Военный аспект

На пятом году необъявленной войны в украинском обществе нет единого понимания, как нужно вести эту войну. Мнения гражданского общества находятся между двумя крайностями – от тотальной войны до полной победы с выходом ВСУ на границы 2013-го года до почти полной капитуляции с фактической потерей суверенитета. Причём все споры сводятся к критике обеих этих крайностей и обвинению оппонентов в приверженности к ним же.

Так как же нужно вести эту навязанную восточным соседом войну?

Безусловно, по возможности нужно избежать тотальной формы, чтобы не получить последствия, аналогичные последствиям Парагвайской войны с катастрофическими последствиями типа гибели 70% мужского населения

(https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0).

Сдача суверенитета и возвращение в орбиту российской империи также неприемлема большинству украинцев. Но и формат войны, в котором страна ежедневно платит «военный сбор» кровью своих лучших воинов тоже не выглядит оптимальной. То, что сейчас происходит на линии соприкосновения – совершенно неприемлемо. У многих наблюдателей создаётся впечатление, что постоянные потери - это не неизбежная плата за независимость, а искусственный процесс, поддерживаемый в интересах нынешнего военно-политического руководства.  Большинство кровавых «обострений» на фронте каким-то загадочным образом происходили в разгар какого-нибудь очередного коррупционного скандала и играли роль встречного «информационного повода», чтобы события на фронте оттенили в информационном потоке всплывшие и крайне неудобные для власти факты. К тому же образ «Верховного Главнокомандующего» стал основой предвыборного образа Порошенко в его нынешней президентской компании. 

Так существует ли другой возможный сценарий ведения этой затянувшейся войны?

Ответ – безусловно ДА!

Любая война является «продолжением политики». Не исключение и российско-украинская. Анализ её причин не является задачей этого текста, но возможные варианты развития стоит проанализировать. Их несколько.

1. Масштабное вторжение регулярных войск РФ с полным разгромом ВСУ. К сожалению, при масштабном вторжении такой разгром почти неизбежен при нынешнем состоянии ВСУ, НГ и мобилизационной системы. От использования этой возможности российское руководство удерживают международные последствия такой открытой и явной агрессии, а также сложности, связанные с удержанием захваченных территорий с враждебно настроенным населением, практической невозможностью создания и удержания у власти сформированных оккупантами коллаборантской власти на большей части территории Украины. В этом случае российскому руководству придётся ограничиться созданием лояльной кремлю «новороссии», смириться с сохранением на остальной территории совершенно враждебной кремлю междурародно-признанной Украины и мощными международными санкциями. Безусловно, существует возможность сделать такой сценарий невозможным, но об этом ниже. 

2. Ограниченное вторжение с разгромом группировки ВСУ в юго-восточных областях, пленением десятков тысяч украинских военных, целью которого будет заключение «мира» на условиях агрессора. Например, официальное признание над Крымом российской юрисдикции (проведение повторного «референдума»), официальное принятие «внеблокового» статуса («протектората» РФ),  формирование лояльного кремлю правительства, возобновление поставок воды по Северо-Крымскому каналу, ну, и по мелочам. Такой вариант продолжения войны не только возможен, но и достаточно вероятен, если кремлю он покажется своевременным. Для запуска такого сценария кремлю понадобится политическая подготовка в виде обострения внутренней ситуации в Украине, типа принятия откровенно дискриминационных законов против русскоязычного населения, раздувания межэтнических и языковых конфликтов, захвата культовых сооружений радикалами и пр. Некоторые симптомы такой подготовки видны уже сейчас. Успешная их реализация, при помощи российской агентуры на Западе, даст возможность расколоть единство международной поддержки Украины и, после подписания «мирного договора» с украинским «Петеном», избежать разрушительных для РФ последствий в виде мощных санкций (эмбарго на энергоносители, отключения SWIFT и пр.). Пока такой сценарий остаётся очень вероятным и, чтобы сделать его невозможным, необходимо успеть провести глубокое реформирование украинского оборонного сектора.  Один из этих вариантов будет немедленно запущен нынешним руководством России при двух условиях. Во-первых, развитие внутриполитической ситуации пойдет по пути, который их совсем не устраивает, а во-вторых возникнут условия снизить международные последствия для России до приемлемого для них уровня. 

3. Третьим возможным вариантом ведения войны остаётся текущий формат боевых действий, который вполне устраивает нынешнее военно-политическое руководство как РФ, так и Украины. С одной стороны такая война продолжает держать в напряжении украинское общество, маскируя под патриотическими позами и лозунгами отъявленное мародёрство «правящих элит» Украины, с другой стороны не висит на бюджете РФ тяжёлым грузом и помогает «правящей элите» РФ держать своё население в «патриотическом тонусе», а перед международным сообществом строить из себя «не сторону конфликта».  Но такой вариант бесконечного продолжения боевых действий совершенно не соответствует национальным интересам украинцев. 

