6 травня 1947 р. СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією. Не маючи змоги самостійно придушити опір українців, Радянський Союз, фактично, був змушений звернутися по допомогу до своїх сателітів.
Напередодні Дня Перемоги у календарі значилася ще одна важлива дата - 6 травня, на яку припадає 60-та річниця підписання договору між СРСР, Чехословаччиною та Польщею про спільну боротьбу з УПА. Тепер, коли свято Перемоги позаду, можна не ризикуючи наразитися на емоційну реакцію ідеологічних супротивників, розглянути цей епізод в українській історії, який став важливим кроком до того, щоб світова спільнота дізналася про визвольну боротьбу українського народу.
Перед тим, як говорити власне про договір, слід згадати причини його підписання саме цими державами і відповісти на питання, - чому так сталося, що СРСР визнав на міжнародному рівні ведення проти нього партизанської боротьби?
Велика Вітчизняна війна не скінчилася для радянської влади 9 травня 1945 р. На західноукраїнських землях, щойно приєднаних до УРСР, східних польських землях (так зване Закерзоння), продовжувався український Рух Опору під проводом ОУН.
«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА,
то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію». Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)
Ось що пише про тогочасну ситуацію у Західній Україні автор «Криголама» Віктор Суворов («Давай подробности!», журнал «Посев», № 2’2005 р.): «Це була війна проти народу. Тільки органи НКВС(народний комісаріат внутрішніх справ – ред.) на землі Західної України в 1945 р. мали 175 резидентур. Отут мене відразу тягне до порівняння. У самий розпал холодної війни ГРУ мало в США 3 резидентури під дипломатичним прикриттям і кілька (не більше п’яти) нелегальних резидентур. Таку ж кількість резидентур на території США мали й «бойові товариші» з КДБ. Питання: хто ж був більш небезпечний комуністичному режиму, – «американський імперіалізм» чи власний народ однієї з «братніх республік» «нерушимого Союзу»?».
Окрім НКВС були й резидентури НКДБ (народний комісаріат державної безпеки – ред.), кількість яких була співрозмірна кількості резидентур НКВС по всій Західній Україні. Наприклад, в Івано-Франківській області в 1945 р. діяло 142 резидентури НКДБ, незалежно від агентурної мережі НКВС. Також діяли розвідувальні структури Радянської армії.
Це лише розвідка, а проти повстанців діяли також внутрішні війська НКВС, і навіть армійські підрозділи. ОУН також мала потужну Службу Безпеки та розвідку.
На Закерзонні тривало міжетнічне протистояння між польським та українським населенням, яке почалося ще в 1943 р на Волині. У 1944 р. було підписано радянсько-польський договір про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, який згодом завершився операцією «Вісла» 28 квітня 1947 р.
Поняття «взаємний обмін населенням» означає, що обидві сторони депортували представників нацменшин з однієї країни в іншу. Звісно, був спротив. Збігнев Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук у 1995 р. в Gazeta Wyborcza опублікував статтю «Погляд на УПА свідомого поляка» (її пізніше передрукував ряд українських видань), в якій писав, що в серпні 1945 р. із Закерзоння виселено 220 тис., а впродовж наступного року – майже 500 тис. українців. На початку переселення в СРСР мали добровільний характер, виїжджали москвофільські і прокомуністично залаштовані люди. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страшного терору.
Його ідейним натхненником була радянська влада. Вона озброювали польських селян-шовіністів, і ті спустошували українські села. Причому діяли вони під охороною польської армії. У 1945 р. на цих землях ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Один приклад: 18 квітня того року польські озброєні селяни напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Під час акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді КВС об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти польських сіл.
Після цього до боротьби з КВС у восени 1945 р. долучилося Військо Польське, натомість командування УПА кинуло проти поляків свої збройні частини, які з’єдналися з КВС і на польський терор відповідали терором українським.
Польська влада визнавала, що несе втрати у боротьбі з УПА. 1945 р. глава уряду оприлюднив наступні дані: «У боях з «бандами» органи МО (Міліції Обивательської) понесли в 1945 р. такі втрати: 1 411 міліціонерів убитих, 1 410 ранених і 940 полонених «бандитами»» (Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942-1952»). У 1946 і 47 рр. польські втрати збільшились, акції УПА стали більш організованими, у зв’язку з цим СРСР в березні 1946 р. кинув на Закерзоння війська НКВС на допомогу польським збройним частинам. Натомість УПА здебільшого переходить на диверсійну боротьбу (напр., 12 березня на залізничному шляху Олешичі–Нова Гребля повстанці пустили під укіс поїзд, яким їхало військо польське з Ярослава до Томашова переселяти українців).
Ситуація у Радянському Союзі ускладнювалася тим, що значна частина населення західних областей УРСР підтримувала повстанців, а тоталітарна система також була вимушена вести боротьбу ще з естонськими, литовськими, латиськими повстанцями.
«Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою»
Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р.
Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору.
Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони.
Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи.
При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».
Для пропаганди ця держава була вибрана не випадково. По-перше, в ній діяла на той момент багатопартійна система. По-друге, в історії України ХХ ст. Чехословаччина ставилася до українців найбільш ліберально (коли частина українських земель опинилася в складі цієї держави по завершенню Першої світової війни).
