хочу сюда!
 

Светлана

44 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 38-55 лет

Заметки с меткой «декомунізація»

Переплавимо ідола на витвори мистецтва

Донбас: в Слов’янську захотіли переплавити 7-тонного Леніна

У Слов’янську Донецької області запропонували використовувати 7-тонний бронзовий пам’ятник Володимиру Леніну для виготовлення скульптур. Відповідна петиція з’явилася на сайті Єдиної системи місцевих електронних петицій.

СИТУАЦІЯ. Як зазначає автор петиції, пам’ятник був демонтований в червні 2015 року. В даний час він знаходиться під відкритим небом на території комунального підприємства Слов’янської міської ради «АТП 052814».

«Пропонуємо виготовити 10 скульптур з цих 7 тонн бронзи, які б стали арт-об’єктами. Цей крок зробить більш привабливим наше місто, що сприяло б залученню до нас туристів і дарувало б радість місцевим жителям. Ці арт-об’єкти можуть бути розташовані в місцях, де збирається більше людей – парки, сквери, площа», – йдеться в петиції.

Автор пропонує внести це питання до порядку денного сесії міськради. І в разі позитивного рішення провести моніторинг серед жителів міста і вирішити, які саме скульптурні об’єкти будуть виготовлені, і визначити місця їх розташування.

НАГАДАЄМО, в лютому 2018 року директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович заявив, що декомунізація в Україні фактично завершена. За даними інституту, тільки за 2016-2017 роки по всій країні знесли понад 1 300 пам’ятників Володимиру Леніну.

Про «бандерізацію», тільки факти.

Про «бандерізацію», тільки факти

Володимир Вятрович

Як історик, який тривалий час займається українським визвольним рухом у ХХ столітті, вважаю Степана Бандеру одним із визначних діячів нашого минулого, вартим вшанування. Проте спроби творити "культ Бандери" за канонами "культу Леніна" є шкідливими як для розуміння його місці і ролі в нашій історії, так і для адекватного вшанування.




Але ще більш шкідливими є спроби вигадувати цей культ і представляти декомунізацію як "бандерізацію".
Тези про те, що Бандера в Україні повсюдно (в топоніміці та пам'ятниках) заміняє Леніна знаходимо в багатьох критиків декомунізації, зокрема Адреаса Умланда.

Насправді:
- за час декомунізації демонтовано 1320 пам'ятників "вождю пролетаріату" і встановлено 4 пам'ятники провіднику ОУН (усі на Західній Україні і всі без участі органів державної влади, зусиллями громадськості і місцевого самоврядування).
- перейменовано 51 493 об'єкти топоніміки (вулиці, площі, сквери тощо), з них 34 згідно рішень місцевих рад отримали ім'я Степана Бандери ( у Закарпатській, Полтавській, Сумській областях та місіті Києві по 1; в Київській області - 2; в Івано-Франківській та Миколаївській по 3, в Хмельницкій - 4, в Черкаській - 8 і в Чернівецькій - 10 ).
Фаховий експерт будує свої концепції, опираючись на факти. Тому, хто намагається нав'язати суспільству власне упереджене бачення, вони лише заважають.
Тож для зручності усіх зацікавлених — подаю цифри



http://ua.112.ua/mnenie/pro-banderizatsiiu-ukrainy-hovoriat-tsyfry-365503.html

Декомунізація в Україні триває!

МОН закликав українські ВНЗ змінити назви у відповідності із законом про декомунізацію
Інакше діяльність таких навчальних закладів вважатиметься такою, що не відповідає законодавству України



Табличка на будівлі Міністерство освіти і науки України

Міністерство науки і освіти України закликало українські ВНЗ змінити назви у відповідності з законом про декомунізацію. Про це сказано в листі Міністерства.

"Інформуємо, що необхідно терміново завершити процедуру приведення раніше привласнені об'єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у відповідність з вимогами закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки", - сказано в заяві.

Міністерство попереджає, що в разі невідповідності вимогам даного закону в назвах вищих навчальних закладів, їх статутах, назвах структурних підрозділів вищих навчальних закладів, а також у разі розбіжності в юридичній адресі вищого навчального закладу та імені відповідного населеного пункту, району, вулиці і т. д., Міністерство буде вважати діяльність таких вищих навчальних закладів такою, що не відповідає законодавству України, і не зможе належним чином розглядати вхідні документи від таких закладів.