4. Ну и наконец тот вариант продолжения этой войны, который я считаю самым оптимальным. Это оптимизация боевых порядков до такого состояния, чтобы исключить огневое поражение наших войск лёгким вооружением. Для этого придётся оставить некоторые позиции, расположенные в самых уязвимых точках. Выбор позиций должен быть основан на том, что у противника не должно быть возможности сблизиться на дистанцию контактного боя (применения лёгкого вооружения) и безнаказанно вернуться за свои укрепления. Такая линия соприкосновения фактически была сформирована, например, после оставления нами Дебальцевского района обороны в феврале 2015-го. Да и сам Дебальцевский район обороны, за исключением некоторых участков , был сформирован именно так. Поэтому войскам противника так тяжело обошлась операция по его захвату. Даже несмотря на задействование всех своих подготовленных ресурсов, противник решил задачу по захвату этого района только воспользовавшись явным предательством командования ВСУ, преднамеренно без боя сдавшего горловину выступа в районе Логвиново, перекрывшего полноценное снабжение и восполнение таявших в сражении сил. После выхода из окружения наши войска расположились на линии удобной для обороны. Именно поэтому потери на этом участке фронта на протяжении более года были минимальны. Пока «по заявкам» политтехнологов армия не перешла к тактике «лягушачьих прыжков». То есть к сближению боевых порядков на стрелковые дистанции и, порой, на бросок гранаты. Даже соблюдая «минские договорённости» нормальная модель обороны может и должна обеспечить уверенное пресечение всех операций противника тактического уровня без применения артиллерийских калибров. А в случае действий другого масштаба у наших войск будет время и возможность выдвинуть на заранее подготовленные позиции артиллерию, способную разгромить наступающие силы противника на любом участке такой линии соприкосновения. Есть только одно необходимое отклонение от «минского формата», которое крайне необходимо. На передовых позициях должны находиться противотанковые средства, без которых никакая оборона невозможна. Почему такие средства вошли в «запрещённые» Минскими договорённостями - отдельный вопрос, но их необходимо из этого списка исключить, как противоречие смыслу подобных договорённостей. Их и сейчас не особо соблюдают обе стороны, но, полагаю, это исключение мы должны заявить открыто. Не буду в этом тексте детализировать меры, необходимые для полноценного оборудования обороны по линии соприкосновения. Их немало, и каждая из них имеет своё важное для результата значение. В их число входит и организация артиллерийской обороны, и контрбатарейная борьба, и инженерное оборудование, и средства разведки… В перечень таких мер должны войти и гуманитарные, связанные с отселением мирных жителей из особо опасных мест. Но всё выполнимо, а необходимое для этого доступно и есть в наличии в ВСУ уже сейчас.

Такая организация обороны (п.4) на линии соприкосновения с 1-м и 2-м АК ВС РФ не защитит нас от масштабного и даже от «ограниченного» (п.2) вторжения, но снизит ежедневные (как сейчас) боевые потери почти до нуля. А в случае масштабного вторжения позволит нанести максимальный урон наступающим силам и провести организованный манёвр, необходимый для сохранения основных сил ВСУ.  Прекращение ежедневных локальных стычек на фронте даст возможность спокойно заниматься решением задач, которые сделают невозможными и первые два варианта развития войны. Мало того, в случае решения основных из них, противник сам исключит эти сценарии из списка «допустимых». Чем более мы будем подготовлены к масштабной и «ограниченной» войне, тем она будет менее вероятной. Безусловно, решение задач по подготовке к эффективному отражению возможного вторжения- гораздо более ёмкий и долгосрочный процесс. Но при этом не такой уж и неподъемный для нашей страны. Уверен, значительную часть можно будет решить уже в течении первых 6 месяцев после смены руководства МО и ГШ. А по истечении 1,5-2 лет полноценной военной реформы первые два варианта развития войны перестанут быть актуальными. Некоторые оппоненты скажут, что это вариант «заморозки конфликта». Возражу, «замораживают» конфликты политики, задача военных - снизить возможности противника и нарастить собственные. Этим и нужно заняться. Моделирование действий на «политических фронтах» в задачу этого текста не входят.

https://censor.net.ua/blogs/3113853/kakoyi_doljna_stat_voyina_s_rf

Військові навчання, фінансова та технічна програма для нашого захисту 2019 рік для України буде насиченим не тільки у плані майбутніх виборів – заплановано 6 масштабних навчань із залученням іноземних військ, які передбачають допуск у країну до 8 тисяч солдатів із різних країн НАТО.

Багатонаціональні навчання з підготовки Збройних сил

Тактичні навчання із залученням армії протягом усього 2019 року. Загалом у кампанії беруть участь до 13 тисяч солдатів (від США — до 1,5 тисячі осіб, до 3-х літаків і вертольотів; від інших країн НАТО — така сама кількість). Навчання проходять на Яворівському полігоні у Львівській області.

Українсько-американські навчання "Репід Трайдент-2019"

Командно-штабні навчання на Яворівському полігоні. Пройдуть у червні та жовтні (загальна тривалість — до 25 днів). Усього беруть участь до 4,2 тисячі військових, а також до 23 літаків і вертольотів, до 30 одиниць колісної техніки (в тому числі до 2 тисяч солдатів НАТО);

Дивіться: Rapid Trident — 2018

Українсько-американські навчання "Сі Бриз-2019"

Командно-штабні навчання в акваторії Чорного моря (м. Очаків, о. Первомайський та Зміїний), міжнародні аеропорти "Одеса" і "Миколаїв", військовий порт "Очаків", причали Одеського торгового порту, військово-морські бази "Південь" і "Схід". Навчання пройдуть у червні-вересні, тривалістю до 20 днів. У них візьмуть участь до 4750 військових, зокрема до 2-х тисяч солдатів НАТО;

