспоминания тех, кто пережил Голодомор

Вселенський Патріарх провів панахиду за жертвами Голодомору

Вселенський Патріарх провів панахиду за жертвами Голодомору в Україні
21:14, сьогодні 281

Панахида за жертвами Голодомору, Стамбул
Панахида за жертвами Голодомору, Стамбул / ukrinform.com

Божественна літургія та панахида за жертвами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні відбулася у Стамбулі 24 листопада за участю Вселенського Патріарха Варфоломія.

"Ми вшановуємо 86-ті роковини Голодомору і пам'ять жертв цього геноциду з боку сталінського режиму проти українського народу", – сказав Вселенський Патріарх. Про це розповів Укрінформ.

Читайте також: Українські науковці на антарктичній станції вшанували пам'ять жертв Голодомору

Тоді, як висловився Варфоломій, "незліченна кількість українських мирних людей – дітей, чоловіків і жінок – потерпали від голоду і боролися за свою національну ідентичність, мову та культуру". Та й сьогодні "зло продовжує чинити руйнівний вплив на світ".

Вселенський Патріархат вирішив надати автокефалію народу Божому України, щоб він міг організувати своє життя відповідно до основ святих канонів церкви та її традицій, щоб мав повагу до Матері Церкви та був у комунікації з іншими православними церквами,
– наголосив Варфоломій.

Після літургії посол України в Туреччині Андрій Сибіга виступив зі словами про Голодомор: "Це було абсолютне зло: гинули безневинні люди. 25 тисяч щодня. Ми маємо це пам'ятати й поширювати правду: це злочин проти людяності, це – геноцид".

На заході також були генеральні консули Канади, Молдови, Польщі, лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, представникам української та кримськотатарської громад.

2 грудня 2018 року божественна літургія та панахида за жертвами голодоморів за участю Вселенського Патріарха також відбулася у Стамбулі. У вересні 2019 богослужіння у пам'ять про жертви Голодомору та жалобна акція "Запали свічку пам'яті" відбулися в столиці Туреччини – Анкарі.

Не забудемо і не пробачимо!

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору 
Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору, фото: Христина ПроцакЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору, фото: Христина Процак

Львів пам’ятає… На площі навпроти пам’ятника Тарасові Шевченку представники влади, громадськість та духовенство спільно із львів’янами провели екуменічну панахиду за жертвами Голодомору 1921—1922, 19321933 та 19461947 років в Україні, та згадали пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Опісля — долучились до всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті», запаливши свічки і лампадки на площі.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

Люди, що прийшли на площу, прийняли участь у загальноукраїнської акції «Запали свічку пам’яті». Вони запалили сотні свічок, з яких зокрема виклали три великі свічки, напис «Пам’ятаємо!» та роки трьох Голодоморів.

Сформувавши колону, люди з лампадками вирушили до пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

«Сьогодні ми вшановуємо пам’ять заморених Голодом у 1921-22 роках, 1932-33 роках, 1946-47 роках. Ці три Голодомори винищили практично все українське село, весь той генофонд нації, який би мав зробити поступ вперед — до свободи, життя, волі, стояти і боротись за вільну Україну. У селян відібрали все. Ці біси були господарями тоді на українській землі, але той страшний час минув і пам’ять про ці трагічні події описана чорними літерами в українській історії. Сьогодні кожен візьме до рук лампаду, зігріє у своїх руках, запалить свічку, щоб засвідчити, що ми пам’ятаємо, ми будемо живі, будемо боротись за Україні”, — сказав Владика Димитрій, Митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

Довідка

Згідно з результатами опитування, яке провела соціологічна група «Рейтинг», 82% громадян вважають, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом Українського народу. У порівнянні із минулим роком, дещо зросла кількість тих, хто однозначно погоджується із цим твердженням. У регіональному розрізі спостерігаються такі відмінності: твердження про те, що Голодомор є геноцидом, поділяють 95% жителів Заходу, 87% – Центру, 72% – Півдня та 61% – Сходу. 73% опитаних зазначили, що цього року планують запалювати свічку у День пам’яті жертв Голодомору в пам’ять про загиблих від голоду.

Богдан Гордасевич: Не забудемо і не пробачимо! Злочин без терміну давності - геноцид українського народу в СРСР 1921-1991 роки.


Таня Адамс. Плата за свободу.

Плата за свободу

 

Tanya Adams

Иногда нужно встряхиваться.

Поднимать глаза от своей обыденности.

Иногда нужно прийти в Мемориал Памяти Жертв Голодомора и привести туда детей.

Иногда нужно засомневаться в восприятии своей жизни, как чего-то неизменного.

Вот вы живёте с семьей, где-то на Полтавщине, трудитесь, ругаетесь, миритесь, строите планы.

А завтра к вам пришли вооруженные комуняки и выгребли всю пищу в ноль. И у ваших соседей. У всех.

Сложили зерно в разваленную церковь и поставили краснопузого охранять. Зерно там гниёт.

А вы здесь умираете.

И страшнее смерти от голода, наверное, только то, что твои дети умирают раньше тебя.