Новини за темою: В Україні у 2016 році переіменовано майже тисячу населених пунктів і понад 50 тис. вулиць

Нагадаємо, 21 травня 2015 року вступили в дію закони декомунізації. Втілення їх у життя означає, що Україна остаточно пориває з болючим радянським тоталітарним минулим. Згідно із законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону пропаганди їх символіки" після громадських обговорень рішеннями місцевого самоврядування та парламенту затверджувалися нові назви для об'єктів топоніміки, в яких немає пропаганди тоталітаризму.

За даними, наданими ОДА Інституту національної пам'яті, станом на грудень 2016 року перейменовано 51 493 об'єкта топоніміки в містах, селищах і селах. Це — вулиці, площі, сквери тощо. В Україні демонтовано 2389 пам'ятників і пам'ятних знаків, з них в честь Леніна – 1320.

Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів (з них 32 міс

http://ua.112.ua/suspilstvo/mon-zaklykav-ukrainski-vnz-zminyty-nazvy-u-vidpovidnosti-z-zakonom-pro-dekomunizatsiiu-364922.html

Пeрeймeнувaння вулиць чи нaсeлeних пунктiв нe ствoрює для мeшкaн


 

Пeрeймeнувaння в рaмкaх дeкoмунiзaцiї нaсeлeних пунктiв тa вулиць пoрoдилo бaгaтo мiфiв з цьoгo привoду. Мoвляв нiбитo цe ствoрює мaсу нeзручнoстeй з дoкумeнтaми.

Хoчу нaгoлoсити, щo житeлям пeрeймeнoвaних мiст, сiл чи вулиць нe трeбa в oбoв’язкoвoму пoрядку пeрeoфoрмлювaти дoкумeнти. Цe мoжнa зрoбити лишe в рaзi пoтрeби.

Тoбтo, при пeрeймeнувaннi, скaжiмo, вулицi, її мeшкaнцям нe пoтрiбнo oдрaзу бiгти дo вiдпoвiдних служб, щoб випрaвити aдрeсу в дoкумeнтaх. Aджe тривaлiсть прoцeдури пeрeрeєстрaцiї нe oбмeжeнa в чaсi. Пeрeрeєстрaцiю людинa мoжe прoйти будь-кoли, якщo в цьoму виниклa пoтрeбa. Нaприклaд,  пiд чaс зaмiни пaспoртa, змiни прiзвищa тoщo.

Тi мeшкaнцi, якi бажають oдрaзу зaмiнити нaзви вулиць у свoїх дoкумeнтaх, мoжуть звeрнутись дo викoнкoму рaди, який зoбoв’язaний нaдaти виписку дo пaспoртa прo пeрeймeнувaння тoї чи iншoї вулицi.  Пoтiм трeбa звeрнутися дo свoгo вiддiлeння МСУ i зaпoвнити блaнки нa зaмiну aдрeси. Пiсля цьoгo вiдпoвiднa пeчaткa у пaспoрт внoситься бeзкoштoвнo.

Згiднo зaкoнoдaвствa, змiнa пoштoвoї aдрeси будинку aбo квaртири нe є пiдстaвoю для пeрeoфoрмлeння свiдoцтвa нa прaвo влaснoстi. Усi дoкумeнти, якi знaхoдяться нa рукaх у влaсникiв, нe втрaчaють свoєї юридичнoї сили. Якщo ж влaсник вирiшив прoдaти мaйнo, пoдaрувaти, чи пeрeдaти у спaдщину - мiсцeвa рaдa бeзкoштoвнo видaє дoвiдки прo здiйснeнe пeрeймeнувaння вулицi, якi нoтaрiуси дoлучaють дo спрaви, пeрeдaнoї в рeєстрaцiйнi oргaни. У витязi з рeєстру прaв влaснoстi вкaзується кoлишня aдрeсa. I кoли є пeрeoфoрмлeння прaвa влaснoстi нa iншу oсoбу, тoдi вжe їй видaється iнший дoкумeнт з нoвoю нaзвoю вулицi чи нaсeлeнoгo пункту.

Нe пoтрeбують тeрмiнoвoгo пeрeoфoрмлeння тaкoж дoкумeнти, видaнi aрхiтeктурoю тa зeмeльним вiддiлoм.

Oфiцiйнa змiнa нaзви вулицi чи нaсeлeнoгo пункту тaкoж нe ствoрює прoблeм i для пiдприємцiв, oскiльки нe є пiдстaвoю для визнaння будь-яких дoкумeнтiв нeдiйсними. Внoсити змiни дo свiдoцтвa прo дeржaвну рeєстрaцiю суб’єктa пiдприємницькoї дiяльнoстi aбo лiцeнзiю нa здiйснeння пeвнoгo виду гoспoдaрськoї дiяльнoстi у рaзi пeрeймeнувaння  нaзви вулицi – нe oбoвязкoвo.