Дивіться: представники українських ВМС планують концепцію навчання "Сі Бриз-2019"

Українсько-румунські навчання "Ріверайн-2019"

Короткі (10-денні) тактичні навчання із залученням військ і кораблів на річці Дунай, а також в акваторії Чорного моря. У рамках кампанії участь візьмуть до 400 чоловік, у тому числі до 200 військових із Румунії;

Багатонаціональні навчання "Клено

У  період із липня по грудень 2019 року. Заходи пройдуть на території Житомирської області, у них візьмуть участь до 450 військових, зокрема до 350 солдатів із країн НАТО;

Дивіться: Кленова арка, 2016

Українсько-британські навчання "Воріер Вотчер-2019"

пройдуть із серпня по жовтень на військових аеродромах і полігонах Миколаївської області. У кампанії будуть задіяні до 380 військових, у тому числі до 300 — з Британії.

У 2019 році Україна може отримати велику військову допомогу й контракти. Йдеться про можливу передачу Україні двох військових фрегатів класу "Олівер Хазард Перрі". Це хоч і не нові, але досить "бойові" кораблі, оснащені в тому числі і ракетами класу "Гарпун".

Крім того, після прийняття закону про закупівлю зброї з-за кордону, Генеральний штаб і Міністерство оборони отримають можливість напряму купувати техніку в країн НАТО. Зараз Україна потребує нових систем РЛС, в перші роки АТО наша країна втратила майже половину боєздатної авіації.

Трастовий фонд НАТО з утилізації в Україні легких озброєнь та стрілецької зброї і звичайних боєприпасів:

Мета: залучення міжнародної допомоги для ліквідації надлишкових/застарілих легких озброєнь та стрілецької зброї, звичайних боєприпасів, а також протипіхотних мін типу ПФМ-1.

Зазначений Трастовий фонд є найбільшим у світи за обсягами серед подібних.

Завдання: надання допомоги в утилізації:

на 1-му етапі (2006-2010 рр., завершено) – 400 тис. од. ЛОСЗ, 1 тис. ПЗРК та 15 тисяч тонн боєприпасів;

на 2-му етапі (2012 – 2017 рр., триває) – 366 тис. од. ЛОСЗ та 36,3 тис. тонн боєприпасів; 76 тисяч тон звичайних боєприпасів, 3 мільйони одиниць протипіхотних мін типу ПФМ-1;

на 3-му етапі – 366 тис. од. ЛОСЗ та 39,3 тис. тонн боєприпасів, 3 мільйони одиниць протипіхотних мін типу ПФМ-1.

на 4-му етапі – 368 тис. од. ЛОСЗ та 42,4 тис. тонн боєприпасів.

Дивіться:  Допомога НАТО для зміцнення безпеки та стійкості України

За словами Рудницької, у цьому році до акції «Ангели пам’яті» долучилося багато інших країн, зокрема Туреччина, Греція, Польща, Франція, Латвія. Вона зазначила, що кожен охочий протягом тижня може долучитися до акції. Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/02/18/aktsiya_angely_pamyati_u_kyievi

_vshanuvaly_geroiv_nebesnoi_sotni_1512307

НАВІЩО УКРАЇНІ ПОТРІБЕН ТОМОС?

Сергій ІЩЕНКО

Слова з церковного лексикону міцно увійшли в ужиток навіть тих українців, які далекі від релігії. А поява 

в Україні помісної православної церкви стала головною (або, в усякому разі, найбільш обговорюваною) новиною останніх місяців.Чому церковні справи стали 

такими важливими для країни і суспільства?

ТОМОС ДЛЯ ЦЕРКВИ 

Для Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) отримання томосу - дійсно важлива подія.Раніше ці церкви були канонічними. Це означає, що решта православного світу їх не визнавала. Отже, здійснювані в цих церквах таїнства (хрещення, рукоположення в священики, вінчання) вважалися недійсними. 

Тепер вони об'єдналися в нову Православну церкву України, яка отримала визнання від Константинопольського патріархату. 

А ось в Українській православній церкві Московського патріархату (УПЦ МП) 

не задоволені. І справа тут не тільки в конкуренції за прихожан. Верховна Рада прийняла закон, який зобов'язує УПЦ МП вказати в назві приналежність до Росії.Якщо церква цього не зробить, вона втратить державну реєстрацію. Отже - не зможе володіти майном в Україні і взагалі опиниться поза законом. 

УПЦ МП перейменовуватись не хоче і оскаржила рішення депутатів у суді. 

ТОМОС ДЛЯ УКРАЇНИ 

Створення помісної церкви - це крок, який зміцнює незалежність країни. Було несправедливим, що Україна не мала своєї незалежної церкви, тоді як багато країн, в яких православних набагато менше, - мають.Церковне питання стало особливо важливим після початку російської агресії проти України. Багатьох віруючих обурювало, що центр найбільшої української церкви знаходиться в столиці держави-агресора. Тим більше що близькі зв'язки Московської патріархії з російським керівництвом - загальновідомий факт. 

Крім того, незалежність української церкви відновить історичну справедливість. Протягом семи століть православна митрополія в Києві перебувала в складі Константинопольського патріархату і тільки в 1686 році була приєднана до Російської православної церкви. Причому - з грубим порушенням церковних правил.