А ты не можешь ничего, даже сбежать.

Где-то в Москве решили, что ты и твоя семья умрёт.

И ещё 4 миллиона таких как ты.

Зачем? А нас просто дофигища.

Мы самая большая нерусская популяция СССРа. Расстреливать нас долго, вывозить куда-то –вагонов не хватит, а вот голод- самое оно, чтоб тотально сократить численность.

На несколько поколений вперёд.

И привить безусловную покорность.

Потому что нет ничего более унижающего, лишающего всякого достоинства и сводящего с ума, чем вот это медленное беспомощное умирание.

Плата за свободу всегда необыкновенно высока.

А что такое беспомощность, я хорошо поняла летом 14-го.

Летом, которое сделало меня другой.

Теперь я пишу вам.

Оставшимся прежними. Оставшимся в стороне.

Вы ведь способны задуматься о вариантах развития событий?

Вы ведь поняли уже, что «этого не может быть»- НЕ работает?

Ты, десятилетиями ходящий на стабильную работку, ты уверен, что завтра не воткнёшься в амбарный замок, а на Ворк.ua скажут, что ты старый?

Ты, покупающий новую диагональ со скидкой, ты уверен, что через год у тебя останется жилище, где она красиво стоит и показывает футбик?

Ты, сидящий за столом с другом, с хорошим другом, с самым настоящим из друзей, уверен ли, что завтра он не окажется с той стороны прицела?

Ты уверен, что завтра вооруженные люди не засунут тебя в вагон и не увезут в снега за Урал? Этого же не может быть, да?

Ты точно знаешь, что в супермаркете всегда будет хлеб и молоко и кусок мяса?

Спроси у жителей Славянска, что такое когда «не может быть» становится реальностью.

Спроси у своей бабушки, если она жива и если захочет рассказать, как умирали от голода её земляки на Полтавщине, где даже палка, воткнутая в землю, плодоносит.

Умирали, потому что кто-то в Москве решил, что они должны умереть.

У тебя сейчас есть квартира, работа, еда, интернет, идеи, планы, друзья, семья, возможности.

А что у тебя останется, когда у тебя не останется ничего?

************************************************************************

Олексій Захарченко 

Шановний Володимир Зеленський, поясніть будь ласка, навіщо Ви прибрали всі лампадки та квіти, які сьогодні українці поклали до меморіалу пам'яті жертв Голодомору?

Сьогодні зранку ми з однодумцями поклали понад 50 лампадок, корзини та букети квітів, після нас це ж зробили військові, школярі, просто окремі перехожі (це ті, кого я встиг помітити). Натомість під час Вашого з дружиною покладання лампадок до пам'ятника Голодомору, всі лампадки та квіти були зачищені! Як ви це можете пояснити?

Це що означає? Що у нас тепер Президент має ПРИВІЛЕЙОВАНЕ право вшановувати жертв Голодомору? Чи на думку і увагу до цієї події простих українців тепер просто плювати? Чи може вже й свічки у вікнах українці не мали права запалювати, поки Ваша величність це не зробить?

Закликаю Вас вибачитись за неприпустимі та огидні дії вашої команди та протоколу! В демократичних європейських країнах, за подібні "дії" Вас би вже попросили піти...

Прошу однодумців та ЗМІ допомогти із поширенням! Адже тільки разом ми зможемо досягти справедливості!

Вічна пам'ять та шана жертвам Голодоморів та політичних репресій в Україні!

 



Мовчання буває злочинним!

Мовчання буває злочинним: чому історик Грицак має піти з українсько-німецької комісії
ЧЕТВЕР, 24 ЖОВТНЯ 2019, 15:20 — АНДРІЙ МЕЛЬНИК, ПОСОЛ УКРАЇНИ У НІМЕЧЧИНІ
ФОТО УНІАН

21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу.

А після цього засідання з’явилася жорстка заява посла України у Німеччині Андрія Мельника, який звинуватив українських істориків у бездіяльності, а фактично – у опорі такому визнанню.

"Європейська правда" публікує колонку посла, в якій той обґрунтовує свої звинувачення.

* * * * *

Майже п'ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшли по сім науковців з кожної сторони.

З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак.

Ще тоді одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення "історії України у радянський період і теми Голодомору". Завдання, поза сумнівом, важливе, і тим більше актуальне зараз, коли Бундестаг нарешті почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Як відомо, петицію із закликом про таке визнання підписало понад 50 тисяч громадян.

Однак ця комісія, яка мала би робити все для цього історичного рішення, вирішила просто ігнорувати цю тему.

Але достатньо було мені висловити у публічному просторі кілька критичних думок щодо діяльності (хоча, якщо бути більш точним, то радше бездіяльності) Німецько-української комісії істориків, як з’явилася гнівна реакція її співголів – шановних професорів Мартина Шульце Весселя та Ярослава Грицака.

Аж не віриться, що принаймні так мені вдалося вивести з летаргійного сну пана Грицака, який протягом останніх чотирьох із половиною років у згаданій (надзвичайно відповідальній, а не лише почесній!) якості зайняв вельми комфортну для себе позицію стороннього спостерігача стосовно резонансних історичних тем, які жваво обговорюються у німецькому політикумі та суспільстві.