 

Гримаси декомунізації

Під чиїм ви іменем живете?

Відкритий лист до жителів вулиці імені Карла Маркса в Андрушівці Житомирської області

        

Регіна Миколаївна Лялюшко народилася і виросла в Андрушівці на Житомирщині. Закінчила Одеський державний університет імені Мечникова. Захоплювалася хімією. Захистила кандидатську дисертацію за цим напрямом, викладала дисципліну у виші над морем. Вийшовши на пенсію, всю теплу пору року, від ранньої весни до пізньої осені мешкає в рідній Андрушівці. Її покликання – активна громадська робота. Вона діяльна поборниця захисту української мови, поширення знань про історичну минувшину України та рідного краю. Над її помешканням майорить державний прапор…

Під стать матері донька – Наталка Лозицька. Вона мешкає в Бразилії, її ім’я, поборниці всього українського, добре відоме в діаспорі Ріо-де-Жанейро.

         Минулої осені Регіна Лялюшко багато зусиль доклала для роз’яснення громадянам суті декомунізації, перейменування вулиць райцентру. Що з цього вийшло, можна зрозуміти з її публічного листа, який вона надіслала для публікації.   

         "Торік я чимало зусиль потратила на те, щоб розшукати, виявити, оприлюднити цікаві деталі, штрихи з життя чудової людини, Громадянина з великої літери, лікаря Миколи Скочинського. Патріота, який порятував життя, напевне, сотням жителів Андрушівки та району, був доктором у підпільників відомого партизанського загону антифашистів Івана Богорода, котрий базувався в наших чарівних Лебединцях.  Ці мої старання мали одну щиру мету – в благодатну пору декомунізації переконати всіх у тому, що імена наших народних, некоронованих героїв мають носити й наші вулиці. Власне, на це була спрямована й моя публікація в районній газеті «Новини Андрушівщини».

         Я вельми сподівалася, що в депутатському корпусі міської ради знайдуться люди, які вже нарешті живуть без облуди комуно-радянських шор, мислять широко і вільно, одірвалися від пропагандистської мішури кремлівського словоблуддя. На це мене, принаймні, наштовхує бодай масове святкування релігійних пошанувань у наших краях, а особливо ж велелюддя в поминальні дні на районному і сільських кладовищах. Значить, розуміємо, що потрібно поклонятися не надуманим, спущеним з гори ідолам, яких боготворила і зробила іконами московітська пропаганда, а простим людям, котрі жили серед нас, але дочасно пішли за світи. Ось серед них ми й маємо знаходити своїх героїв. Їх іменами, хто на це заслужив, називати свої вулиці й провулки, тим самим передаючи нетлінну пам’ять про їхню старанність, добросовісність новим поколінням.

         Але ні ж, добитися цього поки що ніяк не можна. Виявляється, у середовищі обранців до міської ради є справжнє засилля комунофілів, замшілих совків і глибоко радянських людей. Вони, як виявилося, на смерть стояли на сесії міської ради за те, щоб в Андрушівці обов’язково, приміром, була вулиця головного комуністичного ідеолога планети Карла Маркса. Знайшли, знаєте, цьому таке кумедне пояснення: мовляв, він відомий у світі філософ.

         Панове! Але ж уточняйте, носієм, якої саме філософії є ваш божок. Очевидно, ви посоромитесь це зробити. За вас це зроблю я. Карл Маркс родоначальник і головний носій філософії людожерства, вчені кажуть - антропофагії. Від себе додам: у примарній боротьбі за торжество проголошеного ним «царства свободи», начебто за «рівноправність» знищено десятки і десятки мільйонів простих людей. Марксова теорія привела до створення перших на планеті концентраційних таборів (найперший, під іменем «Кожухів» з’явився 1923 р. у Москві), до культу більшовизму, який немислимий без масового знищення за рознарядкою «ворогів народу», до розстрільних трійок, виселення з рідних місць поселення цілих націй. Як вчинили послідовники теорії Маркса комуністи щодо стражденного кримськотатарського народу.

         Та що там говорити про це масштабно, коли і в долі однієї сім’ї, про яку розповім нижче, як у краплині джерелиці, віддзеркалюється все «велич і грандіозність» людоїдної філософії їхнього божевільного Карла Маркса. 