ТОМОС ДЛЯ ПОЛІТИКІВ

Незалежна від Москви українська церква, єдина і визнана іншим православним світом, протягом декількох десятиліть була мрією для виборців, які традиційно голосують за націонал-демократичні сили. Домогтися церковної незалежності намагалися і Леонід Кравчук, і Віктор Ющенко, але вийшло це тільки у Петра Порошенка. Таким чином, нинішній Президент напередодні виборів значно зміцнив свої позиції. У нього з'явився серйозний козир 

у протистоянні з конкурентами з патріотичного табору. 

Але і для противників нинішнього курсу держави томос, насправді, - 

теж приємний подарунок. Опозиціонери можуть виступити в ролі захисників прав УПЦ МП і залучити на свій бік її прихожан. 

Незважаючи на те що церква в Україні за законом відокремлена від держави, вона впливає на політику, в тому числі на вибори. За даними соціологічних опитувань, майже 60% українців довіряють церкві більше, ніж Президенту, депутатам і партіям.Отже, слово священика може виявитися вирішальним під час вибору, за кого голосувати. Ну а головні українські церкви, схоже, вже визначилися, кого підтримуватимуть на виборах. 

Нарешті, деякі експерти вважають, що політики спеціально роздувають ажіотаж навколо церковних питань - щоб відволікти увагу українців 

від більш насущних проблем. 

ТОМОС ДЛЯ УКРАЇНЦІВ 

Для прихожан колишніх УПЦ КП і УАПЦ життя стане простішим. Зараз нерідкі випадки, коли різні церкви не визнають обряди один одного, вважаючи хрещення дитини або відспівування небіжчика в «чужій» церкві неправильним. 

У січні 2018 року в Запоріжжі навіть був випадок, коли священик Московського патріархату відмовився відспівувати загиблу дитину через те, що ту хрестили 

в церкві Київського патріархату. Тепер страх, що когось 

«неправильно» охрестили або поховали, - зникне. 

Ну а для невіруючих і прихильників інших релігій

не зміниться абсолютно нічого. 

ТРИ ЗАГРОЗИ ТОМОСУ 

ДЛЯ УКРАЇНИ

Для мільйонів патріотично налаштованих віруючих створення незалежної української церкви - це радісна подія. 

Але експерти переконані: це - не тільки привід для радості. Отримання томосу може нести і загрози 

для українського суспільства.

Загроза перша: ЗАНАДТО БАГАТО ПОЛІТИКИ 

З самого початку питання створення української православної церкви було не тільки і не стільки церковним, скільки політичним. У деяких експертів навіть склалося враження, що політики проявили в цьому питанні навіть більше завзяття, ніж священики. Одеський громадський активіст Павло Паламарчук вважає, що це - неправильний шлях. На його думку, є небезпека, що нова Православна церква України буде займатися не проповідями і порятунком душ віруючих, а політінформацією і агітацією. 

Загроза друга: ВСУПЕРЕЧ КОНСТИТУЦІЇ

Згідно з Конституцією, Україна - світська країна, в якій церква відділена від держави, а школа - від церкви. Проте релігійні організації користуються чималими перевагами. Вони не платять податок на нерухомість, оплачують комуналку за пільговим тарифом, мають право відкривати школи і видавати дипломи державного зразка. Чиновники і політики всіляко демонструють свою релігійність. Всеукраїнська рада церков активно втручається в процес прийняття законів, а в Івано-Франківській області облрада рекомендувала школам починати навчальний тиждень з молитви. На думку правозахисників, все це призводить до того, що віруючі і невіруючі опиняються в нерівному положенні. Поява помісної церкви (до того ж, створеної за активної участі Президента 

і правлячої коаліції) може ще більше погіршити ситуацію. 

Тим більше що перед очима в українських політиків - приклад Росії, де православна церква фактично є державною. 

Загроза третя: МИ ЇХ ВТРАЧАЄМО

У захопленому Росією Криму православна єпархія залишається в складі Української православної церкви Московського патріархату і підпорядковується митрополиту в Києві. Така ж ситуація - в непідконтрольних районах Донбасу. Таким чином, місцеві православні парафії вважаються частиною здебільшого 

не російської, а української (хоча й підпорядкованої Москві) церкви. А це - певний зв'язок окупованих регіонів з Україною. Після створення Православної церкви України і рішення Верховної Ради про перейменування УПЦ МП 

цей зв'язок може бути розірваним. 

Загалом, окрім очевидного позитиву, в незалежності української церкви є й «темний бік». 

Втім, чи збудуться побоювання експертів - більше залежить від політиків, чиновників і самого українського суспільства, ніж від церкви. 

ЯК ВЛАШТОВАНЕ СВІТОВЕ ПРАВОСЛАВ'Я?

Зараз у світі існує 14 незалежних православних церков. Це Константинопольська (Туреччина), Олександрійська (Єгипет), Антіохійська (Сирія і Ліван), Єрусалимська (Ізраїль і Палестина), Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Греція), Албанська і Польська православні церкви, а також Православна церква Чеських земель і Словаччини. Ці церкви - різні за рівнем свого впливу і за кількістю віруючих. Наприклад, у Російській православній церкві - близько 100 млн прихожан, 

а в чеській - всього 150 тисяч. 