І йдеться не лише про визнання Бундестагом Голодомору як геноциду українського народу.

Про інші деталі – дещо пізніше. Наразі ж хотів би повернутися до витоків, а саме до лютого 2015 року, коли вдалося реалізувати чудову ініціативу голови Німецької асоціації істориків, професора Шульце Весселя (за що йому – особлива повага) і створити Німецько-українську комісію істориків.

Адже дефіцит базових знань про Україну в Німеччині – особливо з початком російської агресії – просто зашкалює.

Цю ідею з ентузіазмом сприйняли у Києві.

Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоб домогтися фінансування цього унікального інституту.

Пригадую, як не було меж моїй радості, коли спільними зусиллями нам таки вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK.

Тоді мріялося, що об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі та в мас-медіа. Передовсім у самій Німеччині.

Тоді я і в страшному сні не міг уявити, наскільки ілюзорними є ці очікування.

Більше того, комісія, монополізувавши цю нішу, свідомо чи несвідомо, повністю самоусунулася із суспільного дискурсу, зайняла (даруйте, панове професори, за чесність) страусину позицію.

Поясню, що маю на увазі.

У своєму відкритому листі її співголови рапортують про "великі досягнення", які безумовно заслуговують уваги, зокрема, проведення п'яти щорічних конференцій, виділення щороку п'яти стипендій для юних вчених, а також плани зробити інформаційний портал.

Це все важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами). Втім, є одне "але": все це відбувалося і відбувається у власному академічному мікрокосмосі, у комфортному науковому вакуумі, такій собі теплій ванні.

Натомість справжні фундаментальні виклики, які турбують громадськість обох країн, відверто ігнорувалися комісією.

Найбільш разючий випадок – це навіть не визнання Голодомору, а ініційовані нашими друзями у Німеччині – фракцією Партії зелених – публічні дебати у Бундестагу про "історичну відповідальність Німеччини перед Україною". Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту.

Це була справді безпрецедентна подія.

Йшлося про те, що з огляду на непрості сторінки спільної історії, насамперед війну на винищення українців з боку Третього рейху, Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії. На жаль, депутатам тоді так і не вдалося ухвалити рішення, а саме питання після бурхливих дебатів формально передали до комітету в закордонних справах.

Хоча якраз ці дебати могли б і мали б стати унікальним шансом для нашої історичної комісії сказати своє вагоме авторитетне слово, вона вирішила не помітити цю – сорі за тавтологію – історичну подію.

Жодного інтересу, жодних публічних звернень, жодних коментарів, жодної реакції, жодних публікацій у німецьких ЗМІ. Нічого! Як на мене, така позиція не має нічого спільного зі справжньою науковою відповідальністю.

На жаль, подібний сценарій повторюється і сьогодні, коли завдяки титанічним зусиллям українських активістів у Німеччині та людям доброї волі з усього світу вдалося зібрати підписи під петицією до Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом.

Як вже згадано вище, 21 жовтня відбулося засідання петиційного комітету у Бундестазі. Як раніше, так і під час цієї події у німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одного з найбільших злочинів ХХ сторіччя. Але сама комісія чомусь не вважає, що ці заклики її мають зачіпати.

А тепер – найцікавіше.

Як з’ясувалося, вони мовчать свідомо і планують мовчати й далі!

На мій запит вони офіційним листом повідомили, що після обговорення, цитую, "більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоб не висловлювати свою позицію" (!).

У листі вони навели також обґрунтування цього дивного рішення.

Одна з двох причин звучить так: "оскільки Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин". Коли я це прочитав, то ледь не впав зі стільця від шоку!

Із таким підходом ми категорично не можемо миритися.

Саме тому комісію з українського боку необхідно перезавантажити! Ця необхідність вже давно перезріла.

Зрештою, дещо дивною виглядає ситуація, коли жоден (!!!) із поважних українських членів DUHK не тільки не володіє німецькою мовою, але й глибоко не займається дослідженнями саме українсько-німецьких взаємин.

Пан Грицак мав би і сам зробити для себе висновок і передати естафету тим науковцям, хто більше не буде мовчати.

Закликаю потужну вітчизняну спільноту науковців-істориків долучитися до оновлення Німецько-української комісії.

P.S.: Вище я навмисне не згадав про другу причину, через яку комісія вирішила не брати участі у дискусіях. Вона звучить так: "бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше "злочином проти людяності", ніж "геноцидом" згідно з дефініцією ООН".

У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, "більшість" означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої "цікавої" думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник. Натомість Ярослав Грицак мій лист від 19 вересня проігнорував, не надавши жодної відповіді.

посол України у Федеративній Республіці Німеччина

Чай, вино и голодомор

Николас Купенский, профессор Йельского университета (США), рассказывает, как американские журналисты открывали для западного мира республики Советского Союза. Как некоторые из них теряли объективность, открыто симпатизируя советскому строю и умалчивая о его преступлениях.

Смотрите также:
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
22
предыдущая
следующая