         Минулої зими письменник Олександр Горобець, який почасти мешкає в Андрушівці, підготував до Вікіпедії - Інтернет енциклопедії статтю про львівського доктора права Романа Домбчевського. Зустрівши це незнайоме прізвище в одному з архівних номерів україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року видається в США, дослідник розкопав унікальну і трагічну історію незвичайної сім’ї, котра неймовірно постраждала якраз саме завдяки ревному втіленню у життя комуністичних ідей філософії Карла Маркса його фанатичними послідовниками. (Заради цікавості прочитайте в Вікіпедії всю статтю, раджу).

         Випускник юридичного факультету Львівського університету Роман Домбчевський на початку минулого століття і до початку Другої світової війни був переконаним борцем за українізацію судочинства в пригнобленій поляками Західній Україні. Виступав за те, щоб українці в судах володіли правом розмовляти, подавати документи рідною мовою. 1934 року навіть видав книжку, озаглавлену «За права мови».

         Коли «золотого вересня» 1939 року у Львів вступили радянські війська, одним із перших енкеведисти кинули до в’язниці доктора права Романа Домбчевського. Його дружина Ірина, львівська журналістка, громадська активістка разом із дочкою Христиною зуміла втекти до Польщі, за тим до Німеччини, звідти перебралася до США. Тим часом її чоловіка, після катувань і неймовірних страждань засудили до восьми років каторги і відправили відбувати покарання до Північної Колими. Роман Йосифович витерпів усі поневіряння, відсидів свій строк, накинутий на його фактично нізащо до останнього дзвоника. Але коли звільнявся, його попередили: в’їзд до Західної України йому закрито. Він надалі не має права займатися юридичною практикою. Доктору права заборонено будь-що писати, будь-де публікуватися. Одне слово, йому суворо наказали забути те, ким він є, чому присвятив своє життя, що було суттю його життя. Ось вам чітке та конкретне втілення у життя філософської теорії Карла Маркса про боротьбу з вільнодумством.

         Дружина пана Романа Ірина Домбчевська, поселившись з донькою у Чикаго, з усіх сил боролася за те, щоб бодай якусь отримати вісточку про свого судженого. Де він, що з ним? Чи живий? Десятки разів зверталася з запитами до радянського посольства у США, у відповідь – гробова мовчанка. До ООН. І на її запити з СРСР уперто не відповідали. До останніх днів свого життя в 1965 році пані Ірина плекала щиру надію на зустріч з чоловіком, шукала шляхи бодай щось дізнатися про Романа Йосифовича. Катма. З цим і померла. Звісно ж, не знаючи про те, що з Колими її чоловік, відомий на Львівщині правник Роман Домбчевський відправився до Одеси. Там влаштувався працювати… вантажником. І помер з розпуки та горя ще 1952 року.

         Цікав деталь. Дочка Романа та Ірини Домбчевських Христина Навроцька стала відомим діячем українського руху в Сполучених Штатах Америки. Багато років вона працювала заступником голови Союзу Українок Америки (CУА).

         Ця трагічна історія родини Домбчевських, в яку втягнуті люди, котрі мешкали на різних кінцях планети, для мене особливо близька і зрозуміла тому, що на прохання мого андрушівського сусіди письменника Олександра Горобця я намагаюся віднайти місце поховання львівського доктора права Р. Домбчевського в Одесі. Щоб і цей штрих внести до Інтернетівської енциклопедії – Вікіпедії. Щоб він став відомим історії та людям. Справа ця, зрозуміло, надзвичайно не проста, позаяк поминуло вже стільки літ, але я не падаю у відчай, продовжую пошук. А ці рядки пишу лише для того, щоб їх прочитали насамперед люди, які мешкають по вулиці Карла Маркса в Андрушівці, проповідника філософії комуністичного фашизму. Нехай задумаються мої добрі та щирі земляки над тим, під чиїм ім’ям рахуються їхні помешкання. За якою страшною адресою надходять їм передплачені газети й журнали, куди їм доставляють поштівки і телеграми милі наші зв’язківці. І «подякують» за цю недолугість представникам депутатського корпусу, які голосували за те, щоб ім’я людожера Маркса красувалося на їхніх будинках нашого міста.

         До речі. Якщо депутати Андрушівської міськради так залюблені в філософів і їм конче хочеться, аби ім’я такого носила одна з вулиць нашого поселення, то відомих українських імен тут, хоч гать гати. Починаючи від Володимира Мономаха до українського релігійного філософа Івана Вишинського, Дмитра Донцова, Михайла Драгоманова, Якима Яреми, письменника Миколи Руденка. А чим не поетичний філософ наша сучасниця Ліна Костенко?

Одне слово, міські обранці застрягли в радянській минувшині, а життя пішло далеко вперед. Думаймо всі разом над тим, як ліквідувати цю диспропорцію".