Проте вони вважаються рівними і визнають один одного. Взаємне визнання підтверджується тим, що під час богослужіння глава однієї з церков молиться за керівників усіх інших. Якогось єдиного керівника (на кшталт Папи Римського у католиків) у православних немає. У той же час, так історично склалося, що константинопольський патріарх вважається «вселенським», тобто володіє особливим статусом «першого серед рівних». 

УКРАЇНА НЕ ПЕРША

В історії були випадки, коли Константинопольський патріархат надавав незалежність національним церквам. Наприклад, у 1831 році автокефалію отримала Сербська православна церква, в 1850 році - Грецька, в 1937 році - Албанська, а в 1945 році - Болгарська. А в 1996 році навколо статусу православної церкви в Естонії розгорівся скандал, схожий на нинішній український. Константинопольський патріарх дав місцевій церкві автономію, але в Москві з цим не погодилися. Зрештою, патріархи досягли компромісу. Зараз в Естонії існують дві автономні православні церкви: одна в підпорядкуванні Константинополя, інша - в підпорядкуванні Москви. Відносини між ними складно назвати дружніми. До речі, в світі досить багато православних церков, які ніким не визнані і борються за право вважатися канонічними. Це, наприклад, Македонська і Чорногорська Православні церкви. Є й такі церкви, канонічність яких визнається не всіма. Наприклад, Православна церква в Америці визнана тільки Російською та кількома іншими православними церквами, проте константинопольський патріарх не вважає її незалежною. 

ЩО В РЕЗУЛЬТАТІ?

Православна церква України створена, але все вийшло не зовсім так, 

як розраховували в Києві. 

По-перше,деякі пункти статуту нової церкви дають підстави вважати, що вона буде не цілком незалежна. Наприклад, українська церква не зможе визнати людину святою без згоди Константинопольського патріарха, буде купувати в Константинополі миро (олію для церковних таїнств), 

а главою церкви став не патріарх, а митрополит. 

По-друге, конфлікт з Московською патріархією так і не залагоджено. Москва як і раніше відмовляє українській церкві в праві на існування, а інші православні церкви не поспішають визнавати її незалежність. 

По-третє,передбачалося, що до складу нової церкви увійде більшість 

парафій УПЦ МП. Однак в об'єднавчому соборі взяли участь тільки двоє з майже 

90 єпископів Московського патріархату, а перехід громад у Православну церкву України спостерігається тільки в центральних і західних областях. 

По-четверте,за умовами угоди з Константинополем українська церква втратила зарубіжні парафії. Їх існує близько 80 (вісімдесяти). Згідно з томосом, вони повинні перейти в безпосереднє підпорядкування Константинополя, минаючи Київ. 

Тобто, православні в українській діаспорі залишаться за межами української помісної церквии.

ЦЕРКОВНИЙ СЛОВНИЧОК 

АВТОКЕФАЛІЯ – незалежність церкви. 

ЄВХАРИСТІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ –взаємне визнання церков. Це означає, 

що священики різних церков можуть разом проводити богослужіння, 

а віруючі - разом причащатися. 

ЄПАРХІЯ –церковний округ, керований єпископом або архієпископом. 

ПОМІСНА ЦЕРКВА –незалежна церква зі своєю організацією 

в межах незалежної держави. 

СТАВРОПІГІЯ –особливий статус монастиря чи храму. Він означає, що храм незалежний від місцевого церковного начальства. Наприклад, Андріївська церква в Києві підпорядковується не українській церковній владі, 

а Константинопольському патріархату. 

ТОМОС –указ, який видається головою помісної церкви. 

Зазвичай томос видають з питань, що стосуються церковного устрою.

https://lr.etcetera.media/page4900450.html?utm_referrer=https%3a%2f%2flr.etcetera.media%2fpage4900794.html%3futm_source%3diua2%26utm_referrer%3dhttps%253a%252f%252fwww.i.ua%252f

Чотири роки тому відмова від угоди про Асоціацію з ЄС запустила низку трагічних і кривавих подій. Серед тих, хто віддав життя в спробі змінити країну, був 19-річний студент Рома Гурик. Він став одним з головних символів і одним з наймолодших Героїв Небесної сотні.

Як жив Рома, що його рідні та друзі думають про підсумки революції, чому не люблять показного пафосу, та як кіт Майдан змусив повірити в переселення душ – у репортажі "Української правди" з Івано-Франківська, рідного міста Гурика.

Ранок героя

Четвер 21 листопада 2013 року починається звично. У квартирі на четвертому поверсі будинку №26 по вулиці гетьмана Мазепи в Івано-Франківську прокидається майбутній герой.

19-річний Роман Гурик, студент факультету психології Прикарпатського національного університету імені Стефаника, любить поспати. Він встає з ліжка ближче до восьмої, лише за півгодини до початку пар. Моментально одягається, вмивається, чистить зуби. Сніданок його мало хвилює.

Рома швидко долає 65 сходинок парадного. Продуктовий магазин, нотаріус, антикварна крамниця, кафетерій, аптека – цю вулицю хлопець знає, як свої п'ять пальців.

На дорогу до університету вистачить шість-сім хвилин пішки. Але він змушений сповільнювати крок, щоб потиснути руку всім знайомим. Їх у нього багато. Гурик – знатний балагур. Оптимістичний, енергійний, харизматичний.