Перший рейд УПА був відзначений у місцевій пресі, яка, хоч і назвала повстанців бандитами, однак відзначала, що вони не чинять злочини і не воюють з армією. Крім того, повстанці почали налагоджувати контакти з місцевими антикомуністичними організаціями, зокрема словацькими націоналістами, які домагалися створення власної суверенної держави. Обговорювалася тактика спільної боротьби словаків і УПА проти СРСР (аналогічні переговори велися з польською армією ВіН – «Вольносць і Незавіслосьць» – на Закерзонні. Обидві армії навіть спільно виступили в кількох акціях проти НКВС, але потім ВіН відмовилася від співпраці).
Та про ці контакти дізналися в СРСР. Почалося співробітництво між Радянською та Чехословацькою армією, а пізніше і Військом Польським. 1 січня 1946 року підписано «Договір про взаємний перехід державних кордонів прикордонними військами СРСР та чехословацькими прикордонними військами з метою переслідування i лiквiдацiї переходячих банд i про взаємну співпрацю, пов’язану з цим».
Як наслідок, у квітні 1946 р. командування УПА надсилає лист Президенту Чехословаччини Бенешу, в якому викладає сутність своєї боротьби. У відповідь проти бійців УПА (їх відправилося в рейд за різними даними від 500 до 900 чол.) було кинуто 17 батальйонів чехословацької армії – 11 200 бійців з танками та авіацією.
Збройна сутичка між УПА і чехословацькою армією відбулася 16 квітня. УПА зазнала поразки, розсіялася і окремими групами почала переходити в ліси. Акції УПА на теренах Словаччини набули розголосу і завдали удару по міжнародному іміджу СРСР, потроху руйнуючи міф про непереможність Радянського Союзу. Виявлялося, що в межах СРСР існує потужний рух опору, що вже кілька років бореться з комуністичним режимом за право на незалежність для свого народу.
Українським повстанцям це вдалося тому, що у Чехословаччині на той момент виходили опозиційні газети, працювали представники зарубіжних ЗМІ. Продовженням спроб прориву інформаційної блокади слід вважати рейди «сотень» УПА із Закерзоння на територію Німеччини, окуповану американцями.
Зважаючи на таку ситуацію, 6 травня 1947 р. СРСР, Чехословаччина та Польща підписують договір про спільну боротьбу з УПА. Договір мав на меті вирішити три основні завдання.
1. Забезпечити успішне проведення операції «Вісла».
2. Зупинити рейди УПА на Чехословаччину (узимку 1946 р. планувався другий рейд повстанців) і перехід окремих «сотень» на Захід.
3. Придушити повстанський рух, який не лише завдавав клопоту СРСР і Польщі, але й намагався спонукати словацьку опозицію виступити проти федеративної комуністичної влади.
Перше завдання було виконане на відмінно. Радянське командування кинуло з Львівської воєнної округи одну панцерну дивізію та спеціальні антипартизанські загони й заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехо-словаки вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус, складений з трьох дивізій та відділи КБП (Корпус Безпеченьства Публічнего – польський аналог НКВС). Всі три військові з’єднання держав соцтабору мали в своєму складі артилерію, танки, літаки. У той час як УПА була слабоозброєною і за чисельністю значно поступалася комуністам.
Як наслідок, за місяць акції все цивільне населення Лемківщини, Перемищини й Ярославщини було повністю виселене. УПА перейшла на терени Західної України, деякі частини продовжували намагатися прорватися на Захід.
Другий рейд УПА на Чехословаччину розпочався 25 травня 1947 р. Одночасно рушили шість «сотень», які буквально одразу потрапили в оточення польських військ. Повстанці зазнали значних втрат (їх чисельність зменшилась на половину), проте їм вдалося перейти на територію Чехословаччини, здебільшого завдяки тому, що «союзники» узгодили директиви спільної боротьби з УПА лише в кінці червня 1947 р.
На Чехословацькій території до 277 бійців УПА долучилися групи цивільної сітки ОУН та рештки розбитих на Закерзоннi «сотень», чисельність яких не визначена. Проти них виставили 6 000 солдатів, 5 600 бійців служби безпеки та понад 3,5 тис. колишніх партизан. Майже всі бійці УПА були знищені, лише близько 100 перебралися на Захід.
Третє завдання договору фактично теж було виконане. Після вбивства у 1950 р. Романа Шухевича повстання було фактично придушене: до середини 1950-х рр. лише іноді здійснювалися диверсії з боку залишків УПА.
Але закордонні рейди УПА і, власне, підписання Договору, мало й позитивні для повстанців наслідки. Полягають вони в прориві інформаційної блокади.
Наприклад, 20 серпня 1947 р. у шведській газеті «Дер Бунд» з’являється велика стаття, присвячена УПА. «Майже три місяці чеські i словацькі органи безпеки, підкріплені військовими силами, проводять на сільських теренах i в лісистих горах Словаччини регулярну малу війну проти українських повстанців, що продираються з Польщі в південному i південно-західному напрямі».
А от що писала французька «Ле Фігаро» 30 серпня того ж року (докладніше про це –
http://lib.oun-upa.org.ua/rejdy/rozdil_8.html): «Останні повідомлення різних агенцій донесли, що українські партизани прибули у Словаччину та вели там бої з регулярним військом. Це є рештки Української Повстанської Армії, яка боролася проти Вермахту без жодних зв’язків з радянськими партизанами, та була переслідувана Червоною армією від 1944 р».
Фото з сайту
www.oun-upa.org.ua
Василь КОЛОМІЄЦЬ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