Регіна Лялюшко,

науковець, громадський активіст.

 

м. Андрушівка Житомирської області.

                 

Про ВНДГ забули?



92%, 12 голосов

8%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Історія з нашими перейменуваннями

Директору  Інституту національної пам'яті Володимиру В'ятровичу

Вельмишановний, пане Володимире! 

Ви, безперечно, великий чоловік для України. Особливо в справі декомунізації. Розумію, що це вельми непроста і клопітна робота. Як можу сприяю вам у популяризації цієї справи. Але ось пригадав одну давню історію, якою хочу поділитися з вами публічно.  

У вісімдесяті роки (напевне, у 1985-му - буде точніше) минулого століття працював я завідувачем відділом і членом редколегії газети "Сільскі вісті" , яка виходила тоді накладом у два з лишком мільйони примірників. Побував я у відрядженні в Володарсько-Волинському районі Житомирської області. Зустрівся там з тодішнім першим секретарем райкому партії Петром Петровичем Олещуком. Запитую, а чому така назва в містечка і району, відповідно? Чому подвійна? Він, щирий українець, каже:"Я сюди засланий з іншого кінця області. Як приїхав, став запитувати місцевих, вияснив, що Володарськ - перша частина, себто, приставна частина назви містечка походить від увіковічнення імені соратника Троцького-Бронштейна, а потім і Лєніна, до якого перейшов революціонер . Згодом, він у більшовиків керував пропагандою і був убитий есерами ще 1918 року.   

Цікаво, що насправді даний революціонер ніякий не Володарський, а Мойсей Маркович Гольдштейн, - казав мені П. Олещук, - і родом він зовсім не з Житомирщини, а з Старокостянтинівского району Хмельниччини. Це за сто двадцять кілометрів по карті, а дорогою - ше далі. Хтось приліпив це ім'я нашому райцентру, так увіковічили пам'ять соратника вождя. Я ось взяв і порушив на сесії районнної ради питання, щоб відчепити цю першу половину імені містечка,назвати селище просто Волинськом. Усе пройшло спокійно, всі підтримали мою пропозицію одноголосно, бо ніяких родичів Володарського в цих краях ніколи не мешкало, і якщо чесно, то тут давно вже ніхто не знав про кого це взагалі йдеться у причепі до назви поселення. За моїм наполяганням послали те рішення до Президії Верховної Ради СРСР. А десь через місяць мені несподівано телефонний дзвінок з Москви поступає. На зв'язку товариш Володарський - голова Центростату СРСР - ЦСУ. Виявляється, він син Гольдштейна. І каже відкритим текстом:  

"Навіщо тобі перейменовувати місто? Забудь про це. Ніхто цього зробити тобі не дозволить, бо я за цим стою. Ти скажи, що тобі потрібно для району. Тільки зараз скажи, офіційні листи писати не потрібно, я тут занотую все, тобі всі заявки прийдуть. Тільки точно назви вашу залізничну станцію ...І щоб більше ніколи про відміну імені Володарського не заїкався ніхто у вас..."  

Ну, й я продиктував, - мовив Петро Петрович. - Через тиждень нам загнали з Азербайджану ешелон бітуму, з інших кінців почали надходити, як за щучим повелінням, вагони комбікорму, шиферу, скла. Поступило десять нових вантажівок, десять молоковозів, цех для машинного доїння корів. Так несподівано прибарахлилися, кілька доріг збудували... Через кілька місяців несподівано приїжджає Кавун, перший секретар обкому і одаразу запитання: "Звідки манна небесна? Хто сипле?" Так і так розповідаю, вислухав. "Гаразд, - каже, - до нього зайду..."   

Сьогодні, в 2016-му, я поцікавився і виявив: все й по нині стоїть мертво, як того хотів голова ЦСУ СРСР Володарський-Гольдштейн у 1985 році. Як, власне, ще товариш Лєнін заповів у 1918-му. Що це справді так, доказую наочно. Заглянув до тамтешньої районної газети "Прапор", яка, виявляється, розміщується, за станом на 12 лютого 2016 року на Червоній площі у Володарську-Волинському. З чим нас усіх і вітаю. Справа Леніна-Гольдштейна живе на Житомирщині й по нині. Мій доказ перевіряється тут -  http://www.prapor-vv.zt.ua/pdf.php- 

Комуністичні пні і літературний процес

 Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триває активне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовують новий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися. Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних і постколоніальних українців, а не вільних людей. Пост колоніальна, безпринципна  інтелігенція - трагедія і сьогоднішнього дня. На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтики і мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники і антидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійну еліту. 