 

У навушниках грає рок. Голова, як завжди, зайнята думками про Всесвіт, сенс життя.

Ким бути – Рома ще не визначився. Він мріяв стати капітаном далекого плавання, але не вистачило грошей на навчання в польській академії. Він мріє бути актором. Він мріє бути винахідником.

Ще Рома дуже багато думає про дівчину Олю. Він поклявся, що ніколи не залишить її. У нього обов’язково будуть сім'я та діти.

Поки Рома сидить на парах в університеті й малює своє безхмарне майбутнє, маховик історії запущено: уряд Азарова повідомляє про те, що припиняє підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Уже ввечері цього дня на Майдані в Києві збереться мітинг.

Через вісім діб, у ніч з 29 на 30 листопада, "Беркут" з кийками знищить наметове містечко. Мине ще кілька днів – і Рома не зможе всидіти на місці.

Своїй стурбованій мамі він скаже: "Ну, не можна так – усі хлопці будуть на Майдані, а я залишусь? Скажу, що мама не пускає?! Це взагалі смішно!"

20 лютого 2014 року Роман Гурик вирушить у самісіньке пекло на Інститутській, щоб врятувати своїх товаришів.

Але його зупинить постріл у голову.

Він стане шостим у сім’ї Гуриків, хто загинув за Україну, – предки Романа були воїнами УПА.

Медик-волонтер Марія Матвіїв з Буська буде першою, хто опиниться біля смертельно пораненого юнака.

– Він ще дихав, але був без свідомості, – ділиться вона спогадами з УП. – У нього була дуже, дуже сильна кровотеча. У мене – тільки бинт. Заткнула рулончиком ту рану та тримала. Іншого виходу не було. Час йшов на хвилини.

На мою думку, в тих умовах нереально було його врятувати.

Кльовий. Веселий. Живий

 

На фасаді будинку, де жив Роман Гурик, меморіальна табличка. Лампадки, хрестик, крихітні жовті хризантеми. Повз пробігають перехожі. Життя триває.

З парадного виходить мама Романа – Ірина. Куртка з капюшоном, джинси, в'язані рукавички. Молода, красива.

Посмішка – головна її зброя, навіть після смерті сина. Песимізм і депресія її дратують.

"Малий" – так Ірина називає свого первінця. Це різке на перший погляд слово з її вуст звучить ніжно, м'яко і якось дуже інтимно. Через невелику різницю у віці в 17 років вони були більше схожі на друзів, ніж на матір і сина.

По дорозі в школу, де навчався Роман, Ірина розповідає про те, яким він був насправді.

– Таке враження, що з малого роблять якогось ботаніка, – дивується Ірина. – Я хочу всім пояснити: да ніфіга він таким не був, слухайте! Він був моднявий чувак, ходив у тертих джинсах. Клітчата рубашка. Татухи. То біле волосся, то зелене, то ультрамарин. Постійно міняв образ. Тунелі у вухах були, поки не зняв. Кльовий, веселий. Дуже живий! Лялякає, анекдот розкаже, прикол ляпне…

– Він був великий експериментатор, – додає батько Роми Ігор. – Завжди щось міняв. Довго чимось одним займатися не міг. Коли він розумів суть чогось, усе, що залишалося, – тільки вдосконалювати. Він мріяв написати серйозну філософську психологічну книжку, яка б впливала на свідомість людей. Він завжди не міг розуміти, чому люди вбивають один одного.

Ірина показує фото на мобільному телефоні – той справжній Рома, без телевізійних прикрас і фільтрів соцмереж. Тут він схожий на рок-зірку в сонцезахисних окулярах. За склом ховається безстрашний і одночасно жартівливий погляд.

Трохи пізніше в аудиторії імені Романа Гурика в його рідному університеті Ірина покаже рукою на фото на стіні: "Тут можна побачити, яким Ромчик був насправді. Ось тут у нього зелене волосся. Ось тут він навіть з півасом. А тут з Юркою – корешем своїм".

 

– Вам не подобається, коли ідеалізують сина?

– Мене весь той пафос, у-ф-ф, трохи підбішує, якщо чесно, – говорить Ірина. – Людям приємно ліпити з малого, з нашої сім’ї ікону. Може, так і треба, не знаю. Але я хочу, щоб усі знали: ми звичайні, живі люди.

Мене запитують, що було в Ромі головне? Відданість. Не просто відданість – желєзобєтон. Є в житті такі ситуації, коли робиш крок назад і розумієш – ще один крок назад зробити не можеш. Тому що ззаду тебе підпирають, і плечі в тебе прикриті. Завжди. Що б не було.

Оце – він.

Хотів дітей та Шевролє Камаро

Сьогодні ім'я Романа Гурика без перебільшення – одне з найвідоміших в Івано-Франківську.

Його поховали фактично в центрі міста, в культовому місці – Меморіальному сквері-некрополі. Колись тут спочивали більше ста українських січових стрільців, але у вісімдесятих їх поховання було знищено.

Біля могили Роми завмер 23-річний Вітя Карташов.

Друг Гурика дивиться зі смиренною посмішкою на величний пам'ятник. Він досі трохи картає себе за те, що в лютому 2014-го не зміг поїхати з Ромою на Майдан. Можливо, допоміг би врятувати йому життя. Але Вітя мав залишатися дома через хвору бабусю.

– У серці зараз нічого поганого немає, тільки теплі почуття, – говорить він тихо. – Напевно, я вже прийняв факт його загибелі. Але все одно дуже важко. Рома був такий… Дуже позитивний, завжди посміхався, усі конфлікти переводив на жарт.

Про що він мріяв? Про Шевролє Камаро 69-го року (сміється). Про те, щоб з дівчинкою все було добре. Він дітей хотів. Він однозначно досяг би чогось значного, у нього харизма була.

Неподалік від могили Роми – двір, де літніми вечорами він любив пропадати з друзями аж до самого світанку. Після приємних спогадів на знайомій лавці Вітя Карташов повертається у сьогодення. На питання, чи змінилася країна після Майдану, він спочатку відповідає: "Можна це не коментувати?"

Але все ж таки не витримує.

– Після тих подій я перестав дивитися новини, – зізнається він. – Стільки часу пройшло, а все топчеться на одному місці. Дуже дивно все це… Але не можна просто скласти руки. Треба щось робити. Банально допомагати один одному, ходити на роботу, розвиватися. Не можна тільки говорити, що все погано. Усе буде добре, у кожного з нас.

За що загинув Роман Гурик? На це питання відповідає інший друг Героя України, 23-річний Юра Терень.

– За майбутнє. За те, щоб майбутнє покоління думало над своїми вчинками. Політики, вважаю, цілком і повністю підводять пам’ять загиблих хлопців. У нашій країні це все виглядає приблизно так, що ціною крові одних людей до влади приходять інші. Що робити з цим? Навіть у Біблії сказано, що потрібно починати зміни з себе, – пропонує рецепт Терень.

"Усе буде дуже круто"

У 2004 році, коли в Києві вирувала Помаранчева революція, Роман Гурик навчався лише в четвертому класі. Його батьки були активними учасниками того Майдану. А малий Роман з однокласниками влаштував своє віче в Івано-Франківську.

– Прихожу зранку в клас, відкриваю двері, а вони тут вистроїлися, – згадує Марта Соя, перша вчителька Романа. – Усі були в помаранчевих галстуках, одна дівчинка навіть заплетена як Юлія Тимошенко. Вони мені говорять: "Усе, йдемо на Майдан підтримувати людей!"

У школі-ліцеї №23, яку Гурик закінчив екстерном, кажуть, що Роман завжди відрізнявся від однокласників.

– Його особлива думка, позиція вже була помітна в молодших класах, – розповідає Марта Соя. – Він завжди мислив глобально. В одному творі написав, що, якби став президентом, у першу чергу зробив би багато очисних споруд, щоб не було озонових дірок.

Чи не марна була смерть Романа й інших на Майдані? На це запитання, яке сьогодні дедалі частіше лунає посеред українців, першій вчительці Гурика відповідати важко. Вона робить паузи, підбирає слова.

– Усі ми тоді були піднесені, дійсно думали, що будуть великі зміни. Але тепер… якісь таки сумніви, розумієте? Чи будуть зміни в державі … навіть не можу сказати. Не можу, – на її очах з’являються ледь помітні сльози.

Віктор Москалець, завідувач кафедри загальної та клінічної психології університету Стефаника, найулюбленіший викладач Гурика, говорить, що Роман був юнаком, який постійно шукав себе.

– Він шукав смисл свого життя. Він мені сказав: "Я мушу зробити щось незвичайне. Я мушу поїхати туди, де зараз б’ється серце України, де народжується історія". Ні, він недарма загинув. Я далекий від такої жертовності. Але якби не було цих жертв, не було б подальшого поштовху. Все буде добре, – впевнений він.

Щодо Ірини Гурик, то в четверту річницю Майдану вона не має бажання багато роздумувати про політику. Відволіктися від усього їй допомагає робота і волонтерство.

– Коли людина починає мені розказувати, що все пропало, я кажу: "Міняй щось!" – радить песимістам мати загиблого Героя України. – Люди стогнуть, яка маленька зарплата, як важко. Винен президент, депутати, міністри, а що ти сам робиш? Піднімайся! Включай голову!

– Я дуже щиро вірю, що третього Майдану не буде, – додає вона. – Що здоровий глузд візьме верх над емоціями. Сто процентів впевнена, що все у нас буде дуже круто. Тільки нам потрібен час.

Треба тільки всюди ставити молодь. У неї рамок немає, страху. Вона міркує так, що ми поряд з ними – динозаври.

Вусатий Майдан

"Ніщо не пропадає безслідно, коли ми вмираємо, і наше тіло під землею починає розкладатись. Воно починає виділяти багато тепла й енергії, що в свою чергу є ідеальним середовищем для створення нового організму і водночас нового Всесвіту".

Ці слова – з філософських роздумів Романа. Текст батьки знайшли на домашньому комп'ютері через кілька місяців після його смерті.

 

Мурал на вулиці Гетьмана Мазепи, присвячений Роману Гурику

Мати Гурика розповідає майже містичну історію, яка змушує навіть завзятого скептика повірити в переселення душ.