         У триваючому процесі декомунізації ми чомусь головну увагу звертаємо на зовнішні чинники – пам’ятники, назви вулиць, майданів, заборону символіки компартії, її прапорів, гасел, поєднання серпа і молота, тому подібного. Тільки що ж мовчимо про густий дух конфузливої суміші - колоніального та імперського минулого, який досі панує у високих кабінетах влади? У культурі, літературі, журналістиці, насамперед. Загалом в українському мистецтві спостерігаємо грубі залишки невиліковної зарази компартійного минулого, а на шкурах сьогоднішніх прихованих більшовиків-меншовиків помічаємо ще й яскраво виражені родимі плями мрійників побудови ілюзорної утопії  під назвою комунізм. Дух п’ятої колони - невід’ємне єство дикого "руського міра", потайки відновлює своє  панування в українському постколоніальному світі. Знищуючи цвіт нації на фронтах московсько-української війни, започаткованої Кремлем, московські попи на нашій землі вже взялися й за знищення української душі під міфічно-ідеологічним гаслом канонізації, розкольництва, єзуїтизму. Чому ми в своєму домі досі байдуже все це спостерігаємо, не викорінюємо душу російських колоніальних цінностей, практика якої носиться в Україні по всій території, важко зрозуміти. Яскраво  дух "руського міра" виражений в імперському  характері байдужого обивателя, міщанина, пристосуванця, кліщем учепився до кожного з них (та й за нас також) у московському слові, що денно і щохвилинно  висівається у наші голови і осідає там як осадок через радіо, телебачення , зі сторінок  газет, глянцевих журналів, книжок, телепрограм, нахабнуватої антидержавної і міщанської реклами. 

А коли конкретно, вникніть бодай у роботу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідно до ідеї це, можна сказати, має бути головний дегустаційний центр держави з відбору еталонів зразку нашої національної духовності. Насправді ж набило оскомину говорити і слухати, розуміти, що цей « допоміжний орган , як зазначено у домінанті про Комітет, що забезпечує здійснення Президентом України повноважень із нагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка » насправді перетворився у ганебну контору з видачі престижних довідок про найдорожчі державні відзнаки з-під поли, за якоюсь потаєною, підкилимною олімпіадою.  Це рівень того, якби у міжнародній телеакадемії золотих Оскарів вручали статуетки за корупційною схемою. 

Зверніть увагу. У складі Комітету двадцять п’ять осіб. Серед переважного числа художників, акторів, співаків, композиторів, диригентів, хореографів, мистецтвознавців, театрознавців, кінорежисерів сім класичних представників літератури, якщо, звичайно, сюди долучати « майстра » невідомо якого жанру і творчої кваліфікації Дмитра Стуса. Так ось, з цього вузького числа фахівців цеху красного письменства двоє, (аж двоє!) представляють собою яскраво виражену комуністичну еліту. Ніхто ж, гадаю, не заперечить проти того, що голова  Комітету Борис Олійник та парадний аксакал, вірний ленінець Олександр Сизоненко залишаються червоними патріотами СРСР, носіями зрадницької ідеї відновлення московітської імперії. Їхні ідейні побратими з червоним ганчір’ям і автоматами у ці дні бігають у Східному Донбасі, щодоби убиваючи українських патріотів, в тому числі безневинних цивільних громадян, формують в анексованому Криму їхньою дряхліючою « матерью-Рассей » комуністичні банди на підмогу кривавому « руському міру », який намагається зупиняти рух України в Європу. 

Чи не розкіш це, коли у державі НАРЕШТІ до паростка викорінюється все більшовицьке, ленінсько-сталінське, а два замшілих комуністичних пні вирішують, який художній текст, якого літературного, натхненого спрямування видати за еталон в Україні? Бо ж, приміром, О. Сизоненку, дай Боже йому ще багато літ життя, вже без малого 93-и! Нівроку експерт! Про яку, скажіть, будь ласка, новизну вартостей, свіже віяння думок в оцінці творів тут можна говорити? Коли всі його ідеали, це згусток параноїдальних закликів Симоненка-Зюганова… 

Узаступниках голови Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка ходить Вікторія Костюченко. Просто держслужбовець. Ви, либонь, поцікавитесь: мила пані, можливо, пише картини, танцює в опері, глибоко знається в музиці, бодай якесь відношення має до творчості, до високої літератури, мистецтва ?  Відповідно до анкетних даних, колись кілька місяців "трудилася" СТАЖЕРОМ-кореспондентом в одній з газет, за тим - на посаді літературного редактора у якомусь там часописі, який, як я уточнив, більше не виходив, аніж виходив у світ? Насправді ж пробивний резон нинішньої правої руки товариша Олійника знаходиться дещо з іншого боку - її батечко, виявляється, видавав у радянські часи радянську літературу, керував одним з вельми помітних комуністичних видавництв. Так люба доня, як та хитра курочка до крупорушки, прибилася до Комітету. На двадцять (!) років. Хто ж вона нині – експерт чи супер-експерт? 

Треба, нарешті, з усією серйозністю запитати: а яким „світочем” у державі визнано Дмитра Стуса? Які особисто його заслуги перед українською літературою? Наскільки відомо, він колись упорядкував листи геніального свого батька Василя Стуса до сина. Себто, привів до ладу послання тата до його самого. Це загалом тривіальна робота технічного працівника – не більше. Яке ж він має відношення до розуміння вартості творчості кращих авторів держави, до оцінки літературних творів вищого ґатунку, чим, власне, покликаний займатися у Комітеті? Ага, він ще, як міг, лізучи зі шкури, не так давно прославляв такого діяча минулих злодійських часів як Віктор Федорович Янукович. Кажуть, що Стус потрібен був у Комітеті, аби, як колись Леоніду Іллічу Брежнєву за « Малу землю » та « Цілину » присудили Ленінську премію в краснописьменстві, так лідер донецьких бандюків повинен був одержати згодом київського « Золотого лева » з рук Бориса Олійника за літературну діяльність за підтримкою „маленьких стусів”. Це ж тому такі незглибимі гонорари платилися В. Януковичу за якісь там міфічні видані книги. Їх і мали провести на найвищу нагороду такі кооптовані в Комітет люди, як Д. Стус. 

Треба окреме слово сказати і про мстивий характер нинішнього голови Комітету з присудження Національної премії товариша православного комуніста Б.Олійника. Згадаймо бодай його помсту Павлу Загребельному. Не міг він вручити чудовому письменнику Юрію Щербаку премію тільки за те, як стверджують знаючі люди, що той під час якогось зібрання у Спілці письменників іронічно висловився, мовбито, тепер рівень поезії визначають електрозварювальними способами і відтак висувають поета на Нобелівську премію. З натяком, зрозуміло, на голову Комітету. 

Те ж саме можна сказати про видатного сатирика нашого часу Олега Чорногуза, який ще в роки перебудови написав фейлетон (газета „Молодь України”) „Автоматний плюралізм”, в якому фактично пророче передбачав те, що нині діється в нашому Криму і в розгромленому Донбасі. Автор фейлетону застеріг  свого на той час приятеля Б. Олійника, що його порада партайгеносе Горбачову вивчати систему автомата Калашникова приведе до нечуваної крові між нашими народами. Таке не забувається. Саме тому, думається, Б. Олійник ні словом ніколи не обмовився про згаданих вище орачів літературної ниви під час засідання Комітету і ці письменники під його „об’єктивним” керівництвом  ніколи б не удостоїлися найвищої державної премії, на яку давно заслуговують.    

Від багатьох чув, що Борис Ілліч буцімто і нині, під час війни між Московією і Україною, вряди-годи робить вояжі то до Москви, то до Мінська. Хіба ж заборонено? Ні. Але чи бува не за новими вказівками Кремля щодо уточнення подальшої діяльності проклятого "руського міра" в Україні здійснюються ці візити? «Я – комуніст», і цим усе сказано», колись висловив своє літературне й громадянське кредо товариш Олійник, йому й залишається вірним завжди. Тягне туди, до зореносного Кремля, й члена Комітету Дмитра Стуса. 

Ох і справедливо ж у народі сказано: дай комуністу волю – заведе в неволю!
Решта так званих членів Комітету, яких письменницька братія на чім світ стоїть лає вже чимало років за те, що не читають конкурсних творів, що виконують в Комітеті ганебну роль статистів, якихось дивних підлабузників. Можливо, ці люди й стоять на українських позиціях, одначе, як представники пост колоніальної інтелігенції, ніяк  не афішують своєї принциповості. Можливо, й про всяк випадок… Швидше – навіть гордяться своєю... аморфною безпринципністю, яка, відомо, практично завжди межує з байдужістю. Позаяк ще не було випадку, аби хтось із цих людей у вирішальний момент проявив свою громадянську сутінсть, дух патріота, виступив проти підкилимного призначення лауреатів. А таке вчиняється щорічно. Через те, за бортом недооцінених не рідко залишаються твори справді талановиті, неординарні. Як і нинішнього року уже також сталося подібне. 