– У нас зараз кіт є, Майдан називається, – говорить вона. – Пробачте, що я провожу таку аналогію, але коли дивлюся на того кота, він у мене, зараза, характером такий, як і малий! Весь чорний. Тільки очі зелені. У Ромчика темно-зелені.

Кота знайшли на могилі Роми через три тижні після похорону.

– Дощ такий був, вітер страшений, – згадує Ірина. – Приїхали з Ігорем (батько Роми – УП) свічки поміняти. Могила вся вінками завалена. І той кіт вибігає раптом з-під них, пограє стрічкою, яка на вітру дьоргається, і знов під вінки. Я присідаю, щоб поправити квіти, Ігор тримає парасолю. Кіт вилітає великим стрибками, зупиняється біля мене, в очі дивиться. Я йому: "Ну, ходи!" Він мені, брик, на руку – і спати.

Сплячого вусатого волоцюгу вирішили забрати додому. Тільки-но Майдан переступив поріг квартири, як побіг рішуче до кімнати Романа. Розлігся під журнальним столиком, на якому стояли фотографія і палаюча свічка. Згорнувся калачиком і проспав там майже добу.

– Майдан такий кльовий, ніколи не нявкає, – тішиться Ірина Гурик. – Абсолютно незалежна особистість. Додому приходить тільки поїсти, інколи поспати. Сам собі гуляє по вулицях. Обходить мікрорайон, усі двори. Народ уже його знає. Одного разу побачила у соцмережі фото Майдана. Хтось виклав, написав, що кіт загубився. А люди в коментарях пишуть: "Не чіпайте! Це – кіт Гуриків!"

Ірина згадує ще одну неймовірну історію, від якої йдуть мурахи шкірою.

– Одного разу на могилу приїхала Соломійка, подружка малого. Він з нею, як брат і сестра були, – ділиться Ірина. – Після його смерті багато віршів почала писати. І ось біля пам’ятника вночі, під фонарем, Соломійка читає один вірш, де є приблизно таке: "Якщо ти мене чуєш, бачиш, подай знак". І на цих словах з-під могили вилізає їжак. Не знаю, як це назвати… Ми малого часто Йожиком називали, розумієте?

Зіркові

Маючи статус "родини героя", Гурикам сьогодні непросто з'являтися на вулицях, магазинах, кафе рідного Івано-Франківська. Люди хочуть бачити в них приклад ідеальної поведінки. Часто Гурики вимушені грати ту роль, яку чекають від них.

– Так, є протокол, офіційні заходи, де ми можемо бути тими, якими нас хочуть бачити, – посміхається Ірина. – У звичайному житті теж постійно треба ось це, знаєте, "обліко моралє". Але треба дальше якось жити, розумієте?

Інколи нервує, коли до мене зі сльозами підходять незнайомі. Мені всього цього не потрібно! Якщо я захочу поплакатись, то точно не буду це робити на людях.

Більшість часу сім'я Гуриків проводить дома, подалі від чужих очей. Це – їх особистий простір, де ніхто не заважає їм бути такими, які вони є. А ще – згадувати Рому.

З першого погляду, сьогодні в їх квартирі у центрі Івано-Франківська ніби зупинився час.

– Щоб ви розуміли, дома його речі досі там, де були, коли він поїхав на Майдан, – зізнається мама героя. – Станок для гоління до сих пір у ванні стоїть. Куртка – на тому місті, на якому він її скинув чотири роки тому.

Але при всьому цьому в родині не хочуть зупинятись у минулому. "Серед нас немає таких, що застряли в 2014 році", – пояснюють Гурики.

Вони просто хочуть, щоб про вчинок їх Ромчика та всіх, хто загинув на Майдані, – не забули. Та жили по совісті.

– Без всякої суспільної думки я впевнена, що Роман – мірило, – говорить Ірина Гурик. – Мірило для нашої сім’ї. Приклад для нас із чоловіком, для доньок, Йорданки та Христинки (зараз дівчаткам 8 та 11 років – УП). Моя місія – прожити так, щоб там, при зустрічі з сином не червоніла, не опускала очі.

Не має значення, хто що скаже, подумає про нас. Ми маємо бути справжніми – крапка!

Ірина дістає темно-коричневу дерев'яну коробку. Спокійно відкриває її.

Всередині – медаль Героя України, найвища державна відзнака.

 

– Чесно кажучи, мені трохи не подобається, коли кажуть: "Герой України", – розповідає Ірина. – Вона, ця медаль, для мене нічого не означає. Як би це вам правильно пояснити… я би серйозно почистила ряди тих, хто вже є серед тих героїв.

Так, для мене малий – герой. Але він Герой Небесної сотні.

До Ірини підбігають Йордана і Христина. Дівчатка дивляться на зірку, як на скарб, ніби бачать її вперше.

– Це його паспорт? – питає молодша Йордана, дивлячись на посвідчення до зірки.

– Ні, це не його паспорт. Бачиш, на цій зірці з іншого боку є номер – 890, – відповідає мама.

– І шо?

– До цієї зірки є документ, який свідчить, кому дійсно ця зірка видана.

– А можна подивитися?

– Доцю, я не хочу витягати…

– Вона прикольна, – сміється Йордана. – Таку зірку ще треба для мами зробити... І для тата. Для дідуся. Для бабусі. І мені. І Христі!

 

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП

https://www.pravda.com.ua/articles/2017/11/20/7162649/