Тому панове-товаришечки, під проводом комуністів, відбір робіт на найвищі державні літературно-мистецькі премії, це все-таки не сороміцький конкурс дівиць, де перемогу заробляють, навіть не «вигравання» за мільйони американських банкнот прохідних місць у партійному списку до парламенту, це щорічний пошук серед найкращого справжніх талантів і їх блискучих, незрівнянних творів. І тому таке дійство повинно проводитись не у підкилимний спосіб, має бути по-справжньому ВІДКРИТИМ. Бо демократія, це насамперед ПРОЦЕДУРА. А процедура в роботі Шевченківського комітеті залишилася архаїчно радянська, до зубного болю комуністична. Я, приміром, хочу знати, скільки балів за який твір, якому автору виставив кожен з експертів. У тому числі, Стус, Костюченко, Сизонеко. Як і за кого голосує Б. Олійник. 

Невже ж у сьогоднішній державі, яка знаходиться на шляху декомунізації, перетворення в країну вільної демократії, відкритості всіх процесів управління, в тому числі й відбору кращого в творчому житті немає більш достойних людей для визначення ідеалів духовності, аніж старі, замшілі комуністи? Московська агентура в особі  українських комуністів  має негайно залишити посади і пости в управлінні українською державою. Декомунізацію вищих ешелонів влади потрібно починати з ідеологічних Комітетів, яким є, до речі, насамперед Національний комітет з Шевченківських премій. Цей Комітет очолюваний комуністом Б. Олійником давно вже позаочі називають комуністичною конюшнею з розписування премій, де номіновані на престиж літературні твори, як правило, мало хто з державних експертів читає. Тут переможця, як і в радянську добу, традиційно призначають. І це ганьба нам усім - літераторам, художникам, композиторам, архітекторам, співакам, усім творчим людям. Чому ми мовчимо, миримося з цим?   

Усе це призвело до різкого падіння престижу головної державної премії за творчість. Чимало її лауреатів, перевидаючи  свої лауреатські книжки за кошти  названого Комітету, виділені з державного бюджету, до списку майбутньої  серії соромляться подавати якраз ті твори, за котрі отримали найвищі престижні премії. Ось оцінка урядуванню комуністів в ролі репутаційних експертів! 

Ще разючіший ось цей приклад. За кілька днів перед Новим 2016 роком у Клембівці Ямпільського району Вінницької області похоронили народного художника, лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009 рік Віктора Наконечного .  Проводи за світи були вкрай скромними, оскільки знаменитий маляр, до майстерні якого десятиліттями пишно возили всіх президентів і високих осіб з Києва і з-за кордону насамперед, жив останнім часом вкрай бідно, якщо не сказати впроголодь. Рятуючи ситуацію, його дружина, і про це не гріх сказати, гнала самогон й продавала на ринку. Щоб мати гроші на хліб та молоко. 

Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагороди не приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласного управління культури. Але він прибув швидше не як чиновник, як друг покійного Віктора Андрійовича, з яким  товаришував усе життя. 

За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні у Вінниці проводжали в останню путь очільника міської міліції чи вже поліції. Провести його в останню путь прилетів сам голова Верховної Ради України пан Гройсман. Обласні телевізійні канали годинами вели прямий репортаж. Спікер парламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного. Всі витрати на погребіння, парастас взяла на себе… держава. 

Висновок робіть самі. 
Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, варто все-таки сказати, що в державі точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок, в усіх народів завжди оцінювався по-достоїнству. І вшановувався також. У нас тут й по нині панує комуністичний волюнтаризм. Кращі твори літератури, мистецтва не можуть пробити собі дорогу в маси, в життя саме через корупційні складові, бездарність тих, хто наділений правом бути суддею в оцінюванні достоїнств творів. 

Чи не досить аргументів для того, щоб негайно приступити до очистки «а вгієвих конюшень » , головною з яких на літературно-культурному фронті є Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка ? Іще принагідно у всіх запитаю: а найвища державна Шевченківська премія з-під поли, це - корупція? 

А на завершення цього найбільш болісне запитання: чому з приводу цього мовчать обласні письменницькі організації, як основні постачальники претендентів на папахи лауреатів? Багатьох знаю об'їхали на козі червоненькі товаришики з прокомуністичного провізорського  депо Олійника-Сизоненка. В тому числі й панів голів творчих колективів. Можливо, все-таки викорчуємо заскорузлі комуністичні пні на літературно-мистецькому проспекті України?

Лєпота!

Україна після декомунізації ) Фото від 24 канал @24tvua

Світлина від Ivan Shidlovsky.